“Різдвяна пісня в прозі” читати. Чарлз Діккенс

“Різдвяна пісня в прозі”  КУПЛЕТ 2: Перший з трьох духів

Коли Скрудж прокинувся, довкола було так темно, що, визирнувши з ліжка, він ледве міг відрізнити прозорі шибки вікна від темних стін своєї кімнати. Він напружував свої гострі, мов у тхора, очі, намагаючись пробитися крізь морок, коли дзвони сусідньої церкви вибили три чверті години. Скрудж насторожився, очікуючи, котру ж годину вони покажуть.

На його превелике здивування, важкий дзвін пробив шосту, потім сьому, потім восьму — і так, рівномірно, аж до дванадцятої. Після чого замовк.

Дванадцята! Але ж він ліг спати далеко за другу ночі. Годинник, без сумніву, зламався. Напевно, в механізм потрапила бурулька. Дванадцята!

Він натиснув пружину свого кишенькового годинника з репетиром, щоб перевірити цей безглуздий настінний годинник. Маленький механізм швидко й чітко відбив дванадцять ударів — і стих.

— Та це неможливо! — вигукнув Скрудж. — Не міг же я проспати цілий день і ще добру частину наступної ночі. Не може бути, щоб із сонцем щось сталося і зараз дванадцята година дня!

Ця думка так його стривожила, що він миттю вискочив із ліжка й навпомацки дістався до вікна. Довелося навіть витирати паморозь зі скла рукавом халата, перш ніж хоч щось стало видно. Та й тоді він розгледів небагато. Лише те, що надворі, як і раніше, стояв густий туман і панував лютий холод. Не було чути звичного міського гамору — ні людських кроків, ні метушні, які неодмінно здійнялися б, якби ніч перемогла ясний день і захопила владу над світом.

Це трохи заспокоїло Скруджа, адже інакше всі його векселі на кшталт: «Через три дні після пред’явлення сплатити панові Ебенейзеру Скруджу або за його наказом…» перетворилися б на порожні папірці, коли б у світі більше не залишилося днів, щоб їх відраховувати.

Скрудж знову ліг у ліжко й почав думати. Думав, думав і думав без кінця, але так нічого й не міг збагнути. Що більше він розмірковував, то сильніше заплутувався. А що старанніше намагався не думати, то настирливіше думки поверталися до нього.

Привид Марлей не давав йому спокою. Щоразу, коли Скрудж після довгих міркувань переконував себе, що все побачене було лише сном, його думки, мов сильна пружина, яку раптово відпустили, миттю поверталися до початку й знову ставили перед ним те саме запитання:

«То був сон чи ні?»

У такому стані він лежав доти, доки церковний дзвін не вибив ще три чверті години. І раптом він згадав: привид попереджав його, що перший гість з’явиться тоді, коли годинник проб’є першу. Скрудж вирішив не склепляти очей, доки ця година не мине. А зважаючи на те, що заснути він зараз міг не більше, ніж потрапити на небеса, це, мабуть, було найрозумніше рішення, яке він узагалі міг прийняти.

Остання чверть тягнулася так довго, що Скрудж не раз переконував себе: він, певно, непомітно задрімав і пропустив удар годинника. Та ось нарешті його напружений слух уловив знайомий звук.

— Дінь… дон!

— Чверть по, — прошепотів Скрудж, рахуючи.

— Дінь… дон!

— Половина.

— Дінь… дон!

— За чверть перша.

— Дінь… дон!

— Ось і сама година! — тріумфально вигукнув Скрудж. — І нічого більше!

Він сказав це ще до того, як пробив головний дзвін. Але тієї ж миті пролунав глухий, важкий, порожнистий і сумний удар — перша година.

І відразу ж кімнату залило світло.

У ту ж саму мить хтось розсунув запони його ліжка.

Так, саме розсунув — людською рукою. Не ті запони, що були біля ніг чи за спиною, а саме ті, на які був звернений його погляд. Запони розійшлися вбік, і Скрудж, різко підвівшись на лікті, опинився віч-на-віч із тим неземним гостем, що їх розсунув. Так близько, як я зараз стою до тебе, ба більше — так, ніби сам я був духом і схилився над твоїм плечем.

Це була дивна істота. Вона нагадувала дитину, але водночас була схожа й на стару людину, яку бачиш крізь якесь чарівне скло, що віддаляє її й робить меншою, аж до дитячого зросту. Волосся, яке спадало на шию й плечі, було зовсім білим, немов від глибокої старості. Та на її обличчі не було жодної зморшки, а шкіра зберігала свіжість і ніжний рум’янець юності. Руки були довгі й міцні, а долоні — сильні, ніби здатні стискати з незвичайною силою. Ноги й ступні, витончені та легкі, як і руки, залишалися босими.

На істоті була довга туніка з найчистішої білої тканини, а талію оперізував широкий сяючий пояс, який виблискував напрочуд гарно. В одній руці вона тримала свіжу зелену гілку гостролисту, а її одяг, усупереч зимовій символіці цієї рослини, був оздоблений літніми квітами.

Але найдивовижніше полягало в іншому: просто з маківки істоти виривався чистий, яскравий струмінь світла, який і освітлював усе навколо. Очевидно, саме тому в ті миті, коли світло тьмяніло, вона користувалася великим ковпаком-гасником, який зараз тримала під пахвою.

Та навіть це не було найдивнішою її рисою. Бо що довше Скрудж придивлявся до незвичайного гостя, то ясніше бачив: як пояс то спалахував, то згасав, мерехтячи в різних місцях, і те, що за мить до того було залите світлом, раптом поринало в темряву, так само змінювався й сам образ духа. То він мав одну руку, то одну ногу, то двадцять ніг одразу; то перед Скруджем були лише ноги без голови, то голова без тіла. А контури тих частин, що зникали, розчинялися в густій темряві без жодного сліду. І якраз у ту мить, коли це диво здавалося зовсім незбагненним, істота знову ставала чіткою й виразною, такою, як була раніше.

— Ви той Дух, чий прихід мені було провіщено? — запитав Скрудж.

— Так, це я.

Голос у нього був тихий і лагідний. Незвично тихий — такий, ніби він лунав не зовсім поруч, а звідкілясь із далекої далечіні.

— Хто ви? І що ви таке? — запитав Скрудж.

— Я — Привид Минулого Різдва.

— Дуже давнього минулого? — поцікавився Скрудж, звернувши увагу на його невисокий зріст.

— Ні, — відповів дух. — Твого минулого.

Можливо, Скрудж і сам не зміг би пояснити чому, навіть якби хтось його про це запитав, але йому страшенно захотілося побачити Духа в тому ковпаку-гаснику, і він чемно попросив його надіти.

— Що?! — вигукнув привид. — Ти хочеш так швидко загасити земними руками світло, яке я несу? Хіба мало того, що ти належиш до тих людей, чиї пристрасті створили цей ковпак і змушують мене цілими низками років насувати його собі на чоло?

Скрудж із щирою пошаною запевнив, що й не думав образити Духа і зовсім не пам’ятає, щоб будь-коли навмисне «нахлобучував» йому такого ковпака. Потім він наважився запитати, з якою справою той до нього з’явився.

— Заради твого ж блага, — відповів привид.

Скрудж чемно висловив вдячність, хоча подумки не міг не зауважити, що для його добра значно кориснішою була б ніч безперервного сну. Здається, Дух почув цю думку, бо відразу промовив:

— Тоді — заради твого виправлення. Будь уважний!

Сказавши це, він простягнув свою сильну руку й легко взяв Скруджа за лікоть.

— Устань! І ходімо зі мною!

Марно було б Скруджеві заперечувати, що погода й година зовсім не сприяють прогулянкам; що в ліжку тепло, а надворі мороз набагато сильніший за будь-яку позначку замерзання; що на ньому лише капці, халат та нічний ковпак; і що він до того ж добряче застудився. Хоч дотик Духа був лагідний, мов жіноча рука, опиратися йому було неможливо.

Скрудж підвівся. Але коли побачив, що привид прямує просто до вікна, він у благанні схопився за край його білого вбрання.

— Я ж звичайна смертна людина, — запротестував він. — Я можу впасти.

— Лише відчуй дотик моєї руки тут, — відповів Дух, поклавши долоню йому на серце, — і вона підтримає тебе не тільки в цьому.

Щойно ці слова були сказані, вони пройшли просто крізь стіну й опинилися на сільській дорозі, по обидва боки якої простягалися поля. Місто зникло без сліду. Не лишилося жодної його ознаки. Разом із ним розтанули темрява й туман. Стояв ясний, холодний зимовий день, а землю вкривав сніг.

— Господи милостивий! — вигукнув Скрудж, зчепивши руки. — Я виріс тут. Тут минуло моє дитинство!

Дух лагідно дивився на нього. Його легкий, майже миттєвий дотик ніби й досі відчувався старому. Йому здавалося, що в повітрі линуть тисячі знайомих запахів, і кожен із них будить тисячі давно забутих думок, надій, радощів і турбот.

— У тебе тремтять губи, — тихо сказав привид. — А що це в тебе на щоці?

Скрудж, незвично захлинаючись словами, пробурмотів, що то просто прищик, і попросив Духа вести його куди заманеться.

— Ти пам’ятаєш цю дорогу? — запитав привид.

— Пам’ятаю?! — палко вигукнув Скрудж. — Та я пройшов би нею навіть із заплющеними очима!

— Дивно, що ти зміг забути її на стільки років, — мовив Дух. — Ходімо далі.

Вони рушили дорогою, і Скрудж упізнавав кожні ворота, кожен стовпчик, кожне дерево. Незабаром удалині з’явилося маленьке містечко з мостом, церквою та звивистою річкою. Назустріч їм підтюпцем бігли кудлаті поні, на яких сиділи хлопчаки. Ті весело перегукувалися з іншими хлопцями, що їхали селянськими візками та легкими екіпажами. Усі вони були в чудовому настрої, сміялися й гукали один до одного так дзвінко, що широкі поля сповнилися веселою музикою, і навіть морозне повітря, здавалося, радісно сміялося разом із ними.

— Це лише тіні того, що колись було, — сказав привид. — Вони нас не бачать і не відчувають.

Веселі мандрівники наближалися, а Скрудж упізнавав кожного й називав їхні імена. Чому ж він відчував таку безмежну радість, дивлячись на них? Чому його холодні очі раптом заблищали, а серце калатало від щастя, коли вони проїжджали повз? Чому він так тішився, чуючи, як вони бажають одне одному веселого Різдва, роз’їжджаючись на перехрестях до своїх домівок? Що ж таке було те веселе Різдво для Скруджа? Та нехай йому грець із тим веселим Різдвом! Яку користь воно хоч раз принесло йому?

— Школа ще не зовсім спорожніла, — промовив Дух. — Там і досі залишився один самотній хлопчик, покинутий усіма своїми близькими.

Скрудж тихо відповів, що знає. І не стримав ридання.

Вони звернули з великої дороги на добре знайому стежку й незабаром підійшли до старого маєтку з тьмяно-червоної цегли. На його даху височіла невеличка банька з флюгером, а під нею висів дзвін. Будинок був великий, але давно пережив свої кращі часи. Просторі службові приміщення майже не використовувалися, їхні стіни вкрилися вогкістю й мохом, вікна були подекуди вибиті, а ворота — напівзруйновані. У стайнях походжали кури, кудкудакаючи й розгрібаючи солому, а старі каретні сараї та комори заросли густою травою.

Усередині маєток теж утратив колишню велич. Коли вони увійшли до похмурої зали й зазирнули у відчинені двері численних кімнат, то побачили великі, холодні, майже порожні приміщення з убогими меблями. У повітрі стояв запах сирості й землі, а навколо панувала така пронизлива, холодна порожнеча, що мимоволі спадало на думку: тут звикли прокидатися ще за свічками і дуже часто лягали спати, не наївшись досхочу.

Дух і Скрудж перетнули залу й підійшли до дверей у глибині будинку. Вони самі відчинилися перед ними, відкривши довгу, голу й сумну кімнату, що здавалася ще похмурішою через ряди простих дерев’яних парт і лав. Біля однієї з них, неподалік слабкого вогню в каміні, сидів самотній хлопчик і читав книгу. Скрудж опустився на лаву й заплакав, побачивши себе самого — бідного, забутого всіма хлопчину, яким він був колись.

Жоден приглушений відгомін у старому будинку, жоден писк чи шарудіння мишей за дерев’яною обшивкою стін, жодна крапля, що падала з напіврозталого ринва у похмурому подвір’ї, жоден шепіт голих гілок самотньої тополі, жодне ліниве поскрипування дверей порожнього сараю, навіть жодне потріскування вуглинки у вогнищі — ніщо не минало серця Скруджа без сліду. Усе це пом’якшувало його душу й давало волю сльозам.

Дух торкнувся його руки й указав на малого Скруджа, який захоплено читав. І раптом за вікном з’явився чоловік у східному вбранні, такий живий й виразний, наче справжній. За поясом у нього стирчала сокира, а за вуздечку він вів віслюка, нав’юченого дровами.

— Та це ж Алі-Баба! — вигукнув Скрудж у захваті. — Любий, старий, чесний Алі-Баба! Так, так, я пам’ятаю! Одного Різдва, коли той самотній хлопчик залишився тут зовсім один, він уперше прийшов до нього — ось так само! Бідолашний хлопчина! А он і Валентин, — провадив Скрудж, — і його дикий брат Орсон! А он той… як же його звали?.. Той, кого знайшли сплячим у скрині біля Дамаської брами! Бачиш його? А он і султанів конюший, якого джини перевернули догори дриґом! Ось він, стоїть на голові! І правильно йому! Я дуже радий! Чого це він надумав одружуватися з принцесою?

Почути, з яким запалом Скрудж говорить про такі речі, вкладаючи в них усю силу своєї натури, дивним голосом, у якому змішалися сміх і сльози, та ще й побачити його схвильоване, осяяне радістю обличчя — для його ділових знайомих із лондонського Сіті це було б справжнім потрясінням.

— А он же Папуга! — вигукнув Скрудж. — Зелений тулуб, жовтий хвіст і щось схоже на качан салату на голові! Ось він! Бідолашного Робінзона Крузо він так називав, коли той повернувся після своїх мандрів навколо острова. «Бідний Робінзоне Крузо, де ж ти був, Робінзоне Крузо?» Той чоловік думав, що йому все це сниться, але ж ні! То був Папуга, розумієш! А он і П’ятниця біжить щодуху до маленької затоки! Гей! Гоп! Гей-гей!

І раптом, зовсім не схоже на звичного Скруджа, він тихо промовив із жалем до самого себе колишнього:

— Бідний хлопчик…

І знову заплакав.

— Якби ж… — пробурмотів Скрудж, засовуючи руку до кишені й озираючись навколо після того, як витер очі рукавом. — Але вже запізно.

— Що сталося? — запитав Дух.

— Нічого, — відповів Скрудж. — Нічого особливого. Учора ввечері під моїми дверима якийсь хлопчина співав різдвяну колядку. Хотілося б мені дати йому хоч щось. Оце й усе.

Привид задумливо всміхнувся і, злегка махнувши рукою, сказав:

— Погляньмо на інше Різдво.

Щойно він вимовив ці слова, маленький Скрудж наче підріс, а кімната стала трохи темнішою й занедбанішою. Дерев’яні панелі на стінах покоробилися, шибки у вікнах потріскалися, зі стелі почали обсипатися шматки штукатурки, оголюючи дерев’яні рейки під нею. Як усе це сталося, Скрудж знав не більше за будь-кого іншого. Він тільки відчував, що все саме так і було насправді, що саме так усе й відбулося, і що він знову бачить себе самого — самотнього, покинутого, тоді як усі інші хлопці вже давно роз’їхалися по домівках на веселі різдвяні канікули.

Тепер він уже не читав. Він повільно ходив кімнатою туди й сюди, безрадісний і пригнічений. Скрудж подивився на Духа, сумно похитав головою й тривожно перевів погляд на двері.

Вони відчинилися.

До кімнати вбігла маленька дівчинка, значно молодша за хлопця. Вона кинулася йому на шию, обійняла його своїми рученятами й раз у раз цілувала, називаючи його своїм «любим, любісіньким братиком».

— Я прийшла забрати тебе додому, любий братику! — вигукнула дитина, плескаючи в долоньки й нахиляючись від радості. — Забрати тебе додому, додому, додому!

— Додому, маленька Фен? — перепитав хлопчик.

— Так! — відповіла вона, сяючи від щастя. — Назавжди! Додому назавжди! Тато тепер став набагато добрішим, ніж був колись. Удома тепер так добре, ніби в раю! Одного вечора, коли я вже лягала спати, він так лагідно зі мною говорив, що я більше не побоялася попросити його ще раз дозволити тобі повернутися. І він сказав: «Так, нехай приїжджає», — і навіть послав мене по тебе каретою. А ще ти вже майже дорослий! — сказала дівчинка, широко розплющивши очі. — І більше ніколи не повернешся сюди. Але спершу ми проведемо разом усі різдвяні свята й будемо найщасливішими у світі!

— Та ти вже справжня панянка, маленька Фен! — вигукнув хлопчик.

Вона знову засміялася, заплескала в долоні й потягнулася доторкнутися до його голови, але була ще надто маленька для цього. Тоді вона, сміючись, стала навшпиньки, щоб обійняти його, а потім, охоплена дитячим нетерпінням, почала тягнути брата до дверей. І він, анітрохи не противлячись, радо пішов за нею.

Раптом із передпокою пролунав грізний голос:

— Ану, спустіть сюди скриню юного пана Скруджа!

І тут же в холі з’явився сам учитель. Він подивився на маленького Скруджа з такою величною суворою поблажливістю, що той миттєво зніяковів. Потім учитель потис йому руку, чим остаточно привів хлопця у збентеження, і провів його разом із сестрою до найстарішої й найхолоднішої вітальні, яку тільки можна було уявити. Карти на стінах і небесний та земний глобуси на підвіконнях були такі холодні, що здавалися вкритими воском.

Там він дістав графин із напрочуд легким вином і величезний шматок напрочуд важкого пирога та почав частувати дітей цими ласощами маленькими порціями. Тим часом худорлявого слугу відправили запропонувати келих «дечого зігрівального» поштареві, який привіз карету. Але той відповів, що дуже вдячний панові, та якщо це той самий напій, який йому вже доводилося куштувати тут раніше, то він краще обійдеться без нього.

На той час скриню маленького Скруджа вже міцно прив’язали на дах екіпажа. Діти з превеликою радістю попрощалися з учителем і сіли до карети. Вона весело покотилася алеєю крізь сад, а швидкі колеса розкидали іній і сніг із темного листя вічнозелених дерев, мов бризки води.

— Вона завжди була тендітною створінкою, яку міг би зів’ялити навіть легкий подих вітру, — тихо сказав Дух. — Але серце в неї було велике.

— Так, велике! — гаряче вигукнув Скрудж. — Це правда. Я не стану цього заперечувати, Духу. Борони Боже!

— Вона померла вже дорослою жінкою, — мовив привид. — І, здається, у неї були діти.

— Одна дитина, — тихо відповів Скрудж.

— Авжеж, — кивнув Дух. — Твій небіж.

Скрудж помітно стривожився й коротко відповів:

— Так.

Хоч вони лише мить тому залишили шкільний будинок, тепер уже опинилися на людних вулицях великого міста. Навколо снували примарні перехожі, котилися примарні екіпажі й вози, що сперечалися за дорогу, а довколишній гамір і метушня були точнісінько такими, як у справжньому живому місті. За святково прикрашеними вітринами легко було здогадатися, що й тут знову настало Різдво. Але вже звечоріло, і вулиці сяяли вогнями.

Дух зупинився біля дверей одного складу й запитав Скруджа, чи впізнає він це місце.

— Впізнаю?! — вигукнув Скрудж. — Та я ж тут навчався ремесла!

Вони увійшли всередину. Щойно Скрудж побачив літнього добродія в перуці з валлійськими кучерями, який сидів за таким високим письмовим столом, що, будь він на два дюйми вищий, неодмінно вдарився б головою об стелю, він схвильовано скрикнув:

— Та це ж старий Феззівіг! Благослови його Боже! Це Феззівіг, живий-здоровий!

Старий Феззівіг відклав перо й глянув на годинник, стрілки якого показували сьому вечора. Він потер руки, поправив свій просторий жилет, розсміявся всім своїм єством — від черевиків до самого осередку добродушності в душі — й гукнув своїм м’яким, густим, ситим, веселим голосом:

— Гей-гей, там! Ебенейзере! Діку!

Колишній Скрудж, тепер уже юнак, жваво ввійшов до кімнати разом зі своїм товаришем-підмайстром.

— Дік Вілкінс, ну звісно ж! — сказав Скрудж духу. — Боже милостивий, так це він! Дік дуже любив мене. Бідолашний Дік! Любий, любий Дік!

— Гей, хлопці! — мовив Феззівіг. — На сьогодні досить роботи. Святвечір, Діку! Різдво, Ебенейзере! Зачиняймо віконниці! — вигукнув старий Феззівіг, різко плеснувши в долоні. — І хутко, поки людина встигне й слова сказати!

Ви б не повірили, з яким завзяттям ці двоє взялися до справи! Вони вискочили на вулицю з віконницями — раз, два, три — поставили їх на місце; чотири, п’ять, шість — закріпили й засувами замкнули; сім, вісім, дев’ять — і вже повернулися назад раніше, ніж ви встигли б долічити до дванадцяти, захекані, мов скакові коні.

— Гей-лі-го! — вигукнув старий Феззівіг, зіскочивши з високого столу з дивовижною спритністю. — Приберіть усе, хлопці, та звільніть побільше місця! Гей-лі-го, Діку! Ну ж бо, Ебенейзере!

Прибрати! Та не було на світі нічого, чого вони не прибрали б або не змогли б прибрати під наглядом старого Феззівіга. Усе було зроблено за одну хвилину. Кожну річ, яку можна було пересунути, винесли геть, наче назавжди відправляли на спочинок; підлогу підмели й злегка зволожили, лампи підправили, у камін насипали більше вугілля — і склад став таким затишним, теплим, сухим і світлим бальним залом, який тільки можна собі побажати зимового вечора.

Увійшов скрипаль із нотним зошитом, піднявся до високого столу, влаштував там цілий оркестр і почав настроювати скрипку так, ніби в нього одночасно заболіла півсотня животів. Увійшла пані Феззівіг — сама суцільна щира усмішка. Увійшли три міс Феззівіг — сяйливі й чарівні. Увійшли шестеро молодих шанувальників, чиї серця вони вже встигли розбити. Увійшли всі молоді чоловіки й жінки, що працювали в цій справі. Увійшла покоївка зі своїм кузеном-пекарем. Увійшла кухарка з особливим приятелем свого брата — молочарем. Увійшов хлопчина з будинку навпроти, про якого підозрювали, що господар недогодовує його; він намагався сховатися за дівчиною із сусіднього будинку, про яку достеменно знали, що господиня смикала її за вуха. І всі вони приходили один за одним: хтось сором’язливо, хтось сміливо, хтось граційно, хтось незграбно; одні штовхалися, інші тягнулися вперед; приходили всіляко й будь-як. А потім усі разом пустилися в танець — двадцять пар одразу; руки півколом, потім у зворотний бік; униз серединою й знову вгору; кружляння й фігури в найрізноманітніших поєднаннях; перша пара раз у раз опинялася не там, де треба; нова перша пара рушала далі, ледве діставшись свого місця; зрештою всі пари стали першими, і не залишилося жодної останньої, щоб допомогти розібратися! Коли ж досягли цього результату, старий Феззівіг плеснув у долоні, зупиняючи танець, і вигукнув:

— Молодці!

Скрипаль занурив своє розпашіле обличчя в кухоль портеру, спеціально приготований для такого випадку. Але, знехтувавши відпочинком, щойно випростався — відразу заграв знову, хоча танцюристів іще не було на майданчику; ніби попереднього скрипаля вже віднесли додому непритомного на віконниці, а сам він був новісіньким музикантом, сповненим рішучості перевершити того або загинути.

Було ще багато танців, і були фанти, і знову танці; був пиріг, був гарячий негус, був великий шмат холодної печені, був великий шмат холодного вареного м’яса, були різдвяні пиріжки з начинкою, і було вдосталь пива. Та справжня вершина вечора настала після частування, коли скрипаль (хитрий лис, треба сказати! Один із тих людей, які знають свою справу краще, ніж будь-хто зміг би їх навчити!) заграв «Сера Роджера де Коверлі». Тоді старий Феззівіг вийшов танцювати з пані Феззівіг. Вони були першою парою, і робота їм випала нелегка: три або навіть чотири десятки пар партнерів; люди, з якими жарти погані; люди, народжені для танцю й зовсім не схильні до прогулянок.

Та навіть якби їх було вдвічі більше — а то й учетверо, — старий Феззівіг усе одно не поступився б їм, і пані Феззівіг також. Щодо неї, то вона була гідною партнеркою свого чоловіка в найповнішому значенні цього слова. Якщо це не найвища похвала, скажіть мені вищу — і я її вживу. Здавалося, від самих литок Феззівіга виходило світло. Вони сяяли під час танцю, мов два місяці. Неможливо було вгадати, що вони витнуть наступної миті. А коли старий Феззівіг і пані Феззівіг протанцювали весь танок — крок уперед і назад, обидві руки до партнера, уклін і реверанс, закрутки, переплетення й повернення на своє місце, — Феззівіг виконав фінальне па настільки вправно, що здавалося, ніби він підморгує ногами, і знову твердо став на підлогу без найменшого похитування.

Коли годинник вибив одинадцяту, це домашнє свято добігло кінця. Пан і пані Феззівіг стали по обидва боки дверей і, потискаючи руку кожному гостеві окремо, бажали веселого Різдва. Коли всі розійшлися, окрім двох підмайстрів, вони так само попрощалися і з ними. Потроху веселі голоси стихли, а хлопці вирушили до своїх ліжок, що стояли під прилавком у задній комірчині крамниці.

Увесь цей час Скрудж поводився, мов людина не при собі. Його серце й душа були там, у цій сцені, поруч із його колишнім «я». Він підтверджував кожну дрібницю, усе пам’ятав, усім насолоджувався й переживав найдивовижніше хвилювання. Лише тепер, коли ясні обличчя молодого Ебенейзера й Діка відвернулися від них, він знову згадав про духа й усвідомив, що той уважно дивиться на нього, а світло над його головою палає особливо яскраво.

— Невелика річ, — сказав дух, — а скільки вдячності викликає в цих простих людей.

— Невелика?! — повторив Скрудж.

Дух знаком наказав йому прислухатися до двох підмайстрів, які від щирого серця вихваляли Феззівіга. Коли Скрудж почув їхні слова, дух промовив:

— Хіба ні? Він витратив лише кілька фунтів ваших смертних грошей — три чи чотири, не більше. Невже це така велика сума, щоб заслужити стільки похвал?

— Річ не в цьому, — запально відповів Скрудж, настільки схвильований цими словами, що говорив несвідомо, як його молодше «я», а не теперішнє. — Річ зовсім не в цьому, духу. Він мав силу робити нас щасливими або нещасними; робити нашу працю легкою чи важкою; перетворювати її на задоволення або на тягар. Нехай його влада полягає лише в словах і поглядах, у дрібницях, таких незначних, що їх неможливо підрахувати чи оцінити. І що з того? Щастя, яке він дарував, було таким самим великим, ніби коштувало цілого статку.

Він відчув на собі погляд духа й замовк.

— Що сталося? — запитав дух.

— Нічого особливого, — відповів Скрудж.

— Мені здається, щось усе-таки є, — наполягав дух.

— Ні, — сказав Скрудж. — Ні. Просто мені хотілося б зараз сказати кілька слів своєму писареві. Оце й усе.

Його молоде «я» саме в цю мить приглушило світло ламп, ніби відгукнувшись на це бажання, і Скрудж із духом знову опинилися поруч просто неба.

— Мій час добігає кінця, — мовив дух. — Швидше!

Це було сказано не Скруджеві й не будь-кому, кого він міг бачити, але слова відразу подіяли. Скрудж знову побачив самого себе.

Тепер він був старший — чоловік у розквіті сил. Його обличчя ще не мало тих жорстких і закам’янілих рис, які з’являться в пізніші роки, але на ньому вже проступали сліди турбот і жадібності. В очах жеврів неспокійний, хижий, ненаситний блиск, що видавав пристрасть, яка пустила глибоке коріння, і показував, куди впаде тінь дерева, що невпинно розросталося.

Він був не сам. Поряд із ним сиділа вродлива молода дівчина в жалобному вбранні. В її очах блищали сльози, що іскрилися у світлі, яке випромінював Дух Минулого Різдва.

— Це вже не має великого значення, — тихо сказала вона. — Для тебе — зовсім невеликого. Інший кумир витіснив мене. І якщо він зможе дарувати тобі втіху та підтримку в майбутньому так, як намагалася б це робити я, то я не маю підстав сумувати.

— Який же кумир витіснив тебе? — запитав він.

— Золотий.

— Ось вона, справедливість цього світу! — вигукнув він. — Ні до чого світ не ставиться так жорстоко, як до бідності, і водночас ніщо він не засуджує з такою показною суворістю, як прагнення до багатства!

— Ти надто боїшся світу, — лагідно відповіла вона. — Усі твої інші надії розчинилися в одному-єдиному бажанні — опинитися поза досяжністю його ницих докорів. Я бачила, як одна за одною згасали твої благородні мрії, доки головна пристрасть — нажива — не заволоділа тобою цілком. Хіба не так?

— І що з того? — різко відказав він. — Навіть якщо я став значно мудрішим, то що? Моє ставлення до тебе не змінилося.

Вона похитала головою.

— Невже змінилося? — запитав він.

— Наша домовленість про заручини вже не дійсна. Ми уклали її тоді, коли були обоє бідні й задоволені цим, сподіваючись, що з часом завдяки чесній і терплячій праці поліпшимо своє становище. Але ти змінився. Коли ми давали цю обіцянку, ти був іншою людиною.

— Я був хлопцем, — нетерпляче мовив він.

— Твоє власне серце підказує тобі, що ти був не таким, як тепер, — відповіла вона. — А я залишилася тією самою. Те, що обіцяло нам щастя, коли ми були єдині душею, тепер приносить лише біль, бо нас уже двоє. Як часто й як гірко я про це думала, не стану казати. Досить того, що я думала про це — і тепер можу звільнити тебе від обіцянки.

— Хіба я коли-небудь просив мене звільнити?

— Словами — ні. Ніколи.

— Тоді чим же? — запитав він.

— У зміненій натурі; у зміненому світогляді; в іншій атмосфері життя; в іншій надії, що стала для тебе головною метою. У всьому тому, що колись надавало моєму коханню цінності у твоїх очах. Якби між нами цього ніколи не було, — сказала дівчина, дивлячись на нього лагідно, але твердо, — скажи мені, чи став би ти сьогодні шукати мене й намагатися завоювати моє серце? О, ні!

Здавалося, він мимоволі визнав справедливість її слів. Але, переборюючи себе, все ж промовив:

— Ти так думаєш?

— Я б охоче думала інакше, якби могла, — відповіла вона. — Бог свідок! Коли людина пізнає таку істину, вона розуміє, наскільки сильною й невідворотною є її влада. Але якби ти був вільний сьогодні, учора чи завтра, чи можу навіть я повірити, що ти обрав би дівчину без посагу — ти, який навіть у хвилини найбільшої довіри оцінюєш усе міркою вигоди? А якщо б і обрав її, якщо б на мить зрадив свій єдиний дороговказ, то хіба я не знаю, що за цим неодмінно прийшли б каяття й жаль? Знаю. І тому відпускаю тебе. Від щирого серця — заради того чоловіка, яким ти був колись.

Він уже хотів щось відповісти, але вона, відвернувши голову, продовжила:

— Можливо, — і пам’ять про минуле дає мені підставу сподіватися, що так і буде, — це завдасть тобі болю. Але лише на дуже, дуже короткий час. Незабаром ти сам із радістю відкинеш цей спогад, як марний сон, від якого добре, що вдалося прокинутися. Нехай буде щасливим життя, яке ти обрав!

Вона пішла, і вони розлучилися.

— Духу! — вигукнув Скрудж. — Не показуй мені більше нічого! Відведи мене додому. Навіщо тобі мучити мене?

— Ще одна тінь минулого! — промовив дух.

— Більше ні! — закричав Скрудж. — Більше ні! Я не хочу цього бачити. Не показуй мені більше нічого!

Та невблаганний дух міцно схопив його обома руками й примусив дивитися на те, що сталося далі.

Перед ними постала інша сцена, інше місце: кімната не надто велика й не надто розкішна, але напрочуд затишна.

Біля зимового вогню сиділа чарівна молода жінка, така схожа на ту дівчину, що Скрудж спершу вирішив, ніби це вона сама. Але потім він побачив її вже зрілою матір’ю, яка сиділа навпроти своєї доньки.

У кімнаті стояв неймовірний гамір, бо дітей там було більше, ніж Скрудж у своєму збудженому стані міг полічити. І, на відміну від знаменитого гурту дітей з поеми, які поводилися як одна дитина, тут кожна дитина поводилася так, ніби була сорока дітьми одразу. Наслідком цього був галас, який годі й описати. Але, здається, ніхто не звертав на нього уваги. Навпаки, мати й донька щиро сміялися та від душі веселилися. А молода жінка незабаром і сама приєдналася до забав, після чого маленькі розбійники взялися її грабувати з безжальною завзятістю.

Чого б я не віддав, аби бути одним із них! Хоча таким нечемним я б ніколи не став — ні, ні! За всі багатства світу я не насмілився б розтріпати ті заплетені коси чи висмикнути з них стрічки. А той маленький черевичок — благослови мене Боже! — я не зняв би з її ніжки навіть під загрозою життя. Що ж до того, щоб жартома обхоплювати її за талію, як робили ці сміливі бешкетники, то на таке я б теж не зважився. Мені б здавалося, що моя рука назавжди залишиться зігнутою навколо неї на покарання й уже ніколи не випростається.

І все ж, зізнаюся, мені дуже хотілося б торкнутися її губ; поставити їй запитання, щоб вона відкрила їх для відповіді; дивитися на вії її опущених очей і не примусити її зашарітися; розпустити хвилі її волосся, навіть один локон якого став би для мене безцінною реліквією. Одне слово, я б охоче скористався найневиннішими привілеями дитини, але водночас хотів би залишитися достатньо дорослим, щоб розуміти їхню справжню ціну.

Та ось почувся стукіт у двері, і відразу здійнялася така метушня, що молоду жінку, зі сміхом на обличчі й у вже добряче розтріпаній сукні, буквально понесли до входу в самому центрі розчервонілого й галасливого гурту.

Вона саме встигла привітати батька родини, який повернувся додому в супроводі чоловіка, навантаженого різдвяними іграшками та подарунками.

Тоді почалися крики, штовханина й справжній штурм беззахисного носія! Діти видиралися на нього, використовуючи стільці замість драбин, пірнали в його кишені, відбирали пакунки, загорнуті в коричневий папір, чіплялися за краватку, обіймали його за шию, гамселили по спині й копали по ногах від надміру любові, яку не могли стримати!

Які вигуки захоплення й подиву супроводжували розгортання кожного пакунка! Який переполох здійнявся, коли хтось повідомив страшну новину, що немовля застукали саме в ту мить, коли воно намагалося запхати собі до рота лялькову сковорідку, а ще більше — що його серйозно підозрюють у проковтуванні декоративної індички, приклеєної до дерев’яної тарілочки! Яке величезне полегшення всі відчули, коли тривога виявилася хибною! Яка радість, яка вдячність, який захват!

Усе це однаково неможливо описати словами. Досить сказати, що поступово діти разом зі своїми бурхливими почуттями залишили вітальню й, сходинка за сходинкою, піднялися на верхній поверх будинку, де полягали спати, і тоді в домі нарешті запанував спокій.

Тепер Скрудж дивився уважніше, ніж будь-коли раніше. Господар дому сів біля свого каміна, а донька ніжно прихилилася до нього. Поряд сиділа її мати. І коли Скрудж подумав, що така сама істота — така ж чарівна й сповнена надій — могла б називати його батьком, могла б стати весною в похмурій зимі його життя, очі його затуманилися слізьми.

— Белл, — сказав чоловік, усміхаючись до дружини, — сьогодні по обіді я бачив одного твого давнього знайомого.

— Кого саме?

— Вгадай!

— Та як я можу? Ой, годі, хіба я не знаю? — відповіла вона, сміючись разом із ним. — Містера Скруджа.

— Саме містера Скруджа. Я проходив повз його контору. Віконниці були ще не зачинені, а всередині горіла свічка, тож я не міг його не помітити. Кажуть, його компаньйон лежить при смерті. А він сидів там сам-один. Цілком самотній у цілому світі, як на мене.

— Духу! — промовив Скрудж тремтячим голосом. — Забери мене звідси.

— Я казав тобі, що це лише тіні того, що було, — відповів дух. — Не звинувачуй мене за те, що вони саме такі.

— Забери мене! — вигукнув Скрудж. — Я не можу цього витримати!

Він кинувся до духа й побачив, що той дивиться на нього обличчям, у якому якимось дивним чином поєднувалися риси всіх облич, які він показував раніше. Скрудж почав боротися з ним.

— Залиш мене! Відпусти назад! Не переслідуй мене більше!

Під час цієї боротьби — якщо це взагалі можна назвати боротьбою, адже дух не чинив жодного видимого опору й залишався незворушним попри всі зусилля свого супротивника, — Скрудж помітив, що світло над головою духа палає дедалі яскравіше. Неясно пов’язавши це сяйво з його владою над собою, він схопив ковпачок для гасіння свічок і різким рухом накинув його духові на голову.

Дух зник під ним так, що ковпак накрив усю його постать. Але хоч Скрудж і притискав його з усієї сили, він не зміг приховати світло, яке безперервним потоком пробивалося з-під ковпака й розливалося по підлозі.

Скрудж відчував, що зовсім знесилений і його долає непереможна дрімота. Він також усвідомив, що перебуває у власній спальні. Востаннє сильніше натиснувши на ковпак, він відчув, як рука його розслабилася. Ледве встигнувши дістатися до ліжка, він упав на нього й поринув у глибокий сон.