“Різдвяна пісня в прозі” читати. Чарлз Діккенс

КУПЛЕТ ДРУГИЙ

ПЕРШИЙ ІЗ ТРЬОХ ДУХІВ (“Різдвяна пісня в прозі”)

Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що глянувши з ліжка, він заледве міг відрізнити прозоре скло вікна від непроникно чорних стін кімнати. Він пильно вдивлявся в морок – зір у нього був гострий, як у тхора, – і в цю мить годинник на сусідній дзвіниці пробив чотири чверті. Скрудж прислухався.

На його подив, далі годинник гулко пробив шість ударів, сім, вісім… – і замовк тільки на дванадцятому. Північ! А він ліг спати о третій годині ночі! Годинник бив неправильно. Певно, у механізм потрапила бурулька.

Північ!

Скрудж натиснув пружинку свого хронометра, щоб виправити скандальну помилку церковного годинника. Хронометр швидко й чітко віддзвонив дванадцять разів.

– Як? Це неможливо! – мовив Скрудж. – Виходить, я проспав ледь не цілу добу! А може, що-небудь сталося з сонцем і зараз не північ, а полудень?

Це так його стривожило, що він устав із ліжка й навпомацки дістався до вікна. Скло взялося інеєм. Аби хоч що-небудь побачити, довелося протерти його рукавом, але й після цього майже нічого розгледіти не вдалося. Проте Скрудж установив, що надворі все такий же густий туман, такий же лютий мороз і дуже тихо – жодної метушні, жодного переполоху, який неминуче мусив би виникнути, якби ніч якимось чином прогнала білий день і запанувала на землі. Це вже було великим полегшенням для Скруджа, бо якби на землі не існувало більше такого поняття, як день, то втратило б сенс і формулювання: “Протягом трьох днів після одержання вам слід сплатити містерові Ібензеру Скруджу…”, а відтак і всі його векселі коштували б не більше, ніж цінні папери аж зі Сполучних Штатів.

Скрудж знову ліг у ліжко і думав, думав, думав, але ні до чого додуматися не міг. І що більше він думав, то дужче йому ставало не по собі, а що більше він намагався не думати, то тяжче думав.

Привид Марлі порушив його спокій. Щоразу, як тільки він, обміркувавши, вирішував, що все це йому просто приснилося, його думка, немов розтягнута до відказу й одразу відпущена пружина, знову поверталася на початок, і запитання: “Сон це чи насправді?” – знову поставало перед ним і вимагало відповіді.

Міркуючи так, Скрудж пролежав у ліжку, доки церковний годинник не віддзвонив ще три чверті, і тут раптово йому згадалося пророкування привида – коли годинник проб’є першу, до нього з’явиться перший відвідувач. Скрудж вирішив не засинати, а оскільки заснути зараз йому було не легше, ніж вознестися живим на небо, це рішення слід назвати доволі мудрим.

Останні чверть години тягнулися так довго, що Скрудж почав уже сумніватися, чи не пропустив він, задрімавши, бій годинника. Але ось до його настороженого слуху долетів перший удар.

– Дінь-дон!

– Чверть на першу, – взявся лічити Скрудж.

– Дінь-дон!

– Пів на першу!

– Дінь-дон!

– За чверть перша!

– Дінь-дон!

– Перша година ночі! – вигукнув Скрудж, тріумфуючи. – І все! І нікого немає!

Він вимовив це раніше, ніж почув удар дзвону; але щойно пролунав густий, гучний, тужливий дзеньк – перша! – як у ту ж мить раптовий спалах освітив кімнату, і чиясь невидима рука відкинула ковдру.

Саме так – чиясь рука відкинула ковдру, і притому не за спиною в нього і не в ногах, а прямо перед очима. І Скрудж, схопившись із ліжка, опинився віч-на-віч із таємничим прибульцем, рука якого ту ковдру й відкинула. Так, вони були зовсім поруч, ось як ми з вами, адже я думкою стою у вас за плечем, мій читачу.

Скрудж побачив перед собою дуже дивну істоту, схожу на дитину, але ще більше на старого, котрий наче в якусь надприродну підзорну трубу віддалився від нього на таку відстань, що його можна було сприйняти за дитину. Його довге волосся, що розсипалося по плечах, було білим, як у дуже літньої людини, однак на обличчі не проступало жодної зморщечки, а на щоках грав ніжний рум’янець. Руки в нього були дуже довгі й мускулисті, а кисті рук справляли враження незвичайної сили. Ноги – оголені так само, як і руки, – вражали досконалістю форм. Одягнена ця істота була в білосніжну туніку, підперезану дивним блискучим поясом, і тримала в руці зелену гілку гостролисту, а поли одежі, контрастуючи з цим символом зими, були прикрашені живими квітами. Але найдивніше, що яскравий струмінь світла вибивався в нього з маківки й освітлював усю його фігуру. Певно, через це під пахвою Привид мав схожий на ковпак великий вогнегасник, який слугував йому, очевидно, головним убором тоді, коли він волів не освітлюватися.

Утім, як завважив Скрудж, пильніше придивившись до свого гостя, не це було найбільшою його дивовижою. Як пояс його блищав і переливався вогнями, що спалахували й згасали одночасно в різних місцях, – так і вся його фігура наче переливалася, то тут, то там втрачаючи виразність обрисів, і Привид ставав то одноруким, то одноногим, то раптом обростав двадцятьма ногами зараз, але позбувався голови, то здобував звичайну пару ніг, але втрачав руки разом із тулубом, і залишалася тільки голова. Прикметно, що як тільки яка-небудь частина його тіла розчинялася в непроникному мороці, здавалося, що вона пропадала безвісти; і хіба не диво, що наступної миті відсутня частина тіла була на місці, а Привид, мов ніде нічого, ставав таким же, як і був доти.

– Хто ви, сер? – запитав Скрудж. – Чи не той Дух, з’яву якого мені передвіщали?

– Так, це я.

Голос Духа звучав м’яко, навіть ніжно, і так тихо, немов долітав звідкись іздалеку, хоча той і стояв поруч.

– Хто ви або що ви? – запитав Скрудж.

– Я – Привид Давнього Різдва.

– Дуже давнього? – допитувся Скрудж, придивляючись до цієї карликової постаті.

– Ні, на твоїй пам’яті.

Скруджеві раптом нестерпно запраглося, щоб Дух вдягнув свій головний убір. Чому виникло в нього таке бажання, Скрудж, певно, й сам не зміг би пояснити, але все ж він попросив Привида надягти ковпак.

– Як! – закричав Дух. – Ти хочеш своїми нечистими руками погасити благе світло, яке я випромінюю? Тобі мало того, що ти – один із тих, чиї пагубні пристрасті створили цей вогнегасник і змусили мене рік за роком носити його, насунувши на самісінькі очі!

Скрудж якомога шанобливіше запевнив Духа, що він не мав ані найменшого наміру його скривдити і, наскільки йому відомо, ніколи й ні за яких обставин не міг примушувати його носити ковпак; а тоді чемно поцікавився, що привело Духа до нього.

– Твоє благо, – відповів Дух.

Скрудж сказав, що дуже йому зобов’язаний, а сам подумав, що якби йому не заважали спати по ночах, – це й було би благом. Та, видно, Дух почув його думки, бо одразу ж сказав:

– Мова йде про твій порятунок. Тож бережися!

І з цими словами він простягнув до Скруджа свою міцну руку й легко взяв його за лікоть.

– Уставай! І йди за мною!

Скрудж хотів було сказати, що година вже пізня й погода не налаштовує до прогулянок, що в ліжку тепло, а надворі холод – значно нижче нуля, що він одягнений дуже легко – халат, ковпак і нічні туфлі, – а в нього й так уже нежить… Але руці, яка так ніжно, майже як жіноча, стискала його лікоть, не можна було противитися. Скрудж устав із ліжка; однак завваживши, що Дух рухається до вікна, він із переляку вчепився за його одіж.

– Я простий смертний, – заблагав Скрудж, – я можу впасти.

– Дай мені торкнутися твоїх грудей, – сказав Дух, кладучи руку йому на серце. – Це підтримає тебе, і ти здолаєш і не такі перешкоди.

З цими словами він пройшов крізь стіну, захоплюючи за собою Скруджа, й вони опинилися на відкритій сільській дорозі, обабіч якої лежали поля. Місто сховалося з очей, зникло безвісти. А разом із ним розсіялися морок і туман. Був холодний, ясний, зимовий день, і сніг укривав землю.

– Боже милостивий! – вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й озираючись довкола. – Я тут ріс! Я бігав тут хлопчаком!

Дух лагідно глянув на Скруджа. Його легкий дотик, мимовільний і невагомий, розбудив якісь почуття в грудях старого Скруджа. Йому здалося, що він відчуває тисячі запахів, і кожен запах будив тисячі спогадів про давно забуті думки, прагнення, радощі, надії.

– Твої губи тремтять, – сказав Дух. – А що це котиться в тебе по щоці?

Скрудж схвильованим голосом, – а це геть незвично для нього, – пробурмотів, що це так, дрібниці, й попросив Духа вести його далі.

– Чи впізнаєш ти цю дорогу? – запитав Дух.

– Чи впізнаю я? – із запалом вигукнув Скрудж. – Так я пройшов би по ній із заплющеними очима.

– Хіба не дивно, що стільки років ти не згадував про неї! – завважив Дух.

– Ходімо далі.

Вони пішли дорогою, де Скрудж добре знав кожен закрут, кожен поштовий стовп, кожне дерево. Нарешті вдалині зринуло невелике містечко з церквою, ринковим майданом і мостом над примхливо звивистою річкою. Їм зустрічалися кудлаті конячки, що бігли легкою риссю, несучи на своїх спинах хлопчаків; і ті перемовлялися з іншими хлопчаками у візках і бричках, якими правили фермери. Всі вони були дуже щасливі, всі окликали один одного, і над полями лунав такий веселий гомін, що морозне повітря, здавалося, тремтіло від сміху, радіючи їхнім веселощам.

– Усе це лише тіні тих, хто жив колись, – сказав Дух. – І вони й не підозрюють про нашу присутність.

Веселі подорожани були вже зовсім близько, і Скрудж упізнавав їх усіх, одного за одним, і називав на імена.

Чому він був так безмірно щасливий побачивши їх? Що зблиснуло в його холодних очах і чому серце так застрибало у грудях, коли хлопчаки порівнялися з ним? Чому душа його сповнилася розчулення, коли він почув, як, розстаючись на перехрестях і роз’їжджаючи додому, вони бажають один одному веселого Різдва? Що Скруджеві до веселого Різдва? Хай воно западеться! Чи був йому від нього хоч якийсь хосен?

– А школа ще не геть спорожніла, – сказав Дух. – Якийсь бідолашний хлопчик, позабутий усіма, залишився там на самоті.

Скрудж відповів, що він знає про це, і схлипнув.

Вони звернули з дороги на пам’ятну Скруджеві стежину і незабаром підійшли до червоного цегляного будинку з увінчаною флюґером невеликою круглою башточкою зі дзвоном. Будинок був доволі просторий, але геть занепав. Великі хліви у дворі, здавалося, пустували; на їхніх стінах від вогкості проступила цвіль, скельця у вікнах були вибиті, а двері згнили. У стайнях, кудкудакаючи, порпалися кури, каретний сарай і навіси заросли бур’янами. Таке ж запустіння панувало й у будинку.

Скрудж і його супутник увійшли в похмуру прихожу і, заглядаючи то в одні, то в інші розчинені двері, бачили величезні холодні й майже порожні кімнати.

У домі було сиро, як у склепі, пахнуло землею, і все свідчило про те, що тут дуже часто встають при свічках і дуже рідко їдять досита.

Вони рушили до дверей у глибині прихожої. Дух попереду, Скрудж – за ним. Двері прочинилась, як тільки вони наблизилися до них, і відкрилася довга кімната з понурими голими стінами, яка здавалася ще більш сумовитою через те, що в ній рядами стояли прості нефарбовані парти. За однією з цих парт вони побачили самотню фігурку хлопчика, який читав книгу при вбогому вогнику каміна; і Скрудж теж присів за парту й заплакав, упізнавши в цій бідолашній, усіма забутій дитині самого себе, яким він був колись. Усе тут, – писк і метушня мишей за дерев’яними панелями; луна, що доносилася звідкись із надр будинку; звук крапель із відталого жолоба на похмурому дворі; зітхання вітру в безлистій кроні самотньої тополі; скрипіння дверей порожньої комори, які розгойдувалися на іржавих петлях; потріскування дров у каміні – все відлунювало у розм’яклому Скруджевому серці й накликало сльози.

Дух торкнув Скруджа за плече і вказав на його двійника – заглиблену в читання дитину. Зненацька за вікном з’явився чоловік у чужоземному одязі, із сокирою за поясом. Він стояв перед ними як живий, ведучи на повідку осла, нав’юченого дровами.

– Та це ж Алі Баба! – нестямившись від захвату, закричав Скрудж. – Це мій добрий старий чесний Алі Баба! Так, так, я знаю! Якось на Різдво, коли це покинуте дитя залишилося тут саме-саміське, він прийшов до нього, точнісінько як зараз! Бідолашний хлопчик! А ось і Валентин, – продовжував Скрудж, – і його лісовий брат Орсон ; ось вони! І цей, як його, – той, кого поклали, сонного й напівроздягненого, біля воріт Дамаска, – хіба ви не бачите його? І конюх султана, якого джини перевернули догори ногами! Ось він – Стоїть на голові! Так йому й треба! Я дуже радий. Як він посмів оженитися з принцесою!

Ото вже були б вражені всі комерсанти Лондонського Сіті, з якими Скрудж вів справи, якби вони могли бачити його щасливе, захоплене обличчя й чути, як він із усією властивою йому серйозністю оповідає подібні дурниці та ще й чи то плаче, чи так дивовижно сміється!

– А ось і папуга! – вигукнув Скрудж. – Зелений, із жовтим хвостиком, і на маківці чубчик, схожий на пучок салату! Ось він! “Бідолашний Робін Крузо, – сказав він своєму господареві, коли той повернувся додому, пропливши навколо острова. – Бідолашний Робін Крузо! Де ти був, Робіне Крузо?” Робінзон гадав, що це йому причулося, але ж ні – це говорив папуга, ви ж знаєте. А ось і П’ятниця – мчить з усіх ніг до бухти! Швидше! Нумо! Швидше!

А тоді, з такою невластивою його характерові раптовою мінливістю, він раптом сповнився жалю, дивлячись на самого себе в дитинстві, й повторював, знову заплакавши: “Бідолашний, бідолашний хлопчик!”

– Як би я хотів… – пробурмотів він згодом, утираючи очі рукавом і заховавши руку в кишеню; але відтак, оглянувшись довкола, додав: – Ні, тепер уже пізно.

– А чого б ти хотів? – запитав його Дух.

– Та нічого, – відповів Скрудж. – Нічого. Вчора увечері якийсь хлопчик заколядував біля моїх дверей. Мені б хотілося дати йому що-небудь, оце й усе.

Дух задумливо посміхнувся і, змахнувши рукою, сказав:

– Поглянемо на інше Різдво.

Із цими словами Скрудж-дитина немов підріс на очах, а кімната, в якій вони опинилися, стала ще темнішою й бруднішою. Панелі в ній розсохлися, віконні рами розтріскались, а від стелі відвалилися шматки штукатурки, оголивши дранку. Але коли і як це сталося, Скрудж знав не більше, ніж ми з вами. Він знав лише, що так і мусило бути, що саме так усе й було. І знову він був тут сам-один, тоді як усі інші хлопчаки розійшлися додому на веселі канікули.

Але тепер він уже не сидів за книжкою, а зневірено крокував із кута в куток. Скрудж глянув на Привида і, ледь похитавши головою, із тривожним очікуванням глянув на двері.

Вони прочинилися, і маленька дівчинка, на кілька років молодша від хлопчика, вбігла в кімнату. Кинувшись хлопчикові на шию, вона поцілувала його, називаючи своїм любим братиком.

– Я приїхала за тобою, любий братику! – говорила крихітка, захоплено сплескуючи тоненькими рученятами і перегинаючись ледь не навпіл від радісного сміху. – Ти поїдеш зі мною додому! Додому! Додому!

– Додому, маленька Фен? – перепитав хлопчик.

– Звісно! – вигукнуло дитя, сяючи від щастя. – Додому! Назовсім! Назавжди! Батько став дуже добрий, зовсім не такий, як колись, і вдома тепер, як у раю. Учора ввечері, коли я лягала спати, він раптом заговорив зі мною так ласкаво, що я не побоялася і попросила його ще раз, щоб він дозволив тобі повернутися додому. І раптом він сказав: “Гаразд, нехай приїде”, – і послав мене за тобою. І тепер ти будеш справжнім дорослим чоловіком, – продовжувала крихітка, дивлячись на хлопчика широко розкритими очима, – і ніколи більше не повернешся сюди. Ми будемо разом усе Різдво, і як же ми будемо веселитися!

– Ти стала такою дорослою, моя маленька Фен! – вигукнув хлопчик.

Дівчинка знову засміялася, заплескала в долоньки і хотіла погладити хлопчика по голові, але не дотягнулася і, заливаючись сміхом, стала на пальчики й обхопила його за шию. Потім, сповнена дитячого нетерпіння, потягнула його до дверей, і він охоче пішов за нею.

І тут чийсь грізний голос закричав гулко на всю прихожу:

– Несіть униз скриньку учня Скруджа! – І сам шкільний учитель власною персоною з’явився в прихожій. Він глянув на учня Скруджа люто-поблажливим поглядом і потиснув йому руку, через що той геть розгубився; а відтак повів обидвох дітей у парадну вітальню, більше схожу на обмерзлий колодязь. Тут, залубенівши від холоду, висіли на стінах географічні карти, а на вікнах стояли земний і небесний глобуси. Діставши графин дуже легенького вина і шматок дуже важкого пирога, він запропонував дітям поласувати цими делікатесами, а худому слузі велів винести поштареві склянку “того самого”, але він відповів, що дякує хазяїнові, але якщо “те саме” й справді те, чим його вже раз пригощали, то краще не треба. Тим часом скриньку юного Скруджа вже підняли на дах поштової карети, і діти, не гаючись ні секунди, попрощалися з учителем, сіли в екіпаж і весело рушили. Швидко замигтіли спиці коліс, збиваючи сніг із темного листя вічнозелених гілок.

– Тендітне створення! – сказав Привид. – Здавалося, найлегший подув вітерця може її погубити. Але в неї було велике серце.

– О так! – закричав Скрудж. – Ти маєш рацію, Привиде, і не мені це заперечувати. Боже борони!

– Вона померла вже заміжньою жінкою, – мовив Привид. – І здається, в неї залишилися діти.

– Один син, – поправив Скрудж.

– Справді, – сказав Дух. – Твій небіж.

Скруджеві стало трохи не по собі, і він буркнув:

– Так.

Щойно вони покинули школу, і ось уже стояли на людній вулиці, а повз них снували тіні перехожих, і тіні візків і карет котили мимо, прокладаючи собі дорогу в юрбі. Словом, вони опинилися в гущі гомінкої міської товкотнечі. Святково прикрашені вітрини магазинів не залишали сумнівів у тому, що знову настало Різдво. Але цього разу був уже вечір, і на вулицях горіли ліхтарі.

Привид зупинився біля дверей якоїсь крамниці й запитав Скруджа, чи впізнає він цей будинок.

– Іще б пак! – вигукнув Скрудж. – Адже мене колись віддали сюди на навчання!

Вони увійшли. І побачили старого джентльмена в перуці, який сидів за настільки високою конторкою, що якби вона була бодай іще на два дюйми вищою, його голова вперлася б у стелю. Неймовірно схвильований Скрудж вигукнув:

– Та це ж старий Феззівіґ! Помилуй, Господи! Він знову живий!

Старий Феззівіґ відклав перо і глянув на годинник, стрілки якого показували сьому пополудні. Із задоволеним виглядом він потер руки, осмикнув жилетку на об’ємистому черевці, розсміявся так, що затрясся весь, від чобіт до брів, і закричав приємним, густим, веселим, зичним басом:

– Гей, ви! Ібензере! Діку!

І двійник Скруджа, який став уже дорослим молодиком, стрімко вбіг у кімнату в супроводі іншого учня.

– Таж це Дік Вілкінз! – сказав Скрудж, звертаючись до Привида. – Звичайно, він! Ясна річ! Бідолаха Дік! Він так любив мене.

– Ха-ха, хлопці – сказав Феззівіґ, – кидайте роботу! Адже нині Святвечір, Діку! Завтра Різдво, Ібензере! Зачиняйте віконниці! – вигукнув він, ляскаючи в долоні. – Швиденько!

Бачили б ви, як вони взялися до справи! Раз – і вони вже вискочили на вулицю з віконницями в руках; два-три – поставили віконниці на місце; чотири-п’ять-шість – засунули й закріпили болти; і перш ніж ви б устигли полічити до дванадцяти, вже влетіли назад, дихаючи, як рисаки-переможці.

– Ого-го! – закричав старий Феззівіґ, з неабиякою моторністю вистрибуючи з-за конторки. – Несіть усе геть, хлопці! Розчистіть-но побільше місця. Ворушися, Діку! Веселіше, Ібензере!

Несіть геть! Цікаво, чого б вони, з благословення старого, не віднесли. За мить усе було готово. Що лише за своєю могло пересуватися, щезло з очей, немов його ніколи й не було; підлогу підмели й зволожили, лампи оправили, в камін підкинули дров, і магазин перетворився на теплий, затишний, чистий, яскраво освітлений бальний зал, якого лише можна побажати для танців у зимовий вечір.

Прийшов скрипаль із нотною папкою, став за височенну конторку, як за дириґентський пульт, і видав такий звук, ніби забурчало в п’ятдесяти животах водночас. Прийшла місіс Феззівіґ – суцільна добродушна посмішка. Прийшли три міс Феззівіґ – квітучі й чарівні. Прийшли слідом за ними шість юних поклонників із розбитими серцями. Прийшли всі хлопці й дівчата, що працюють у магазині. Прийшла служниця зі своїм кузеном булочником. Прийшла куховарка з молочарем, другом свого брата. Прийшов хлопчина-підмайстер із крамниці навпроти, щодо якого існувала підозра, нібито хазяїн морить його голодом. Хлопчик весь час намагався сховатися за дівчисько-служницю із сусіднього будинку, про яку достеменно було відомо, що господиня дере її за вуха. Словом, прийшли всі, один за одним, – хто соромливо, хто сміло, хто незграбно, хто ґраційно, хто розштовхуючи інших, а хто тягнучи когось за собою, – словом, так чи йнакше, тим чи іншим способом, але прийшли всі. І всі пустилися в танок – двадцять пар водночас. Пробігали по колу пара за парою, спершу в один бік, тоді в інший. І пара за парою – на середину кімнати й назад. І закрутилися в усі боки, утворюючи колоритні групи. Колишня головна пара, поступившись місцем новій, не встигала прилаштуватися в хвості, як виходила вже нова головна пара, і щоразу раніше, ніж слід, – доки, нарешті, всі пари не побували головними й усі не переплуталося остаточно. Коли досягнули цього щасливого результату, старий Феззівіґ заплескав у долоні, щоб призупинити танець, і закричав:

– Чудово танцювали!

І тієї ж миті скрипаль занурив розпаленіле обличчя в заздалегідь припасений кухоль із пивом. Але оскільки він був переконаним супротивником відпочинку, то негайно знову виглянув із кухля і, незважаючи на те, що ніхто більше не танцював, знову заграв, притому так затято, немов це був уже не він, а якийсь новий скрипаль, який задався метою або затьмарити першого, якого напівнепритомним відтягнули додому, або загинути.

Відтак знову були танці, тоді фанти і знову танці, а потім був солодкий пиріг, і ґлінтвейн, і по великому шматку холодного ростбіфа, і по великому шматку холодної відварної яловичини, а під кінець – смажені пиріжки з родзинками й корицею і досхочу пива. Але найцікавіше відбулося після ростбіфа і яловичини, коли скрипаль (до чого ж вправний, хай йому грець! Так, не нам з вами його вчити, він знав свою справу!) заграв стародавній контрданс “Сер Роджер Каверлі”, і старий Феззівіґ піднявся й запропонував руку місіс Феззівіґ. Вони, ясна річ, пішли в танок першою парою, і їм довелося неабияк попотіти. За ними йшли пар двадцять, якщо не більше, і всі – чудові танцюристи, які коли вже підуть танцювати, так до упаду, не шкодуючи п’яток!

Але хоч би їх було п’ятдесят, а хоч і сто п’ятдесят пар – старий Феззівіґ і тоді був би на висоті, та й місіс Феззівіґ теж. Так, вона й справді всім була до пари своєму чоловікові. І якщо це не найбільша похвала, то скажіть мені, яка більша, і я відповім – вона гідна і цієї. Справжнє сяйво випромінювали литки містера Феззівіґа. Вони зблискували то тут, то там, як два місяці. Ви ніколи б не могли сказати з упевненістю, де вони опиняться наступної миті. Старий Феззівіґ і місіс Феззівіґ проробили всі фігури танцю, як належить, – і бігцем уперед, і бігцем назад, і, взявшись за руки, галопом, і уклін, і реверанс, і покружляли, й пірнули під руки, й повернулися, нарешті, на своє місце, а тоді старий Феззівіґ підстрибнув і пристукнув у повітрі каблуками, – так спритно, що здавалося, ніби його ноги підморгнули танцюристам, – і тут же одразу став як укопаний.

Коли годинник пробив одинадцяту, домашній бал закінчився. Містер і місіс Феззівіґи, ставши обабіч дверей, потискали руку кожному гостю чи гості й бажали йому чи їй веселого Різдва. А коли всі гості розійшлися, господарі так само розпрощались і з учнями. І ось веселі голоси завмерли вдалині, а двоє молодих людей пішли до своїх ліжок у глибині магазину.

Доки тривав бал, Скрудж поводився як божевільний. Всім своїм єством він був із танцюристами, з тим юнаком, у якому впізнав себе. Він наче брав участь у всьому, що відбувалося, все пригадував, усьому радів і відчував неймовірне хвилювання. І лише тепер, коли сяючі фізіономії Діка і юного Скруджа почезли з очей, він згадав про Привида і завважив, що той пильно дивиться на нього, а світло над його головою горить дуже яскраво.

– Як небагато потрібно, щоб змусити цих простаків сповнитися подяки, – мовив Привид.

– Небагато? – здивувався Скрудж.

Дух зробив йому знак прислухатися до задушевної бесіди двох учнів, які розхвалювали Феззівіґа, а коли Скрудж послухався, мовив:

– А хіба ні? Він же витратив сущу дрібницю – всього три-чотири фунти того, що у вас на землі називають грошима. Чи заслуговує він таких похвал?

– Та ж не в цьому суть, – заперечив Скрудж, якого зачепили за живе ці слова; він навіть не завважував, що міркує не так, як йому властиво, а як колишній юний Скрудж. – Не в цьому суть, Привиде. Він має владу зробити нас щасливими чи нещасливими, а нашу працю – легкою чи тяжкою, перетворити її на задоволення чи на муки. Нехай він робить це словом або поглядом, за допомогою чогось настільки незначного й невагомого, що не можна ні обчислити, ні обмірити, – та все одно добро, яке він чинить, вартує цілого статку.

І тут Скрудж відчув на собі погляд Привида й запнувся.

– Чого ж ти замовк? – запитав його Дух.

– Так, нічого, – відповів Скрудж.

– А все-таки, – наполягав Дух.

– Нічого, – сказав Скрудж, – нічого. Просто мені захотілося сказати два-три слова моєму клеркові. Оце й усе.

Тим часом юний Скрудж погасив лампу. І ось уже Скрудж із Привидом знову стояли під відкритим небом.

– Мій час минає, – завважив Дух. – Поквапся!

Слова ці не стосувалися Скруджа, а навколо не було ні душі, – проте вони негайно справили свій уплив, і Скрудж знову побачив самого себе.

Але тепер він був уже значно старший – у розквіті літ. Риси обличчя його ще не стали настільки різкими й суворими, як в останні роки, але турботи й скнарість уже наклали відбиток на його обличчя. Неспокійний, жадібний блиск з’явився в очах, і було зрозуміло, яка хвороблива пристрасть пустила корені в його душі і що станеться з ним, коли вона виросте і її чорна тінь поглине його всього.

Він був не сам. Поруч із ним сиділа чарівна молода дівчина в жалобі. Сльози на її віях блищали в променях сяйва, яке випромінював Дух.

– Все це так мало значить тепер для тебе, – говорила вона тихо. – Ти поклоняєшся тепер іншому божеству, і воно витиснуло мене з твого серця. Що ж, якщо воно зможе підтримати й утішити тебе, як хотіла б підтримати й утішити я, тоді, звичайно, я не повинна засмучуватися.

– І що це за божество, яке витиснуло тебе? – запитав Скрудж.

– Гроші.

– Немає справедливості на землі! – мовив Скрудж. – Світ найсуворіше ставиться до бідності, але не менш суворо – принаймні на словах – засуджує погоню за багатством.

– Ти занадто переймаєшся думкою світу, – лагідно докорила вона йому. – Всім своїм колишнім надіям і мріям ти зрадив заради однієї – стати невразливим для його шпилькових уколів. Хіба я не бачила, як усі твої шляхетні прагнення гинули одне за одним, і нова всеперемагаюча пристрасть – пристрасть до наживи – помалу заволоділа тобою!

– То й що ж? – заперечив він. – Хіба погано, що я нарешті порозумнішав? Моє ставлення до тебе не змінилося.

Вона похитала головою.

– Хіба не так?

– Наші заручини – справа минулого. Обоє ми були бідні тоді й задовольнялися тим, що мали, сподіваючись згодом збільшити наш статок терплячою працею. Але відтоді ти змінився. У ті роки ти був зовсім іншим.

– Я був хлопчиськом, – нетерпляче відповів він.

– Ти сам знаєш, що ти був не той, що тепер, – заперечила вона. – А я все та ж. І те, що обіцяло нам щастя, коли ми були як одне ціле, тепер, коли ми стали чужими одне одному, провіщає нам тільки горе. Не розповідатиму тобі, як часто і з яким болем я міркувала над цим. Так, я багато думала і вирішила повернути тобі волю.

– Хіба я коли-небудь просив про це?

– На словах – ні. Ніколи.

– А як же тоді?

– Усім своїм новим, зміненим єством. У тебе інша душа, інший спосіб життя, інша мета. І вона для тебе найважливіша. Це зробило мою любов непотрібною тобі. Вона не має ціни у твоїх очах. Зізнайся, – сказала дівчина лагідно, але разом із тим пильно і твердо дивлячись йому в очі, – якби ці узи не зв’язували нас, хіба тепер ти домагався б моєї любові, намагався б мене завоювати? О ні!

Здавалося, він мимо своєї волі не міг не визнати справедливості цих слів. Але все-таки, зробивши над собою зусилля, відповів:

– Це тільки ти так гадаєш.

– Я рада була би думати інакше! – відповіла вона. – Бог свідок! Якщо вже навіть я мусила нарешті визнати цю гірку істину, то яка насправді вона сувора й незаперечна! Бо ж не можу я повірити, що ставши вільним від жодних зобов’язань, ти взяв би за дружину дівчину без приданого! Та ж навіть виливаючи мені свою душу, ти не в змозі приховати того, що кожен твій крок продиктований Користю! Тож якби ти на мить зрадив собі й зупинив свій вибір на такій дівчині, як я, – хіба я не розумію, як швидко прийшли б слідом за цим каяття і жаль?! Ні, я розумію все. І я звільняю тебе від твого слова. Звільняю по добрій волі – в ім’я моєї любові до того, ким ти був колись.

Він хотів щось сказати, але вона, відсторонившись від нього, продовжувала:

– Можливо, – згадуючи минуле, я вірю в це, – можливо, тобі буде боляче розлучитися зі мною. Але скоро, дуже скоро це минеться, і ти з радістю забудеш мене як порожню, марну мрію, від якої ти вчасно отямився. А я можу тільки побажати тобі щастя в тому житті, яке ти собі обрав! – Із цими словами вона залишила його, і вони розсталися назавжди.

– Привиде! – заволав Скрудж. – Я не хочу більше нічого бачити. Відведи мене додому. Невже тобі приємно мучити мене!

– Ти побачиш ще одну тінь Минулого, – сказав Дух.

– Жодної, – вигукнув Скрудж. – Жодної. Я не бажаю її бачити! Не показуй мені більше нічого!

Але невблаганний Дух, поклавши на нього обидві руки, змусив дивитися на те, що було далі.

Вони перенеслися в інше місце і в інший час; Скрудж побачив кімнату, не дуже велику й не багату, але доволі зручну й затишну. Біля каміна, у якому пекуче, по-зимовому, палали дрова, сиділа молода красива дівчина. Скруджеві здалося, що це його подруга, з якою вони щойно розійшлись, – настільки вони були схожі, – але одразу ж побачив і її. Тепер це була жінка середніх літ, усе ще приваблива. Вона теж сиділа біля каміна навпроти дочки. У кімнаті стояв страшенний гамір, там було стільки дітей, що схвильований Скрудж не зміг би їх тепер навіть порахувати. І на відміну від череди у відомому вірші, де сорок корівок поводились як одна, тут кожна дитина галасувала за всіх сорока, і це було надзвичайно оглушливо.

Утім, це нікого, очевидно, не турбувало. Навпаки – мати й дочка від душі раділи й сміялися, дивлячись на малюків, а відтак дочка й сама долучилася до їхніх витівок, і маленькі розбійники взялися немилосердно її термосити. О як би мені хотілося бути одним із них! Але я б ніколи не був таким немилосердним. Нізащо в світі не посмітив би я смикнути за ці коси чи розтріпати їх. Навіть заради порятунку життя не осмілився б я стягнути з її ніжки – Бог свідок! – безцінний малюсінький черевичок. І хіба наважився б я, як оці маленькі нахаби, обхопити її за талію! Та якби моя рука ризикнула тільки оповитися навколо її стану, вона так би й приросла до нього і ніколи б уже не випрямилася, покарана за таку зухвалість. Утім, визнаю, що я безмірно бажав би торкнутися її губ, звернутися до неї із запитанням, бачити, як вона відкриє вуста, відповідаючи мені! Любувався б опущеними віями, не засоромивши її! Розпустив би її шовковисте волосся, кожне пасмо якого – безцінний скарб! Словом, не приховую, що я бажав би користатися всіма правами пустотливої дитини, але бути разом з тим дорослим чоловіком, щоб знати їм ціну.

Але ось почувся стук у двері, і всі, хто був у кімнаті, так прудко кинулися до дверей, що дівчина – із усміхненим обличчям і в доволі пом’ятому платті – опинилася в самому центрі буйної ватаги і вітала батька, щойно той устиг ступити за поріг у супроводі розсильного, навантаженого іграшками й іншими різдвяними подарунками. Беззахисного розсильного негайно і з неймовірним галасом узяли приступом. На нього видряпувалися, приставивши до нього замість драбини стільці, щоб випорожнити його кишені й відібрати в нього пакети в обгортковому папері; його душили, обхопивши за шию; на ньому повисали, вчепившись за краватку; його дубасили по спині кулаками й буцали ногами, виявляючи таким чином украй ніжну до нього любов! А якими криками здивування й захвату супроводжувалося розгортання кожного пакета! А який невимовний жах охопив усіх, коли найменшого застигли на місці злочину – з іграшковою сковорідкою, засунутою в рот, – і одразу ж виникла підозра, що він уже встиг проковтнути дерев’яного індика, що був приклеєний до дерев’яної тарілки! А які всі були раді, коли тривога виявилася помилковою! Все це просто неможливо описати! Скажемо тільки, що один за одним усіх дітлахів, – а разом із ними й гучні вияви їхніх почуттів, – повиводили з вітальні нагору й повкладали у ліжка, де вони помалу вгамувалися.

Тепер Скрудж спрямував усю свою увагу на дорослих, і сльоза затуманила його погляд, коли господар разом із дружиною і ніжно притуленою до його плеча дочкою зайняв своє місце біля каміна. Скрудж мимоволі подумав про те, що таке ж ґраційне, життєрадісне створіння могло б і його називати батьком і обігрівати подихом своєї весни його сувору зиму!

– Белл, – сказав чоловік із посмішкою, звертаючись до дружини, – а я бачив сьогодні твого колишнього приятеля.

– Кого ж це?

– Вгадай!

– Як я можу вгадати? А втім, здається, здогадуюся! – вигукнула вона і розреготалася вслід за чоловіком. – Містера Скруджа?

– Так, його. Я проходив повз його контору, а він працював там при свічі, не зачинивши віконниць, так що я за всього бажання не міг його не побачити. Його компаньйон, кажуть, при смерті, і він, розумієш, сидить там у себе самісінький. Один, як перст, на всьому білому світі.

– Привиде! – вимовив Скрудж надламаним голосом. – Забери мене звідси.

– Я ж казав тобі, що все це – тіні минулого, – відповів Дух. – Так воно було, і не моя в тому провина.

– Забери мене! – заблагав Скрудж. – Я не можу це витерпіти.

Він повернувся до Духа і побачив, що в його особі якимось незбагненним чином поєдналися окремі риси всіх людей, яких той йому показував.

Не тямлячи себе, Скрудж зробив запеклу спробу звільнитися.

– Відпусти мене! Відведи додому! За що ти переслідуєш мене!

Борючись із Духом, – якщо це можна назвати боротьбою, адже той не чинив жодного опору і навіть немовби не завважував зусиль свого супротивника, – Скрудж побачив, що сніп світла в Духа над головою розгоряється все яскравіше. Підсвідомо відчуваючи, що саме тут приховано ту таємничу владу, яку має над ним ця істота, Скрудж схопив ковпак–вогнегасник і рішучим рухом насунув Духові на голову.

Дух якось одразу осів під ковпаком, і він накрив його аж до п’ят. Але як би міцно не притискав Скрудж вогнегасника до Привидової голови, йому не вдалося загасити світла, що струменіло з-під ковпака на землю.

Страшна втома раптово зморила Скруджа. Його непереборно хилило до сну, і тієї ж миті він побачив, що знову у своїй спальні. Востаннє щосили натиснув на ковпака-вогнегасника, а тоді його рука ослабла, і впавши на ліжко, він заснув мертвецьким сном.