“Собор” скорочено по розділах Гончар

“Собор” Олесь Гончар читати скорочено по розділах варто, щоб згадати короткий зміст та закінчення твору.

Гончар “Собор” скорочено читати 

І розділ скорочено

Історія селища Зачіплянки почалася в козацькі часи. Тоді місцеві майстри робили січовикам списи для захисту від ворогів.

Нині на Зачіплянці живуть металурги, тому з вікон будинків завжди видно заграви домен, а в повітрі чути гар від розпечених шлаків. Ще одна особливість селища — старий собор, який знає багато таємниць жителів.

Микола Баглай – студент металургійного інституту повертається додому увечері. Він завжди зупиняється біля собору, милується величавою спорудою. Хлопець впевнений, що колись інопланетяни “…далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть… собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!”

Він любить своє селише Зачіплянку, де гармонійно поєднано природу і людину. “І самий смисл буття чи не в тому, щоб пити красу цих ночей, жити у мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці і поезію людських взаємин? І щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу все це берегти…”

У Миколи є брат Іван, який поїхав у відрядження до Індії, де його чекала любляча дружина Вірунька. Коли вони одружилися, Іван змайстрував коло двору лавку, щоб сидіти увечері з молодою дружиною. На лавці любив уночі лежати і Микола, дивитись на зорі, мріяти та співати. Юнака непокоїть доля собору, переживає, щоб споруду не зруйнували. Віра хвилюється, коли приїде її Іван. Вона постійно згадує, як Іван приїжджав до неї в село, коли вона працювала дояркою ще до одруження, як він вільний час використовував для охорони порядку у парку разом з іншими дружинниками. А коли чоловік поїхав у відрядження, Вірунька також записалась у дружинниці, хоча і дуже втомлювалась на роботі, а працювала вона на заводі машиністом крану.

Сусід Віруньки, Ягор Катратий, нещодавно пішов на пенсію. Все життя він працював на заводі. Спочатку ходив по домах, встановлював парове опалення та крив дахи шифером, а потім влаштувався бакенщиком на Дніпрі. А нещодавно у Ягора оселилась красуня племінниця Єлька. Нікому з місцевих хлопців ще не вдалось з нею познайомитись. Одного разу Микола опинився біля Ягорового садка на старому цвинтарі, думаючи над долею предків, які робили списи для запорожців. Предки Миколи жили для людей, як і козаки, що залишили після себе собор — шедевр запорізького зодчества. До Миколи доходять чутки, що собор будуть зносити, а цього не можна допустити, щоб не було соромно перед нащадками.

Микола Баглай народився у важкі роки… Йшла війна, навколо — постріли і вибухи. Поранений солдат, пробігаючи повз окоп, побачив жінку з щойно народженою дитиною, яка благала допомоги. Заюшений кров’ю, солдат побіг у соняшники, покликав на допомогу, і до породіллі прибігла баба Шпачиха, прийняла новонародженого нащадка металургів Баглаїв.

Тепер, Микола дорослий, та доля свого краю йому не байдужа. Щоранку Микола бігає до саги, готується до спартакіади. Одного ранку хотів заговорити з Ягором Катратим, який рибалив, але в того був кепський настрій — не клювали карасі. Коли в Катратого настрій хороший, то він розкаже про те, як колись сталь варили. Микола увесь час потайки поглядає за Ягоровою садибкою, хоче когось там побачити…

3 розділ “Собор” скорочено

Єлька з дитинства звикла бачити цей собор зі свого села Вовчуги, але не весь, а тільки вершечки, які сяяли від променів сонця. Цей собор був для неї мрією з тих пір, як почула про нього від матері, адже та ще дитиною ходила на богомілля.

Єлька росла при фермі, де працювала мати, а батька ніколи не знала. У часи війни мати познайомилась з солдатом, який залишив пам’ять про себе, коротке кохання — Єльку, яку ніколи не бачив. Дівчинка була мовчазною і здичавілою, та була надзвичайно гарною,мала  добре серце, гордий характер.

Якось у Вовчуги приїхав з міста молодий лектор читати лекцію про кохання. Його розповідь була такою сухою і невдалою, що Єлька обурилась, адже вона так мріяла про справжнє кохання. А коли лектор пішов проводжати Єльку, вона відштовхнула його: “Гетьте! Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших!” За Єлькою впадав ще один хлопець-механізатор, та він служив в армії. Та його лист зовсім відштовхнув її від хлопця – її вразила жахлива граматика, й те, що крім харчування на своїй службі він ні про що більше не писав. Єлька на його листи не відповідала.

На роботі Єльці було добре особливо тоді, коли замінили завфермою. Замість п’янички поставили колишнього бригадира, який добре відносився до дівчат. Та навесні Єлька стала сиротою, її матір, привалило на глинищі. Всі в селі їй співчували. На похорони приїхав брат матері Ягор, запропонував переїхати до нього  у місто. Але дівчина про це поки що не думала, хоча школу змушена була залишити. Треба було самій дбати про себе.

Одного разу дівчата гуртом поїхали до міста по комбікорм на склад, що був у соборі. Та комірник прийшов на роботу аж надвечір, то довелось чекати ранку. Дівчата пішли ночувати до своєї землячки Вірки, яка тут замужем за сталеваром Іваном, кликали Єльку з собою, але вона пішла до дядька Ягора. Дядька дома, на жаль, не було. Дівчина змушена була повернутись до собору. Там, на майдані, стояла їхня вантажівка.

Бригадир із шофером купили оселедець, хлібину і пляшку. Вечеряти запросили і Єльку. Вона теж випила, її розморило. Шофер кудись зник, а Єлька лягла спати під брезент у кузів. Надворі розгулявся вітер, під брезентом опинився і бригадир, спочатку співчував Єльці, що вона осиротіла, потім щось почав шептав про кохання,— і дівчина довірилась йому.

Ранком бригадир уникав Єльчиного погляду. Всі завантажували мішки комбікормом, а коли треба було їх виносити з собору, Єлька відмовилась. За нею і всі дівчата, бо не жіноча це справа.

Перед від’їздом Єлька ще раз навідалась до дядька Ягора, але його так і не було.

У селі Єльку чекало нестерпне життя. Дружина бригадира не давала їй спокою, постіно ображала, принижувала. Бригадив спробував ще раз підкотитись до дівчини — одержав ляпаса. Згодом він виїхав з села, спочатку в сусідній радгосп, а потім — на шахти західного Донбасу. Через півроку бригадир прислав Єльці листа, кликав на шахти, але дівчині він був осоружним і брудним. Його дружина розпустила плітки про дівчину, після яких матері стерегли від Єльки своїх синів. Зазнавши стільки кривд і образ, дівчина вже зневірилась у людях.

Кілька разів дівчина просила в голови колгоспу довідку на виїзд, але він не давав. Селу були потрібні Єльчині робочі руки, а людям було байдуже до її самотньої душі, до її проблем. Ставши свідком чергового галасу, де знов “перемивали їй кісточки”, дівчина не витримала і вдосвіта подалась до міста.

4 розділ скорочено

Єлька приїхала до свого дядька Ягора на Зачіплянці. Хоч племінниця і сказала, що хоче вступати до технікуму, дядько зрозумів, що документів у неї немає. Та після смерті дружини Ягорові було самотньо, і він зрадів племінниці. Їй подобалось у дядька, та й у містечку було гарно — все потопало в садах. І люди жили відкрито — всі про всіх все знають, спілкуються, все доброзичливо. Для Єльки це був новий світ. Тут дуже багато молоді, яка гуртується біля двору Баглаїв, або трохи далі — Орлянченків. Але дядькові не подобалось, що дівчина задивлялась в той бік, бо була не прописана. Єдина її дорога — до Дніпра, де дядько засвічує бакени.

Про дядькове минуле Єлька не знала. Ще змалку знала про материних братів. Один пішов до червоних і загинув на Перекопі, другий, Ягор, підлітком опинився у Махна. Все життя Ягор працював на металургійному заводі, давно вже реабілітований, а згадувати про юність не любив. Якось Єлька наважилась розпитати. Дядько їй розповів про криваві рейди. Того вечора вони засиділись у човні. І до них завітали гості, напросились прийти невдовзі на юшку, бо ніхто не вмів її так варити, як Ягор Катратий. Прибульці своїми безтактними розмовами і поведінкою тільки зіпсували настрій. Єлька з дядьком Ягором вертались мовчки і бачили, як на велосипедах їхали зачіплянці на нічну зміну.

5 розділ “Собор” скорочено

На одному важливому засіданні говорили про долю собору. Володимир Лобода, син славетного металурга Ізота Лободи, представляв на цьому засіданні Зачіплянку. Коли відзначалось 300—річчя Переяславської ради, треба було ремонтувати собор як пам’ятку архітектури XVIII сторіччя. Володимир, який був тоді на комсомольській роботі, запропонував взяти собор у риштовання. Так і стояв, ніби полатаний, аж доки воно само від часу не осунулось. Здавалось, доля такої визначної споруди була для зачіплянців байдужою. Але ні! Відразу після засідання жителька містечка Шпачиха підійшла до Володьки з проханням захистити зачіплянських кіз. Вони, мовляв, з’їдать весь білий хліб міста, і тому їх заборонено тримати. Щоб заспокоїти жінку, Лобода вирішив порадувати її звісткою про рішення на засіданні — відкрити базар на місці собору. Своїм обуренням вона довела, що їй не байдужа доля історії свого краю, свого народу. Цей протест є ніби маленьким захистом від посягань навіки знищити оті “голубі маківки собору”.

Увечері Володька завітав на Зачіплянку, ненадовго затримався біля двору Віри, потім поїхав до Ягора Катратого. Лобода товаришував з Іваном Баглаєм. Коли у Віруньки й Івана народився первісток, то сам напросився кумувати.

Особисте життя Володьки не вдалося — дружина його покинула через рік після одруження. Проте Володька встиг отримати нову квартиру, переманив туди жити старого батька. А коли дружини не стало, то син— холостяк відправив батька у Будинок металургів.

І хоча Володька не цурався зачіплянців, був серед них своїм, Микола Баглай називав Лободу батькопродавцем.

Цього разу Ягорові гості, поставивши “Москвича” за сараєм, мовчки сьорбали юшку. Вірунька дивувалась, чого це Лобода не дозволив своєму батькові чаркуватись з колишнім махновцем Катратим, а сам їздить до старого.

6 розділ “Собор” скорочено

Вночі собор молодшає, адже в темряві не видно на ньому позначок часу. У війну зупинялись біля нього і італійці, і німці. Колись тут напали на німецький обоз зачіплянські підпільники. Серед них був і син Шпачихи. Тоді загинуло багато молоді.

Про них часто думали Микола Баглай і його друг Роман Орлянченко. Роман розповів, що переходить на іншу роботу, а Микола застеріг друга від кар’єризму, щоб той не став схожим на Володьку Лободу.

Поговоривши з Ромкою і з Вірунькою, Микола пішов до саги. Він часто згадував племінницю Ягора, яка запала в душу хлопцеві не лише своєю вродою, а і поглядом, який виказував внутрішню силу і надійну душу.

Блукаючи Зачіплянкою, Микола підійшов до юшкоїдів. Дошкульними словами висловив бюрократам, Володьці і новому рибінспекторові, все, що про них думав, адже обидва говорили про високі матерії, а вели принизливе життя. А цього Микола Баглай не міг терпіти.

Потім обидва юшкоїди сіли в машину і поїхали, але зупинились біля собору.

Володька скаржився, що собор “псує йому нерви”. Рибінспектор запропонував Володьці звернутись до саперів і знищити собор.

Проте споруда вважалась пам’яткою архітектури. Про це свідчила табличка, яку п’яні молодики, Володька і рибінспектор, зірвали із собору.

7 розділ “Собор” скорочено

Несподівано приїхав на Зачіплянку Єльчин голова колгоспу, розпитував про Олену Чечіль. Вона встигла втекти і сховатися в бур’янах на кладовищі. Дядько Ягор спочатку не хотів розмовляти з головою, але той зумів знайти підхіддо старого металурга, розпитуючи про господарство, розповідаючи про врожаї свого колгоспу. Коли дійшла мова до Єльки, то Ягор дізнався, що дівчину в селі знеславили. Боляче було Ягору за долю племінниці. Але Єльці було приємно вже від того, що хоч хтось у цьому світі жалів її.

Одного разу дядько Ягор дав їй грошей, щоб сходила в кіно, і дівчина пішла в парк на денний сеанс. По дорозі зупинялась біля інститутів і технікумів, але для вступу необхідні були документи, яких у неї не було. Після перегляду фільму Єлька вийшла смутна. Фільм був про кохання, але в її уяві кохання мало бути іншим – з вогнем.

Та щось підказувало, що все це не для неї. Хоча й знала, що не даремно їздить Володька Лобода і робить компліменти. В інших обставинах вона на нього і уваги б не звернула, а тут змушена слухати. Та й дядько Ягор натякав, що їй потрібна підтримка в житті.

Біля від кінотеатру знаходився музей, де були експонати з козацьких часів, деякі речі недавнього минулого. Єлька побачила вагонетку. Можливо, саме таку ганяв на домнах її дядько Ягор у дні своєї юності. А значить, і його праця багато значить для нащадків.

Відвідини музею додали дівчині настрою. Проходячи проспектом повз нові будинки, вона згадала розповідь Лободи про його квартиру, яка потребує жіночих рук, але знову постає проблема з документами, яких у неї немає. А Володька міг би швидко все влаштувати.

Дядько наказав Єльці не баритись і поспішати прямо до бакенів. Вона подумала, що там є для неї робота. Але побачила гостей — Володьку Лободу з друзями, які чекали на неї. Компанія ласувала пивом з раками, пригостили і Єльку. Вона залюбки приймала це частування, бо їй приділяли тут найбільше уваги. Розуміла натяки приятелів на майбутній шлюб. За нею ніхто так не упадав. Вона пожалкувала, що буря не дала можливості покататись на човні. Настрій все-таки псувався, бо приходила до дядька Ягора квартальна, вимагала будинкову книгу. Їй, мабуть, небайдуже, що його племінниця не прописана. .

8 розділ “Собор” скорочено

Наступного дня вранці на Зачіплянці зчинився переполох — викрадено табличку з собору. Та чавунна табличка була головним документом споруди, її охоронною грамотою.

Першим дізнався про це двоюрідний брат Володьки Лободи сліпий Костя, колишній танкіст. Він проводжав свою дружину Наталку на роботу, яка і помітила пропажу. Костя розізлився, цей собор був згадкою про його юність і дитинство, коли був ще зрячим. Про це сповістили Віруньці, адже вона була членом парткому. А оскільки собор був у підпорядкуванні Лободи, то довелось направитись до нього на прийом.

У Лободи був хтось із начальства, у якого Володька намагався випитати ставлення до собору. А оскільки розмова велась в присутності гостя, то Лобода пообіцяв Віруньці розібратись. Жінка відчула нещирість у його голосі, це її насторожило. Обвівши поглядом кабінет, вона побачила за шафою табличку, прикриту паперами.

Невдовзі Вірунька сиділа у приймальні секретаря обкому.

9 розділ “Собор” скорочено

Того дня були нервові і роздратованими усі жителі Зачіплянки, яких турбувала доля собору. Згодом з’явились реставраторів, які фактично халтурили два тижні. Жителі села разом з бригадою згадували про таблицю, ніби вона була відлита ще за декретом Леніна. Лише мовчав та ховав сльози старий учитель Хома Романович. Свого часу він побував в Магадані за те, що дуже запально розповідав своїм учням про долю собору. Виник собор ще в потьомкінські часи після зруйнування Січі. Самі козаки замість шаблі брали до рук Святе письмо.

Під час громадянської війни махновці вподобали великий дзвін і повезли його в Гуляйполе. Але по дорозі вози проломилися, і дзвін у плавнях шубовснув у воду. Сім днів гув, поки дістався дна. Старожили і досі показують місце, до потонув дзвін. І ось тепер вони з молодим поколінням зібрались біля собору. Старі бабусі приїхали здалеку до храму, бо до них дійшла чутка, що собор відкривають. А Шпачиха вирішила збирати підписи на захист собору. Роздмухувала вогнище конфлікту стара Шпачиха, яка сама забула, коли востаннє там свічку ставила.

Микола Баглай нічого не говорив. Йому було несказанно приємно, що люди врешті-решт вирішили відстояти незалежність історичної споруди.

І0 розділ “Собор” скорочено

Володька Лобода зовсім не злякався Віруньки, бо в нього був покровитель у вищестоящій інстанції. Цей покровитель ледве не позбавився посади через те, що його дружина охрестила дітей. Тому все, що стосувалось релігії, було йому ворожим.

Зранку поїхав Володимир до батька в Скарбне питати поради щодо шлюбу. Вважав, що йому слід бути ближче до народу, і поїхав автобусом. Протягом усієї поїздки за вікном можна було бачити собор. І виглядав цей собор таким красивим і величним, що Володька мимоволі задивлявся на нього. Особливість споруди — її розташування. Собор видно було з усіх боків на дуже велику відстань.

Під час дороги розмірковував про своє життя: опір Єльки зможе зламати, шлюб лише додасть йому наснаги рухатися кар’єрними сходами. У Скарбному на природі у нього було своє місце біля Бабиного Коліна, але в той день там було багато людей на відпочинку. Володьку всі впізнавали, всі гукали до гурту. Він підсів до сім’ї воєнкома. Лободу пригостили, навіть коньяку запропонували. Але самі господарі не пили, і гість змушений був відмовитись. Син воєнкома недоброзичливо відгукнувся з приводу ставлення до собору і пішов до молоді разом з Миколою Баглаєм.

Лобода нарешті із зіпсованим настроєм вирушив провідати батька.

11 розділ “Собор” скорочено

Будинок металургів знаходився у мальовничій місцевості, нагадував санаторій. Спека повиганяла пенсіонерів із задушливих приміщень у затінок. На території санаторію знаходилось підсобне господарство, і кожен бажаючий міг знайти собі роботу до душі. Володька привітався з директором, і той повів Лободу на огляд території, неначе перевіряючого.

Через певний час прийшов і старий Лобода, але дізнавшись, що приїхав син, розлютився. Ізот Іванович привселюдно відмовився від сина, сказав, що сини загинули у війну, а Володька — не син, якщо віддав батька в богодільню. “Я тебе кликав сюди? Не батько я більше тобі! Нема в тебе батька! Віднині й повіки! Відщепок ти! Геть із моїх очей!” — виніс вирок старий. Володька, зрозумівши, що це прокляття, швидко опинився за ворітьми. Але не батькового осуду злякався молодий Лобода, а того, що сцена відбулась в присутності свідків, і це могло завадити його авторитетові.

Лобода не розумів, чого тату там погано живеться, чого він не радіє за успіхи сина.

12 розділ “Собор” скорочено

Провідував рідні краї воєнком з дружиною та сином-архітектором. Згадував він свою молодість та роки війни. Батько намагається розвеселити насупленого сина за кермом. Недавно, відвідавши Карпати, син приїхав дуже схвильованим. Підчас дослідження дерев’яної архітектури на власні очі бачив, як учні і вчитель розбирали на дрова дерев’яну церкву. А коли приїхав до батьків, то і тутешні новини його не радують.

Сам молодий архітектор ненавидить тих, хто руйнує історичні пам’ятки. Пригнічує юнака думка про загрозу знищення козацького собору. Батьки пишаються, що виростили небайдужу людину. Син живе в іншому місті. Коли приїздить у відпустку, їхня квартира стає осередком молоді. Батько пообіцяв, що піде до вищого начальства заступатися за собор. Один раз він вже рятував його у війну, піде рятувати і зараз.

Син заспокоївся і почав вдивлятися в архітектуру свого міста, яке увібрало в себе і дух старовини, і ознаки сучасності. І хоча ця сучасність являє собою високі будники з безліччю однакових безликих квартир з низькими стелями, молодий архітектор любить своє місто, бо тут він ріс, тут його кращі друзі, його батьки.

13 розділ “Собор” скорочено

Табличка з’явилась на соборі так же раптово, як і зникла. Але довелось—таки Лободі побувати у першого секретаря обкому на прийомі. Сам перший секретар розпочинав свій трудовий шлях на цьому ж металургійному. З війни повернувся генералом, потім працював секретарем сусідньої області, аж доки не перевели сюди.

Спочатку спитав у Лободи про батька, потім розповів про те, що саме Ізот Лобода і Ягор Катратий врятували від переплавки в роки війни величезну скульптуру Титана — уособлення трудової доблесті металургів. А на пропозицію Володьки позбутися собору секретар відповів несподівано: “А всі ж ми козацькі діти”. Собор — це витвір рук людських, це витвір мистецтва для всіх поколінь, який треба зберегти.

А в хаті Ягора Шпачиха вмовляє Єльку дати згоду вийти заміж за Володьку. Не хочеться Єльці поєднати свою долю з нелюбом, але потрібно. Дільничний інспектор нещодавно цікавився пропискою та її життям. При появі Володьки з’явилась надія на краще, він намагався все владнати. А після його від’їзду дядько Ягор продовжив розмову про заміжжя. Єльці було прикро, це було вимушене рішення. А Микола Баглай, який їй подобався, кудись від’їхав. А Єльці хотілося кохати, бути коханою. Для себе вона вбачала щось символічне у зустрічі зі стадом худоби, яку з далеких районів вели на бойню.

14 розділ “Собор” скорочено

Віруньку виховувала мати, що працювали санітаркою. Після закінчення школи познайомилася з Іваном, закохалася, заміж вийшла. Вже двох синів виховують.  Хоч і гаряча натура в Івана Баглая, проте дружину свою він кохає, ніколи не кривдить, і дітей вчить шанувати матір. Коли Івана послали в Індію, вся Зачіплянка вийшла його проводжати.

Дружить Вірунька з Лесею-фронтовичкою, у якої ошпарена щока. Був у Лесі коханий комбат, що на війні загинув у Польщі. Після війни зустріла молодого вихователя із ремісничого, що нею цікавився. Та зробив їй боляче, бо не зважав на її втрачене кохання. Тож Леся його відштовхнула, більше нікому серця не відкривала. Нині працює вчителькою, Вірунька часто просить подругу подивитися за її шибениками.

У Віруньки залишились свої, дитячі спогади про війну. Її мати, як і інші жінки, ходила до найстрашніших концтаборів, викуповували у німців за самогон своїх чоловіків. dovidka.biz.ua Віруньчина мати привезла в село свого коханого ледь живим, довго його визволяла з пазурів смерті. Коли батько приходив до тями, він гладив донечку по голівці. Потім німці відступали і спалили село; від їхньої хати залишилась лише піч з намальованими півниками.

Батько помалу одужував і невдовзі з іншими чоловіками марширував на толоці, вдруге мобілізований. Однієї ночі, не сповістивши сім’ям, чоловіків відправили на фронт. Діти, не заставши батьків на толоці, потайки від матерів побігли їх наздоганяти. Дійшовши до Дніпра, побачили на другому березі, поритому снарядами, щось розкидане,— і заклякли — то лежали мертві їх батьки у цивільному одязі, бо їх так і не встигли переодягти.

15 розділ “Собор” скорочено

Єлька ніколи не лягала спати вдень, аж ось задрімала і побачила страшний сон: ніби від повені розлилася велика вода, а вона перейшла через цю воду на заборонену територію; схопив її собака — і не відпускає. Єлька зрозуміла, що назад вороття немає — і прокинулась.

А тим часом дядько Ягор скликав сусідів на юшку. Ніхто не знав з якої нагоди, всі відмовлялись. Відмовились і Вірунька з Лесею Хомівною.  А Роман Орлянченко здогадався, що вечеря з приводу заручин, і пошкодував, що Микола Баглай поїхав на спортивні змагання.

Єлька не знала, чому Шпачиха і ще якісь жінки метушаться біля столу. А коли здогадалась, то вирішила тікати, почала похапцем збирати свої речі. Тож, коли увійшов Ягор, дівчина почала кидати йому в обличчя звинувачення. Але дядько почав умовляти дівчину. Єлька розуміла, що він турбується про її долю, бажає, щоб не була самотньою, щоб якось влаштувала своє життя. Їй стало шкода і себе, і дядька; вона виплакалася, але увечері вийшла до столу заспокоєна.

16 розділ “Собор” скорочено

Єлька сиділа за столом така сувора, що Лобода, навіть боявся торкнутися її. Тільки запобігливо пропонував страви. Але дівчина навіть не дивиласчя на нього. Вечірка видалась понурою. Дехто з сусідів просто заходив повечеряти після зміни. Володька попросив Ромцю Орлянченка принести магнітофон, бо в Катратого не було музики. Але замість Орлянченка з’явився Микола Баглай і покликав Єльку з—за столу. Дівчина  вийшла до нього. Тоді всі полегшено зітхнули, бо зрозуміли: якщо ті двоє вийшли і не з’являються, то між ними справжнє почуття.

Лобода вийшов із—за столу і зник у садку. Вечеря без нього повеселішала, навіть Вірунька прибігла. Катратий так розвеселився, що запропонував різати до столу гусей. Гуляння продовжувалось.

17 розділ “Собор” скорочено

Єлька і Микола цілу ніч хлдили Зачіплянкою. Над селищем рожевіло небо, бо поруч були заводи, що червоніли загравами і сіріли бурими димами. Побували вони і біля саги, і біля редуту, що залишився з років війни. Обоє вони — діти війни. Але його батько загинув, а її — невідомо. Може, десь живе і не знає, що є в нього красуня—донька.

Микола розповідав дівчині про свій винахід, про змагання з веслування. Стільки ніжності було в його голосі, у його руці, коли брав Єльку за руку. І тоді дівчина збагнула, яким має бути справжнє кохання: “Я знаю, знаю віднині, кохання — це ніжність і чистота!”. Єлька хотіла розповісти Миколі все про себе, але, дивлячись на біль в її очах, хлопець зупинив дівчину.

Потім вони опинились біля собору. І коли він говорив їй про красу споруди, розповідав про велич, вона згадувала грузовик, комбікорм і свій сором. Впевнила себе, що негідна такого хлопця, як Микола.

Світало, люди поспішали на перший автобус. Вчитель Хома Романович, йдучи на зупинку, побачив закоханих і промовив: “Собори душ ваших бережіть, друзі… Собори душ!” Молода пара замислилась. А потім Микола сказав, що їде з студентами збирати врожай у село Вовчуги. Єлька аж похитнулась від несподіванки, а Микола розцінив цей крок як сум перед розлукою. В очах застигли сльози. Вона обпекла його поцілунком, почала плакати, а потім сіла в автобус, і дивилася на прощання ніби востаннє.

18 розділ “Собор” скорочено

Ягор Катратий цілий день відсипався, а увечері знову засвічував свої бакени. Довго сидів на березі біля вогнища і згадував, як підлітком пас худобу і одного дня на пастбищі забрали махновці. Був юнак коноводом самого Нестора. А любив батько анархії про Яворницького слухати. Напали раз махновці на собор, а професор був проти цього. Тоді випхали Ягора, аби той ніби старого вбив, та не зміг хлопець це зробити. Яворницький розказав, що побудували собор козака в честь прощання зі зброєю. Врешті залишили професора жити у його соборі. Тої ночі дуже гуляв та пив Махно зі своїм військом.

19 розділ “Собор” скорочено

Микола з однокурсниками разом із селянами Вовчугів жнивують — вантажать на токах зерно. Миколі добре тут, здається, що і повітря пахне Єльчиним духом. Між Миколою і його напарниками почала точитися дискусія щодо необхідності збереження собору, усі дев’ять бань якого видно аж сюди, у Вовчуги. Геннадій на життя дивиться суто матеріалістично. Він не бачить користі в соборові. Навіть високі людські поняття патріотизму, безсмертя він розглядає як те, без чого можна прожити. Микола ж, навпаки, вірить у людську велич, відбиту у камені, на полотні, в інших творіннях людської душі. “Античні майстри, будівничі пізніших віків… Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього — хіба це не природно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіту майбутньому…

А мистецтво — це невигубний слід людства, його злети, його верхогір’я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності…”

Баглая скрізь переслідував Єльчин образ. Він уявляв собі той день, як ступить вона на його подвір’я, як познайомить з матір’ю, як мати радо зустріне молоду невістку. Адже вона для Миколи і стала отією Оленою Прекрасною, з якою він може бути щасливим. Але не знав Микола, що відтоді, як попрощались вони біля автобуса, Єльку ніхто більше не бачив. Ягор не зміг розшукати племінницю, зажурився, боявся, щоб вона нічого з собою не скоїла.

20 розділ “Собор” скорочено

Іван Баглай недавно повернувся з Індії додому. Так скучив за рідною землею, що спочатку навіть хотів відпочинку. Мріялось разом з сім’єю поїхати на відпочинок на морське узбережжя. Але дізнавшись, що рідному заводові потрібні його руки — оформився на роботу. Через кілька днів стане до мартена, а поки що з кухлем пива чекав Віруньку біля прохідної. Колись пиво розливав фронтовик—інвалід Филимон — порядна, чесна, принци-піальна людина. Тепер у заводському парку стоять автомати. Івана побачив його кум Володька Лобода, почав розпитувати про Індію. Але Іван за час відрядження зробився більш стриманим і багато не розповідав.

Володька поскаржився на Іванового брата Миколу, який відбив у Лободи наречену. А Лобода мріяв створити сім’ю, забрати батька, щоб люди не судили. Іван розпитував про Ізота Лободу, якого вважав своїм вчителем

і якого часто згадував в Індії. Володьку все—таки цікавили особисті проблеми. Поскаржився Іванові на його дружину, яка зчинила галас через собор. А це вплинуло на кар’єру Лободи. Баглай підтримав Віруньку, адже в Індії люди пишаються своїми храмами, своєю історією. Чого б сюди не запросити іноземні делегації? Зачіплянці є чим пишатися. Володька пішов, залишивши негарні думки у подружжя. Вірунька згадала, що випадково була свідком розмови Володьки з учителем. На зауваження Хоми Романовича про собор Володька почав загрожувати вчителеві, що знову відправить в тундру, хоча того вже давно реабілітували.

Не порадувала Івана і зустріч з Семеном Таратутою, який не міг одержати відрядження у Бхілаї через пияцтво. Повернувшись на Батьківщину, Семен остаточно спився. Він уже не хотів працювати біля домни. Його вдовольняв тимчасовий заробіток. Попутники Таратути почали вимагати в Івана могоричу. Щоб уникнути бійки, Вірунька вмовила чоловіка йти додому. Біля причалу Іван побачив хлопця, схожого на Миколу. Він пишався братом, бажав йому хорошої долі. Адже у війну Іван допомагав матері прогодувати сім’ю: робив жорна, виливав з дроту ложки і ходив на село міняти. Однієї зими ледь не замерз. А після війни пішов у ФЗУ. А тепер радіє, що хоч брат Микола став студентом.

Люди їхали на Скарбне вудити рибу. Навколо була така краса! В Індії Іван вперше помітив, як люди бережуть природу. “Адже людина доти людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?”

21 розділ “Собор” скорочено

Єлька прийшла до заводської брами, де стояв пам’ятник Титанові, врятованому в роки війни заводськими металургами. Підійшла до віконечка заводоуправління і попросилась на найважчу роботу, але їй відмовили. Вона піднялась на міст, що проліг над заводським подвір’ям і довго із заздрістю дивилась на працюючих людей. До віконечок інших заводів підходити не хотіла — боялась бути осоромленою. Згадувала Вовчуги, адже там був Микола. Боялась, що йому розповіли про неї одні лише прикрощі. Уявляла, як він відвернеться від неї. Знову повернулась у сквер; там стала свідком конфлікту між чоловіком з кошиком і міліціонером. Потім чула, як перешіптувались сиві жінки — одна з них згадувала своє перше кохання. Дивилась, як діти годують голубів, і пригадувала собор, над яким цих голубів цілі зграї; побувала біля Миколиного інституту. Знічев’я сіла в автобус, який їхав на Скарбне.

Біля воріт Будинку металургів сидів старий Ізот Лобода, чекав бездушного сина. Хоч і вигнав Володьку, а все одно чекав. Дивився на затоку, боявся, що якась нерозважлива людина перетворить його на таке ж смердюче море, яка Каховське. Згадав, як захищав ці плавні від браконьєрів. Побачив, що стежкою йшла дівчина в білій кофтині, проходячи повз нього, привіталась. В очах її старий металург побачив безмежне горе і зупинив її, розпитав. Єлька сама почала розпитувати старого, чому він тут. Старий металург гірко плакав, і Єлька відчувала себе винною, що зачепила його болючу рану. Старий взяв себе в руки і, дізнавшись, що Єлька голодна, звелів їй іти за ним.

22 розділ “Собор” скорочено

Один із заводів скинув води в Дніпро. У річці загинула риба. І тоді керівники міста подумали про необхідність очисних споруд. Згадали про проект заводського механіка Олекси Артеменка і студента Миколи Баглая. З цією метою Миколу навіть викликали з сільгоспробіт.

Повертаючись з села в піднесеному настрої, Микола задивлявся на соняшники, які дуже любив. В цей день у нього був день народження. їхав попутними. По дорозі думав про Єльку, про Зачіплянку, про своє місто, яке дихало димом. Мріяв про чисте повітря для всього живого і думав про втілення мрії в життя.

Приїхавши додому, спитав у матері про Єльку. Дізнавшись про зникнення, розхвилювався, але мати примусила його пообідати. Побігдо Олекси, щоб ще раз разом обговорити свій проект, яким зацікавився секретар обкому. Від Олекси дізнався, що секретар потрапив у лікарню з інфарктом. Несподівано Микола запропонував їхати на Скарбне.

23 розділ “Собор” скорочено

Для Єльки розпочалось нове життя. Ізот Іванович сам клопотав про неї перед директором Будинку металургів, щоб взяли на роботу. І ось вона працює офіціанткою, розносить їжу сивим ветеранам. З першої зустрічі старі люди довірили їй свої болі. Нелегко на старості літ називатись “підопічними”, але здебільшого їх відправляють сюди рідні діти. Роботи у Єльки було небагато, тому вона часто блукає лісом, купається, розмірковує над життям. Згадується їй Микола, його чиста любов до неї. Вважає себе негідною такого хлопця, нехай краще одружується з якоюсь студенткою. А її життя обминуло щастям. Доведеться, як і матері, вікувати самій.

Але ось на стежині побачила Миколу. Говорила з ним віддалено, навмисне на себе набалакувала, виставляла себе непутящою. Але Микола зупинив її, для нього вона була святою. “Невідривно на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз з твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне — то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!”

Єлька і Микола освічувались в коханні на березі Скарбного в тіні старезних дубів.

24 розділ “Собор” скорочено

Жителі міста люблять відпочивати на Скарбному. З рюкзаками вирушають за місто, увечері розводять вогнища, співають пісень, відпочивають від диму і турбот. На Скарбному завжди багато закоханих. Родина Баглаїв зараз тут відпочіває, і Єлька з Миколою теж. Вона співає. На пісню приплив човном до гурту і Лобода—ветеран, обійнявся з Іваном, як із рідним сином. Старий металург розповідав про своє життя. Навіть тут, у Будинку металургів, він невгамовний — стереже Скарбне від браконьєрів. До того ж, він у притулку, як колись запорожці в монастирях, доживає життя. Баглаї дякували старому за те, що підтримав Єльку. Згодом вони мають намір забрати її на завод.

Іван розповідав про поїздку до Індії. Іван згадував, як викликали в Москву, запропонували полетіти в Бхілаї. Погодився. Попереду чекав переліт із засніженої Батьківщини в далеку країну вічного літа. Але такий знайомий сервіс супроводжував у польоті. Підчас зупинки довго чекали пілота під крилом лайнера. Він запізнювався, а літак було зачинено. Намерзлись і діти, і дорослі. І ось переліт через Гімалаї і… Індія. Інший клімат, інші звичаї, інші люди. Металургійний завод розкинувся на фоні пальм, без прохідної, на подвір’ї — базар, між людьми блукають корови.

Іван в Індії там зі своїм підручним спілкувався, жартома посватав свого сина за його доньку 8-річну. А іншим металургам таке людське ставлення Івана до індійців не сподобалося. Подарували на день народження його колезі Таратуті настільну лампу, а він її і продав, бо на «Волгу» збирав. А потім зв’язався з місцевими комерсантами, зайнявся гендлюванням. За двадцять чотири години Таратуту було повернуто на Батьківщину. Через це були конфлікти між українськими металургами закордоном.

А одного разу загубився Іван у тропічній місцевості — плив по річці. Там він зустрів плем’я, що його прихистило, нагодувало. А на ранок рибалки повели Баглая до його друзів. Після цього і Івана хотіли відправити додому, але повірили на слово, що він більше не відлучатиметься. Баглай на все життя запам’ятав рибалок з якогось племені, що дали йому притулок і показали зразок людяності.

25 розділ “Собор” скорочено

Коли поснули всі відпочиваючі, старий Ізот Лобода поплив на човні рибалити. Тут, на Скарбному, його прозвали дідом Нечуйвітром. Зарекомендував себе він охоронцем цього куточка рідної землі від браконьєрів, які глушать рибу, псують дерева і трави.

Доглядає дід Нечуйвітер і молоденькі дубочки, що їх насадили замість зрубаних. Навіть табличку прибив з написом: “Хто посадить, того і онуки згадають…”. Старий Лобода знається на лікарських рослинах, збирає їх до сходу сонця, допомагає людям.

Сидить Ізот Іванович у човні, згадує юність, як у громадянську війну воював на бронепоїзді, а потім будував домни і мартени. Разом зі своїм другом Ягором Катратим працював на заводі усе життя. “Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя”. Недавно Ягор приходив провідати свого друга Ізота. Ось тільки син Володька не приходить до старого, а батько його чекає. Так хочеться, щоб став його син отим хорошим заводським хлопцем, яким був раніше, щоб створив сім’ю, прийшов до батька з онуками і забрав до себе. Але Володька не з таких. Егоїзм, кар’єризм полонили його душу. І від цієї думки старому Лободі хочеться сказати синові: “А понищиш, кинеш у небуття батьківське, сину, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина…”

Старий побачив на березі закоханих — Єльку і Миколу Баглая. Згадалась розповідь Миколина про плем’я далеких островитян, які не мали зброї, щоб боротись з колонізаторами. Тоді островитяни вдягли свій найкращий різнокольоровий одяг, взяли бамбукові списи і з ритуальними танцями вийшли на бій з ворогом. Так люди захищались красою від вогнепальної зброї завойовників.

Старий Лобода знову подумки звертався до сина: “Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо передсудом будучини, а перед тим судом ніякий Тамерлан, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід…”

Ізот Іванович відчув, як щось опекло йому груди, випустив з рук весло. І човен понесло течією у Дніпро, до міста, у бік заводів. Єлька з Миколою гукнули старого, і, не почувши відповіді, подумали, що заснув.

Уранці рибалки випадково потраплять на човен. Поховали Ізота заводчани… Старий металург відплив у свою останню найтаємничішу подорож, з якої не повертаються.

26 розділ “Собор” скорочено

Семен Таратута зі своєю п’яною компанією вийшов з ресторану. Відзначали першу зарплату підлітка Віті. У компанії були дві жінки: колишня дружина Лободи Жанна та дружина лектора Ера. Головою компанії був низьков’язий чолов’яга, відомий у кримінальному світі, Обруч. Компанія довго вешталась містом, шукаючи пригод, доки не зустріла п’яного зі жмутком грошей у жмені. Новий знайомий виявився реставратором собору, який шукав компаньйона, з яким хотілося пропити свій заробіток. Згадали, що на вокзалі ресторан працює цілодобово, і вирушили туди. До ресторану не дійшли. На привокзальному майдані побачили нову “Волгу” вишневого кольору, господар якої ненадовго відлучився, мабуть, на перон когось зустрічати, залишивши дверцята відкритими. Ключі від машини теж були на місці. Жанна першою стрибнула в машину, запропонувавши покататись, за нею — вся п’яна компанія, яка ще повеселішала, бо в машині знайшли пляшку коньяку. Вітя з переляку втік. Таратута помчав своїх приятелів центральними вулицями, потім виїхали на греблю, полохаючи закоханих, і, нарешті, вирішили їхати до собору.

Двері собору відкрили дуже швидко, увімкнули транзистор і почалась п’яна оргія.

Того вечора Єлька з Миколою блукали Зачіплянкою (дівчина відвідала дядька Ягора). Дійшовши до собору, почули джаз і вереск, п’яний регіт і сквернослів’я.

Микола згадав, як професор Яворницький вигнав махновців з собору, і рванувся у відчинені двері. Єлька чула, як сварились, бачила темні постаті, які вискакували з собору. І раптом у темряві.блиснула фінка…

На Єльчин крик збіглася вся Зачіплянка. Ґвалтівників схопили, бо вони в соборі загубили ключі від машини і не могли далеко втекти.

А Микола лежав на порозі собору: Єлька схилилась над ним, у відчаї ламала руки, намагалась хоч чимсь допомогти.

Відправивши Миколу до лікарні, зачіплянці не спали, наглядали за затриманими, доки не приїхала міліція.

Єлька кожного дня на подвір’ї лікарні. Вона чекатиме Миколу ціле життя, вірить в його одужання, його глибоке почуття.

Щовечора виходять Іван та Вірунька посидіти на своїй лавці. Іван не може знайти пояснення тому, що скоїлось з його братом на рідній Зачіплянці. Адже в Індії, коли він, чужий, потрапив до племені, нікому і на думку не спало витягти ножа. Адже сталь, яку виплавляє їх завод, не на ножі, щоб піднімати їх на людей. Микола, отримавши п’ять ножових ран, одна з яких була на міліметр від серця, міг втратити життя. Завдяки хірургам та молодому організмові Микола потроху одужує.

Повернувшись з Індії, Іван змінився. Порівнює красу свого краю з чужим. Часто згадує вміло поставлений індійськими майстрами чорний камінь, який співає, і таємницю того співу ніхто не розгадав. То, може, і собор за-співа? Ні, не співа, мовчки згадує минувшину. “Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах плекаче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусноповний і чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів”.