«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XXIII
— Я б волів, щоб Боб Юел не жував тютюну,— оце й усе, що сказав з цього приводу Аттікус.
А події, за словами міс Стефані Крофорд, розгорталися так. Аттікус саме виходив з пошти, коли Боб Юел підступив до нього, вилаяв Аттікуса, плюнув йому в обличчя і погрозив, що вб’є його. Міс Стефані сказала (коли вона розповідала цю історію вдруге, виходило, ніби сама все бачила на власні очі — саме поверталася з крамниці), що Аттікус і оком не змигнув, дістав носовичок, витер обличчя і стояв собі, а тим часом містер Юел обзивав його такими словами, що скоріше їй язик одсохне, ніж вона їх повторить. Містер Юел умів зводити рахунки в глухому закутку, він знав, як це робиться, а тут іще й не дістав опору, отож і почав наступати: “То що — битися не бажаєте? Надто гордий? Чорнолюб смердючий!” — “Ні, просто надто старий”,— сказав Аттікус і, засунувши руки в кишені, пішов геть,— розповідала міс Стефані. Отакий він, Аттікус Фінч, інколи так відріже, що…
У нас з Джемом було невесело на душі.
— І все-таки,— сказала я,— колись він був найкращий стрілець округу. Він міг…
— Не ходитиме ж він з рушницею, Всевидько,— сказав Джем.— Та в нього й рушниці немає. Ти ж знаєш, що навіть до тюрми він тоді пішов без зброї. Аттікус вважає, що носити при собі зброю означає напрошуватися на постріл.
— Тепер інша річ,— заперечила я.— Давай попросимо його, хай у когось позичить рушницю.
Ми сказали про це Аттікусу, він відповів: “Нісенітниця”.
Діл доводив, що треба просити і добрий Аттікус поступиться; зрештою, якщо містер Юел уб’є його, ми ж помремо з голоду, до того ж за нас візьметься тітка Олександра. Насамперед, тільки-но Аттікуса поховають, вона прожене Келпурнію. Джем сказав, що на нього, певно, подіяло б, якби я розридалась і почала качатися по підлозі. Адже я маленька, до того ж дівчинка. Але це теж не допомогло.
Аттікус помітив, що ми похмуро тиняємось навколо будинку, не їмо, що нас не цікавлять звичайні розваги, і зрозумів, як глибоко ми стурбовані. Одного вечора він приніс футбольний журнал, Джем байдуже погортав його і відсунув. Тоді Аттікус запитав:
— Що тебе непокоїть, сину?
— Містер Юел,— недовго думаючи, відповів Джим.
— А що сталося?
— Нічого особливого. Ми боїмося за тебе і хочемо, щоб ти з ним що-небудь зробив.
Аттікус сумно всміхнувся.
— Що ж із ним зробити? Хіба примусити підписати пакт про ненапад?
— Коли людина погрожує розправою, від неї можна всього сподіватися.
— Тоді від нього й справді можна було всього сподіватися,— сказав Аттікус.— Джем, уяви себе на хвилинку на місці Боба Юела. Під час суду я переконливо довів, що жодному його слову вірити не можна, якщо доти йому хтось іще вірив. Йому треба було зігнати на комусь зло, такі люди, як він, не можуть без цього. Якщо, плюнувши мені в обличчя і пригрозивши убити, він хоч один раз не побив Мейєлу, мене це влаштовує. Він мав одвести на комусь душу, хай краще на мені, ніж на своїх дітях. Розумієш?
Джем кивнув головою.
Тітка Олександра зайшла саме тоді, коли Аттікус говорив:
— Нам нема чого боятися Боба Юела, він уже вдовольнився.
— А я не зовсім певна цього. Така людина може піти на все, аби помститися. Ти ж знаєш їх.
— Справді, сестро, що Юел може мені зробити?
— Заподіє щось нишком,— сказала тітка Олександра.— Не сумнівайся.
— Це не така проста річ — щось заподіяти в Мейкомбі нишком,— відповів Аттікус.
Після цього ми вже не боялися. Літо минало, і ми не гаяли даремно часу. Аттікус запевнив нас, що поки вища судова інстанція не розгляне справи, Томові Робінсону нічого не загрожує, і цілком можливо, що Тома випустять або принаймні призначать новий судовий розгляд. А поки що він працює на фермі в епфілдській тюрмі, за сімдесят миль від Мейкомба, в Честерському округу. Я запитала, чи дозволять дружині і дітям відвідувати Тема, Аттікус відповів, що не дозволять.
— А якщо апеляція не допоможе, що тоді з ним буде? — запитала я.
— Тоді посадять на електричний стілець,— сказав Аттікус, — якщо губернатор не пом’якшить вирок. Не треба тривожитись передчасно, Всевидько. Сподіватимемось, що все обійдеться.
Джем лежав на дивані і читав журнал “Популярна механіка”. Раптом він підвів голову і сказав:
— Це несправедливо. Він нікого не вбив, навіть якщо він і винен. Він нікого не позбавив життя.
— Ти ж знаєш, що по закону штату Алабама гвалтування карається смертю.
— Так, сер, але присяжні не повинні були виносити йому смертний вирок. А коли вже осудили, могли дати двадцять років.
— Засудити на двадцять років,— поправив Аттікус.— Том Робінсон — кольоровий. У наших краях, Джем, не знайдеться такого суду присяжних, який, розглядаючи подібну справу, сказав би: “Ти винен, але не дуже”. Тут може бути або повне виправдання, або найвища кара.
Джем похитав головою.
— Я знаю, що все це неправильно, але не можу збагнути, де помилка… можливо, закон тут надто суворий…
Аттікус випустив з рук газету, і вона впала на підлогу. Він сказав, що в даному разі закон справедливий, несправедливо те, що на підставі тільки побічних доказів прокурор наполягає на смертному вироку, а присяжні виносять такий вирок. Він глянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив:
— Щоб винести смертний вирок, скажімо, за вбивство, має бути один або два очевидці. Треба, щоб хтось сказав: “Так, я був при цьому, бачив, як він натиснув на курок”.
— Але ж багато людей покарано на смерть на підставі побічних доказів,— зауважив Джем.
— Знаю, і багато з них, мабуть, заслужило цього… Та коли нема очевидців, завжди виникає сумнів, хай навіть якась крихта сумніву. Закон називає такий сумнів “допустимим”, але, по-моєму, ми не маємо права і на крихту сумніву. Бо тоді не виключається ймовірність, хай навіть незначна, що осудили людину невинну.
— І знову ж виходить, що все вирішують присяжні. Треба покінчити з ними, та й годі,— твердо заявив Джем.
Аттікус намагався стримати усмішку, проте не зміг.
— Чи не занадто жорстокий ти, сину, щодо нашого брата-юриста? Я думаю, можна знайти легший шлях: змінити закон. Змінити так, щоб смертний вирок мав право виносити тільки суддя.
— В такому разі їдь до Монтгомері і міняй закон.
— Ти навіть не уявляєш, як це складно. Я не доживу до того часу, коли змінять закон, а ти якщо й доживеш, то будеш уже старий.
Це не влаштовувало Джема.
— Ні, з присяжними таки треба кінчати. Том був не винен, а вони сказали — винен.
— Якби, сину, ти був присяжним, а з тобою ще одинадцять хлопців таких, як ти, Тома б уже звільнили,— сказав Аттікус.—Поки що тобі ніщо не заважає міркувати розсудливо і послідовно. Оті дванадцять присяжних у повсякденному житті цілком розумні люди, але ти сам бачив, як розсудливість зрадила їх. Те саме ти спостерігав тієї пам’ятної ночі біля тюрми. Ті люди поїхали тоді не тому, що враз стали свідомі й розсудливі, а тому, що там були ми. У нашому житті є щось таке, від чого вони втрачають інколи здоровий глузд, і коли б навіть захотіли бути справедливими, то не змогли б. Коли в наших судах білий виступав проти чорного, виграє завжди білий. Така вже наша дійсність.
— І все-таки це несправедливо,— наполягав Джем.— Не можна осудити людину на підставі таких доказів, ні в якому разі,— сказав він, постукуючи себе кулаком по коліну.
— Ти не міг би, а вони змогли й осудили. Ставатимеш, сину, старшим, більше побачиш. Суд — найперша установа, де з людиною повинні поводитися по справедливості, якого б кольору не була її шкіра, але не всі присяжні лишають свої упередження за порогом суду. Коли ти виростеш, то побачиш, як білі на кожному кроці ошукують чорних. Але я тобі ось що скажу, і ти ніколи про це не забувай: якщо білий обдурює чорного, то цей білий, незалежно від того, хто він, багатий чи бідний, хоч яка порядна була б його родина, а він все одно покидьок.
Аттікус говорив зовсім тихо, але останнє слово нас приголомшило. Я глянула на нього: його очі палали.
— Білий негідник зловживає темнотою і неуцтвом негра — що може бути огидніше? Не треба себе обманювати: ніщо не минає без сліду, рахунок росте, і настане день, коли за все доведеться заплатити. Дай боже, щоб ви цього не зазнали.
Джем почухав потилицю і раптом широко розплющив очі.
— Аттікус, чому такі люди, як ми або міс Моді, не бувають присяжними? — запитав він.— Жодного жителя Мейкомба немає серед присяжних, вони всі здалеку десь, із глушини.
Аттікус відкинувся у своєму кріслі. Не знаю чому, але він був задоволений Джемом.
— Я все ждав, поки ти додумаєшся до цього,— сказав він.— На те є багато причин. По-перше, міс Моді не може бути присяжною, бо вона жінка…
Я обурилась.
— Ти вважаєш, що жінки в Алабамі не можуть?..
— Саме так. Я вважаю, що треба оберігати наших тендітних жінок від брудних справ, таких, як справа Тома. Крім того,— Аттікус усміхнувся,— жодну судову справу ми, певно, не змогли б довести до кінця, дами-присяжні тільки б те й робили, що ставили запитання.
Ми з Джемом засміялися. Уявляю собі: міс Моді — присяжна. Або місіс Дюбоз у своєму кріслі на колесах: “Перестань стукати молотком, Джон Тейлор, я хочу про щось запитати цього чоловіка!” Ні, наші предки були мудрі.
— А щодо таких людей, як ми, то нам теж доведеться розплачуватися. Наші присяжні такі, яких ми заслужили. По-перше, наші хоробрі мейкомбці до всього байдужі. По-друге, вони бояться. Потім вони…
— Чого бояться?— запитав Джем.
— Ну… припустимо, що міс Рейчел наїхала машиною на міс Моді і містер Лінк Діз має вирішити, яку суму треба стягти з міс Рейчел на користь потерпілої. Обидві вони — його покупці, а він не захоче втрачати жодного покупця, так же? От він і каже судді Тейлору, що не може бути на засіданні суду, бо на цей час нікому його підмінити в крамниці. Суддя Тейлор звільняє його. Інколи це дуже сердить суддю, але все-таки він звільняє.
— А чому містер Діз думає, що міс Рейчел або міс Моді перестануть купляти в його крамниці? — запитала я.
— Міс Рейчел перестане, а міс Моді — ні,— сказав Джем.— Але ж голосування присяжних — таємне, правда ж, Аттікус?
Батько всміхнувся.
— Ти ще багато чого не знаєш, сину. Справді, голосування присяжних вважається таємним. Становище присяжного змушує його приймати рішення і відкрито висловлювати свою думку. Люди не завжди охоче це роблять. Інколи це неприємно.
— Я певен, що в справі Тома присяжні прийняли рішення поспіхом,— буркнув Джем.
Рука Аттікуса потяглася до кишенькового годинника.
— Ні, не поспіхом,— сказав він скоріше собі, ніж нам.— Саме це і навело мене на думку: може, це початок нового? Присяжні сушили собі голову над рішенням кілька годин. Вони, певно, заздалегідь знали, який буде вирок, а звичайно в таких випадках радяться кілька хвилин. Цього разу…— Аттікус замовк і подивився на нас.— Вам, мабуть, цікаво буде знати, що серед присяжних був один, якого ледве умовили… спочатку він взагалі наполягав на повному виправданні.
— Хто це? — здивовано запитав Джем.
У Аттікуса весело заблищали очі.
— Не годиться мені про це говорити, скажу тільки, що це — ваш приятель із Старого Сарема…
— Із Канінгемів? — вигукнув Джем.— Але я нікого з них не бачив… ти, видно, жартуєш.— Він спідлоба глянув на батька.
— Це їхній родич. Я ніби відчував — і не відвів його. Інтуїтивно. Міг відвести, але не відвів.
— Неймовірно! — дивувався Джем.— Щойно хотіли людину вбити, а за хвилину ладні її відпустити… Ні, я, мабуть, ніколи не зрозумію цих людей.
Аттікус сказав, що цих людей треба знати. Відтоді, як Канінгеми переїхали в Новий Світ, вони ні в кого нічого не брали — ніколи. Це такі люди, сказав Аттікус, що заслужиш їхню повагу — і вони за тебе у вогонь і воду підуть. У нього було таке відчуття, що тієї ночі біля тюрми вони пройнялися повагою до Фінчів і тому поїхали, нічого не заподіявши. А примусити Канінгема змінити свою думку може хіба що якесь чудо, і тільки разом з іншим Канінгемом.
— Якби серед присяжних був ще один Канінгем, вони не винесли б ніякого рішення.
— Ти хочеш сказати, що не відвів із складу присяжних чоловіка, який напередодні хотів тебе вбігти? — повільно запитав Джем.— Як же ти міг так ризикувати, Аттікус, як ти міг?
— Якщо уважно розібратися, то риску особливого не було. Якщо один домагається осудження підсудного і другий теж, то різниці між ними немає. А от коли один за осудження, а другий вагається,— тут різниця є, хай і невелика. Згоден? Серед усіх присяжних він був єдиний, про кого я не міг з певністю сказати, як він проголосує.
— А ким він доводиться містерові Уолтеру Канінгему? — запитала я.
Аттікус підвівся, розправив плечі і позіхнув. Навіть нам ще рано було спати, але ми знали: він ще хотів почитати. Аттікус підняв газету з підлоги, згорнув її і легенько торкнувся моєї голови.
— Давай прикинемо,— прогудів він.— Так… так… зрозуміло. Двічі двоюрідний брат.
— Як це?
— Дві сестри вийшли заміж за двох братів. Більше нічого не скажу — пометикуй тепер.
Я довго сушила собі голову і вирішила, що якби я вийшла заміж за Джема та якби у Діла була сестра і він з нею одружився, то наші діти були б двічі двоюрідні.
— Не відразу збагнеш,— сказала я Джемові, коли Аттікус пішов.— Дивні люди ці Канінгеми. Тітонько, ви чули?
Тітка Олександра плела килимок і не дивилася на нас, але нашу розмову слухала. Вона сиділа в своєму кріслі, робочий кошик стояв поруч, килимок лежав на колінах. Я ніколи не могла зрозуміти, чому добропорядні дами так люблять задушними вечорами плести килимки.
— Чула,— відповіла тітка.
Я пригадала давню історію — коли стрімголов кинулась захищати Уолтера Канінгема-молодшого. Добре, що я тоді визволила його з біди.
— Незабаром ми підемо в школу, і я запрошу Уолтера до нас пообідати,— сказала я, забувши про те, що обіцяла при першій же зустрічі відлупцювати його.— Інколи він може лишитись у нас і після уроків. А потім Аттікус одвезе його до Старого Сарема. Він міг би зрідка і ночувати у нас. Ти згоден, Джем?
— Буде видно,— сказала тітка Олександра.
В устах тітки Олександри ці слова означали погрозу, а не обіцянку. Мене це здивувало, і я запитала:
— А чому ні, тітонько? Вони гарні люди.
Вона глянула на мене з-під своїх робочих окулярів.
— Джін Луїзо, я не сумніваюсь, що вони непогані люди. Але вони не нашого кола.
— Всевидько, тітонька хоче сказати, що вони неотесані,— пояснив Джем.
— Як це — неотесані?
— Ну, грубі. Люблять просту музику і таке інше.
— Ну й що? Я теж люблю…
— Не мели дурниць, Джін Луїзо,— сказала тітка Олександра.— Річ у тому, що коли навіть вимити Канінгема до блиску, взути в черевики і надіти йому новий костюм, він все одно ніколи не буде таким, як Джем. Крім того, Канінгеми дуже охочі до спиртного. Жінки з роду Фінчів не цікавляться такими людьми.
— Ті-тонь-ко,— сказав Джем,— та їй же ще тільки дев’ять років.
— Все одно, хай змалку набирається розуму.
В словах тітки Олександри відчувалася рішучість. Мені згадалося, як останнього разу вона пішла в наступ проти мене. Я так і не зрозуміла чому. Це було тоді, коли я мріяла піти до Келпурнії, мені страшенно хотілося побувати у неї в гостях, побачити, як вона живе, хто її друзі. Але це було так само неможливо, як побувати на другому боці місяця. Цього разу тактика тітки Олександри була інша, а мета та сама. Можливо, вона для того й перейшла до нас, щоб допомагати нам вибирати друзів. Я могла сперечатися з нею скільки завгодно.
— Якщо вони хороші люди, чому я не можу по-дружньому ставитися до Уолтера?
— Я не забороняю тобі ставитися до нього по-дружньому. Ти повинна бути з ним привітна, ввічлива, з усіма треба бути чемною, голубонько. Але запрошувати його додому ти не повинна.
— А якби він був наш родич?
— Річ у тому, що він нам не родич, а коли б навіть був родич, я все одно сказала б те саме.
— Тітонько,— заговорив Джем,— батько каже, що друзів вибирають, а родичів — ні, і визнавай їх чи не визнавай, вони однаково залишаються ріднею, не визнавати родичів просто нерозумно.
— Батько вам наговорив хтозна-чого,— сказала тітка Олександра,— а я повторюю, що Джін Луїза не повинна запрошувати Уолтера Канінгема в наш дім. Коли б навіть він був твоїм двічі двоюрідним братом, його не слід приймати в цьому домі, хіба що він прийде до Аттікуса в оправах. І досить про це.
Заборона остаточна. Проте цього разу їй доведеться пояснити.
— Але мені хочеться погратися з Уолтером, чому не можна?
Тітка Олександра зняла окуляри і пильно подивилася на мене.
— А тому,— сказала вона,— що він — покидьок. Саме тому ти з ним не гратимешся. Нічого тобі з ним водитися, переймати його звички, вчитися бозна-чого. І без цього твоєму батькові досить мороки з тобою.
Не знаю, що б я зробила, якби не Джем. Він схопив мене за плечі, а потім, обнявши однією рукою, повів до своєї кімнати. Від злості я розридалась. Аттікус почув, що я плачу, і зазирнув у двері.
— Нічого особливого,— сердито сказав Джем,— це просто так.
— Всевидько, хочеш гумку?
Джем понишпорив у кишені і дістав пакетик жувальної гумки. Я жувала кілька хвилин, поки нарешті відчула в роті приємний смак.
Джем наводив лад на своєму столику. Волосся у нього спереду і на потилиці, як завжди, настовбурчилось, певно, воно в нього ніколи не лежатиме, як у дорослого чоловіка, хіба, може, він поголить голову, і тоді нове волосся відросте акуратно, як годиться. Брови у нього зробилися густі, сам він став якийсь тоненький і високий. Джем тягнувся вгору.
Він озирнувся і, певно, подумав, що я знову розплачуся, бо сказав:
— Щось тобі покажу, тільки нікому ні слова.
Я запитала: що? Ніяково усміхаючись, він розстебнув сорочку.
— Ну й що?
— Хіба ти нічого не бачиш?
— Не бачу.
— Ну, волосся.
— Де?
— Та ось же. Бачиш?
Він щойно мене втішав, тому я сказала: “Чудово!”, хоч нічого й не побачила.
— Справді, чудово, Джем.
— І під руками теж,— сказав він.— Наступного року збираюся грати в футбол. Знаєш що, Всевидько, не треба злитися, коли тітка щось каже.
Здається, тільки вчора він казав мені, щоб я сама не злила тітку.
— Розумієш, вона просто не звикла до дівчат. Принаймні до таких, як ти. Вона хоче зробити з тебе справжню даму. Ну, чого б тобі не взятися до шитва або ще чогось?
— Не діжде! Вона мене просто не любить, от і все. Але мене це не дуже турбує. Вона мене розізлила не тим, що сказала, ніби в Аттікуса багато мороки зі мною, а тим, що назвала Уолтера Канінгема покидьком. А з Аттікусом ми вже порозумілись. Я запитала його, чи справді у нього багато мороки зі мною, і він відповів, що не дуже і що мені зовсім нема чого турбуватися з цього приводу. Ні, це я через Уолтера… Він зовсім не покидьок. Він не схожий на Юелів.
Джем роззувся і ліг на ліжко. Поклав за спину подушку і ввімкнув світло над головою.
— Знаєш що, Всевидько? Я вже трохи розібрався. Останнім часом я багато думав і дещо зрозумів. На світі є чотири типи людей. Звичайні — такі, як ми і наші сусіди; потім такі, як Канінгеми, що живуть у глушині; далі йдуть такі, як Юели, що живуть на звалищах, і, нарешті, негри.
— А як же, наприклад, з китайцями, що живуть в Болдуїнському окрузі?
— Я кажу про Мейкомбський округ. Вся справа в тому, що нам не подобаються Канінгеми, Канінгемам — Юели, а Юели ненавидять кольорових.
— Якщо це так,— сказала я,— то чому ж тоді присяжні типу Канінгемів не виправдали Тома на зло Юелам?
Джем одмахнувся від мене, як від маленької дитини.
— Ти знаєш,— сказав він,— я бачив, як Аттікус, слухаючи музику по радіо, притупує в такт ногою. І ще він дуже любить поласувати “солодкими залишками” на дні каструлі…
— Чим же ми тоді кращі за Канінгемів? — запитала я.— Не розумію, чому тітка…
— Виходить, ніби нічим, і все-таки деяка різниця є. Колись Аттікус сказав, ніби тітка тому пишається своїм родоводом, що у нас уся спадщина — добре ім’я.
— Ну, не знаю, Джем, мені він одного разу сказав, що всі ці розмови про старовинний родовід — дурниці. Кожен рід старовинний. Я запитала — як же у кольорових і англійців? Він відповів, що так само.
— Походження — це не те, що давність роду,— сказав Джем.— Для походження важливо, чи давно в роду уміють читати і писати. Знаєш, Всевидько, я довго над цим міркував, і тут більше нічого не придумаєш. Певно, колись давно, коли Фінчі жили ще в Єгипті, хтось із них вивчив один-два ієрогліфи, а потім навчив свого сина.— Джем усміхнувся.— Уяви собі — наша тітка пишається тим, що її прапрадід | умів читати й писати… Дивно, чим жінки пишаються. Просто смішно.
— От і добре, що він умів, бо хто ж би тоді навчив Аттікуса і наших предків? А якби Аттікус не вмів читати, що було б з нами? Ні, Джем, мені здається, що походження — це щось інше.
— Чим же тоді, по-твоєму, ми відрізняємося від Канінгемів? Містер Канінгем ледве-ледве розписується, я сам бачив. Ми просто набагато раніше навчилися читати і писати, ніж вони.
— Але ж ніхто не народжується письменним, усі повинні вчитися. Уолтер — здібний хлопець, правда, він трохи відстає, але це тому, що йому треба лишатися вдома і допомагати батькові. Він такий, як і всі. Ні, Джем, я думаю, що всі люди однакові. Люди, та й годі.
Джем одвернувся і поправив подушку, вдаривши по ній кулаком. А коли нарешті влігся, я помітила, що обличчя його аж почорніло. Знову з ним щось діялось. У такі хвилини з ним треба бути обережною. Брови насуплені, губи як нитка. Він довго мовчав.
— У твої роки я теж так міркував,— вимовив нарешті.— Якщо всі люди однакові, чому ж вони не можуть жити у злагоді між собою? Якщо всі люди однакові, звідки ж стільки презирства, чому вони зневажають так одне одного? Знаєш, Всевидько, я, здається, починаю дещо розуміти. Починаю розуміти, чому Страхолюд Редлі ніколи не буває серед людей… просто він не хоче їх бачити.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XXIV
Фартух на Келпурнії був так накрохмалений, що аж стирчав на всі боки. Тримаючи в руках піднос з шарлоткою, вона обережно відчинила спиною двері. Як легко і невимушено справлялася вона з важкими підносами, повними всяких страв,— я просто милувалася, дивлячись на неї. Тітці Олександрі, здається, теж це подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії подавати на стіл.
Кінчався серпень. Завтра Діл виїздить до Мерідіана, а сьогодні вони з Джемом пішли до Баркерової заводі. Джем несподівано узнав, що Діл не вміє плавати, його ніхто ніколи не вчив цього. Джем був дуже вражений, він вважав, що не вміти плавати — це все одно, що не вміти ходити. Уже другий день вони ходять на річку, але мене з собою не беруть, кажуть, що роздягаються догола, тому мені з ними не можна. І я змушена проводити час то з Келпурнією, то з міс Моді.
Сьогодні в нашому домі господарювали члени місіонерського товариства, яких запросила тітка Олександра, щоб обговорити деякі невідкладні питання. В кухню долинав голос місіс Грейс Мерівезер, яка розповідала про злиденне життя мрунів,— здається, так вона назвала цих людей. Вони викидають жінок із своїх халуп, коли виходить строк, не знаю, що це за строк; у них відсутнє почуття родини — уявляю собі, яке це справило враження на нашу тітку; коли дітям сповнюється тринадцять, їх піддають жахливим випробуванням; мрунів мучать інфекційні хвороби і паразити; ці люди жують кору хінного дерева, випльовують жуйку в одну посудину, варять її, а потім вживають це питво як п’янкий напій.
На цьому дами вирішили зробити перерву і підкріпитись.
Я вагалася, заходити мені до їдальні чи не заходити. Тітка Олександра веліла прийти на цей час і попоїсти разом з усіма; а під час ділової розмови мені там робити нічого, сказала тітка, я тільки нудилася б. На мені було рожеве святкове плаття, туфлі і нижня спідничка. Якщо проллю що-небудь, подумала я, Келпурнії доведеться завтра знову прати моє плаття. А день для неї видався сьогодні нелегкий. Не заходитиму, вирішила я.
— Кел, тобі допомогти?— запитала я, бажаючи бути чимсь корисною.
Келпурнія зупинилася біля дверей.
— Посидь тихенько отут у куточку,— сказала вона.— Зараз я повернусь, і ти допоможеш мені ставити все на підноси.
Вона відчинила двері, дами гомоніли дедалі голосніше: яка чудова шарлотка, Олександре, ще ніколи не бачила такої… мені ніколи не щастить її підрум’янити, ніколи… а пиріг з ожиною… хто б міг подумати… Келпурнія?.. хто подумав би… вам кожен скаже, що дружина священика… звичайно, а друге ще навіть не ходить…
Потім запала тиша. Це означало, що дами пригощалися. Повернулася Келпурнія і поставила на піднос важкий срібний кофейник, що лишився від матері.
— Тепер такий кофейник — дивина,— сказала Келпурнія.— Більше таких не виробляють.
— Давай я понесу його.
— Тільки обережно, не впусти. Поставиш у кінці столу, біля міс Олександри. Там, де чашки і блюдечка. Вона сама наливатиме.
Я теж спробувала відчинити двері спиною, але з цього нічого не вийшло. Усміхнувшись, Келпурнія допомогла мені.
— Обережно, піднос важкий. Не дивись на нього, тоді не розіллєш.
Все обійшлося благополучно, тітка Олександра мило всміхнулася.
— Побудь з нами, Джін Луїзо,— сказала вона. Тітці хотілося якомога швидше побачити в мені справжню леді.
За традицією, в Мейкомбі жінка інколи запрошує до себе в гості сусідок, байдуже, хто вони,— баптистки чи пресвітеріанки, ось чому тут були і міс Рейчел (твереза — краплини в рот не взяла), і міс Моді та міс Стефані Крофорд. Я почувала себе ніяково, сіла біля міс Моді і подумала: навіщо ці жінки надівають капелюшки, адже тільки й дороги, що через вулицю. Коли вони збираються, це мене чомусь насторожує, хочеться кудись утекти. Тітка Олександра твердить: це через те, що я розпещена.
Дами були в ситцевих, не дуже яскравих платтях і, здавалося, не відчували спеки; майже всі були надміру напудрені, але без рум’ян, і губна помада в усіх однакова — натуральна. На нігтях виблискував лак — теж натуральний, і тільки в деяких молодих — яскраво-рожевий. Запах у всіх був божественний. Я сиділа нишком і, не знаючи, куди подіти руки, міцно обхопила бильця крісла, чекала, поки зі мною заговорять.
— Ти сьогодні така нарядна, міс Джін Луїзо,— сказала міс Моді, блиснувши золотими зубами.— А де ж твої штани сьогодні?
— Під платтям.
Я наче не сказала нічого смішного, але всі засміялися. Зрозумівши недоречність своєї відповіді, я почервоніла, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, якщо я не жартувала.
Потім запала тиша, і серед цієї тиші з другого кінця кімнати до мене звернулася міс Стефані Крофорд:
— Ким ти будеш, Джін Луїзо, коли виростеш? Адвокатом?
— Не знаю, мем, я не думала про це…— відповіла я, дякуючи в душі міс Стефані за те, що вона перевела розмову на іншу тему. Я поспіхом почала перебирати, ким стати. Медсестрою? Пілотом? — Розумієте…
— Та що тут довго міркувати. Я думала, ти хочеш стати адвокатом, ти, здається, вже ходиш до суду?
Дами знову засміялися.
— Ну й Стефані! — вигукнула котрась.
Підбадьорена міс Стефані вела далі:
— Хіба тобі не хочеться вирости і стати адвокатом?
Міс Моді доторкнулася до мене рукою, і я тихенько відповіла:
— Ні, мем, я хочу бути просто леді.
Міс Стефані подивилася на мене підозріливо, але зрозуміла, що я не хотіла її образити, і сказала:
— Для цього треба частіше надівати плаття.
Міс Моді стиснула мою руку, і я промовчала. Тепло її руки передалося мені, і на душі стало спокійніше.
Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Мерівезер. Я розуміла, що з нею треба заговорити, цього вимагала чемність. Містер Мерівезер під її впливом став щирим методистом, йому подобалося співати церковні псалми. Все місто знало, що це місіс Мерівезер зробила з нього людину, порядного члена суспільства. Адже місіс Мерівезер — найблагочестивіша жінка в нашому місті. Треба заговорити з нею, але про що? Що її може зацікавити?
— Про що ви сьогодні говорили? — запитала я.
— Про бідолашних мрунів, дитино,— сказала вона і стала охоче розмовляти зі мною. Питання були непотрібні.
Коли місіс Мерівезер починала говорити про пригнічених і нещасних, її великі карі очі наповнювалися сльозами.
— Вони, бідолашні, живуть серед джунглів, і ніхто про них не дбає, хіба що Граймс Еверет, тільки він з ними,— сказала вона.— Жодного білого навкруги, крім цього святого. Подумати тільки!
Голос місіс Мерівезер переливався, як органна музика, кожне слово вона вимовляла з надзвичайним почуттям.
— Злигодні… темнота… розпуста… ніхто, крім Граймса Еверета, не знає, як вони живуть. Він якось розповідав мені, коли церква посилала мене…
— А хіба він тут, мем? Я думала…
— Приїздив у відпустку. Граймс Еверет сказав: місіс Мерівезер, ви собі не уявляєте, так, не уявляєте, з чим нам доводиться там боротися. Так і сказав.
— Так, мем.
— І я йому відповіла: ми, парафіянки південної методистської єпіскопальної церкви в місті Мейкомбі, штат Алабама, всі як одна підтримуємо вас. Так я йому і сказала. Знаєш, тоді я дала собі клятву. Я сказала: повернуся додому і всім у Мейкомбі розповім про мрунів, про місію Граймса Еверета. Як бачиш, свого слова я дотримую.
— Так, мем.
Місіс Мерівезер похитала головою, і її чорні кучерики затанцювали.
— Джін Луїзо,— сказала вона,— тобі пощастило. Ти живеш у християнській родині, в християнському місті, серед християн. А там, у краю Граймса Еверета, гріх і безнадійні злидні.
— Так, мем.
— Гріх і безнадійні злидні… Що ви кажете, Гертрудо? — чарівним голосом звернулася місіс Мерівезер до сусідки. — О, це так. Я завжди кажу: простити і забути, простити і забути. Церква має допомогти їй жити, як належить християнці, і виховувати дітей у християнському дусі. Хтось із наших чоловіків повинен піти туди і сказати їхньому священикові, щоб він трохи підбадьорив її.
— Пробачте, місіс Мерівезер,— перебила я,— це ви про Мейєлу Юел?
— Мей…? Ні, дитино. Про дружину того чорного, Тома… Тома…
— Тома Робінсона, мем.
Місіс Мерівезер знову обернулася до своєї сусідки.
— Я вірю, Гертрудо,— вела вона далі,— хоч зі мною дехто й не згоден, що коли ми дамо їм зрозуміти, що прощаємо їх, що все забуто, непорозуміння зникнуть, і все владнається.
— Е-е… місіс Мерівезер,— перебила я знову,— що владнається?
Місіс Мерівезер знову обернулася до мене. Як і інші бездітні, вона розмовляла з дітьми не своїм голосом.
— Нічого, Джін Луїзо,— величаво мовила вона.— Бачиш, куховарки і робітники на плантаціях незадоволені, але вони вже заспокоюються. А після суду цілий день ремствували.
Вона обернулася до місіс Ферроу.
— Я вам так скажу, Гертрудо, немає нічого огиднішого, ніж насуплена чорна фізіономія. Все їм не подобається, завжди вони незадоволені. Глянеш на таке диво в кухні — і настрій зіпсовано на цілий день. Знаєте, Гертрудо, що я сказала своїй Софі? Я сказала: “Софі, ти сьогодні погана християнка. Ісус Христос ніколи не буркотів і не скаржився”. І ви знаєте, допомогло. Доти вона навіть у вічі не дивилась, а то відірвала погляд од підлоги і каже: “Так, місіс Мерівезер, Ісус ніколи не буркотів”. Я вам скажу, Гертрудо, ніколи не слід пропускати нагоди, щоб зігріти душу людини словом божим.
Я пригадала старовинний маленький орган у каплиці на “Пристані Фінча”. Я тоді була ще зовсім малою, і, коли поводилася гарно, Аттікус дозволяв мені нагнітати повітря в міхи, а сам у цей час підбирав одним пальцем якусь мелодію. Остання нота звучала доти, доки не виходило з органа все повітря. Мені здавалося, що саме так було з місіс Мерівезер: запас повітря у неї вичерпався, і поки вона його поповнювала, місіс Ферроу приготувалась говорити.
У місіс Ферроу була чудова постать, безбарвні очі і маленькі ноги. Вона щойно зробила зачіску, і голова її рясніла сивими кучерями. Серед благочестивих дам Мейкомба вона була другою — після місіс Мерівезер. Вона мала дивну звичку тихенько присвистувати перед тим, як щось сказати.
— С-с-с-Грейс, те саме я казала на днях братові Гатсону. “Брате Гатсон,— кажу йому,— схоже, що боротьба наша безнадійна, зовсім безнадійна. С-с-с-… їх це ніскільки не цікавить. Ми виховуємо їх, наставляємо, вибиваючись із сил, намагаємося зробити з них християн, і все одно жодна порядна жінка не може спати спокійно у своєму ліжку”. А він мені відповідає: “Не знаю, місіс Ферроу, до чого ми дійдемо”.— “С-с-с… що правда, то правда”,— сказала я.
Місіс Мерівезер глибокодумно кивнула головою. Тепер її голос заглушив дзенькіт чашок і тихе, неквапливе плямкання гостей.
— Скажу вам, Гертрудо, є в нашому місті непогані люди, хороші люди, але вони не на той шлях стали, не на той шлях. А думають, що роблять добро. Недавно дехто в нашому місті, не говоритиму, хто саме, уявляв собі, що робить добре діло, насправді ж тільки потривожив їх. І більше нічого. Можливо, тоді здавалося, що це правильно, не можу твердити, бо не дуже розуміюся на таких справах, та коли оці ходять насуплені… незадоволені… Якби моя Софі ще один день ходила насуплена, я змушена була б звільнити її. Я ж і тримаю її тільки тому, що нині депресія і вона не проживе без того щотижневого долара з чвертю. Та хіба ж чорна макітра може це зрозуміти…
— Чи не стоїть вам поперек горла його шматок хліба, га?
Це сказала міс Моді. В куточках рота у неї з’явилися тугі зморшки. Весь час вона сиділа мовчки поряд зі мною, тримаючи на колінах чашку кави. Я давно вже не прислухалася до розмови — відтоді, коли вони перестали патякати про Дружину Тома Робінсона. Не знаю, чому пригадалася мені “Пристань Фінча” і річка — це було куди приємніше від цих розмов. У тітки Олександри виходило трохи не так, як звичайно: ділова частина зустрічі захоплювала, а за кавою стало нудно і нецікаво.
— Моді, я не зовсім розумію, що ви маєте на думці,— сказала місіс Мерівезер.
— Добре ви розумієте,— відрубала міс Моді.
І більше не сказала нічого. Коли міс Моді гнівалася, вона мало говорила. Щось зачепило міс Моді за живе, і погляд її сірих очей став такий же холодний та колючий, як і її голос. Місіс Мерівезер почервоніла, глянула на мене і відвернулась. Її сусідку місіс Ферроу я не бачила.
Тітка Олександра підвелась і, поспіхом пригощаючи місіс Мерівезер та місіс Гейтс, почала щось жваво говорити з ними, а коли в розмову втрутилася місіс Перкінс, тітка Олександра залишила їх. Вона вдячно глянула на міс Моді. Дивні люди ці жінки, подумала я. Тітка Олександра і міс Моді ніколи не були подругами, і раптом вона за щось мовчки дякує їй. За що саме, я не розуміла. Але мене радувало, що тітка Олександра може бути вдячна за допомогу, отже, її можна зворушити. Не минути й мені цього товариства, незабаром і я ввійду в цей світ, де напахчені дами тільки те й знають, що погойдуються в кріслах-гойдалках, неквапливо махають віялами і п’ють каву або прохолодні напої.
Але куди краще я почувала себе з батьком і взагалі в чоловічому товаристві. Такі люди, як містер Гек Тейт, не заплутають тебе невинними запитаннями, щоб потім поглузувати. Навіть Джем не чіпляється до мене, хіба що я скажу якусь дурницю. Дами, здається, побоюються чоловіків і ставляться до них не дуже схвально. А мені вони подобаються. Хоч вони й лаються, випивають, грають в азартні ігри, жують тютюн, а проте в них є щось таке, від чого мені здається, що не такі вже вони й погані… Вони не…
— Лицеміри, місіс Перкінс, природжені лицеміри,— казала місіс Мерівезер.— Принаймні цей гріх за нами тут, на Півдні, не водиться. Там їм дали волю, проте за один стіл з ними не сідають. У всякому разі, ми не обманюємо їх, не кажемо: так, ви нічим не гірші за нас, але тримайтесь осторонь. Ми їм просто кажемо: ви живіть по-своєму, а ми житимемо по-своєму. Ця місіс Рузвельт, певно, збожеволіла, уявити тільки — поїхала в Бірмінгем, щоб там засідати разом з ними, збожеволіла, та й годі. Була б я мером Бірмінгема…
Але мером Бірмінгема ніхто з нас не був, а от коли б я стала хоч на один день губернатором штату Алабама, то не встигли б усі ці члени місіонерського товариства роззирнутись, як Том Робінсон був би на волі. Днями Келпурнія розповідала куховарці міс Рейчел, як Том страждає, і коли я зайшла в кухню, вона не змовкла. Сказала, що Том зараз у тюрмі. Аттікус нічим не може допомогти йому; коли Тома вже мали відвезти, він сказав Аттікусу: “Прощайте, містер Фінч, тепер ви вже не зможете мені допомогти, не варто й пробувати”. Того ж дня його відвезли в тюрму, Аттікус сказав Келпурнії, що втратив останню надію. Він як міг заспокоював і підбадьорював Тома, казав, що треба триматись і сподіватися на краще, що він, Аттікус, зробить усе можливе, аби визволити його. Куховарка міс Рейчел запитала Келпурнію, чому Аттікус не сказав твердо: тебе випустять,— усе-таки йому було б легше на душі. Келпурнія відповіла: ти так питаєш, бо не знаєш законів. Ніколи не слід відповідати прямо — “так” або “ні”, це перше, що усвідомлює кожен, хто ближче знайомиться з юристами. Містер Фінч не міг сказати нічого такого, в чому сам не був певен.
Грюкнули парадні двері, в коридорі почулися кроки Аттікуса. Котра ж година? Адже Аттікус ніколи так рано не повертається додому, а тоді, коли вдома збирається місіонерське товариство, приходить зовсім пізно.
На порозі він зупинився. В руках капелюх, обличчя бліде.
— Прошу пробачення, шановне товариство,— сказав він,— я вам не заважатиму. Олександре, можна тебе на хвилинку? І Келпурнія мені теж потрібна на деякий час.
Він пішов у кухню не через їдальню, а коридором і зайшов з чорного ходу. Ми з тіткою Олександрою уже чекали на нього. Невдовзі двері їдальні відчинились, і ввійшла міс Моді. Келпурнія підвелася з стільця.
— Кел,— сказав Аттікус,— я хотів би, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон…
— Що сталося? — злякано запитала тітка Олександра, бліде обличчя нашого батька занепокоїло її.
— Том помер.
Тітка Олександра обома руками затулила рот.
— Його вбили,— сказав Аттікус.— Він намагався втекти. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він, як божевільний, кинувся до огорожі, хотів перелізти. У всіх на очах.
— Невже ніхто не спробував зупинити його? Невже стріляли без попередження? — запитала тремтячим голосом тітка Олександра.
— Ну, звичайно, вартові кричали, щоб він зупинився. Кілька разів стріляли в повітря, а потім у нього. Його вбили, коли він був уже на огорожі. Кажуть, що якби в нього були здорові обидві руки, він би втік — усе сталося так швидко. Сімнадцять куль влучило в нього. Забагато, стільки вже й не треба було. Кел, я хочу, щоб ти допомогла мені сказати про це нещастя Гелен.
— Так, сер,— ледь чутно відповіла вона, намагаючись тремтячими руками розв’язати фартух.
Міс Моді допомогла їй.
— Це остання крапля, Аттікус,— сказала тітка Олександра.
— Все залежить од того, як на це дивитись. У них там двісті негрів. Одним більше, одним менше — для них це дрібниця. Для них він був не Том, а в’язень, що намагався втекти.
Аттікус сперся на холодильник, зсунув на лоб окуляри і протер очі.
— Ми могли виграти справу,— промовив він.— Я йому казав про це, але запевняти не міг. А Том, очевидно, вже не вірив у те, що білі його випустять звідти, і наважився на такий відчайдушний крок. Готова, Кел?
— Так, сер.
— Тоді ходімо.
Тітка Олександра сіла на стілець Келпурнії і затулила обличчя руками. Вона сиділа нерухомо і так тихо, що я навіть подумала: може, вона знепритомніла? А міс Моді дихала так, ніби щойно піднялася крутими сходами. В їдальні весело гомоніли гості.
Я думала, що тітка Олександра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я зрозуміла, що помилилась. Вигляд у неї був стомлений. Вона заговорила якимсь рівним, безбарвним голосом:
— Не можу сказати, щоб я схвалювала все, що він робить, Моді, але ж він мій брат, і я хочу знати, коли все це скінчиться.— Вона підвищила голос.— Як він страждає! Хоч він і не показує цього, але серце його розривається. Побачили б ви його, коли він… Чого їм від нього треба, Моді? Чого їм ще треба?
— Кому це “їм”, Олександро? — запитала міс Моді.
— Цьому місту. Їх задовольняє, що він робить те, чого вони самі бояться робити, бо на цьому можна втратити якихось п’ять пенсів. Їх влаштовує, щоб він підірвав своє здоров’я на тій роботі, яку мають виконувати і якої так бояться вони самі..
— Тихше, Олександро, а то почують,— сказала міс Моді.— А сама ти давно почала так мислити? Усвідомлюють це в Мейкомбі чи ні, але ми платимо йому найбільшу данину, яку може заслужити людина. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. От і все.
— Хто це “ми”? — Тітка Олександра навіть не підозрювала, що питає точнісінько так, як її дванадцятирічний племінник.
— Жменька людей у нашому місті, які вважають, що на справедливість не можна почепити ярлик “Тільки для білих”, жменька людей, які вважають, що справедливий суд існує не тільки для білих, жменька скромних, поміркованих людей, які розуміють, що тільки з ласки Всевишнього вони не народилися чорними.— В голосі міс Моді забриніли рішучі нотки.— Жменька людей з порядних сімей. Тепер зрозуміло, що це за люди?
Якби я була трохи уважніша, я б тепер зрозуміла, що мав на увазі Джем, коли казав про благородне походження, але мене раптом почало трясти, і я нічого не могла з собою вдіяти. Я бачила Енфілдську ферму-в’язницю, колись батько показував, бачила й майданчик для прогулянок — такий завбільшки, як футбольне поле.
— Перестань тремтіти,— наказала міс Моді, і я перестала.— Ходімо, Олександро, ми й так надовго залишили їх самих.
Тітка Олександра підвелася, розправила складки на платті. Потім дістала хусточку з-за пояса, витерла обличчя, пригладила волосся і спитала:
— Нічого по мені не видно?
— Нічогісінько,— сказала міс Моді.— Ти вже отямилася, Джін Луїзо?
— Так, мем.
— Ходімо до наших дам,— сказала вона похмуро.
Міс Моді відчинила двері їдальні, звідти ринула хвиля голосів. Тітка Олександра йшла поперед мене, я помітила, як вона гордовито підвела голову, переступаючи поріг їдальні.
— О місіс Перкінс, у вас порожня чашка, дозвольте, я наллю вам кави.
— Келпурнію послали ненадовго в одній справі,— сказала міс Моді.— Грейс, прошу, ще кілька тарталеток з ожиною. Ви знаєте, що утнув днями мій двоюрідний брат, який так любить ловити рибу?..
Жінки весело сміялись, а вони ходили навколо, підливали каву, частували ласощами, і все йшло добре, тільки тимчасово доводилось дещо робити замість Келпурнії.
І знову неквапливо загомоніли дами.
— Я вам скажу, місіс Перкінс, цей Граймс Еверет — святий мученик, він… Треба було одружитись, от вони і втекли… До косметичного кабінету кожної суботи… Як тільки сонце зайде. Він лягає спати… Курчат, повний кошик хворих курчат. Фред каже, що з цього все й почалося. Фред каже…
Тітка Олександра глянула на мене з другого кінця кімнати і всміхнулася. Вона кивнула туди, де стояло блюдо з печивом. Я обережно взяла його і тихенько підійшла до місіс Мерівезер. Як можна чемніше запитала її, чи не бажає вона покуштувати печива. Зрештою, якщо тітка може лишатися справжньою леді в такий час, то чому не можу я.
