“Простак” читати повністю – Вольтер

Вольтер “Простак” читати повністю книгу українською варто, щоб дізнатися трагічну історію кохання.

Вольтер «Простак (Простодушний)» читати

Переклад українською – Гнатюк Юлія

ПРАВДИВА ІСТОРІЯ
за рукописами П. Кенеля

(1767)

Вольтер «Простак» РОЗДІЛ 1

ЯК ПРІОР МОНАСТИРЯ БОГОМАТЕРІ ГІРСЬКОЇ ТА ЙОГО СЕСТРА ЗУСТРІЛИ ГУРОНЦЯ

Одного дня святий Дунстан [1], ірландець за походженням і святий за покликанням, вирушив з Ірландії на невеличкій горі до берегів Франції і дістався так до затоки Сен-Мало [2]. Зійшовши на берег, він благословив свою гору, а та низько й шанобливо вклонилася йому та попливла назад до Ірландії тим самим шляхом, яким прибула.

Святий Дунстан заснував у тих місцях невеликий пріорат і назвав його Пріоратом Гірської Богоматері. Таку назву він зберігає й досі, як усім добре відомо.

15 липня 1689 року, надвечір, абат де Керкабон, пріор монастиря Богоматері Гірської, прогулювався морським узбережжям разом зі своєю сестрою, мадемуазель де Керкабон, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Пріор, уже немолодий, був дуже добрим священнослужителем. Сусіди його щиро любили, так само як колись любили й сусідки. Особливу ж повагу він здобув тим, що був єдиною духовною особою у всій окрузі, яку після вечері з духовними братами ніколи не доводилося нести до ліжка. Богослов’я він знав цілком пристойно, а коли втомлювався читати святого Августина [3], то із задоволенням брався за Рабле [4]. Тож усі відгукувалися про нього лише добрим словом. 

Мадемуазель де Керкабон ніколи не була заміжня, хоча дуже цього прагнула. У свої сорок п’ять років вона ще зберігала свіжість обличчя. Її вдача була лагідною й чутливою; вона любила життєві радощі й водночас була побожною.

Дивлячись на море, пріор сказав сестрі:

— Ох, саме звідси наш бідолашний брат разом із нашою дорогою невісткою, пані де Керкабон, відплив на фрегаті «Ластівка» до Канади, щоб служити там, ще 1669 року. Якби його не вбили, ми, можливо, ще мали б надію побачити його живим.

— Як ви гадаєте, — відповіла мадемуазель де Керкабон, — невже нашу невістку справді з’їли ірокези, як нам розповідали? Адже якби її не спіткала така доля, вона неодмінно повернулася б додому. Я оплакуватиму її все життя. Це була чарівна жінка. А наш брат, такий розумний і здібний, безперечно, зробив би блискучу кар’єру.

Поки вони обоє зворушено згадували минуле, до затоки Ранс із припливом увійшло невелике судно. То були англійці, які привезли на продаж товари зі своєї країни. Вони швидко вискочили на берег, навіть не звернувши уваги ні на пана пріора, ні на його сестру. Мадемуазель де Керкабон була вельми обурена такою нечемністю.

Та один молодий чоловік повівся інакше. Він одним стрибком перестрибнув через голови своїх супутників і опинився просто перед мадемуазель. Замість поклону він лише привітно схилив голову, бо саме так було заведено в його краю. Його обличчя й одяг одразу привернули увагу брата й сестри.

Голова його була непокрита, ноги — оголені до колін, а на ступнях — легкі сандалі. Довге волосся було заплетене в коси. Невеликий камзол щільно облягав струнку, гнучку постать. У його вигляді поєднувалися військова виправка й доброзичливість.

У правій руці він тримав невеличку пляшку барбадоського рому, а в лівій — шкіряну торбинку, де лежали металевий кухоль і чудові морські сухарі. Французькою він говорив цілком зрозуміло. Молодик пригостив мадемуазель де Керкабон і її брата своїм ромом, сам випив разом із ними, а тоді ще раз запропонував пригоститися. Робив він це так просто, так щиро й невимушено, що брат із сестрою були щиро зачаровані. Вони запропонували йому свою допомогу й запитали, хто він та куди прямує.

Молодий чоловік відповів, що й сам цього не знає. Йому просто захотілося побачити французькі береги, тому він приплив сюди, а тепер має намір повернутися назад. Пріор, почувши його вимову, зрозумів, що перед ним не англієць, і насмілився запитати:

— З якої ви країни?

— – Я гуронець,[5] — відповів юнак.

Мадемуазель де Керкабон була одночасно здивована й у захваті від того, що справжній гуронець виявився таким вихованим. Вона запросила його на вечерю. Двічі повторювати запрошення не довелося, і всі троє разом вирушили до пріорату Богоматері Гірської.

Невисока, кругленька панна раз у раз розглядала гостя своїми маленькими допитливими очима й час від часу казала братові:

— Який же в цього високого хлопця ніжний рум’янець! Яка в нього гарна шкіра для гуронця!

— Це правда, сестро моя, — погоджувався пріор.

Вона без упину засипала його запитаннями, а мандрівник щоразу відповідав коротко, точно й розумно.

Невдовзі по всій окрузі розлетілася звістка, що в пріораті гостює гуронець. Усе місцеве товариство поспішило на вечерю. Приїхав абат де Сен-Ів разом зі своєю сестрою, мадемуазель де Сен-Ів, молодою сумирною бретонкою, дуже гарною та чудово вихованою. Завітали також суддя та збирач податків із дружинами. Незнайомця посадили між мадемуазель де Керкабон і мадемуазель де Сен-Ів.

Усі дивилися на нього із захопленням. Усі водночас ставили йому запитання. Гуронець залишався незворушним. Здавалося, його життєвим девізом були слова лорда Болінгброка: Nihil admirari («нічому не дивуватися»). Зрештою, втомившись від загального галасу, він спокійно, хоча й досить рішуче, сказав:

— Панове, у моїй країні люди говорять по черзі. Як же я можу вам відповідати, коли ви не даєте мені навіть почути ваших запитань?

Розум завжди бодай на мить змушує людей схаменутися. Запала цілковита тиша. Тоді суддя, який у будь-якому домі неодмінно привласнював собі право допитувати всіх чужинців і вважався найбільшим допитливцем у всій провінції, широко розкрив рота й запитав:

— Пане, як вас звати?

— Завжди мене називали Простаком, — відповів гуронець. — В Англії це ім’я за мною й закріпилося, бо я завжди щиро кажу те, що думаю, і роблю лише те, чого сам хочу.

— Але як сталося, що ви, народившись гуронцем, опинилися в Англії?

— Мене привезли туди. Під час одного бою англійці взяли мене в полон, хоча я оборонявся, як умів. Англійці поважають хоробрість, бо самі вони хоробрі й такі ж чесні, як і ми. Вони запропонували мені або повернутися до свого племені, або поїхати до Англії. Я обрав Англію, бо від природи понад усе люблю мандрувати й відкривати нові краї.

— Але, пане, — промовив суддя своїм поважним тоном, — як ви могли так покинути батька й матір?

— Я ніколи не знав ні батька, ні матері, — відповів незнайомець.

Усі присутні розчулилися й почали пошепки повторювати:

— Ні батька, ні матері…

— Ми будемо йому за рідних, — сказала господиня дому своєму братові-пріору. — Який же цей гуронець милий!

Простак подякував їй із благородною, гідною щирістю й дав зрозуміти, що ні в чому не має потреби.

— Бачу, пане Простак, — мовив поважний суддя, — що французькою ви говорите значно краще, ніж то властиво гуронцям.

— Коли я був зовсім юним, — відповів той, — ми взяли в полон одного француза. Я дуже до нього прив’язався, і він навчив мене своєї мови. Я швидко засвоюю все, що хочу вивчити. Прибувши до Плімута, я зустрів одного з ваших французів-утікачів, яких ви називаєте гугенотами [6], хоча й не знаю чому. Він допоміг мені ще краще опанувати вашу мову. А щойно я навчився висловлюватися досить зрозуміло, то вирушив подивитися на вашу країну, бо французи мені подобаються, якщо не ставлять надто багато запитань.

Попри цей делікатний натяк, абат де Сен-Ів запитав, яка з трьох мов подобається йому найбільше: гуронська, англійська чи французька.

— Безперечно, гуронська, — відповів Простак.

— Невже? — вигукнула мадемуазель де Керкабон. — А я завжди була переконана, що після нижньобретонської, французька — найпрекрасніша мова у світі.

Тоді всі навперебій почали розпитувати Простака, як гуронською буде «тютюн».
— Тая, — відповідав він.
— А «їсти»?
— Ессентен.
Мадемуазель де Керкабон неодмінно захотіла дізнатися, як гуронською сказати «кохати».
— Тровандер, — відповів він і, не без підстав, зауважив, що це слово анітрохи не гірше за відповідні французькі чи англійські. Усім гостям тровандер здалося напрочуд милозвучним.

Пан пріор, у бібліотеці якого була граматика гуронської мови — подарунок преподобного отця Сагара Теодата, монаха-реколекта й знаменитого місіонера, — на мить вийшов із-за столу, щоб її переглянути. Повернувся він, ледве переводячи подих від радості й хвилювання, і підтвердив, що Простак справді є справжнісіньким гуронцем. Після цього зав’язалася невелика суперечка про розмаїття людських мов, і зрештою всі дійшли згоди, що якби не історія з Вавилонською вежею, увесь світ говорив би французькою.

Суддя, який досі ставився до незнайомця з певною недовірою, відтепер проникся до нього глибокою пошаною й заговорив набагато ввічливіше. Простак, утім, цього навіть не помітив.

Мадемуазель де Сен-Ів дуже хотіла дізнатися, як освідчуються в коханні в гуронському краї.

— Роблять благородні вчинки, — відповів він, — щоб сподобатися тій, яка припала до серця.

Усі присутні здивовано зааплодували. Мадемуазель де Сен-Ів зашарілася й була надзвичайно втішена. Мадемуазель де Керкабон також почервоніла, але вже не так раділа: їй було трохи прикро, що ця галантна відповідь, здавалося, стосувалася не її. Та вона була настільки доброю душею, що це анітрохи не зменшило її прихильності до гуронця.

Вона ласкаво запитала його:

— А скільки коханих у вас було в Гуронії?
— Лише одна, — відповів Простак. — Її звали мадемуазель Абакаба. Вона була найкращою подругою моєї дорогої годувальниці. Очерет не буває стрункішим за неї, горностай — білішим, вівці — лагіднішими, орли — гордовитішими, а олені — прудкішими, ніж була Абакаба. Одного дня вона гналася за зайцем неподалік від наших земель, десь за п’ятдесят льє від поселення. Один невихований альґонкієць [7], який жив за сотню льє звідти, відібрав у неї здобич. Я дізнався про це, кинувся навздогін, одним ударом палиці повалив його на землю, зв’язав йому руки й ноги та привів до ніг моєї коханої. Батьки Абакаби захотіли його з’їсти. Але я ніколи не любив таких бенкетів. Я подарував йому волю, і ми стали друзями. Мій учинок так зворушив Абакабу, що вона обрала мене серед усіх своїх залицяльників. Вона й досі кохала б мене, якби її не роздер ведмідь. Я помстився звірові, довго носив його шкуру, але й це мене не втішило.

Поки Простак розповідав свою історію, мадемуазель де Сен-Ів із потаємною радістю думала про те, що в нього була лише одна кохана і що Абакаби вже немає серед живих. Вона й сама не розуміла, звідки береться ця несподівана втіха. 

Усі не зводили очей із Простака й щедро хвалили його за те, що він не дозволив своїм товаришам з’їсти альґонкійця. Та невблаганний суддя, який ніяк не міг приборкати своєї пристрасті до розпитувань, урешті поцікавився:

— Пане гуронець, а якої ви віри? Англіканської, французької чи гугенотської?

— Я тримаюся своєї віри так само, як ви — своєї, — відповів Простак.

— Боже мій! — вигукнула мадемуазель де Керкабон. — То виходить, ці нещасні англійці навіть не подумали його охрестити!

— Господи! — додала мадемуазель де Сен-Ів. — Як це гуронці можуть не бути католиками? Невже превелебні отці-єзуїти не навернули їх усіх до віри?

Простак запевнив, що в його країні нікого не навертають до іншої віри, що жоден справжній гуронець ніколи не зрікався своїх переконань і що в їхній мові навіть немає слова, яке означало б «зрадливість».

Останні слова особливо сподобалися мадемуазель де Сен-Ів.

— Ми його охрестимо! Неодмінно охрестимо! — повторювала мадемуазель де Керкабон, звертаючись до брата-пріора. — Любий брате, ця честь дістанеться вам. Я неодмінно стану його хрещеною матір’ю. Пан абат де Сен-Ів триматиме його біля купелі. Це буде надзвичайно урочиста церемонія. Про неї говоритимуть по всій Нижній Бретані, і це принесе нам велику славу.

Усі присутні підтримали господиню. З усіх боків залунало:

— Охрестимо його! Охрестимо!

Простак відповів, що в Англії кожен живе так, як сам вважає за потрібне. Він досить виразно дав зрозуміти, що така пропозиція йому зовсім не до вподоби, і додав, що закони гуронців нічим не гірші за закони нижньобретонців. Нарешті він оголосив, що вже наступного дня вирушає в дорогу. Після цього вони допили барбадоський ром, і всі розійшлися спати.

Коли Простака провели до його кімнати, мадемуазель де Керкабон і її подруга, мадемуазель де Сен-Ів, не втрималися від спокуси й зазирнули крізь велику шпарину в замковій щілині, щоб побачити, як спить гуронець. Вони побачили, що він розстелив ковдру просто на підлозі й заснув у напрочуд гарній, невимушеній позі.

Вольтер «Простак»  Розділ 2

ЯК ПРОСТАКА, ГУРОНЦЯ, ВПІЗНАЛИ ЙОГО РОДИЧІ

Простак, за своїм звичаєм, прокинувся зі сходом сонця, під спів півня, якого в Англії та в Гуронії називають сурмачем світанку. Він не належав до того добірного товариства, що марнує пів дня в ліжку, поки сонце вже не здолає половини свого шляху; до тих людей, які не можуть ані спати, ані прокинутися, витрачають стільки дорогоцінних годин у цьому проміжному стані між життям і смертю, а потім ще й нарікають, що життя надто коротке.

Він уже встиг пройти дві чи три льє й підстрелити самими лише кулями три десятки голів дичини, коли, повернувшись, застав пана пріора Богоматері Гірської та його поважну сестру за прогулянкою маленьким садком у нічних ковпаках.

Він подарував їм усю свою здобич, а тоді витягнув із-за пазухи маленький талісман, який завжди носив на шиї, і попросив прийняти його на знак вдячності за гостинний прийом.

— Це найдорожча річ, яку я маю, — сказав він. — Мене запевняли, що доти, доки цей дріб’язок буде зі мною, мені завжди щаститиме. Тепер я дарую його вам, щоб щастя ніколи вас не покидало.

Пріор і мадемуазель де Керкабон усміхнулися, розчулені цією щирою простотою. Дарунок являв собою два невеликі, не надто вправно виконані портрети, з’єднані між собою товстим засмальцьованим ремінцем.

Мадемуазель де Керкабон запитала, чи є в Гуронії художники.

— Ні, — відповів Простак. — Ця річ дісталася мені від моєї годувальниці. Її чоловік здобув її як воєнну здобич, коли обібрав кількох французів із Канади, що воювали проти нас. Оце й усе, що мені про неї відомо.

Пріор уважно вдивлявся в портрети. Раптом він зблід, схвилювався, руки його затремтіли.

— Богоматір Гірська! — вигукнув він. — Мені здається, що це обличчя мого брата, капітана, і його дружини!

Мадемуазель де Керкабон, роздивившись портрети з таким самим хвилюванням, дійшла того самого висновку. Обох охопили подив, радість і смуток водночас. Вони розчулилися до сліз. Серця їхні шалено калатали. Вони вигукували, вихоплювали портрети один в одного, щомиті передавали їх із рук у руки, жадібно вдивлялися то в мініатюри, то в обличчя гуронця. Навперебій розпитували його, де, коли і яким чином ці портрети опинилися в його годувальниці. Зіставляли роки, рахували час, що минув після відплиття капітана. Вони пригадали, що колись отримували звістку: той дістався країни гуронів, а відтоді про нього вже ніколи нічого не чули.

Простак уже розповідав їм, що не знав ні батька, ні матері. Пріор, людина розважлива, звернув увагу, що в Простака пробивається борода, хоча чудово знав: у гуронців борода не росте.

— У нього вже пушок на підборідді, — сказав він. — Отже, його батько був європейцем. Мій брат і моя невістка зникли після походу проти гуронів 1669 року. Тоді їхній син був ще немовлям. Гуронська годувальниця врятувала йому життя й стала йому матір’ю.

Після сотень запитань і відповідей пріор та його сестра остаточно переконалися, що гуронець є їх власним племінником. Вони обіймали його, обливаючись слізьми, а Простак же лише сміявся, ніяк не здатний збагнути, як це гуронець може виявитися небожем пріора з Нижньої Бретані. 

Тим часом донизу зійшли всі гості. Пан де Сен-Ів, який вважав себе великим знавцем людських облич, уважно порівняв портрети з обличчям Простака і дуже поважно зауважив, що очі він успадкував від матері, чоло й ніс — від покійного капітана де Керкабона, а щоки нагадують обох батьків.

Мадемуазель де Сен-Ів, хоч ніколи не бачила ні батька, ні матері юнака, також запевнила, що він надзвичайно схожий на них. Усі захоплено говорили про Божий промисел і дивовижний перебіг людських доль. Нарешті всі так щиро повірили в походження Простака, так міцно в ньому переконалися, що він і сам погодився бути небожем пана пріора, зауваживши, що цей дядько нічим не гірший за будь-якого іншого.

Усі вирушили до церкви Богоматері Гірської, щоб подякувати Богові, тоді як гуронець із цілковито байдужим виглядом залишився в домі й розважався тим, що пив.

Тим часом англійці, які привезли його сюди й уже збиралися виходити в море, прийшли сказати, що настав час вирушати.

— Схоже, — відповів їм Простак, — ви не знайшли тут своїх дядьків і тіток. А я залишаюся. Повертайтеся до Плімута. Забирайте собі весь мій одяг — він мені більше не потрібен. Тепер, коли я небіж пріора, мені вже нічого не бракує.

Англійці підняли вітрила й відпливли, анітрохи не переймаючись тим, чи знайшов Простак родичів у Нижній Бретані, чи ні.

Після того як дядько, тітка й усі присутні проспівали «Te Deum»; після того як суддя знову засипав Простака запитаннями; після того як було сказано все, що тільки можна сказати під впливом подиву, радості та ніжності, пріор Богоматері Гірської та абат де Сен-Ів вирішили якомога швидше охрестити Простака.

Та двадцятидворічний гуронець — не немовля, яке можна відродити до нового життя, не питаючи його згоди. Його потрібно було навчити основ віри, а це видавалося нелегкою справою. Адже абат де Сен-Ів був переконаний, що людина, яка не народилася у Франції, навряд чи може мати здоровий глузд.

Пріор зауважив товариству, що, хоч його небіж, пан Простак, і не мав щастя народитися в Нижній Бретані, розуму йому аж ніяк не бракує. Це, мовляв, легко зрозуміти з усіх його відповідей. До того ж природа щедро обдарувала його здібностями як по батьківській, так і по материнській лінії.

Насамперед його запитали, чи доводилося йому читати книжки. Він відповів, що читав англійський переклад Рабле, а також кілька уривків із Шекспіра, які знає напам’ять. Усі ці книжки він знайшов у капітана корабля, що привіз його з Америки до Плімута, і вони дуже йому сподобалися.

Суддя одразу почав розпитувати його про ці книги.

— Відверто кажучи, — відповів Простак, — мені здається, що дещо я в них збагнув, а решти так і не зрозумів.

Почувши це, абат де Сен-Ів подумав, що й сам завжди читав саме так, та й більшість людей читає не інакше.

— Напевно, ви читали Біблію? — запитав він гуронця.

— Ні, пане абате. Її не було серед книжок мого капітана. Та й узагалі я ніколи про неї не чув.

— Ось які вони, ці кляті англійці! — вигукнула мадемуазель де Керкабон. — Для них якась п’єса Шекспіра, сливовий пудинг і пляшка рому дорожчі за П’ятикнижжя. Не дивно, що вони нікого не навернули до християнства в Америці. Бог їх, безперечно, покарав. Побачите, невдовзі ми відберемо в них і Ямайку, і Вірджинію [8].

Хай там як, але до Сен-Мало послали по найкращого кравця, щоб той одягнув Простака з голови до п’ят за останньою модою.
Гості почали розходитися. Суддя вирушив шукати інших людей, яких можна було б засипати запитаннями.

Мадемуазель де Сен-Ів, виходячи, кілька разів озиралася, щоб ще раз поглянути на Простака. А він кланявся їй так низько й шанобливо, як не кланявся ще нікому у своєму житті.

Перед тим як попрощатися, суддя представив мадемуазель де Сен-Ів свого сина — високого недотепу, який щойно закінчив колегіум. Та вона ледве глянула на нього: усі її думки були зайняті ввічливістю гуронця.

Вольтер «Простак» Розділ 3

ЯК ГУРОНЕЦЬ НА ІМ’Я ПРОСТАК НАВЕРНУВСЯ ДО ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ

Пан пріор, відчуваючи, що вже не молодіє, і вбачаючи в тому, що Бог послав йому небожа на втіху, почав мріяти про те, що зможе передати йому свою церковну посаду, якщо вдасться охрестити Простака й змусити постригтися в ченці.

Простак мав надзвичайну пам’ять. Міцна вдача, успадкована від нижньобретонських предків і загартована канадським кліматом, зробила його голову такою витривалою, що хоч бий по ній — він майже нічого не відчував; зате все, що в неї вкладалося, залишалося назавжди. Він ніколи нічого не забував. Його розум сприймав усе швидко й ясно ще й тому, що в дитинстві його не обтяжували тією безліччю непотрібних знань і дурниць, якими переповнюють дітей у нас. Тому нові думки входили в його голову легко, нічим не затьмарені.

Зрештою пріор вирішив дати йому прочитати Новий Заповіт. Простак проковтнув його з величезною цікавістю. Проте, не знаючи ні часу, ні місця, де відбувалися описані в книзі події, він анітрохи не сумнівався, що все це сталося в Нижній Бретані. І навіть присягнувся, що відріже Каяфі та Пілатові носи й вуха, якщо колись натрапить на цих пройдисвітів.

Дядько, у захваті від такого щирого запалу, незабаром пояснив йому справжній перебіг подій. Він похвалив його ревність, але зауважив, що тепер вона вже ні до чого, адже ті люди померли приблизно тисячу шістсот дев’яносто років тому.

Невдовзі Простак знав майже весь Новий Заповіт напам’ять. Час від часу він ставив запитання, які ставили пріора у вкрай скрутне становище. Той нерідко мусив радитися з абатом де Сен-Івом, але й абат не знаходив відповіді. Зрештою запросили єзуїта з Нижньої Бретані, щоб той довершив навернення гуронця.

Нарешті благодать перемогла. Простак погодився стати християнином. Проте він не сумнівався, що почати слід із обрізання.

— Адже, — сказав він, — у книзі, яку ви дали мені прочитати, немає жодної людини, що не була б обрізана. Отже, цілком очевидно, що й я повинен пожертвувати своєю крайньою плоттю. І чим швидше — тим краще.

Він не став довго розмірковувати. Одразу послав по сільського хірурга й попросив зробити йому цю операцію, певний, що мадемуазель де Керкабон і все товариство будуть у захваті, коли дізнаються про його вчинок.

Фельдшер, який ще жодного разу не виконував такої операції, негайно повідомив про це родину. У домі здійнявся справжній переполох. Добра мадемуазель де Керкабон тремтіла від страху, що її небіж, такий рішучий і нетерплячий, спробує зробити все власноруч і страшенно себе скалічить. Подібні нещастя, як відомо, завжди особливо хвилюють добросердих жінок.

Пріор поспішив виправити помилкові уявлення гуронця. Він пояснив, що обрізання вже давно не практикують; що хрещення значно лагідніше й корисніше для спасіння душі; що закон благодаті зовсім не такий, як давній закон суворої вимоги. Простак, який мав здоровий глузд і чесний характер, спершу сперечався, але зрештою визнав свою помилку, що дуже нечасто трапляється в Європі з людьми, що сперечаються. Нарешті він пообіцяв охреститися тоді, коли цього забажають.

Перед тим потрібно було посповідатися. Саме це й виявилося найважчим. Простак завжди носив у кишені Новий Заповіт, подарований дядьком. Він ніде не знаходив, щоб хоч один із апостолів ходив до сповіді, і тому вперто відмовлявся це робити. Пріор урешті змусив його замовкнути, показавши слова з Послання святого Якова: «Сповідайтеся один одному у своїх гріхах». Саме цей уривок так дошкуляє єретикам.

Гуронець більше не заперечував і висповідався монаху-реколекту. Та щойно сповідь закінчилася, він витягнув монаха зі сповідальні, міцною рукою посадив на своє місце, сам сів навпроти й силоміць поставив його навколішки.

— Ну ж бо, друже, — сказав він. — Тут написано: «Сповідайтеся один одному». Я вже розповів тобі свої гріхи. Тепер ти не вийдеш звідси, доки не розповіси мені свої.

Промовляючи це, він так уперся своїм дужим коліном у груди співрозмовника, що той не міг і ворухнутися. Монах заверещав так голосно, що луна покотилася по всій церкві.

На крик збіглися люди й побачили оглашеного [10], який від імені святого Якова старанно повчав монаха кулаками.

Усім так кортіло охрестити нижньобретонського гуронця, який ще й побував в Англії, що на цю дивну пригоду вирішили не зважати. Дехто з богословів навіть висловив думку, що сповідь узагалі не є необхідною, адже хрещення саме по собі очищає від усього.

Було призначено день хрещення. Єпископ Сен-Мало, неабияк утішений честю охрестити гуронця, прибув у пишному екіпажі в супроводі численного духовенства. Мадемуазель де Сен-Ів, дякуючи Богові за таку подію, вдягнула свою найкращу сукню й запросила з Сен-Мало модистку, щоб мати особливо святковий вигляд. Допитливий суддя також прибув разом із чи не всією округою.

Церкву пишно прикрасили. Але коли настав час вести гуронця до хрещальної купелі, його ніде не знайшли.

 Дядько й тітка кинулися шукати його повсюди. Спершу всі вирішили, що він, як завжди, подався на полювання. Гості обійшли навколишні ліси й села, але жодної звістки про гуронця не було.

Незабаром почали побоюватися, що він повернувся до Англії. Усі пам’ятали, як він казав, що дуже любить ту країну. Пан пріор і його сестра були переконані, що в Англії нікого не хрестять, і тремтіли за душу свого небожа.

Єпископ був спантеличений і вже збирався від’їхати. Пріор та абат де Сен-Ів мало не впадали у відчай. Суддя із властивою йому поважністю допитував кожного перехожого. Мадемуазель де Керкабон плакала. Мадемуазель де Сен-Ів не плакала, але тяжко зітхала, і ці зітхання, здавалося, свідчили про її палку любов до церковних таїнств.

Сумно прогулюючись берегом маленької річки Ранс, поміж вербами й очеретами, вони раптом помітили посеред води високу постать із білою шкірою. Незнайомець стояв нерухомо, склавши руки навхрест на грудях. Обидві жінки скрикнули й миттю відвернулися.
Та цікавість швидко взяла гору над усіма іншими почуттями. Вони тихенько прокралися крізь очерет, а коли переконалися, що ніхто їх не бачить, вирішили роздивитися, що ж там відбувається.