“Простак” читати повністю – Вольтер

Вольтер “Простак” читати повністю книгу українською варто, щоб дізнатися трагічну історію кохання.

Вольтер «Простак (Простодушний)» читати

Переклад українською – Гнатюк Юлія

ПРАВДИВА ІСТОРІЯ
за рукописами П. Кенеля

(1767)

РОЗДІЛ 1

ЯК ПРІОР МОНАСТИРЯ БОГОМАТЕРІ ГІРСЬКОЇ ТА ЙОГО СЕСТРА ЗУСТРІЛИ ГУРОНЦЯ

Одного дня святий Дунстан [1], ірландець за походженням і святий за покликанням, вирушив з Ірландії на невеличкій горі до берегів Франції і дістався так до затоки Сен-Мало [2]. Зійшовши на берег, він благословив свою гору, а та низько й шанобливо вклонилася йому та попливла назад до Ірландії тим самим шляхом, яким прибула.

Святий Дунстан заснував у тих місцях невеликий пріорат і назвав його Пріоратом Гірської Богоматері. Таку назву він зберігає й досі, як усім добре відомо.

15 липня 1689 року, надвечір, абат де Керкабон, пріор монастиря Богоматері Гірської, прогулювався морським узбережжям разом зі своєю сестрою, мадемуазель де Керкабон, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Пріор, уже немолодий, був дуже добрим священнослужителем. Сусіди його щиро любили, так само як колись любили й сусідки. Особливу ж повагу він здобув тим, що був єдиною духовною особою у всій окрузі, яку після вечері з духовними братами ніколи не доводилося нести до ліжка. Богослов’я він знав цілком пристойно, а коли втомлювався читати святого Августина [3], то із задоволенням брався за Рабле [4]. Тож усі відгукувалися про нього лише добрим словом. 

Мадемуазель де Керкабон ніколи не була заміжня, хоча дуже цього прагнула. У свої сорок п’ять років вона ще зберігала свіжість обличчя. Її вдача була лагідною й чутливою; вона любила життєві радощі й водночас була побожною.

Дивлячись на море, пріор сказав сестрі:

— Ох, саме звідси наш бідолашний брат разом із нашою дорогою невісткою, пані де Керкабон, відплив на фрегаті «Ластівка» до Канади, щоб служити там, ще 1669 року. Якби його не вбили, ми, можливо, ще мали б надію побачити його живим.

— Як ви гадаєте, — відповіла мадемуазель де Керкабон, — невже нашу невістку справді з’їли ірокези, як нам розповідали? Адже якби її не спіткала така доля, вона неодмінно повернулася б додому. Я оплакуватиму її все життя. Це була чарівна жінка. А наш брат, такий розумний і здібний, безперечно, зробив би блискучу кар’єру.

Поки вони обоє зворушено згадували минуле, до затоки Ранс із припливом увійшло невелике судно. То були англійці, які привезли на продаж товари зі своєї країни. Вони швидко вискочили на берег, навіть не звернувши уваги ні на пана пріора, ні на його сестру. Мадемуазель де Керкабон була вельми обурена такою нечемністю.

Та один молодий чоловік повівся інакше. Він одним стрибком перестрибнув через голови своїх супутників і опинився просто перед мадемуазель. Замість поклону він лише привітно схилив голову, бо саме так було заведено в його краю. Його обличчя й одяг одразу привернули увагу брата й сестри.

Голова його була непокрита, ноги — оголені до колін, а на ступнях — легкі сандалі. Довге волосся було заплетене в коси. Невеликий камзол щільно облягав струнку, гнучку постать. У його вигляді поєднувалися військова виправка й доброзичливість.

У правій руці він тримав невеличку пляшку барбадоського рому, а в лівій — шкіряну торбинку, де лежали металевий кухоль і чудові морські сухарі. Французькою він говорив цілком зрозуміло. Молодик пригостив мадемуазель де Керкабон і її брата своїм ромом, сам випив разом із ними, а тоді ще раз запропонував пригоститися. Робив він це так просто, так щиро й невимушено, що брат із сестрою були щиро зачаровані. Вони запропонували йому свою допомогу й запитали, хто він та куди прямує.

Молодий чоловік відповів, що й сам цього не знає. Йому просто захотілося побачити французькі береги, тому він приплив сюди, а тепер має намір повернутися назад. Пріор, почувши його вимову, зрозумів, що перед ним не англієць, і насмілився запитати:

— З якої ви країни?

— – Я гуронець,[5] — відповів юнак.

Мадемуазель де Керкабон була одночасно здивована й у захваті від того, що справжній гуронець виявився таким вихованим. Вона запросила його на вечерю. Двічі повторювати запрошення не довелося, і всі троє разом вирушили до пріорату Богоматері Гірської.

Невисока, кругленька панна раз у раз розглядала гостя своїми маленькими допитливими очима й час від часу казала братові:

— Який же в цього високого хлопця ніжний рум’янець! Яка в нього гарна шкіра для гуронця!

— Це правда, сестро моя, — погоджувався пріор.

Вона без упину засипала його запитаннями, а мандрівник щоразу відповідав коротко, точно й розумно.

Невдовзі по всій окрузі розлетілася звістка, що в пріораті гостює гуронець. Усе місцеве товариство поспішило на вечерю. Приїхав абат де Сен-Ів разом зі своєю сестрою, мадемуазель де Сен-Ів, молодою сумирною бретонкою, дуже гарною та чудово вихованою. Завітали також суддя та збирач податків із дружинами. Незнайомця посадили між мадемуазель де Керкабон і мадемуазель де Сен-Ів.

Усі дивилися на нього із захопленням. Усі водночас ставили йому запитання. Гуронець залишався незворушним. Здавалося, його життєвим девізом були слова лорда Болінгброка: Nihil admirari («нічому не дивуватися»). Зрештою, втомившись від загального галасу, він спокійно, хоча й досить рішуче, сказав:

— Панове, у моїй країні люди говорять по черзі. Як же я можу вам відповідати, коли ви не даєте мені навіть почути ваших запитань?

Розум завжди бодай на мить змушує людей схаменутися. Запала цілковита тиша. Тоді суддя, який у будь-якому домі неодмінно привласнював собі право допитувати всіх чужинців і вважався найбільшим допитливцем у всій провінції, широко розкрив рота й запитав:

— Пане, як вас звати?

— Завжди мене називали Простаком, — відповів гуронець. — В Англії це ім’я за мною й закріпилося, бо я завжди щиро кажу те, що думаю, і роблю лише те, чого сам хочу.

— Але як сталося, що ви, народившись гуронцем, опинилися в Англії?

— Мене привезли туди. Під час одного бою англійці взяли мене в полон, хоча я оборонявся, як умів. Англійці поважають хоробрість, бо самі вони хоробрі й такі ж чесні, як і ми. Вони запропонували мені або повернутися до свого племені, або поїхати до Англії. Я обрав Англію, бо від природи понад усе люблю мандрувати й відкривати нові краї.

— Але, пане, — промовив суддя своїм поважним тоном, — як ви могли так покинути батька й матір?

— Я ніколи не знав ні батька, ні матері, — відповів незнайомець.

Усі присутні розчулилися й почали пошепки повторювати:

— Ні батька, ні матері…

— Ми будемо йому за рідних, — сказала господиня дому своєму братові-пріору. — Який же цей гуронець милий!

Простак подякував їй із благородною, гідною щирістю й дав зрозуміти, що ні в чому не має потреби.

— Бачу, пане Простак, — мовив поважний суддя, — що французькою ви говорите значно краще, ніж то властиво гуронцям.

— Коли я був зовсім юним, — відповів той, — ми взяли в полон одного француза. Я дуже до нього прив’язався, і він навчив мене своєї мови. Я швидко засвоюю все, що хочу вивчити. Прибувши до Плімута, я зустрів одного з ваших французів-утікачів, яких ви називаєте гугенотами [6], хоча й не знаю чому. Він допоміг мені ще краще опанувати вашу мову. А щойно я навчився висловлюватися досить зрозуміло, то вирушив подивитися на вашу країну, бо французи мені подобаються, якщо не ставлять надто багато запитань.

Попри цей делікатний натяк, абат де Сен-Ів запитав, яка з трьох мов подобається йому найбільше: гуронська, англійська чи французька.

— Безперечно, гуронська, — відповів Простак.

— Невже? — вигукнула мадемуазель де Керкабон. — А я завжди була переконана, що після нижньобретонської, французька — найпрекрасніша мова у світі.

Тоді всі навперебій почали розпитувати Простака, як гуронською буде «тютюн».
— Тая, — відповідав він.
— А «їсти»?
— Ессентен.
Мадемуазель де Керкабон неодмінно захотіла дізнатися, як гуронською сказати «кохати».
— Тровандер, — відповів він і, не без підстав, зауважив, що це слово анітрохи не гірше за відповідні французькі чи англійські. Усім гостям тровандер здалося напрочуд милозвучним.

Пан пріор, у бібліотеці якого була граматика гуронської мови — подарунок преподобного отця Сагара Теодата, монаха-реколекта й знаменитого місіонера, — на мить вийшов із-за столу, щоб її переглянути. Повернувся він, ледве переводячи подих від радості й хвилювання, і підтвердив, що Простак справді є справжнісіньким гуронцем. Після цього зав’язалася невелика суперечка про розмаїття людських мов, і зрештою всі дійшли згоди, що якби не історія з Вавилонською вежею, увесь світ говорив би французькою.

Суддя, який досі ставився до незнайомця з певною недовірою, відтепер проникся до нього глибокою пошаною й заговорив набагато ввічливіше. Простак, утім, цього навіть не помітив.

Мадемуазель де Сен-Ів дуже хотіла дізнатися, як освідчуються в коханні в гуронському краї.

— Роблять благородні вчинки, — відповів він, — щоб сподобатися тій, яка припала до серця.

Усі присутні здивовано зааплодували. Мадемуазель де Сен-Ів зашарілася й була надзвичайно втішена. Мадемуазель де Керкабон також почервоніла, але вже не так раділа: їй було трохи прикро, що ця галантна відповідь, здавалося, стосувалася не її. Та вона була настільки доброю душею, що це анітрохи не зменшило її прихильності до гуронця.

Вона ласкаво запитала його:

— А скільки коханих у вас було в Гуронії?
— Лише одна, — відповів Простак. — Її звали мадемуазель Абакаба. Вона була найкращою подругою моєї дорогої годувальниці. Очерет не буває стрункішим за неї, горностай — білішим, вівці — лагіднішими, орли — гордовитішими, а олені — прудкішими, ніж була Абакаба. Одного дня вона гналася за зайцем неподалік від наших земель, десь за п’ятдесят льє від поселення. Один невихований альґонкієць [7], який жив за сотню льє звідти, відібрав у неї здобич. Я дізнався про це, кинувся навздогін, одним ударом палиці повалив його на землю, зв’язав йому руки й ноги та привів до ніг моєї коханої. Батьки Абакаби захотіли його з’їсти. Але я ніколи не любив таких бенкетів. Я подарував йому волю, і ми стали друзями. Мій учинок так зворушив Абакабу, що вона обрала мене серед усіх своїх залицяльників. Вона й досі кохала б мене, якби її не роздер ведмідь. Я помстився звірові, довго носив його шкуру, але й це мене не втішило.

Поки Простак розповідав свою історію, мадемуазель де Сен-Ів із потаємною радістю думала про те, що в нього була лише одна кохана і що Абакаби вже немає серед живих. Вона й сама не розуміла, звідки береться ця несподівана втіха. 

Усі не зводили очей із Простака й щедро хвалили його за те, що він не дозволив своїм товаришам з’їсти альґонкійця. Та невблаганний суддя, який ніяк не міг приборкати своєї пристрасті до розпитувань, урешті поцікавився:

— Пане гуронець, а якої ви віри? Англіканської, французької чи гугенотської?

— Я тримаюся своєї віри так само, як ви — своєї, — відповів Простак.

— Боже мій! — вигукнула мадемуазель де Керкабон. — То виходить, ці нещасні англійці навіть не подумали його охрестити!

— Господи! — додала мадемуазель де Сен-Ів. — Як це гуронці можуть не бути католиками? Невже превелебні отці-єзуїти не навернули їх усіх до віри?

Простак запевнив, що в його країні нікого не навертають до іншої віри, що жоден справжній гуронець ніколи не зрікався своїх переконань і що в їхній мові навіть немає слова, яке означало б «зрадливість».

Останні слова особливо сподобалися мадемуазель де Сен-Ів.

— Ми його охрестимо! Неодмінно охрестимо! — повторювала мадемуазель де Керкабон, звертаючись до брата-пріора. — Любий брате, ця честь дістанеться вам. Я неодмінно стану його хрещеною матір’ю. Пан абат де Сен-Ів триматиме його біля купелі. Це буде надзвичайно урочиста церемонія. Про неї говоритимуть по всій Нижній Бретані, і це принесе нам велику славу.

Усі присутні підтримали господиню. З усіх боків залунало:

— Охрестимо його! Охрестимо!

Простак відповів, що в Англії кожен живе так, як сам вважає за потрібне. Він досить виразно дав зрозуміти, що така пропозиція йому зовсім не до вподоби, і додав, що закони гуронців нічим не гірші за закони нижньобретонців. Нарешті він оголосив, що вже наступного дня вирушає в дорогу. Після цього вони допили барбадоський ром, і всі розійшлися спати.

Коли Простака провели до його кімнати, мадемуазель де Керкабон і її подруга, мадемуазель де Сен-Ів, не втрималися від спокуси й зазирнули крізь велику шпарину в замковій щілині, щоб побачити, як спить гуронець. Вони побачили, що він розстелив ковдру просто на підлозі й заснув у напрочуд гарній, невимушеній позі.

Розділ 2

ЯК ПРОСТАКА, ГУРОНЦЯ, ВПІЗНАЛИ ЙОГО РОДИЧІ

Простак, за своїм звичаєм, прокинувся зі сходом сонця, під спів півня, якого в Англії та в Гуронії називають сурмачем світанку. Він не належав до того добірного товариства, що марнує пів дня в ліжку, поки сонце вже не здолає половини свого шляху; до тих людей, які не можуть ані спати, ані прокинутися, витрачають стільки дорогоцінних годин у цьому проміжному стані між життям і смертю, а потім ще й нарікають, що життя надто коротке.

Він уже встиг пройти дві чи три льє й підстрелити самими лише кулями три десятки голів дичини, коли, повернувшись, застав пана пріора Богоматері Гірської та його поважну сестру за прогулянкою маленьким садком у нічних ковпаках.

Він подарував їм усю свою здобич, а тоді витягнув із-за пазухи маленький талісман, який завжди носив на шиї, і попросив прийняти його на знак вдячності за гостинний прийом.

— Це найдорожча річ, яку я маю, — сказав він. — Мене запевняли, що доти, доки цей дріб’язок буде зі мною, мені завжди щаститиме. Тепер я дарую його вам, щоб щастя ніколи вас не покидало.

Пріор і мадемуазель де Керкабон усміхнулися, розчулені цією щирою простотою. Дарунок являв собою два невеликі, не надто вправно виконані портрети, з’єднані між собою товстим засмальцьованим ремінцем.

Мадемуазель де Керкабон запитала, чи є в Гуронії художники.

— Ні, — відповів Простак. — Ця річ дісталася мені від моєї годувальниці. Її чоловік здобув її як воєнну здобич, коли обібрав кількох французів із Канади, що воювали проти нас. Оце й усе, що мені про неї відомо.

Пріор уважно вдивлявся в портрети. Раптом він зблід, схвилювався, руки його затремтіли.

— Богоматір Гірська! — вигукнув він. — Мені здається, що це обличчя мого брата, капітана, і його дружини!

Мадемуазель де Керкабон, роздивившись портрети з таким самим хвилюванням, дійшла того самого висновку. Обох охопили подив, радість і смуток водночас. Вони розчулилися до сліз. Серця їхні шалено калатали. Вони вигукували, вихоплювали портрети один в одного, щомиті передавали їх із рук у руки, жадібно вдивлялися то в мініатюри, то в обличчя гуронця. Навперебій розпитували його, де, коли і яким чином ці портрети опинилися в його годувальниці. Зіставляли роки, рахували час, що минув після відплиття капітана. Вони пригадали, що колись отримували звістку: той дістався країни гуронів, а відтоді про нього вже ніколи нічого не чули.

Простак уже розповідав їм, що не знав ні батька, ні матері. Пріор, людина розважлива, звернув увагу, що в Простака пробивається борода, хоча чудово знав: у гуронців борода не росте.

— У нього вже пушок на підборідді, — сказав він. — Отже, його батько був європейцем. Мій брат і моя невістка зникли після походу проти гуронів 1669 року. Тоді їхній син був ще немовлям. Гуронська годувальниця врятувала йому життя й стала йому матір’ю.

Після сотень запитань і відповідей пріор та його сестра остаточно переконалися, що гуронець є їх власним племінником. Вони обіймали його, обливаючись слізьми, а Простак же лише сміявся, ніяк не здатний збагнути, як це гуронець може виявитися небожем пріора з Нижньої Бретані. 

Тим часом донизу зійшли всі гості. Пан де Сен-Ів, який вважав себе великим знавцем людських облич, уважно порівняв портрети з обличчям Простака і дуже поважно зауважив, що очі він успадкував від матері, чоло й ніс — від покійного капітана де Керкабона, а щоки нагадують обох батьків.

Мадемуазель де Сен-Ів, хоч ніколи не бачила ні батька, ні матері юнака, також запевнила, що він надзвичайно схожий на них. Усі захоплено говорили про Божий промисел і дивовижний перебіг людських доль. Нарешті всі так щиро повірили в походження Простака, так міцно в ньому переконалися, що він і сам погодився бути небожем пана пріора, зауваживши, що цей дядько нічим не гірший за будь-якого іншого.

Усі вирушили до церкви Богоматері Гірської, щоб подякувати Богові, тоді як гуронець із цілковито байдужим виглядом залишився в домі й розважався тим, що пив.

Тим часом англійці, які привезли його сюди й уже збиралися виходити в море, прийшли сказати, що настав час вирушати.

— Схоже, — відповів їм Простак, — ви не знайшли тут своїх дядьків і тіток. А я залишаюся. Повертайтеся до Плімута. Забирайте собі весь мій одяг — він мені більше не потрібен. Тепер, коли я небіж пріора, мені вже нічого не бракує.

Англійці підняли вітрила й відпливли, анітрохи не переймаючись тим, чи знайшов Простак родичів у Нижній Бретані, чи ні.

Після того як дядько, тітка й усі присутні проспівали «Te Deum»; після того як суддя знову засипав Простака запитаннями; після того як було сказано все, що тільки можна сказати під впливом подиву, радості та ніжності, пріор Богоматері Гірської та абат де Сен-Ів вирішили якомога швидше охрестити Простака.

Та двадцятидворічний гуронець — не немовля, яке можна відродити до нового життя, не питаючи його згоди. Його потрібно було навчити основ віри, а це видавалося нелегкою справою. Адже абат де Сен-Ів був переконаний, що людина, яка не народилася у Франції, навряд чи може мати здоровий глузд.

Пріор зауважив товариству, що, хоч його небіж, пан Простак, і не мав щастя народитися в Нижній Бретані, розуму йому аж ніяк не бракує. Це, мовляв, легко зрозуміти з усіх його відповідей. До того ж природа щедро обдарувала його здібностями як по батьківській, так і по материнській лінії.

Насамперед його запитали, чи доводилося йому читати книжки. Він відповів, що читав англійський переклад Рабле, а також кілька уривків із Шекспіра, які знає напам’ять. Усі ці книжки він знайшов у капітана корабля, що привіз його з Америки до Плімута, і вони дуже йому сподобалися.

Суддя одразу почав розпитувати його про ці книги.

— Відверто кажучи, — відповів Простак, — мені здається, що дещо я в них збагнув, а решти так і не зрозумів.

Почувши це, абат де Сен-Ів подумав, що й сам завжди читав саме так, та й більшість людей читає не інакше.

— Напевно, ви читали Біблію? — запитав він гуронця.

— Ні, пане абате. Її не було серед книжок мого капітана. Та й узагалі я ніколи про неї не чув.

— Ось які вони, ці кляті англійці! — вигукнула мадемуазель де Керкабон. — Для них якась п’єса Шекспіра, сливовий пудинг і пляшка рому дорожчі за П’ятикнижжя. Не дивно, що вони нікого не навернули до християнства в Америці. Бог їх, безперечно, покарав. Побачите, невдовзі ми відберемо в них і Ямайку, і Вірджинію [8].

Хай там як, але до Сен-Мало послали по найкращого кравця, щоб той одягнув Простака з голови до п’ят за останньою модою.
Гості почали розходитися. Суддя вирушив шукати інших людей, яких можна було б засипати запитаннями.

Мадемуазель де Сен-Ів, виходячи, кілька разів озиралася, щоб ще раз поглянути на Простака. А він кланявся їй так низько й шанобливо, як не кланявся ще нікому у своєму житті.

Перед тим як попрощатися, суддя представив мадемуазель де Сен-Ів свого сина — високого недотепу, який щойно закінчив колегіум. Та вона ледве глянула на нього: усі її думки були зайняті ввічливістю гуронця.

Розділ 3

ЯК ГУРОНЕЦЬ НА ІМ’Я ПРОСТАК НАВЕРНУВСЯ ДО ХРИСТИЯНСЬКОЇ ВІРИ

Пан пріор, відчуваючи, що вже не молодіє, і вбачаючи в тому, що Бог послав йому небожа на втіху, почав мріяти про те, що зможе передати йому свою церковну посаду, якщо вдасться охрестити Простака й змусити постригтися в ченці.

Простак мав надзвичайну пам’ять. Міцна вдача, успадкована від нижньобретонських предків і загартована канадським кліматом, зробила його голову такою витривалою, що хоч бий по ній — він майже нічого не відчував; зате все, що в неї вкладалося, залишалося назавжди. Він ніколи нічого не забував. Його розум сприймав усе швидко й ясно ще й тому, що в дитинстві його не обтяжували тією безліччю непотрібних знань і дурниць, якими переповнюють дітей у нас. Тому нові думки входили в його голову легко, нічим не затьмарені.

Зрештою пріор вирішив дати йому прочитати Новий Заповіт. Простак проковтнув його з величезною цікавістю. Проте, не знаючи ні часу, ні місця, де відбувалися описані в книзі події, він анітрохи не сумнівався, що все це сталося в Нижній Бретані. І навіть присягнувся, що відріже Каяфі та Пілатові носи й вуха, якщо колись натрапить на цих пройдисвітів.

Дядько, у захваті від такого щирого запалу, незабаром пояснив йому справжній перебіг подій. Він похвалив його ревність, але зауважив, що тепер вона вже ні до чого, адже ті люди померли приблизно тисячу шістсот дев’яносто років тому.

Невдовзі Простак знав майже весь Новий Заповіт напам’ять. Час від часу він ставив запитання, які ставили пріора у вкрай скрутне становище. Той нерідко мусив радитися з абатом де Сен-Івом, але й абат не знаходив відповіді. Зрештою запросили єзуїта з Нижньої Бретані, щоб той довершив навернення гуронця.

Нарешті благодать перемогла. Простак погодився стати християнином. Проте він не сумнівався, що почати слід із обрізання.

— Адже, — сказав він, — у книзі, яку ви дали мені прочитати, немає жодної людини, що не була б обрізана. Отже, цілком очевидно, що й я повинен пожертвувати своєю крайньою плоттю. І чим швидше — тим краще.

Він не став довго розмірковувати. Одразу послав по сільського хірурга й попросив зробити йому цю операцію, певний, що мадемуазель де Керкабон і все товариство будуть у захваті, коли дізнаються про його вчинок.

Фельдшер, який ще жодного разу не виконував такої операції, негайно повідомив про це родину. У домі здійнявся справжній переполох. Добра мадемуазель де Керкабон тремтіла від страху, що її небіж, такий рішучий і нетерплячий, спробує зробити все власноруч і страшенно себе скалічить. Подібні нещастя, як відомо, завжди особливо хвилюють добросердих жінок.

Пріор поспішив виправити помилкові уявлення гуронця. Він пояснив, що обрізання вже давно не практикують; що хрещення значно лагідніше й корисніше для спасіння душі; що закон благодаті зовсім не такий, як давній закон суворої вимоги. Простак, який мав здоровий глузд і чесний характер, спершу сперечався, але зрештою визнав свою помилку, що дуже нечасто трапляється в Європі з людьми, що сперечаються. Нарешті він пообіцяв охреститися тоді, коли цього забажають.

Перед тим потрібно було посповідатися. Саме це й виявилося найважчим. Простак завжди носив у кишені Новий Заповіт, подарований дядьком. Він ніде не знаходив, щоб хоч один із апостолів ходив до сповіді, і тому вперто відмовлявся це робити. Пріор урешті змусив його замовкнути, показавши слова з Послання святого Якова: «Сповідайтеся один одному у своїх гріхах». Саме цей уривок так дошкуляє єретикам.

Гуронець більше не заперечував і висповідався монаху-реколекту. Та щойно сповідь закінчилася, він витягнув монаха зі сповідальні, міцною рукою посадив на своє місце, сам сів навпроти й силоміць поставив його навколішки.

— Ну ж бо, друже, — сказав він. — Тут написано: «Сповідайтеся один одному». Я вже розповів тобі свої гріхи. Тепер ти не вийдеш звідси, доки не розповіси мені свої.

Промовляючи це, він так уперся своїм дужим коліном у груди співрозмовника, що той не міг і ворухнутися. Монах заверещав так голосно, що луна покотилася по всій церкві.

На крик збіглися люди й побачили оглашеного [10], який від імені святого Якова старанно повчав монаха кулаками.

Усім так кортіло охрестити нижньобретонського гуронця, який ще й побував в Англії, що на цю дивну пригоду вирішили не зважати. Дехто з богословів навіть висловив думку, що сповідь узагалі не є необхідною, адже хрещення саме по собі очищає від усього.

Було призначено день хрещення. Єпископ Сен-Мало, неабияк утішений честю охрестити гуронця, прибув у пишному екіпажі в супроводі численного духовенства. Мадемуазель де Сен-Ів, дякуючи Богові за таку подію, вдягнула свою найкращу сукню й запросила з Сен-Мало модистку, щоб мати особливо святковий вигляд. Допитливий суддя також прибув разом із чи не всією округою.

Церкву пишно прикрасили. Але коли настав час вести гуронця до хрещальної купелі, його ніде не знайшли.

 Дядько й тітка кинулися шукати його повсюди. Спершу всі вирішили, що він, як завжди, подався на полювання. Гості обійшли навколишні ліси й села, але жодної звістки про гуронця не було.

Незабаром почали побоюватися, що він повернувся до Англії. Усі пам’ятали, як він казав, що дуже любить ту країну. Пан пріор і його сестра були переконані, що в Англії нікого не хрестять, і тремтіли за душу свого небожа.

Єпископ був спантеличений і вже збирався від’їхати. Пріор та абат де Сен-Ів мало не впадали у відчай. Суддя із властивою йому поважністю допитував кожного перехожого. Мадемуазель де Керкабон плакала. Мадемуазель де Сен-Ів не плакала, але тяжко зітхала, і ці зітхання, здавалося, свідчили про її палку любов до церковних таїнств.

Сумно прогулюючись берегом маленької річки Ранс, поміж вербами й очеретами, вони раптом помітили посеред води високу постать із білою шкірою. Незнайомець стояв нерухомо, склавши руки навхрест на грудях. Обидві жінки скрикнули й миттю відвернулися.
Та цікавість швидко взяла гору над усіма іншими почуттями. Вони тихенько прокралися крізь очерет, а коли переконалися, що ніхто їх не бачить, вирішили роздивитися, що ж там відбувається.

Розділ 4

ЯК ПРОСТАКА ОХРЕСТИЛИ

Пріор та абат, прибігши туди, запитали Простака, що він тут робить. 

–  Та їй-богу, панове, чекаю на хрещення! — відповів він. — Я вже годину стою у воді по саму шию, і не дуже-то чемно з вашого боку змушувати мене тут дубіти».

— Любий мій племіннику, — ніжно мовив пріор, — у Нижній Бретані хрестять зовсім не так. Одягайтеся і йдіть із нами.

Мадемуазель де Сен-Ів, почувши ці слова, стиха звернулася до своєї супутниці:
–  Мадемуазель, як ви гадаєте, чи почне він одягатися?

Та Простак відповів пріорові:

— Цього разу вам мене не обдурити, як минулого. Відтоді я добре все вивчив і цілком певен, що хрестяться саме так. Євнуха цариці Кандакії охрестили в струмку. Покажіть мені в книзі, яку ви дали мені читати, що хоч когось колись хрестили інакше. Або мене охрестять у річці, або не охрестять зовсім.

Даремно йому пояснювали, що звичаї відтоді змінилися. Простак уперто стояв на своєму, бо був і бретонцем, і гуронцем. Він знову й знову посилався на євнуха цариці Кандакії. І хоча мадемуазель де Керкабон та мадемуазель де Сен-Ів, які щойно бачили його серед верб, цілком могли б зауважити, що йому не дуже личить ставити такого чоловіка собі за приклад, вони промовчали — настільки делікатними були обидві пані.

Нарешті до нього особисто прийшов єпископ, що само по собі було великою честю. Але й це нічого не змінило. Простак почав сперечатися вже з самим єпископом.

— Покажіть мені, — сказав він, — у книзі, яку дав мені дядько, хоча б одну людину, яку хрестили не в річці, — і тоді я зроблю все, що ви забажаєте.

Тітка була в розпачі. Вона пригадала, що коли її небіж уперше вклонявся присутнім, то мадемуазель де Сен-Ів він уклонився глибше, ніж будь-кому іншому. Навіть єпископові він не виявив тієї шанобливої сердечності, яку так природно виявив до цієї вродливої дівчини.

Тоді вона вирішила звернутися до мадемуазель де Сен-Ів і попросила її скористатися своїм впливом, щоб умовити Простака охреститися так, як це заведено у бретонців. Адже тітка була переконана, що її небіж ніколи не стане справжнім християнином, якщо й далі наполягатиме на хрещенні в проточній воді.

Мадемуазель де Сен-Ів почервоніла від таємної радості, що їй доручили таку важливу місію.

Вона скромно підійшла до Простака, благородно й невимушено взяла його за руку й тихо сказала:

— Невже ви нічого не зробите заради мене?

Промовляючи це, вона сором’язливо опустила очі, а потім знову підвела їх із такою зворушливою грацією, що важко було їй противитися.

— Заради вас — усе, мадемуазель! Усе, що ви мені накажете! Хрещення водою, хрещення вогнем, хрещення кров’ю — немає нічого, у чому я міг би вам відмовити.

Мадемуазель де Сен-Ів здобула перемогу двома словами там, де не допомогли ні старання пріора, ні нескінченні розпитування судді, ні навіть доводи самого єпископа. Вона відчула солодкість своєї перемоги, хоча ще не усвідомлювала всіх її наслідків.

Хрещення відбулося з усією можливою урочистістю, величчю та благопристойністю. Дядько й тітка поступилися честю тримати Простака над хрещальною купіллю абатові де Сен-Іву та його сестрі. Мадемуазель де Сен-Ів сяяла від щастя, ставши хрещеною матір’ю. Вона ще не знала, які обов’язки накладає на неї це високе звання, і прийняла цю честь, не підозрюючи про її фатальні наслідки.

Оскільки жодна урочистість не обходиться без пишного обіду, після хрещення всі сіли до столу. Дотепники Нижньої Бретані жартували, що вино хрестити не варто. Пан пріор зауважив, що, за словами Соломона, вино звеселяє серце людини. Єпископ додав, що патріарх Юда мав прив’язати свого віслюка до виноградної лози й омити свій одяг у крові винограду, і що дуже прикро, що в Нижній Бретані цього зробити неможливо, бо Господь не дав цьому краєві виноградників. Кожен намагався сказати щось дотепне про хрещення Простака й водночас обсипати люб’язностями його хрещену матір.

Суддя, вірний своїй звичці, запитав гуронця:

— То ви будете вірні своїм обіцянкам?

— А як я можу їх порушити? — відповів Простак. — Адже я дав їх перед мадемуазель де Сен-Ів.

Простак дедалі більше веселішав. Він без кінця піднімав келихи за здоров’я своєї хрещеної.

— Якби мене хрестили ваші руки, — сказав він, — я відчуваю, що холодна вода, яку мені вилили на потилицю, обпекла б мене.

Суддя знайшов це надто поетичним, не знаючи, наскільки алегорії звичні в Канаді. Але хрещена мати була від цього в повному захваті.

Під час хрещення новоохрещений отримав ім’я Геркулес. Єпископ Сен-Мало весь час допитувався, хто ж той святий покровитель, про якого він ніколи не чув.

Єзуїт, людина надзвичайно вчена, пояснив, що це святий, який звершив дванадцять чудес.

— Було ще й тринадцяте, не менш дивовижне за всі попередні, — додав він. — Але єзуїтові не личить про нього говорити. За одну-єдину ніч святий перетворив п’ятдесят дівчат на жінок.

Якийсь дотепник, що був серед гостей, із великим запалом почав вихваляти це чудо. Усі пані сором’язливо опустили очі й, глянувши на Простака, мовчки вирішили, що він цілком гідний носити ім’я такого святого.

Розділ 5

ЯК ПРОСТАК ЗАКОХАВСЯ 

Треба зізнатися, що після цього хрещення й святкового обіду мадемуазель де Сен-Ів палко бажала, аби пан єпископ ще раз зробив її учасницею якогось прекрасного таїнства разом із паном Геркулесом Простаком. Проте вона була прекрасно вихована й надзвичайно скромна, тому навіть сама собі не наважувалася до кінця зізнатися у своїх ніжних почуттях. Якщо ж мимоволі зраджували її погляд, слово, жест чи думка, вона негайно прикривала їх чарівною вуаллю сором’язливості. Вона була ніжною, жвавою й розсудливою.

Щойно єпископ від’їхав, Простак і мадемуазель де Сен-Ів зустрілися, навіть не усвідомлюючи, що шукали одне одного.  

Насамперед Простак сказав, що любить її всім серцем і що навіть прекрасна Абакаба, через яку він колись утратив голову у своїй країні, не може зрівнятися з нею.

Мадемуазель із властивою їй скромністю відповіла, що про це слід якнайшвидше поговорити з паном пріором, його дядьком, і з мадемуазель де Керкабон, а зі свого боку вона скаже кілька слів своєму дорогому братові, абатові де Сен-Іву. Вона сподівається, що всі дадуть свою згоду.

Простак відповів, що не потребує нічиєї згоди й вважає надзвичайно дивним звертатися до сторонніх людей із проханням вирішити те, що стосується лише двох.

— Коли двоє між собою вже дійшли згоди, — сказав він, — навіщо їм третій, щоб їх мирити? Я ж ні в кого не питаю дозволу, коли хочу поснідати, піти на полювання чи лягти спати. Звісно, в коханні добре мати згоду тієї, кого кохаєш. Але ж закоханий я не в свого дядька і не в свою тітку, тож не до них мені звертатися. А якби ви мене послухали, то й обійшлися б без порад пана абата де Сен-Іва.

Можна собі уявити, скільки тонкого такту й делікатності довелося виявити юній бретонці, щоб навернути свого гуронця до правил пристойності. Вона навіть трохи розсердилася, але незабаром зм’якшала. Невідомо, чим закінчилася б ця розмова, якби з настанням вечора абат де Сен-Ів не забрав сестру до свого абатства.

Простак дочекався, поки дядько й тітка, втомлені урочистостями та довгим обідом, поснули. Частину ночі він складав гуронською мовою вірші для своєї коханої. Адже слід знати, що немає на світі такого краю, де кохання не зробило б закоханих поетами.

Наступного ранку, після сніданку, у присутності мадемуазель де Керкабон, яка була надзвичайно зворушена, дядько звернувся до нього:

— Слава небесам, любий небоже, що ти маєш честь бути християнином і нижньобретонцем! Але цього ще замало. Я вже немолодий. Мій брат залишив після себе лише клаптик землі, який майже нічого не вартий. Натомість я маю прибутковий пріорат. Якщо ти, як я сподіваюся, погодишся хоча б стати піддияконом, я передам тобі свій пріорат. Тоді ти житимеш у достатку й водночас станеш розрадою моєї старості.

Простак відповів:

— Дядьку, нехай вам щастить! Живіть якомога довше. Я не знаю, що означає бути піддияконом і що таке передати пріорат. Але мені все одно, аби тільки мадемуазель де Сен-Ів була моєю.

— Господи! Що ти таке кажеш, небоже? Невже ти закохався в цю чарівну панну?
— Так, дядьку.
— На жаль, небоже, ти ніколи не зможеш із нею одружитися.

— Чому ж ні? Це дуже навіть можливо. Вона не тільки потиснула мені руку, коли ми прощалися, а ще й пообіцяла попросити моєї руки. Тож я неодмінно з нею одружуся.

— Кажу тобі, це неможливо! Вона твоя хрещена мати. Для хрещеної матері навіть потиснути руку своєму похресникові — вже страшний гріх. А одружуватися зі своєю хрещеною матір’ю заборонено. Цього не дозволяють ні Божі, ні людські закони.

— Та годі, дядьку! Ви жартуєте! Чому не можна одружитися зі своєю хрещеною матір’ю, якщо вона молода й гарна? У книзі, яку ви мені дали, я ніде не прочитав, що не можна брати за дружину дівчину, яка допомогла тобі охреститися. Я щодня помічаю, що тут роблять безліч такого, про що у вашій книзі взагалі не сказано, і водночас не роблять майже нічого з того, що в ній написано. Зізнаюся, це мене і дивує, і сердить. Якщо мене позбавлять прекрасної Сен-Ів через моє хрещення, то попереджаю: я викраду її й сам зречуся свого хрещення.

Пріор не знайшов що відповісти. Його сестра розплакалася.

— Любий брате, — сказала вона, — не можна допустити, щоб наш небіж загубив свою душу. Святий Отець Папа може дати йому дозвіл, і тоді він буде щасливий у християнському шлюбі з тією, кого любить.

Простак міцно обійняв тітку.

— То хто ж цей дивовижний чоловік, — запитав він, — який із такою добротою допомагає хлопцям і дівчатам у їхньому коханні? Я хочу негайно піти й поговорити з ним.

Йому пояснили, хто такий Папа. Простак здивувався ще більше, ніж раніше.

— Любий дядьку, у вашій книзі про все це немає жодного слова. Я мандрував, знаю море; ми зараз стоїмо на березі Океану. І я маю покинути мадемуазель де Сен-Ів, щоб просити дозволу її кохати в людини, яка живе десь біля Середземного моря, за чотириста льє звідси, та ще й говорить мовою, якої я не розумію! Це просто неймовірна безглуздість. Ні, я зараз же піду до пана абата де Сен-Іва — він живе лише за одну льє звідси, — і ручаюся вам, що ще сьогодні одружуся зі своєю коханою.

Не встиг він договорити, як до кімнати ввійшов суддя, який, за своєю звичкою, відразу запитав, куди він збирається.

— Одружуватися, — відповів Простак і стрімголов вибіг із дому.

За чверть години він уже був у своєї прекрасної нижньобретонки, яка ще спала.

— Ох, брате мій, — сказала мадемуазель де Керкабон пріорові, — ніколи вам не зробити з нашого небожа піддиякона.

Суддя був украй незадоволений цією поїздкою, бо сам мріяв одружити свого сина з мадемуазель де Сен-Ів. А син його був іще дурніший і ще нестерпніший за батька.

Розділ 6

ПРОСТАК БІЖИТЬ ДО СВОЄЇ КОХАНОЇ 

Ледве Простак прибув, як, дізнавшись у старої служниці, де спальня його коханої, рвучко штовхнув двері, які були лише причинені, і кинувся до її ліжка.

Мадемуазель де Сен-Ів прокинулася від несподіванки й скрикнула:

— Що?! Це ви? Ах, це справді ви! Зупиніться! Що ви робите?

— Я одружуюся з вами, — відповів Простак.

І справді одружився б із нею тієї ж миті, якби вона не почала відбиватися з усією чеснотою та стриманістю, властивими добре вихованій дівчині.

Простак не розумів жартів. Усі ці церемонії здавалися йому вкрай безглуздими.

— Абакаба, моя перша кохана, поводилася зовсім не так. У вас немає честі. Ви пообіцяли мені шлюб, а тепер не хочете одружуватися. Це порушення найперших законів честі. Я навчу вас тримати слово й поверну на шлях чесноти.

Простак мав мужню й безстрашну вдачу, гідну Геркулеса, ім’я якого він отримав під час хрещення. Він уже збирався виявити всю силу цієї героїчної доблесті, коли на пронизливі крики розсудливо доброчесної панни прибіг мудрий абат де Сен-Ів разом зі своєю економкою, старим побожним слугою та парафіяльним священником.

Їхня поява трохи остудила запал нападника.

— Господи, дорогий сусіде, що ви тут робите? — вигукнув абат.

— Виконую свій обов’язок, — відповів молодий чоловік. — Я дотримуюся своїх обіцянок, а вони святі.

Мадемуазель де Сен-Ів, почервонівши, поспіхом привела до ладу свій одяг.

Простака відвели до іншої кімнати. Абат почав пояснювати йому, наскільки неприпустимим був його вчинок. Простак захищався, посилаючись на права природного закону, який знав досконало. Абат же намагався довести, що людські закони мають безумовну перевагу і що без домовленостей між людьми природний закон майже завжди обертався б звичайним правом сильного.

— Потрібні нотаріуси, священники, свідки, шлюбні угоди, дозволи, — казав він.

Простак відповів тим самим запереченням, яке люди, яких називають дикунами, висловлювали споконвіку:

— Виходить, ви дуже нечесні люди, якщо між вами потрібна така сила-силенна пересторог.

Абатові нелегко було відповісти на цей закид.

— Зізнаюся, — сказав він, — серед нас справді чимало легковажних і шахраїв. Та їх було б не менше й серед гуронців, якби вони жили всі разом у великому місті. Але серед людей є й мудрі, чесні та розсудливі. Саме вони створили закони. І що порядніша людина, то охочіше вона повинна їм підкорятися. Так вона подає приклад порочним людям, які шанують ті пута, які чеснота покладає сама на себе.

Ця відповідь вразила Простака. Як уже було сказано, він мав ясний і здоровий розум. Його пом’якшили лагідними словами, дали йому надію. Саме на ці дві приманки ловляться люди в обох півкулях світу. Зрештою до нього навіть привели мадемуазель де Сен-Ів, коли вона вже закінчила вбиратися.

Усе відбувалося з бездоганною пристойністю. Але, попри цю зовнішню стриманість, палкий погляд Простака-Геркулеса щоразу змушував його кохану опускати очі й тривожив усіх присутніх.

Відправити його назад до дядька й тітки виявилося надзвичайно важко. І цього разу довелося вдатися до впливу прекрасної мадемуазель де Сен-Ів. Що сильніше вона відчувала свою владу над ним, то дужче його кохала. Вона переконала його піти, але сама була глибоко засмучена.

Коли ж Простак нарешті пішов, абат, який був не лише старшим братом мадемуазель де Сен-Ів, а й її опікуном, вирішив урятувати свою підопічну від залицянь цього небезпечного закоханого. Він порадився із суддею. Той, як і раніше, мріяв одружити зі Сен-Ів власного сина, а тому порадив віддати бідну дівчину до монастиря.

Це був страшний удар. Навіть байдужа дівчина, яку силоміць відправили б до монастиря, здійняла б розпачливий плач. А що вже казати про закохану — та ще й таку розумну й ніжну! Для неї це було справжнім відчаєм.

Повернувшись до пріора, Простак із властивою йому щирістю розповів про все, що сталося. Йому знову почали читати повчання. Вони трохи вплинули на його розум, але зовсім не подіяли на його почуття.

Наступного дня він збирався знову піти до своєї коханої, щоб обговорити з нею природний закон і закон людських домовленостей.

Та суддя із неприхованою втіхою повідомив йому, що мадемуазель де Сен-Ів уже в монастирі.

— Ну що ж, — сказав Простак, — тоді я піду міркувати з нею до монастиря.
— Це неможливо, — відповів суддя.

Дуже довго пояснювали йому, що таке монастир, що це слово походить від латинського “сопventus“, що означає “зібрання”; та Простак ніяк не міг зрозуміти, чому його не можуть прийняти до цього зібрання.

А коли довідався, що це «зібрання» насправді є своєрідною в’язницею, де дівчат тримають замкненими, — річ нечувана ні серед гуронців, ні серед англійців, — він розлютився так само шалено, як колись його небесний покровитель Геркулес, коли цар Евріт [11] , не менш жорстокий, ніж абат де Сен-Ів, відмовив йому в руці своєї прекрасної доньки Іоли, не менш вродливої, ніж сестра абата. Простак уже хотів підпалити монастир, визволити свою кохану або згоріти разом із нею.

Мадемуазель де Керкабон була нажахана. Вона остаточно втратила надію побачити свого небожа піддияконом і, плачучи, повторювала, що після хрещення в нього ніби вселився диявол.

Розділ 7

ПРОСТАК ВІДБИВАЄ НАПАД АНГЛІЙЦІВ

Поринувши в глибоку й похмуру меланхолію, Простак блукав берегом моря. За плечем у нього висіла двоствольна рушниця, при боці — великий мисливський ніж. Час від часу він стріляв у птахів, а інколи його навіть спокушала думка вистрілити в себе. Та він усе ще любив життя — заради мадемуазель де Сен-Ів. То він проклинав дядька, тітку, всю Нижню Бретань і власне хрещення. То знову благословляв їх, адже саме завдяки їм зустрів ту, яку покохав. Він уже вирішував спалити монастир — і тієї ж миті відмовлявся від цього задуму, боячись, що разом із монастирем загине й його кохана. Хвилі Ла-Маншу не бувають такими бурхливими під східними й західними вітрами, як бурхало його серце, розриване суперечливими почуттями.

Він швидко крокував сам не знаючи куди, аж раптом почув барабанний бій. Удалині він побачив безліч людей: одні стрімголов бігли до берега, інші так само стрімко тікали. 

З усіх боків здіймалися тривожні крики. Цікавість і відвага миттю понесли його туди, звідки лунав цей гамір. Кількома велетенськими стрибками він опинився на місці.
Командир місцевого ополчення, який колись вечеряв із ним у пріора, одразу його впізнав. Він кинувся до нього з розпростертими обіймами.

— А ось і Простак! Він битиметься за нас!

Ополченці, які досі тремтіли від страху, відразу підбадьорилися й також закричали:

— Це Простак! Це Простак!
— Панове, — запитав він, — що сталося? Чого ви так перелякалися? Невже ваших коханих теж замкнули в монастирях?

У відповідь сотні голосів навперебій закричали:

— Хіба ви не бачите? Англійці висаджуються на берег!
— То й що? — спокійно відповів гуронець. — Це хоробрі люди. Вони ж не викрали моєї коханої.

Тоді командир пояснив йому, що англійці прибули пограбувати абатство Монтань, випити вино його дядька, а може, навіть викрасти мадемуазель де Сен-Ів.

Він також сказав, що маленьке судно, на якому Простак колись прибув до Бретані, лише розвідало узбережжя; що тепер англійці розпочали воєнні дії, навіть не оголосивши війни французькому королю, і що вся провінція опинилася під загрозою.

— Якщо це правда, — відповів Простак, — вони порушують природний закон. Дозвольте мені самому з ними поговорити. Я довго жив серед них, знаю їхню мову й не можу повірити, що вони здатні на такий негідний учинок.

Поки вони розмовляли, англійська ескадра вже наблизилася до берега. Простак миттю стрибнув у маленький човен, доплив до флагманського корабля, піднявся на борт і запитав, чи справді вони прийшли спустошувати цей край, навіть не оголосивши війни по-чесному. Адмірал і вся команда вибухнули гучним сміхом, почастували його пуншем, а потім відправили назад.

 Простак був глибоко вражений такою зневагою. Відтепер він думав лише про те, як хоробро битися проти своїх колишніх приятелів — заради нових співвітчизників і пана пріора. З усіх околиць поспішали місцеві шляхтичі. Простак приєднався до них.

У їхньому розпорядженні було кілька гармат. Він сам заряджав їх, наводив на ціль і стріляв одну за одною. Англійці висадилися на берег. Він кинувся їм назустріч, власноруч убив трьох солдатів і навіть поранив самого адмірала, який нещодавно з нього насміхався. Його відвага запалила мужність усього ополчення. Англійці поспішно повернулися на свої кораблі, а все узбережжя лунало від переможних вигуків:

— Хай живе король! Хай живе Простак!

Усі його обіймали, кожен поспішав перев’язати легкі рани, яких він зазнав у бою.

— Якби тут була мадемуазель де Сен-Ів, — казав він, — вона сама приклала б мені пов’язку.

Суддя, який під час бою переховувався у власному погребі, також прийшов привітати героя. Та він неабияк перелякався, коли почув, як Геркулес Простак звернувся до десятка завзятих молодих людей, що його оточували:

— Друзі мої, замало визволити абатство Монтань. Треба ще визволити одну дівчину.

Від цих слів уся запальна молодь спалахнула ентузіазмом. Уже цілий натовп рушив за ним до монастиря. Якби суддя негайно не попередив командира й якби навздогін не кинулися люди, щоб зупинити цей веселий загін, усе було б скінчено.

Простака повернули до дядька й тітки, які зустріли його слізьми ніжності.

— Тепер я добре бачу, — сказав дядько, — що ти ніколи не станеш ні піддияконом, ні пріором. Зате будеш офіцером, ще хоробрішим за мого брата-капітана, і, найімовірніше, таким самим безгрошовим.

Мадемуазель де Керкабон без упину плакала, обіймаючи небожа.

— Він загине, як і мій брат! — повторювала вона. — Краще б уже став піддияконом.

Під час бою Простак знайшов великий гаманець, ущерть наповнений гінеями. Найімовірніше, його загубив адмірал. Простак не сумнівався, що за ці гроші можна купити мало не всю Нижню Бретань, а насамперед зробити мадемуазель де Сен-Ів великою пані. Усі радили йому вирушити до Версаля, щоб отримати від короля нагороду за свою службу. Командир і найстарші офіцери видали йому найкращі рекомендаційні свідоцтва. Дядько й тітка також схвалили його подорож. Не було жодного сумніву, що його представлять самому королеві, а вже це одне зробить його надзвичайно шанованою людиною в усій провінції. Ці добрі люди ще й додали до англійського гаманця чималу суму зі своїх заощаджень.

Простак думав про себе:

— Коли я побачу короля, то попрошу в нього дозволу одружитися з мадемуазель де Сен-Ів. І він, звісно ж, мені не відмовить.

Отож він вирушив у дорогу під захоплені вигуки всієї округи. Його мало не задушили в обіймах, тітка облила слізьми, дядько благословив, а сам він подумки доручив себе прекрасній мадемуазель де Сен-Ів.

Розділ 8

ПРОСТАК ЇДЕ ДО КОРОЛЯ. ДОРОГОЮ ВІН ВЕЧЕРЯЄ З ГУГЕНОТАМИ.

 Простак вирушив до Сомюра поштовою каретою, бо тоді іншого зручного способу подорожувати майже не було. Коли він прибув до Сомюра, то здивувався, побачивши місто майже спорожнілим. Багато родин саме залишали свої домівки й виїжджали. Йому розповіли, що ще шість років тому в Сомюрі мешкало понад п’ятнадцять тисяч людей, а тепер не залишилося й шести тисяч.

Під час вечері в заїзді він не забув згадати про це. За столом сиділо кілька протестантів. Одні гірко нарікали, інші тремтіли від гніву, ще інші, плачучи, промовляли: Nos dulcia linquimus arva, Nos patriam fugimus.

Простак не знав латини, тож попросив пояснити ці слова. Вони означали:

— Ми покидаємо наші любі поля, ми тікаємо з рідної землі.

— Панове, а чому ви тікаєте зі своєї батьківщини?

— Бо нас хочуть змусити визнати владу папи.

— А чому б вам її не визнати? Хіба у вас немає хрещених матерів, із якими ви хочете побратися? Мені казали, що саме папа дає на це дозвіл.

— Ох, пане, цей папа заявляє, що він — володар королівських держав.

— Панове, а чим ви займаєтеся?

— Переважно ми сукнарі та мануфактурники.

— Якщо ваш папа каже, що він господар ваших сукон і ваших мануфактур, тоді ви цілком слушно не визнаєте його влади. Але що до королів — то це вже їхня справа. Навіщо вам у неї втручатися?

Тоді заговорив невисокий чоловік у чорному. Дуже вчено й докладно він виклав усі кривди, яких зазнали присутні. Він із таким запалом говорив про скасування Нантського едикту, так зворушливо оплакував долю п’ятдесяти тисяч родин, змушених утекти, і ще п’ятдесяти тисяч, навернених драгунами до католицтва силоміць, що Простак і сам не стримав сліз.

— Як же так, — мовив він, — чому такий великий король, чия слава сягнула навіть гуронців, добровільно позбавляє себе стількох сердець, які любили б його, і стількох рук, що служили б йому?

— Бо його, як і багатьох інших великих володарів, ввели в оману, — відповів чоловік у чорному. — Йому навіяли, ніби досить одного його слова — і всі люди почнуть думати так само, як він. Ніби змінити віру можна так само легко, як його музикант Люллі за мить змінює театральні декорації в своїх операх. Уже тепер король втрачає від п’ятисот до шестисот тисяч надзвичайно корисних підданих, а ще й наживає собі ворогів. Король Вільгельм, який нині править Англією, вже сформував кілька полків саме з тих французів, які за інших обставин воювали б за свого законного монарха.

— Це лихо тим дивовижніше, що нинішній папа, заради якого Людовік XIV жертвує частиною власного народу, є його відкритим ворогом. Уже дев’ять років між ними триває гострий конфлікт. Він зайшов так далеко, що Франція вже сподівалася нарешті скинути ярмо, під яким стільки століть перебувала через цього чужоземця, і передусім перестати надсилати йому гроші, адже саме гроші рухають більшістю справ у цьому світі. Отже, цілком очевидно, що цього великого короля ввели в оману і щодо його справжніх інтересів, і щодо меж його влади. Тим самим завдали тяжкої образи великодушності його серця.

Щораз більше зворушений, Простак запитав, хто ж із французів так безсоромно обманює монарха, якого так шанують гуронці.

— Це єзуїти, — відповіли йому. — Найперше отець де ла Шез, духівник Його Величності. Треба сподіватися, що колись Бог покарає їх і вижене так само, як вони виганяють нас. Хіба може бути нещастя страшніше за наше? Пан де Лувуа звідусіль насилає на нас єзуїтів і драгунів.

— Гаразд, панове, — вигукнув Простак, уже не стримуючи обурення, — я їду до Версаля отримати винагороду за свою службу. Я поговорю з цим паном де Лувуа. Мені казали, що саме він керує війною, не виходячи зі свого кабінету. Я побачуся з королем і відкрию йому всю правду. Неможливо не скоритися правді, коли її відчуєш. Потім я швидко повернуся, одружуся з панною де Сент-Ів і щиро запрошую всіх вас на весілля.

Добрі люди вирішили, що перед ними якийсь вельможа, який подорожує інкогніто звичайною поштовою каретою. Дехто ж подумав, що це королівський блазень.

За столом сидів також переодягнений єзуїт, який був шпигуном преподобного отця де ла Шеза. Він доносив йому про все, що чув і бачив, а отець де ла Шез повідомляв про це панові де Лувуа. Шпигун написав листа. Простак і цей лист прибули до Версаля майже одночасно.

Розділ 9

ПРИБУТТЯ ПРОСТАКА ДО ВЕРСАЛЯ. ЙОГО ПРИЙОМ ПРИ ДВОРІ

Простак прибув до Версаля в паланкіні й висадився на кухонному подвір’ї. Він запитав носіїв паланкіна, о котрій годині можна побачити короля. Ті розреготалися йому просто в обличчя, так само як колись англійський адмірал. Простак відплатив їм тим самим — побив їх. Вони кинулися давати відсіч, і справа могла закінчитися кривавою бійкою, якби повз не проходив королівський гвардієць, бретонський шляхтич, який розігнав той набрід.

 — Пане, — звернувся до нього мандрівник, — ви здаєтеся мені чесною й відважною людиною. Я небіж пана пріора Богоматері Гірської; я вбивав англійців і приїхав поговорити з королем. Прошу вас, проведіть мене до його покоїв.

Гвардієць, утішений зустріччю з хоробрим земляком, який, щоправда, зовсім не знав придворних звичаїв, пояснив йому, що з королем так не розмовляють і що спершу треба бути представленим монсеньйору де Лувуа.

— Гаразд, тоді ведіть мене до цього монсеньйора де Лувуа; певно ж, він і проведе мене до Його Величності.

— До монсеньйора де Лувуа потрапити ще важче, — відповів гвардієць, — ніж до самого короля. Але я відведу вас до пана Александра, першого чиновника військового відомства: це майже те саме, що розмовляти з міністром.

Отож вони вирушили до цього пана Александра, першого чиновника, але потрапити до нього не змогли. Він був зайнятий справою з однією придворною дамою, і наказав нікого не впускати.

— Нічого страшного, — сказав гвардієць. — Ще не все втрачено. Підемо до першого помічника пана Александра: це майже те саме, що говорити з самим паном Александром.

Гуронець, украй здивований, пішов за ним. Вони разом просиділи пів години в маленькій приймальні.

— Що це все означає? — запитав Простак. — Невже в цій країні всі люди невидимі? У Нижній Бретані набагато легше битися з англійцями, ніж у Версалі знайти тих, кого шукаєш.

Щоб не нудьгувати, він почав розповідати своєму землякові про своє кохання. Та коли годинник пробив годину, гвардієць мусив повернутися на службу. Вони домовилися побачитися наступного дня, а Простак залишився ще на пів години в приймальні, думаючи про мадемуазель де Сент-Ів і про те, як важко говорити з королями та першими чиновниками.

Нарешті з’явився господар приймальні.

— Пане, — сказав йому Простак, — якби я так само довго чекав, щоб відбити напад англійців, як ви змусили мене чекати на прийом, вони б уже спокійно плюндрували всю Нижню Бретань.

Ці слова справили на чиновника враження.

— Чого ви домагаєтеся? — нарешті запитав він бретонця.

— Винагороди, — відповів той. — Ось мої докази.

Він розгорнув перед ним усі свої посвідчення. Чиновник прочитав їх і сказав, що, ймовірно, йому дозволять купити собі чин лейтенанта.

— Як це — купити? То я ще маю платити гроші за те, що відбивав англійців? Маю заплатити за право бути вбитим за вас, поки ви тут спокійно даєте свої прийоми? Здається, ви з мене глузуєте. Я хочу безкоштовно отримати кавалерійську роту; хочу, щоб король забрав мадемуазель де Сент-Ів із монастиря й віддав її мені за дружину; хочу поговорити з королем заради п’ятдесяти тисяч родин, яких маю намір повернути йому; словом, я хочу бути корисним: нехай мене залучать до справи й дадуть мені можливість просуватися вперед.

— А як вас звати, пане, який говорить таким гучним тоном?

— Ого! — вигукнув Простак. — То ви навіть не прочитали моїх посвідчень? Невже тут так заведено? Мене звати Еркюль де Керкабон; я охрещений, зупинився в «Блакитному циферблаті», і я поскаржуся на вас королю.

Чиновник, як і жителі Сомюра, вирішив, що з головою в нього не все гаразд, і не надав його словам особливого значення.

Того самого дня преподобний отець Ла Шез, духівник Людовіка XIV, отримав листа від свого шпигуна, який звинувачував бретонця Керкабона в тому, що він у душі співчуває гугенотам і засуджує поведінку єзуїтів.

 Тим часом пан де Лувуа також одержав листа від допитливого судді, який змальовував Простака як шибайголову, що нібито збирався палити монастирі й викрадати дівчат.

Після прогулянки версальськими садами, де він смертельно занудьгував, Простак повечеряв так, як вечеряють гуронці й нижні бретонці, а потім ліг спати, сповнений солодкої надії наступного дня побачити короля, домогтися шлюбу з мадемуазель де Сент-Ів, отримати бодай кавалерійську роту та покласти край переслідуванням гугенотів. 

 Він заколисував себе цими приємними мріями, коли до його кімнати увійшли жандарми. Насамперед вони забрали його двоствольну рушницю та велику шаблю.

Перелічивши, скільки в Простака грошей готівкою, його забрали до фортеці-в’язниці Бастилії, яку король Карл V, син Жана II, загадав збудувати біля Сент-Антуанської вулиці й Турнельської брами.

Яким було здивування Простака дорогою, можете собі уявити. Спершу він подумав, що це сон. Якийсь час стояв наче заціпенілий, а тоді його раптом охопила така лють, що сили подвоїлися. Він схопив за горло двох своїх супровідників, які сиділи з ним у кареті, викинув їх за дверцята, сам вистрибнув слідом і потягнув за собою третього, який намагався його втримати. Та від надмірного зусилля впав. Його зв’язали й знову закинули до карети.

— Ось яка нагорода за те, що виганяєш англійців із Нижньої Бретані! — вигукував він. — Що б ти сказала, люба Сент-Ів, якби побачила мене в такому становищі?

Нарешті вони прибули до місця, призначеного для його ув’язнення. Мовчки віднесли його до кімнати, де він мав провести свої дні, — так само мовчки, як несуть небіжчика на цвинтар. Та кімната вже мала мешканця. Там уже два роки животів старий самітник із Пор-Рояля на ім’я Гордон.

— Ось вам товариш, — сказав начальник вартових, — привів вам співрозмовника.

І тієї ж миті за ними з гуркотом зачинилися важкі двері, оббиті широкими залізними смугами й замкнені на величезні засуви. Так двоє бранців опинилися відрізаними від усього світу.

 Розділ 10

ПРОСТАК УВ’ЯЗНЕНИЙ У БАСТИЛІЇ РАЗОМ ІЗ ЯНСЕНІСТОМ

Пан Гордон був літнім чоловіком, але ще бадьорим і спокійним. Він досконало володів двома великими мистецтвами: гідно зносити нещастя й утішати тих, хто страждає. З відкритим, співчутливим обличчям він підійшов до свого нового товариша й, обійнявши його, промовив:

— Хто б ви не були, якщо доля привела вас розділити зі мною цю могилу, знайте: я завжди забуду про власні страждання, аби хоч трохи полегшити ваші муки в цій безодні, куди нас кинули. Вшануймо Провидіння, яке привело нас сюди, терпімо зі спокоєм і не втрачайте надії.

Ці слова подіяли на душу Простака так само, як колись славнозвісні англійські краплі, що повертають до життя того, хто вже стоїть на порозі смерті, й змушують його з подивом знову розплющити очі.

Після перших привітань Гордон не став допитуватися про причину його нещастя. Своєю лагідною розмовою й тим особливим співчуттям, яке двоє нещасних природно відчувають одне до одного, він поступово спонукав Простака відкрити серце й скинути з душі тягар, що його пригнічував. Та навіть вислухавши його, Гордон не міг збагнути причини цього лиха. Воно здавалося йому наслідком без жодної причини, і старий добродій дивувався не менше, ніж сам Простак.

— Бог, безперечно, має щодо вас великі задуми, — сказав янсеніст гуронцеві. — Адже Він привів вас із берегів озера Онтаріо до Англії та Франції, дав вам охреститися в Нижній Бретані й урешті привів сюди — задля спасіння вашої душі.

— Чесно кажучи, — відповів Простак, — мені здається, що до моєї долі доклав руку сам диявол. Мої співвітчизники в Америці ніколи не поставилися б до мене з тією жорстокістю, якої  я тут зазнав. Вони навіть не здатні такого уявити. Їх називають дикунами, але це лише прості, грубуваті люди. А люди в цій країні — витончені пройдисвіти. Щиро кажучи, мене вражає, що я прибув із іншого світу лише для того, щоб опинитися в цьому, замкнений на чотири засуви разом зі священником. Та коли подумати про безліч людей, які вирушають з однієї півкулі в іншу, щоб там загинути, або тонуть дорогою й стають поживою для риб, то я зовсім не бачу тих милостивих Божих задумів, про які ви говорите.

Обід їм подали через маленьке віконце в дверях. Розмовляли вони про Провидіння, про королівські накази на арешт і про мистецтво не занепадати духом перед нещастями, від яких у цьому світі не застрахована жодна людина.

— Я вже два роки перебуваю тут, — сказав старий, — і не мав іншої втіхи, крім самого себе та книжок. За весь цей час я жодного разу не піддався поганому настрою.

— Ох, пане Гордоне! — вигукнув Простак. — То ви, виходить, ніколи не кохали своєї хрещениці? Якби ви знали мадемуазель де Сент-Ів так, як знаю її я, ви були б у розпачі.

Промовивши це, він уже не зміг стримати сліз і відчув, що на серці йому трохи полегшало.

— Але чому сльози так полегшують душу? — запитав він. — Здавалося б, мало б бути навпаки.

 — Сину мій, — лагідно відповів старий, — у нас усе підкоряється законам природи. Будь-яке виділення приносить користь тілу; а все, що полегшує тіло, полегшує й душу. Ми всі — лише машини в руках Провидіння.

Простак, який, як ми вже не раз говорили, мав надзвичайно проникливий розум, глибоко замислився над цими словами. Здавалося, зерно цієї думки й раніше жило в ньому самому. Потім він запитав свого співрозмовника, чому його власна «машина» вже два роки перебуває за чотирма засувами.

— Через дієву благодать, — відповів Гордон. — Мене вважають янсеністом. Я знав Арно й Ніколя [12]; єзуїти нас переслідували. Ми віримо, що Папа — лише єпископ, такий самий, як і всі інші. Саме тому отець Ла Шез домігся від короля, свого духовного сина, наказу позбавити мене без жодного суду найдорожчого, що має людина, — свободи.

— Оце справді дивина, — мовив Простак. — Усі нещасні, яких я зустрічав, потерпали через Папу. Щодо вашої дієвої благодаті, то, зізнаюся, я нічого в ній не тямлю. Зате великою Божою милістю вважаю те, що в моєму нещасті мені судилося зустріти таку людину, як ви, яка вливає в моє серце розраду, якої, як мені здавалося, я вже ніколи не зможу відчути.

З кожним днем їхні розмови ставали дедалі цікавішими й змістовнішими. Душі двох бранців усе більше прив’язувалися одна до одної. Старий знав багато, а молодий палко прагнув знань. Уже за місяць Простак узявся вивчати геометрію й буквально поглинав її. Потім Гордон дав йому прочитати «Фізику» Ро, яка тоді ще була в моді, і Простак мав досить здорового глузду, щоб побачити в ній самі лише непевності.

Потім він прочитав перший том «Пошуків істини». Це нове світло ніби осяяло його.

— Як! — вигукнув він. — Невже наша уява й наші чуття так безжально нас обманюють? Невже предмети самі собою не породжують наших уявлень і ми навіть не здатні створити їх самі?

Коли ж він дочитав другий том, то вже був не такий захоплений і дійшов висновку, що руйнувати значно легше, ніж будувати.

Його товариш був здивований, що юнак, який ще недавно майже нічого не знав, висловив думку, доступну лише досвідченому розумові. Відтоді він ще більше зацінив його здібності й ще більше до нього прихилився.

Одного дня Простак сказав йому:

— Мені здається, ваш Мальбранш написав половину своєї книги розумом, а другу половину — уявою та власними упередженнями.

За кілька днів Гордон запитав його:

— То що ж ви думаєте про душу, про те, як у нас виникають ідеї, про нашу волю, про благодать і свободу волі?

— Нічого, — відповів Простак. — А якщо вже й думаю, то лише те, що всі ми перебуваємо під владою Вічної Істоти так само, як зорі й стихії; що Вона звершує в нас усе; що ми — лише маленькі коліщатка величезного механізму, душею якого є Вона сама; що діє Вона через загальні закони, а не заради окремих задумів. Лише це мені здається зрозумілим. Усе інше для мене — темна безодня.

— Але, сину мій, тоді виходить, що Бог є творцем гріха.

— Але ж, отче, ваша дієва благодать також робить Бога творцем гріха. Адже безперечно, що всі, кому цієї благодаті не дано, неодмінно грішитимуть. А хіба той, хто прирікає нас на зло, не є його причиною?

Ця проста й щира логіка дуже збивала старого з пантелику. Він відчував, що даремно намагається вибратися з цієї трясовини. Він нагромаджував безліч слів, які начебто мали сенс, але насправді нічого не пояснювали — як це часто буває з ученням про фізичне передвизначення. Простакові навіть ставало шкода його.

Питання це неминуче приводило до роздумів про походження добра і зла. І тоді бідолашний Гордон мусив перебрати в пам’яті скриньку Пандори, яйце Ормузда, пробите Аріманом, вічну ворожнечу між Тифоном і Осірісом і, нарешті, первородний гріх. Обидва вони блукали в цій глибокій темряві, так і не знаходячи одне одного. Та цей своєрідний роман про душу відвертав їхні думки від власних страждань. Якоюсь дивною силою усвідомлення безлічі людських бід, розсіяних по всьому світу, робило їхні власні нещастя менш нестерпними. Вони вже не наважувалися нарікати, коли страждали всі.

Та в нічній тиші образ прекрасної Сент-Ів стирав у пам’яті її закоханого всі роздуми про метафізику й мораль. Він прокидався зі сльозами на очах. А старий янсеніст на цей час забував і про свою дієву благодать, і про абата де Сен-Сірана, і про Янсенія, аби лише втішити молодого чоловіка, якого щиро вважав людиною в смертному гріху.

Після читання, після довгих міркувань вони знову поверталися до розповідей про власні пригоди. А коли вже не лишалося про що говорити, читали — разом або кожен окремо. Розум молодого чоловіка дедалі міцнів і розвивався. Особливо великих успіхів він досяг би в математиці, якби його так часто не відволікали думки про мадемуазель де Сент-Ів.

Він узявся читати історичні книги, але вони лише засмутили його. Світ видався йому надто жорстоким і надто нещасним. І справді, історія — це лише картина злочинів і людських страждань. Незліченний натовп мирних і невинних людей завжди зникає за лаштунками цих великих сцен. На передньому плані залишаються лише честолюбці та лиходії. Здається, історія подобається людям із тієї самої причини, що й трагедія, яка втрачає силу, якщо в ній немає бурхливих пристрастей, злочинів і великих нещасть. Муза історії Кліо, схоже, теж мусить тримати в руці кинджал, як і Мельпомена.

Хоч історія Франції, як і історія будь-якого іншого народу, сповнена жахіть, її початки здалися Простакові такими відразливими, середні віки — такими сухими, а пізніші часи, навіть доба Генріха IV, — такими дріб’язковими, позбавленими справді величних пам’яток і зовсім не схожими на ті славні епохи великих відкриттів, що уславили інші народи, що йому доводилося долати нудьгу, аби дочитати до кінця всі ці подробиці малопомітних лих, які відбувалися в якомусь куточку світу.

Гордон думав так само. Обоє вони зі співчутливою усмішкою читали про володарів Фезансака, Фезансаге та Астарака. Такі студії, зрештою, могли б бути корисними хіба що їхнім спадкоємцям, якби такі існували. Натомість прекрасні століття Римської республіки на якийсь час змусили його забути про решту світу. Видовище Риму — переможця й законодавця народів — цілком полонило його душу. Він захоплювався народом, який сім століть жив і правився натхненням свободи та прагненням слави.

Так минали дні, тижні, місяці. І він, мабуть, уважав би себе щасливим навіть у цьому місці відчаю, якби не кохав.

Його добре серце й далі боліло за пріора Богоматері Гірської та за чуйну панну де Керкабон.

— Що вони подумають, коли так і не дочекаються від мене жодної звістки? — часто повторював він. — Вони вирішать, що я невдячний.

Ця думка не давала йому спокою. Він більше співчував тим, хто його любив, ніж шкодував самого себе. 

Розділ 11

ЯК ПРОСТАК РОЗВИВАЄ СВІЙ РОЗУМ

Читання розширює душу, а освічений друг утішає її. Наш ув’язнений мав тепер обидва ці дари, про існування яких раніше навіть не здогадувався.

— Я вже ладен повірити в перевтілення, — сказав він одного разу. — Адже я перетворився з дикуна на людину.

На частину грошей, якими йому дозволяли розпоряджатися, він зібрав добірну бібліотеку. Друг заохотив його записувати власні роздуми. Ось що Простак написав про давню історію.

 «Мені здається, що народи колись були такими самими, як і я: вони дуже пізно почали вчитися; протягом багатьох століть жили лише сьогоднішнім днем, майже не цікавилися минулим і зовсім не думали про майбутнє. Я проїхав п’ятсот чи шістсот льє Канадою й не знайшов там жодної пам’ятки; ніхто не знає, що робив його прадід. Хіба це не природний стан людини?

Люди цього материка, як на мене, перевершили людей того світу. Уже багато століть вони збагачують своє життя мистецтвом і знаннями. Чи тому це сталося, що в них росте борода, а американцям Бог її не дав? Не думаю. Адже китайці майже не мають бороди, а мистецтва розвивають уже понад п’ять тисяч років. Якщо їхні літописи налічують більш як чотири тисячі років, то сам народ, безперечно, жив упорядкованим і квітучим життям уже понад п’ятдесят століть.

Особливо мене вражає давня історія Китаю тим, що майже все в ній виглядає природним і правдоподібним. Я захоплююся нею саме тому, що в ній майже немає чудес.

Чому ж усі інші народи вигадали собі казкове походження? Давні французькі літописці, які, втім, не такі вже й давні, виводили французів від Франка, сина Гектора. Римляни називали себе нащадками фригійця, хоча в їхній мові немає жодного слова, бодай трохи схожого на фригійську. У Єгипті боги нібито жили десять тисяч років, а в Скіфії оселилися дияволи й породили гунів. До Фукідіда я бачу лише романи, подібні до “Амадіса”, але значно менш захопливі. Усюди — привиди, оракули, чудеса, чаклунство, перевтілення, віщі сни, від яких залежить доля найбільших імперій і найдрібніших держав. Тут говорять звірі, там їм поклоняються; боги стають людьми, а люди — богами. Якщо вже нам потрібні байки, то нехай вони бодай будуть образом істини. Байки філософів я люблю, з дитячих сміюся, а байки ошуканців ненавиджу».

 Одного разу йому трапилася книга про імператора Юстиніана. У ній розповідалося, що якісь невігласи з Константинополя, написавши найгіршою грецькою мовою, видали указ проти найбільшого полководця свого часу лише через те, що той під час гарячої розмови сказав:

— Істина сяє власним світлом, а людський розум не можна просвітити полум’ям вогнищ.

Ті невігласи заявили, що це твердження є єретичним, ба більше — пахне єрессю, тоді як протилежне твердження є цілком православним, вселенським і грецьким:

— Людський розум просвітлюють тільки полум’ям вогнищ, а істина не здатна сяяти власним світлом.

Ці достойники засудили ще кілька висловів полководця й видали відповідний указ.

— Невже такі люди справді видавали укази? — вигукнув Простак.

 — То були не укази, — відповів Гордон, — а радше контрукази. У Константинополі з них сміялися всі, насамперед сам імператор. Це був мудрий володар, який зумів поставити тих учених мужів у такі межі, що вони вже могли приносити тільки користь. Він добре знав, що ці панове, разом із багатьма іншими жерцями, своїми нескінченними контруказами давно вже вичерпали терпіння його попередників у справах набагато важливіших.

— І правильно зробив, — сказав Простак. — Жерців треба підтримувати, але водночас і тримати в належних межах.

 Він записав і багато інших роздумів, які неабияк стривожили старого Гордона.

«Невже ж так буває? — думав той. — Я витратив п’ятдесят років на навчання, а тепер боюся, що ніколи не досягну того природного здорового глузду, який має цей майже дикий юнак! Я вже починаю побоюватися, що всі ці роки лише старанно зміцнював власні упередження, тоді як він слухає саму лише природу».

У добродія було кілька тих дрібних критичних книжечок, періодичних брошур, у яких люди, нездатні створити бодай щось власне, паплюжили чужі твори; там усілякі Візе зневажали Расіна, а Фейді — Фенелона.  Простак переглянув кілька таких писань.

— Вони нагадують мені дрібних ґедзів, — сказав він, — що відкладають яйця під хвіст найкращим коням. Коням це аж ніяк не заважає бігти.

Обидва філософи ледве удостоїли ці літературні екскременти бодай побіжним поглядом.

Невдовзі вони разом почали вивчати основи астрономії. Простак замовив небесні сфери, і це величне видовище привело його в захват.

— Як же прикро, — казав він, — що я почав пізнавати небо лише тоді, коли мене позбавили права дивитися на нього! Юпітер і Сатурн пливуть безмежними просторами; мільйони сонць освітлюють мільярди світів; а тут, у цьому клаптику землі, знайшлися люди, які позбавили мене, істоту, здатну бачити й мислити, можливості споглядати всі ті світи, куди сягає мій погляд, і навіть той світ, у якому Бог дав мені народитися! Світло, створене для всього Всесвіту, для мене втрачено. Там, на північному обрії, де минули моє дитинство й юність, ніхто не заступав його від мене. Якби не ви, дорогий Гордоне, я був би тут наче в самому небутті.

Розділ 12

ЩО ПРОСТАК ДУМАЄ ПРО ТЕАТРАЛЬНІ П’ЄСИ

Молодий Простак був схожий на могутнє дерево, що виросло на неродючому ґрунті, але, пересаджене в добру землю, швидко пускає глибоке коріння й широко розпросторює віти. Лише дивно було те, що цією благодатною землею для нього стала в’язниця.

Серед книжок, якими двоє бранців заповнювали своє дозвілля, були поетичні збірки, переклади давньогрецьких трагедій і кілька п’єс французького театру. Вірші про кохання водночас приносили Простакові і насолоду, і біль. У кожному з них він упізнавав свою любу Сент-Ів. Байка про двох голубів краяла йому серце: він був надто далеко від свого голубника, щоб повернутися до нього.

Мольєр привів його в захват. Він відкрив йому звичаї Парижа й людської природи.

— Якій із його комедій ви віддаєте перевагу? — запитав Гордон.

— Без жодного сумніву, «Тартюфові».

— Я теж так думаю, — відповів Гордон. — Саме один тартюф запроторив мене до цієї темниці, а можливо, й ваше нещастя — також справа рук тартюфів. А що ви скажете про ці грецькі трагедії?

— Для греків вони добрі, — відповів Простак.

Та коли він прочитав сучасну «Іфігенію», «Федру», «Андромаху» й «Аталію», то був у захваті. Він зітхав, плакав і запам’ятовував їх напам’ять, навіть не намагаючись їх учити.

— Прочитайте «Родогуну», — сказав йому Гордон. — Кажуть, це найкраща трагедія нашого театру. Усе, що так вас зворушило досі, не йде з нею ні в яке порівняння.

Ледве прочитавши першу сторінку, молодий чоловік промовив:

— Це писав не той самий автор.

— Звідки ви це знаєте?

— Поки що й сам не знаю. Але ці вірші не знаходять дороги ні до мого слуху, ні до мого серця.

– О, це ніщо, тільки вірші, – обізвався Ґордон.

— А навіщо ж тоді їх писати? — відповів Простак.

Він дуже уважно дочитав п’єсу до кінця, маючи єдине бажання — отримати від неї задоволення. Потім мовчки подивився на свого друга сухими, здивованими очима й довго не міг нічого сказати.

Нарешті, коли Гордон попросив його висловити свою думку, Простак відповів:

— Початок я майже не зрозумів. Середина мене відверто обурила. Остання сцена дуже мене схвилювала, хоча й здалася малоймовірною. Я не перейнявся долею жодного героя і не запам’ятав навіть двадцяти рядків, хоча зазвичай легко запам’ятовую все, що мені справді подобається.

— А проте саме цю п’єсу вважають найкращою з усіх, які ми маємо.

— Якщо це так, — відповів Простак, — то, мабуть, вона схожа на багатьох людей, які займають місце, на яке не заслуговують. Зрештою, це справа смаку. Мій смак, можливо, ще не сформувався, і я можу помилятися. Але ви знаєте, що я звик говорити те, що думаю, а точніше — те, що відчуваю. Підозрюю, що людськими судженнями часто керують омана, мода й примха. Я судив так, як мені підказувала природа. Можливо, моя природа ще недосконала; але цілком можливо й те, що більшість людей звертається до неї значно рідше, ніж здається.

Після цього він почав декламувати уривки з «Іфігенії», які вже знав напам’ять. Хоча він не володів мистецтвом сценічної декламації, у його словах було стільки щирості й внутрішнього тепла, що старий янсеніст не зміг стримати сліз.

Потім він прочитав «Цінну». Цього разу він уже не плакав, зате щиро захоплювався.

 Розділ 13

ПРЕКРАСНА СЕНТ-ІВ ВИРУШАЄ ДО ВЕРСАЛЯ

Поки наш нещасний в’язень більше просвітлювався, ніж знаходив утіху; поки його талант, так довго пригнічений, розгортався з дивовижною швидкістю й силою; поки сама природа, вдосконалюючись у ньому, ніби мстилася долі за всі її кривди, — що ж сталося з паном пріором, його доброю сестрою та прекрасною затворницею Сент-Ів?

 Перший місяць вони жили в тривозі, а на третій уже були охоплені глибоким смутком. Хибні здогади й безпідставні чутки лише посилювали їхній неспокій. Минуло пів року, і вони вже повірили, що Простак загинув.

Нарешті пан і панна де Керкабон дізналися зі старого листа, який один із королівських гвардійців надіслав до Бретані, що якийсь молодий чоловік, дуже схожий на Простака, одного вечора прибув до Версаля, але тієї ж ночі його кудись забрали, і відтоді про нього більше ніхто нічого не чув.

— Ох, — сказала панна де Керкабон, — наш небіж, мабуть, наробив якоїсь дурниці й накликав на себе великі неприємності. Він молодий, він нижній бретонець і не може знати, як слід поводитися при дворі. Любий брате, я ніколи не була ні у Версалі, ні в Парижі. Ось чудова нагода вирушити туди. Можливо, ми ще знайдемо нашого бідолашного небожа. Це ж син нашого брата, і ми зобов’язані йому допомогти. Хто знає, може, коли вляжеться його юнацький запал, нам нарешті вдасться зробити його піддияконом. Адже він мав неабиякі здібності до наук. Пам’ятаєте, як він міркував про Старий і Новий Заповіти? Ми відповідаємо за його душу. Це ж ми подбали про його хрещення. А його люба Сент-Ів щодня тільки й робить, що плаче. Ні, нам неодмінно треба їхати до Парижа. Якщо його тримають в одному з тих огидних будинків розпусти, про які мені стільки розповідали, ми його звідти визволимо.

Слова сестри глибоко зворушили пріора. Він вирушив до єпископа Сен-Мало, який колись охрестив гуронця, і попросив у нього підтримки та поради. Преосвященний схвалив цю подорож. Він дав пріорові рекомендаційні листи до отця Ла Шеза, духівника короля, який обіймав одну з найвпливовіших посад у державі, до паризького архієпископа Арле та до єпископа Мо, Боссюе.

Нарешті брат із сестрою вирушили в дорогу. Та, прибувши до Парижа, вони почувалися так, ніби заблукали у величезному лабіринті, без нитки Аріадни й без жодного виходу. Статки їхні були скромними, а щодня доводилося наймати екіпажі, щоб розшукувати Простака. Вони шукали безупинно — і нічого не знаходили.

Пріор подався до преподобного отця Ла Шеза. Але той саме перебував із мадемуазель дю Трон і не міг приймати якихось пріорів. Тоді він прийшов до архієпископського палацу. Проте владика усамітнився з прекрасною пані де Ледіг’єр, займаючись, як пояснили, церковними справами. Звідти пріор поспішив до заміського маєтку єпископа Мо. Там єпископ разом із мадемуазель де Молеон досліджував містичне вчення пані Гюйон про божественну любов. Зрештою він таки домігся розмови з обома прелатами. Але кожен із них заявив, що не може втручатися в долю його небожа, бо той не є піддияконом.

Нарешті він потрапив до єзуїта. Той зустрів його з розпростертими обіймами й запевнив, що завжди мав до нього особливу повагу, хоча ніколи раніше його не бачив. Він урочисто заявив, що Товариство Ісуса споконвіку прихильно ставилося до нижніх бретонців.

— Можу запевнити вашу преподобність, що він ледве став християнином. Ми охрестили його лише якихось одинадцять місяців тому.

— О, це вже добре, дуже добре. Ми подбаємо про нього. А ваш церковний дохід значний?

— О, зовсім невеликий, а небіж обходиться нам дуже дорого.

— Чи немає у ваших краях янсеністів? Будьте дуже обережні, любий пане пріоре. Вони небезпечніші за гугенотів і навіть за безбожників.

— Преподобний отче, у нас таких немає. У Богоматері Гірської навіть не знають, що таке янсенізм.

— Тим краще. Ідіть із Богом. Заради вас я зроблю все, що тільки буде в моїх силах.

Він сердечно попрощався з пріором — і тієї ж миті назавжди про нього забув.

Час минав. Пріор і його добра сестра дедалі більше впадали у відчай.

Тим часом проклятий суддя дедалі наполегливіше домагався шлюбу свого здоровенного телепня-сина з прекрасною Сент-Ів, яку спеціально для цього випустили з монастиря. Вона й далі кохала свого любого хрещеника так само палко, як ненавиділа нареченого, якого їй нав’язували. Приниження, якого вона зазнала, коли її силоміць замкнули в монастирі, лише посилило її кохання. А наказ вийти заміж за сина судді став останньою краплею. Жаль, ніжність і відраза розривали її душу. Як відомо, кохання в молодої дівчини набагато винахідливіше й сміливіше, ніж дружня відданість старого пріора чи тітки, якій уже минуло сорок п’ять років. До того ж у монастирі вона встигла добре «освітитися», потай читаючи романи.

Прекрасна Сент-Ів пам’ятала листа, якого один із королівських гвардійців написав до Нижньої Бретані і про який говорила вся округа. Вона вирішила сама вирушити до Версаля, довідатися про долю свого коханого, кинутися до ніг міністрам, якщо він і справді, як казали, перебуває у в’язниці, й домогтися для нього справедливості. Якийсь внутрішній голос підказував їй, що при дворі гарній дівчині ні в чому не відмовляють. Та вона ще не знала, якою ціною це дістається.

Щойно вона ухвалила своє рішення, як душа її заспокоїлася. Вона вже не відштовхувала свого безглуздого нареченого, люб’язно поводилася з ненависним майбутнім свекром, пестила брата й навіть повернула радість у дім.

Але вранці того дня, на який було призначено весілля, вона потай виїхала о четвертій годині, прихопивши зі собою весільні подарунки та все, що тільки змогла зібрати. Усе було продумано настільки добре, що, коли близько полудня зайшли до її кімнати, вона вже була більш ніж за десять льє звідти. Подив і розпач були неймовірні. Того дня допитливий суддя поставив більше запитань, ніж за весь попередній тиждень, а наречений мав ще безглуздіший вигляд, ніж будь-коли. Абат де Сент-Ів, розгніваний втечею сестри, вирішив негайно вирушити навздогін. Суддя із сином також захотіли його супроводжувати.

Так доля майже всю цю околицю Нижньої Бретані повела до Парижа.

Красуня Сен-Ів добре здогадувалася, що за нею поженуться. Вона їхала верхи й хитро розпитувала поштових кур’єрів, чи не зустрічали вони на дорозі до Парижа огрядного абата, величезного суддю та молодого бовдура. На третій день, дізнавшись, що переслідувачі вже зовсім близько, вона звернула на інший шлях і виявилася настільки спритною та везучою, що дісталася Версаля саме тоді, коли її марно шукали в Парижі.

Але як поводитися у Версалі? Молода, вродлива, без поради, без підтримки, нікому не відома, наражена на будь-яку небезпеку — як зважитися шукати королівського гвардійця? Вона надумала звернутися до якогось єзуїта нижчого рангу. У них знайдуться люди для будь-якого стану: як Бог, казали вони, дав різну поживу різним видам тварин, так Він дав королю його духовника (якого всі шукачі церковних посад називали головою Галліканської церкви), далі йшли духовники принцес, а от міністри їх не мали — вони не були такими дурними. Були ще єзуїти для слуг із панських покоїв, і особливо — єзуїти для покоївок, через яких дізнавалися таємниці їхніх господинь, і це була вельми поважна посада. Саме до одного з таких останніх, якого звали отець Тут-і-Всім, і звернулася красуня Сен-Ів. Вона висповідалася йому, розповіла про свої пригоди, своє становище й небезпеку та благала оселити її в якоїсь доброчесної побожної жінки, котра захистила б її від спокус.

Отець Тут-і-Всім влаштував її в дім дружини королівського чашника, однієї зі своїх найвідданіших прихожанок. Щоправда, опинившись там, дівчина одразу ж палко взялася завойовувати довіру та прихильність цієї жінки. Вона розпитала про бретонського гвардійця і попросила переказати, аби той прийшов до неї. 

Від нього вона довідалася, що її коханого заарештували одразу після розмови з одним із перших чиновників. Тоді вона негайно вирушила до цього чиновника. Краса молодої жінки пом’якшила його серце. Адже треба визнати, що Бог створив жінок для того, щоб вони вгамовували суворість чоловіків.

Зворушений писар розповів їй усе.

— Ваш коханий уже майже рік сидить у Бастилії, — сказав він. — І якби не ви, можливо, залишився б там до кінця свого життя.

Ніжна Сент-Ів знепритомніла. Коли вона прийшла до тями, чиновник сказав:

— Я не маю жодного впливу, щоб робити добро, уся моя влада обмежується тим, що я інколи можу нашкодити. Послухайте мене, підіть до пана де Сен-Пуанжа, який чинить і добро, і зло — він двоюрідний брат і улюбленець монсеньйора де Лувуа. У цього міністра є дві душі: пан де Сен-Пуанж — одна з них, а мадам Дюфренуа — друга. Але її зараз немає у Версалі, тож вам залишається тільки схилити на свій бік того покровителя, на якого я вам указав.

Красуня Сен-Ів, розриваючись між крихтою радості та безмежним горем, між надією та похмурим страхом, переслідувана братом, обожнюючи свого коханого, втираючи сльози і знову їх проливаючи, тремтячи від знесилення і водночас збираючи всю свою мужність, щодуху помчала до пана де Сен-Пуанжа.

Розділ 14

ЯК РОЗВИВАВСЯ РОЗУМ ПРОСТАКА

Простак надзвичайно швидко робив успіхи в науках, а надто — у пізнанні людської природи. Такий стрімкий розвиток його розуму пояснювався не лише природною силою його душі, а й тим, що він виріс серед дикої природи. У дитинстві його нічого не навчали — але й не навчили забобонів. Його розум не був скалічений хибними уявленнями, тому зберіг природну ясність і прямоту. Він бачив речі такими, якими вони є, тоді як думки, вкладені в нас із дитинства, змушують усе життя бачити їх такими, якими вони насправді не є.

— Ваші гонителі — огидні люди, — сказав він своєму другові Гордону. — Я співчуваю вам, бо вас пригнічують, але не менше співчуваю тому, що ви янсеніст. Будь-яка секта здається мені спільнотою людей, які тримаються омани. Скажіть-но, чи існують секти в геометрії?

— Ні, любий мій хлопче, — зітхнув добрий Гордон. — Коли істину доведено, усі люди з нею погоджуються. Але щодо незрозумілих істин вони без кінця сперечаються.

— Краще скажіть — щодо неясних побрехеньок. Якби серед усіх тих нагромаджених міркувань, які пережовують уже стільки століть, справді була хоч одна прихована істина, її давно б відкрили. І весь світ принаймні в цьому був би одностайний. Якби ця істина була такою необхідною для людини, як сонце для землі, вона сяяла б так само ясно. Називати істину життєво важливою для людства, але водночас стверджувати, що Бог її приховав, — це безглуздя, образа людського роду й зневага до Безмежної та Всевишньої Істоти.

Усе, що говорив цей юнак, неосвічений людьми, але навчений самою природою, справляло глибоке враження на старого вченого-страдника.

— Невже, — вигукнув він, — невже я й справді зробив себе нещасним через самі примари? У своєму нещасті я переконаний значно більше, ніж у дієвій благодаті. Я змарнував життя, розмірковуючи про свободу Бога і свободу людини, а сам утратив власну свободу. І тепер ні святий Августин, ні святий Проспер не визволять мене з безодні, у якій я опинився.

Нарешті Простак, не стримуючись, сказав:

— Дозвольте мені говорити відверто. Ті, хто дозволяє переслідувати себе через ці марні богословські суперечки, здаються мені нерозважними. А ті, хто переслідує інших, — справжні чудовиська.

Обидва в’язні були цілком одностайні в тому, що їхнє ув’язнення — кричуща несправедливість.

— Мене слід жаліти ще більше, ніж вас, — казав Простак. — Я народився вільним, як вітер. Я мав два найбільші скарби — свободу й жінку, яку люблю. І того, й другого мене позбавили. Ось ми обидва закуті в кайдани, не знаючи навіть за що і не маючи права про це запитати. Двадцять років я жив серед гуронців. Їх називають варварами, бо вони мстяться своїм ворогам. Але вони ніколи не пригноблювали своїх друзів. Ледь ступивши на французьку землю, я пролив за неї кров. Можливо, я врятував цілу провінцію. І ось моя нагорода — мене живцем поховали в цій могилі для живих, де я давно помер би від розпачу, якби не ви. Невже в цій країні немає законів? Невже тут засуджують людей, навіть не вислухавши їх? В Англії такого не буває. Ох, не з англійцями мені треба було воювати!

Так його ще молода філософія не могла приборкати біль людини, у якої відібрали найперше й найсвятіше право, і давала волю його справедливому гніву. Гордон не заперечував йому. Розлука завжди посилює кохання, якщо воно не знайшло свого здійснення, і жодна філософія не здатна його послабити. Простак так само часто говорив про свою любу Сент-Ів, як і про мораль чи метафізику. Чим чистішими й благороднішими ставали його почуття, тим сильніше він кохав. Він прочитав кілька нових романів, але майже в жодному не знайшов того, що могло б передати стан його душі. Він відчував, що його серце завжди йде далі, ніж усе, що він читає.

— Ах, — казав він, — майже всі ці письменники мають лише талант і майстерність.

Поступово добрий священник-янсеніст став найближчим довіреним його сердечних переживань. Раніше він знав про кохання лише те, що це гріх, у якому каються на сповіді. Тепер же відкрив для себе, що це почуття водночас благородне й ніжне; воно здатне і піднести душу, і зробити її лагіднішою, а іноді навіть породжує справжні чесноти.

Так сталося ще одне диво: гуронець навернув янсеніста на істинний шлях.

Розділ 15

ВРОДЛИВА СЕНТ-ІВ ВІДКИДАЄ ДЕЛІКАТНУ ПРОПОЗИЦІЮ

Вродлива Сент-Ів, яка кохала ще палкіше за свого нареченого, вирушила до пана де Сен-Пуанжа разом зі своєю приятелькою, у якої мешкала. Обидві ретельно сховали обличчя під своїми чепцями. Щойно вони підійшли до дверей, як Сент-Ів побачила свого брата, абата де Сент-Іва, що саме виходив звідти. Вона злякалася й хотіла відступити, але побожна приятелька заспокоїла її.

— Саме тому, що він говорив проти вас, ви повинні сказати своє слово. Повірте мені, у цій країні обвинувачі майже завжди мають рацію, якщо вчасно їх не спростувати. До того ж ваша поява, якщо я не помиляюся, справить набагато сильніше враження, ніж усі промови вашого брата.

Варто лише трохи підбадьорити жінку, яка щиро кохає, — і вона стає безстрашною.

Сент-Ів з’явилася на прийом. Її юність, врода, ніжний погляд, зволожений слізьми, привернули до неї всі очі. Кожен придворний, що чекав на підміністра, на мить забув про свого могутнього покровителя, щоб милуватися втіленням краси. Пан де Сен-Пуанж запросив її до свого кабінету. Вона говорила щиро, зворушливо й напрочуд граційно. Сен-Пуанж відчув співчуття. Побачивши, що вона тремтить, він лагідно її заспокоїв.

— Приходьте сьогодні ввечері, — сказав він. — Ваша справа потребує спокійного й докладного розгляду. Тут надто людно, а прийоми відбуваються занадто поспіхом. Я хочу ґрунтовно поговорити з вами про все, що вас стосується.

Після цього він обсипав її компліментами, вихваляючи її красу й благородні почуття, та попросив прийти о сьомій годині вечора.

Вона не забарилася. Побожна приятелька знову пішла разом із нею, але залишилася в приймальні й читала «Християнського наставника», тоді як Сен-Пуанж і прекрасна Сент-Ів розмовляли в дальньому кабінеті.

— Чи повірите ви, панно, — почав він, — що ваш брат приходив до мене просити королівський наказ про ваше ув’язнення? Правду кажучи, я швидше видав би такий наказ, щоб відіслати його назад до Нижньої Бретані.

— На жаль, пане, — відповіла вона, — у ваших канцеляріях, видно, дуже щедро роздають такі накази, якщо по них їдуть із самого краю королівства, наче по пенсію. Я зовсім не прошу видати такий наказ проти мого брата. Так, я маю на нього чимало образ, але поважаю людську свободу. Я прошу лише повернути свободу чоловікові, за якого маю законно вийти заміж, чоловікові, якому король завдячує порятунком цілої провінції, який ще може принести йому велику користь і який є сином офіцера, що загинув на королівській службі. У чому його звинувачують? Як можна було так жорстоко з ним учинити, навіть не вислухавши його?

Тоді підміністр показав їй листа єзуїта-шпигуна й лист підступного судді.

— Невже на світі існують такі чудовиська! — вигукнула вона. — І через це мене хочуть примусити вийти заміж за сміховинного сина сміховинної та підлої людини! І на підставі таких доносів тут вирішують долю громадян!

Вона впала навколішки й крізь ридання благала повернути волю чоловікові, який її безмежно кохав. У цю мить її врода сяяла ще яскравіше.

Сент-Ів була такою прекрасною, що Сен-Пуанж утратив останні залишки сорому. Він почав натякати, що її прохання неодмінно буде виконане, якщо спершу вона подарує йому те, що берегла для свого коханого. Налякана й збентежена, Сент-Ів довго вдавала, ніби не розуміє його натяків. Але йому довелося висловитися значно відвертіше. Обережно сказане слово поступалося місцем сміливішому, а за ним — ще безсоромнішому. Він обіцяв не лише скасувати наказ про ув’язнення. Він пропонував винагороди, гроші, почесті, високе становище. І що більше він обіцяв, то сильніше прагнув не почути відмови.

Сент-Ів плакала. Від хвилювання їй перехоплювало подих. Напівзнепритомнівши, вона впала на канапу, ледве вірячи власним очам і вухам. Тоді й сам Сен-Пуанж опустився перед нею навколішки. Він був чоловіком привабливим і, можливо, міг би припасти до серця жінці, яка ще не кохала. Але Сент-Ів обожнювала свого нареченого й була переконана, що зрадити його навіть задля його ж порятунку — страшний злочин.

Сен-Пуанж дедалі палкіше благав, дедалі щедріше обіцяв. Нарешті він зовсім утратив самовладання й прямо заявив, що це — єдиний спосіб визволити з в’язниці людину, до якої вона відчуває таку глибоку й ніжну любов. Ця дивна розмова тривала дуже довго. Тим часом побожна приятелька в передпокої читала свого «Християнського наставника» й думала:

— Боже мій! Що вони там можуть робити вже понад дві години? Пан де Сен-Пуанж ніколи ще не давав такого довгого прийому. Мабуть, він відмовив бідолашній дівчині в усьому, якщо вона й досі його благає.

Нарешті Сент-Ів вийшла з кабінету. Вона була сама не своя, не могла вимовити ані слова й глибоко замислилася над вдачею великих і напіввеликих можновладців, які так легко жертвують людською свободою й жіночою честю.

Усю дорогу вона мовчала. Лише повернувшись до помешкання приятельки, вона розридалася й розповіла їй усе. Побожна жінка широко перехрестилася.

— Люба моя, завтра ж треба порадитися з отцем  Тут-і-Там, нашим духівником. Він має великий вплив на пана де Сен-Пуанжа. У нього сповідаються кілька служниць із його дому. Це побожна й поступлива людина, яка наставляє також і знатних дам. Довіртеся йому. Я завжди так роблю і ще ніколи про це не пошкодувала. Ми, бідні жінки, потребуємо чоловіка, який би нас провадив.

— Гаразд, люба подруго, завтра я піду до отця Тут-і-Там.

Розділ 16

СЕНТ-ІВ РАДИТЬСЯ З ЄЗУЇТОМ
Щойно прекрасна й нещасна Сент-Ів залишилася наодинці зі своїм духівником, вона зізналася йому, що один могутній і хтивий чоловік запропонував звільнити з в’язниці того, за кого вона має законно вийти заміж, але вимагає за це надто високу ціну. Вона сказала, що сама думка про таку зраду викликає в неї жах і що, якби йшлося лише про її власне життя, вона радше пожертвувала б ним, ніж погодилася на таку ганьбу.

— Який же це мерзенний грішник! — вигукнув отець Тут-і-Там. — Вам слід назвати мені ім’я цього негідника. Напевно, це якийсь янсеніст. Я донесу про нього преподобному отцю де ла Шезу, і той подбає, щоб його відправили до тієї самої в’язниці, де нині перебуває дорогий вашому серцю чоловік.

Бідолашна дівчина довго вагалася, не наважуючись відповісти, але зрештою назвала ім’я Сен-Пуанжа.

— Пан де Сен-Пуанж! — скрикнув єзуїт. — О, доню моя, це зовсім інша справа. Він двоюрідний брат найвидатнішого міністра, якого ми коли-небудь мали; людина чесна, оборонець праведної справи, добрий християнин. Він не міг мати таких намірів. Ви, мабуть, неправильно його зрозуміли.

— Отче, я зрозуміла його надто добре. Я приречена, що б не зробила. Переді мною лише два шляхи — нещастя або ганьба. Або мій коханий залишиться живцем похований у в’язниці, або я сама стану негідною життя. Я не можу дозволити йому загинути — і не можу його врятувати.

Отець Тут-і-Там спробував заспокоїти її лагідними словами:

— По-перше, доню моя, ніколи не кажіть «мій коханий». У цьому є щось занадто світське, що може образити Бога. Кажіть «мій чоловік». Адже, хоча ви ще не одружені, ви вже вважаєте його своїм чоловіком, а це цілком пристойно.
По-друге, хоч він і є вашим чоловіком у ваших намірах і сподіваннях, насправді він ще ним не став. Отже, ви не вчините перелюбу — цього тяжкого гріха, якого завжди треба уникати, якщо це можливо.
По-третє, вчинок не є гріховним, якщо намір чистий. А що може бути чистішим за бажання врятувати вашого майбутнього чоловіка?
 По-четверте, у священній давнині є приклади, які можуть стати для вас дороговказом. Святий Августин розповідає, що за проконсула Септимія Ациндіна, близько 340 року від Різдва Христового, одного бідняка, який не міг сплатити кесареві належний податок, засудили до страти. Борг становив лише один фунт золота. У засудженого була дружина, яку Господь обдарував красою й розсудливістю. Один старий багатій пообіцяв сплатити цей борг, якщо вона погодиться розділити з ним ложе. Жінка вирішила, що не чинить зла, рятуючи життя чоловікові. Святий Августин схвально говорить про її великодушну самопожертву. Щоправда, багатій її ошукав, а чоловіка, можливо, все одно стратили. Але вона зробила все, що було в її силах, щоб його врятувати.
Будьте певні, доню моя: якщо єзуїт посилається на святого Августина, то цей святий, без сумніву, має цілковиту рацію. Я нічого вам не раджу — ви й самі розсудлива. Але можна сподіватися, що ви принесете користь своєму чоловікові. Пан де Сен-Пуанж — людина честі, він вас не обдурить. Це все, що я можу сказати. Я молитимуся за вас і сподіваюся, що все станеться на найбільшу славу Божу.

Прекрасна Сент-Ів повернулася до своєї приятельки ще більш приголомшена від слів єзуїта, ніж від пропозицій підміністра.

Її не полишала думка про смерть як про єдиний спосіб урятуватися від жахливого вибору: залишити коханого, якого вона обожнювала, повільно згасати у страшній неволі або визволити його ціною того, що було для неї найдорожчим і що мало належати лише її знедоленому коханому.

Розділ 17

ВОНА ПОСТУПАЄТЬСЯ ЗАРАДИ ЧЕСНОТИ

Вона благала подругу вбити її. Та жінка, не менш поблажлива, ніж єзуїт, заговорила ще відвертіше.

— На жаль, — сказала вона, — при цьому чарівному, галантному й уславленому дворі справи здебільшого вирішуються саме так. І найскромніші, і найвищі посади нерідко дістаються лише за ту ціну, яку тепер вимагають від вас. Послухайте. Ви викликали в мене щиру приязнь і довіру, тож я зізнаюся вам: якби я колись була такою непоступливою, як ви, мій чоловік не мав би тієї невеличкої посади, що дає йому засоби до життя. Він про все знає і не тільки не дорікає мені — навпаки, вважає мене своєю благодійницею й навіть каже, що всім завдячує мені. Невже ви думаєте, що всі ті, хто керував провінціями або навіть арміями, здобули свої почесті лише власними заслугами? Дехто завдячує ними своїм дружинам. Військові звання нерідко випрошували коханням, а посаду отримував чоловік найвродливішої жінки.
 Ваше становище набагато важливіше. Йдеться про те, щоб повернути вашого коханого до життя, визволити його й одружитися з ним. Це святий обов’язок, який ви мусите виконати. Тих вельможних і прекрасних дам, про яких я вам говорю, ніхто не засуджував. Навпаки, вас ще й хвалитимуть. Казатимуть, що ви дозволили собі слабкість лише через надмір чесноти.

— Ах, яка ж це чеснота! — вигукнула прекрасна Сент-Ів. — Який лабіринт беззаконня! Яка страшна країна! Як добре я починаю пізнавати людей! Отець де ла Шез і якийсь сміховинний суддя кинули мого коханого до в’язниці, рідні переслідують мене, а всі, хто простягає мені руку в моєму нещасті, роблять це лише для того, щоб мене знеславити. Один єзуїт згубив чесну людину, інший хоче згубити мене. Довкола самі пастки, і я вже стою на краю прірви. Мені залишається або накласти на себе руки, або звернутися до короля. Я впаду йому до ніг, коли він їхатиме на месу чи до театру.

— Вас до нього не підпустять, — відповіла добра приятелька. — А якщо вам і пощастить заговорити, пан де Лувуа та преподобний отець де ла Шез можуть наказати замкнути вас до кінця життя в якомусь далекому монастирі.

Поки ця добросерда жінка такими словами лише поглиблювала розпач Сент-Ів і ще глибше встромляла кинджал їй у серце, прибув посланець від пана де Сен-Пуанжа. Він приніс листа й пару розкішних діамантових сережок.

Сент-Ів, плачучи, відштовхнула і подарунок, і листа, але подруга все забрала.

Щойно посланець пішов, довірена приятелька прочитала листа. У ньому Сен-Пуанж запрошував обох жінок на невелику вечерю того ж вечора.

Сент-Ів присягнулася, що не піде.

Побожна подруга захотіла приміряти їй діамантові сережки. Сент-Ів не могла цього стерпіти. Увесь день вона боролася сама із собою. Та зрештою, думаючи лише про свого коханого, знесилена, переможена внутрішньою боротьбою, майже не усвідомлюючи, куди її ведуть, дозволила відвести себе на ту фатальну вечерю. Ніщо не могло змусити її прикрасити себе подарованими сережками. Тоді приятелька принесла їх із собою і, попри її опір, власноруч причепила їй їх перед тим, як усі сіли до столу. Сент-Ів була така збентежена й пригнічена, що майже не чинила опору. А господар витлумачив це як добрий знак.

Наприкінці вечері приятелька тактовно залишила їх удвох.

Тоді Сен-Пуанж показав указ про скасування наказу на арешт, грамоту про значну грошову винагороду, патент на офіцерський чин і не шкодував нових обіцянок.

— Ох, — сказала Сент-Ів, — якби ви не прагнули бути таким коханим, я сама могла б вас покохати.

Нарешті, після довгого опору, після ридань, криків і сліз, виснажена цією боротьбою, знесилена й майже непритомна, вона була змушена скоритися.

Єдиною її розрадою стало рішення думати лише про Простака, поки жорстокий чоловік безжально користуватиметься тією страшною необхідністю, у якій вона опинилася.

Розділ 18

ВОНА ВИЗВОЛЯЄ СВОГО КОХАНОГО Й ЯНСЕНІСТА
Ще вдосвіта вона поспішила до Парижа, маючи при собі наказ міністра. Важко передати словами все, що діялося в її серці під час цієї подорожі. Уявіть благородну й доброчесну душу, пригнічену власною ганьбою, сповнену безмежної любові, розтерзану докорами сумління за зраду коханого й водночас окрилену щастям від думки, що вона врятує того, кого любить понад усе. Гіркота, внутрішня боротьба й наближення визволення безперервно змінювали одна одну в її думках. Це була вже не та проста провінційна дівчина, чий світогляд обмежувало виховання в маленькому містечку. Її сформували кохання й нещастя. Жінки швидше навчаються глибоко відчувати, ніж чоловіки — глибоко мислити. Те, що випало на її долю, навчило її більше, ніж чотири роки в монастирі. 

Вона була вдягнена надзвичайно просто. З огидою згадувала той розкішний убір, у якому постала перед своїм фатальним благодійником. Діамантові сережки вона залишила подрузі, навіть не поглянувши на них.

Збентежена й щаслива водночас, обожнюючи Простака й ненавидячи саму себе, вона нарешті дісталася брами

…цього моторошного замку — палацу помсти,
де часто поруч ув’язнені злочин і невинність.

Коли настав час виходити з карети, сили зовсім покинули її. Їй допомогли зійти. Вона увійшла до замку із серцем, що шалено билося, із заплаканими очима й смертельно блідим обличчям. Її провели до коменданта. Вона хотіла заговорити, але голос урвався. Ледве вимовивши кілька слів, вона простягнула йому наказ міністра.

Комендант щиро прихилився до свого в’язня і зрадів його визволенню. Його серце не зачерствіло, як у деяких поважних тюремників, його побратимів, які думали лише про винагороду за нагляд над ув’язненими, будували власний достаток на чужому горі, жили з людського нещастя і потай знаходили жорстоку втіху в сльозах знедолених.

Він наказав привести в’язня до своїх покоїв.

Закохані побачили одне одного — і обоє знепритомніли. Прекрасна Сент-Ів довго лежала нерухомо, наче без життя. Простак опанував себе швидше.

— Мабуть, це ваша дружина, — сказав комендант. — Ви жодного разу не згадували, що одружені. Мені повідомили, що саме її великодушним зусиллям ви завдячуєте своїм визволенням.

— Ох, я не гідна бути його дружиною… — тремтячим голосом прошепотіла Сент-Ів і знову знепритомніла.

Коли вона прийшла до тями, усе ще тремтячи, простягнула Простакові грамоту про грошову винагороду й письмову обіцянку надати йому офіцерський чин.

Він був однаково вражений і зворушений. Здавалося, ніби прокинувся від одного сну лише для того, щоб одразу поринути в інший.

— За що мене ув’язнили? Як вам удалося мене визволити? Де ті чудовиська, які кинули мене до цієї темниці? Ви — немов небесний ангел, що зійшов на землю мені на допомогу.

Прекрасна Сент-Ів опустила очі. Вона дивилася на свого коханого, червоніла, а за мить відводила від нього погляд, повний сліз.

Нарешті вона розповіла йому все, що знала, і все, що пережила, — усе, крім того, що хотіла приховати назавжди. Будь-хто інший, досвідченіший у світському житті й краще обізнаний із придворними звичаями, легко здогадався б про це. Але Простак нічого не запідозрив.

— Невже можливо, щоб такий нікчема, як цей суддя, мав владу відібрати в мене свободу? Тепер я бачу: серед людей, як і серед найжалюгідніших тварин, кожен здатний завдати шкоди. Але як могло статися, що якийсь чернець, єзуїт і королівський духівник, так само спричинився до мого нещастя, як і цей суддя? Я й досі не можу збагнути, під яким приводом той мерзенний шахрай переслідував мене. Невже він виставив мене янсеністом? І ще скажіть: як ви взагалі згадали про мене? Я цього не заслужив. Тоді я був лише дикуном. Невже ви самі, без порад і підтримки, наважилися поїхати до Версаля? Ви з’явилися там — і мої кайдани впали! Отже, у красі й чесноті є нездоланна сила, що відчиняє залізні брами й пом’якшує бронзові серця.

Почувши слово «чеснота», Сент-Ів не стримала ридань.

Вона й сама не усвідомлювала, наскільки великою була її чеснота в тому вчинку, який вважала своїм злочином.

Простак провадив далі:

— Ангеле, що розірвав мої кайдани! Якщо ви справді маєте такий вплив, щоб домогтися для мене справедливості, — а я й досі не розумію, як це стало можливим, — випросіть її ще й для старого чоловіка, який першим навчив мене мислити так само, як ви навчили мене кохати. Нас поєднало спільне нещастя. Я люблю його, як батька. Не можу жити ні без вас, ні без нього.

— Але ж я… маю знову звертатися до тієї людини, яка…

— Так! Я хочу бути зобов’язаним лише вам. Не хочу ніколи й нікому завдячувати, крім вас. Напишіть цьому могутньому чоловікові. Завершіть свої добрі справи. Доведіть до кінця те диво, яке вже почали.

Вона відчувала, що мусить виконати все, про що просить її коханий. Вона сіла писати, але рука не слухалася. Тричі починала листа і тричі розривала його. Нарешті лист було написано. Після цього закохані попрощалися зі старим мучеником дієвої благодаті, сердечно його обійнявши.

Щаслива й водночас безмежно нещасна Сент-Ів знала, в якому будинку зупинився її брат. Вона оселилася там. Простак також винайняв кімнату в тому самому будинку. Ледве вони прибули, як її покровитель надіслав наказ про звільнення доброго Гордона й попросив призначити йому побачення на наступний день. Так кожен її чесний і великодушний учинок оплачувався ціною її власної ганьби. Вона з огидою думала про звичай, за яким людське щастя й людське горе ставали предметом торгу.

Наказ про звільнення вона віддала Простакові, а від зустрічі зі своїм благодійником відмовилася. Вона вже не могла бачити його, не відчуваючи смертельного болю й сорому. Простак розлучився з нею лише для того, щоб визволити друга. Він поспішив до в’язниці.

Виконуючи цей святий обов’язок, він розмірковував над дивовижними суперечностями людського життя й захоплювався мужньою чеснотою молодої дівчини, якій двоє нещасних були зобов’язані більше, ніж самим життям.

Розділ 19

ПРОСТАК, ПРЕКРАСНА СЕНТ-ІВ ТА ЇХНІ РІДНІ ЗНОВУ РАЗОМ

Великодушна й гідна пошани «невірна» сиділа поруч зі своїм братом — абатом де Сент-Івом, добрим пріором де ла Монтань і пані де Керкабон. Усі були однаково приголомшені, але кожен переживав це по-своєму. Абат де Сент-Ів, стоячи навколішки перед сестрою, зі сльозами благав пробачення за свої провини, і вона його простила. Пріор і його ніжна сестра також плакали, але вже від радості. Підлий суддя та його нестерпний син не затьмарювали цієї зворушливої сцени. Щойно вони почули про звільнення свого ворога, як одразу втекли, щоб сховати у своїй провінції власну дурість і свій страх.

Усі четверо, охоплені найрізноманітнішими почуттями, чекали повернення молодого чоловіка разом із другом, якого він вирушив визволяти. Абат де Сент-Ів не смів підвести очей на сестру.

— То я знову побачу свого дорогого небожа! — повторювала добра пані де Керкабон.

— Побачите, — відповіла чарівна Сент-Ів, — але це вже зовсім інша людина. Його постава, голос, думки, розум — усе змінилося. Він став таким поважним і шляхетним, яким колись був простодушним і недосвідченим. Він стане гордістю й утіхою вашої родини. Ох, якби ж і я могла стати щастям для своєї…

— Та й ви вже не та, що були раніше, — зауважив пріор. — Що ж із вами сталося? Звідки така велика зміна?

Посеред цієї розмови увійшов Простак, тримаючи за руку свого янсеніста. Відтепер уся сцена набула ще більшого драматизму й зворушливості. Спершу були ніжні обійми дядька й тітки. Абат де Сент-Ів був ладен упасти Простакові до ніг — Простакові, який уже давно перестав бути тим колишнім простаком. Закохані говорили між собою лише поглядами, у яких читалися всі почуття, що переповнювали їхні серця. На обличчі молодого чоловіка світилися щастя й безмежна вдячність. У ніжних, трохи розгублених очах Сент-Ів читалися збентеження й прихований біль. Усіх дивувало, що серед такого великого щастя вона не могла позбутися смутку. Старий Гордон за кілька хвилин став дорогим усій родині. Він розділив із молодим в’язнем нещастя — а це вже було найкращою рекомендацією.

Своїм визволенням він завдячував закоханим, і вже цього було досить, щоб примирити його з самим коханням. Суворість його колишніх переконань поступово зникла. Він, як і гуронець, став передусім людиною. До вечері кожен розповів свою історію. Обидва абати, тітка й пріор слухали їх так само захоплено, як діти слухають моторошні оповіді про привидів, і водночас із глибоким співчуттям, бо всі були щиро зворушені почутими нещастями.

— На жаль, — сказав Гордон, — нині, можливо, ще понад п’ятсот чесних людей сидять у таких самих кайданах, які панна де Сент-Ів змогла розірвати. Їхні страждання нікому не відомі. Завжди знаходиться досить рук, щоб бити нещасних, але дуже рідко — бодай одна, готова допомогти.

Ці правдиві слова ще більше посилили його вдячність і душевну чутливість. Захоплення Сент-Ів лише зростало. Усі дивувалися величі її душі й незламності її характеру. До цього захоплення мимоволі домішувалася й повага, яку завжди викликає людина, про яку думають, що вона має великий вплив при дворі. Лише абат де Сент-Ів час від часу запитував:

— Як моя сестра змогла так швидко здобути таку прихильність при дворі?

Уже збиралися сідати до столу раніше, ніж звичайно, коли раптом прибула добра приятелька з Версаля, нічого не знаючи про все, що вже сталося. Вона приїхала в кареті, запряженій шістьма кіньми, і неважко було здогадатися, кому належав цей розкішний екіпаж. Увійшла вона з поважним виглядом людини, яка звикла до придворних справ і важливих доручень. Ледь кивнувши присутнім на знак вітання, вона відвела прекрасну Сент-Ів убік.

— Чому ви змусили себе так довго чекати? Ходімо зі мною. Ось ваші діаманти, які ви забули.

Та вона не встигла сказати цього досить тихо, щоб Простак не почув. Він побачив діаманти. Брат Сент-Ів завмер. Дядько й тітка лише здивувалися, як люди, що ніколи не бачили такої розкоші. Молодий чоловік, який за рік випробувань навчився багато розуміти, мимоволі зробив певні висновки. Його обличчя на мить потемніло. Сент-Ів це помітила. Смертельна блідість укрила її прекрасне обличчя. Усе тіло затремтіло, і вона ледве трималася на ногах.

— Ах, пані! — вигукнула вона до своєї фатальної приятельки. — Ви мене погубили! Ви принесли мені смерть!

Ці слова пронизали Простакові серце. Та він уже навчився володіти собою. Він нічого не запитав, боячись тривожити кохану в присутності її брата. Але зблід так само, як і вона.

Сент-Ів, убита тим, що прочитала на обличчі Простака, швидко вивела жінку до вузького проходу поруч із кімнатою. Вона кинула діаманти додолу їй під ноги.

— Ах, не вони мене спокусили, ви це знаєте. Але той, хто їх подарував, більше ніколи мене не побачить.

Подруга підняла діаманти. А Сент-Ів додала:

— Нехай він забере їх назад або залишить вам. Ідіть… Не змушуйте мене більше соромитися самої себе.

Посланниця нарешті поїхала, так і не зрозумівши тих докорів сумління, свідком яких стала.

Прекрасна Сент-Ів була зовсім знесилена. Її душу й тіло охопила така страшна буря, що вона ледве могла дихати. Вона була змушена лягти до ліжка. Проте, щоб нікого не тривожити, не сказала ні слова про свої страждання. Пославшись лише на втому, вона попросила дозволу трохи відпочити. Перед тим вона заспокоїла всіх лагідними й підбадьорливими словами, а тоді кинула на свого коханого такий погляд, що він запалав ще сильнішою любов’ю.

Вечеря, яку вона вже не оживляла своєю присутністю, спочатку була сумною. Та це був той сум, що зближує людей і народжує глибокі, корисні розмови, незрівнянно цінніші за легковажні веселощі, яких усі шукають і які найчастіше є лише порожнім гамором.

Гордон коротко розповів історію янсенізму й молінізму, про переслідування, яких зазнавала кожна зі сторін, і про вперту незговірливість обох. Простак висловив своє судження. Він пожалів людей, яким замало тих незгод, що їх породжують земні інтереси, і які ще вигадують собі нові лиха через примарні суперечки та незбагненні безглуздя.

Гордон оповідав. Простак оцінював. Усі слухали зі щирим хвилюванням, і перед ними ніби відкривався новий погляд на світ. Заговорили про те, як довго тривають людські страждання і як швидко минає життя.

Згадали й про те, що кожен стан і кожне ремесло мають свої власні вади й небезпеки, і що, здається, від князя до останнього жебрака кожен знаходить привід нарікати на людську природу. Як виходить, що стільки людей за жменю грошей погоджуються ставати гонителями, прислужниками й катами своїх ближніх? З якою нелюдською байдужістю можновладець одним розчерком пера прирікає на загибель цілу родину! І з якою ще жорстокішою радістю найманці виконують цей наказ!

— Замолоду, — мовив добродушний Гордон, — я знав одного родича маршала Марільяка [13] . Після падіння цього славетного, але нещасливого чоловіка його переслідували в рідній провінції, тож він змушений був переховуватися в Парижі під чужим ім’ям. Йому було сімдесят два роки. Дружина, яка ділила з ним вигнання, була майже його ровесницею. У них був син — розпусний і норовливий хлопець, який у чотирнадцять років утік із батьківського дому. Він став солдатом, потім дезертиром, пройшов усі щаблі морального падіння й злиднів. Згодом, прибравши шляхетне прізвище, вступив до гвардії кардинала Рішельє (бо цей священнослужитель, як і Мазаріні, мав власну гвардію) і здобув у ній посаду екземпта — офіцера цього загону прислужників влади.
Саме цьому авантюристові доручили заарештувати старого та його дружину, і він виконав наказ із усією жорстокістю людини, яка понад усе прагне догодити своєму господареві. Коли він вів їх під вартою, почув, як обоє оплакували довгий ланцюг нещасть, що переслідував їх від самого народження. Серед найбільших своїх бід батько й мати називали падіння та втрату сина. Тоді він упізнав їх. Але це не завадило йому відвести їх до в’язниці, запевнивши, що служба Його Високопреосвященству стоїть вище за будь-які родинні почуття. А Його Високопреосвященство винагородило таку відданість.
Я також бачив, як шпигун отця де Ла Шеза зрадив рідного брата в надії отримати невелику церковну посаду. Посади він так і не дочекався. І помер не від докорів сумління, а від розпачу, що єзуїт його ошукав.
Багато років я був сповідником, і ця служба відкрила мені справжнє життя родин. Майже не траплялося сімей, які б не жили в гіркоті, хоча назовні, прикриваючись маскою щастя, здавалися безтурботними й радісними. І я завжди помічав, що найтяжчі людські страждання народжуються з нашої невгамовної жадоби.

— А я, — сказав Простак, — вірю, що шляхетна, вдячна й чуйна душа може бути щасливою. І певен, що знайду безхмарне щастя поруч із прекрасною та великодушною Сент-Ів. Бо, — додав він, усміхаючись братові з щирою дружньою теплотою, — сподіваюся, цього разу ви вже не відмовите мені, як торік. Та й проситиму я тепер набагато пристойніше.

Абат почав гаряче перепрошувати за свою колишню поведінку й запевняти у вічній прихильності.

Дядько Керкабон сказав, що це буде найщасливіший день у його житті. Добра тітонька, захоплено зітхаючи й плачучи від радості, вигукувала:

— А я ж казала, що ви ніколи не станете піддияконом! Оце таїнство куди краще за інше. Дай Боже, щоб і мені випала така честь!  Але я буду вам замість матері.

І тоді всі навперебій почали прославляти ніжну Сент-Ів.

Її коханий був надто глибоко зворушений усім, що вона зробила заради нього. Він кохав її так сильно, що історія з діамантами вже не могла затьмарити його почуттів. Та слова, які він надто часто чув: «Ви мене вбиваєте», — і далі таємно тривожили його душу, отруюючи радість, тоді як кожна нова похвала його прекрасній коханій лише дужче розпалювала любов. Невдовзі всі говорили тільки про неї. Розмова точилася лише про щастя, на яке так заслуговували ці двоє закоханих. Уже вирішували, як житимуть усі разом у Парижі, будували плани майбутнього добробуту й високого становища, віддавалися всім тим солодким надіям, які так легко народжує найменший проблиск щастя.

Та в глибині душі Простак відчував якесь приховане передчуття, що відкидало ці оманливі мрії. Він знову перечитував обіцянки, підписані Сен-Пуанжем, і патенти, підписані Лувуа. Йому змалювали обох цих людей такими, якими вони були — або якими їх уважали. І кожен висловлювався про міністрів та уряд із тією свободою застільної бесіди, яку у Франції здавна вважали найдорожчою свободою, доступною людині.

— Якби я був королем Франції, — сказав Простак, — то ось кого обрав би військовим міністром. Це мав би бути чоловік найвищого походження, адже він віддає накази дворянству. Я вимагав би, щоб він сам був військовим, щоб пройшов усі щаблі служби, дослужився принаймні до генерал-лейтенанта армії й був гідний маршальського жезла Франції. Хіба не потрібно самому пройти військову школу, щоб добре знати всі тонкощі служби? І чи не слухатимуться офіцери в сто разів охочіше бойового товариша, який, як і вони, не раз довів свою відвагу, ніж кабінетного чиновника, котрий може хіба що здогадуватися про перебіг воєнної кампанії, хай навіть яким би розумним він не був? Я не мав би нічого проти, щоб мій міністр був щедрою людиною, хоча через це хранитель державної скарбниці часом мав би зайві клопоти. Мені хотілося б, щоб він працював легко, без натуги, і щоб вирізнявся тією життєрадісністю, яка властива людям, що стоять вище за повсякденні турботи, так подобається нашому народові й робить виконання будь-якого обов’язку менш обтяжливим.

Саме такого характеру він бажав би міністрові, бо завжди помічав, що доброзичлива вдача несумісна з жорстокістю.

Пан де Лувуа, мабуть, не був би в захваті від побажань Простодушного. Він мав зовсім інші чесноти.

А тим часом, поки всі сиділи за столом, хвороба нещасної дівчини набувала дедалі загрозливішого характеру. Вона палала, почалася виснажлива гарячка. Дівчина страждала, але мовчала, боячись затьмарити радість гостей.

Брат, знаючи, що вона не спить, підійшов до її ліжка. Побачивши, у якому вона стані, він жахнувся. Усі кинулися до кімнати. Коханий прийшов слідом за братом. Без сумніву, ніхто не був так стривожений і так глибоко зворушений, як він. Але природа щедро наділила його не лише всіма чеснотами, а й умінням бути стриманим, і відчуття пристойності вже навчило його панувати над власними поривами.

Негайно покликали лікаря із сусіднього кварталу. Це був один із тих медиків, які поспішають від пацієнта до пацієнта, плутають хворобу, яку щойно бачили, з тією, яку бачать зараз, і сліпо покладаються на ремісничий досвід у науці, де навіть найдозріліший, найрозважливіший і найтверезіший розум не здатен усунути невизначеність і небезпеку. Своєю поспішністю він лише погіршив стан хворої, негайно призначивши ліки, що саме були в моді. Мода — навіть у медицині! У Парижі це безумство було надто поширеним.

Сумна Сент-Ів сама ще більше, ніж її лікар, сприяла тому, що хвороба ставала дедалі небезпечнішою. Її душа вбивала тіло. Вир тривожних думок, що не давав їй спокою, розливав по жилах отруту страшнішу за найпекучішу гарячку

Розділ 20

ПРЕКРАСНА СЕНТ-ІВ ПОМИРАЄ. ЩО СТАЛОСЯ ПОТІМ

Покликали іншого лікаря. Але той, замість допомогти природі й дозволити їй самій боротися за життя молодої дівчини, в якій кожен орган ще дихав силою та здоров’ям, думав лише про те, як заперечити лікування свого попередника. За два дні хвороба стала смертельною. Мозок, який вважають осередком людського розуму, був уражений так само жорстоко, як і серце, що, кажуть, є оселею людських почуттів.

Який незбагненний механізм підкорив людські органи почуттям і думці? Як одна-єдина болісна думка здатна порушити плин крові? І як сама кров потім переносить цей розлад до людського розуму? Що це за невідома сила, існування якої безсумнівне, яка швидша й діяльніша за світло, що менш ніж за мить пронизує всі шляхи життя, народжує відчуття, пам’ять, смуток або радість, здоровий глузд або марення, повертає з жахом те, що ми найбільше прагнемо забути, і робить із мислячої істоти або предмет захоплення, або об’єкт жалю й сліз?

Так говорив добрий Гордон. І ці такі природні роздуми, до яких люди надто рідко доходять самі, анітрохи не притупляли його співчуття. Він не належав до тих нещасних філософів, які силкуються стати байдужими. Його серце стискалося від долі цієї юної дівчини, як стискається серце батька, що поволі втрачає найдорожчу дитину. Абат де Сент-Ів був у розпачі, пріор і його сестра нестримно ридали. Та хто зміг би змалювати стан її коханого? Жодна людська мова не має слів, здатних передати таку безмірну скорботу. Людські мови надто недосконалі.

Тітонька, майже непритомна від горя, підтримувала голову вмираючої своїми знесиленими руками. Її брат стояв навколішки біля узголів’я. Коханий стискав її руку, рясно зрошуючи її слізьми, й не міг стримати ридань. Він називав її своєю благодійницею, своєю надією, своїм життям, своєю другою половиною, своєю коханою, своєю дружиною.

Почувши слово «дружина», вона важко зітхнула, поглянула на нього з невимовною ніжністю, а тоді раптом скрикнула від жаху. За мить, коли виснаження трохи відступило, коли біль на короткий час послабився і душа знову змогла вільно промовляти, вона сказала:

— Я — ваша дружина? Ах, любий мій! Це ім’я, це щастя, ця нагорода вже не для мене. Я помираю — і заслужила свою смерть. О Боже мого серця! О ви, кого я принесла в жертву пекельним демонам! Усе скінчено, я покарана. Живіть щасливо.

Ці водночас ніжні й жахливі слова спершу ніхто не міг збагнути. Але вони наповнили всі серця страхом і співчуттям. Нарешті вона знайшла в собі сили все пояснити. Кожне її слово змушувало присутніх тремтіти від подиву, болю й жалю. Усі однаково проклинали могутнього чоловіка, який спокутував жахливу несправедливість ще страшнішим злочином і змусив найчистішу невинність стати його співучасницею.

— Ви — винна? — вигукнув її коханий. — Ні, ніколи! Злочин живе лише в серці, а ваше серце належить чесноті… і мені.

Він говорив так переконливо й так ніжно, що здавалося, самими своїми словами повертав Сент-Ів до життя. Вона відчула полегшення і навіть дивувалася, що він досі її кохає.

Колись старий Гордон, ще залишаючись янсеністом, засудив би її. Але тепер, коли життєвий досвід зробив його по-справжньому мудрим, він лише ще більше її шанував і плакав разом з усіма.

Посеред цього моря сліз і тривоги, коли життя дорогої дівчини займало всі думки, коли весь дім завмер у скорботі, повідомили про прибуття королівського кур’єра.

Кур’єр? Від кого? І з якою звісткою?

Він привіз листа від королівського духівника до пріора де ла Монтань. Писав не сам отець де Ла Шез, а брат Вадблед — його камердинер, людина в ті часи надзвичайно впливова. Саме він повідомляв архієпископам волю преподобного отця, приймав прохачів, обіцяв церковні посади, а інколи навіть домагався видання королівських наказів про ув’язнення без суду.

У листі він повідомляв абата де ла Монтаня, що «його преподобію вже відомі пригоди його небожа; що ув’язнення сталося через прикре непорозуміння; що подібні дрібні прикрощі трапляються доволі часто і не варті особливої уваги; що пріорові належить завтра привести небожа до його преподобія; що разом із ним слід узяти добродія Гордона; що брат Вадблед особисто проведе їх до його преподобія та до пана де Лувуа, який ласкаво промовить до них кілька слів у своїй приймальні».

Далі він додавав, що історію Простодушного та його подвиг у бою з англійцями вже розповіли королю; що Його Величність, безперечно, зверне на нього увагу, коли проходитиме галереєю, а можливо, навіть прихильно кивне головою. Лист завершувався запевненням, що придворні дами неодмінно запрошуватимуть небожа пріора до своїх будуарів, що багато хто з них говоритиме йому:

— Добрий день, пане Простак.

І, звісно ж, про нього говоритимуть навіть під час королівської вечері.

Лист був підписаний: «Ваш відданий Вадблед, брат-єзуїт».

Коли пріор уголос дочитав листа, його небіж, стримуючи перший вибух гніву, нічого не сказав кур’єрові. Лише повернувся до товариша по нещастю й запитав:

— Що ви думаєте про цей стиль?

Гордон відповів:

— Отже, ось як тут поводяться з людьми. З ними чинять, як із мавпами: спершу б’ють, а потім змушують танцювати.

Простак знову став самим собою — адже у великих душевних потрясіннях справжня натура людини завжди бере гору. Він роздер листа на дрібні клапті й кинув їх просто в обличчя кур’єрові.

— Ось моя відповідь.

Переляканий дядько вже бачив, як над ним самим нависають грім і два десятки королівських наказів про арешт. Він поспішив написати листа з вибаченнями, намагаючись пояснити те, що вважав лише юнацькою запальністю, хоча насправді це був благородний порив великої душі.

Та значно тяжчі турботи вже заволоділи всіма серцями. Прекрасна й нещасна Сент-Ів відчувала, що кінець близький. Вона була спокійною, але це був той страшний спокій виснаженої природи, яка вже не має сил боротися.

— Любий мій, — промовила вона слабким, згасаючим голосом, — смерть карає мене за мою слабкість. Але я відходжу з утіхою, знаючи, що ви вільні. Я кохала вас навіть тоді, коли зрадила, і кохаю тепер, прощаючись із вами назавжди.

Вона не прикрашала себе показною мужністю. Їй була незрозуміла ця жалюгідна слава, коли після смерті люди лише кажуть: «Вона померла хоробро». Хіба можна у двадцять років втратити коханого, саме життя і те, що люди називають честю, не відчуваючи жалю й не розриваючись від болю? Вона повною мірою усвідомлювала весь жах свого становища, і цей жах промовляв крізь її слова та згасаючий погляд, які інколи говорять сильніше за будь-які промови. І нарешті, коли ще мала сили плакати, вона плакала разом з усіма.

 Нехай інші вихваляють величні смерті тих, хто йде в небуття без жодного хвилювання. Такою є доля всіх живих істот. Ми помираємо так само безтямно лише тоді, коли старість або хвороба настільки притуплюють наші відчуття, що ми вже майже нічим не відрізняємося від них. Хто зазнав великої втрати, той неминуче гірко сумує. А якщо людина пригнічує свій біль, то лише тому, що її марнославство не полишає її навіть в обіймах смерті.

Коли настав фатальний час, усі присутні вибухнули плачем і розпачем. Простак знепритомнів. Сильні душі, якщо вони здатні кохати, переживають горе незрівнянно глибше за інших. Добрий Гордон знав його досить добре, щоб боятися: щойно той опритомніє, неодмінно накладе на себе руки.

Усі зброю негайно прибрали. Нещасний юнак це помітив і, не плачучи, не стогнучи, не виказуючи жодного хвилювання, сказав своїм рідним і Гордонові:

— Невже ви думаєте, що на землі знайдеться людина, яка має право й силу заборонити мені покласти край власному життю?

Гордон не став повторювати тих набридливих банальностей, якими зазвичай намагаються довести, ніби людина не має права скористатися власною свободою, щоб перестати жити, коли життя стало нестерпним; ніби не можна вийти з дому, в якому вже неможливо залишатися; ніби людина поставлена на землі, мов солдат на варті. Наче для Верховної Істоти справді має якесь значення, де саме перебуває жменька матерії, з якої складається людське тіло. Перед твердим і свідомим розпачем такі доводи безсилі. Саме тому Катон відповів на них не словами, а ударом кинджала.

Похмуре й моторошне мовчання Простодушного, його потемнілий погляд, тремтячі вуста, судоми, що пробігали всім тілом, вселяли в кожного, хто дивився на нього, дивне поєднання жалю і страху. Це було почуття, що скувало всі сили душі, позбавило людей мови й дозволяло вириватися назовні лише уривчастим словам.

Господиня дому та її родина теж прибігли. Усі тремтіли від страху за нього, не спускали з нього очей, стежили за кожним його рухом. Тим часом холодне тіло прекрасної Сент-Ів уже перенесли до нижньої зали, подалі від очей її коханого, який, здавалося, і досі шукав її поглядом, хоча вже майже нічого не усвідомлював.

Посеред цієї скорботної картини смерті, коли труну вже виставили біля входу до будинку, коли двоє священників біля посудини зі свяченою водою байдуже відчитували молитви, коли випадкові перехожі, більше знічев’я, ніж із побожності, кропили труну кількома краплями свяченої води, коли інші проходили повз із цілковитою байдужістю, коли рідні ридали, а закоханий був готовий будь-якої миті відібрати собі життя, — до будинку прибув Сен-Пуанж разом із тією придворною дамою з Версаля.

Його швидкоплинна пристрасть, задоволена лише одного разу, встигла перерости в кохання. Те, що Сент-Ів відкинула його милості, лише ще більше його розпалило. Отець де Ла Шез ніколи б не завітав до цього дому. Але Сен-Пуанж щодня бачив перед собою образ прекрасної Сент-Ів. Одне-єдине побачення так глибоко вп’ялося в його серце, що перетворило бажання на справжню муку. Тому він без вагань вирішив сам приїхати до тієї, яку, можливо, навіть не захотів би побачити втретє, якби вона сама прийшла до нього.

Він вийшов із карети. Першим, що впало йому в око, була труна. Він одразу ж відвернувся з тією звичною відразою людини, вихованої серед розкошів, яка вважає, що її слід берегти від усього, що може нагадати про людські страждання.

Він уже хотів увійти до будинку, але його супутниця з Версаля з цікавості запитала:

— Кого ховають?

Їй відповіли:

— Панну де Сент-Ів.

Почувши це ім’я, вона смертельно зблідла й скрикнула. Сен-Пуанж озирнувся. Подив і біль миттєво охопили його.

Поряд стояв добрий Гордон із заплаканими очима. Він перервав свої сумні молитви й розповів придворному про всю цю страшну трагедію. Він говорив із тією моральною силою, яку дають лише скорбота й чеснота.

Сен-Пуанж не народився лиходієм. Його душу просто захопив вир державних справ і легковажних розваг, не давши йому часу пізнати самого себе. Старість, яка так часто робить серця можновладців жорстокими, ще не торкнулася його. Він слухав Гордона, опустивши очі, і з подивом відчув, що витирає сльози, яких сам від себе не чекав. Уперше в житті він пізнав каяття.

— Я неодмінно хочу побачити цю незвичайну людину, про яку ви мені розповідали, — сказав він. — Її доля хвилює мене майже так само, як і доля невинної жертви, смерть якої я спричинив.

Гордон провів його до кімнати, де пріор, Керкабон, абат де Сент-Ів і кілька сусідів намагалися привести до тями юнака, який знову знепритомнів.

— Це я зробив вас нещасним, — сказав заступник міністра. — Решту свого життя я присвячу тому, щоб хоч трохи спокутувати свою провину.

Першою думкою Простодушного було вбити його, а потім убити й себе. Це було цілком природно. Але він був беззбройний і перебував під пильним наглядом.

Сен-Пуанж не відступив, хоча його зустріли докорами, презирством і жахом — усім тим, що він цілком заслужив.

Час пом’якшує все. Зрештою пан де Лувуа зробив із Простодушного видатного офіцера. Під іншим ім’ям він здобув повагу в Парижі та у війську, заслуживши схвалення всіх чесних людей. Він став водночас безстрашнім воїном і філософом.

Він ніколи не згадував цієї історії без глибокого болю. І водночас саме спогади про неї приносили йому єдину втіху. Пам’ять про ніжну Сент-Ів він зберіг до останнього подиху.

Абат де Сент-Ів і пріор отримали кожен по вигідному церковному бенефіцію. Добра Керкабон була значно щасливіша бачити свого небожа уславленим військовим, ніж піддияконом.

Побожна пані з Версаля залишила собі діамантові сережки й отримала ще один дорогий подарунок.

Отець «Тут-і-Там» дістав коробки шоколаду, кави, зацукрованого цукру, цукатів із лимона, а також «Роздуми» преподобного отця Круазе і «Житія святих», розкішно оправлені в сап’янову шкіру.

Добрий Гордон прожив поруч із Простодушним до самої смерті в найщирішій дружбі. Він також отримав церковний бенефіцій і назавжди забув про  забув назавжди спокутливу благодать.
Він обрав собі девіз: «Лихо теж буває на добро».

Та скільки ж чесних людей у цьому світі могли б сказати: «Лихо не приносить жодного добра».

КІНЕЦЬ «ПРОСТОДУШНОГО».

ПРИМІТКИ

 1 – Святий Дунстан (925–988) – англійський святий, архієпископ Кентерберійський, зарахований до сану святих.

2 – Сен-Мало – французький порт на узбережжі Бретані

3 – Святий Авґустин (354–430) – християнський теолог і церковний діяч, родоначальник християнської філософії, історії.

4 – Рабле – Франсуа Рабле (1495–1553) – французький письменник, який написав романи «Гаргантюа” та “Пантагрюель”.  

 5 – Гуронець – індіанець Північної Америки, гуронці заселяли Канаду до появи там французів.

6 – ГУГЕНОТИ – французькі протестанти-кальвіністи XVI-XVII ст., які переслідувались католицькою церквою й урядом

7 – Альґонкієць – представник групи індіанських племен Північної Америки, по сусідству з ірокезами

8 – Тоді Ямайка та Віргінія (землі в Північній Америці), були колоніями Англії

9  Каяф та Пілат – біблійні персонажі, в їхніх руках була доля Христа.

10 Оглашенний – той, хто оголошений готовим, бажаючим прийняти християнство.

11 Евріт – грецький цар, який обіцяв віддати у дружини Гераклові свою доньку Іолу, якщо той переможе у стрільбі з лука. Коли Евріт не виконав свою обіцянку, Геракл убив його, спустошив Ехалію і забрав із собою Іолу.

12 АрноАнтуан (1612–1694) і НікольП’єр (1625–1695) – французькі теологи, теоретики янсенізму.

13 МаріякЛуї – французький маршал, страчений через підозру у змові проти Рішельє.