“Простак” читати повністю – Вольтер

Вольтер «Простак» Розділ 10

ПРОСТАК УВ’ЯЗНЕНИЙ У БАСТИЛІЇ РАЗОМ ІЗ ЯНСЕНІСТОМ

Пан Гордон був літнім чоловіком, але ще бадьорим і спокійним. Він досконало володів двома великими мистецтвами: гідно зносити нещастя й утішати тих, хто страждає. З відкритим, співчутливим обличчям він підійшов до свого нового товариша й, обійнявши його, промовив:

— Хто б ви не були, якщо доля привела вас розділити зі мною цю могилу, знайте: я завжди забуду про власні страждання, аби хоч трохи полегшити ваші муки в цій безодні, куди нас кинули. Вшануймо Провидіння, яке привело нас сюди, терпімо зі спокоєм і не втрачайте надії.

Ці слова подіяли на душу Простака так само, як колись славнозвісні англійські краплі, що повертають до життя того, хто вже стоїть на порозі смерті, й змушують його з подивом знову розплющити очі.

Після перших привітань Гордон не став допитуватися про причину його нещастя. Своєю лагідною розмовою й тим особливим співчуттям, яке двоє нещасних природно відчувають одне до одного, він поступово спонукав Простака відкрити серце й скинути з душі тягар, що його пригнічував. Та навіть вислухавши його, Гордон не міг збагнути причини цього лиха. Воно здавалося йому наслідком без жодної причини, і старий добродій дивувався не менше, ніж сам Простак.

— Бог, безперечно, має щодо вас великі задуми, — сказав янсеніст гуронцеві. — Адже Він привів вас із берегів озера Онтаріо до Англії та Франції, дав вам охреститися в Нижній Бретані й урешті привів сюди — задля спасіння вашої душі.

— Чесно кажучи, — відповів Простак, — мені здається, що до моєї долі доклав руку сам диявол. Мої співвітчизники в Америці ніколи не поставилися б до мене з тією жорстокістю, якої  я тут зазнав. Вони навіть не здатні такого уявити. Їх називають дикунами, але це лише прості, грубуваті люди. А люди в цій країні — витончені пройдисвіти. Щиро кажучи, мене вражає, що я прибув із іншого світу лише для того, щоб опинитися в цьому, замкнений на чотири засуви разом зі священником. Та коли подумати про безліч людей, які вирушають з однієї півкулі в іншу, щоб там загинути, або тонуть дорогою й стають поживою для риб, то я зовсім не бачу тих милостивих Божих задумів, про які ви говорите.

Обід їм подали через маленьке віконце в дверях. Розмовляли вони про Провидіння, про королівські накази на арешт і про мистецтво не занепадати духом перед нещастями, від яких у цьому світі не застрахована жодна людина.

— Я вже два роки перебуваю тут, — сказав старий, — і не мав іншої втіхи, крім самого себе та книжок. За весь цей час я жодного разу не піддався поганому настрою.

— Ох, пане Гордоне! — вигукнув Простак. — То ви, виходить, ніколи не кохали своєї хрещениці? Якби ви знали мадемуазель де Сент-Ів так, як знаю її я, ви були б у розпачі.

Промовивши це, він уже не зміг стримати сліз і відчув, що на серці йому трохи полегшало.

— Але чому сльози так полегшують душу? — запитав він. — Здавалося б, мало б бути навпаки.

 — Сину мій, — лагідно відповів старий, — у нас усе підкоряється законам природи. Будь-яке виділення приносить користь тілу; а все, що полегшує тіло, полегшує й душу. Ми всі — лише машини в руках Провидіння.

Простак, який, як ми вже не раз говорили, мав надзвичайно проникливий розум, глибоко замислився над цими словами. Здавалося, зерно цієї думки й раніше жило в ньому самому. Потім він запитав свого співрозмовника, чому його власна «машина» вже два роки перебуває за чотирма засувами.

— Через дієву благодать, — відповів Гордон. — Мене вважають янсеністом. Я знав Арно й Ніколя [12]; єзуїти нас переслідували. Ми віримо, що Папа — лише єпископ, такий самий, як і всі інші. Саме тому отець Ла Шез домігся від короля, свого духовного сина, наказу позбавити мене без жодного суду найдорожчого, що має людина, — свободи.

— Оце справді дивина, — мовив Простак. — Усі нещасні, яких я зустрічав, потерпали через Папу. Щодо вашої дієвої благодаті, то, зізнаюся, я нічого в ній не тямлю. Зате великою Божою милістю вважаю те, що в моєму нещасті мені судилося зустріти таку людину, як ви, яка вливає в моє серце розраду, якої, як мені здавалося, я вже ніколи не зможу відчути.

З кожним днем їхні розмови ставали дедалі цікавішими й змістовнішими. Душі двох бранців усе більше прив’язувалися одна до одної. Старий знав багато, а молодий палко прагнув знань. Уже за місяць Простак узявся вивчати геометрію й буквально поглинав її. Потім Гордон дав йому прочитати «Фізику» Ро, яка тоді ще була в моді, і Простак мав досить здорового глузду, щоб побачити в ній самі лише непевності.

Потім він прочитав перший том «Пошуків істини». Це нове світло ніби осяяло його.

— Як! — вигукнув він. — Невже наша уява й наші чуття так безжально нас обманюють? Невже предмети самі собою не породжують наших уявлень і ми навіть не здатні створити їх самі?

Коли ж він дочитав другий том, то вже був не такий захоплений і дійшов висновку, що руйнувати значно легше, ніж будувати.

Його товариш був здивований, що юнак, який ще недавно майже нічого не знав, висловив думку, доступну лише досвідченому розумові. Відтоді він ще більше зацінив його здібності й ще більше до нього прихилився.

Одного дня Простак сказав йому:

— Мені здається, ваш Мальбранш написав половину своєї книги розумом, а другу половину — уявою та власними упередженнями.

За кілька днів Гордон запитав його:

— То що ж ви думаєте про душу, про те, як у нас виникають ідеї, про нашу волю, про благодать і свободу волі?

— Нічого, — відповів Простак. — А якщо вже й думаю, то лише те, що всі ми перебуваємо під владою Вічної Істоти так само, як зорі й стихії; що Вона звершує в нас усе; що ми — лише маленькі коліщатка величезного механізму, душею якого є Вона сама; що діє Вона через загальні закони, а не заради окремих задумів. Лише це мені здається зрозумілим. Усе інше для мене — темна безодня.

— Але, сину мій, тоді виходить, що Бог є творцем гріха.

— Але ж, отче, ваша дієва благодать також робить Бога творцем гріха. Адже безперечно, що всі, кому цієї благодаті не дано, неодмінно грішитимуть. А хіба той, хто прирікає нас на зло, не є його причиною?

Ця проста й щира логіка дуже збивала старого з пантелику. Він відчував, що даремно намагається вибратися з цієї трясовини. Він нагромаджував безліч слів, які начебто мали сенс, але насправді нічого не пояснювали — як це часто буває з ученням про фізичне передвизначення. Простакові навіть ставало шкода його.

Питання це неминуче приводило до роздумів про походження добра і зла. І тоді бідолашний Гордон мусив перебрати в пам’яті скриньку Пандори, яйце Ормузда, пробите Аріманом, вічну ворожнечу між Тифоном і Осірісом і, нарешті, первородний гріх. Обидва вони блукали в цій глибокій темряві, так і не знаходячи одне одного. Та цей своєрідний роман про душу відвертав їхні думки від власних страждань. Якоюсь дивною силою усвідомлення безлічі людських бід, розсіяних по всьому світу, робило їхні власні нещастя менш нестерпними. Вони вже не наважувалися нарікати, коли страждали всі.

Та в нічній тиші образ прекрасної Сент-Ів стирав у пам’яті її закоханого всі роздуми про метафізику й мораль. Він прокидався зі сльозами на очах. А старий янсеніст на цей час забував і про свою дієву благодать, і про абата де Сен-Сірана, і про Янсенія, аби лише втішити молодого чоловіка, якого щиро вважав людиною в смертному гріху.

Після читання, після довгих міркувань вони знову поверталися до розповідей про власні пригоди. А коли вже не лишалося про що говорити, читали — разом або кожен окремо. Розум молодого чоловіка дедалі міцнів і розвивався. Особливо великих успіхів він досяг би в математиці, якби його так часто не відволікали думки про мадемуазель де Сент-Ів.

Він узявся читати історичні книги, але вони лише засмутили його. Світ видався йому надто жорстоким і надто нещасним. І справді, історія — це лише картина злочинів і людських страждань. Незліченний натовп мирних і невинних людей завжди зникає за лаштунками цих великих сцен. На передньому плані залишаються лише честолюбці та лиходії. Здається, історія подобається людям із тієї самої причини, що й трагедія, яка втрачає силу, якщо в ній немає бурхливих пристрастей, злочинів і великих нещасть. Муза історії Кліо, схоже, теж мусить тримати в руці кинджал, як і Мельпомена.

Хоч історія Франції, як і історія будь-якого іншого народу, сповнена жахіть, її початки здалися Простакові такими відразливими, середні віки — такими сухими, а пізніші часи, навіть доба Генріха IV, — такими дріб’язковими, позбавленими справді величних пам’яток і зовсім не схожими на ті славні епохи великих відкриттів, що уславили інші народи, що йому доводилося долати нудьгу, аби дочитати до кінця всі ці подробиці малопомітних лих, які відбувалися в якомусь куточку світу.

Гордон думав так само. Обоє вони зі співчутливою усмішкою читали про володарів Фезансака, Фезансаге та Астарака. Такі студії, зрештою, могли б бути корисними хіба що їхнім спадкоємцям, якби такі існували. Натомість прекрасні століття Римської республіки на якийсь час змусили його забути про решту світу. Видовище Риму — переможця й законодавця народів — цілком полонило його душу. Він захоплювався народом, який сім століть жив і правився натхненням свободи та прагненням слави.

Так минали дні, тижні, місяці. І він, мабуть, уважав би себе щасливим навіть у цьому місці відчаю, якби не кохав.

Його добре серце й далі боліло за пріора Богоматері Гірської та за чуйну панну де Керкабон.

— Що вони подумають, коли так і не дочекаються від мене жодної звістки? — часто повторював він. — Вони вирішать, що я невдячний.

Ця думка не давала йому спокою. Він більше співчував тим, хто його любив, ніж шкодував самого себе. 

Вольтер «Простак» Розділ 11

ЯК ПРОСТАК РОЗВИВАЄ СВІЙ РОЗУМ

Читання розширює душу, а освічений друг утішає її. Наш ув’язнений мав тепер обидва ці дари, про існування яких раніше навіть не здогадувався.

— Я вже ладен повірити в перевтілення, — сказав він одного разу. — Адже я перетворився з дикуна на людину.

На частину грошей, якими йому дозволяли розпоряджатися, він зібрав добірну бібліотеку. Друг заохотив його записувати власні роздуми. Ось що Простак написав про давню історію.

 «Мені здається, що народи колись були такими самими, як і я: вони дуже пізно почали вчитися; протягом багатьох століть жили лише сьогоднішнім днем, майже не цікавилися минулим і зовсім не думали про майбутнє. Я проїхав п’ятсот чи шістсот льє Канадою й не знайшов там жодної пам’ятки; ніхто не знає, що робив його прадід. Хіба це не природний стан людини?

Люди цього материка, як на мене, перевершили людей того світу. Уже багато століть вони збагачують своє життя мистецтвом і знаннями. Чи тому це сталося, що в них росте борода, а американцям Бог її не дав? Не думаю. Адже китайці майже не мають бороди, а мистецтва розвивають уже понад п’ять тисяч років. Якщо їхні літописи налічують більш як чотири тисячі років, то сам народ, безперечно, жив упорядкованим і квітучим життям уже понад п’ятдесят століть.

Особливо мене вражає давня історія Китаю тим, що майже все в ній виглядає природним і правдоподібним. Я захоплююся нею саме тому, що в ній майже немає чудес.

Чому ж усі інші народи вигадали собі казкове походження? Давні французькі літописці, які, втім, не такі вже й давні, виводили французів від Франка, сина Гектора. Римляни називали себе нащадками фригійця, хоча в їхній мові немає жодного слова, бодай трохи схожого на фригійську. У Єгипті боги нібито жили десять тисяч років, а в Скіфії оселилися дияволи й породили гунів. До Фукідіда я бачу лише романи, подібні до “Амадіса”, але значно менш захопливі. Усюди — привиди, оракули, чудеса, чаклунство, перевтілення, віщі сни, від яких залежить доля найбільших імперій і найдрібніших держав. Тут говорять звірі, там їм поклоняються; боги стають людьми, а люди — богами. Якщо вже нам потрібні байки, то нехай вони бодай будуть образом істини. Байки філософів я люблю, з дитячих сміюся, а байки ошуканців ненавиджу».

 Одного разу йому трапилася книга про імператора Юстиніана. У ній розповідалося, що якісь невігласи з Константинополя, написавши найгіршою грецькою мовою, видали указ проти найбільшого полководця свого часу лише через те, що той під час гарячої розмови сказав:

— Істина сяє власним світлом, а людський розум не можна просвітити полум’ям вогнищ.

Ті невігласи заявили, що це твердження є єретичним, ба більше — пахне єрессю, тоді як протилежне твердження є цілком православним, вселенським і грецьким:

— Людський розум просвітлюють тільки полум’ям вогнищ, а істина не здатна сяяти власним світлом.

Ці достойники засудили ще кілька висловів полководця й видали відповідний указ.

— Невже такі люди справді видавали укази? — вигукнув Простак.

 — То були не укази, — відповів Гордон, — а радше контрукази. У Константинополі з них сміялися всі, насамперед сам імператор. Це був мудрий володар, який зумів поставити тих учених мужів у такі межі, що вони вже могли приносити тільки користь. Він добре знав, що ці панове, разом із багатьма іншими жерцями, своїми нескінченними контруказами давно вже вичерпали терпіння його попередників у справах набагато важливіших.

— І правильно зробив, — сказав Простак. — Жерців треба підтримувати, але водночас і тримати в належних межах.

 Він записав і багато інших роздумів, які неабияк стривожили старого Гордона.

«Невже ж так буває? — думав той. — Я витратив п’ятдесят років на навчання, а тепер боюся, що ніколи не досягну того природного здорового глузду, який має цей майже дикий юнак! Я вже починаю побоюватися, що всі ці роки лише старанно зміцнював власні упередження, тоді як він слухає саму лише природу».

У добродія було кілька тих дрібних критичних книжечок, періодичних брошур, у яких люди, нездатні створити бодай щось власне, паплюжили чужі твори; там усілякі Візе зневажали Расіна, а Фейді — Фенелона.  Простак переглянув кілька таких писань.

— Вони нагадують мені дрібних ґедзів, — сказав він, — що відкладають яйця під хвіст найкращим коням. Коням це аж ніяк не заважає бігти.

Обидва філософи ледве удостоїли ці літературні екскременти бодай побіжним поглядом.

Невдовзі вони разом почали вивчати основи астрономії. Простак замовив небесні сфери, і це величне видовище привело його в захват.

— Як же прикро, — казав він, — що я почав пізнавати небо лише тоді, коли мене позбавили права дивитися на нього! Юпітер і Сатурн пливуть безмежними просторами; мільйони сонць освітлюють мільярди світів; а тут, у цьому клаптику землі, знайшлися люди, які позбавили мене, істоту, здатну бачити й мислити, можливості споглядати всі ті світи, куди сягає мій погляд, і навіть той світ, у якому Бог дав мені народитися! Світло, створене для всього Всесвіту, для мене втрачено. Там, на північному обрії, де минули моє дитинство й юність, ніхто не заступав його від мене. Якби не ви, дорогий Гордоне, я був би тут наче в самому небутті.

Вольтер «Простак» Розділ 12

ЩО ПРОСТАК ДУМАЄ ПРО ТЕАТРАЛЬНІ П’ЄСИ

Молодий Простак був схожий на могутнє дерево, що виросло на неродючому ґрунті, але, пересаджене в добру землю, швидко пускає глибоке коріння й широко розпросторює віти. Лише дивно було те, що цією благодатною землею для нього стала в’язниця.

Серед книжок, якими двоє бранців заповнювали своє дозвілля, були поетичні збірки, переклади давньогрецьких трагедій і кілька п’єс французького театру. Вірші про кохання водночас приносили Простакові і насолоду, і біль. У кожному з них він упізнавав свою любу Сент-Ів. Байка про двох голубів краяла йому серце: він був надто далеко від свого голубника, щоб повернутися до нього.

Мольєр привів його в захват. Він відкрив йому звичаї Парижа й людської природи.

— Якій із його комедій ви віддаєте перевагу? — запитав Гордон.

— Без жодного сумніву, «Тартюфові».

— Я теж так думаю, — відповів Гордон. — Саме один тартюф запроторив мене до цієї темниці, а можливо, й ваше нещастя — також справа рук тартюфів. А що ви скажете про ці грецькі трагедії?

— Для греків вони добрі, — відповів Простак.

Та коли він прочитав сучасну «Іфігенію», «Федру», «Андромаху» й «Аталію», то був у захваті. Він зітхав, плакав і запам’ятовував їх напам’ять, навіть не намагаючись їх учити.

— Прочитайте «Родогуну», — сказав йому Гордон. — Кажуть, це найкраща трагедія нашого театру. Усе, що так вас зворушило досі, не йде з нею ні в яке порівняння.

Ледве прочитавши першу сторінку, молодий чоловік промовив:

— Це писав не той самий автор.

— Звідки ви це знаєте?

— Поки що й сам не знаю. Але ці вірші не знаходять дороги ні до мого слуху, ні до мого серця.

– О, це ніщо, тільки вірші, – обізвався Ґордон.

— А навіщо ж тоді їх писати? — відповів Простак.

Він дуже уважно дочитав п’єсу до кінця, маючи єдине бажання — отримати від неї задоволення. Потім мовчки подивився на свого друга сухими, здивованими очима й довго не міг нічого сказати.

Нарешті, коли Гордон попросив його висловити свою думку, Простак відповів:

— Початок я майже не зрозумів. Середина мене відверто обурила. Остання сцена дуже мене схвилювала, хоча й здалася малоймовірною. Я не перейнявся долею жодного героя і не запам’ятав навіть двадцяти рядків, хоча зазвичай легко запам’ятовую все, що мені справді подобається.

— А проте саме цю п’єсу вважають найкращою з усіх, які ми маємо.

— Якщо це так, — відповів Простак, — то, мабуть, вона схожа на багатьох людей, які займають місце, на яке не заслуговують. Зрештою, це справа смаку. Мій смак, можливо, ще не сформувався, і я можу помилятися. Але ви знаєте, що я звик говорити те, що думаю, а точніше — те, що відчуваю. Підозрюю, що людськими судженнями часто керують омана, мода й примха. Я судив так, як мені підказувала природа. Можливо, моя природа ще недосконала; але цілком можливо й те, що більшість людей звертається до неї значно рідше, ніж здається.

Після цього він почав декламувати уривки з «Іфігенії», які вже знав напам’ять. Хоча він не володів мистецтвом сценічної декламації, у його словах було стільки щирості й внутрішнього тепла, що старий янсеніст не зміг стримати сліз.

Потім він прочитав «Цінну». Цього разу він уже не плакав, зате щиро захоплювався.