Григорій Квітка-Основ’яненко «Маруся» читати повністю текст сатирично-реалістичної повісті, яка була написана у 1833 році.
«Конотопська відьма» читати
«Конотопська відьма», розділ І
Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не брав бiлої сорочки, та й — прощайте у сiм словi — китаєвих синiх штанiв на нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч допхався додому ; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув разiв тричi крiпкої роменської кабаки, прослухав, що йому читали, дав порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана, чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребінець i повна карватка ще торiшньої дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.
Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно приїхав, i зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого мiцнiша, та й слухайте.
Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки сотник конотопський, як помер… i що то жалкувало за ним козацтво! Та таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й поховали i добре на усiх обiдах пом’янули. Як же вiдпили сорочини i громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос i гукнули: “А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого ськати?” Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка вже й сам Забрьоха.
От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв двадцять п’ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати… Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: “Нехай лишень виясниться, бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по п’яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i є, що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля подумаємо”. То, було, Микита почухається та з тим облизнем i пiде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату, перегородив, от йому є й свiтлиця, є й простор. Далi став дiвки ськати i сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровні: одної одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле; та таки й нiчого: там i богослови їли печенi гарбузи, так нашому братчику нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав, думав-думав… далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi: “Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!” Чи зiбравсь, чи нi, мерщiй наш Уласович сiв на коня… i як затупотiв, так тiльки що оком його заздриш.
Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозивається Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й розказали, що у неї нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупує на винницю. Брат її, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: “Коли, — каже, — видужаю, то пiду у ченцi, вiддавши сестру замiж”. От i видужав, i дожида доброго чоловiка, щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочується.
От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода, оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби — так батечки! Свiй хутiр, лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок — так нiчого й казатиI І усе то їй достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст, iще з гоном, не спочиваючи, переїхав, i як добiг до того Безверхого хутора й устав з коня бiля хорунженкової хати, так так i хитається, мов п’яний, а я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.
Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то i їм треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати, бо старi люди кажуть: тiльки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та й зима? iще тiльки петрiвка йде), так вiн почув, що у пана хорунженка у винницi барда добра i добре скотини доглядають, приїхав найняти i сторжитись.
— Не знаю я сього дiла i нi в вiщо не мiшаюсь; про те сестра зна, — сказав йому на одвiт пан хорунженко.
— А де ж Йосиповна Олена? Може б, бува, її покликати, то ми з нею i скiнчаємо дiло, — казав Забрьоха.
— Але! Сестра у полi; поїхали там трошки просця посiяти, так вона догляда, бо вже без неї нiхто нiчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте; вона надвечiр i буде. Поки вона вернеться — дiвко! а вточи лиш слив’янки! — то ми по кухличку, по другому вип’ємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, i заночуєте, бо вже не рано, — сказав хорунженко.
— Панська воля! — одвiт дав Микита — i радесенький собi.
От як вицiдили вони самотужки глек слив’янки, а далi i тернiвки покуштували чи трохи, прибiгла й наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловiк, зараз мотнулась, звелiла iз ставка потягти карасiв i загадала вечерю вiрити; сюди-туди шатнулась i увесь порядок дала, що й на завтра робити, i кому, куди i зачим їхати, а далi одяглась таки любенько, як звичайно панночцi та ще й хорунжiвнi: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцi, та червонi черевички узула, а на голову хорошу стрiчку поклала, та й вийшла i поклонилась пану Уласовичу низенько.
Наш Забрьоха як побачив таку панночку, що не тiльки що зроду не бачив такої, та вона йому i не снилась така, та аж задрижав i не тямить вже, що йому й казати, та вже хорунженко нагадав та й каже:
— Отже, пане сотнику, вам i хазяйка: радьтесь iз нею, вона всьому голова.
Так що ж бо наш Уласович? Нi пари з уст. Далi прийнявся, мнявкав-мнявкав, та й начне про воли, а кiнча про голуби, дума об бардi, а скаже об тернiвцi, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.
Олена собi дiвка бойка була. Хоч пан сотник i сюди i туди загинав, а вона його зараз розчухала, що вiн таке є i зачим приїхав, та вже й каже йому, i говорить: .”Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоров’я тернiвочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра — дасть бог свiт, дасть i совiт, то й порадимось, що треба робити”. “
Забрьоха, почувши сеє, та аж сам не стямився вiд радощiв; дума: “От дiло i зовсiм, завтра тiльки рушники брати”. Та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що у ченцi збирається, а таки сього дiла не кидається i ще й дуже полюбля.
Олена таки частенько до паничiв увiходила, так буцiм за яким дiлом, а тiльки щоб бiльш розглядiти Микиту Уласовича, що воно є; то як увiйде та поведе очицями, що як терн-ягiдки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний, i не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже бiльш i не входила: самi паничi повечеряли, i, докiнчивши глек з тернiвкою, пан хорунженко хотiв вже iти спати, аж ось наш Забрьоха поплямкав, викашлявся, поцмокав, потер уси та й став ту рацею казати, що йому дяк скомпонував вже давненько для такого случаю; от i каже:
— Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що я вам скажу: несорозмiрно суть чоловiчеству єдинопребиванiє i в дому, i в господарствi. Всякоє диханiє шанується у двойствi: єдино чоловiковi на потребу — пояти жону i iмiти чада. I аз нижайший возимiх сiю мисль i неукротимоє желанiє. Пламень м’е раждижаєть i не отiду, дондеже не совокуплюся з лiпообразною, превелебнiшою Кат… — Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як вiн було думав залицятися до протопопiвни з Чернiгова, i Забрьоха дочитав до самого кiнця так, як було тогдi напам’ять витвердив, та як згадав, що хорунжiвна не Катерина, а Олена, i не превелебна, а так — панночка, от того-то й замовк, та нi туди нi сюди. Хорунженко зовсiм було дрiмав, а на сю рацiю прислухавсь-прислухавсь та й каже:
— Що-бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нiчого не второпаю. Чи не пiсля тернiвки отсе ви такi стали?
Здихнув Уласович та й каже:
— Бодай його писала морока! Се менi таке написав наш воскресенський дяк…
— Та що воно таке є? — спитав Йосипович. — Чи се вiрша, чи що?
— Але! я й сам не знаю, що воно i для чого, — каже Забрьоха.
— Так нащо ж ви менi проти ночi таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.
-Та я б i не говорив, так лихо припало!
— Та яке там лихо? Кажiть швидше, спати хочу.
— Але! кому спати, а кому й нi! — сказав Уласович та, здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько та й каже: — Вiддайте за мене Олену, сестрицю вашу!
— Йо! — сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю, i плечi, i спину, а далi каже: — Побачу, що сестра скаже, нехай до завтрього, лягайте лишень спати, — та й пiшов вiд нього.
Лiг наш Забрьоха спати, так йому i не спиться: жде свiту, не дiжде, щоб швидше йому почути, що скаже Олена… Ну, сяк-так дождались свiту, повставали паничi i позiходились. Зараз пан Уласович i пита:
— А що ж ви менi, паничу, скажете? Чи наша рiч до дiла, то я б побiг мерщiй та з старостами i явивсь сюди закон сполнити. Кажiть-бо!
Сопить наш хорунженко i нiчого йому не сказав, тiльки гукнув у кiмнату: “Ану, сестро! дай нам поснiдати, що ти там придбала”.
Ввiйшла з кiмнати наньмичка, поклонилась та й поставила на столi перед паном Уласовичем на сковородi… печений гарбуз!.. Як розглядiв наш Забрьоха таку пинхву* (*Каверзу.), як скочить iз-за стола, як вибiжить з хати! Аж тут батрак вже й держить його коня, i вже осiдланого: вiн мерщiй на коня та навтiкача побiля хат; тiльки й чує, що люди з нього регочуться; йому ще й бiльш стидно, ще й бiльш коня поганя, та як вибiг з хутора, розглядiв: що за недобра мати? Щось телiпається на шиї у коня! Коли ж дивиться — вiрьовка; потягнув тую вiрьовку — аж i тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня паня, знай паня… Одно те, що сором, а тут i такої дiвки жалко, та ще ж нi ївши, нi пивши! От вже наш Уласович i додому з гарбузом так i бiжить, як бiг до дiвки, думйючи рушники брати. I самому лихо, i кiнь морений; так насилу-насилу допхавсь додому аж опiвночi i — як я розказував — мерщiй лiг спати.
«Конотопська відьма», розділ II
Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо… Еге! та не зовсiм: хiба чи не дасть нам товку отсей, що лiзе у свiтлицю до пана сотника? А хто ж то лiзе? Що ж се вiн так там мордується? То пiткнеться у дверi, та й назад нашi. Отта хворостина, що несе у руках, та його спиня: коли держить її поперед себе, то тiльки що нiс у дверi ткне, а вже хворостина i обiперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсiм увiйде в свiтлицю, а вона за ним волочиться i чiпля його, як та сварлива жiнка за п’яницею-мужиком; упоперек же i не кажи її всунути у свiтлицю, бо крiпко довга була. Лiзе то не хто, як Прокiп Ригорович Пiстряк, сотенний конотопський писар i щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрьохи, бо вiн без нього нi чарки горiлки, нi ложки борщу до рота не пiднесе; а вже на порадi, як Пiстряк Ригоровйч сказав, так воно так i є, так i буде, i вже i до сто баб не ходи, так нiхто не переможе. Що ж то вiн за хворостину пре у свiтлицю до пана сотника? Але! лучче всього послухаймо, як i об чiм вони собi будуть розмовляти, то тогдi усе знатимемо. Та ще ж i те знайте, що пан Пiстряк суть писар: дванадцять год учився у дяка в школi: у год вчистив граматику, два годи вчив часловець, пiвчварта* (*Три з половиною.) года сидiв над псалтирем i з молитвами зовсiм вивчив, та пiвп’ята* (*Чотири з половиною.) года вчився писати, а цiлiсiнький год вчився на щотах; а промеж тим, ходячи на крилас, поняв гласи, i єрмолойнi догматики, i Сковородинi херувимськi, туди ж за дяком i пiддячим окселентує* (*Вторує, пiдспiвує.) i Павла чтенiє, коли небагацько закладок, утне на всю церкву голосно; а вже на рiчах так бойкий, що як розговориться-розговориться, та усе не попросту, усе з писання, так i наш отець Костянтин, даром що до синтаксису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й вiдiйде вiд нього, кажучи: “Хто тебе, чоловiче, зна, що ти там говориш!” Оттакий-то був у нас у Конотопi писар, отсей Прокiп Ригорович Пiстряк; та як стане вiн з паном сотником Забрьохою розмовляти, так ви тiльки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо вiн у нас чоловiк з ученою головою, говоре так, що i з десятьма простими головами не розжуєш.
Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:
— Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?
— Та се, добродiю, лепорт* (*Рапорт.) об сотеннiм народочисленiї, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та — бодай вiн сокрушився в прах i пепел! — невмiстим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашої вельможностi! — сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.
— Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?
— Хворостина сiя, хоча єсть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброї сотнi Конотопської, за ненахожденiєм писательного существа i трепетанiєм десницi i купно шуйцi. — Оттак вiдсипав наш Пiстряк.
— Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, — сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок пари-другої.
~ Горе менi, пане сотнику! — сказав Пiстряк, — мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини i, вечеру сущу минув— шаго дне, бих неподвижен, аки клада, i нiм, аки риба морская. I се внезапная вiсть потрясе мою унутренную утробу, а паче i паче, єгда прочтох i уразумiх повелi-нiє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернiгова. Сiє, пане сотнику, пишуть, щадя душi наша, да не когда страх i трепет обуяєт нами i ми скорбнi падем на ложi наша i уснем в смерть; i того ради скритность умислиша, аки би у Чернiгов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О горе, горе! i паки реку: горе!
— О горе, горе Ригорович!
— О горе, горе, Уласович!
Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписанiє iти в Чернiгов зо всею сотнею i зiбратись зо всiм прибором i узяти провйонту для себе i коней на двi недiлi. От як горюють пан сотник у свiтлицi, а пан писар за порогом, далi сей i вигадав — бо вже на вигадки завзятий був — та й каже:
— Соблаговолiте, пане сотнику, дати менi повеле-нiє о сокрушительном преломленiї сiєї трикратно опо-ганiвшої хворостини, я же нинє суть у ранзi лепорта, бо самi созерцаєте ясними, хоча i не вмитими, вашими очесами, що неумiстим єсм з нею у чертог ваш.
Почухав голову пан Уласович, довго думав, далi й каже:
— Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашiй сотнi, так щоб часом не було натруски вiд старших; бо i сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добирається i так i пiдгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.
— Не убоїмся, не устрашiмся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлiєть нам против нього бути мудрим i сiє послiднє реченное предписанiє неупустительно сполнити i того для повели, вельможний пане, да сокрушу сiю палицю. — Так, покручувавши уси i очi у стелю утопиривши, казав пан Пiстряк, а далi бачить, що пан Микита йому нi пари з уст, бо й досi ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: — Так ламати?
— Та ламай, пане писарю!
Хрусь! Пан писар i переломив хворостину. “Пере-ломишася, — каже, — i се нинi можу вмiститися в чертог твiй”. — Та, сеє кажучи, i улiз в свiтлицю, i кланяється пану сотнику, i подає йому з двох рук по цурпалку, i каже:
— Подозвольте, приньмiте!
— Та що ти менi отсе, пане писарю, тикаєш у вiчi? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? — питається його пан сотник, притулюючись до стiни, а, боячись, дума: “Чи не погнав Ригорович вп’ять химер, як було пiсля перепою на великоднiх святках”. — Що воно таке є? Кажи менi попросту, без письма!
— Сiє суть, пане сотнику, замiсть списка нашої сотнi, — каже писар, — його вже не возмогах списати за дрижанiєм десницi моєя, вiд глумленiя пиянственного з вищеiз’ясненними молодицями, i того ради узях хворостину i на нiй назнаменах коєгождо козака, i се суть вiрноє число: у кожному десятцi по десять козакiв, а усiх такових десяткiв суть такожде десять, слiдовательно уся сотня, як скло. Соблаговолiте, пане сотнику, щот їй учинить по сiй хворостинi i лицем к лицю самую єстественную сотню, зiбравшуюся бiля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обо-зрiти.
— Еге, пане писарю! — каже йому пан Уласович. — Я б, пожалуй, соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити, а тiльки пiдписувати.
От i став пан Пiстряк лiчити; лiчить-лiчить, а у п’ятiй сотнi одного козака не долiчиться. “Що за притча? — аж скрикнув. — Сощитах, i були усi, i се єдин не обрiтається. Iзиду i поки учиню перепис, хто з огла-шенных не дав менi i пред очi вашi стати, бiжа i окрився. Не хто, як, уповательно, Iлько Налюшня”.
От i пiшов надвiр до козакiв лiчити, а пан сотник зараз кинувся до карватки з дулiвкою та, не вiддихаю-чи, журби .ради, та й висмоктав її дочиста. Аж ось i пан Ригорович з своїми цурпалками лiзе у дверi, i веселенький, i швидше, щоб втiшити пана сотника, i каже: “Не журiтесь, добродiю! Усе козацтво наше укупi, нi жоден не пошвандяв нiкуди; ось де вони є”. I прийнявся лiчити, — вп’ять у п’ятiм десятку нема та й нема козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав коренити i батька, i матiр, i увесь род того пресучого сина козака, який ховається, поки вiн лепорт унесе у хату, до пана сотника. Як надворi лiче, так усi до єдиного, а у хатi лiче, то один, та усе у п’ятому десятку, так i щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пiстряк до сотнi, перелiчив козакiв — усi; вернувсь до пана сотника, лiчить по хворостинi, що кожного позарублював, — катма одного; хтось утiк. Вп’ять вернеться до сотнi, щоб тому, хто ховається, голову побити, так-бо усi якраз, а у свiтлицi по зарубкам нема одного. Та разiв десять таке йому було привиденiє. Вже аж засапавсь сердешний, бiгаючи з хати то в хату, то до сотнi, то вiд сотнi, що вже й пан Уласович убравсь i зовсiм вирядивсь i вже шапку узяв, щоб iти до сотнi, так у пана писаря один козак усе утiка, i хто такий — не звiсно, бо усi на зборi i один одного держить за пояс, щоб не утiк нiхто, поки їх по хворостинi перелiчують.
— Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери! нехай той i пропада, аби живi усi були. — Так сказав пан сотник та й приглядається пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.
Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне, як-пiдскоче, як крикне: “От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таковоє мешта-нiє iзиде iз глави моєя i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане сотнику, довлiєть i полковим суддею бути за таковоє неограниченное i мудроє рiшенiє, єго же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем’я i подкрiпленiє вчинити”.
От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку зроду вперше похваляє. А Ригорович iде за сотником, та своє гада, та дума: “Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно, що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я йому хука усучу”. Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня стоїть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
— Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? — спитав їх пан сотник i, узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облiчував або розглядав кожного у пику; а вiн — я ж кажу — бiльш тридцяти лiку не знав, а козака нi однiсiнького у твар* (*В лице.) не знав i не тямив, хто з них Демко, а хто Процько.
— Здоров, батьку! — торохнула йому громада. — Усi ми тутечки-здесь до єдиного.
— А перелiчи, писарю, чи не сховавсь який, — повелiвав пан сотник, надувшись, як той сич.
От писарю Ригоровичу вп’ять бiда. Усi козаки, i як стулив хворостину докупи, так i по зарубкам усi.
— Та який же там чорт мандрував, як я увiходив до пана сотника? — крикнув Пiстряк з серця та аж ногою тупнув.
— Та тривай лишень, Ригоровичу! — сказав йому, усмiхаючись, пан Уласович. — Адже i козаки усi, i з хворостини нi жоден не втiкав. Се ти як переломив хворостину, так вона якраз на козаковi хруснула. От ти, держачи її на двi половини, тим одного i не долiчувавсь.
А козацтво, сеє слухаючи, як пiднiме регiт: “Так-таки, вельможний батьку, так!” — знай кричать i кажуть: “Оттакий, бачу, наш писар! О! бодай його”.
— А бодай ви показились i з козаками, i з хворостиною, i з лiками, i з начальством, — кричав на всю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця. Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки та й кинув козакам у вiчi, приговорюючи: —Цур вам, пек вам; осина вам; нехай вам стонадцять лихорадок i пiвтора стiльки ж чирячок i болячок, коли знайшовсь уже розумнiший мене. Нащо я вам? — Та й почав вп’ять з письма: — Iзийду у пустиню i уселюся у горах Араратських, у послiднiх моря. Цур вам!
От пан сотник його i спинив i, узявши за руку, i каже:
— Годi ж, Ригоровичу, не сердься. Уряди-годи, довелося менi з тебе покепкувати, а ти вже й сердишся. А тямиш, як менi пiдсунув лепорт, а я, нiчого пак не вмiючи писати, та на ньому сторч i пiдписав. А пан полковник i пiдписав, що, — каже, — конотопський сотник, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе i не сердився, хоч ти i довго менi об тiм доклади докладав i в вiчi насмiхався. Годi ж, годi! Ходiмо обiдати…
-— Нехай вам сей та той iз вашим обiдом, окроме хлiба святого. Бодай той подавивсь, хто таку мудрацiю менi втяв!.. — замотав руками наш Пiстряк, усе сердячись, та й потяг, не оглядаючись, додому, та й бормоче сам собi: “Подавишся, як я тобi галушку пiднесу… Пiдведу тебе пiд монастир… Буде у Конотопi сотник, та не Забрьоха… кланятимуться i Пiстряку”.
-— А нам же яка порада буде? — загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов пiсля дурману, повiявсь собi додому, а пан сотник понурив голову та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника i питаються, що їм робити i для чого їх зiбрали?
— А лисий дiдько вас зна! — крикнув на них Микита Уласович, лаючи i в батька, i в матiр. — Цур вам, вiдчепiтесь вiд мене. Вiйтесь собi, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказився? У нього лепорт (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вмiючи вимовити, чи там предписанiє, чи що бувало); нехай, — каже, — чи не проспиться, бо вiн часто химери гонить, так тогдi i розтолкуємось, а тепер — нiколи. — Та й пiшов тихою ступою додому.
На те дивлячись, i козацтво рушило: хто у шинок, хто у солому пiсля такої муштри спочивати; а iншi мотнулись на вгороди дiвчат полохати…
