«Тигролови» Розділ десятий: Рейд на Хабаровськ
На третій день свят Гриць з Григорієм вирушили до Хабаровська.
«Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати — воно здасться! А головне з тією охотінспекцією дозволи на нарізну зброю оформити наново, і найперше — на трилінійну гвинтівку…» — все це мав проробити Гриць за батьківською інструкцією, а Григорій напросився за помічника, — йому страшенно кортіло, його тягло глянути на той заборонений для нього світ. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило — пограти в піжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самій своїй долі, перевірить її. Або-або…
Власне, двох «або» не могло бути. Було лише одне «або», після якого йшла чорна порожнеча. Знав це.
І воно замалим так і не вийшло…
Два Грицьки посідлали коні — гнідого й буланого, — приторочили мішки з хутором, з вівсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе і вибралися.
«Як на сватання», — кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопців заздрісне, що дійсно вибралися ніби на сватання чи на зльоти десь до царівни щонайменше, — таких два соколи, таких два пишних королевичі: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрідне чудо мистецтва, в добрій новенькій мисливській своїй уніформі, гаптованій і оздобленій по-тубільному, підперезані набійницями, а назверх — пишні оленячі дохи до п’ят з величезними одкладними ковнірами; на головах козулячі папахи. Бронзові обличчя, засмалені вітром, сліпучим сонцем і морозами, були ніби вирізьблені за ідеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу — наснажені життям, силою. Один похмурий, а один веселий, — але обидва красені, ніби від одної мами.
Два молодих королевичі, два богатирі…
«Два ведмеді!»
Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней — і гайда.
Тільки й бачили…
До залізниці — до станції Лазо — їхали верхи, їхали засніженими нетрями, через сопки та голі паді, навпростець, по хащах та бур’янищах. А їдучи, знічев’я стріляли по тих бур’янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, — вони вилітали часто з-під кінських ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є спосіб рятуватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до людей, — ховатися в сніг.
В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник субтропічної орнітофауни — фазан — дивно пристосувався до цього суворого краю: — жив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровільно великими масами, навчившись переборювати п’ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук — тому і Бог велів, бо це його стихія, для якої він сотворений спеціально, далебі.
То була для хлопців цікава розвага.
— Набоїв не шкодувати, — радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії дичини.
Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хлопці стріляли на вибір — тільки півнів! Вилетівши несподівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень сюрчав зразу по прямій вгору, як веретено, — летів так вгору метрів з 30. А тоді робив кут — і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в найнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове пір’я.
Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.
До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок — десятків зо два. Позв’язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.
Кілометрів за п’ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом — празникове, — і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі…
Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, — чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити — базу.
Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.
Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Су-ном, — гостили його у нього ж, — напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам’ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).
І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам’яна) та співав своїм диким фальцетом: «Розпрягайте, хлопці, коні…» — єдиної «рюської» пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї.
Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражіння той його п’яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить… Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значіння і змислу.
Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!
Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ «соцбудівництва», словом — світ «заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной стране».
ЕКСПРЕС, «которий возіт дрова і лес»
Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес «И-1» Негорелов — Владивосток, і поштовий «И-41» — Владивосток — Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм — по блату. А так як наші обидва Грицьки були не «відповідальні» і не «свої», то сісти їм на поїзд було неможливо.
Таких «невідповідальних» було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, «ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС», — як жартував хтось весело і воднораз саркастично.
Так, бач, звався знаменитий і виїмковий в своєму роді особливий поїзд «Нумер 97» — Владивосток — Москва. Щось подібне може існувати лише тут — в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць «необ’ятної многонаціональної Родіни»:
Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західрий Сибір і на цілий СРСР «експрес».
Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, — підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.
Довжелезний — вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових — всі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, «експрес» той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем…
Е к с п р е с!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах.
Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушне репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражіння, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді.
— За мною! — спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив в рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав всі властивості тії цивілізації, не знавши яких, пропадеш ні за понюшку тютюну.
— За мною, разом!!.
І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група — вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю — кілька осіб — враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, — не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків — згори, знизу, і вздовж, і впоперек… Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!
А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, практично ж — то було не до переведення, і їх піхто й ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, — поїзд ішов, як йому здумається: хотів — їхав, хотів — стояв годинами чи то на станції, і чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в теорії, так само, як і перевірка квитків у цім «експресі» можлива була лише в теорії. Квитки були обов’язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж — далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім, щоб сісти.
Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми — і то завжди, — що далебі жодному кондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти його від паротягу і… бодай до третини ешелону.
У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, — Грицеві, наприклад, не греба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чудом тримався в повітрі.
Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, — аж но ребра в людей тріщали, — рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно.
З гомону, уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне вражіння… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діялектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським…
І ще й хтось кричав — «Най би тя шляк трафив», — нагадуючи про далеке Поділля…
Ба, — тими діалектами говорив весь цей «експрес», і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю. І хоч цей «експрес» ходив по маршруту «Владивосток — Москва», але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим — Україна. Екстериторіальна Україна. Україна «без стерна і без вітрил».
Хтось розповідав про Сахалін — «будь він трижди Богом проклятий!» — куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як «вербовані». І такі ж «вербовані», що їздили на «дальстрой — будь він розстопроклятий!» — слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.
Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та «планові»! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому «соціалістіческаму атєчєству»! Будують соціялізм! Це вони будують соціялізм!!
«Туди везли воші в очкурі, а звідтіля — в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!»
— Заробили… хоч ти з мосту та в воду!
Дні, тижні, місяці мандрують вони отак в бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід і опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце — нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого. .
В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:
— Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годі… Голівка в тебе болить?.. Боже мій! Ну, ластівочко ж… — і враз з люттю божевільною, розпучливою: — Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. — і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно. Дитина ячіла тонюнько, в агонії… От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:
— І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували — добре співали, м’яко стелили, щедро мастили, а законтрактували — мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу «конституцію»!
В другім кутку вагону дівочий голос співав сам собі — чи то з досади, а чи зі смутку:
— Ой, де б я, де б я
Із досадоньки пішла?
Ой, де б я, де б я
Цей деньочок провела?..
Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням..
— Ой, та й піду я у вишневий садочок,
Ой, та й зірву я горіховий листочок…
— …І вирвали з коренем… — бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає ішшком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. — Отак викинули всіх на сніг — з манюнькими дітками… Боже мій!.. «Куркуль», — кажуть… Мати на Печорі померла… А нас — п’ятьох синів — по світах позагеттю майнули… Трьох в «Сєвлаг» засадили… Ну, добре!!. — рип-рип зубами…
— … Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… — тяг дівочий голос.
— … В Донбасі працював, — розповідав якийсь юнак зухвало, весело: — Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так — нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкент! був… І всюди те саме — «справку од сєльсавєта» давай. Тю! Знайшли дурного!.. — і зітхнув скептично: — Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.
— Що там у нас вдома робиться!? — журилась якась жінка. — Як там наші?..
— А знаєш, — гукнув хтось, мов до глухого: — Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі так, кажуть: «шкідник»!
— Ба… — хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці: — Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, не бійсь, ніде не шукали!..
— Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. — квилила мати.
— …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, — журився дівочий голос:
— Ой, та й пошлю я
в славний город Пол-та-ву…
— Пошли, пошли, — насмішкуватий парубоцький голос: — Пошли, дівко, і прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники — розкуркулені, то так…
Другий парубоцький понуро, наче про себе:
— І напиши йому привєт… в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. — заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.
Дівчина притихла, а потім насмішкувато:
— А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?
— «З попів, з попів», — передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вжи тихше:
— Ой, а хто буде той листок читати,
Та той буде всю досадоньку знати…
— Ну цить же, цить, — схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…
Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому наморочилась голова. Те, що він почав був забувати — ціла ота трагедія його народу — навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки.
Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи.
А журливий голос, як материнка в полі під вітром:
— Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… — гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.
Поїзд гримотів, конвульсійне здригаючись, в темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз’їздах.
На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.
— НКВД!.. — прошелестіло вагоном.
Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.
Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень — виліз в світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох «відповідальних», екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.
Григорій засміявся про себе: «Раз!..» — цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів — головам сільрад та директорам золотих копалень.
Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, — шукали того, кого їм треба.
Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:
— Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся — трам-тарарам! — і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:
— Ой, Джан, — ой, Джанкої,
Ой, Джанкої — папи мої,
Ой, Джанкой — і — Джан —
Б і р о б і д ж я н!..
Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув
— Біробіджан — сибірська Палестина, а ішачить там — все наш брат… Ех, ти-и!..
Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив Хтось наспівував:
— Колима ти, Колима, —
Новая планета:
Двєнадцать мєсяцев зіма,
Астальное — лєто…
А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, — ось-ось погасне… Ось-ось…
Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…
Велике переселення народів! І таке враження, ніби всі це котиться десь у прірву.
На станції Красная Речка «експрес» зупинився, десі на грець його зна якій лінії, серед моря товарових ваго нів, освітлених відблисками деяких ліхтариків…
Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч.
У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка дивились бліді обличчя, поприлипавши до ґрат… Етап !!!
З другого боку «експресу» стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через «експрес» до другого етапу:
— Здорово земляки!… — і сміявся шибеничним сміхом. — Куди Бог несе?!.
— В «Дальлаг», а вас?
— В «Сєвлаг»!… Ха-ха-ха!
Людп висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!?
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині — ще один етап, тільки без конвоя.
— Глянь глянь… Наші! — прошепотів хтось гаряче в вагоні «експресу», припадаючи до вікна. — І по той бік і по цей бік!..
— Ото тутешні, — бурчав той, що співав «Джанкоя». — Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі, — все наш брат, «враг народа»! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші «враги».
Люди в «експресі» повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на притиснені до ґрат обличчя.
— Боже-Боже! — побивалась якась жінка. — І що воно в світі робиться?!. І де те людське пристановище наше? Га?!
А земляки махали один одному руками з заґратованих віконечок, втискали в грати білі, як смерть, обличчя і пряли очима… І сміялись… Сміялись беззвучним мефістофельським сміхом.
Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А здавалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.
Вже ешелони розійшлись, а той беззвучний мефістофельський сміх стояв, як привид у фантазії вимученої, невиспаної людини, як мара в чорній безодні ночі.
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи, І нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший «експрес», ні, — ковчег горя проклять і сліз материнських.
Змазчики перестукували букси, лаючись на чім світ на лютім морозі. Чи то вистукували колеса, ляскотіли буфери і чиргикали та скиглили гальма?..
Вимучені люди вже спали, похилившись одне на одного. «Експрес» стрясав ними, обдавав їх димом та смородом, ревів до них із скреготом, — та вже не в силі був їх розбудити.
Лише ячіло мале диїя. Ячіло тихенько, безпомічно, безнадійно вже…
Та не спав ще Григорій — думав свою понуру думу, притримуючи на плечі Грицеву голову.
Надворі помалу сіріло.
ХАБАРОВСЬК
Смішні й печальні походеньки
Туман стояв од морозу. Туман дрібнюсіньких блискучих пилинок іскрився на вранішньому сонці.
П’ятдесятиступневий мороз біг шпарко по пішоходах, по нулицях і рипів-дзвенів, заливався на всі голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи.
Місто, розташоване на сопках і в долинах, хукало, тупотіло, хлопало рукавицями і волохатими од інею віями.
Згромаджені на горбах будинки середмістя, підносячись з лискучого туману, як з моря, димили з усіх димарів, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавів — кораблів фантастичного флоту — згромадились в порту і розпалювали печі, готуючись до вимаршу в невідомі рейси. А чи згубили маршрути, збились в тумані, і згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, і димлять, і хукають в небо. Ні, пливуть, пливуть!.. Похилені стовпи диму злягли в один бік — цілий ліс рухливих димових стовпів, — пливуть!..
І так само диміли коні, люди, пси, випускаючи клубки білої пари, що тут же на них осідала інеєм. Диміло все. І рипіло, чиргикало, квапилось.
Хабаровськ — столиця цілого Далекосхідного краю, цього химерного ельдорадо.
Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пішоходами бігли, поховавши носи в ковніри й натискаючись одне на одного, аборигени столиці — службовці, робітники, військові, — росіяни, українці, китайці, корейці… Військові з течками і цивільні з військовими планшетками та шкіряними військовими сумками через плече…
Дудніли авто, ляскаючи ланцюгами, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, — то десь приїхали гольди до столиці. Рогаті миршаві олені й гостровухі миршаві пси та екзотично вбрані низенькі гольдячки, що сиділи на нартах, привертали уваги хабаровців. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою цієї столиці, в ній дуже мало старожильців, а все — рухливе населення, постійно змінне. Воно рухається так, як вода в Амурі: припливає і одпливає, — не затримується. Приїздить добровільно і з примусу — за партійними та профспілчанськими зобов’язаннями — і, не витримавши умов суворого краю, утікає геть, ризикуючи з усіх пільг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядуе трохи, отак хапне екзотики і втікає назад, розповідати там, вдома, «у самовара», як пікантний додаток до тії ідилії всесоюзного міщанства, — дива про химерний край, про чудеса найчудесніші.
Олені апатично тягли нарти, а разом з ними і юрбу роззяв.
У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного течка і спеціально приладовані бляшані банячки на обід. Не дарма про це місто загадують загадку: «Три гори, три діри і сто тисяч кастрюль та портфелів — що то буде? Хабаровськ!»
Проте Григорієві це місто сподобалось, — воно дуже нагадувало Київ. Скований кригою і вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав його внизу попри гору. Від Амуру починалася широка головна вулиця, обставлена модерними будинками. Вона була коротка, але європейська. Замалим не Хрещатик. Деякі будинки були дуже гарні, п’яти-шестиповерхові і модерної архітектури. Низка будівель саме будувалась — стояли високі риштовання, що ось-ось розпадуться, розлущаться, і з них, як з горіха, вилупляться імпозантні споруди. Вже з самих риштовань пробивався претензійний розмах будівничого, що замірився на високу скалу.
В місті була, либонь, житлова криза, — на руїнах колишньої церкви стояли величезні брезентові намети, мов колосальні киргизькі юрти, і там жили якісь люди; це там, зразу біля Амуру, і це на 50-ступневому морозі…
Хлопці оглядали розкішні вітрини гастроному з усіма шедеврами всесоюзного Нархарчопрому: вином, консервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в станіолі і без станіолю. Оглядали вітрини крамниці «Динамо» — спортивного товариства — з усім причандаллям для фізкультури і спорту та для полювання, — прекрасні ноиенькі дубельтівки, гільзи всіх калібрів, набійницькі, біноклі і всяке начиння мисливське — від барклаїв до обжимок включно. Все для полювання! Так ніби тут мали екіпіруватися всі оті аматори екзотики — новітні Пржевальські та Міклухи-Маклаї в дешевому масовому виданні, як ширпотреб.
В крамниці «Госспірту» був викладений з пляшок портрет Леніна в однім вікні, а в другім — Карла Маркса. Григорій засміявся:
— І досі не знав, що то були такі пияки! Воїстину буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупинясться!
Так вони знічев’я оглядали місто, шукаючи те, що їм треба. Найперше їм потрібен був пункт «Дальзаготхутро». Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собі і роздивлялись… А юрба оглядала їх.
Відколи вони з’явилися на центральній вулиці, екзотичні олені з гольдячками потерпіли поразку, зблідли, — їх побили два тури, що ачей прийшли десь з того голубого Хехциру, що височів так романтично на обрію, що про нього розповідають легенди в Хабаровську і що на нім ніхто з хабаровців так і не бував. Особливо вертіли головами дівчата і старші панни. Деякі навіть зачіпали їх, ідучи назустріч а чи минаючії, — та скалила око, а інша говорила зумисне голосно подрузі якісь дурниці на їхню адресу і сміялась.
Розчервонілі на морозі дівочі обличчя пашіли вогнем, молодістю і безжурною сміливістю. І взагалі… Чудні ці хабаровці, — так ніби всі знайомі межи собою, всі запанібрата.
Якесь дівчисько — течка, книжки під пахвою — зупинилося проти хлопців і, витріщивши очі їй пританцьовуючи, безцеремонне оглядало їх з ніг до голови, а тоді:
— Хлопці! Скажіть мені на милість, де ви купили і де б я могла собі купити отакі от штуки? — тицьнула туфелькою в галоші в Григорієву волохату ведмежу лапу — в розцяцькований унт. — Бо хай йому чорт, цьому морозові. От у нас, в Одесі!!.
Григорій запропонував свої, сам почуваючи, що ніби він десь знайомий уже з цією «от у нас, в Одесі!», ніби це вони приїхали сюди разом, чи що.
А та, «в Одесі», була веселою, балакучою дівчиною. Вона — «хетагуровка», ентузіастка, що загналась в одніх панчішках просто з благословенної сонячної Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК.
Унтів хлопців не могли продати, лише Гриць домовився з дівчиною, що він конче продасть їй, але вдома, і спеціально дівочі, чудесні унти, хай лишень приїде… І розповів їй кудою йти і як повертати… Дівчина раділа і обіцяла зайти: «Неодмінно, неодмінно! Бо їй так треба отаке-е…» А Григорій сміявся.
Дівчина, що була почала з ними розмову російською мовою та й зразу перейшла на українську, як тільки почула Грицеву мову, що, до речі, не міг втнути російською ні слова правильно, тішилась: «Земляки!.. Боже мій!..» Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, і дівчина обіцяла неодмінно зайти. Аж Григорій з жалем мусив висвітлити справу, як воно стоїть з тією географією Дівчина зайшла реготом і турнула Гриця в груди:
— Чортів ведмідь!..
— Правильно… Чого це всі дівчата звуть нас ведмедями? — здивувався Гриць до Григорія. — Цебто Наталка, і Марійка, і ось це…
— Тобто яке «це»? Гриць подивився на дівчину, що стрибала, як горобець на прутику, і засміявся.
А те «це» виявилось інженером-хіміком. Приїхало сюди щось велетенське будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозі і сяяло молодістю, здоров’ям, невичерпаною енергією з рожевого обличчя і великих карих очей.
— …Тут нас повен Хабаровськ отаких — тобто приїжджих. Тут всі приїжджі, — «двадцятип’ятитисячники», «хетагуровки», Червона Армія, що тут зветься ОКДВА, відряджені, контрактовані, інженери і так службовці… Всі отак мерзнемо, і всі ніби земляки чи знайомі. Смішний народ! Смішне місто!.. Смішний цей край ДВК!..
Дійсно смішний, аж плакать хочеться!
Унтів так і не продали (хоч дуже шкодували, що справді не мали з собою в запасі. «І що б було взяти які-небудь дівчачі на всяк випадок!..»), але дівчина стала їм в пригоді, — розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.
На розі Карла Маркса і Плюснінки вони розсталися. Дівчина ще стрибала на розі і показувала рукою, кричала щось, — корегувала їхній маршрут.
Григорій, озирнувшись, помахав рукою і пригадав оте:
«Запорожець, матінко, запорожець,
Вивів мене босую на морозець!..»
Далебі! Та ще на такий морозець! Сміючись, плюнув високо вгору і спостерігав, поки долетіло додолу — готова крижинка. І в той же час не було так холодно, як хтось собі думає. То є дивна річ. В інших краях при багато меншому морозі, але при великій вогкості повітря людина відчуває холод значно прикріше. А тут — тихе і сухе, висушене морозом повітря потребувало лише руху, побільше руху — і все в порядку. Але… Власне, різні люди мають різні погляди на холод, різне до нього ставлення. Одне діло — тайожники, а друге — городяни. Мисливець здібний ходити при такім морозі цілий день по сопках та по засніжених долинах в одній лише легенькій ватяній фуфайці і не тільки не мерзнути, а відчувати себе, як у лазні, сходячи потом, і тільки пропотіла фуфайка зовні біліє, беручись інеєм. Гірша справа з городянами, бо то все народ незвичний, наїжджий з інших країв. Але пристосовується.
Зумисне звертав увагу на жіночі ноги, і не тому, що така вже хлоп’яча вдача, а з цікавості, як то жінки тут дають собі раду з тим своїм знаряддям зваблювання мужських сердець. Гай-гай! Яка страшна трагедія! Елегантні пані і ще елегантніші дівчата ходили в грубезних валянках, в ганчір’яних потворних бурках, що виглядали на ногах, як балони, набиті клоччям і повикривлювані в різні боки, в саморобних ватяних чоботах, взутих в мужеські калоші… Трагедія! І лише зрідка траплялися чи то змушені лихою годиною, а чи опановані «безумством хоробрих» дівчата, що демонстрували свій протест проти узурпації, лишаючись вірні собі до кінця, — вони мелькали серед усього того несмаку в елегантних фільдеперсових панчішках та в фетрових ботах. Лише бігали прудко, так, ніби за ними хто женеться, і мерщій ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапає за литки, як скажений пес, ніби він поставлений на сторожі старосвітської етики. То є дійсно соцзмагання жіночої революційності з реакційною стихією!
В «Дальзаготхутрі» хлопці здали свою хутрину, поновили контракти, дістали до лиха грошей. Гриць ще мусив підписати якесь з кимсь «змагання». Він це зробив, поставивши хрестика, так аби не докучали, бо «хто ж з ними, Сірками, взагалі може й сміє змагатися? Смішно!..»
Потім вони пішли виконувати головне завдання, — пішли шукати Державну інспекцію в справах мисливства, а в ній: самого головного — старшого охотінспектора на цілий край — Васю Потаюка, доброго приятеля Сіркового.
Цей Вася Потаюк часто гостив у Сірків — приїздив на пантовку та на різні «досліди»; а коли вони бували і місті, — то гостили в нього. Він завжди лагодив їм всі формальності в таких делікатних справах, як дозволи на пантовку, на ловлю єнотів, на різну зброю тощо. Зараз їм ходило про дозвіл на зброю, а саме на трилінійну гвинтівку..
Інспекція містилася в центрі міста, в будинку «ДеВеБанку», як їх поінформовано. Перейшла із старого місця, де її марно шукав Гриць, в нове. То мав бути «хмародряп», найвищий і найліпший будинок на головній, із спеціальним написом на фасаді. За цією прикметою хлопці його швидко й відшукали.
В центрі міста, поруч з модерним будинком крайвиконкому, що стояв на одному розі бічної вулиці, на другім розі стояв цей «хмародряп», гордість Хабаровська, — шестиповерховий, сірий будинок американського стилю, на лобовій стіні — великі бетонові рельєфні літери «ДеВеБанк».
Тут і містилася інспекція.
Потаюк — низенький енергійний хлопець, дуже гостроносий і дуже закоханий в шапочку-кубаночку, в якій так і сидів за бюрком під величезною мапою, обтиканою фігурками різних звірят і птахів, — щиро привітав хлопців. Але щось був дуже чимсь зіритований і насуплений.
Розпитував про старого, про пантовку, про бідкування, про всякі тайгові справи, що завжди так цікавили цього енергійного охотінспектора і біолога, а тим часом думав про щось інше. В середині розмови враз нахилився і, ні сіло ні впало, не в силі тримати те, що його гнітило, тихим, розгубленим голосом поінформував:
— Все начальство виарештували… — і назвав імена уповноваженого Наркомату зовнішньої торгівлі, якому підлягала і ця інспекція разом з цілою мисливською галуззю, імена дирекції «Дальзаготхутра» і навіть голівки крайвиконкому та крайкому ВКП(б). — Та й взагалі… — і Вася Потаюк махнув рукою якось безнадійно.
Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І то не тільки тут — в цім краї, — а й по цілій «шостій частині світу». Та те їх зрештою і не цікавило. Лише було шкода цього, видно, славного, хлопця.
Поспівчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились полагодити та й іти геть.
— Гаразд, — згодився Потаюк, вислухавши. — Тільки ж… Бач, яка справа. Тепер нові порядки, все треба через НКВД. Хвилинку…
Зняв рурку з настільного апарата і, викликавши «комутатор НКВД», назвав номер. З кимсь привітався… З кимсь говорив, викладаючи суть справи:
— …Знаменитий мисливець такий-то («Знаєш? От і добре!»), має зобов’язання на експортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згідно з зарядженням таким-то і таким, мусить мати дозвіл на купівлю зброї і на користання, а через це просить…
В рурці клекотіло і клацало. Потаюк слухав і дедалі все більше супився.
— Гаразд! — нарешті повісив рурку злісно і, збігвши кубанку на очі, став біля вікна, дивлячись на фантастичні візерунки, розписані морозом на шибках. — Ось… Велять з’явитися самим… Ідіть, Грицю… Я вам напишу заяву, а ви подасте і чекатимете відповіді. Тільки не кажіть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь придбати, ясно? Скажете, під договір обіцяє ДК ОКДВА, вепрів стріляти… Здається, старий має такий договір. Так? Я знаю. Отже — потрібен дозвіл на купівлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю, що на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!
Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.
— Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись там… (пауза). Потім зайдете до мене. А ні — перекажеш батькові привіт і… хай пильнується. Ех… — потер брови міцно, — дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царі-господарі… Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду свататись…
Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав погляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.
«Прекрасний хлопець! — майнула Григорієві думка. — Боже! Теж мечеться людина…» — але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати, та й махнув рукою:
— Ну то й паняйте…
Хлопці пішли. Пішли до НКВД.
Григорій: ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик — на дерзку візиту. Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: «Ану ж! Та що там! Подумаєш… Чхать!!.»
НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна. Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.
Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, — в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси, — зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі країни диктатури пролетаріату.
Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз зневажливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.
Так пройшли повз вартових, що стояли закам’янілі, як втілення могутності, таємничості і караючої невблаганности т. зв. «революційної законності».
У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».
«Чортів Гриць!..» — Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, — він не вірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у інтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.
Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи хворобливо-упертий потяг піти іслідом, піти побавитись, підкорився отому товариському, лагідному, але категоричному: «Іди геть!»
Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових і вийшов на вулицю.
Минуло з півгодини… Минула година… Опанував неспокій. Він крутився на розі і зрозумів, як то недоречно, і що це може скінчитись дуже зле, — крутитись на розі насупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається іде до східців і починає підійматися…
Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: «Пішли!» — і попростував собі, ніби й незнайомий.
«Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу і такту? Мисливець! Справжній мисливець!»
А Гриць справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра — ходив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні, обачливо, хитро… Тигролов!
Хитро заскаливши око і посміхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: «Іди збоку. За мною».
Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потім наліво. І завернули в охотінспекцію.
Тут Гриць поклав заяву на стіл і відсапнувся:
— Ху-у!.. Відмовили. От.
— Таж… — навіть не здивувався Потаюк. — Ну, і?
— І відмовили. Кажуть: «Не треба! Навіщо?! Полюйте так…»
Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-під кубанки і враз засміявся іронічно. А далі зайшовся сміхом весело, та:
— Слухай, Грицю… А це хто з тобою?
— Та це ж свояк один тут! Привіз я йому доху й унти. Свій!
— Добре, — і одверю посміхнувся до Григорія. — Так не дають, кажеш?
— А не дають.
— Кажуть, не треба? — заскалив око.
— Авжеж…
— Ну і чорт з ними, з дураками! Подумаєш! Не мені вас з батьком учити. Ясно?.. Привіт всім. Приготуйтесь добре до пантовки в цім літі, приїду комарі годувати.
Все.
Всі справи вирішено.
Попрощавшись і подякувавши за приязнь та перепросивши за клопіт, хлопці пішли.
Ось так вони покінчили всі справи і тільки тепер згадали, що їм хочеться їсти. Де б його пообідати? Мають вони повну торбу грошей, маючи і харчі в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотілося поїсти якось так, особливо смачно і особливо гарно, — не звичайно поїсти, а по-столичному, по-культурному. Хіба ж марно вони так здалека мандрували сюди?!
— Знаю! — враз згадав Гриць. — Ходім до японців!
О!
Дорогою Гриць розповідав свої пригоди в НКВД.
І вони пішли до японців. Десь на передмістя.
— Там, брат, такого начальства! Аж страшно. Я прийшов до одного, а їх понасходилось там чоловіка з десять — почули, що з тайги, що «Сірченко — знаменитий охотник», син «ще знаменитішого Сірка». Чортові сини! Звідкіля вони все знають? Бач, у газетах, пак, писалося багато! Та й у кіні показували. Це вони один одному: «А читав те? А чув оте?! А бачив картину-журнал оту?! —
І до мене: «Чи то все правда?»
Я удаю на цвіту прибитого і: «Еге… Так… Не знаю»… А вони: «Бач, дикий зовсім. Дійсно — ні тобі культури, ні тобі газет, ні театрів. Що ви там робите святами та вечорами? Мабуть, пиячите?!»
— Так…
— А скажи, чи не заходив хто до вас?
— Ні…
— А подумай, згадай.
— Ага, заходив…
— Хто? — і аж поприсідали, хто на столі, хто на стільцях.
— Міліціонер із «Союззолота», торік…
— Ні, а тепер? Цього літа, або восени, або оце взимку? Подумай.
Я подумав: «Бурундуки ви дурні, смугасті задерихвости».
— Ні, не було нікого.
— Маладєц!
— Авжеж… Так дуже просимо про дозвіл…
— А в лісі кого стрічали, на промислі?
— Та, крім звіра, нікого…
Ідолові душі! Що їх так цікавить?
Ось так вони гомоніли зі мною з годину. Інтересно. Та все навчали:
— Як десь когось стрінеш — розпитуй, хто він і що він, і пам’ятай. А як підозрілий — повідомляй начальство.
«Яке?» — хотів я в них спитати, але не спитав, лише притакнув.
— Ну, от і маладєц! Ти куриш?
— Ні…
— А горілку п’єш?
— П’ю…
Почастували мене горілкою — якийсь квасок бабський, та все навчали бути пильним, уважним, плели про «гражданський обов’язок» та про нагороди за щиру працю.
А заяву так і повернули назад: «Не можна!..». Чортові віслюки! І хто б це їх справді всерйоз просив про дозвіл! Та ми вік прожили тут — в них дозволу не питали. То й питати не будемо. Або ми не хазяї…
Розмовляючи, Гриць розмахував руками та підвищував голос, забуваючи, що він не в лісі. Аж Григорій мусив його отямлювати, те ще й брати під руку, — Гриць-бо не вмів ходити по пішоходах і не визнавав ніяких правил вуличного руху, — пер через вулицю наскіс і, якби не Григорій, мусив би не раз за те поплатитися десь під колесами тягарівок, що снували вулицями, як навіжені, ляскаючи ланцюгами.
Так вони добрались до японців — цебто до японської ресторації, аж геть на передмісті, що звалось У к р а ї н с ь к о ю С л о б о д к о ю.
Та Українська Слободка існувала тут з давен-давен, відколи існує сам Хабаровськ. Ціла ця історична Слободка і історична її назва відповідають, як національному складові тих піонерів, її засновників, так і національному обличчю її основних мешканців. Весь час тут мешкали (спочатку виключно, а потім переважно) українці.
З того краю, що ближче до центру міста, стояла пошукувана ресторація. Хлопці вломилися в неї опановані вовчим голодом і окрилені надією всмак, та ще й екзотичними забаганками наїстися. Навіть той примітив, що вдарив їм у очі зразу при вступі, не збавив настрою. Ресторація виглядала надто вбого й примітивно, — ніби десь в хаті у найбіднішого старовіра! — Дерев’яні, немазані і небілені стіни випиналися ребрами колод, межи колодами натикано моху та клоччя. Прості лави попід стінами і прості дерев’яні суцільні столи, нічим не покриті і такі, як в касарні.
Біля дверей в другу кімнату — японець. Тільки й екзотики, що цей косоокий японець у білім халаті.
Напітнілі шиби сльозилися буйно, аж клапотіло з лонок.
Хлопці замовили в японця все, що є в нього ліпшого.
По якімсь часі вбігло китайча і поставило перед ними дві великі череп’яні миски. В них, ніби повісма білих ниток, лежали густо змотані тоненькі білі макарони суцільним сувоєм, залиті юшкою. До тії страви їм не дано ні ложок, ні виделець, ані ножів. Лише дві тонюньких довгих палички.
Хлопці вертіли палички, дивились один на одного і в миски і не знали, з чого початії та й як до діла приступити. Григорій попробував був узяти тими паличками той білий моток, але він вислизнув і плюхнув назад у юшку. Знову — ізнову те саме. Гриць вирішив, що він має більше сприту, але… результати вийшли однакові.
— От чорт! Та ми ж тут були, і такого нам не давали… — бубонів він безпорадно.
Мавши скажений голод, хлопці сиділи в розпачі, дивлючись на ті білі сувої і не знаючи, як з ними повестися. Ану ж той япошка буде сміятися, вражий син, скаже: «От дикуни!..»
Тим часом зайшло двоє китайців і сіли біля другого столу, насупроти. Щось поджеркотіли між собою, а тоді з японцем. І от так само подано таких конопель в юшці (далебі японець іншої страви й не мав). Хлопці нишком, але пильно дивились, що з того буде, тим часом розмовляючи собі.
Китайці повелися дуже просто і дуже швидко: надлившись над мискою і орудуючи паличками одною рукою, мов би удовженими пальцями, взяли ними за один край той білий моток і, піднісши його трішки до уст, одним духом втягли всю ту мороку в себе. Тільки кавкнуло. Так собі глитнули, ніби чапля жабу. А тоді швидко-швидко вертячи паличками, зробили з юшки водограй і втягували його в себе… Все. Решту висьорбнули, перехиливши миски.
Підбадьорені прикладом, хлопці зробили з макаронами те саме. Вийшло несподівано просто і швидко. Але з водограєм їм не велося.
— Е-е, Грицю! То ж треба тисячолітньої культури до цього водограю! Ба!
Нарешті, спотівши, хлопці покидали палички і випили юшку навхильки. Китайча подало зелений чай у манюньких порцелянових горнятках, без цукру і безкоштовно. Але хлопці не стали пить його. Розквитались і вийшли.
Це коштувало всього лише… по п’ятдесят карбованців!
— Теля!.. Теля можна купить!! — реготався Гриць, аж присідав на вулиці
Григорієві теж було весело з такої пригоди. Екзотика! А за екзотику платять! Ті палички щось коштують!
Цю ресторацію Григорій охрестив «Таверна Дохлої Кішки».
Одначе голод — є голод. Та ще тайговий, вовчий. Проблема наїстися лишилася нерозв’язаною.
Хлопці заходили ще до якогось буфету, — теж таверна. Там було повно, як у вулику. Але людей, а не їжі. З їжі був якийсь вінегрет, горілка «Анісовка» та слизяві цукерки. Хлопці взяли вінегрету, по чарці анісовки й по порції цукерок. Завідуючий буфетом — либонь, запопадливий збігця з Біробіджану — сам подавав великим панам.
Хлопці випили анісовку, понюхали прокислий вінегрет і покидали геть під столи слизяві, ніби помащені соплями цукерки. Бр-р-р-р! Заплатили втридорога й розлючені вийшли на мороз.
Григорій подивився на вивіску, насунув папаху на носа й довго не міг підібрати відповідної назви. Врешті назвав цю таверну «Таверна імені ЛАВРЕНТІЄВА». Гриць поцікавився чому так, і що то за Лаврентієв, але Григорій не схотів поясняти. Піди поясни цьому вірнопідданому, що не знає, хто в нього король, — та хіба він збагне, цей Гриць! І нащо йому те потрібне. Хай собі Лаврентієв керує крайкомом ВКП(б), — цей новітній Муравйов-Амурський, — яке до того діло Грицеві. Гриць є пан й бог нетрів, а Лаврентієв… затичка. Гриць його не знав, не знає й не потребує знати.
В розпачі хлопці зайшли до голярні й поголилися, напудрувалися, посміялися, дивлячись на себе в люстро — «ясно, чого ті дівчиська очі луплять!..»
Потім пішли і натрапили на гастроном, який вже були бачили вранці, але забули. А в нім — на казкові речі: на багатющі поклади вина, горілки, кав’яру й шинки, шоколади, цукерок й… Боже мій! — Хлопці набили тим усім повен рюкзак. Один і другий, той, що був у запасі, десь на споді першого.
Так нав’ючились, як верблюди, і вийшли на вулицю. На вулиці завечоріло. Туман стояв од морозу, а в тумані зацвіли ліхтарі, як кульбаби, оточені морозяними німбами. В тумані хтось кудись біг, квапився, — сніг верещав, скреготів під ногами… Тепер йде про те, де б їм прилаштуватися, щоб до тих накуплених розкошів причаститися.
В голову вдарила випита анісовка, було так безтурботно й легко. Насупроти — через вулицю — щось грало, бряжчало, ухало… Насупроти був ресторан, сяяв освітленими вікнами, гудів, як гніздо шершнів.
— Ходім!!! — скомандував Гриць, збивши папаху набік.
На вечоровій вулиці було сизо й непривітно, а там тепло, ясно і затишно. Гулять так гулять! Хлопці пошелепкались до ресторану.
При вході стояв — генерал не генерал — розцяцькований начальник. Оглянув хлопців і запопадливо розчинив перед ними двері. Хлопці ледве пролізли в них, як ведмеді, чіпляючись дохами та рюкзаками за одвірки.
А за дверима ще більший начальник! З золотими лампасами й позументами, з золотими ґудзиками, а борода, як у Скобелева. І де та борода зберігалася двадцять років!? Забрав у хлопців торби.
— А тут пиво є?
«Генерал» подивився на хлопців, пустив усмішку в бороду й відповів їм їхньою власною мовою:
— Є, є, хлопці! І пиво, й горілка, й баби… Давайте ваші ризи. Господи прости, оце кожухи!!!
Почепив «ризи» на гак і видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди йти.
Не генерал, а, можна сказати, дід мороз в генеральськім мундирі.
— Звідки, діду? — не втерпів Григорій, причісуючись. Дід хитро заскалив око й нічого не сказав, — широко відкрив перед хлопцями двері. І хлопці ввійшли. Ні, впливли…
Все, що було в ресторані — танцювало, пило, курило, грало, — все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою.
Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи ні на кого уваги, — дивився примруженим оком понад головами — шукав, де побігло…
Диригент енергійно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустріч, все пожвавішало, але ніхто не танцював, — ніби на честь новоприбулих. Дами зміряли очима своїх партнерів і одвели їх швиденько — зрівняли… Хтось з мужчин, під’юджуваний інстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засміявся… А хлопці дійшли до середини, не звертаючи ні на кого уваги, так, ніби вони в лісі, зупинились, вибираючи місце для табору. Навіть не бачили, як котрась з тих голоспинних бабів стріляла до них очима, сміючись дзвінко. Ба, так, як у скелю. «У, ведмеді!»
Аж тоді Гриць зареагував, простуючи за Григорієм до вибраного місця:
— Чув?.. То либонь про тебе… І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?
Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів гарсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго…
Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:
— Вина карафку!.. Горілку двічі!.. Кав’яр двічі… Оселедець з оцетом двічі. Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п’ять яєць з салом двічі!.. — не спитав, скомандував.
Гарсон вилупив очі:
— Все подавати зразу?
— Будь ласка, все зразу!
— Єсть!.. — подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: «Вина карафку… горілку двічі… біфштекс двічі… двічі… двічі…» !
Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у них всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими ліктями й спинами й не реагував, — «ї-і-с-ти!». Григорій дивився в картку, що звалася прейскурант, читав її знічев’я й згадував студентські роки в Києві й свої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки там вони були писані од руки) й дописували в меню: після — «Стерлядь в марінадє» та «Омлет по вєнгерскі» писали — «Лошадь в яблоках», «Гієна огненная со льдом»» і так далі…
Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування спантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!
Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок з стравами й без страв…
І загуляли хлопці… Випили по чарці — й налягли! Дійсно, як два ведмеді.
А вже як втишили голод — світ прояснився. Гриць не міг війти з дива, що воно робиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне — чого то вони так ходять вихилясом, затискаючії ноги межи ноги? «Дрочаться…» — вирішив він по простоті душевній.
Все навколо ходило ходором. Веремія звуків і дівочих грудей, ніг, розмальованих губів, набілених крейдою носів, сухозадих кавалерів…
Верещали банджо, як кози, ні, як козли весною, ухкав трамбон, ніби роздрочений вепр, а хтось вистукував паличками, ніби заєць лапами, змагаючись з клюйдеревом, щось свистіло, щось видзвонювало…
Диригент вимахував руками й ходив вихилясом, і всі музики з ним. Було таке вражіння, ніби вони перепились й виробляли здуру, що кому забрело в голову, ще й пригукували разом. А публіка шаліла, притупувала обцасами, приляпувала підметками… Й все те крутилося в шаленому, божевільному, розпутному ритмі, тручись одне об одного.
Григорій дивився — й дедалі більше супив брови, — на нього насувалась чорна хмара.
Підлетів гарсон — хлопці замовили ще вина, замовили пива. Пили… Замовляли ще якісь страви… Хміль ударив у голову.
Гарсон поставив на стіл якусь споруду. Дві. На нікельових підставках горіло синє полум’я, а над ним щось шкварчало, накрите нікельовими покришками. Гриць чудувався: «От смішно!.. Він такого не бачив ще. Смішні ті городяни — на таці вогонь продають».
Насупроти сиділо якихось двоє дівчат за столиком, вп’ялися в хлопців очима. Замовили собі чорну каву, сьорбали її потрошку й так сиділи. Дивилися як заворожені. Одна робила очко уперто, але без наслідків, — хлопці не помічали зовсім. Друга — навіть очка не строїла, — дивилась вогкими, широко одвертими, не то здивованими, не то захопленими очима й зрідка підносила до уст каву.
Інших дівчат — всіх, які були в цій залі — хтось запрошував до танців, хтось до них залицявся, всі вони танцювали з партнерами, а тоді бліді й щасливі сідали до столиків — їли, пили, сміялись, і знову схоплювались, і знову танцювали. А тоді з партнерами десь виходили… й поверталися ще блідіші.
Лише цих дівчат ніхто не запрошував і ніхто їх не помічав. Грицьки теж. Вони собі пили й замовляли всякі витребеньки, як от консервовані абрикоси або краби… Розпалений вином, трішки захмелілий Гриць сміявся, одкинувшись на кріслі, як не знати який пан:
— От цирк!.. От би це до нас туди, у ліс, усе, га!? Йому вже двоїлося у віччю од всього видовища. Розпалений тим видовищем, такою силою дівчат напівоголених, звабливих, небачених, він широко роздував ніздрі, як молодий олень, іскрив очима й сміявся. Сам не знав чого. Смішно!..
Григорій натомість сидів понурий. Вино не вступало йому в голову. Він пив і лиш все більше хмурнів. Не сп’янів, ні, дивився на ту веремію, на оголені плечі й груди, на щасливі посмішки, на обійми, на всіх тих «володарів життя», володарів цих напівголих дівчат та бабів, дивився на всіх тих парованих і непарованих, і в серце заходив жаль. Дивився собі всередину, й було там ніби на пожарищі, і так, ніби йому хтось наступив чоботом на самісіньке серце… Наливав горілку й пив. До нього хтось кинув паперову квітку, він не звернув уваги. Хтось залицявся через третій столик… Байдуже. Замовив коньяк, пив. Але хміль щось не брав. Натомість брала туга, брала серце в лещата. Дивився на всі ті обличчя мальовані, на все те претензійне, засмоктане зборище, на ту виставку жіночої краси й вроди та мужеської пихи і гонору — і зціплював зуби. Понурий, налитий болем і презирством запереченням. Його стоптано, випхано геть а життя, викреслено. І хто?!. Перед ним вихалась хтива веремія людського спітнілого, фарбованого і пудрованого м’яса. Будівники і реконструктори світу! Згальванізовані спиртом імпотенти, творці імперії! Аристократія! Сучасна аристократія! Пани становища… Володарі…
Мотлох!!! Всі ці ляльки, всі ці кралі й їхні альфонси — личковані командири, й якісь надуті «відповідальні», і якісь претензійне вбрані «а-ля Європа» суб’єкти — все це мотлох, що вихав по залі, затисши свої худосочні коліна межи жіночі. І всі ті заслинені, заялозені панни і пані, з синцями під очима, з’їдені алкоголем, розпустою, парфумами і люесом…
В джазовім вихорі вчувавсь Заливай… Гавкав радісно, схвильовано. А до нього срібними дзвіночками озивався дівочий голос… Наталка! Стояла на сонячній кладці і, підставивши обличчя під сліпуче сонце, сміялась загонисто, буйно…
Вже не ревіла оркестра і вже нікого не було — то ревів водоспад, а над ним у веселковім сяєві стояла Наталка. Горда, як королева; буйна, як вітер; радісна, як сонце; мерехтіла очима і сміялась, закинувши голову, махала рукою туди, до вершечка кедра… Королева!! Ось вона справжня, свавільна, і горда, і прекрасна, як богиня… І чиста, як богиня. Його королева! І… не його королева. Його біль. Його туга…
Оркестра увірвала і знов випливли бліді, спітнілі обличчя, захекані, безглузді.
— Маестро! фокстрот!! — гукав хтось на всю залу. Знову зірвалися пари, і знову гула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з своїми думками, з своїм болем.
Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігала до хлопців і, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами… Григорій лише глянув на неї, потім на Гриця: «Піди, Грицю». Гриць зареготався. Лише від одної думки піти оттак гоцати з такою от — його напав сміх.
— Ні, ні… — буркнув, стусонувши Григорія під столом.
А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустрілася з його счима. Спершу моргала, потім перестала, очі зробились великі… Нарешті не витримала і втекла, струснувши плечима, як од морозу.
Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись — одна радісно, вголос, друга — про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев’я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна — бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга — смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання на них було вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики — вони їх ховали під стільці. Одна в потертих простих панчохах, одна — в хлоп’ячих шкарпетках, голі литки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.
Раптом Григорій уловив фразу… І враз зринув у пам’яті ешелон, набитий дитячим плачем і материнським розпачем, і ті етапи… і та пісня про «горіховий листочок», вся та нужда на колесах…
Дівчата, говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:
Та це ж вони!!! — дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, — рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…
Григорій глянув пильно дівчатам в обличчя. Вони зраділи, закивали до нього привітно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними і на все готовими… Лише , в одної — смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в другої — очі горять хворобливим блиском.
Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:
— Вино! Двічі кав’яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка… Грицю, не пишайся так!
Гриць сміявся замріяний. Йому вже все троїлось в очах, і він собі посміхався, мандруючи десь думками, там, в іншому, своєму світі…
Оркестра шаліла, гупала, дзижчала в шаленому ритмі. Дівчата, що були повеселіли, знов знітилися. Григорій, замість підсісти або покликати, дивився на них похмурими очима і мовчав. Вони бгали під себе ноги і, похнюпившись безнадійно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечі, либонь, при думці про лютий холод надворі і десь «вдома». Бистроока одвернулась до вікна, закусивши губу, і в очах їй були сльози. Ніхто-ніхто ними не цікавиться… Кава стигла.
Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик…
І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко одкритими очима подивились одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія розгублено.
Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом батько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:
— Вечеряйте… — і додав: — Та не лупайте на мене так очима.
В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючії всю силу волі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.
Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! — поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи… Порозганяти все геть… В очах йому потемніло від нелюдського напруження, — тримав нерви. Лише зібгав скатертину конвульсійним рухом руки і, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долоні. В жилах гуготіла кров…
І гуготіла зала… Крутилась вихорем… ішла перекидя… десь кигкотіли гобої… Ревів водоспад… Дзвінко розсипалась сміхом Наталка, викликаючи луни, а навколо неї стрибав і гавкав, як фагот, Заливай…
Григорій прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь у першій годині ночі. Було 11. Гриць хотів ще пити. Дебелий хлопець міг зрештою жлуктити, мов кінь, але Григорій не дав. Одначе сам хотів упитися, одуріти, щоб нічого не пам’ятати, не чути, не бачити. І він відчував, що потроху наближається до того благословенного стану.
Йому вже здавалося не дві дівчини насупроти, а чотири. Посміхнувшись, він підкликав кельнера і замовив чотири рази консервовані абрикоси. Дівчата привітно кивали головами, були повеселілі. Бистроока цвіла, як мак.
«Як здаватиметься вісім — замовлю вісім», — думав, посміхаючись, Григорій. На душі зробилось легко… А він не знав, як і де втопити тугу! Хотілось щось сказати дівчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах і забороняв:
«Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи».
Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дійти до крапки, — стояв над ним і строго відраховував хвилини. Нарешті сказав:
— Стоп!
Годинник вибив 12. Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій…
Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці до несхочу. Але тримались міцно. Лише у віччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.
— Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз. Там чекай. Ясно?
Ясно… Гриць вийшов, а Григорій ще мусів розрахуватися з кельнером.
Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно — ноги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.
В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, — в дверях стали і ні сюди, ні туди. У віччю Григорієві двоїлась якась химера… «Шпали» на ковнірі… Синьоверхий кашкет… О, аж два!.. Двоносе…
Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима — ні, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме… Григорій стояв і сміявся, взявшись у боки. А тоді нахмурився — ну-ну! — і заціпив щелепи:
— Хто став на дорозі!?! Галло!..
Химера уступилася, і Григорій промаширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові карбованця і так помаширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід…
На вулиці чекав Гриць, в досі наопашки, з торбинками із усіма пожитками. Григорій надів папаху, накинув доху, теж наопашки — хай хміль вийде, — і пішли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипіли перехожі. Тьмяно сяяли ліхтарі, обведені веселковими німбами…
Не ходи босий!
Хлопці вже пройшли вздовж піввулиці Карпа Маркса, вже минули «ДеВеБанк», як Григорій відчув, що щось негаразд, що за ними назирці хтось іде. І не так відчував, як угадав своїм вовчим інстинктом. Хміль виходив з голови. Згадалась та «химера», — що за чорт? Хто б то міг бути? Що за один?.. Військовий ніби.
— А нагнись, Грицю, — хто там за нами йде наче? Гриць, спіткнувшись, нагнувся і глянув позад себе.
— Та ніби нікого. А що таке?
— Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чіпляй на плече рюкзак, бо руки заболять. Так…
Упустивши свою доху, Григорій нагнувся і глянув… «Так… Іде назирці. Напевно за нами. Високе. В собачій хутрянці. В капелюсі з розпущеними вухами…»
— Нум, Грицю! Спокійно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.
— Та що таке?
— Нічого. Знаєш, як тигр пасе вепрів? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене.
Пішли шпарко. Дужче. На вулиці враз зробилось людно, — то з кінотеатру висипала юрба. Хлопці припустили межи юрбою, а тоді круто завернули вліво, в бічну вулицю.
— Тримай попри стіну!
І враз несподівано Григорій пхнув Гриця в бік. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали і стояли завмерши.
Повз них бігом пробігла постать в собачій хутрянці і в капелюсі з розпущеними вухами. Як хорт…
Пождавши хвилину, як затихло рипіння, хлопці вийшли, скрутили назад на головну і пішли шпарко.
До двірця треба пройти головну вулицю, потім майдан, потім пустир за площею, потім базар, а потім ще з кілометр передмістям. Дохи заважали йти, — хлопці їх поскидали й тримали на руці. Рюкзаки — на плечах.
Пересікли навскіс велику площу з пам’ятником Леніну посередині. Ленін переймав їх, піднісши руку, показував шлях в противнім напрямку, ніби хотів обдурити чи силою завернути.
Минувши площу, перейшли навскіс пустоші і бур’янища, націлившись на ріг вулиці, що вела повз тічок до вокзалу. Тут перелізли через окіп і вже були вийшли на шлях, та раптом в темряві виросла постать перед Григорієм:
— Руки вгору!.. — блиснула сталь пістолета, наставленого сторч.
Григорій звів руки… Але, зводячи руки, несподівано піддав ногою так, що пістоль фуркнув десь через голову в сніг, а в ту ж мить Гриць зацідив невідомого з усього маху в ухо. Григорій не дав упасти — з лівої! А тоді турнув ногою так, як те робить сохатий, рятуючись від смерти, — сторч у груди прямим ударом.
Невдалий Пінкертон хекнув, мелькнувши ногами в повітрі, полетів у темряву, з хряском ударився об паркан і звалився десь у сніг.
— Не ходи босий! — прошипів люто Гриць, ступнувши слідом.
— Стоп! — спинив Григорій. — То — чорнороб. Гайда!!.
І, підхопивши доху, що Григорій упустив, підіймавши руки, хлопці припустили, як дрібен дощик…
На станцію забігли з другого боку, просто на колії.
Саме вирушав товаровий ешелон — десь, ніби на південь. Скочили на ходу. Трапили в порожній вагон. Забрались у куток і сиділи, тяжко відсапуючись.
А вже як ешелон пройшов через міст на Уссурі і покотив шпарко, Гриць почав реготатись:
— Що воно було за халєра, га?! Чого воно хотіло?
— Чого хотіло?
— Еге ж.
— Напевно, хотіло пограбувати… Мабуть, бачило багато грошей… як гуляли і…
— От заробив бідняга!
Григорій мовчав. Думка йому шалено працювала, намагаючись знайти всьому логічне пояснення, але нічого не виходило. Сам не знав, що думати. Може, він нечемно турнув того, що стояв на дверях?
Далебі так! В кожнім разі він його напевно перелякав.
Це він пам’ятає. Може, що ляпнув у хмелю? Так ні…
Напружував пам’ять, намагаючись пригадати, що то був за один, але не годен був щось до пуття згадати, як в дурному сні. Дуже він випив зайве.
А може, і справді хто думав пограбувати? А гляди — швидше всього. Все можливе. Одначе інстинктивно відчував, що щось не так, що за тим криється величезна небезпека, загроза.
А зрештою махнув рукою. «Аби лише не прибили того дурака на смерть. Хай брикає…» Розв’язали рюкзак і заходились вечеряти.
Потім посідали тісно в кутку і так задрімали. Товаровий ешелон йшов не зупиняючись.
На станції Лазо хлопці вилізли десь на світанку.
У Кім-Гі-Суна посідлали коні, швиденько поснідали, випили по чарці з того запасу, що накупили в Хабаровську, і рушили.
Поки перебували в цім світі цивілізації, почувались непевно, почувались в небезпеці, — нічна пригода набула таємничого значення, незрозумілого змісту. Квапилися швидше виїхати в інший, у свій світ.
І тільки коли повернули в хащі — свобідно зітхнули:
«Все!». Вернувся добрий гумор, упевненість і душевний спокій.
Тут — вони вдома! О, тут вони господарі!
Слухаючи, як шуміли кедрачі назустріч, як височенні кедри похитували коронами привітно, переповідаючії вічну свою казку а чи звітуючи за дні розлуки, Григорій відчув приплив буйної, дикунської радості, а воднораз, — непереможної сили, що вирувала в нім.
Го-го! Хтось там на нього насувається?! То ми ще подивимось. О, ми ще подивимось! Доки він тут — нема тії сили, щоб його звідси викурила, щоб взяла його живцем.
І не знаючи, як виладувати ту снагу і ту безвідчитну тваринячу радість від життєвої наснаги, хлопці пускали коні вчвал, стріляли в пні і стовбури і гоготіли, як азіати.
«Так, ми ще подивимось!»
* * *
Вдома Гриць розповідав Наталці про їхні парубоцькі походеньки. Про химерних розмальованих дівчат, про музики, про мащені фарбою губи, про дивацькі танки… Про весь той «цирк».
Дівчина, що знічев’я перебирала ізюбрині лапки, готуючи їх до шиття унтів, і пильно розглядала їх — особливо ті чотири — ревичні, з того ізюбра, що дурів з пристрасті й загинув, — слухала братові теревені й була дуже сердита.
Навіть не тішилась з подарунків, що їх навезли хлопці.
А як зостались з Грицем самі, Наталка приступила з допитом — перепитувала знову й знову про їхні гулі, про чудернацькі музики, про танці та про тих панянок мальованих, і слухала пильно, з блискучими очима, намагаючись не проґавити ні слова… Який химерний той світ! Чи й вони теж танцювали?
Аякже! Танцювали. Навіть до них панянки сватались, такі-о інтересні… — Гриць показував, які саме інтересні.
Але виходило, що то не вони танцювали з півголими «панянками», а ті «пришелепкуваті городяни». А вони? — вони собі добре попиячили.
І Гриць так майстерно списував весь той «цирк» і тих городян, і так смішно копіював їх, ходячи по хаті вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом, і конче хотіла все те сама колись побачити.
А надто сміялась з того «великого пана», що Григорій зіпхнув його з дверей. А ще більше з того грабіжника, що так добре на них заробив опівночі, й шкодувала, чому вони не підібрали пістоля.
— От два дурні! Зовсім-зовсім два дурні, два ведмеді! Ані тобі з дівчатами не вміли добре потанцювати, ані пістоля їй в подарунок забрати… А то навезли катзна чого, ніби вона якась панянка мальована… Хто це добирав всі ті цукерки, ці шоколядки, ці «духи», ці гребінці тендітні?
— Я…
— Ну, й дурний.
— І Григорій теж.
— Ну, то обидва дурні. Ще дурніші!… Зовсім, геть зовсім дурні!
