Види художніх образів

Які види художніх образів існують? Яка класифікація художніх образів?

Художній образ — це узагальнена і разом з тим конкретна картина людського життя чи навколишнього світу, що створена творчою уявою митця.

Види художніх образів

З погляду літературного напряму образи можуть бути:

  • класицистичними (Тартюф, Гарпагон Мольера),
  • романтичними (Мцирі Лермонтова, Тарас Бульба Гоголя).
  • символічними (каменярі, вічний революціонер І. Франка).
  • алегоричними (у байках, притчах, прислів’ях, приказках, загадках. Вовк втілює зажерливість і тупість, лисиця — хитрість, осел — упертість).

За своїм характером образи можуть бути:

  • трагічними (Гамлет, Ромео і Джульетта, Король Лір Шекспіра),
  • комічними (Коробочка, Собакевич М. Гоголя).

За місцем у творі образи можуть бути

  • головними (Онєгін і Тетяна в романі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін»)
  • другорядними (Ленський і Ольга)
  • епізодичними.

За ставленням автора образи можуть бути:

  • позитивними (у комедії Івана Карпенка-Карого «Хазяїн» Золотницький, Соня, Калинович — позитивні образи)
  • негативними (Феноген, Ліхтаренко — негативні)

За способом творення (типом асоціювання) образи ділять на

  • зорові,
  • слухові,
  • дотикові,
  • смакові,
  • запахові.

За рівнем художнього узагальнення розділяють

  • мікрообрази (тропи, фігури, фоніка),
  • макрообрази (характери, символи, картини),
  • мегаобрази (Всесвіт, природа, буття, Людина).

За предметом змалювання образи поділяються на:

  • образи-персонажі (Іван Палійчук, Марія Гутснюк з повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»);
  • образи-пейзажі (картина літнього поля у новелі М. Коцюбинського «Intermezzo»);
  • образи-речі (кухоль, віник, мотовило у повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»);
  • образи-емоції (радість, любов, ненависть, гнів);
  • образи-поняття (честь, слава, обов’язок, доля).

За типом співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю образи ділять на:

  • автологічні
  • металогічні

Автологія (грецьке autos — сам, logos — слово) — вживання слів у прямому значенні. Автологічний образ називають «самозначущим», «самодостатнім», частіше — образом-типом.

Різновидом автологічного образу є образ-гротеск. Гротеск — один із найстаріших типів образності. Французьке grotesque — незвичний, химерний, італійське — gratta — грот, печера. Особливості гротеску:

1) тяжіння до незвичайних, ексцентричних, спотворених форм;
2) поєднання в одному предметі несумісних, контрастних явищ (піднесеного і грубо натуралістичного, комічного і фантастичного, реального і фантастичного);
3) заперечення сталих норм (зв’язок гротеску з бурлеском, пародією, травестією);
4) стильова неоднорідність (поєднання «високого» і «низького», грубого і поетичного). За допомогою гротеску письменник створює химерний образний світ. Гротеск використовувався в літературі з часів античності. Спочатку гротеском називали тип орнаменту, знайдений у гротах (печерах). У ньому поєднувались рослинні і тваринні форми. Гротеск плідно використовували Аристофан, Плавт, Лукіан, Шекспір, Еразм Роттердамський, Свіфт, Гофман, Салтиков-Щедрін, Шевченко.

У металогічному (грец. meta — через, після, logos — слово) образі чуттєвий образ та ідея належать до різного кола явищ. Так, природа у творах письменника розкриває людські переживання. Звірі і речі в байках відтворюють людські стосунки.

Металогічними образами є символ, алегорія і підтекст.

Символ (від грец. symeolon) — натяк, умовний знак. Символ надає конкретним явищам узагальненого змісту. Генеалогію символу О. Веселовський виводив з паралелізму. «Його загальний тип, — писав О. Веселовський, — такий: картина природи, а поряд з нею така ж з людського життя; не збігаючись із об’єктивним змістом, вони відзеркалюють одне одного».’ Характеризуючи українську народну пісню, в якій зоря просить не заходити раніше від неї, О. Веселовський відзначає: «Відкинемо другу частину пісні, і звичка до традиційних зіставлень підставить на місце місяця та зорі — молодого та молоду».

Є символи індивідуально-авторські. Наприклад, образ плуга в ліриці Тичини, собору в прозі Гончара.

Алегорія (грец. allëgoria від alios — інший, agoreûo — говорю) — інакомовлення. Алегоричні образи використовуються у байках, притчах, полемічних творах, шкільній релігійній драмі. Алегоричну мову називають езоповою. Алегорія ґрунтується на асоціативному переосмисленні суті явиш. Алегоричними є персоніфіковані образи: Віра, Надія, Любов, Добро, Зло, Кривда, Правда.

Близьким до алегорії і символу є підтекст (що лежить під текстом). Підтекст містить натяк на певні події, людей.:

Окрім образів-персонажів виділяють образ автора і образ читача. У кожному роді літератури образ автора має свої особливості. Найповніше розкривається образ автора в епічних творах автобіографічного характеру. У ліриці образ автора втілюється в ліричному героєві, в суб’єктові лірики, і в ліричному персонажеві. Образ автора — це змодельоване ним уявлення про себе. У творах класицистів образ автора — це прагматичний громадянин-інтелектуал. У творах романтиків — це пророк, месія, вигнанець. Образ читача — це авторське уявлення про того, до кого звернений його твір. Як зауважує В. Смілянська, уявний адресат «може мати мало спільного з реальним читачем. Але сила впливу справді талановитого твору на реальну читацьку масу така, що коли в дійсності й не існує бажаного авторові читача, то твір, у якому відбита неординарна авторська особистість, з часом свого читача сформує». В епічних і ліро-епічних творах може бути образ оповідача. Він спостерігає і оцінює події збоку, як чуже життя. Це свого роду посередник між автором і героями. Його позиція може збігатися з авторською або не збігатися. Він має можливість порівнювати різні оцінки і погляди. Оповідач виступає у формі першої особи. Оповідач є в новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)». У творах Марка Вовчка оповідачем часто виступає жінка-кріпачка.

У епічному творі може бути образ розповідача (наратора). Як правило, розповідач і є автором, і персонажем твору. Розповідач може бути далеким від автора або виразником авторських ідей. Він може бути спостерігачем, співучасником подій, суддею. Автор може не називати розповідача, але, читаючи твір, можна уявити стать, вік, соціальне становище розповідача. Образ розповідача зустрічаємо в оповіданні П. Куліша «Орися»: «Бачив я Орисю саме перед весіллям: хороша була, як квітка. Бачив я знов її через рік у Миргороді — ще стала краща замужем…»

Використання особи розповідача дає можливість представити таку точку зору, яка відрізняється від авторської. Оповідач є особою, яка знає про всіх, а розповідач знайомить нас із тим, що він бачить, або з тим, що з ним відбувалося.

Специфічним розповідачем є ліричний герой. Це особа, від імені якої виражаються думки і почуття у ліриці. Образ ліричного героя ширший від образу автора.

Важливу роль в художніх творах виконують архетипні образи (грец. archetupos — прообраз, модель). Поняття архетипу обґрунтував швейцарський учений К.Ґ. Юнг. Архетип — це змістова сторона колективного несвідомого, яке є підсумком життя роду і властиве всім його представникам. «Я вибрав термін колективне, оскільки йдеться про несвідоме ідентичне у всіх людей і створює тим самим загальну основу духовного життя кожного, будучи за природою понадособистісним». Архетип ний образ є способом вияву архетипу свідомості. У кожній людині є колективне неусвідомлене, утворене зі сфери інстинктів і їх відповідників — архетипів. За Юнгом, колективне підсвідоме є відображенням досвіду попередніх поколінь, збереженого в структурах мозку.

Сучасні автори дають таке визначення архетипів: «Це архаїчні культурні першообрази, уявлення-символи про людину, її місце в світі і суспільстві, нормативно-ціннісні орієнтації, що задають зразки життєдіяльності людей, які проросли через багатовікові класи історії і культурних трансформацій і зберегли своє значення і смисл у нормативно-ціннісному просторі сучасної культури»2. В архетипах фіксуються ідеї, образи, мотиви поведінки, стабільні комплекси переживань і уявлень, які повторюються з епохи в епоху.

В сучасній культурології виділяють культурні архетипи, під якими розуміють константні моделі духовного життя. Є два види архетипів: універсальні архетипи культури: «золотий вік», хаос, вогонь і етнокультурні. «Останні,— відзначає А. Нямцу, — представляють собою константи національної духовності, які виражають і закріплюють основні властивості етносу як культурної цілісності. Кожна національна культура має свої культурні архетипи, які визначають характер, особливості світогляду, художньої творчості даного народу». Архетип — вмістище людського досвіду.

Кожна людина є носієм архетипу національного підсвідомого свого етносу. Основними архетипами української ментальності є архетипи душі, землі, матері, родини, хати, хлібороба, воїна-кочівника, дороги, вогню, гори, моря. Ці архетипи колективного несвідомого творили національний характер українців.

Архетипи виражаються через символи, персоніфікації, тропи.

Додати коментар

Відповісти

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *