“Простак” читати повністю – Вольтер

Вольтер «Простак» Розділ 13

ПРЕКРАСНА СЕНТ-ІВ ВИРУШАЄ ДО ВЕРСАЛЯ

Поки наш нещасний в’язень більше просвітлювався, ніж знаходив утіху; поки його талант, так довго пригнічений, розгортався з дивовижною швидкістю й силою; поки сама природа, вдосконалюючись у ньому, ніби мстилася долі за всі її кривди, — що ж сталося з паном пріором, його доброю сестрою та прекрасною затворницею Сент-Ів?

 Перший місяць вони жили в тривозі, а на третій уже були охоплені глибоким смутком. Хибні здогади й безпідставні чутки лише посилювали їхній неспокій. Минуло пів року, і вони вже повірили, що Простак загинув.

Нарешті пан і панна де Керкабон дізналися зі старого листа, який один із королівських гвардійців надіслав до Бретані, що якийсь молодий чоловік, дуже схожий на Простака, одного вечора прибув до Версаля, але тієї ж ночі його кудись забрали, і відтоді про нього більше ніхто нічого не чув.

— Ох, — сказала панна де Керкабон, — наш небіж, мабуть, наробив якоїсь дурниці й накликав на себе великі неприємності. Він молодий, він нижній бретонець і не може знати, як слід поводитися при дворі. Любий брате, я ніколи не була ні у Версалі, ні в Парижі. Ось чудова нагода вирушити туди. Можливо, ми ще знайдемо нашого бідолашного небожа. Це ж син нашого брата, і ми зобов’язані йому допомогти. Хто знає, може, коли вляжеться його юнацький запал, нам нарешті вдасться зробити його піддияконом. Адже він мав неабиякі здібності до наук. Пам’ятаєте, як він міркував про Старий і Новий Заповіти? Ми відповідаємо за його душу. Це ж ми подбали про його хрещення. А його люба Сент-Ів щодня тільки й робить, що плаче. Ні, нам неодмінно треба їхати до Парижа. Якщо його тримають в одному з тих огидних будинків розпусти, про які мені стільки розповідали, ми його звідти визволимо.

Слова сестри глибоко зворушили пріора. Він вирушив до єпископа Сен-Мало, який колись охрестив гуронця, і попросив у нього підтримки та поради. Преосвященний схвалив цю подорож. Він дав пріорові рекомендаційні листи до отця Ла Шеза, духівника короля, який обіймав одну з найвпливовіших посад у державі, до паризького архієпископа Арле та до єпископа Мо, Боссюе.

Нарешті брат із сестрою вирушили в дорогу. Та, прибувши до Парижа, вони почувалися так, ніби заблукали у величезному лабіринті, без нитки Аріадни й без жодного виходу. Статки їхні були скромними, а щодня доводилося наймати екіпажі, щоб розшукувати Простака. Вони шукали безупинно — і нічого не знаходили.

Пріор подався до преподобного отця Ла Шеза. Але той саме перебував із мадемуазель дю Трон і не міг приймати якихось пріорів. Тоді він прийшов до архієпископського палацу. Проте владика усамітнився з прекрасною пані де Ледіг’єр, займаючись, як пояснили, церковними справами. Звідти пріор поспішив до заміського маєтку єпископа Мо. Там єпископ разом із мадемуазель де Молеон досліджував містичне вчення пані Гюйон про божественну любов. Зрештою він таки домігся розмови з обома прелатами. Але кожен із них заявив, що не може втручатися в долю його небожа, бо той не є піддияконом.

Нарешті він потрапив до єзуїта. Той зустрів його з розпростертими обіймами й запевнив, що завжди мав до нього особливу повагу, хоча ніколи раніше його не бачив. Він урочисто заявив, що Товариство Ісуса споконвіку прихильно ставилося до нижніх бретонців.

— Можу запевнити вашу преподобність, що він ледве став християнином. Ми охрестили його лише якихось одинадцять місяців тому.

— О, це вже добре, дуже добре. Ми подбаємо про нього. А ваш церковний дохід значний?

— О, зовсім невеликий, а небіж обходиться нам дуже дорого.

— Чи немає у ваших краях янсеністів? Будьте дуже обережні, любий пане пріоре. Вони небезпечніші за гугенотів і навіть за безбожників.

— Преподобний отче, у нас таких немає. У Богоматері Гірської навіть не знають, що таке янсенізм.

— Тим краще. Ідіть із Богом. Заради вас я зроблю все, що тільки буде в моїх силах.

Він сердечно попрощався з пріором — і тієї ж миті назавжди про нього забув.

Час минав. Пріор і його добра сестра дедалі більше впадали у відчай.

Тим часом проклятий суддя дедалі наполегливіше домагався шлюбу свого здоровенного телепня-сина з прекрасною Сент-Ів, яку спеціально для цього випустили з монастиря. Вона й далі кохала свого любого хрещеника так само палко, як ненавиділа нареченого, якого їй нав’язували. Приниження, якого вона зазнала, коли її силоміць замкнули в монастирі, лише посилило її кохання. А наказ вийти заміж за сина судді став останньою краплею. Жаль, ніжність і відраза розривали її душу. Як відомо, кохання в молодої дівчини набагато винахідливіше й сміливіше, ніж дружня відданість старого пріора чи тітки, якій уже минуло сорок п’ять років. До того ж у монастирі вона встигла добре «освітитися», потай читаючи романи.

Прекрасна Сент-Ів пам’ятала листа, якого один із королівських гвардійців написав до Нижньої Бретані і про який говорила вся округа. Вона вирішила сама вирушити до Версаля, довідатися про долю свого коханого, кинутися до ніг міністрам, якщо він і справді, як казали, перебуває у в’язниці, й домогтися для нього справедливості. Якийсь внутрішній голос підказував їй, що при дворі гарній дівчині ні в чому не відмовляють. Та вона ще не знала, якою ціною це дістається.

Щойно вона ухвалила своє рішення, як душа її заспокоїлася. Вона вже не відштовхувала свого безглуздого нареченого, люб’язно поводилася з ненависним майбутнім свекром, пестила брата й навіть повернула радість у дім.

Але вранці того дня, на який було призначено весілля, вона потай виїхала о четвертій годині, прихопивши зі собою весільні подарунки та все, що тільки змогла зібрати. Усе було продумано настільки добре, що, коли близько полудня зайшли до її кімнати, вона вже була більш ніж за десять льє звідти. Подив і розпач були неймовірні. Того дня допитливий суддя поставив більше запитань, ніж за весь попередній тиждень, а наречений мав ще безглуздіший вигляд, ніж будь-коли. Абат де Сент-Ів, розгніваний втечею сестри, вирішив негайно вирушити навздогін. Суддя із сином також захотіли його супроводжувати.

Так доля майже всю цю околицю Нижньої Бретані повела до Парижа.

Красуня Сен-Ів добре здогадувалася, що за нею поженуться. Вона їхала верхи й хитро розпитувала поштових кур’єрів, чи не зустрічали вони на дорозі до Парижа огрядного абата, величезного суддю та молодого бовдура. На третій день, дізнавшись, що переслідувачі вже зовсім близько, вона звернула на інший шлях і виявилася настільки спритною та везучою, що дісталася Версаля саме тоді, коли її марно шукали в Парижі.

Але як поводитися у Версалі? Молода, вродлива, без поради, без підтримки, нікому не відома, наражена на будь-яку небезпеку — як зважитися шукати королівського гвардійця? Вона надумала звернутися до якогось єзуїта нижчого рангу. У них знайдуться люди для будь-якого стану: як Бог, казали вони, дав різну поживу різним видам тварин, так Він дав королю його духовника (якого всі шукачі церковних посад називали головою Галліканської церкви), далі йшли духовники принцес, а от міністри їх не мали — вони не були такими дурними. Були ще єзуїти для слуг із панських покоїв, і особливо — єзуїти для покоївок, через яких дізнавалися таємниці їхніх господинь, і це була вельми поважна посада. Саме до одного з таких останніх, якого звали отець Тут-і-Всім, і звернулася красуня Сен-Ів. Вона висповідалася йому, розповіла про свої пригоди, своє становище й небезпеку та благала оселити її в якоїсь доброчесної побожної жінки, котра захистила б її від спокус.

Отець Тут-і-Всім влаштував її в дім дружини королівського чашника, однієї зі своїх найвідданіших прихожанок. Щоправда, опинившись там, дівчина одразу ж палко взялася завойовувати довіру та прихильність цієї жінки. Вона розпитала про бретонського гвардійця і попросила переказати, аби той прийшов до неї. 

Від нього вона довідалася, що її коханого заарештували одразу після розмови з одним із перших чиновників. Тоді вона негайно вирушила до цього чиновника. Краса молодої жінки пом’якшила його серце. Адже треба визнати, що Бог створив жінок для того, щоб вони вгамовували суворість чоловіків.

Зворушений писар розповів їй усе.

— Ваш коханий уже майже рік сидить у Бастилії, — сказав він. — І якби не ви, можливо, залишився б там до кінця свого життя.

Ніжна Сент-Ів знепритомніла. Коли вона прийшла до тями, чиновник сказав:

— Я не маю жодного впливу, щоб робити добро, уся моя влада обмежується тим, що я інколи можу нашкодити. Послухайте мене, підіть до пана де Сен-Пуанжа, який чинить і добро, і зло — він двоюрідний брат і улюбленець монсеньйора де Лувуа. У цього міністра є дві душі: пан де Сен-Пуанж — одна з них, а мадам Дюфренуа — друга. Але її зараз немає у Версалі, тож вам залишається тільки схилити на свій бік того покровителя, на якого я вам указав.

Красуня Сен-Ів, розриваючись між крихтою радості та безмежним горем, між надією та похмурим страхом, переслідувана братом, обожнюючи свого коханого, втираючи сльози і знову їх проливаючи, тремтячи від знесилення і водночас збираючи всю свою мужність, щодуху помчала до пана де Сен-Пуанжа.

Вольтер «Простак» Розділ 14

ЯК РОЗВИВАВСЯ РОЗУМ ПРОСТАКА

Простак надзвичайно швидко робив успіхи в науках, а надто — у пізнанні людської природи. Такий стрімкий розвиток його розуму пояснювався не лише природною силою його душі, а й тим, що він виріс серед дикої природи. У дитинстві його нічого не навчали — але й не навчили забобонів. Його розум не був скалічений хибними уявленнями, тому зберіг природну ясність і прямоту. Він бачив речі такими, якими вони є, тоді як думки, вкладені в нас із дитинства, змушують усе життя бачити їх такими, якими вони насправді не є.

— Ваші гонителі — огидні люди, — сказав він своєму другові Гордону. — Я співчуваю вам, бо вас пригнічують, але не менше співчуваю тому, що ви янсеніст. Будь-яка секта здається мені спільнотою людей, які тримаються омани. Скажіть-но, чи існують секти в геометрії?

— Ні, любий мій хлопче, — зітхнув добрий Гордон. — Коли істину доведено, усі люди з нею погоджуються. Але щодо незрозумілих істин вони без кінця сперечаються.

— Краще скажіть — щодо неясних побрехеньок. Якби серед усіх тих нагромаджених міркувань, які пережовують уже стільки століть, справді була хоч одна прихована істина, її давно б відкрили. І весь світ принаймні в цьому був би одностайний. Якби ця істина була такою необхідною для людини, як сонце для землі, вона сяяла б так само ясно. Називати істину життєво важливою для людства, але водночас стверджувати, що Бог її приховав, — це безглуздя, образа людського роду й зневага до Безмежної та Всевишньої Істоти.

Усе, що говорив цей юнак, неосвічений людьми, але навчений самою природою, справляло глибоке враження на старого вченого-страдника.

— Невже, — вигукнув він, — невже я й справді зробив себе нещасним через самі примари? У своєму нещасті я переконаний значно більше, ніж у дієвій благодаті. Я змарнував життя, розмірковуючи про свободу Бога і свободу людини, а сам утратив власну свободу. І тепер ні святий Августин, ні святий Проспер не визволять мене з безодні, у якій я опинився.

Нарешті Простак, не стримуючись, сказав:

— Дозвольте мені говорити відверто. Ті, хто дозволяє переслідувати себе через ці марні богословські суперечки, здаються мені нерозважними. А ті, хто переслідує інших, — справжні чудовиська.

Обидва в’язні були цілком одностайні в тому, що їхнє ув’язнення — кричуща несправедливість.

— Мене слід жаліти ще більше, ніж вас, — казав Простак. — Я народився вільним, як вітер. Я мав два найбільші скарби — свободу й жінку, яку люблю. І того, й другого мене позбавили. Ось ми обидва закуті в кайдани, не знаючи навіть за що і не маючи права про це запитати. Двадцять років я жив серед гуронців. Їх називають варварами, бо вони мстяться своїм ворогам. Але вони ніколи не пригноблювали своїх друзів. Ледь ступивши на французьку землю, я пролив за неї кров. Можливо, я врятував цілу провінцію. І ось моя нагорода — мене живцем поховали в цій могилі для живих, де я давно помер би від розпачу, якби не ви. Невже в цій країні немає законів? Невже тут засуджують людей, навіть не вислухавши їх? В Англії такого не буває. Ох, не з англійцями мені треба було воювати!

Так його ще молода філософія не могла приборкати біль людини, у якої відібрали найперше й найсвятіше право, і давала волю його справедливому гніву. Гордон не заперечував йому. Розлука завжди посилює кохання, якщо воно не знайшло свого здійснення, і жодна філософія не здатна його послабити. Простак так само часто говорив про свою любу Сент-Ів, як і про мораль чи метафізику. Чим чистішими й благороднішими ставали його почуття, тим сильніше він кохав. Він прочитав кілька нових романів, але майже в жодному не знайшов того, що могло б передати стан його душі. Він відчував, що його серце завжди йде далі, ніж усе, що він читає.

— Ах, — казав він, — майже всі ці письменники мають лише талант і майстерність.

Поступово добрий священник-янсеніст став найближчим довіреним його сердечних переживань. Раніше він знав про кохання лише те, що це гріх, у якому каються на сповіді. Тепер же відкрив для себе, що це почуття водночас благородне й ніжне; воно здатне і піднести душу, і зробити її лагіднішою, а іноді навіть породжує справжні чесноти.

Так сталося ще одне диво: гуронець навернув янсеніста на істинний шлях.

Вольтер «Простак» Розділ 15

ВРОДЛИВА СЕНТ-ІВ ВІДКИДАЄ ДЕЛІКАТНУ ПРОПОЗИЦІЮ

Вродлива Сент-Ів, яка кохала ще палкіше за свого нареченого, вирушила до пана де Сен-Пуанжа разом зі своєю приятелькою, у якої мешкала. Обидві ретельно сховали обличчя під своїми чепцями. Щойно вони підійшли до дверей, як Сент-Ів побачила свого брата, абата де Сент-Іва, що саме виходив звідти. Вона злякалася й хотіла відступити, але побожна приятелька заспокоїла її.

— Саме тому, що він говорив проти вас, ви повинні сказати своє слово. Повірте мені, у цій країні обвинувачі майже завжди мають рацію, якщо вчасно їх не спростувати. До того ж ваша поява, якщо я не помиляюся, справить набагато сильніше враження, ніж усі промови вашого брата.

Варто лише трохи підбадьорити жінку, яка щиро кохає, — і вона стає безстрашною.

Сент-Ів з’явилася на прийом. Її юність, врода, ніжний погляд, зволожений слізьми, привернули до неї всі очі. Кожен придворний, що чекав на підміністра, на мить забув про свого могутнього покровителя, щоб милуватися втіленням краси. Пан де Сен-Пуанж запросив її до свого кабінету. Вона говорила щиро, зворушливо й напрочуд граційно. Сен-Пуанж відчув співчуття. Побачивши, що вона тремтить, він лагідно її заспокоїв.

— Приходьте сьогодні ввечері, — сказав він. — Ваша справа потребує спокійного й докладного розгляду. Тут надто людно, а прийоми відбуваються занадто поспіхом. Я хочу ґрунтовно поговорити з вами про все, що вас стосується.

Після цього він обсипав її компліментами, вихваляючи її красу й благородні почуття, та попросив прийти о сьомій годині вечора.

Вона не забарилася. Побожна приятелька знову пішла разом із нею, але залишилася в приймальні й читала «Християнського наставника», тоді як Сен-Пуанж і прекрасна Сент-Ів розмовляли в дальньому кабінеті.

— Чи повірите ви, панно, — почав він, — що ваш брат приходив до мене просити королівський наказ про ваше ув’язнення? Правду кажучи, я швидше видав би такий наказ, щоб відіслати його назад до Нижньої Бретані.

— На жаль, пане, — відповіла вона, — у ваших канцеляріях, видно, дуже щедро роздають такі накази, якщо по них їдуть із самого краю королівства, наче по пенсію. Я зовсім не прошу видати такий наказ проти мого брата. Так, я маю на нього чимало образ, але поважаю людську свободу. Я прошу лише повернути свободу чоловікові, за якого маю законно вийти заміж, чоловікові, якому король завдячує порятунком цілої провінції, який ще може принести йому велику користь і який є сином офіцера, що загинув на королівській службі. У чому його звинувачують? Як можна було так жорстоко з ним учинити, навіть не вислухавши його?

Тоді підміністр показав їй листа єзуїта-шпигуна й лист підступного судді.

— Невже на світі існують такі чудовиська! — вигукнула вона. — І через це мене хочуть примусити вийти заміж за сміховинного сина сміховинної та підлої людини! І на підставі таких доносів тут вирішують долю громадян!

Вона впала навколішки й крізь ридання благала повернути волю чоловікові, який її безмежно кохав. У цю мить її врода сяяла ще яскравіше.

Сент-Ів була такою прекрасною, що Сен-Пуанж утратив останні залишки сорому. Він почав натякати, що її прохання неодмінно буде виконане, якщо спершу вона подарує йому те, що берегла для свого коханого. Налякана й збентежена, Сент-Ів довго вдавала, ніби не розуміє його натяків. Але йому довелося висловитися значно відвертіше. Обережно сказане слово поступалося місцем сміливішому, а за ним — ще безсоромнішому. Він обіцяв не лише скасувати наказ про ув’язнення. Він пропонував винагороди, гроші, почесті, високе становище. І що більше він обіцяв, то сильніше прагнув не почути відмови.

Сент-Ів плакала. Від хвилювання їй перехоплювало подих. Напівзнепритомнівши, вона впала на канапу, ледве вірячи власним очам і вухам. Тоді й сам Сен-Пуанж опустився перед нею навколішки. Він був чоловіком привабливим і, можливо, міг би припасти до серця жінці, яка ще не кохала. Але Сент-Ів обожнювала свого нареченого й була переконана, що зрадити його навіть задля його ж порятунку — страшний злочин.

Сен-Пуанж дедалі палкіше благав, дедалі щедріше обіцяв. Нарешті він зовсім утратив самовладання й прямо заявив, що це — єдиний спосіб визволити з в’язниці людину, до якої вона відчуває таку глибоку й ніжну любов. Ця дивна розмова тривала дуже довго. Тим часом побожна приятелька в передпокої читала свого «Християнського наставника» й думала:

— Боже мій! Що вони там можуть робити вже понад дві години? Пан де Сен-Пуанж ніколи ще не давав такого довгого прийому. Мабуть, він відмовив бідолашній дівчині в усьому, якщо вона й досі його благає.

Нарешті Сент-Ів вийшла з кабінету. Вона була сама не своя, не могла вимовити ані слова й глибоко замислилася над вдачею великих і напіввеликих можновладців, які так легко жертвують людською свободою й жіночою честю.

Усю дорогу вона мовчала. Лише повернувшись до помешкання приятельки, вона розридалася й розповіла їй усе. Побожна жінка широко перехрестилася.

— Люба моя, завтра ж треба порадитися з отцем  Тут-і-Там, нашим духівником. Він має великий вплив на пана де Сен-Пуанжа. У нього сповідаються кілька служниць із його дому. Це побожна й поступлива людина, яка наставляє також і знатних дам. Довіртеся йому. Я завжди так роблю і ще ніколи про це не пошкодувала. Ми, бідні жінки, потребуємо чоловіка, який би нас провадив.

— Гаразд, люба подруго, завтра я піду до отця Тут-і-Там.

Вольтер «Простак» Розділ 16

СЕНТ-ІВ РАДИТЬСЯ З ЄЗУЇТОМ
Щойно прекрасна й нещасна Сент-Ів залишилася наодинці зі своїм духівником, вона зізналася йому, що один могутній і хтивий чоловік запропонував звільнити з в’язниці того, за кого вона має законно вийти заміж, але вимагає за це надто високу ціну. Вона сказала, що сама думка про таку зраду викликає в неї жах і що, якби йшлося лише про її власне життя, вона радше пожертвувала б ним, ніж погодилася на таку ганьбу.

— Який же це мерзенний грішник! — вигукнув отець Тут-і-Там. — Вам слід назвати мені ім’я цього негідника. Напевно, це якийсь янсеніст. Я донесу про нього преподобному отцю де ла Шезу, і той подбає, щоб його відправили до тієї самої в’язниці, де нині перебуває дорогий вашому серцю чоловік.

Бідолашна дівчина довго вагалася, не наважуючись відповісти, але зрештою назвала ім’я Сен-Пуанжа.

— Пан де Сен-Пуанж! — скрикнув єзуїт. — О, доню моя, це зовсім інша справа. Він двоюрідний брат найвидатнішого міністра, якого ми коли-небудь мали; людина чесна, оборонець праведної справи, добрий християнин. Він не міг мати таких намірів. Ви, мабуть, неправильно його зрозуміли.

— Отче, я зрозуміла його надто добре. Я приречена, що б не зробила. Переді мною лише два шляхи — нещастя або ганьба. Або мій коханий залишиться живцем похований у в’язниці, або я сама стану негідною життя. Я не можу дозволити йому загинути — і не можу його врятувати.

Отець Тут-і-Там спробував заспокоїти її лагідними словами:

— По-перше, доню моя, ніколи не кажіть «мій коханий». У цьому є щось занадто світське, що може образити Бога. Кажіть «мій чоловік». Адже, хоча ви ще не одружені, ви вже вважаєте його своїм чоловіком, а це цілком пристойно.
По-друге, хоч він і є вашим чоловіком у ваших намірах і сподіваннях, насправді він ще ним не став. Отже, ви не вчините перелюбу — цього тяжкого гріха, якого завжди треба уникати, якщо це можливо.
По-третє, вчинок не є гріховним, якщо намір чистий. А що може бути чистішим за бажання врятувати вашого майбутнього чоловіка?
 По-четверте, у священній давнині є приклади, які можуть стати для вас дороговказом. Святий Августин розповідає, що за проконсула Септимія Ациндіна, близько 340 року від Різдва Христового, одного бідняка, який не міг сплатити кесареві належний податок, засудили до страти. Борг становив лише один фунт золота. У засудженого була дружина, яку Господь обдарував красою й розсудливістю. Один старий багатій пообіцяв сплатити цей борг, якщо вона погодиться розділити з ним ложе. Жінка вирішила, що не чинить зла, рятуючи життя чоловікові. Святий Августин схвально говорить про її великодушну самопожертву. Щоправда, багатій її ошукав, а чоловіка, можливо, все одно стратили. Але вона зробила все, що було в її силах, щоб його врятувати.
Будьте певні, доню моя: якщо єзуїт посилається на святого Августина, то цей святий, без сумніву, має цілковиту рацію. Я нічого вам не раджу — ви й самі розсудлива. Але можна сподіватися, що ви принесете користь своєму чоловікові. Пан де Сен-Пуанж — людина честі, він вас не обдурить. Це все, що я можу сказати. Я молитимуся за вас і сподіваюся, що все станеться на найбільшу славу Божу.

Прекрасна Сент-Ів повернулася до своєї приятельки ще більш приголомшена від слів єзуїта, ніж від пропозицій підміністра.

Її не полишала думка про смерть як про єдиний спосіб урятуватися від жахливого вибору: залишити коханого, якого вона обожнювала, повільно згасати у страшній неволі або визволити його ціною того, що було для неї найдорожчим і що мало належати лише її знедоленому коханому.