“Різдвяна пісня в прозі” читати. Чарлз Діккенс

“Різдвяна пісня в прозі”  КУПЛЕТ 5: Завершення історії

Так! І стовпчик ліжка був його власний. Ліжко було його власне. Кімната була його власна. А найкраще й найщасливіше було те, що час попереду теж належав йому — щоб виправити все!

— Я житиму Минулим, Теперішнім і Майбутнім! — повторював Скрудж, вистрибуючи з ліжка. — Духи всіх трьох Різдвяних свят житимуть у моєму серці! О Джейкобе Марлею! Хвала Небу і Різдву за це диво! Кажу це навколішки, старий Джейкобе! Навколішки!

Він був так схвильований і так переповнений добрими намірами, що зламаний від хвилювання голос ледве слухався його. Під час розмови з Духом він гірко ридав, і щоки його були мокрі від сліз.

— Їх не зірвали! — вигукнув Скрудж, обіймаючи одну з фіранок свого ліжка. — Їх не зірвали разом із кільцями! Вони тут! Я тут! Тіні того, що могло статися, ще можна розвіяти. І вони розвіються! Я знаю, що розвіються!

Тим часом його руки метушливо порались з одягом. Він вивертав речі навиворіт, одягав їх задом наперед, рвав, губив, плутав і поводився з ними так, ніби зовсім утратив здоровий глузд.

— Я не знаю, що мені робити! — вигукнув Скрудж, одночасно сміючись і плачучи та безнадійно заплутуючись у власних панчохах. — Я легкий, мов пір’їнка! Я щасливий, мов ангел! Я веселий, мов школяр! Я безтурботний, мов добряче напідпитку чоловік! Веселого Різдва всім! Щасливого Нового року всьому світові! Гей! Ура! Гей-гей!

Він стрімко вбіг до вітальні й зупинився там, захеканий від радості.

— Ось каструлька, в якій була вівсяна юшка! — вигукнув Скрудж, знову кидаючись до каміна. — Ось двері, через які увійшов привид Марлей! Ось куток, де сидів Дух Теперішнього Різдва! Ось вікно, через яке я бачив блукаючих духів! Усе правда! Усе було насправді! Ха-ха-ха!

І справді, для людини, яка стільки років не сміялася по-справжньому, це був чудовий сміх — блискучий, дзвінкий, життєрадісний сміх. Батько цілої довгої низки майбутніх щасливих сміхів!

— Я навіть не знаю, яке сьогодні число, — сказав Скрудж. — Не знаю, скільки часу провів із духами Різдва. Взагалі нічого не знаю. Я зовсім як дитина. Ну й нехай! Мені байдуже. Я навіть радий бути дитиною. Гей! Ура! Гей-гей!

Його захоплення перервали церковні дзвони, що залунали найгучнішим передзвоном, який він будь-коли чув.

Дзень! Бам! Дзень-дзелень! Бом! Дзень! Бам-бам! О, яка краса! Яка слава! Скрудж підбіг до вікна, розчинив його і висунув голову назовні.

Ні туману. Ні мряки. Ясний, світлий, бадьорий, морозний ранок. Повітря було таке свіже, що кров сама прагнула танцювати в жилах. Золоте сонце. Небо, ніби благословенне Небесами. Чистий холодний вітерець. Веселі дзвони. О, яка краса! Яка слава!

— Який сьогодні день? — гукнув Скрудж хлопчикові в святковому одязі, що саме проходив унизу вулицею.

— Що? — перепитав хлопчик, вражений не менше за нього.

— Який сьогодні день, друже мій?

— Сьогодні? Та Різдво ж!

— Різдво! — вигукнув Скрудж сам до себе. — Я не пропустив його! Духи зробили все за одну ніч. Звісно, вони можуть усе. Авжеж можуть! Гей, друже!

— Гей! — відгукнувся хлопець.

— Ти знаєш крамницю птахівника на розі наступної вулиці?

— Ще б пак знаю!

— Розумний хлопець! — вигукнув Скрудж. — Дуже розумний! Скажи, а того призового індика ще не продали? Не маленького — великого!

— Того, що завбільшки майже як я? — перепитав хлопець.

— Який чудовий хлопчина! — засміявся Скрудж. — З ним саме задоволення розмовляти. Так, саме того!

— Він досі висить у вітрині.

— Справді? Тоді біжи й купи його.

— Та ну! — вигукнув хлопчик.

— Ні-ні, я серйозно. Купи його й скажи, щоб доставили сюди. Я поясню, куди його відвезти. Повернешся разом із продавцем — отримаєш шилінг. А якщо впораєшся менш ніж за п’ять хвилин — дам тобі півкрони!

Хлопець зник так швидко, ніби його вистрілили з гармати. Навіть найспритніший стрілець не натиснув би на гачок швидше.

— Я відправлю його Бобу Кретчету, — прошепотів Скрудж, потираючи руки й заходячись сміхом. — Він навіть не здогадається, від кого подарунок. Цей індик удвічі більший за Крихітку Тіма. Навіть найкращий жартівник не вигадав би кращого жарту!

Рука, якою він писав адресу, тремтіла так, що літери стрибали по паперу. Але він усе ж написав її, спустився вниз і відчинив вхідні двері, чекаючи на посильного.

Стоячи там, він раптом помітив дверний молоток.

— Я любитиму тебе, поки житиму! — вигукнув Скрудж, лагідно торкаючись його рукою. — Раніше я майже ніколи на тебе не дивився. Який же чесний у тебе вигляд! Чудовий молоток! А ось і індик! Гей! Ура! Як справи? Веселого Різдва!

Індик був такий величезний, що навряд чи зміг би стояти на власних ногах. Вони зламалися б під ним за хвилину, мов тонкі палички сургучу.

— Та його неможливо донести до Камден-Тауна, — сказав Скрудж. — Доведеться взяти екіпаж.

І той сміх, з яким він це сказав, і сміх, з яким заплатив за індика, і сміх, з яким найняв екіпаж, і сміх, з яким нагородив хлопця, поступалися лише сміхові, з яким він знову впав у крісло, захеканий від радості, і сміявся доти, доки з очей не покотилися сльози.

Голитися було нелегко, бо руки й далі тремтіли. А гоління вимагає уважності навіть тоді, коли ти не пританцьовуєш від щастя. Але навіть якби він ненароком відрізав собі кінчик носа, то просто заклеїв би його пластирем і був би цілком задоволений.

Потім він убрався у свій найкращий одяг і нарешті вийшов на вулицю.

Місто вже наповнилося людьми — саме так, як він бачив його разом із Духом Теперішнього Різдва. Скрудж ішов, заклавши руки за спину, і дивився на кожного перехожого з таким щирим захватом, що кілька добродушних чоловіків не втрималися й привітали його:

— Доброго ранку, сер! Веселого вам Різдва!

І Скрудж потім часто казав, що з усіх радісних звуків, які він будь-коли чув у житті, саме ці слова були для нього найрадіснішими.

Він пройшов ще зовсім небагато, коли побачив чоловіка поважної статури — того самого добродія, який напередодні заходив до його контори зі словами: «Скрудж і Марлей, якщо не помиляюся?» Серце Скруджа болісно стислося від думки про те, як цей літній джентльмен поставиться до нього тепер. Але він знав, який шлях повинен обрати, і рішуче пішов ним.

— Мій дорогий сер! — вигукнув Скрудж, прискорюючи крок і міцно потискаючи йому обидві руки. — Як ви поживаєте? Сподіваюся, вчора ваша справа вдалася. Це було надзвичайно люб’язно з вашого боку. Веселого вам Різдва, сер!

— Містер Скрудж?

— Так, — відповів Скрудж. — Це моє ім’я, і я побоююся, що воно не викликає у вас приємних спогадів. Дозвольте попросити у вас вибачення. І чи будете ви такі ласкаві…

Тут Скрудж нахилився і щось прошепотів йому на вухо.

— Господи помилуй! — вигукнув джентльмен, мало не задихнувшись від подиву. — Любий містере Скрудж, ви говорите серйозно?

— Цілком серйозно, — відповів Скрудж. — І не на пенс менше. Запевняю вас, ця сума включає багато невиплачених боргів минулих років. Ви зробите мені таку послугу?

— Мій дорогий сер, — сказав той, гаряче тиснучи йому руку, — я просто не знаю, що сказати про таку щедрість…

— Не кажіть нічого, прошу вас, — перебив Скрудж. — Краще завітайте до мене. Завітаєте?

— Обов’язково! — вигукнув старий джентльмен. І було видно, що він говорить щиро.

— Дякую вам, — сказав Скрудж. — Я безмежно вам вдячний. Дякую п’ятдесят разів! Благослови вас Бог!

Потім він пішов до церкви, гуляв вулицями, спостерігав за людьми, що поспішали у своїх справах, гладив дітей по голівках, розмовляв із жебраками, зазирав у кухні будинків і заглядав у вікна. І все, на що він дивився, приносило йому радість. Він ніколи й не уявляв, що проста прогулянка — та й узагалі будь-що на світі — може дарувати таке щастя.

Після обіду він попрямував до будинку свого небожа.

Він разів зо дванадцять проходив повз двері, перш ніж наважився підійти й постукати. Та зрештою зібрався з духом і постукав.

— Чи вдома ваш господар, люба моя? — запитав Скрудж служницю. — Дуже мила дівчина. Дуже.

— Так, сер.

— А де він, серденько?

— У їдальні, сер, разом із господинею. Якщо бажаєте, я проведу вас нагору.

— Дякую. Він мене знає, — сказав Скрудж, уже поклавши руку на дверну ручку. — Я зайду сам, люба.

Він тихенько відчинив двері й обережно зазирнув до кімнати.

Усі дивилися на святково накритий стіл, адже молоді господарі завжди хвилюються через такі дрібниці й хочуть переконатися, що все гаразд.

— Фреде! — покликав Скрудж.

Боже милий, як же злякалася дружина Фреда! Скрудж на мить забув, що вона сиділа в кутку на низенькому ослінчику; інакше нізащо не налякав би її так.

— Та благослови мене Господь! — вигукнув Фред. — Хто це?

— Це я. Твій дядько Скрудж. Я прийшов на різдвяну вечерю. Ти впустиш мене, Фреде?

Впустив! Та ще й як! Добре, що не відірвав йому руку від радості. За п’ять хвилин Скрудж уже почувався там як удома.

Усе було таким самим теплим і щирим, як і раніше.

Його небога була такою самою привітною. Таким самим був Топпер, коли прийшов. Такою самою була й повненька сестра. Такими самими були всі гості.

Чудова компанія. Чудові ігри. Чудова згода. Чудове щастя.

А наступного ранку Скрудж прийшов до контори дуже рано. О, як же рано він прийшов! Якби тільки йому вдалося прийти першим і впіймати Боба Кретчета на запізненні! Саме цього він найбільше хотів. І йому вдалося. Так, вдалося!

Годинник пробив дев’яту. Боба немає. Минуло чверть години. Боба немає. Минуло вісімнадцять із половиною хвилин понад належний час. Скрудж сидів із навстіж відчиненими дверима кабінету, щоб бачити, як Боб увійде до контори.

Ще до того, як відчинити двері, Боб уже зняв капелюха й шарф. За мить він сидів на своєму місці й так швидко водив пером по паперу, ніби намагався наздогнати дев’яту годину.

— Гм! — пробурчав Скрудж своїм звичним голосом, намагаючись надати йому якомога суворішого звучання. — Що це означає, сер? Як ви смієте приходити на роботу в такий час?

— Мені дуже шкода, сер, — сказав Боб. — Я запізнився.

— Запізнилися? — повторив Скрудж. — Авжеж, запізнилися. Будьте ласкаві, підійдіть сюди, сер.

— Це лише раз на рік, сер, — благально промовив Боб, виходячи зі свого закутка. — Такого більше не повториться. Учора я трохи повеселився, сер.

— А тепер, друже мій, — сказав Скрудж, — я вам дещо скажу. Я більше не маю наміру терпіти такі речі. І тому…

Тут він зіскочив зі стільця й так дружньо штурхнув Боба в жилет, що той похитнувся й мало не впав назад на своє місце.

— …І тому я збираюся підвищити вам платню!

Боб затремтів і мимоволі посунувся ближче до лінійки, що лежала на столі. На мить йому навіть спало на думку оглушити Скруджа нею, затримати його й покликати людей із двору по допомогу та гамівну сорочку.

— Веселого Різдва, Бобе! — сказав Скрудж із такою щирістю, що помилитися було неможливо, і дружньо поплескав його по плечу. — Набагато веселішого Різдва, мій добрий друже, ніж ті, які я дарував вам протягом багатьох років! Я підвищу вам платню, постараюся допомогти вашій родині, яка так мужньо бореться з труднощами, а сьогодні по обіді ми обговоримо всі ваші справи за чашею гарячого різдвяного пуншу, Бобе! А зараз розпаліть вогонь як слід і купіть ще одне відро для вугілля, перш ніж поставите наступну крапку над літерою, Бобе Кретчете!

Скрудж виявився кращим, ніж обіцяв. Він зробив усе сказане — і незрівнянно більше.

Для Крихітки Тіма, який не помер, він став другим батьком.

Він став добрим другом, добрим господарем і просто доброю людиною — такою доброю, яких добре старе місто знало небагато, як і будь-яке інше добре старе місто, містечко чи громада в нашому доброму старому світі.

Дехто сміявся, бачачи таку разючу зміну в ньому. Але він дозволяв їм сміятися й не звертав на це уваги. Бо був достатньо мудрим, щоб знати: на землі ще ніколи не траплялося нічого доброго, над чим хтось не насміхався б спочатку. А розуміючи, що такі люди все одно залишаться сліпими до істини, він вважав, що нехай уже вони мружать очі від сміху, ніж страждають на куди гірші недуги.

Його власне серце сміялося від щастя — і цього було цілком достатньо.

Відтоді він більше ніколи не спілкувався з духами Різдва, але надалі неухильно дотримувався правила тверезого й чесного життя. І про нього завжди говорили, що ніхто не вмів святкувати Різдво так добре, як Ебенейзер Скрудж.

Нехай це можна буде сказати і про нас усіх!

І, як сказав Крихітка Тім:

— Боже, благослови нас усіх без винятку!

© Автор перекладу – Олег Гнатюк