Але так не часто буває. Частіш кінчається тим, що хлопці біжать додому, жаліються, а їхні тато чи мама ідуть до Федькової матері і теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі діти поводиться. Він не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде. Насупиться й сидить. Мати лає, грозиться, а він хоч би слово з уст, сидить і мовчить.
Приходить тато з роботи. Він стомлений і сердитий. Руки сиві од олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оловом налиті, худі-худі, а борода на них така рідка, що видно крізь неї тіло.
– Що? Вже знов? – питає він, глянувши на Федька. Федько ще більш насуплюється й починає колупати пальцем кінець столу. А мати розповідає.
– Правда то? – питає батько у Федька.
Федько мовчить.
– Кому ж я говорю? Правда те, що мати каже?
– Правда,- тихо одмовляє Федько.
– Скидай штани.
Федько мовчки встає, скидає штанці й чекає, похиливши голову.
Батько здійма з себе ремінь, кладе Федька на стілець і починає бити.
Федько здригується всім тілом і шарпа ногами.
– Лежи!! – кричить батько.
– А кляте ж яке! А кляте! – сплескує руками мати.- Хоч би ж попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Сибіряка якийсь…
Вибивши “сибіряку”, батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому.
– То тобі за те, а це за те, що правду говориш…
Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші й ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться,- він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо, справді, не брехав. Якби він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько брехати не любить.
Не любить також Федько й товаришів видавати.
Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться.
– Так-так, потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказать. Розумний батько, вчить сина. Замість того, щоб повчить його за те, що покриває других, він хвалить…
– Нічого, стара… За все бить не можна. За що бити, а за що хвалити…
– Так-так! Хвали його, хвали…
А найбільше Федькові доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Мати його, жінка чула й теж делікатна, трохи не вмлівала, бачачи таким свого Толю.
– Де ти так убрався?! Хто тебе так? – жахалась вона. Толя плачучи казав, що він не винен, що Федько призвів на те.
В той же вечір батько Федьків допитував уже “сибіряку”.
– Ти лазив з Толею драть горобців?
– Лазив.
– Ти порвав йому штанці?
– Він сам порвав. Не вміє лазить, а береться. Хай не лізе.
Але тут вмішувалась мати:
– Та як ти смієш так говорити? То дитина благородна, ніжна, а ти, мужиченя, з ним так, як з Стьопкою. Та через тебе нас з кватирі виженуть… Щоб ти не смів підходити до його, мурло ти репане. З свинопасами тобі гратись, а не з благородними дітьми. Нещастечко ти моє! І за що мене Бог покарав таким сибірякою… А батько нічого йому й не скаже, роби, синку, що хочеш, бий дітей, хай нас виженуть з кватирі…
Батько мовчить і хмуро дивиться в вікно. Надворі вечір. З вікон хазяйського дому ледве чутко вибиваються звуки ніжної музики. Тепло і затишно там. Батько Толин десь походжає собі по просторій хаті, задумливо слухаючи музику. Тут же, мабуть, Толя, чистенький, ніжний, з щічками, як проскура. Мати грає. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці їм знесуть плату за квартири, мужики за землю грошей привезуть, їх ніхто не вижене з квартири, хоч би Толя як обидив Федька.
– Скидай, сучий сину, штани! – раптом грізно звертається батько до Федька.
Федько з-під лоба дивиться на тата.
– За віщо? – ледве чутно питає він.
– За те, що водишся з благородними дітьми. Я тобі, паршивцю, скільки раз казав: не смій з панами водитися. Не кумпанія вони тобі.
– Та я з ним не водюсь, він сам лізе.
– Жени його під три чорти од себе… Яка він тобі кумпанія?.. Лягай!
Федько лягає, але батько так б’є, що мати зостається зовсім невдоволена.
А на другий, третій день Федько знов спокушає Толю. І спокушає якраз в такий момент, коли ні одному чоловікові в голову б того не могло прийти.
Скажімо так. Надворі буря, дощ ллється з неба такими патьоками, наче там тисячі Федьків перекинули тисячу діжок з водою. Хмари аж сині, кошлаті, так і розрізують їх зеленяві блискавки. Грім тріскає з такою силою, що аж посуд дзвенить у шафах.
Толя, притаївшись біля вікна, дивиться на вулицю. Пусто, нема нікого, все поховалось. Тільки з гори біжить цілий потік брудної води з бульками. Дощ січе воду, камінь, стовпчики. З ринв цілі водоспади спадають в палісадник. Темно, сіро, страшно. Мама у себе в покої лежить з пов’язаною головою – вона не виносить бурі і завжди хворіє.
Толя теж заховався б кудись, але мама заборонила йому сидіти біля вікна і через те Толі страшенно кортить ще посидіти й подивитись.
У, який буйний та брудний потік біжить по вулиці! І де він береться завжди?
Трах-тах-тах! – лускає грім і лямпа в їдальні дзвенить.
Толя тихенько хреститься й блідніє, але од вікна одійти не може.
І раптом він бачить щось надзвичайне. На вулиці, в самому потоці, під дощем, мокрі, без шапок бредуть Федько, Стьопка і Васька. Вони позакачували штанці аж до живота, пацають ногами, сміються, щось, видно, кричать, їм весело і любо! Вода, мабуть, тепла, а дощ, як душ у бані, так і обливає їх. Ось Федько підставляє лице під дощ, ловить краплі ротом. Які у них смішні мокрі голови!..
Васько щось найшов у воді. Що то?.. Підкова. Федько ховає в торбинку. Вони знов назбирають гвіздків, підков, залізячок! А Федько раз найшов навіть п’ять копійок!
Толя стає у весь зріст на вікні і маха руками, щоб його побачили. Але хлопці не дивляться на вікно. Вони пацають ногами, бовтаються, грім тріщить у них над головами, але їм то й за вухом не свербить. Хмари над ними такі страшні, що дивитись моторошно, а їм те якраз і мило,- дощ, значить, ще довго буде.
Ось вони пританцьовують, мабуть, співають:
Іди, іди, дощику,
Цебром,
Цебром-цебрицею
Над нашою пшеницею.
І дощ іде їм на голову, на плечі, на руки. Сорочки поприлипали до тіла, потік біжить-біжить, грім тріщить.
Але Толі грім уже не страшний. Толя й сам би побіг на вулицю. Він ще дужче маха руками, але постукати боїться, бо мама почує.
Нарешті, Федько помічає Толю і почина махати рукою, закликаючи до себе. Васько і Стьопка теж вимахують, показують підкови, гвіздки, пацають ногами, підскакують. Васько пада і сідає просто в воду, Федько й Стьопка регочуться, а Васько за ними.
Толя раптом зстрибує з вікна, швидко скидає черевички, закачує штанці і тихенько вибігає в сіни, з сіней на ганок. На ньому бархатові курточка й штанці,- жалко їх. Але хлопці вже коло ганку і кричать:
– Іди, не бійсь! Дощ теплий.
– Та йди! От баба, мнеться… Раз – два!
Толі холодно і страшно, але він не хоче, щоб його звали бабою. Він сходить з ганку і обережно іде до хлопців. Ніжні, випещені ніжки його спотикаються, брудний потік залива бархатові штанці, дощ враз вимочує акуратно зачісане волосся і курточку. Спершу від цього холодно, але потім робиться так славно, мило. Толя од приємності аж вищить і паца ногою по воді. Хлопці теж кричать і, схопившись за руки, біжать униз. Толя посередині.
Ввечері Толя хворий, гарячий лежить у постелі, а Федька кладуть на стілець і луплять.
Наставала весна. Сніг зробився жовтий і брудний, а лід на річці такий, як намочений сахар. Потім почали текти річечки по вулицях і стала парувати земля на сонечку.
Раз під вечір Стьопка, Грицик, Спірка та інші хлопці пускали кораблики по вулиці.
В цей час вийшов Толя на ганок і дивився на них. Він сам не пускав, бо йому строго заборонено було гратись з вуличними хлопцями, але стояти на ганку можна було.
Раптом звідкись прийшов Федько. Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті. Але він весь сяяв і махав величезною палицею, яка була вдвоє більша за нього.
– Хлопці! А де я був! – закричав він ще здалеку.
Всі кинули кораблики й підбігли до нього.
– А де? А де?
Федько ловко заткнув палицю в купу мокрого снігу, зняв шапку і витер піт.
– Ху! От так наморився, братця! Ну, так і робота була.
– Та де ж ти був? Яка робота?
– На річці був. Там таке-е!.. Крига йде страшенна. Базарний місток знесла к бісу. Он як! Ми ловили дошки… Я такого дуба витягнув, що ой-ой-ой!
Хлопцям аж дух захопило… А вони й не знали!
– Та брешеш? Правда?
– Піди подивись. Сидять тут, кораблики пускають… Я завтра у школу не піду, зранку на річку збираюсь…
– Як у школу не підеш? А батько?
– От штука! Візьму та й не піду. Здоров, Только! Толя чув усю розмову і йому страшенно кортіло розпитатись, як там на річці крига йде. Але він терпіть не міг, як йому цей Федько говорив “Толька”. Наче він йому товариш.
Толя одвернувся й нічого не сказав, немов не чув Федька. Але так було цікаво послухати, як крига йде на річці, що він зараз же повернувся знов і сказав:
– Здоров! Ти був на річці?
– Був.
– Здорово йде?
– Біжи подивись, як мама пустить,- посміхнувся Федько й одвернувся від Толі.
Толя почервонів,- як він сміє насміхатись, мурля погане! Як пожаліється татові, йому зададуть!
А Федько розказував тимчасом далі:
– Вся річка йде. Страшенно так суне та тріщить… А на-ро-о-ду на березі, повно! Один хлопець хотів поїхать на кризі, та злякався, а я завтра поїду.
Толя хотів іти додому, але, зачувши ці слова, навіть зійшов униз до хлопців.
Хлопці теж були вражені,- от скажений цей Федько! Там, десь, дивитись страшно, а він полізе туди.
– Та на саму кригу полізеш?
– Атож куди! От і палиця вже є,- показав Федько на застромлену палицю.- Весело на кригах! Я бачив, як торік їздив Антошка… Та я тоді не достав палиці… Гайда завтра разом? Га?
Спірка й Стьопка почухались: у школу треба.
– Е, в школу! Один день пропустимо, от біда велика! Толі страшно було слухати такі розмови, але він не мав сили одійти.
Хлопці почухались і таки рішили йти завтра до річки. Умовились, що всі троє зійдуться на цьому самому місці рівно о восьмій годині.
Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, він застав там Спірку, Стьопку і… Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики, з-за яких визирав тільки кінчик носа та оченята. Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані.
