В. Дрозд «Білий кінь Шептало»

В. Дрозд «Білий кінь Шептало» — цікаве оповідання про взаємовідносини людини та коня.

«Білий кінь Шептало» читати

1966р.

ОРИГИНАЛ

…сутенiє; раптом
на галявинi — кiнь — самотнiй
.
Р. М. Рiльке

Босий пiдпасок тягнув через бригадне дворище батiг — зимно блискало дротяне охвiстя. Шепталовi зсудомило спину: якось повеснi вiн задрiмав у приводi, пiдпасок дошкульно хльоснув, дротинки порвали шкiру, ранка, вподобана Ґедзями, досi не гоïлася. Хлопчак наблизився до загорожi i хвацько стрельнув батогом, аж луна прокотилась од клунi, що на краю села, та сивою гадючкою повисла курява. Конi, гризучи й штовхаючи одне одного, сахнулись од пострiлу в куток. Тiєю живою, наполоханою хвилею Шептала зiм’яло, притисло до жердин; гостро тхнуло потом, вiн гидливо пiдiбрав губи та весь зiщулився — змалку ненавидiв табун, гурт i в загорожi, i на пасовиську волiв бути сам. Спершу бригаднi конi глузували з того, далi звикли й самi почали обходити Шептала. Хлопчик наблизився до конюшнi, зазирнув у темну ополонку дверей:
— Дядьку Степане! Казав завфермою, щоб ви до привода конячину прислали. Бо назавтра свиням зеленi нема.
Шептало нашорошив вуха. Неприємна, знайома млявiсть — провiсниця всiляких прикростей — закрадалася в груди. Сьогоднi суботнiй вечiр, роботу скiнчили ранiше, i вiн насолоджувався спокоєм та тiшив себе надiєю на завтрашнiй вiдпочинок. Звiсно, якщо вранцi не поженуть до мiста. Але вiн сподiвається на Степанову добрiсть. З конюхом у нього особливi стосунки. Iншi конi це вiдчувають, тому й недолюблюють Шептала. Степан нiколи не б’є його, хiба ненароком у гуртi зачепить пугою чи про стороннє око стьобне. Нiколи не посилає на важку роботу, якщо є кого iншого послати. Бо вiн, Шептало, кiнь особливий, кiнь бiлий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долi. Справжнє мiсце йому не тут, хтозна, де вiн може опинитися завтра. I Степан це розумiє. Степан що: маленький чоловiчок, навiть не бiлий, а якийсь землисто-сiрий, з брудними, корявими ручиськами. Але навiть вiн своïм приземленим розумом тямкує тимчасовiсть своєï влади над Шепталом.
Конi заспокоïлися, розбрелися по загородi. Шептало знову лишився сам. У дверях з’явився Степан, спинився на порозi, пильно дивився на коней; вiд того погляду млявiсть обняла груди i покотилася до колiн, що зрадливо затремтiли. Шептало вперше пошкодував, що опинився на виднотi. Хотiлося проштовхатися в середину табуна, загубитися мiж ребристих кiнських тiл. Вiн удав, що не помiчає конюха, схилив голову до прив’ялоï трави.
На мене вкаже, обов’язково на мене,— думав полохливо, про всяк випадок, щоб прикрiсть не була несподiваною, хоч певно знав, що Степан його не потривожить.
— Шептала вiзьмеш,— сказав конюх хлопчаковi. — Тiльки зачекай, напою.
Бiлий кiнь пiдвiв голову I жалiбно глянув на Степана великими водянистими очима. Привабливiсть теплого надвечiр’я мертвiла, опадала, як зжовклий лист пiд буйним поривом осiннього вiтру. Думка про роботу забарвлювала все в темнi, холоднi тони. Серед усiх робiт вiн найбiльше недолюблював крутити привiд i ïздити до мiста, хоч iншi конi вважали це найлегшим. Цiлiсiнький день, до темряви, ходити по колу, топтати власнi слiди — в цiм було щось принизливе. А ще принизливiше котити заставленого корзинами та бiдонами воза серединою ранковоï мiськоï вулицi — колеса торохкотять по брукiвцi, торохкотять бiдони, хитаються корзини, кудкудакають кури, ҐелҐочуть гуси. Навколо ж стiльки святково вбраного народу, стiльки коней iз сусiднiх сiл, i всi бачать сором його, бiлого коня. Коли вже бути вiдвертим до кiнця, то вiн соромився упряжi, соромився становища робочоï худобини, яку вiльно запрягати, поганяти, стьобати батогом кожному Степановi… Хоч i випадали хвилини, коли вiн у своєму приниженнi гостро, солодко звеличувався (його, бiлого коня, загнуздано, заковано в хомут, поставлено пiд дугу; хай буде соромно людям, якi те вчинили), але це була надто коротка 1 безперспективна втiха.
Шептало старанно, щоб не виказати засмучення Степановим рiшенням, жував скошену вранцi траву, мiж якою хоч i попадались його улюбленi кошошинкн, але зараз здавалися прiсними. Я на базар завтра не поïду, та й не переробився вдень, обурини возив. Iншi, ледь розвиднiться, до мiста почимчикують, дати перепочинок треба…— мiркував Шептало, i в кiнських очах поволi випогоджувалось. Йому кортiло будь-що виправдати Степана, довести, що той не мав кого послати у привiд i лише через безвихiдь потривожив Шептала. Так було легше — через гiрку безнадiю перекидався мiсточок. А може, конюх боïться, що нiхто з коней, окрiм нього, не встигне до ночi порiзати зелень i свинi лишаться завтра голоднi? Мабуть, саме так. Вони, люди, знають: на Шептала можна покластися. Такий покiрний i роботящий, тiльки вiжок торкнись, уже чує, вже розумiє, пiдганяти не доводиться. Вiн свого досяг, зумiв прикинутися; вони повiрили — хiба не має пишатися своïм розумом i витримкою? Ще коли його, молодого й гордого, вперше осiдлали, ганяли по царинi до сьомого поту, хльоскали до кривавих рубцiв на боках i привели в загiн геть вимочаленого, знесиленого, iнстинкт бiлого коня пiдказав йому, що рано чи пiзно люди зломлять його. Супроти вiтру довго не пробiжиш, i розумнiше до часу прикинутися скореним, лишившись у душi вiльним, анiж бути скореним насправжки. Першi роки упряжного життя вiн побоювавсь, аби люди не розгадали, що вiн тiльки прикидається покiрним, i рвав голоблi з останнiх сил. До того ж краще тягти, не очiкуючи на батiг, нiж ковтати принизливе пiдстьобування. В тiй добровiльнiй напрузi було щось вiд самостiйностi, вiд волi. Але тепер нiхто не сумнiвався в його ретельностi, i вiн iнодi дозволяв собi стишувати крок, тягтися за червоними китицями конюшини на узбiччi дороги. Помiтивши на дорожнiм пiску нетерпеливу тiнь людини, докiрливо косив оком, мовляв, ви ж мене знаєте, це я так, пiджартовую, i спiшно переходив на чвал.

Степан вийшов з конюшнi, поцьвохкуючи довгим, наче гони спечного дня, батогом, вiдчинив ворота загорожi. Конi, боязко косячись на батiг, почовгали дворищем до бригадних ворiт. Шептало, як завжди, перечекав, коли скiнчиться тiснява в проходi, i вийшов останнiй. З усього нинiшнього життя чи не найважче гнiтила його оця табунна, тричi на день подорож до колодязного корита. Вже багато рокiв, вiдколи його забрано од матерi, нiхто не питав Шептала, хоче вiн пити чи нi, а тiльки вiдчиняли загорожу, хльоскали батогом i гнали вузенькими провулками, де од густоï куряви було так само тiсно та задушно, як i од пiтних, гарячих кiнських бокiв. З часом спрага почала нагадувати про себе перед загальним водопоєм. Води в коритi часто не вистачало; щоб не цiдити крiзь зуби iржаву каламуть, Шептало й собi змушений був штовхатись i лiзти наперед, у тiсняву, нiби звичайний кiнь.

Хтось зачепив Шептала копитом — двi молодi кобилки затiяли посеред вулицi, за кiлька крокiв од Степана, жартiвливу бiйку. Мало вас сьогоднi ганяли,— злiсно подумав бiлий кiнь, вiдходячи вбiк. — I як цей Степан терпить? Я навiв би порядок. Водопiй — то водопiй, нiчого витанцьовувати, нiби в цирку.
Взагалi, вiн нiколи не розумiв обмеженостi деяких коней, котрi прагнуть на кожнiм кроцi суперечити, огризатися, показувати свiй характер. Нiби цим чогось досягнеш, крiм батога. З сумовитою зверхнiстю спостерiгав Шептало, як Степанiв батiг розганяв в рiзнi боки молодих кобилок; у цих вороних, сивих, гнiдих, перистих так мало розуму, що просто дивуєшся. Особливо коли бачиш усе трохи збоку, як зараз. Скiльки потрiбно було днiв тихоï, непомiтноï боротьби, поки Степан змирився, що Шептало йде на водопiй трохи збоку, трохи позаду, нiби вiн зовсiм не бригадний, а сам по собi! Нi, вiн не бунтував, не лiз пiд батiг, а тiльки вiдставав щодня на пiвголови, на пiвкроку i озирався на конюха, вкладаючи в той погляд увесь розум бiлого коня: мовляв, ти ж знаєш, я не пiдведу, я iнакший, нiж вони, нас з тобою таких тiльки двоє…
Червоне сонце опускається в роз’южену куряву, з-за лiсу — краєчок грозово-синього хмаристого холоду. В глибинi банькатих Шепталових очей — рожеве тремтiння, наче без пiдкiв ступає по кризi. Зате скiльки незалежностi в крутiм вигинi шиï, в густiй гривi, у розмiреному ритмi струнких нiг! Такi хвилини окуповують i безглузде кружляння в приводi, i сором мiських ранкiв, i колотнечу навколо корита. Вiн забуває, що одразу пiсля водопою на нього надiнуть хомута й поведуть на ферму, а може, запряжуть ще й завтра, i позавтра, i кожного дня, до самоï смертi. А коли здохне, люди здеруть шкуру i закопають пiд лiском. Якось вiн сам возив туди одного гнiдого; з-пiд попони стримiли червонi кiстки нiг, а слiдом бiгли голоднi пси i жадiбно облизувалися. Вiн усе забуває, окрiм одного: тремтливоï iлюзiï волi та влади. Попереду клубком куряви котить табун, за табуном — Степан, а за кiньми i Степаном — вiн, Шептало. I можна досхочу тiшитися уявою, що це вiн, бiлий кiнь, жене до водопою i сiрих, i вороних, i гнiдих, i перистих. I Степана разом з ними, всесильного, милостивого й злого Степана, а сам нi вiд кого не залежить i нiкому не кориться. Жовтавi соняхи перевисають через тини, од лiсу вiє прохолодою; вночi задощить, вони ночуватимуть у конюшнi, а може, й у привiд не запрягатимуть. Думки перестрибують, нiби плуг на розворотах, спокiйнi й приємнi, як лiтнiй вечiр пiсля роботи. Страх провалюється все глибше, виколисана в стiйлi довгими ночами ненависть розвiюється, i Шептало поглядає на конюха поблажливо: вiн не метатиметься Степановi за тi випадковi удари, без цього не можна, без цього нiякого порядку не було б серед коней. Солодке почуття прощення й солiдарностi з конюхом охоплює Шептала. Вiн пiднiмає голову i ласкаво, заклично iрже. Степан озирається i, нiби вперше помiтивши Шепталову сваволю, люто блимає з-пiд рудих брiв:
— Ах ти ж, ледаче зiлля!
Батiг злiтає в червонясте небо, довгий та в’юнкий, тонким дротяним охвiстям безжально обвиває Шепталовi спину й гостро впивається в тiло. Бiлий кiнь з несподiванки високо пiдкидає заднi ноги, спотикається на рiвному мiсцi i, полонений страхом, що виринає з глибини тiла та пирскає холодним потом, забуває всi недавнi думки, кидається в гущу, в гарячi кiнськi тiла — гнiдi, воронi, перистi. А батiг наздоганяє бiлу спину, сiче, жалить…
Образа була така несподiвана, приголомшлива, глибока, що бiлий кiнь не пам’ятав, як проминули довгу вулицю й розсипалися по пiщаному косогору, нижче якого стримiв колодязний журавель, а ще далi, за вищипаною гусячою цариною аж до самого лiсу, стелилися луки. Вiн тiльки переставляв ноги, опустивши голову до самоï землi, поки свавiльний кiнський потiк кудись,— тепер було зовсiм байдуже куди,— нiс його. Шептало ще нiколи не переживав такого — несподiвано все стало тим, чим було насправдi, без попон, без прикрас, нiби вiдпанахана зненацька глиба чорнозему. Його повiльно засмоктував глибокий, як прiрва, вiдчай.

На косогорi Шептало спинився, пiдвiв голову з тужними очима. Його чутливi нiздрi збрижились, ожили, губи тривожно оголили гостру пiдкову зубiв. Сонце сiло, луки димчасто синiли, а над лiсом беззвучно, загрозливо росла кошлата грива невидимого вороного, що застиг перед велетенським стрибком на небо. Пахло травою, квiтами, деревами, болотами, дощем, i всi тi запахи зливалися в один знайомий i безконечно далекий запах, що раптом стрепенув Шептала, пiдхопив, пружно кинув з косогору. I вiн побiг, збуджено форкаючи та загрiбаючи копитами пiсок, схожий на короткогривого стригунця. Матiр упрягали в лiсникову двоколку, а вiн бiг збоку зеленими розорами дорiг, зазирав у зеленi сутiнки хащ, заходив по колiна в жовтогарячi лiсовi ромашки i, наполоханий птахом, що пурхав з-пiд копит, мчав лiсовою дорогою навздогiн ставнiй бiлiй кобилицi. То було дитинство, i пахло воно молоком та конюшиною. Потiм вони до самого вечора паслись удвох на лiсових галявинах та просiках, i мати розповiдала про гордих бiлих коней — його дiдiв та прадiдiв, що гарцювали на залитiм рiзноколiрними вогнями помостi, i милуватись ïхньою красою щовечора сходилися людськi натовпи. Все життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковiстю мiських ранкових вулиць. А в цих владних пахощах далечi ховався п’янкий дух забутоï волi, що просочився крiзь сотнi поколiнь бiлих коней та несподiвано сколихнув Шептала. Вiн так I не пiдiйшов до корита, хоч дуже хотiв пити, але штовхатися зараз мiж пiтних тiл було понад його силу. Стояв трохи осторонь, спрагло нюхаючи вологий пiсок, i прислухався до своïх марень, схожих на полохкi досвiтнi сни. А в тих народжених запахом снах красивi бiлi конi бродили у виляглiй срiблястими хвилями травi, купали сильнi тiла в чистих рiчках i виходили з води на пiщанi коси, неначе на залитi вогнями цирковi арени. Побiля вiльних коней теж жив страх, але ж iнший, не Шепталiв страх перед Степаном, а будоражлнвнй, живлющий страх, що кликав до вiдважноï боротьби, до змагання.

— Бач, не п’є бiсова худобина,— почувся хриплий Степанiв голос, проганяючи видiння.— Надiвай недогнуздок та й веди, бо не встигнете. Коли б на дощ не зiбралося, диви, яке суне…
Одразу почувся шерхiт босих хлопчачих нiг, чiпкi руки пригнули голову бiлого коня, спритно накинули недогнуздок i владно потягли до себе. Шептало бездумно, iз звичною покiрнiстю ступив кiлька крокiв за босим хлопчаком i раптом з болiсною яснiстю, як нiколи досi, вiдчув свою неволю. Перед очима попливла витоптана власними копитами одноманiтна, суха земля, диркотiв привiд, торохкотiло колесо по брукiвцi, свистiв батiг 1 вибухав лайкою Степанiв голос. Шептало задер голову — нiздрi дражнило гострим запахом волi.
— Но-но! — суворо гукнув хлопчак, пробуючи пужалном конове стегно. — Не балуй!
I тодi сталося несподiване для хлопчака, для Степана i для самого Шептала. Од того поблажливо-зверхнього дотику його бридливо пересмикнуло i пiдняло. Бiлий кiнь з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кiнець повода, дико звiвся на заднi нога, бiснувато стрiляючи страшними, кривавими очима. Цiєï хвилини вiн був справжнiм бiлим конем, вiдважним та одчайдушним, як його далекi предки. Хлопчак вiдсахнувся, у грiзнiм подивi занiмiв Степан, а Шептало легко опустився на переднi ноги, збив копитами сипкий пiсок, перестрибнув рiв i помчав через гусячу царину в лугову синь.
Незабаром форкання коней, Степанова лайка, тягуче рипiння журавля i плескiт води в коритi розтанули, згинули у вечоровiй безвiстi, нiби ïх нiколи i не було. Навколо Шептала росла, ширилась аж до трав’яних, утаємничених обрiïв воля; воля пахла живою вiльгiстю, мiцним настоєм лугових трав I молодого сiна. Йому ще нiколи в життi не бiгалося так легко. Втрапив на вкочену колiсьми лугiвку, копита вiдбивали чiткий ритм, i, роздратований тим ритмом, вiн навмисно прискорював бiг, наздоганяючи самого себе та розсипаючи по крутiй шиï густу бiлу гриву. Не було нi хомута, нi голобель, i нiхто не сiпав за вiжки, вказуючи шлях. Дорога впала у зарослий верболозом рукавчик, перестрибнула корiння та сухий хмиз i рiзко звернула вбiк, уздовж пересохлого русла. Пiд ноги бiлому коневi стелилася висока, не торкана косою, зовсiм як у недавнiх його видiннях, трава. Злегка свiтилися крiзь сутiнки пригладженi лiгвища вiтрiв, темнiли стрiлки щавлю, та смачно вабила конюшина. Шептало пiрнув у запахи. Мокрi мiтлицi лоскотали черево та груди, вiн нагнув шию, занурив голову в трави, що аж чвиркали пiд копитами. А темно-зеленим хвилям не було кiнця-краю: тугi, кошлатi гриви хлюпали в груди, повивали ноги, хапалися за високо зведенi копита й ТЯГАЙ в глибiнь. Стомившись од напливу вражень, Шептало спинився, нашорошив вуха i сторожко скосив очi. Вiн був сам-самiсiнький на всю луку: мовчала трава, мовчало вiддалiк громаддя копиць, схожих на вершникiв, що поснули з пiднятими забралами — нерухомими контурами лелек, усе потонуло в без обрiйнiй, нiмiй тишi. Бiлий кiнь задер голову, сп’янiло заiржав, не в силi стримати буйноï радостi. На iржання бiлого коня коротким клекотом обiзвався лелека — клекiт захлинувся в урочистiй задумi, i знову все стихло, здавалося, навiки. Шептало упав на спину, покотивсь по м’якотi, з насолодою пiдминаючи траву та смiючись, як умiють смiятися тiльки конi — голосисто й заклично. Над ним висiли зiгнутi в колiнах ноги, а над ногами — половина неба, волохатого, темного, половина густо-синього, з яскравими блискiтками зiр. Шептало гордовито кресонув копитом зiрку i застиг, нiби чекав на iскру. Зненацька по волохатiй хмарностi цьвохнуло болюче бiлим, наче з сирицi плетеним сяйвом. Шептало майже конвульсiйне крутнувся, перевернувсь i рiзко звiвся на ноги. Ще довго не мiг отямитися, розгублено принюхуючись до вим’ятоï трави,-— сьогоднi вперше наполохався блискавки. Неприємний спомин засмоктав у грудях: спека, вигорiле небо, шелест соломи по стернi, щем спини, скусаноï Ґедзями, косарi при обiдi. Шептало забродить у овес i вiдчайно котиться по хрускотливiй сухiй хвилi, батiг гострий, наче коса,— з чiпкоï бiлоï сирицi, вiн бiжить по стернi, а батiг жалить, жалить…

Нiчна волога стала незатишною, мулькою, нiби стiйло повеснi, коли немає пiдстилки.. З-за копиць, од рiчки, вiяло теплом. Бiлий кiнь радо попрямував туди, полощучи боки мiж шерехатих сiнних долонь I розгойдуючи на копицях одноногих, потривожених грозою лелек. Копицi пахли ситою зимовою нiччю, коли завiрюха безсило б’ється в стiни, шелестить по дверях сипучим снiгом, а в конюшнi парко й дрiмотно.

Але з кожним кроком до рiчки сiнний дух вiдступав перед п’янкою повiнню ще денного тепла i тривожноï водяноï вiльгостi, од якоï глибше дихалось i кортiло бiгти, брикатись, iржати. Коли ж берег упав, оголивши бронзову спину нерухомоï, сонноï води, Шептало не стримавсь i побiг, перечiплюючись об кореневища верболозiв, грузнучи в пiску та задихаючись од не знаноï досi, нестерпноï, та все ж солодкоï спраги, яку вiльно було вгамувати живою, а не iржавою водою. I вiн рвонув понад берегом, по мiлинi.
Молотив копитами теплуватi хвилi, бризки смачно лоскотали губи. Шептало шурхнув у глибiнь i поплив, оглушений плескотом, пiнистим виром, що зчинився навколо нього. Нiби перестиглi яблука, по небу прокотився невидимий гуркiт i впав десь поблизу, за лiсом… Це були найкращi хвилини Шепталового життя. Нiколи досi i вже нiколи опiсля бiлий кiнь не вiдчував себе так близько i повно iз стихiєю, течiєю — од трав’яних хвиль до бiлих громiв у вишинi. Вийшов на сизу пiщану косу i, струсивши воду, вiдчув себе таким сильним, що знову заiржав, цього разу грiзно та бойовито, перегукуючись з громами. Тепер йому захотiлося спокiйно напитись, i вiн пiшов по сизiй косi до затоки. Пив скупими ковтками, цiдячи воду крiзь зуби i шкодуючи, що втолив спрагу.
Раптом небо над Шепталом напнулося, наче вiжки на косогорi, не втримало, трiснуло навпiл, у трiщину хлюпнуло яскравiстю, i Шептало побачив у водянiм дзеркалi себе — незвично бiлого, аж до щему в очах. Здивований, вiн перечекав, не рухаючись з мiсця, щоб не скаламутити води, поки небо знову засвiтилось, i знову побачив свою чисту, прекрасну бiлизну.
Першi краплi крихiтними копитцями промерехтiли затокою — починався дощ. Шептало побрiв до лiска — гiрка правда, несподiвано вiдкрита, засмутила його. Протягом усього життя в конюшнi обманював себе: вiн уже давно не був бiлим конем. Вiн був бруднувато-сiрим, попелястим i тiльки тепер, викупавшись у рiчцi, знову став слiпучо-бiлим красенем, схожим на древнiх предкiв, що царювали по циркових аренах. Тепер зрозумiло, чому Степан насмiлився хльоскати його батогом.
Узлiсся, наскрiзь промите дощем та прочесане вiтром, гривасто розгойдувалося, нiби голови коней у степу. В шепелявих заростях було темно, мокро i сиротливо. Бiлий кiнь полохливо сахнувся — сосни глухо гупали об землю молодими шишками. Степан справдi буває дуже злий. Немов щось находить на нього, але з ким цього не трапляється, та ще при такiй службi. Скiльки нас на однi плечi! А хiба цi гнiдi, сiрi, перистi, воронi, сивi розумiють? Шепталовi раптом закортiло почути Степанiв голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорченi долонi, хай навiть ударить, висварить. Бiлому коневi бувало завжди по-справжньому гiрко, коли його зневажали та били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довiрливiсть до кривдника. Ранiше в подiбному випадку вiн дорiкав собi за вiдсутнiсть гордостi, але тепер, серед пустинного темного лугу, ця довiрливiсть була бажана й приємна. Вона єднала його iз селом, iз Степаном, як i недогнуздок, що час вiд часу потеленькував. Шепталовi подумалося, що весь сьогоднiшнiй вечiр — i коли бiг, вирвавшись iз хлопчачих рук, i коли вигулювався серед високих трав та в рiчцi — вiн вiдчував владну Степанову руку. Так застоялий жеребець змагається з вiтром у прудкiм бiгу по колу, напнувши довгi вiжки, один кiнець яких тримають сильнi руки. Але ця гiрка правда вже не сколихнула Шептала, вiн тiльки прищулив вуха i прискорив бiг. Дощ вщух, тiльки небо все ще спалахувало холодним бiлим полум’ям, вихоплюючи з темряви бiлого коня, що поспiшав до села розмоклим путiвцем. На вулицях, мiж тинiв, стояли широкi калюжi, i коли знову спалахнула блискавка, Шептало побачив у них своє вiдображення. Вiн заклопотано зупинився, думаючи, як то здивується Степан. I конi здивуються, бо нiколи не бачили його такого бiлого, гарного. Степан вважатиме, що вiн хоче видiлитися, показати норов. А справдi, кому й що доведеш? Тiльки собi гiрше зробиш. Краще вже й надалi прикидатися сiреньким та покiрненьким. Сьогоднiшнє перешумить. Хай завтра у привiд вiдправить чи до мiста, а згодом вони з конюхом порозумiються. Недаремно ж бiлим коням дано розум. Головне, щоб вiн, Шептало, знав про свою бiлизну, а про чуже око краще лишитися колишнiм.
Шептало ступив кiлька крокiв, гепнувсь у грязюку i покотився по дорожнiй хлюпавцi. Коли звiвся на ноги, вже не був бiлим конем; до ранку земля пiдсохне, обсиплеться, i вiн стане таким же сiрим, яким був досi. Колишнiй спокiй та розсудливiсть повернулися до Шептала. Звичайно, бригадний двiр замкнено, але перелаз мiж конюшнею та клунею з одноï низькоï жердини. Двiр знайомо пахнув перепрiлою травою та вiвсянкою. В конюшнi не свiтилося. Степан спав. Конi дрiмали в загорожi, пiд навiсом. Бiля комор сонно бив у рейку сторож. Шептало обiйшов загорожу — ворота щiльно причиненi i взятi на ошийник. Бiлий кiнь, скiльки змiг, просунув голову мiж двох жердин загорожi та й собi задрiмав, стомлений нерозумною блуканиною…

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *