“Простак” читати повністю – Вольтер

Вольтер «Простак» Розділ 7

ПРОСТАК ВІДБИВАЄ НАПАД АНГЛІЙЦІВ

Поринувши в глибоку й похмуру меланхолію, Простак блукав берегом моря. За плечем у нього висіла двоствольна рушниця, при боці — великий мисливський ніж. Час від часу він стріляв у птахів, а інколи його навіть спокушала думка вистрілити в себе. Та він усе ще любив життя — заради мадемуазель де Сен-Ів. То він проклинав дядька, тітку, всю Нижню Бретань і власне хрещення. То знову благословляв їх, адже саме завдяки їм зустрів ту, яку покохав. Він уже вирішував спалити монастир — і тієї ж миті відмовлявся від цього задуму, боячись, що разом із монастирем загине й його кохана. Хвилі Ла-Маншу не бувають такими бурхливими під східними й західними вітрами, як бурхало його серце, розриване суперечливими почуттями.

Він швидко крокував сам не знаючи куди, аж раптом почув барабанний бій. Удалині він побачив безліч людей: одні стрімголов бігли до берега, інші так само стрімко тікали. 

З усіх боків здіймалися тривожні крики. Цікавість і відвага миттю понесли його туди, звідки лунав цей гамір. Кількома велетенськими стрибками він опинився на місці.
Командир місцевого ополчення, який колись вечеряв із ним у пріора, одразу його впізнав. Він кинувся до нього з розпростертими обіймами.

— А ось і Простак! Він битиметься за нас!

Ополченці, які досі тремтіли від страху, відразу підбадьорилися й також закричали:

— Це Простак! Це Простак!
— Панове, — запитав він, — що сталося? Чого ви так перелякалися? Невже ваших коханих теж замкнули в монастирях?

У відповідь сотні голосів навперебій закричали:

— Хіба ви не бачите? Англійці висаджуються на берег!
— То й що? — спокійно відповів гуронець. — Це хоробрі люди. Вони ж не викрали моєї коханої.

Тоді командир пояснив йому, що англійці прибули пограбувати абатство Монтань, випити вино його дядька, а може, навіть викрасти мадемуазель де Сен-Ів.

Він також сказав, що маленьке судно, на якому Простак колись прибув до Бретані, лише розвідало узбережжя; що тепер англійці розпочали воєнні дії, навіть не оголосивши війни французькому королю, і що вся провінція опинилася під загрозою.

— Якщо це правда, — відповів Простак, — вони порушують природний закон. Дозвольте мені самому з ними поговорити. Я довго жив серед них, знаю їхню мову й не можу повірити, що вони здатні на такий негідний учинок.

Поки вони розмовляли, англійська ескадра вже наблизилася до берега. Простак миттю стрибнув у маленький човен, доплив до флагманського корабля, піднявся на борт і запитав, чи справді вони прийшли спустошувати цей край, навіть не оголосивши війни по-чесному. Адмірал і вся команда вибухнули гучним сміхом, почастували його пуншем, а потім відправили назад.

 Простак був глибоко вражений такою зневагою. Відтепер він думав лише про те, як хоробро битися проти своїх колишніх приятелів — заради нових співвітчизників і пана пріора. З усіх околиць поспішали місцеві шляхтичі. Простак приєднався до них.

У їхньому розпорядженні було кілька гармат. Він сам заряджав їх, наводив на ціль і стріляв одну за одною. Англійці висадилися на берег. Він кинувся їм назустріч, власноруч убив трьох солдатів і навіть поранив самого адмірала, який нещодавно з нього насміхався. Його відвага запалила мужність усього ополчення. Англійці поспішно повернулися на свої кораблі, а все узбережжя лунало від переможних вигуків:

— Хай живе король! Хай живе Простак!

Усі його обіймали, кожен поспішав перев’язати легкі рани, яких він зазнав у бою.

— Якби тут була мадемуазель де Сен-Ів, — казав він, — вона сама приклала б мені пов’язку.

Суддя, який під час бою переховувався у власному погребі, також прийшов привітати героя. Та він неабияк перелякався, коли почув, як Геркулес Простак звернувся до десятка завзятих молодих людей, що його оточували:

— Друзі мої, замало визволити абатство Монтань. Треба ще визволити одну дівчину.

Від цих слів уся запальна молодь спалахнула ентузіазмом. Уже цілий натовп рушив за ним до монастиря. Якби суддя негайно не попередив командира й якби навздогін не кинулися люди, щоб зупинити цей веселий загін, усе було б скінчено.

Простака повернули до дядька й тітки, які зустріли його слізьми ніжності.

— Тепер я добре бачу, — сказав дядько, — що ти ніколи не станеш ні піддияконом, ні пріором. Зате будеш офіцером, ще хоробрішим за мого брата-капітана, і, найімовірніше, таким самим безгрошовим.

Мадемуазель де Керкабон без упину плакала, обіймаючи небожа.

— Він загине, як і мій брат! — повторювала вона. — Краще б уже став піддияконом.

Під час бою Простак знайшов великий гаманець, ущерть наповнений гінеями. Найімовірніше, його загубив адмірал. Простак не сумнівався, що за ці гроші можна купити мало не всю Нижню Бретань, а насамперед зробити мадемуазель де Сен-Ів великою пані. Усі радили йому вирушити до Версаля, щоб отримати від короля нагороду за свою службу. Командир і найстарші офіцери видали йому найкращі рекомендаційні свідоцтва. Дядько й тітка також схвалили його подорож. Не було жодного сумніву, що його представлять самому королеві, а вже це одне зробить його надзвичайно шанованою людиною в усій провінції. Ці добрі люди ще й додали до англійського гаманця чималу суму зі своїх заощаджень.

Простак думав про себе:

— Коли я побачу короля, то попрошу в нього дозволу одружитися з мадемуазель де Сен-Ів. І він, звісно ж, мені не відмовить.

Отож він вирушив у дорогу під захоплені вигуки всієї округи. Його мало не задушили в обіймах, тітка облила слізьми, дядько благословив, а сам він подумки доручив себе прекрасній мадемуазель де Сен-Ів.

Вольтер «Простак» Розділ 8

ПРОСТАК ЇДЕ ДО КОРОЛЯ. ДОРОГОЮ ВІН ВЕЧЕРЯЄ З ГУГЕНОТАМИ.

 Простак вирушив до Сомюра поштовою каретою, бо тоді іншого зручного способу подорожувати майже не було. Коли він прибув до Сомюра, то здивувався, побачивши місто майже спорожнілим. Багато родин саме залишали свої домівки й виїжджали. Йому розповіли, що ще шість років тому в Сомюрі мешкало понад п’ятнадцять тисяч людей, а тепер не залишилося й шести тисяч.

Під час вечері в заїзді він не забув згадати про це. За столом сиділо кілька протестантів. Одні гірко нарікали, інші тремтіли від гніву, ще інші, плачучи, промовляли: Nos dulcia linquimus arva, Nos patriam fugimus.

Простак не знав латини, тож попросив пояснити ці слова. Вони означали:

— Ми покидаємо наші любі поля, ми тікаємо з рідної землі.

— Панове, а чому ви тікаєте зі своєї батьківщини?

— Бо нас хочуть змусити визнати владу папи.

— А чому б вам її не визнати? Хіба у вас немає хрещених матерів, із якими ви хочете побратися? Мені казали, що саме папа дає на це дозвіл.

— Ох, пане, цей папа заявляє, що він — володар королівських держав.

— Панове, а чим ви займаєтеся?

— Переважно ми сукнарі та мануфактурники.

— Якщо ваш папа каже, що він господар ваших сукон і ваших мануфактур, тоді ви цілком слушно не визнаєте його влади. Але що до королів — то це вже їхня справа. Навіщо вам у неї втручатися?

Тоді заговорив невисокий чоловік у чорному. Дуже вчено й докладно він виклав усі кривди, яких зазнали присутні. Він із таким запалом говорив про скасування Нантського едикту, так зворушливо оплакував долю п’ятдесяти тисяч родин, змушених утекти, і ще п’ятдесяти тисяч, навернених драгунами до католицтва силоміць, що Простак і сам не стримав сліз.

— Як же так, — мовив він, — чому такий великий король, чия слава сягнула навіть гуронців, добровільно позбавляє себе стількох сердець, які любили б його, і стількох рук, що служили б йому?

— Бо його, як і багатьох інших великих володарів, ввели в оману, — відповів чоловік у чорному. — Йому навіяли, ніби досить одного його слова — і всі люди почнуть думати так само, як він. Ніби змінити віру можна так само легко, як його музикант Люллі за мить змінює театральні декорації в своїх операх. Уже тепер король втрачає від п’ятисот до шестисот тисяч надзвичайно корисних підданих, а ще й наживає собі ворогів. Король Вільгельм, який нині править Англією, вже сформував кілька полків саме з тих французів, які за інших обставин воювали б за свого законного монарха.

— Це лихо тим дивовижніше, що нинішній папа, заради якого Людовік XIV жертвує частиною власного народу, є його відкритим ворогом. Уже дев’ять років між ними триває гострий конфлікт. Він зайшов так далеко, що Франція вже сподівалася нарешті скинути ярмо, під яким стільки століть перебувала через цього чужоземця, і передусім перестати надсилати йому гроші, адже саме гроші рухають більшістю справ у цьому світі. Отже, цілком очевидно, що цього великого короля ввели в оману і щодо його справжніх інтересів, і щодо меж його влади. Тим самим завдали тяжкої образи великодушності його серця.

Щораз більше зворушений, Простак запитав, хто ж із французів так безсоромно обманює монарха, якого так шанують гуронці.

— Це єзуїти, — відповіли йому. — Найперше отець де ла Шез, духівник Його Величності. Треба сподіватися, що колись Бог покарає їх і вижене так само, як вони виганяють нас. Хіба може бути нещастя страшніше за наше? Пан де Лувуа звідусіль насилає на нас єзуїтів і драгунів.

— Гаразд, панове, — вигукнув Простак, уже не стримуючи обурення, — я їду до Версаля отримати винагороду за свою службу. Я поговорю з цим паном де Лувуа. Мені казали, що саме він керує війною, не виходячи зі свого кабінету. Я побачуся з королем і відкрию йому всю правду. Неможливо не скоритися правді, коли її відчуєш. Потім я швидко повернуся, одружуся з панною де Сент-Ів і щиро запрошую всіх вас на весілля.

Добрі люди вирішили, що перед ними якийсь вельможа, який подорожує інкогніто звичайною поштовою каретою. Дехто ж подумав, що це королівський блазень.

За столом сидів також переодягнений єзуїт, який був шпигуном преподобного отця де ла Шеза. Він доносив йому про все, що чув і бачив, а отець де ла Шез повідомляв про це панові де Лувуа. Шпигун написав листа. Простак і цей лист прибули до Версаля майже одночасно.

Вольтер «Простак» Розділ 9

ПРИБУТТЯ ПРОСТАКА ДО ВЕРСАЛЯ. ЙОГО ПРИЙОМ ПРИ ДВОРІ

Простак прибув до Версаля в паланкіні й висадився на кухонному подвір’ї. Він запитав носіїв паланкіна, о котрій годині можна побачити короля. Ті розреготалися йому просто в обличчя, так само як колись англійський адмірал. Простак відплатив їм тим самим — побив їх. Вони кинулися давати відсіч, і справа могла закінчитися кривавою бійкою, якби повз не проходив королівський гвардієць, бретонський шляхтич, який розігнав той набрід.

 — Пане, — звернувся до нього мандрівник, — ви здаєтеся мені чесною й відважною людиною. Я небіж пана пріора Богоматері Гірської; я вбивав англійців і приїхав поговорити з королем. Прошу вас, проведіть мене до його покоїв.

Гвардієць, утішений зустріччю з хоробрим земляком, який, щоправда, зовсім не знав придворних звичаїв, пояснив йому, що з королем так не розмовляють і що спершу треба бути представленим монсеньйору де Лувуа.

— Гаразд, тоді ведіть мене до цього монсеньйора де Лувуа; певно ж, він і проведе мене до Його Величності.

— До монсеньйора де Лувуа потрапити ще важче, — відповів гвардієць, — ніж до самого короля. Але я відведу вас до пана Александра, першого чиновника військового відомства: це майже те саме, що розмовляти з міністром.

Отож вони вирушили до цього пана Александра, першого чиновника, але потрапити до нього не змогли. Він був зайнятий справою з однією придворною дамою, і наказав нікого не впускати.

— Нічого страшного, — сказав гвардієць. — Ще не все втрачено. Підемо до першого помічника пана Александра: це майже те саме, що говорити з самим паном Александром.

Гуронець, украй здивований, пішов за ним. Вони разом просиділи пів години в маленькій приймальні.

— Що це все означає? — запитав Простак. — Невже в цій країні всі люди невидимі? У Нижній Бретані набагато легше битися з англійцями, ніж у Версалі знайти тих, кого шукаєш.

Щоб не нудьгувати, він почав розповідати своєму землякові про своє кохання. Та коли годинник пробив годину, гвардієць мусив повернутися на службу. Вони домовилися побачитися наступного дня, а Простак залишився ще на пів години в приймальні, думаючи про мадемуазель де Сент-Ів і про те, як важко говорити з королями та першими чиновниками.

Нарешті з’явився господар приймальні.

— Пане, — сказав йому Простак, — якби я так само довго чекав, щоб відбити напад англійців, як ви змусили мене чекати на прийом, вони б уже спокійно плюндрували всю Нижню Бретань.

Ці слова справили на чиновника враження.

— Чого ви домагаєтеся? — нарешті запитав він бретонця.

— Винагороди, — відповів той. — Ось мої докази.

Він розгорнув перед ним усі свої посвідчення. Чиновник прочитав їх і сказав, що, ймовірно, йому дозволять купити собі чин лейтенанта.

— Як це — купити? То я ще маю платити гроші за те, що відбивав англійців? Маю заплатити за право бути вбитим за вас, поки ви тут спокійно даєте свої прийоми? Здається, ви з мене глузуєте. Я хочу безкоштовно отримати кавалерійську роту; хочу, щоб король забрав мадемуазель де Сент-Ів із монастиря й віддав її мені за дружину; хочу поговорити з королем заради п’ятдесяти тисяч родин, яких маю намір повернути йому; словом, я хочу бути корисним: нехай мене залучать до справи й дадуть мені можливість просуватися вперед.

— А як вас звати, пане, який говорить таким гучним тоном?

— Ого! — вигукнув Простак. — То ви навіть не прочитали моїх посвідчень? Невже тут так заведено? Мене звати Еркюль де Керкабон; я охрещений, зупинився в «Блакитному циферблаті», і я поскаржуся на вас королю.

Чиновник, як і жителі Сомюра, вирішив, що з головою в нього не все гаразд, і не надав його словам особливого значення.

Того самого дня преподобний отець Ла Шез, духівник Людовіка XIV, отримав листа від свого шпигуна, який звинувачував бретонця Керкабона в тому, що він у душі співчуває гугенотам і засуджує поведінку єзуїтів.

 Тим часом пан де Лувуа також одержав листа від допитливого судді, який змальовував Простака як шибайголову, що нібито збирався палити монастирі й викрадати дівчат.

Після прогулянки версальськими садами, де він смертельно занудьгував, Простак повечеряв так, як вечеряють гуронці й нижні бретонці, а потім ліг спати, сповнений солодкої надії наступного дня побачити короля, домогтися шлюбу з мадемуазель де Сент-Ів, отримати бодай кавалерійську роту та покласти край переслідуванням гугенотів. 

 Він заколисував себе цими приємними мріями, коли до його кімнати увійшли жандарми. Насамперед вони забрали його двоствольну рушницю та велику шаблю.

Перелічивши, скільки в Простака грошей готівкою, його забрали до фортеці-в’язниці Бастилії, яку король Карл V, син Жана II, загадав збудувати біля Сент-Антуанської вулиці й Турнельської брами.

Яким було здивування Простака дорогою, можете собі уявити. Спершу він подумав, що це сон. Якийсь час стояв наче заціпенілий, а тоді його раптом охопила така лють, що сили подвоїлися. Він схопив за горло двох своїх супровідників, які сиділи з ним у кареті, викинув їх за дверцята, сам вистрибнув слідом і потягнув за собою третього, який намагався його втримати. Та від надмірного зусилля впав. Його зв’язали й знову закинули до карети.

— Ось яка нагорода за те, що виганяєш англійців із Нижньої Бретані! — вигукував він. — Що б ти сказала, люба Сент-Ів, якби побачила мене в такому становищі?

Нарешті вони прибули до місця, призначеного для його ув’язнення. Мовчки віднесли його до кімнати, де він мав провести свої дні, — так само мовчки, як несуть небіжчика на цвинтар. Та кімната вже мала мешканця. Там уже два роки животів старий самітник із Пор-Рояля на ім’я Гордон.

— Ось вам товариш, — сказав начальник вартових, — привів вам співрозмовника.

І тієї ж миті за ними з гуркотом зачинилися важкі двері, оббиті широкими залізними смугами й замкнені на величезні засуви. Так двоє бранців опинилися відрізаними від усього світу.