“Таємниця Віті Зайчика” скорочено

таємниця віті зайчика скорочено Скорочені твори

Всеволод НестайкоТаємниця Віті Зайчика” скорочено читати варто, щоб згадати сюжет твору та пригоди головних героїв.

“Таємниця Віті Зайчика” скорочено читати

І

Вона з’явилась нечутно і несподівано. Була вдягнена в чорний плащ з високим коміром та чорний капелюшок з вуаллю, що затіняв її обличчя. Лиш великі сині очі дивились на Вітю. Він помітив, що її ноги не торкались підлоги – так от чому він не чув її кроків! Вдома хлопчик був сам, а незнайомка, поманивши його за собою, пішла по коридору, в глибині якого була лиш темрява. Вона полинула впевнено, переконана, що Вітя обов’язково рушить за нею. І, хоч як йому було страшно, він все ж пішов у довгий темний коридор за дивною синьоокою незнайомкою

ІІ

Ця велика трикімнатна квартира колись належала Вітиному прапрадіду, відомому професорові Федору Антоновичу Коротницькому. Потім тут жила його дочка Антоніна, що вийшла заміж за простого робітника заводу Терентія Тарасовича Довганя. У них було троє дітей – сини Василь і Олександр, що загинули на фронті, і дочка Світлана. Терентій Тарасович теж загинув на війні.

У сусідній квартирі жив колись молодший брат професора Коротницького, віолончеліст Амадей Антонович з дружиною-художницею Стефанією Стефанівною. Вони були дуже приємними й добрими, особливо до дітей – на Новий рік завжди влаштовували свято для маленьких мешканців будинку. А ще говорили, що коли Стефанія Стефанівна малювала картину, а поряд грав на віолончелі Амадей Антонович, все на тій картині оживало і здавалось, що туди можна увійти!

Та між родинами професора Коротницького і його молодшого брата існувала якась таємниця – вони давно посварились і майже не розмовляли один з одним. Коли ж Терентій Тарасович вирішив помиритись, то не встиг – Амадей та Стефанія померли  в один день.

Тепер в тій квартирі живе молоде подружжя – електрослюсар Володя, який нещодавно повернувся з армії та вчителька англійської мови Олена Петрівна. Вітя живе з мамою і бабусею, точніше – майже весь час з бабусею. Мама працює геологом і весь час проводить «в полі», в експедиціях. Приїздить зазвичай лиш на кілька днів. Тато Віті вже кілька років закордоном, в Африці. Працює там з місцевою промисловістю та її розбудовою. Поки ще ні разу не приїздив, лиш подарунки надсилає.

Вітя дуже хворобливий хлопчик, тому навіть в садочок ходив лиш кілька днів. Його вихованням займається весь час бабуся Світлана. Саме вона привчила його ходити в музеї, серед яких найбільше вони любили Музей українського мистецтва. Там була картина Крижицького «Дуби», яку любив дідусь. «Дідусь Віктор Семенович, доктор технічних наук, майстер спорту, альпініст, загинув у Гімалаях під час сходження на один із «восьмитисячників». Це сталося дуже давно, коли Вітина мама ще була у третьому класі».

Бабуся теж в молоді роки займалась спортом – грала в теніс. Тепер вона була палкою вболівальницею. З Віті теж хотіла зробити спортивного хлопчика й записала в басейн, але він одразу захворів, тож з цього нічого не вийшло.

ІІІ

Незнайомка йшла безшумно й просто. Віті було страшно, але цікаво. Вони вийшли на сходову клітину й піднялись на останній четвертий поверх. Тут були двері, які давно цікавили Вітю – куди вони вели? Та весь час вони були зачинені – тільки не тепер. Зараз ці двері стояли навстіж відчинені й незнайомка запрошувала його туди. Вона запитала чи хоче він побачити його. Хлопчик знав про кого вона питає, тому погодився. Коли ж вони ступили в двері, то почули з іншого боку запрошення заходити.

IV

Усе своє дошкільне дитинство Вітя провів з бабусею Світланою – вона була такою вигадницею, що з нею завжди було весело й цікаво. Одного разу, щоб вмовити Вітю їсти сметану, вона осідлала мітлу, перевдяглась у костюм відьми й «літала» навколо нього, примовляючи й впрошуючи їсти. А ще бабуся вигадала два королівства – Зландію і Добряндію.

«На чолі Зландії стояв король Злан Великий. У нього були придворні — прем’єр-міністр князь Підлиза-Підлотський (він також міністр праці й виробництва граф Нероба-Брехальський, міністр дозвілля та розваг барон Маруда-Набридон), другий прем’єр-міністр князь Себелюб-Зазнайський (він також військовий міністр граф Руками-Махальський і міністр фінансів барон Жадюга-Скупердей) і третій прем’єр-міністр княгиня Ябеда-Доноська (вона міністр фізичного й морального виховання графиня Страхопуд-Тремтельська і міністр інформації баронеса Базіка-Балабон)». Зландці постійно хотіли нашколити добрянцям.

«На чолі Добряндії стояла бабуся Добряна (дуже старенька, вже й недочувала і недобачала, чим, природно, користувалися зландці). Вона була схожа на бабу Машу, колишню двірничку, яка живе у першій квартирі.

Ще в Добряндії жив дядя Вася, на всі руки майстер, теж дуже схожий на дядю Васю з п’ятої квартири, який завжди лагодить їм крани, замки у дверях та все інше, що жіноцтво полагодити не може».

Також в Добряндії жила тітонька Гортензія – господиня й кулінарка, дуже схожа на сусідку Анастасію Пилипівну. Тільки-от Анастасія Пилипівна працювала друкаркою у Міськбуді, а тітонька Гортензія ні.

«Ще в Добряндії жив Альховка. Іншого імені йому придумати неможливо. Альховка один на світі. Йому п’ятнадцять років, він учиться у восьмому класі. Але якщо в когось у будинку щось трапляється і нема дяді Васі, то кличуть Альховку. Звичайно, Альховка не такий майстер на всі руки, як дядя Вася, але тільки тому, що іще дуже юний. Він і слюсарює, і теслярує, та найбільше захоплюється технікою». Він був круглим сиротою і жив разом з тіткою, маленькою сором’язливою жінкою, яку, здавалось, Альховка доглядав більше, ніж вона його. Влітку він часто працював – то вожатим в таборі, то рятувальником на пляжі. Віті дуже подобався цей хлопець.

Одного разу дядя Вася й Альховка врятувала Вітю й бабусю Світлану від справжньої катастрофи – мансарда на кухні від старості ледь не звалилась їм на голови. Тож дядя Вася й Альховка взялись до роботи й полагодили все. То була важка праця і Вітя, побачивши як тяжко працюють друзі, побажав бути чарівником, який би зробив так, щоб вся робота виконувалась сама. Та дядя Вася сказав, що хоч якою тяжкою є робота, бачити результат своєї праці безцінно і він не проміняв би це ні на що у світі! Ремонт мансарди закінчився успішно.

V

Вітя разом з незнайомкою увійшли в високу кімнату, в якій він швидко впізнав власну квартиру. В кімнаті були старенька бабуся й дідусь. Вона стояла біля мольберта, а він сидів поруч на стільці з віолончеллю. Бабуся покликала Вітю підійти ближче, а дідусь сказав, що він дуже схожий на свого прапрадідуся Федора. Коли ж хлопчик підійшов ближче, він зміг роздивитись картину.

«Картина була якась дивовижна. Намальовано небо і в небі — мітла. Вище й нижче мітли літали пташки — ластівки, голуби, горобці, ворони. Десь далеко на обрії летів реактивний літак, залишаючи чітку смугу. І все. Землі видно не було, тільки блакитне небо, в лівому кутку ще схожа на баранця біла хмарка, і на всю картину — велика мітла, якою двірники замітають подвір’я».

Раптом Вітя відчув на плечі чийсь доторк – то була незнайомка. Дивно, що вона то з’являлась, то зникала. Вона взяла й підсадила його на мітлу і разом вони полетіли з кімнати в невідомість.

VI

У перший клас Вітю теж повела бабуся. Вона, здається, хвилювалась чи не більше від нього. Тут Віті треба було влитись в шкільний колектив, та в нього не виходило. На перерві він зазвичай стояв біля стіни й боявся, щоб хтось з хлопців його не вдарив. Лідерів у класі спочатку було двоє – Боря Жабський та Алик Здоровега. Та потім Боря вдарив Алика, той розплакався і Боря автоматично став головним. Саме Боря почув, як бабуся називає Вітю зайчиком і так став його називати сам. Але бабуся це робила з ніжністю, а Жабський – з глумом. Так Вітю згодом називали вже всі. Через це хлопчик попросив бабусю вже не називати його так, хоча до цього дуже любив бабусину ніжність.

Одного дня він запитав у неї коли ж приїде тато. Бабуся Світлана казала, що тато дуже зайнятий, що він має допомагати розбудовувати промисловість і, може, приїде після Нового року. Та так вона казала вже не вперше… Вітя дуже хотів нарешті побачитись з татом!

Маму Вітя теж дуже любив і часто сумував за нею. Йому подобалось слухати, як вона розповідає, як знайшла його в капусті. Оскільки тоді був січень, Вітя був у сіренькій шубці як в кролика. І тому відтоді Вітя так любить їсти капусту.

Але за татом Вітя сумував ще більше! Він дуже любив роздивлятись його фотографію, що була в них на стіні. Фото з Африки тато присилав колективні і його важко було там розгледіти.

VII

На мітлі сидіти було дуже зручно – здавалось, що летиш в невагомості. Раптом Вітя дещо зрозумів й, обернувшись до незнайомки, запитав: «Ви – міс Таємниця?». Вона нічого не відповіла, тільки підморгнула йому своїми синіми очима. Незадовго вони підлетіли до чарівного замку на горі. Міс Таємниця залишила Вітю в залі з великим злим правителем, яким був Злан Великий. Вона попередила, що їх зараз ніхто не бачить, тож хлопчик міг спокійно спостерігати за всім, що відбувалось.

До Злана Великого прийшла скаржитись княгиня-графиня-баронеса Ябеда-Доноська. Виявилось, що сьогодні хтось підставляв їй під ніжку, через що вона неодноразово впала! Князь Підлиза-Підлотський і князь Себелюб-Зазнайський теж розповіли, що їх хтось сьогодні побив. Спочатку думали, що це витівки Баби-Яги, та виявилось, що вона весь день була біля Злана Великого й нічим таким займатись не могла. Отже, це якийсь невидимка. Як тільки Злан Великий зрозумів це, його теж почав хтось лупцювати. Скликали охорону й поховались в безпечні місця.

Міс Таємниця сказала, що тут вже немає того, кого вони шукають, тож їм треба летіти далі.

VIII

Клава Журилко жила в третій квартирі. Вона була така ж худенька як Вітя і з темними колами під очима. Одного разу Клава влаштувала кицьчині іменини й тоді місцеву безпритульну кішку нагодували так, що вона навіть не змогла їсти курячу ніжку, яку приніс, трохи спізнившись, Вітя. Сама ж Клава нічого не їла, хоч казала, що не голодна. Крім пригощань були танці й розваги. Кицьчині іменини запам’ятались усім мешканцям будинку надовго.

Одного дня Вітя знайшов у дворі прищепку, яка, ймовірно, впала з чийогось балкону. Хлопчик вирушив на пошуки власників і став дзвонити в квартири й питати чия прищепка. Так він дійшов до квартири Борисюків – подружжя злюк та грубіянів. Варвара Спиридонівна забрала собі прищепку навіть не роздивившись її як слід. Саме в цей момент відчинились двері квартири навпроти – там жила Клава. Вітя побачив, що прямо в коридорі спить Клавин тато. Він пив і весь будинок знав про це і співчував Клаві та її мамі. Та дівчинка дуже любила свого тата і не дозволяла його ображати навіть мамі. Віті було навіть трохи соромно за те, що в нього такий чудовий тато, а в Клави – ні.

таємниця віті зайчика короткий змістIX

Вітя з міс Таємницею прибули в Добряндію. Тут саме святкували іменини лева Самсонія. За розкішним столом біля будинку бабусі Добряни зібрались усі місцеві. Близький друг Самсонія, зайчик Митя, виголошував тост. Після нього слово взяв дядя Вася. Поряд з ним сиділа тітонька Гортензія, щока якої була в борошні – мабуть, вона щойно з кухні. Вітя дивився на всіх них і радів, що їм так добре живеться. От тільки… Якби можна було зробити так, щоб вони не працювали! Аж раптом до добрянців підлетів якийсь невідомий об’єкт, схожий на каструлю. З нього вийшов прибулець – голова людська, а тіло механічне.

«– Любі добрянці! Вітаю вас від імені славної АДЧС (тобто Асоціації Добрих Чарівників Світу)!.. Ап! – він змахнув лівою рукою – і “літаюча каструля” зникла. Потім – “Ап!” – змахнув правою рукою – і замість звичайної сільської хати королеви Добряни виріс розкішний палац із білими колонами і двома мармуровими левами, що сиділи обабіч входу. (…) АДЧС багато чули про вашу прегарну країну, про її чудесних громадян і на останній асамблеї ухвалили взяти Добряндію під свою опіку. Я призначений вашим інспектором-куратором. Віднині я беру на себе всі ваші турботи, всі ваші клопоти, всі ваші проблеми. Все за вас віднині робитиму я. Ви будете тільки відпочивати, гуляти, розважатися… Ви чесно заслужили це… Чесно заслужили…».

Х

Юра Лякін з’явився у класі в другому півріччі. Всім було цікаво що то за новачок, але він мало про себе розповідав. Вітя помітив, що в Юри погляд людини, яка переживає якесь горе. Він знав цей погляд від Каті з п’ятої квартири – тоді в неї помер від інфаркту тато і це був перший у Вітиному житті похорон.

Ясність про долю Лякіна внесла місцева базікалка й пліткарка Рая Фількіна. Виявилось, що тато Юри був водієм автобуса і випадково збив людину. Вона загинула, а тата посадили у в’язницю. Увесь клас був шокований і став обходити Юру стороною. Та, на біду, він не був таким як Вітя. Можливо, в попередній школі він був як Жабський або Здоровега. Тож тепер, коли хлопці грали у ворону (гра, де потрібно стрибаючи на правій нозі штовхнути і збити суперника з ніг), Юра теж грав. Але, несподівано сталось так, що він штовхнув Алика Здоровегу і той впав, сильно вдарившись головою об батарею. Хлопці одразу почали обзивати Лякіна і той втік. Вітя знайшов його під сходами, де він гірко плакав. Він намагався якось заспокоїти однокласника.

«– Не треба… не плач… Ти ж не хотів… і… він не хотів… Не плач…

А що Вітя міг іще сказати?

– Тікай! Облиш! Не хочу!.. – глухо пробурмотів Лякін і, не дивлячись, тицьнув ліктем назад.

Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.

– Ох! Ти що? – аж захлинувся Вітя. І заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.

Лякін зрозумів, що він зробив, – і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали…».

XI

Коли Вітя спитав у міс Таємниці коли він побачить його, то вона відповіла, що треба заслужити. Раптом вони опинились біля скелі, на вершині якої знаходився замок. Вітя виліз туди, хоча й сам здивувався як це він зробив, адже завжди боявся висоти. У замку він знайшов дівчинку і впізнав її. Вона просила про допомогу – зландці схопили її в лісі, коли вона пішла по суниці і тепер хочуть, аби вона вийшла заміж за сина Великого Злана Зланика Хамуну. Вітя пообіцяв її визволити. Спустився вниз до брами й хотів битися звартовими – Просто Філею і Грубим Яном. Та вони сказали, що в них немає ключа, тож і сенсу битись поки немає. Нехай Вітя принесе ключ, що знаходиться у Зланика під подушкою і тоді вже можна буде битись.

XII

То було під час перших літніх канікул. Вітя сидів на балконі й читав «Пригоди Буратіно», коли побачив на балконі третього поверху дівчинку. Раніше він не бачив її в будинку. Вона одразу зачарувала хлопчика – була в блакитному платті в синю крапочку без рукавів. Згодом Вітя дізнався, що дівчинку звуть Кіра і що вона дочка Георгія Вадимовича, яка раніше з ним не жила, а тепер чомусь живе. Він часто спостерігав за Кірою з балкона й помітив, що вона бачить це, але вдає ніби ні. Вони не були знайомі, та одного дня Вітя, коли повертався додому з магазину, зустрів Кіру на сходах і привітався. Вона відповіла і йому від цього зробилось так радісно, так хороше!

Кіра жила у батька трохи більше місяця, та ніколи не виходила у двір. Вітя завжди спостерігав за нею з балкону й одного разу почув розмову Георгія Вадимовича і його дружини Олександри Іванівни. З’ясувалося, що Кіра приїхала до тата на канікули, поки її мама поїхала лікуватись в санаторій. Олександра Іванівна радила якнайшвидше повертати Кіру додому, щоб вона не дуже звикала до батька. То був останній день, коли Вітя чув і бачив Кіру. Потім вона повернулась додому.

XIII

Злана Великого у Зландії боялись всі, окрім його дружини Злари і сина Зланика. Зланик був вередливим і не слухав ні тата, ні маму. Вітя прокрався в його спальню й вже було намацав під подушкою ключ, коли очі Зланика розплющились і він став махати руками в повітрі. Вітя намагався втекти, але Зланик схопив його і скликав усіх мешканців замку. Прибіг Злан з вартовими, прибігли і його міністри. Вітю схопили, закинули в мішок і посадили під сім замків. Хлопчик був у відчаї – що ж тепер буде з Кірою? Як так? Що ж йому робити? Це була мить, коли тато був найбільше потрібен! Вітя кликав про допомогу і сподівався, що той нарешті прийде.

XIV

Бабуся Світлана хотіла, щоб Вітя потоваришував з Дмитриком. Його сім’я жила в їхньому будинку у флігелі. Тато, Сергій Порфирович, працював заступником директора якогось науково-дослідного інституту, а мама, Надія Максимівна, була головним лікарем стоматологічної поліклініки. Вона часто виручала бабусю Світлану, коли потрібні були ліки для Дмитрика. Обоє батьків були високі й широкоплечі, тому Дмитрик називав їх мамонт і татонт, що їм подобалось.

То було останнього літа перед школою. Родина Дмитрика запросила бабусю й Вітю з собою в ліс, на природу. То був перший раз, коли Вітя їздив на машині. В лісі Сергій Порфирович вирішив вчити хлопців кататись на велосипеді. Першим запросили Вітю, як гостя. Він, звісно, швидко впав. За ним впав і Дмитрик. Так повторювалось кілька разів, але Сергій Порфирович не втрачав терпіння і продовжував вчити хлопців.

«І раптом Віті на якусь мить здалося, ніби не Дмитриків “татонт”, а його рідний, Вітін татусь тримає дужою рукою за сідло велосипед, і біжить позаду й важко дихає, і щось каже підбадьорливе, гарне…

Вітя щосили натиснув на педалі, відчув руками слухняне кермо і… поїхав. Важкого дихання позаду вже не було, була одна тільки стежка попереду, яка весело накручувалася на колеса, була трава, було невидне, але відчутне далеко вгорі небо, були берези, що, рябіючи, мелькали перед очима, і шалене почуття радості. “Го-го-го-го-го!”».

І хоч Вітя знову впав з велосипеда, бо ще не вмів з нього злазити, та все одно – він їхав! Він хотів, щоб це вдалось і Дмитрику, бо бачив в його очах хвилювання і заздрість від того, що у Віті все вийшло швидше. Сергій Порфирович став ще більш наполегливо вчити Дмитрика їздити, але він все падав і падав, аж доки не був геть побитий, а в «татонта» не закінчилось терпіння. Більше Вітю й бабусю не кликали на природу і дружби з Дмитриком так і не вийшло.

XV

«Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві…

І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв’язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі “свої” руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-знайоме було в обережних доторках долонь.

І от мішок уже розв’язаний, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих…

– Тату! – кричить Вітя.

Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого».

Вітя зрозумів, що його тато – невидимка. Бо хто ж ще міг ставити підніжку й набивати ґулі прем’єр-міністрам Зландії? І тепер тато відчинив перед Вітею всі двері і хлопчик спокійно вийшов. Нарешті він побачив міс Таємницю й почав просити її зробити тата видимим! Але вона не могла, ще не час. Вітя засмутився, але вирішив, що у тата просто дуже важливе завдання, тому він і не може поки показатись. Та Вітя не знав що йому робити далі – льодоруб у нього забрали, а ключа він так і не зміг дістати! Як же визволити Кіру? Міс Таємниця сказала, що їм треба звернутись до дяді Васі – він зробить і льодоруб, і ключ.

Вітя й міс Таємниця прибули в Добряндію. Тепер тут все було зовсім інакше – високі будинки замість чепурних хатинок, автомобілі й майже повна відсутність людей. Дядю Васю вони знайшли біля будинку – він сидів зажурений. Вітя спитав що трапилось. Дядя Вася відповів, що з цим чарівником не стало роботи – тепер все виконується самостійно! Віті стало прикро – це ж він хотів позбавити всіх турбот, а вийшло навпаки. Та ж він прийшов просити про допомогу! Дядя Вася як почув про це, дуже зрадів! Він вирішив покликати на допомогу й Альховку, і тітоньку Гортензію, і бабусю Добряну – щоб усім було роботи. Та коли вони тільки взялись до праці, прилетів чарівник і став вимагати припинити – все ж робиться саме! «Але дядя Вася рішуче виступив наперед:

– Ану, одійдіть, громадянине чарівник! Не заважайте. Не робіть вітру!.. Те, що треба, те й робиться. І дозволу знову ж таки ні в кого питати не будемо. От!

– Що?! – чарівник так і присів. – Невдячні фанатики! Ви не варті моєї доброти! Позбавляю вас усього, що вам дав. Ап!

І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт – усе зникло. І сам чарівник теж зник. На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски».

XVI

Одного дня Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь – траплялось таке в Борі, що він оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то день гарного ставлення до дівчаток, то от тепер. Він запросив хлопців із собою на базар купити бабусям по букетику пролісків – бабусі люблять проліски, а Жабський любив широкі жести. Хлопці йшли через Ботанічний сад, де Вітя заховав свій «секрет». Бабуся розповіла йому, як ще маленькою вона теж робила «секрети» – в ямку закопуєш щось особливе, накриваєш його склянкою і засипаєш землею. І лише ти знаєш, що там, в тому «секреті».

«Вітин “секрет” незвичайний. Навіть бабуся Світлана не знає про нього. У глибоченькій ямці серед густої трави під дубом лежать, прикриті зеленою склянкою, кілька апельсинових зернят, почорніла суха бананова шкуринка, синє пластмасове коліщатко від давно поламаної іграшки й акуратно складена яскрава обгортка від шоколадки».

Про нього хлопчик розповість лише одній людині – тату, коли він приїде. Та раптом Вітя побачив дещо й сказав, що далі з хлопцями не піде. Він швидко прибіг додому й сказав бабусі, що бачив тата! Бабуся зблідла, захвилювалась, але таки пішла з онуком. Вітя показав бабусі фото в фотоательє, що стояло в Ботанічному саду. На ньому був зображений Анатолій Боярчук, сталевар з Дніпропетровська, чемпіон з боротьби, заслужений майстер спорту. Бабуся сказала, що він просто схожий на тата.

Вітя засмутився – коли ж він побачить тата насправді? Може, тато їх покинув – завів там в Африці нову сім’ю, як Георгій Вадимович? Хоча ні, тато не міг такого зробити! А може він почав там пити і мама його покинула? Та теж ні, не може цього бути! А раптом тата посадили до в’язниці? Він щось там не так зробив і все… Але в це Вітя не вірив. Думки в його голові переплутались…

XVII

Міс Таємниця була задоволена з того, що всі мешканці Добряндії повернулись до справ. Тепер, маючи льодоруб і ключ, Вітя міг визволити Добринку, або ж Кіру! Він прийшов до замку й замахнувся на Грубого Яна і Просто Філю. Вони одразу ж здались і пустили Вітю до Кіри. Він відімкнув замок і взяв її за руку. Раптом вони опинились посеред заквітчаного поля! Вітя й Кіра бігли й плакали, самі не розуміючи чому.

Несподівано небо почало звужуватись і згори залунало прохання злазити – виявилось, що герої були в картині. Вже знайома бабуся з допомогою пензлика дістала їх, а дідусь перестав грати на віолончелі й усе на картині завмерло. Вітя був щасливий – він тримав за руку Кіру і знав, що тепер вони будуть разом. Вони рушили коридором до сходів, до виходу, але йшли і йшли, а коридор все довшав і довшав…

XVIII

Того дня у вчительки Марії Іванівни розболівся зуб. Вона дала домашнє завдання й відпустила учнів з третього уроку. Вітя прийшов додому і подзвонив у двері. Ніхто не відчинив і він подзвонив вдруге. Мабуть, бабуся пішла в магазин. Вітя зайшов до квартири й зрозумів, що мама приїхала. Тихо, щоб нікого не налякати, Вітя підійшов до балкону, звідки чулись голоси, й побачив маму з бабусею. Бабуся Світлана курила – це з нею ставалось тільки тоді, коли вона дуже нервувала.

«– Не можу, не можу я більше… – схлипувала бабуся Світлана. – Ти їздиш, тебе нема, а я… Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє…

– Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик із Дніпропетровська, – винувато знизала мама плечима. – Я думала, що його фотографії ніколи…

– Я не можу вже дивитися йому в вічі… І без кінця щось вигадувати… Він весь час мене питає. Ми домовились, пам’ятаєш, що, коли він підросте… Він, по-моєму, вже підріс…

Мама важко-важко зітхнула:

– Ти хочеш, щоб я сказала: “Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з’явився на світ. Він покинув мене й тебе, тільки-но ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є… Все життя парубкує. Тікає від аліментів…”

– Ні! Ні!..

– А що ж ти хочеш?

– Я не знаю… – розгублено сказала бабуся Світлана.

Мама знову тяжко зітхнула і, взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:

– Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..

– Я хотіла, як краще… Щоб не травмувати Зайчика… Мені здавалося… Я хотіла… – голос у бабусі був такий винуватий.

Далі Вітя вже не слухав. Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.

Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.

Але в цю мить мама затулила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.

І Вітя метнувся геть із кімнати».

Він побіг світ заочі, аби лиш нікого не бачити й не чути. Вітя опинився в Ботанічному саду, викопав свій «секрет» й розтрощив його надрузки.

«Як же тепер жити? Як жити тепер на світі? Як прокидатися вранці після казкових нічних снів і дивитися в очі мамі? Як вірити тепер бабусі?

Чому, ну чому ви мене обдурили? Для чого? Я ж вам так вірив! Так вірив! Так вірив!..».

Скільки часу Вітя провів в Ботсаду, він не знав. Коли трохи заспокоївся, то вирішив повертатись додому – мама з бабусею вже, мабуть, хвилюються.

«Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом:

– Тато загинув!

Мама й бабуся Світлана заніміли. Не даючи їм опам’ятатися, Вітя знову ковтнув повітря і, поспішаючи сказати до сліз, випалив:

– У школі сказали!.. Нещасний випадок… В одного хлопчика теж батько там… Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам…

Більше говорити він уже не міг. Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма, не стримуючись. І вони, обнявшись і пригортаючи його до себе, гірко плакали обидві. Так виплакують люди тільки велике непоправне горе.

Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним, – втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди…».

XIX

«Вітя лежав під маминим ліжком і, крекчучи від натуги, скручував дротом пружинну сітку. Дріт був сталевий, плоскогубці раз у раз спорскували, боляче прищіплювали пальці, але Вітя не відступав. Хто ж це зробить, як не він. Більше нікому. Час уже ставати господарем у хаті. Не все ж до дяді Васі й Альховки звертатися…

А з темного закутка за шафою дивилася на нього Міс Таємниця.

Відтепер це було її постійне місце.

Вона лишалася з Вітею на все життя…».

Автор переказу – cup_of_flowers

Авторські права на короткий зміст твору “Таємниця Віті Зайчика” належать сайту dovidka.biz.ua.

Оцініть статтю
Додати коментар