Микола Хвильовий “Вальдшнепи” читати скорочено варто, щоб згадати сюжет твору, який показує основні проблеми пореволюційної ситуації в Україні.
“Вальдшнепи” скорочено читати
І
В середині червня в заштатний городок біля Не-Парижа приїхала сім’я Карамазових – Ганна і Дмитрій. Дещо пізніше приїхав до них в гості товариш Вовчик, вчений-лінгвіст. Він розшукував своїх друзів і зазирнув до «Буфету найкращих фіалок І. Л. Карасика» розпитати в господаря про адресу своїх друзів. Як виявилось, І. Л. Карасик нічого не знав про Карамазових, тож мандрівнику довелось самому відправитись на пошук дачі друзів. Вовчик швидко знайшов будинок Карамазових і поспішив поділитись з ними пригодою, що сталась на річковому пароплаві. Він познайомився з парою прекрасних дам, одна з них молодша (ім’я якої Вовчик не запам’ятав), інша дещо старша, на ім’я тьотя Клава, що дуже сподобалась Вовчику. Він вже прогнозував, що неодмінно закохається в неї за ці два місяці відпустки! Також з ними їхав старший чоловік – чи то батько, чи то хто. Цим Вовчик не поцікавився.
Ганна з Дмитрієм були в сварці – чоловіка постійно дратувала дружинина дисциплінованість. Вони вже давно не ладнали, а тут ще й гість своїми дурними розмовами підливав масла в вогонь! Ганна теж згадала тих двох жінок. Одна з них, молодша з мигдальними очима, явно сподобалась її чоловікові. Жінка намагалась поговорити про це з Дмитрієм, але він лише дратувався.
Ганна з Дмитрієм і Вовчик жили в одному будинку, тільки в різних кімнатах. Карамазови найняли служницю Одарку, яка насправді страшенно дратувала Дмитрія своєю мовчазливістю!
«Історія почалась в один із таких вечорів. Спалене сонце уже давно зарилось у далеких пісках, але вікна й віконниці і досі було зачинено наглухо. В кімнаті в півтемряві (як це буває в романах) сиділа Ганна й пожадливо, невеличкими ковтками, пила холодну воду. Дмитрій і товариш Вовчик лежали на канапах.
— Це неможливо! — сказала Ганна. — Це не відпочинок, а якась мука.
— Цілком справедливо, моя Анет, — підтвердив товариш Вовчик. — Я буквально те ж саме думаю».
Розмова протікала нудно, Дмитрій і зовсім до неї не приєднувався. Він дивився на дружину й думав, що вона типова міщанка, такою завжди була й буде. Особливо його дратували її вишневі очі – так, саме вишневі! Ганна теж думала про чоловіка. Вона переживала чи не повторюється з ним зимова історія, коли йому було так погано, що він аж бився головою в стіни. Але ні, тепер цього не було. Часом в Дмитрія по-молодечому загорались очі й виглядав він зовсім нормально, але така зміна не надто переконувала Ганну. «І потім, ці абстрактні розмови про націю. Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб її країна вийшла на широку дорогу. Але навіщо робити з цього істерику? І, нарешті, це зовсім нерозумне захоплення: по-перше — воно може зробити з нього відсталу людину, по-друге — це просто зрада соціальним ідеалам».
Цього разу подружжя теж посварилось – Ганна стала допитуватись Дмитрія про що він думає, а той рішуче не хотів відповідати. Вовчик намагався помирити друзів, але з цього нічого не вийшло. Ганна пішла в сад.
ІІ
«Товариш Вовчик підвівся, взяв на зуби зелений абрикос і крізь цей абрикос кинув незадоволено:
— Знаєш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.
— Ти так гадаєш? — одвертим глумом розтягнув Карамазов.
— Що значить “гадаю”, — спалахнув Вовчик. — Це — факт. Так, це факт, шановний добродію!.. І ви від нього не можете відмовитись».
На такі закиди товариша Дмитрій зізнався, що дружину не те, що не любить, більше – він її ненавидить. Така заява чимало здивувала Вовчика.
«— Так зрозумій же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагідна, за те, що в неї ласкаві очі, за те, що вона безвільна, за те, що вона — нарешті — нездібна вбити людини. Розумієш тепер?».
Дмитрій знову почав говорити про те, що відродження нації можливе лише через її очищення через вбивство. Він знає що це – йому доводилось вбивати в часи революції. Вбивство в ім’я соціальних ідеалів тоді вважалось необхідним, але тепер Дмитрій не розуміє навіщо все це було потрібно… Зараз він знайшов нову ідею – ідею відродження своєї нації, але він не знає як примінити її в житті. Вовчик слухав ці розмови Дмитрія і ставився до всього скептично – ця філософія його не вражала, а тільки розважала. Розмова зайшла в глухий кут.
Дмитрій походжав по кімнаті й визирав у вікно. Вовчик помітив це і запитав по що друг виглядає. Виявилось, що в цій порі попри їхні вікна прогулюються Аглая з тьотьою Клавою на базар, поки чоловік тьоті Клави дрімає вдома. Вовчика здивувала така поінформованість товариша. Та ще більше він здивувався, коли Дмитрій запитав його про те, що буде, як він надумає покинути Ганну й зійтись з Аглаєю. Вовчик порадив не кидати дружини, а дівчину використати, бо вона, якщо недурна, й сама на це погодиться. В цей час до кімнати зайшла Ганна й повідомила, що Вовчика кличуть до хвіртки. Там на нього чекали щойно згадані Аглая і тьотя Клава.
ІІІ
Дами радісно прийняли лінгвіста й стали розпитувати його про Дмитрія. Спочатку Вовчик збентежився від такої фамільярності – Аглая називала Дмитрія «Дімі», а тьотя Клава відверто запитувала як він планує провести ці два місяці відпустки – біля Ганни чи з Аглаєю? Коли Вовчика послали по Карамазова, дами лишились вдвох. Тьотя Клава сказала, що відтепер лінгвіст належатиме їй, а Дмитрій – Аглаї. Дівчина погодилась. Обоє вони були в рожевих платтях і з блакитними парасольками. Тьоті Клаві було 27 років, а Аглаї – 23. Дівчина запитувала чи не проти Женя (чоловік тьоті Клави) таких пізніх прогулянок (а вони збирались повернутись не раніше першої години ночі), та ще в компанії інших чоловіків. Тьотя Клава запевняла, що їй байдуже. До жінок підійшли Дмитрій та Вовчик.
На прогулянку вирушили двома парами – попереду йшли Вовчик з тьотьою Клавою, а за ними Дмитрій з Аглаєю. Дівчина щось розповідала Карамазову, а від відповідав невпопад. Тоді тьотя Клава почула, що Аглая вже звертається до Дмитрія на «ти» й звернула на це немало уваги. Вовчика ж розсмішило те, що дівчина назвала товариша «провінціалом» – Дмитрій же цього дуже не любить. Тьотя Клава присоромила лінгвіста, а Дмитрій запитав у Аглаї чи справді вона так думає.
«— Чого ти не зрозумів? — спитала Аглая. — Чому я тебе назвала провінціалом?
— Так!
— Це ж, милий, ясно. Я ще тоді, на пароплаві (пам’ятаєш нашу суперечку?), я вже тоді подумала, що ти провінціал. Це по всьому видно: й по рухах, і по поводженню з передовою жінкою… як зі мною от… Чому ти так чудно вимовив “тебе”? Чи, може, ти хотів сказати “вас”? Вас іст дас? Ну? А потім ти й формально провінціал… Хіба ти живеш не в провінції?
— Я, як тобі відомо, живу в столичному граді! — усміхнувся Карамазов.
— Де це? — зареготала Аглая. — Чи не в тому, що на Лопані?».
На такі запитання вже відповів Вовчик і поцікавився звідки самі дами. Виявилось, що обидві вони з Московії. Чоловік тьоті Клави працює там в профсоюзі, а Аглая, сирітка, живе разом з ними й вчиться на останньому курсі Московської консерваторії. Тоді лінгвіст здивувався звідки вони так добре знають українську, на що тьотя Клава відказала, що їм дуже подобається ця мова, а Аглая взагалі любить все українське.
Аглая з Дмитрієм знову лишились вдвох. Вони завели розмову про ідеали, про Маркса, про нові ідеї та комунізм. Карамазов знов говорив про ідею національного відродження й категорично пропонував відмовитись від Шевченка.
«— А за те я його ненавиджу, — надмірно запалюючись, сказав він злим голосом, — що саме Шевченко кастрував нашу інтелігенцію. Хіба це не він виховав цього тупоголового раба-просвітянина, що ім’я йому легіон? Хіба це не Шевченко—цей, можливо, непоганий поет і на подив малокультурна й безвольна людина, — хіба це не він навчив нас писати вірші, сентиментальничати “по-катеринячи”, бунтувати “по-гайдамачому” — безглуздо та безцільно — й дивитись на світ і будівництво його крізь призму підсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хіба це не він, цей кріпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очі й пити з ним горілку та холуйствувати перед ним, коли той фамільярно потріпає нас но плечу й скаже: “а ти, Матюшо, все-таки талант”. Саме цей іконописний “батько Тарас” і затримав культурний розвиток нашої нації і не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б і України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досі… бо в сьогоднішньому вигляді з своїми ідіотськими українізаціями в соціальних процесах вона виконує тільки роль тормоза».
Аглая слухала його з захопленням. Та раптом Дмитрій зупинився й вирішив закінчити цю розмову, бо йому здалось, що він дуже вдається в патетику.
Тоді Аглая завела розмову про Ганну. Вона якось одразу вгадала, що Дмитрій вже не любить своєї дружини. Йому така розмова не сподобалась і він мовчав. Компанія підходила до кручі.
IV
Аглая з Дмитрієм продовжили говорити про ідею відродження нації. Дівчина запитувала, чи поділяє погляди Дмитрія Вовчик. Але ні, це було не так. Аглаю це засмутило і навіть трохи розчарувало. Вона ж бо вважала Дмитрія людиною відважною та вольовою – саме за це він їй і сподобався. Дмитрію це і лестило, і дратувало. Він розповів їй, що тепер зовсім не почуває себе таким, як в роки революції. Йому всюди ввижається обличчя Богоматері і через це він не може ненавидіти своїх ближніх, навіть якщо вони не поділяють його ідеалів.
Аглая говорила Карамазову про те, що є дві ненависті – справжня й недорозвинута, така, як тепер в Дмитрія. Йому потрібно більше впевненості, щоб йти далі, щоб боротись за свою нову ідею, як це було в роки революції. І нехай ідея змінилась, але Дмитрій з тих, хто може слідувати своїм ідеалам. Дмитрію подобалось те, що ця дівчина пробуджує в ньому віру в цінність власних думок та ідей. Він продовжував говорити про маси й революцію, про інтелігенцію та провідників. Аглаю роздратувало те, що думкам Карамазова бракує послідовності й на цьому розмова урвалась.
Зібрались додому. Дорогою заговорили про компартію – тьотя Клава та Аглая відгукувались про неї зневажливо. Вовчик був позапартійним, а Дмитрій, хоч і належав до партії і дещо розчарувався в її ідеях, не хотів слухати таких розмов. Коли чоловіки лишились сам на сам, Дмитрій попросив Вовчика не говорити Ганні де й з ким вони сьогодні блукали. Вовчик погодився й поділився власними думками про те, що зв’язатись з заміжнею жінкою куди безпечніше, ніж з дівчиною.
V
Від того вечора компанія стала сходитись щовечора. Аж ось одного літнього дня пустилась гроза і дівчата прислали записку, що такою погодою гуляти не підуть. Дмитрій намагався не показувати свого розчарування, та Вовчик його помітив. Карамазов знов поскандалив з дружиною через буденність їхнього життя, через те, що його дратує Одарка своєю мовчазливістю, згадав домашнє піаніно, в якому щось живе і лякає його вночі. Ганна й Вовчик сказали, що Дмитрію в такому разі треба лікуватись. Та він відповів, що про піаніно – це невдалий жарт, якого вони не зрозуміли. Вовчик образився й пішов геть.
Ніч після непобачення з Аглаєю видалась Дмитрію довгою й повною кошмарів. Він довго не міг заснути, а коли прокинувся, побачив поруч з собою Ганну. Вона випадково знайшла записку від тьоті Клави та Аглаї. Подружжя знову посварилось. Дмитрій встав і покликав Вовчика на річку. Дорогою вони йшли й говорили про безвихідність становища, що складається в країні. Здебільшого все ж говорив Карамазов, а лінгвіст слухав. На річці вони зустріли тьотю Клаву та Аглаю. Побачивши дівчину в купальному костюмі, в Дмитрія прокинулось бажання мати її. Та в розмові між ними сталась суперечка. Намагались домовитись про те, щоб піти пиячити в кабак, але Аглаї конче захотілось познайомитись з Ганною. Дмитрію довелось погодитись – вся компанія знала, що ця дівчина надзвичайно вперта.
VI
Познайомити Ганну з Аглаєю вдалось аж на четвертий день після тієї розмови. Жінка одразу відчула холодність під час прийому. Тьотя Клава та Аглая постійно глузували з Ганни. Дмитрій перестав звертатись до дівчини на «ти» – в присутності дружини йому було страшенно ніяково. Всі разом пішли до «Буфету найкращих фіалок І. Л. Карасика» пиячити. Ганна й Вовчик відмовились пити. Зате Аглая, тьотя Клава і Дмитрій пили горілку, не зважаючи на те, що стояла страшенна спека. Аглая поводилась дуже вульгарно й Ганні це зовсім не подобалось.
«— А тепер можна й тост придумати, — сказала Аглая після другого келиха. — Я випила, товариство, за відважних і вольових людей. Чуєте? Я випила за безумство хоробрих. Але не за те безумство, що виродилось у сорре нтівського міщанина Пешкова, — я випила за те безумство, що привело троглодита до стану вишуканої європейської людини. Я випила за те безумство, що не знає тупиків і горить вічним огнем стремління в невідомі краї. Я випила за безумство конквістадорів… Ви мене, Ганно, розумієте? Дозвольте вам одрекомендуватись. Я — нова людина нашого часу. Я — одна з тих молодих людей, що як гриби виростають біля ваших ком’ячейок і яких ви не помічаєте. Дмитрій Карамазов, ти знаєш, хто перед тобою сидить? О, ти не знаєш, як сказавши Гоголь хто сидить перед тобою. Це сидить твій антипод. Але ви мене все-таки, я бачу, не розумієте. Ах, друзі дорогі… Давайте ще вип’ємо за безумство».
В такому ж дусі продовжувалась вся розмова. Ганні було страшенно незручно й вона вирішила піти додому. Та Аглая затримала її й продовжила говорити про нову епоху та безумців, яких вона породжує. Тоді вже Ганна вирішила лишитись, щоб дослухати до кінця, але несподівано Дмитрій зірвався з місця й вирішив йти додому. Дорогою тьотя Клава говорила про те, що нічого хорошого з цієї зустрічі не вийшло, як і очікувалось.
«Карамазов мовчав. Він замислився. Він думав про те, про що недавно говорила Аглая, і мислі йому наздоганяли одна одну. Він і справді стикнувся з цікавою дівчиною. І йому тепер уперто лізло в голову, що ця зустріч може скінчитися маленькою драмою і що в цій драмі головними особами будуть, очевидно, троє: він, Аглая та Ганна».
VII
Наступного дня чоловіки спізнились на зустріч і тьотя Клава поїхала в сусіднє місто сама. Аглая запропонувала Дмитрію та Вовчику зайти до будинку – якраз познайомляться з Женею – чоловіком тьоті Клави. У Євгенія Валентиновича страшенно болів зуб – він навіть не міг розмовляти через біль. Вовчик запропонував відвезти його до знайомого дантиста. Коли вони поїхали, Дмитрій з Аглаєю лишились в будинку вдвох.
«Карамазов нічого не сказав, йому раптом тривожно забилось серце. До вчорашнього дня він почував себе багато спокійніш. Звичайно, Аглая йому одразу ж подобалась, звичайно, йому колись вирвалась фраза, що він хоче зійтись із нею. Але то було тільки туманне передчуття, і він, наприклад, ніколи не шукав тем про кохання, він завжди говорив з Аглаєю як із звичайним розумним товаришем.
Тепер не те. Він раптом відчув її присутність у цьому городку, так би мовити, фізіологічне, і це почуття почалось не вчора, а певніше — в той вечір, коли йому з нею не вдалось зустрітись, коли він так мучився цілу ніч. Навіть і не в той вечір — це почалось із першої зустрічі з нею на пароплаві, тисячами невидимих психологічних ниток він зв’язувався з нею до вчорашнього дня, і вчорашній день був тільки логічним і неминучим висновком».
VIII
Аглая з Дмитрієм сиділи на дивані, коли вона знову завела розмову про Ганну. Їй хотілось дізнатись в яких вони стосунках, та Карамазов не хотів говорити. Дівчина образилась, і, щоб якось розрадити її, Дмитрій сам заговорив про їхні з дружиною стосунки. Колись він її дуже палко кохав, а тепер і сам не знає, що почуває до неї. Аглая говорила, що Дмитрій сам має з’ясувати це, бо вона недарма вважає його сильним та вольовим чоловіком.
«— Ти, Дмитрій Карамазов, — говорила вона, — страшенно самовпевнена людина, але в той же час ти ніколи не довіряєш своїм силам… Цієї нової характеристики ти від мене, мабуть, не сподівався почути? Правда? Ти, Дмитрій Карамазов, любиш згадувати відвагу й волю, і ти, безперечно, відважний і маєш сильну волю. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, великий боягуз і страшенно безвольна людина. Ти, Дмитрій Карамазов, вклоняєшся перед культурою, і ти, безперечно, культурна людина. Але в той же час ти, Дмитрій Карамазов, страшенний невіглас. Словом, ти, Дмитрій Карамазов, недоносок тридцятих років… бо й самі ці роки історик схарактеризує тим же самим назвиськом… Ти, я гадаю, не ображаєшся на мене за цю характеристику?».
Дмитрію, звісно, було образливо, хоч він намагався це приховати. Він не розумів чому це раптом дівчина говорить йому ці прикрі слова. Аглая поклала голову чоловіка собі на коліна. Він почав їх гладити, але вона не зреагувала. Тоді він обійняв її ноги й вкусив за м’яке тіло. Дівчину здивував цей вчинок – вона й не думала, що Дмитрій такий хоробрий! Та вона не ображається й Ганні розповідати нічого не буде. Тоді Дмитрій зізнався, що хоче мати Аглаю. Дівчина здивувалась і відказала, що такого не буде, бо вона не легковажна баришня. На цьому розмова увірвалась. Аглая спитала чи побачаться вони ввечері і Дмитрій пообіцяв. Поки ж він пішов геть.
«”Щось почалось”, — раптом прийшло йому в голову. Не той роман, що до нього він хотів утекти од нудоти буднів нудної Ганни, — почалось щось тривожне і — тепер він певний — трагічне. Але не жах викликало воно в нім, а почуття якоїсь безумної радості, ніби він мусив на днях одкрити цілком нову й надзвичайно цікаву сторінку в своєму одноманітному житті.
Карамазов пішов до ріки. Йому хотілось зараз кинутись у воду й попливти проти течії чорт знає куди — такими сильними й рішучими рухами розсікаючи дзеркальну поверхню».
IX
Того вечора Дмитрій страшенно чекав зустрічі з Аглаєю, та дівчина на прогулянку не вийшла. Не вийшла вона і другого, і третього дня. На четвертий товариш Вовчик прийшов до будинку, де квартирували дами, спитати, що сталось з Аглаєю. Тьотя Клава нічого конкретного не відповіла, а лиш послала лінгвіста поговорити з самою дівчиною. Вовчик знайшов її в саду. Він просив її зустрітись з Дмитрієм, бо йому страшенно погано. Аглая допитувалась, що сталось – він захворів чи закохався в неї?
«Нічого я в цих справах не розумію, — занервувався товариш Вовчик. — Але думаю — так.
— А я от думаю інакше, — самовпевнено сказала Аглая. — Я думаю, що він і захворів, і закохався. Але захворів саме тому, що закохався в мене».
Вовчик намагався щось заперечувати, але Аглая стояла на своєму. Вона вирішила розповісти лінгвісту, яким вона знає Карамазова.
«Дмитрій Карамазов, хай буде тобі відомо, — тип. (…) Це саме та людина, що, вискочивши з сіреньких гімназіальних штанців, одразу ж ускочила в епоху війни й революції. Отже, по-перше, Карамазов недоучка. Далі: він опозиціонер? Так?.. Я й це знала. Карамазови не можуть бути не опозиціонерами, бо події вони прийняли крізь призму своєї романтичної уяви про світ. Вони не можуть заспокоїтись, бо їм на роду написано тривожити громадську думку. (…)
Карамазова захопила соціальна революція своїм розмахом, своїми соціальними ідеалами, що їх вона поставила на своєму прапорі. В ім’я цих ідеалів він ішов на смерть і пішов би, висловлюючись його стилем, ще на тисячу смертей. Але як мусив себе почувати Дмитрій Карамазов, коли він, попавши в так зване “соціалістичне” оточення, побачив, що з розмаху нічого не вийшло й що його Комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі “собірателя землі руської” і спускається, так би мовити, на тормозах до інтересів хитренького міщанина-середнячка. Це вже занадто, бо, на погляд Карамазова, цей середнячок завжди стоїть і стояв грізною примарою на путях до світового прогресу і, значить, на його погляд, до справжнього соціалізму.
(…) Словом, Дмитрій Карамазов і Дмитрії Карамазови прийшли до жахливої для них думки: немає виходу. Зі своєю партією рвати не можна, бо це, мовляв, зрада не тільки партії, але й тим соціальним ідеалам, що за них вони так романтично йшли на смерть, це буде, нарешті, зрада самим собі. Але й не рвати теж не можна. Словом, вони зупинились на якомусь ідіотському роздоріжжі».
Вовчик слухав цю промову й не розумів, до чого Аглая веде. А дівчина далі говорила про те, що Дмитрій захворів, бо закохався в неї, бо знайшов в ній однодумця й зацікавленість в розвитку. Лінгвісту насправді це все було нецікаво і він навіть не намагався зрозуміти все те, що наговорила тут Аглая. Він лиш спитав чи вийде дівчина сьогодні на прогулянку до Дмитрія. Вона дражнилась і відповідала «ні». Лінгвіст розізлився. Тоді Аглая заспокоїла його й обіцяла передумати.
Після розмови з дівчиною Вовчика взяла в свої обійми тьотя Клава, заховавшись в глибині абрикосового саду. А по тому вони разом пішли до Євгенія Валентиновича грати в шахи.
Автор аналізу – cup_of_flowers
