Слов’янські Міфи читати

Міфи та легенди стародавньої України читати варто кожному, адже вони відображають уявлення українців про те, як з’явилася земля, вода, чому відбуваються певні природні явища, яким богам поклонялися слов’яни?

Слов’янські Міфи про богів читати

© Упорядкування тексту: Гнатюк Юлія

СОКІЛ-РІД

На початку була лише пітьма — вічна й безмежна. Не існувало ні Землі, ні неба, ні Сонця. Лише морок — густий, холодний і нескінченний. І тільки одне Око пронизувало цю безкраю темряву.

Звідки воно летіло? І куди прямувало? З небуття в небуття? Хто його породив?

Наймудріші волхви Оріяни говорили: «Око існувало завжди. Воно було одвічним і з Вічності летіло у Вічність».

А згодом Заратустра додав: «Воно прилетіло з далеких Прадавніх Світів, щоб створити Новий Світ».

Можливо, так воно і було. Адже Око, долаючи чорне безмежжя протягом незліченних віків і не знаходячи краю темряві, одного разу зупинилося. І впустило Сльозу — чисту-пречисту Росинку. І сталося диво: з неї народився Першоптах і Першобог — могутній Сокіл.

Його золотаве пір’я осяяло непроникну ніч. Сокіл розправив широкі крила й закружляв над Оком.

Тоді він упустив золоту Сльозу-Росинку, і вона впала на Око. У ту ж мить воно розрослося й стало великим островом серед безмежного мороку.

Потім Сокіл пустив срібну Сльозинку. Вона впала в самісінький центр острова, і там утворилося озеро Живої Води.

А коли Сокіл упустив зелену Сльозу-Росинку, від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави, що вкрили острів і береги озера.

Після цього Сокіл опустився серед квітів і замислився, поринувши у глибоку думу.

ПРАДУБ

Довго сидів Сокіл у роздумах. Минали віки, і безліч часу спливло в тиші та спокої.

Та ось зніс Сокіл золотий жолудь. І сталося нове диво: із нього виросло величне й могутнє Першодерево — Дуб-Стародуб.

Його розлоге гілля розкинулося над усім островом, а на ньому, немов ясні зорі, розквітли молодильні яблука — чарівні плоди безсмертя. І відтоді навколо запанували світло, радість і життя.

Тоді Сокіл злетів на саму вершину Першодерева й промовив:

— Я створив Ірій. Тут буде моя оселя на віки вічні. Звідси я творитиму Світ.

Ирій – перша земля, острів у Всесвіті, де росте Першодерево.

ДЕРЕВО ЖИТТЯ 

Так постало у світі Світове Дерево. На землі люди називали його по-різному: Деревом Життя, Небесним Деревом, Деревом Пізнання або Райським Деревом, адже саме там, за давніми переказами, розташований рай, з якого почалася історія людства.

У його божественному світлі поєдналися всі світи — живий і неживий, світ людей, духів і богів. Первісне Дерево складається із Золотого Трисуття життя. Його крона символізує небесний світ богів — Прав. Стовбур уособлює земний світ людей, освітлений сонцем, — Яв. А коріння сягає потойбічного, підземного світу — Наву.

У народних переказах Дерево Життя описують так: «Посеред Раю росте Дерево Живе, що є проявом самого Божества. Його вершина сягає Небес. Воно золотаве й сяє вогняною красою, а його віти вкривають увесь Рай. На ньому є листя всіх дерев і плоди всіх плодів. Від нього лине солодкий пахощ, а з його коріння витікають дванадцять джерел, повних молока й меду».

Там, на Золотій горі, прихована найдавніша таємниця народження Всесвіту. Там перебуває Сокіл-Род — прадавній творець, який своїм Золотим Трисуттям утверджує найвищу силу любові: єдність батька, матері й дитини, нерозривний зв’язок минулого, сучасного й майбутнього, що дарує життя всьому світові.

БІЛОБОГ І ЧОРНОБОГ

І знову поринув Сокіл-Род у глибоку, безмежну думу. Довго він думав — так довго, що час розчинився в тиші.

І тоді зніс він два яйця: одне біле, друге чорне. Впали вони в озеро Живої Води — і з них народилися два лебеді: Білий Лебідь і Чорний Лебідь.

Вони попливли назустріч один одному і почали люто битися, не знаючи ні миру, ні згоди.

Тоді з вершини Дуба-Стародуба озвався Сокіл:

— Зупиніться!

І лебеді завмерли, припинивши бій.

— Я даю вам Слово і Розум, — промовив він. — Вийдіть із води й станьте обабіч мого Дерева.

Лебеді вийшли на берег і враз змінили свою подобу, перетворившись на велетнів, подібних до людей. Та різними вони були: один мав білу шкіру, русяве волосся і блакитні очі, інший — чорну шкіру, чорне волосся і темні очі.

— Зірвіть з дерева по одному яблуку й з’їжте їх, — сказав Сокіл.

Вони послухалися. З’ївши молодильні яблука, велетні відчули в собі неймовірну силу.

— Віднині ви невмирущі боги, — мовив Сокіл.

Вони вклонилися йому.

І звернувся Сокіл до білошкірого:

— Ти є Білобог. Володар світла, ясного дня і всього, що постане у світлому світі.

А до чорношкірого сказав:

— Ти є Чорнобог. Володар темряви, ночі й усього, що народиться в пітьмі.

І промовив до них обох:

— Ви є Добро і Зло. Краса і потворність. Ви існуватимете вічно. Бо ви — це Життя. І ті, хто прийде після вас, не пізнають добра без зла і краси без потворності, а отже — не зрозуміють, що таке життя і навіщо воно існує.

КОЛЯДА І МАРА

І звернувся Сокіл до Чорнобога:

— Іди в свою пітьму й володарюй там.

Чорнобог ступив у безкрайній морок — і тієї ж миті його тіло вкрилося чорною, смердючою шерстю. Не злюбив він пітьми, і в серці його народилася заздрість до Білобога.

Тоді пролив Чорнобог дві чорні сльози. І з них постали Змій-Дракон із трьома головами та вогнедихаючими пащами, а також потворна жінка Мара — з гнилими очима й кублом змій на голові.

Мара стала дружиною Чорнобога, а Змій-Дракон — його військом.

І мовив Чорнобог Драконові:

— Полети у Вирій і вбий Білобога, а Дуба спали разом із Соколом на ньому. Хочу я володіти Вирієм.

Змахнув Змій-Дракон своїми велетенськими панцирними крилами, загарчав і почав вивергати вогонь із залізних пащек — і від того клекоту здригнулася сама пітьма.

Почув той страшний гомін Білобог у Вирії й пустив дві світлі чисті сльози. І з них постали красень-велетень Перун із вогненними стрілами в руках та вродлива молода жінка Коляда.

Дав їм Білобог скуштувати молодильних яблук — і стали вони невмирущими богами.

І сказав Білобог Перунові:

— Ти будеш моїм воїном і охоронятимеш Вирій вогненними стрілами своїми.

А Коляді мовив:

— Ти будеш моєю дружиною і народжуватимеш золоте коло — Божича-Сонце, щоб перемагати пітьму і все зле, що в ній живе.

Тієї миті прилетів у Вирій Змій-Дракон і кинувся на Білобога. Та Перун метнув стрілу-блискавку — і вона спалила драконові крила, а той з гуркотом упав у чорну безодню.

У пітьмі Чорнобог окропив спалені крила дракона своїми чорними сльозами — і вони знову відросли. Та відтоді Змій уже не наважувався піднятися у Вирій.

І зрозумів Чорнобог, що не стане йому володарем світлого Вирію. І ще дужче зненавидів він Білобога та весь його світ.

ЗЕМЛЯ

Сидів Сокіл-Род на вершечку Дуба-Стародуба й поринав у глибоку думу. Довго він так сидів — минав час, розчиняючись у вічності.

І нарешті мовив він Білобогові:

— Пірни на дно озера і набери стільки священного піску, скільки зможеш, а тоді розсій його в пітьмі, щоб постала тверда земля.

Білобог занурився в глибини озера Живої Води, схопив пригорщами пісок, виринув і почав засівати ним чорний простір.

І там, де торкався пісок, виникала Земля — з долинами, рівнинами та полями.

Тоді Перун звернувся до Сокола:

— Великий Роде, дозволь і мені піти творити Землю.

І відповів Сокіл:

— Іди.

Пірнув Перун у глибини озера, набрав у жмені священного піску й уже збирався виринати, як раптом озеро Живої Води вкрилося товстою кригою. Це Чорнобог підкрався до Вирію і скував воду холодом.

Опинився Перун під кригою. Та він не розгубився: запхав пісок до рота, а з-за пояса вихопив вогненні стріли й почав ними трощити лід. Ще й ударив блискавкою в Чорнобога, обпаливши його силу.

Чорнобог провалився в чорну безодню й причаївся там до слушного часу.

А Перун вийшов на світ і почав творити Землю. І де він випльовував священний пісок, там підіймалися гори.

ДАЖБОГ І ЖИВА

А Сокіл-Род і далі сидів на вершині Дуба-Стародуба, поринувши в глибоку думу. Минав час, і тиша ставала дедалі густішою.

І зніс він золотий жолудь і золоте зернятко. І звелів Білобогові посадити їх на Землі та полити Живою Водою.

Білобог виконав наказ: посадив жолудь і зернятко, зрошив їх Живою Водою. І сталося диво.

Із золотого жолудя виріс молодий, крислатий зелений дуб, а на його верхівці спав глибоким сном юнак небаченої вроди.

А із золотого зернятка виріс високий житній колос, і на його верхівці спала в глибокому сні надзвичайної вроди дівчина.

І повелів Сокіл-Род побризкати їх Живою Водою та привести до Вирію. Так і зробив Білобог.

І мовив Сокіл до юнака:

— Ти є Дажбог. Тобі належить засаджувати Землю лісами та гаями.

А дівчині сказав:

— Ти є Жива, богиня злаків і самого життя. Ти будеш засівати Землю житом, пшеницею та всіляким збіжжям.

І звернувся Сокіл до обох:

— Ви є чоловік і жінка. Від вас почнеться людський рід. Скуштуйте молодильних яблук і скупайтеся в Живій Воді.

І скуштували Дажбог і Жива молодильних яблук, і стали безсмертними. Омилися вони в Живій Воді — і стали вічно молодими.

І сказав їм Сокіл-Род:

— Ідіть на Землю й чиніть своє призначення.

І пішли Дажбог і Жива на Землю, і від них почався людський рід.

Дажбог укрив Землю лісами, гаями та байраками. А Жива засіяла її житом, пшеницею та всілякими злаками.

Та не росло й не родило нічого без світла і тепла. І блукали люди — діти Дажбога — у темряві, приречені на голод і холод. І питали вони богів:

— Навіщо ви нас народили у цей світ?

БОЖИЧ

І звернувся Сокіл-Род у глибокій думі до Коляди — жони Білобога, що вже носила під серцем велике дитя:

— Іди на Землю й там народи Божича — Молоде Сонце. Коло золоте породи. І сама знайди місце, де має з’явитися він у світ.

І пішла Коляда по Землі, шукаючи те місце, де має народитися світло для людей.

Та почув Чорнобог, що має народитися Світло, і послав Мару на Землю — щоб знайшла Коляду й задушила її, аби Сонце загинуло ще в утробі і ніколи не освітило світ. Щоб люди залишилися вічно в пітьмі, холоді й голоді.

Мара, мов навіжена, кинулася по Землі, шукаючи Коляду. І зрештою побачила її — та кинулася навздогін.

Коляда відчула погоню. Вона міцно обхопила свій важкий живіт і почала тікати.

Та зрозуміла: не втече.

Тоді забігла вона за гай і перетворилася на створену нею істоту — непримітну рогату Козу.

Пробігла повз Мара, не помітивши її, і помчала далі. А там, де з її очей падала отруйна гниль на землю, виростали бур’яни, колючки, будяки та лопухи.

А Коляда тим часом знову повернула людську подобу, сховалася в очереті й у страшних муках народила золотоликого Божича — Молоде Сонце.

І в ту ж мить світ змінився. Зникла холодна пітьма. Сонячні промені впали на Землю, і люди впали на коліна, вітаючи народження Золотого Кола.

Мара, охоплена розпачем і страхом, кинулася в чорну потойбічну безодню.

А Божич підіймався все вище й вище. Разом із ним піднімалася й Божа благодать — ніжна, прозора, тепла блакить, що йшла від щасливого погляду Коляди, яка проводжала свого Сина.

Так із безмежного блакитного погляду Коляди постало синє небо. А по ньому поплив Божич-Молоде Сонце, щедро розсипаючи теплі промені по Землі.

І зазеленіли гаї та ліси під Сонцем. Ожила земля, і налилося колосся зерном.

Люди співали хвалу Сонцю.

І сам Род, Творець усього сущого, здивувався, дивлячись на блакитне небо над Землею, і мовив:

— Це є Новий Світ.

ПЕРУН

І сказав якось Сокіл-Род синові Білобога:

— Ти є Перун. Маєш очищати небо. Візьми в пригорщу Живої Води й бризни на нього, щоб постали дощові хмари.

І зробив так Перун: розсипалися по блакитному небу пухнасті хмари, немов живі.

Тоді мовив Сокіл:

— Удар стрілою в хмару й дай людям дощ.

І вдарив Перун стрілою. Спалахнула блискавка, загримів перший грім над полями, і полився на землю життєдайний дощ.

Знову впали люди на коліна, славлячи Рода і Перуна.

А Божич тим часом підіймався все вище й вище небом, розсипаючи на землю світло, тепло й життя. Лише надвечір, стомившись, він спускався на відпочинок.

І так щодня світило Сонце. З кожним днем зростав молодий Божич — і разом із ним подовжувалися дні.

Добре родила Земля.

Влітку дні ставали найдовшими, тепла було найбільше — і тоді Божич виростав у велетня.

А коли приходила осінь і люди збирали врожай, Божич починав старіти й зменшуватися: дні ставали коротшими, а ночі — довшими й темнішими.

Радів тоді Чорнобог разом із Марою. Бо тривала війна між Чорнобогом і Білобогом — між світлом і пітьмою, добром і злом. І Чорнобог прагнув перемогти Світло.

І настала найдовша ніч, у якій помер зовсім постарілий Божич.

Зрадів Чорнобог і сказав Марі:

— Біжи на Землю. Знайди Коляду. Вона знову вагітна новим Божичем. Не дай йому народитися. Не дай з’явитися світлу, що нищить нас. Маємо здобути перемогу, щоб настала вічна ніч.

І знову кинулася Мара по Землі. Знайшла Коляду й почала її переслідувати.

Та знову вагітна богиня сховалася й перетворилася на Козу. І знову Мара пробігла повз, не помітивши її.

Оббігала Мара всю Землю впродовж довгої ночі — та марно.

І ось із-за лісів і гаїв заблищали перші промені нового золотоликого Божича. Народилося нове Сонце. Новий рік. Нове життя.

Підійнявся Божич над Землею, а люди — колядники Коляди — зібралися у ватаги, які назвали Колядуванням, і пішли від хати до хати з радісними піснями, несучи попереду Звізду Ясну — образ Божича-Сонця.

А ще колядники несли опудало священної Кози — тієї, що щороку рятує Коляду від Мари.

СТРИБА

У полянина Житія та його дружини Добрини народилася донька незвичайної вроди, яку волхви назвали Поляною. Зростала вона швидко, мов із води, і виросла в красуню, рівної якій не знало світло.

Багато парубків сваталися до неї, та серце Поляни належало Стрибі — найшвидшому юнакові околиці, що міг обігнати навіть стрілу, випущену з туго натягнутої тятиви. Тому його часто посилали гінцем у найвіддалені краї, коли була потреба.

Щасливо жили Поляна і Стриба, готувалися до весілля. Але на їхню долю стала сама краса Поляни: її врода осліпила навіть грізного Перуна.

І вирішив громовержець узяти Поляну собі за дружину.

— Бути Поляні богинею! — вигукнув він так, що його почули всі поляни.

І зраділи люди, бо сподівалися мати могутнього покровителя, який поливатиме їхні землі дощем і захищатиме від ворогів вогненними стрілами.

Про Стрибу всі забули. Усі — крім Поляни.

Вона боялася цього шлюбу й тихо плакала за своїм коханим.

Та її вже вбрали у найкращий одяг і повели до урочища Перуна, щоб віддати громовержцю як наречену.

Усе плем’я полян ішло слідом за нею, а серед них — і похнюплений Стриба.

І ось затремтіла земля. Люди попадали навколішки. Лише Поляна стояла гордо, мов богиня. У золотому сяйві з’явився Перун. Його сріблясті вуса спадали на могутні груди, золоті кучері горіли на голові, а очі палали силою.

Він усміхнувся і рушив до Поляни.

— Прощай, кохана моя Полю! — вигукнув у розпачі Стриба, вихопив мисливського меча і вбив його в своє серце.

Жах охопив натовп. Поляна скрикнула й заплакала. Перун насупився і промовив:

— Не хочу, щоб на моєму весіллі лилися кров і сльози. Нехай же чарівна Поляна нікому не дістанеться!

Загримів грім, спалахнули блискавки. Люди в страху припали до землі. А коли підвелися — Поляни вже не було.

Замість неї виросло високе й струнке дерево, схоже на дівчину.

— То Поля… — прошепотіли люди.

— Що це за дерево? — питали інші.

— Тополя, — відповідали їм.

Так і закріпилася за деревом назва — ТОПОЛЯ.

А Перун злетів у Вирій, приніс пригорщу Живої Води й скропив нею Стрибу. І юнак ожив.

— Будь моїм побратимом, Стрибо, — сказав Перун. — Ми обоє втратили Полю. Чи згоден ти?

— Згоден, — відповів Стриба.

Перун узяв його за руку, і вони разом злетіли у Вирій. Там Стриба за дозволом Рода скуштував молодильне яблуко і став безсмертним.

— Роде, — звернувся Перун до Сокола, — дай крила для ніг моєму побратимові. Я хочу зробити його богом вітрів, без яких немає життя на Землі.

І тоді Сокіл-Род пустив дві сльозинки — і до ніг Стриби впали крила.

— Віднині ти володар вітрів, — урочисто мовив Перун. — І ти вже не Стриба, а Стрибог.

Так вони стали побратимами — Перун і Стрибог.

Стрибог жене хмари по світу, а Перун розсікає їх блискавками, даруючи людям життєдайний дощ.

Так вони разом творять добро: бо без вітру і дощу не буває життя на Землі.

СВАРОГ

Цього чоловіка люди вважали диваком і навіть трохи боялися його.

Він жив сам, неодружений, за межами городища — на узліссі. Обгородився високим частоколом і щось безупинно робив: то камінь теше, то мурує, то ладнає якісь дивні речі.

— Що ти там робиш, чоловіче добрий? — питали його люди.

— Жорна і піч, — відповідав він.

— А що воно таке?

— Те, що зробить вас сильнішими і мудрішими. Ви житимете ситніше, довше і краще. Боги дали нам жито і пшеницю, але ми їмо зерно, як тварини. Так не має бути. Людина повинна змолоти зерно на борошно, замісити тісто і спекти хліб у печі…

Люди не розуміли його слів, але все одно питали:

— А коли ти це зробиш?

— Завтра все буде готово. Тоді покличу вас і нагодую хлібом.

Але вночі сталося лихо: спалахнув вогонь, і згоріли його хата, двір і всі будівлі. Сам господар ледве врятувався.

Кажуть, що опівночі прилітав Змій і обпалив усе полум’ям.

Та чоловік не зламався. Він пішов у найми, швидко заробив на нову оселю, збудував хату знову на відшибі, знову обніс її частоколом і знову взявся до роботи.

— Що ти робиш? — знову питали люди.

— Піч, — відповідав він.

Люди почали обходити його стороною, з острахом дивлячись на його працю.

— Я все одно зроблю це, — казав він. — Я змелю зерно на борошно, і спечу хліб. За кілька днів усе буде готово.

Та й цього разу не судилося: за два дні знову все згоріло у страшному вогні. І знову люди говорили про Змія.

А він знову починав спочатку. Пішов у найми, заробив, збудував хату, обніс її частоколом і знову працював.

— Що робиш? — питали втретє.

— Піч.

І люди вже не вірили й тікали від нього.

Коли він народився, волхви довго не могли дати йому ім’я.

— Це буде великий чоловік, що принесе людям щастя, — казали вони. — Але ми не знаємо, як його назвати. Лише віщий Ант зможе це сказати.

І послали за найстарішим і наймудрішим волхвом.

Він прийшов через три дні, подивився на немовля і тихо мовив:

— Його ім’я — Сварог. Він говоритиме з богами як із рівними і сам стане богом. Але нікому не кажіть про це, щоб Мара не дізналася. А перед людьми називайте його Гостем. Прийде час — і світ назве його Сварогом.

І пішов волхв.

Хлопчик ріс швидко. І коли настав час одруження, йому наснилася Біла Птаха.

— Любий Госте, — сказала вона, — не женись. У тебе ще буде наречена — найкраща у світі. Це я, Жива, тобі обіцяю. А зараз іди в найми, зароби на хату, зроби жорна і піч, і спечи перший хліб. Твоя душа сама підкаже, як це зробити. Мені шкода, що люди досі їдять зерно сирим, як звірі.

І втретє Гість узявся до тієї самої справи: збудував хату, витесав жорна і змурував піч.

І втретє Чорнобог наказав Змієві-Дракону:

— Він знову хоче спекти хліб. А хліб дасть людям силу і довголіття. Спали все так, щоб він більше не вийшов із вогню.

І вночі вогонь знову охопив дім.

Гість прокинувся серед полум’я і зрозумів, що втекти неможливо. Дах уже падав, повітря ставало нестерпним.

— Живо… — прошепотів він. — Невже я не завершую свою справу?..

І тоді в полум’ї з’явилася Жива в золотому вбранні. Вона вихопила його з вогню, перенесла у Вирій, окропила Живою Водою — і він ожив.

Вона дала йому скуштувати молодильне яблуко — і він став безсмертним.

— Там ти був Гостем, — сказала вона. — А тут віднині ти — Сварог. Ти тричі пройшов крізь вогонь і заслужив бути богом. Але навіть богові нелегко створити перший хліб. Тому я даю тобі в дружини свою сестру — Берегиню. Вона народить тобі двох синів-близнюків — Сварожичів, які захищатимуть тебе від Чорнобога.

Минуло вісімнадцять років.

І знову біля городища з’явився Гість — уже зі сім’єю. Він збудував нову хату, знову обніс її частоколом, витесав жорна і звів піч.

Коли вночі прилетів Змій-Дракон, його зустріли Сварожичі — і вогняними стрілами спалили йому крила. Дракон упав у підземну безодню.

А Сварог нарешті спік перший хліб — золотий, запашний, мов саме Сонце. Він виніс його людям, дав кожному по скибці.

І люди відчули силу, тепло і життя.

Вони зрозуміли, що Гість-Сварог приніс їм велике щастя — міць, здоров’я і довголіття.

І впали перед ним на коліна, визнаючи нового бога — Сварога.

© Упорядкування тексту: Гнатюк Юлія