«На вічну пам’ять Котляревському» аналіз

Аналіз поезії «На вічну пам’ять Котляревському» Шевченко – тема, ідея, жанр, віршовий розмір, художні засоби. Ця інформація допоможе підготувати літературний паспорт твору.

«На вічну пам’ять Котляревському» Шевченко аналіз

Рік написання – 1838

Жанр: елегія

Вид лірики  – громадянська

Тема: звернення молодого Т. Шевченка до померлого І. Котляревського (українського солов’я), щоб той розважив Кобзаря- сироту.

Ідея: возвеличення краси української літературної мови, яку започаткував видатний полтавчанин.

Основна думка: Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди, / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!

Римування: перехресне.

Віршований розмір: ямб.

Композиція «На вічну пам’ять Котляревському» 

• Експозиція: згадування Т. Шевченком солов’я — І. Котляревського, дивлячись на «одиноке гніздечко» птаха.
• Зав’язка: розповідь поета про вплив солов’їного співу на почуття людей.
• Кульмінація: висловлення суму з приводу смерті «батька» нової української літератури.
• Розв’язка: звернення Т. Шевченка до І. Котляревського з проханням надати духовну підтримку під час перебування на чужині.

Художні засоби «На вічну пам’ять Котляревському» 

• Метафори: «сонце гріє, вітер віє», «серце в’яне», «серце б’ється», «дівчина в’яне, сохне сиротою», «ворон прокричить», «засне долина», «соловейко задріма», «повіє вітер по долині, пішла дібровою луна», «луна гуляє», «верба сміється», «Котляревський щебетав», «слава сонцем засіяла», «усміхнеться серце», «хвилі… ідуть та ревуть», «доля… плаче».
• Епітети: «світ божий», «дрібні сльози», «співає дрібно, рівно», «запекла душа злодія», «божа мова», «лютий злодій», «мова мудра, щира», «зла доля».
• Риторичні запитання: «А де ж дівся соловейко?», «Чому не осталось?», «Піде та замовкне — нащо щебетать?».
• Риторичні оклики: «І сонце гляне — рай, та й годі! / Верба сміється, свято скрізь!», «Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть!», «Праведная думе!», «Та про Україну мені заспівай!».
• Звертання: «Праведная думе!», «Прилинь, сизий орле».
• Порівняння: «співає… як бога благає».
• Повтори: «дівчина в’яне, сохне сиротою», «Сонце гріє, вітер віє», «З поля на долину, / Над водою гне з вербою / Червону калину. / На калині одиноке / Гніздечко гойдає», «недавно… недавно…», «все сумує», «Праведная душа!», «згадаю…», «поки…», «там…».

Вірш «На вічну пам’ять Котляревському» Шевченко читати повністю

Сонце  гріє,  вітер  віє
З  поля  на  долину,
Над  водою  гне  вербою
Червону  калину;
На  калині  одиноке
Гніздечко  гойдає,  –
А  де  ж  дівся  соловейко?
Не  питай,  не  знає.
Згадай  лихо  –  та  й  байдуже…
Минулось…  пропало…
Згадай  добре  –  серце  в’яне:
Чому  не  осталось?
Отож  гляну  та  згадаю:
Було,  як  смеркає,
Защебече  на  калині  –
Ніхто  не  минає.
Чи  багатий,  кого  доля,
Як  мати  дитину,
Убирає,  доглядає,  –
Не  мине  калину.
Чи  сирота,  що  до  світа
Встає  працювати,
Опиниться,  послухає;
Мов  батько  та  мати
Розпитують,  розмовляють,  –
Серце  б’ється,  любо…
І  світ  божий  як  великдень,
І  люди  як  люди.
Чи  дівчина,  що  милого
Щодень  виглядає,
В’яне,  сохне  сиротою,
Де  дітись  не  знає;
Піде  на  шлях  подивитись,
Поплакати  в  лози,  –
Защебече  соловейко  –
Сохнуть  дрібні  сльози.
Послухає,  усміхнеться,
Піде  темним  гаєм…
Ніби  з  милим  розмовляла…
А  він,  знай,  співає,

Та  дрібно,  та  рівно,  як  бога  благає,
Поки  вийде  злодій  на  шлях  погулять
З  ножем  у  халайві,  –  піде  руна  гаєм,
Піде  та  замовкне  –  нащо  щебетать?
Запеклую  душу  злодія  не  спинить,
Тільки  стратить  голос,  добру  не  навчить.
Нехай  же  лютує,  поки  сам  загине,
Поки  безголов’я  ворон  прокричить.

Засне  долина.  На  калині
І  соловейко  задріма.
Повіє  вітер  по  долині  –
Пішла  дібровою  руна,
Руна  гуляє,  божа  мова.
Встануть  сердеги  працювать,
Корови  підуть  по  діброві,
Дівчата  вийдуть  воду  брать,
І  сонце  гляне,  –  рай,  та  й  годі!
Верба  сміється,  свято  скрізь!
Заплаче  злодій,  лютий  злодій.
Було  так  перш  –  тепер  дивись:
Сонце  гріє,  вітер  віє
З  поля  на  долину,
Над  водою  гне  з  вербою
Червону  калину;
На  калині  одиноке
Гніздечко  гойдає,  –
А  де  ж  дівся  соловейко?
Не  питай,  не  знає.

Недавно,  недавно  у  нас  в  Україні
Старий  Котляревський  отак  щебетав;
Замовк  неборака,  сиротами  кинув
І  гори,  і  море,  де  перше  витав,

Де  ватагу  пройдисвіста
Водив  за  собою,  –
Все  осталось,  все  сумує,
Як  руїни  Трої.
Все  сумує,  –  тільки  слава
Сонцем  засіяла.
Не  вмре  кобзар,  бо  навіки
Його  привітала.
Будеш,  батьку,  панувати,
Поки  живуть  люди,
Поки  сонце  з  неба  сяє,
Тебе  не  забудуть!

Праведная  душе!  прийми  мою  мову,
Не  мудру,  та  щиру.  Прийми,  привітай.
Не  кинь  сиротою,  як  кинув  діброви,
Прилини  до  мене,  хоч  на  одно  слово,
Та  про  Україну  мені  заспівай!
Нехай  усміхнеться  серце  на  чужині,
Хоч  раз  усміхнеться,  дивлячись,  як  ти
Всю  славу  козацьку  за  словом  єдиним
Переніс  в  убогу  хату  сироти.
Прилинь,  сизий  орле,  бо  я  одинокий
Сирота  у  світі,  в  чужому  краю.
Дивлюся  на  море  широке,  глибоке,
Поплив  би  на  той  бік  –  човна  не  дають.
Згадаю  Енея,  згадаю  родину,
Згадаю,  заплачу,  як  тая  дитина.
А  хвилі  на  той  бік  ідуть  та  ревуть.
А  може,  я  темний,  нічого  не  бачу,
Злая  доля,  може,  на  тім  боці  плаче,  –
Сироту  усюди  люде  осміють.
Нехай  би  сміялись,  та  там  море  грає,
Там  сонце,  там  місяць  ясніше  сія,
Там  з  вітром  могила  в  степу  розмовляє,
Там  не  одинокий  був  би  з  нею  й  я.
Праведная  душе!  прийми  мою  мову,
Не  мудру,  та  щиру.  Прийми,  привітай.
Не  кинь  сиротою,  як  кинув  діброви,
Прилини  до  мене,  хоч  на  одно  слово,
Та  про  Україну  мені  заспівай!

[1838,  С.-Петербург]