«Убити пересмішника» читати онлайн українською мовою повний текст роману Гарпер Лі, який був написаний у 1960 році.
«Убити пересмішника» читати повністю
Переклад: Михайло Харенко
Юристи, певно, теж були колись дітьми.
Чарлз Лем
ЧАСТИНА ПЕРША
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ І
Коли моєму брату Джемові було близько тринадцяти років, він зламав руку в лікті. З часом вона загоїлась, побоювання, що він ніколи не зможе грати в футбол, розвіялись, і Джем тільки іноді відчував деяку незручність від тієї вади. Ліва рука у нього стала трохи коротша за праву, а коли він стояв або ходив, вона була повернута ребром до боку, а великий палець стирчав униз. Та це зовсім не турбувало Джема, адже він міг пасувати і подавати м’яч, а то було головне.
Коли збігло чимало років і все це стало вже минулим, ми, бувало, сперечалися про те, що призвело до нещасного випадку. Я доводила, що почалося з Юелів, а Джем, на чотири роки старший від мене, запевняв, ніби початок був значно раніше — того літа, коли до нас приїхав Діл і коли він уперше запропонував нам виманити з дому Страхолюда Редлі.
Я сказала, що насправді, коли дивитися ширше, все почалося з Ендрю Джексона. Якби генерал Джексон не прогнав тоді індіанців племені Струмок вгору по річці, Саймон Фінч ніколи не піднявся б по Алабамі — і невідомо, що сталося б з нами. Ми були занадто дорослі, щоб вдаватися до кулаків, розв’язуючи спірне питання, і тому вирішили звернутися до Аттікуса. Батько сказав, що ми обоє маємо слушність.
Ми — жителі Півдня, наші предки не билися під Гастінгсом[1], і дехто з нашої родини соромиться цього. Наш родовід починається від Саймона Фінча, лікаря і мисливця з Корнуола, чоловіка набожного, але дуже великого скнари. Саймону не подобалося, що в Англії більш ліберальна братія переслідувала людей, які називали себе методистами, а Саймон вважав себе методистом, отож він перетнув Атлантичний океан і опинився в Філадельфії, звідти подався до Ямайки, потім до Мобіла і далі до Сент-Стівенса. Пам’ятаючи, як суворо осуджував Джон Уеслі багатослів’я в комерційних справах, Саймон розбагатів на медицині, проте не був щасливий, бо відчував, що його можуть спокусити діяння, не угодні богові — почне, скажімо, рядитися в золото, у коштовне вбрання. Але, знехтувавши повчання свого вчителя щодо людей, які використовують чужу працю, він купив трьох рабів і заснував ферму на березі Алабами, миль за сорок вище від Стівенса. Тільки один раз він відвідав Стівенс — щоб знайти собі там дружину. Отак було покладено початок роду Фінчів. Народжувалися здебільшого дівчата. Саймон дожив до глибокої старості і помер багатою людиною.
Так уже повелося, що чоловіки в нашій родині осідали на фермі Саймона “Пристань Фінча” і жили з того, що вирощували бавовник. Ферма була скромна порівняно з тими володіннями, що оточували її, але вона цілком забезпечувала себе усім необхідним. Тільки лід, пшеничне борошно і одяг привозили річкою з Мобіла.
Чвари між Північчю і Півднем Саймон, очевидно, сприйняв би з безсилою люттю, бо вони відібрали у його нащадків геть усе, окрім землі; ті нащадки були фермерами аж до двадцятого століття, коли мій батько, Аттікус Фінч, подався до Монтгомері вивчати право, а його молодший брат поїхав до Бостона вивчати медицину. На “Пристані Фінча” лишилася їхня сестра Олександра: вона вийшла заміж за тихого чоловіка, який коротав дні в гамаці біля річки, поглядаючи на поплавець.
Закінчивши навчання, мій батько повернувся до Мейкомба і почав адвокатську практику. Мейкомб — центр округу Мейкомб — містився миль за двадцять од “Пристані Фінча”. В приміщенні суду Аттікус влаштував собі контору, в ній були вішалка для капелюхів, плювальниця, шахівниця, новенький звід законів штату Алабама — і більше нічого. Його перші два клієнти були останніми в’язнями, яких повісили в Мейкомбській окружній тюрмі. Аттікус намагався умовити їх визнати себе винними у ненавмисному вбивстві і, скориставшися з великодушності закону, зберегти життя, але то були Хейверфорди, а в округу Мейкомб усі знали, що Хейверфорди вперті, як осли. Посварившись із ковалем, який зайняв у шкоді їхнього коня, Хейверфорди відправили його на той світ і мали необережність зробити це при трьох свідках, певні, що негідник дістав по заслузі і що саме це їх виправдає. Вони доводили, що не винні в убивстві, і Аттікус нічим не міг їм допомогти, хіба що своєю присутністю під час страти. Мабуть, тоді мій батько вперше відчув огиду до кримінальних справ.
Перші п’ять років життя в Мейкомбі Аттікус більше думав про те, як звести кінці з кінцями, аніж про свою адвокатську практику. Весь його заробіток ішов на навчання молодшого брата. Джон Хейл Фінч був на десять років молодший від мого батька, він надумав стати лікарем у той час, коли ціни на бавовник різко знизилися. Аттікус поставив дядечка Джека на ноги і з полегкістю зітхнув. Адвокатська практика давала цілком пристойний прибуток, йому подобався Мейкомб, він тут народився і виріс, знав усіх мешканців, так само як і вони знали його. Завдяки заповзятливості Саймона Фінча в місті мало було сімей, де б Аттікус не мав родичів або свояків.
Мейкомб — старе місто, печать старечої втоми вже лежала на ньому, коли я вперше його побачила. Під час дощу на вулицях утворювалося червоне місиво; тротуари позаростали травою, будинок суду, що містився на площі, ніби вгруз у землю. Раніше, здавалося, тут і спека була більша: важко тоді доводилося чорним собакам в літню годину. Спека дошкуляла навіть у затінку під віргінськими дубами, де стояли запряжені кістляві мули, відмахуючись хвостами од мух. Не було ще й дев’ятої години ранку, як накрохмалені комірці у чоловіків розм’якали від поту. Дами приймали ванну і до полудня, і після обіду та відпочинку, годині о третій, та це небагато помагало — надвечір вони були схожі на здобні булочки, покриті глазур’ю з поту і пудри.
Люди в ті часи жили неквапом. Ходили собі по площі, заглядали у крамниці, статечно, без поспіху. І хоч доба мала, як звичайно, двадцять чотири години, вона видавалася довшою. Ніхто не поспішав — нікуди було йти, нічого купувати, та й грошей не було. Ніщо не приваблювало і за межами округу Мейкомб. Але для декого це була пора невиразних сподівань: незадовго перед тим округу Мейкомб пояснили, що йому нічого боятися, крім страху.
Ми мешкали на головній вулиці міста — Аттікус, Джем, я та наша куховарка Келпурнія. Ми з Джемом були цілком задоволені своїм батьком: він брав участь у наших забавах, читав нам, був з нами ввічливий і справедливий.
Зате Келпурнія була зовсім інша. Кощава, незграбна, короткозора і трохи косоока, з широкими, як лопати, загрубілими долонями. Вона завжди проганяла мене з кухні, дивуючись, чому я не можу поводитися пристойно, як-от Джем, хоча знала, що Джем старший за мене. Келпурнія мала звичку кликати мене додому саме тоді, коли мені цього зовсім не хотілося. Наші сутички були гострі і завжди кінчалися однаково. Келпурнія перемагала — здебільшого тому, що Аттікус заступався за неї. Вона жила в нашій сім’ї відтоді, як народився Джем, і, скільки пам’ятаю себе, я завжди відчувала її владу.
Наша мати померла, коли мені було два роки, тому я не дуже переживала втрату. Мати була з міста Монтгомері, з роду Грехемів. Аттікус познайомився з нею, коли його вперше обрали до законодавчих зборів штату. Він був уже людиною середнього віку, на п’ятнадцять років старший за неї. Через рік після їхнього одруження народився Джем, ще за чотири роки знайшлася я, а потім через два роки наша мама раптово померла від серцевого приступу. Казали, що в роду Грехемів це було спадкове. Я не сумувала за мамою, а Джем, мабуть, сумував. Він добре пам’ятав її, інколи під час гри важко зітхав, йшов за гараж і грався там один. У такі хвилини я знала, що до нього краще не підходити.
Коли мені було близько шести років, а Джемові майже десять, нам уже дозволяли гуляти віддалік від дому, ми могли йти на північ — до двору місіс Генрі Лафайєт Дюбоз, через два будинки від нас, а на південь — до садиби Редлі, через три будинки, щоб було чути, коли Келпурнія покличе нас. Нам ніколи й на думку не спадало порушити ці межі. В садибі Редлі мешкало невідоме страховисько. Досить було згадати про нього — і ми цілий день ходили слухняні; а вже місіс Дюбоз була справжній диявол.
Того літа до нас приїхав Діл.
Якось рано-вранці я і Джем гралися на задвірку. Раптом на капустяній грядці міс Рейчел Хейверфорд, нашої сусідки, щось зашаруділо. Ми підбігли до дротяної огорожі подивитися, чи то, бува, не цуценя (у фокстер’єра міс Рейчел от-от мали з’явитися щенята), але там сидів хтось маленький — голова урівень з капустою — і дивився на нас. Ми втупилися в нього.
— Привіт! — озвався він.
— Сам привіт! — весело відповів Джем.
— Я Чарлз Бейкер Гарріс,— долинуло з грядки.— Я вмію читати.
— Ну й що з того? — сказала я.
— Я подумав, що, може, вам цікаво дізнатися, що я вмію читати. Якщо вам треба щось прочитати, то я можу…
— Скільки тобі років? — запитав Джем.— Чотири з половиною?
— Скоро сім.
— Тоді нема чого вихвалятися,— зауважив Джем і показав великим пальцем на мене.— Ось наша Всевидько зроду вміє читати, а до школи ще не ходить. Ти дуже малий на свої сім років.
— Я малий, однак уже дорослий.
Джем одкинув з лоба волосся, щоб краще було видно хлопця.
— Підійди-но сюди, Чарлз Бейкер Гарріс. Ну й ім’я ж у тебе!
— Не смішніше, ніж твоє. Тітка Рейчел казала, що тебе звуть Джеремі Аттікус Фінч.
Джем насупився.
— Я здоровий, і моє ім’я мені підходить. А твоє ім’я довше за тебе. На цілий фут.
— Всі звуть мене просто Діл,— сказав хлопець і поліз під дротяну огорожу.
— Ти краще перелазь верхом,— порадила я.— Звідки ти тут узявся?
Діл приїхав з Мерідіана, штат Міссісіпі, на літо до своєї тітки, міс Рейчел, і відтепер щоліта житиме в Мейкомбі. Його батьки родом з округу Мейкомб. Мати працює у фотографії в Мерідіані. Вона послала фотокартку Діла на “конкурс вродливих дітей” і одержала премію — п’ять доларів. Віддала гроші Ділу, і він ходив на них двадцять разів у кіно.
— Тут кіно немає, тільки інколи покажуть що-небудь у будинку суду, та й то все більше про бога,— сказав Джем.— А ти бачив щось цікаве?
Діл бачив кінофільм “Дракула”. Зачувши це, Джем пройнявся повагою до Діла.
— Розкажи,— попросив.
Чудний він був, цей Діл. Блакитні полотняні штанці, пристебнуті ґудзиками до сорочки, біле як сніг волосся скидалося на качиний пух. Він був на рік старший за мене, але я стояла поряд з ним, як каланча. Пощипуючи біле пасмо, що спадало на лоб, він розповідав давню казку, і в його блакитних очах то спалахував вогник, то згасав, а то раптом хлопчак заливався щасливим сміхом.
Коли Діл розправився з Дракулою, Джем сказав, що фільм цікавіший, ніж книжка, а я запитала Діла, де його батько.
— Ти про нього нічого не сказав.
— У мене батька немає.
— Помер?
— Ні…
— Якщо не помер, то він живий, отже, у тебе батько є. Так же?
Діл почервонів, а Джем велів мені замовкнути, і це означало, що Діл витримав перевірку, отже, його можна вважати своїм. Все літо у нас минуло в приємних повсякденних турботах: ми разом лагодили хатку, споруджену в розгіленні велетенського платана, що ріс в кінці подвір’я, сперечалися, грали різних героїв з творів Олівера Оптіка, Віктора Еплтона та Едгара Райса Берроуза. Яке щастя, що Діл був з нами. Він виконував ролі, які раніше випадало грати мені: мавпу в “Тарзані”, містера Кребтрі в “Братах Роуверах”, містера Деймона в “Томі Свіфті”. І ми впевнилися, що у Діла, мов у чарівника Мерліна, завжди було повно сміливих планів, несподіваних задумів, дивної фантазії.
Наприкінці серпня, коли нам набридло грати безліч разів одні й ті самі сцени, Діл запропонував виманити з дому Страхолюда Редлі.
Якась невідома сила тягла Діла до подвір’я Редлі. Наші застереження і вмовляння не допомагали. Як місяць притягує море, так будинок Редлі притягував Діла — але не ближче ліхтарного стовпа на розі вулиці: така відстань од воріт Редлі виключала небезпеку. Тут Діл зупинявся і, обхопивши руками стовп, пильно дивився вперед, сповнений цікавості.
Вулиця коло будинку Редлі круто повертає на південь. Якщо йти в тому напрямку, то можна було б вийти до самісіньких східців, що ведуть на ґанок, але тут вулиця огинає їхню садибу. Низенький будинок, колись пофарбований у білий колір, з великою верандою і зеленими віконницями, давно вже почорнів і став такий же брудно-сірий, як і все у дворі. Трухлява дранка звисала над верандою, розлогі дуби не пропускали сонця. Невпевнено, ніби напідпитку, ніс свою службу поріділий частокіл, охороняючи двір перед будинком — “чистий” двір, який ніколи не підмітали і який геть заріс бур’яном.
У будинку жив злий дух. Так казали люди, але ми з Джемом ніколи його не бачили. Вночі, коли місяць не світить, він нібито виходить і заглядає до людей у вікна. Якщо, буває, в холодну ніч у кого примерзнуть азалії, то це тому, що він дихнув на них. Яка б прикра подія не трапилася в Мейкомбі, це була його робота. Якось на місто посипалися одна за одною сумні і зловісні пригоди: люди знаходили своїх курей, котів, собак понівеченими, і хоча злочинцем, виявилося, був несамовитий Едді, який зрештою втопився в Баркеровій заводі, проте люди скоса поглядали на подвір’я Редлі — не так легко позбутися першої підозри. Жоден негр не наважувався пройти поночі повз двір Редлі — неодмінно перейде на другий бік і почне насвистувати для хоробрості. Подвір’я Мейкомбської школи межувало з садибою Редлі. Біля курятника Редлі росли високі пеканові дерева, горіхи з яких падали на шкільне подвір’я, але ніхто до них не торкався: усі вважали, що горіхи Редлі отруйні. А якщо бейсбольний м’яч перелітав за паркан до Редлі, ніхто про нього більше й не згадував — м’яч зникав назавжди.
Сумної слави зажив цей будинок ще задовго до того, як ми з Джемом народилися. Сім’я Редлі, перед якою були гостинно відчинені всі двері міста, трималася замкнуто. Такий гріх у Мейкомбі нікому не прощали. Редлі не ходили до церкви, молилися вдома, а в Мейкомбі тільки й розваг, що церква. Місіс Редлі рідко виходила з двору, щоб випити у товаристві сусідок чашку кави, а щоб відвідати місіонерське товариство, про це годі було й думати. Містер Редлі вирушав у місто щодня о пів на дванадцяту і о дванадцятій повертався, інколи з загорнутим у рудуватий папір пакунком, по якому сусіди визначали, що містер Редлі був у бакалійній крамниці. Я так і не зрозуміла, як старий Редлі заробляв собі на прожиття; Джем казав, що він “купує бавовну” (ввічливий зворот замість “байдикує”), але ж містер Редлі з дружиною і двома синами жили тут з давніх-давен.
У неділю віконниці та двері в домі Редлі були завжди зачинені,— явище теж незвичайне для Мейкомба: двері тут зачиняють лише в холод або коли хто захворіє. Неділя — день, коли люди ходять тут одне до одного: жінки — в корсетах, чоловіки — в піджаках, діти — в черевиках. Ніхто не пам’ятає, щоб хтось із сусідів піднявся колись у неділю на ґанок до Редлі і гукнув: “Моє шанування!” Двері у них були не засклені. Якось я запитала у Аттікуса, чи завжди у них так було, і він сказав, що колись і в них двері були засклені, але ще до того, як я народилася.
Розповідали, що коли молодший Редлі був підлітком, вія знайшов собі друзів серед Канінгемів із Старого Сарема — численного і загадкового племені, що мешкало в північній частині округу, і в Мейкомбі вперше за всю його історію появилося щось схоже на розбійницьку ватагу. І хоча накоїли вони не дуже багато лихого, цього було досить, щоб про них заговорило все місто, їх намагалися вгамувати священики трьох церков; а тим часом вони тинялися біля перукарні, у неділю їздили автобусом до Ебботсвіла в кіно, ходили на танці до готелю “Крапля роси і пристановище рибалки” — готелю на набережній, навіть пробували пити віскі. І в Мейкомбі не знайшлося нікого, хто б наважився сказати містерові Редлі, що його син водиться з сумнівною компанією.
Одного вечора хлопці неабияк розійшлися: позичили у когось старенький автомобіль, об’їхали задом наперед площу, а коли містер Коннер, шанований церковний староста, намагався їх затримати, вони замкнули його у флігелі для присяжних у будинку суду. Жителі міста вирішили, що довше цього терпіти не можна. Містер Коннер заявив, що впізнав усіх і що він сповнений рішучості довести справу до кінця. Хлопці стали перед судом — їх звинувачували у хуліганстві, порушенні спокою, образі дією, лихослів’ї в присутності жінок. Суддя запитав містера Коннера, як розуміти останнє звинувачення. Містер Коннер сказав, ніби хулігани так голосно лаялися, що їх, напевно, чули всі жінки міста. Суддя вирішив віддати хлопчаків у виробничу школу, куди інколи посилали підлітків, щоб вони мали там шматок хліба і притулок: це була не тюрма, і нічого ганебного в тому не було. Але містер Редлі був іншої думки. Якщо суддя звільнить Артура, містер Редлі подбає, щоб хлопець більше нікого не турбував. Суддя знав, що містер Редлі вміє дотримувати слова, й тому охоче звільнив його сина.
Інші хлопці пішли до виробничої школа і згодом здобули найкращу середню освіту, яку можна здобути в межах штату Алабама. Один з них навіть закінчив вищу технічну школу в Оберні. Двері дому Редлі були зачинені і в будні, і в неділю. П’ятнадцять років ніхто не бачив сина містера Редлі.
Нарешті настав день — Джем його трохи пам’ятає,— коли заговорили про Страхолюда Редлі — хтось його чув, хтось бачив. Джем казав, що Аттікус не любив розповідати про Редлі, і коли Джем, бувало, щось питав про них, той звичайно відповідав: знай свої справи, а Редлі хай займаються своїми; зрештою, вони мають на це право. Але після того випадку Аттікус похитав головою і сказав: “Гм-гм”.
Про всякі новини Джем здебільшого дізнавався від міс Стефані Крофорд, сварливої сусідки, яка запевняла, що все знає. Міс Стефані розповіла, як одного разу Страхолюд сидів у вітальні, вирізав якісь замітки з “Мейкомб трібюн” і наклеював їх в альбом. В цей час до кімнати зайшов батько. Коли містер Редлі проходив мимо, син проштрикнув йому ножицями ногу, витер з них кров об штани і продовжував свою роботу.
Місіс Редлі вибігла на вулицю і почала кричати, що Артур їх усіх повбиває, та коли приїхав шериф, Страхолюд сидів у вітальні, щось вирізаючи з “Трібюн”. На той час йому було тридцять три роки.
Міс Стефані казала, що коли старому Редлі запропонували віддати сина на деякий час в Таскалузу на лікування, він відповів, що жоден Редлі не був і не буде в будинку для божевільних. Страхолюд не божевільний, просто він іноді буває збуджений, та й годі. Потримати його трохи під замком, звісно, можна, але вини за ним немає ніякої — він не злочинець. Шериф не наважився посадити Страхолюда у тюрму разом з неграми, і його замкнули у підвалі будинку суду.
Джем уже не пам’ятає, як Страхолюда знову забрали з підвалу додому. Міс Стефані казала, що хтось із членів муніципалітету порадив містерові Редлі узяти сина додому, поки той не помер у підвалі від плісняви. Крім того, не міг же він весь час перебувати на утриманні округу. Ніхто не знав, як пощастило містерові Редлі налякати Страхолюда так, що той не показувався на люди. Джем думав, що містер Редлі тримає сина здебільшого прикутим до ліжка. Аттікус твердив, що є інші способи перетворити людину в привид.
Пам’ятаю, траплялося інколи бачити, як місіс Редлі відчиняє двері, виходить на веранду, поливає канни. А от як містер Редлі вирушає до міста і повертається додому, ми з Джемом бачили щодня. Редлі був худорлявий, жилавий, а очі мав якісь безбарвні, принаймні важко було визначити, якого вони кольору. Гострі вилиці, великий рот, верхня губа — тонка, нижня — повна. Міс Стефані Крофорд казала, що він людина пряма, боже слово для нього закон, і ми їй вірили, бо містер Редлі й справді був прямий, як ломака.
З нами він ніколи не розмовляв. Бувало, проходив мимо, ми опускали очі й віталися: “Доброго ранку, сер”, але у відповідь він звичайно тільки кашляв. Старший син містера Редлі жив у Пенсаколі і на Різдво приїздив до батька, він був один з небагатьох, кому доводилося переступати поріг цього будинку. Люди подейкували, що відтоді як містер Редлі забрав Артура з підвалу, в його домі все наче вимерло.
Та ось одного дня Аттікус попередив нас, щоб ми не пустували, бо відлупцює, велів Келпурнії, щоб ми й писнути не сміли, поки його не буде вдома. Містер Редлі помирає.
Містер Редлі не поспішав. Дорогу по обидва боки його садиби перегородили дерев’яними козлами, щоб транспорт звертав на другу вулицю, тротуар посипали соломою. Коли до Редлі приїздив доктор Рейнольдс, він залишав свою машину біля нашого будинку. Ми з Джемом цілими днями тихенько вешталися по двору. Нарешті козли було забрано, і ми, стоячи на веранді, дивилися, як містер Редлі повз наше подвір’я вирушає в останню путь.
— То ховають найпідлішу в світі людину,— глибокодумно мовила Келпурнія і плюнула. Ми глянули на неї здивовано, бо Келпурнія рідко наважувалася коментувати вчинки білих.
Сусіди гадали, що після смерті Редлі Страхолюд вийде на волю, але помилилися: з Пенсаколи повернувся брат Страхолюда і зайняв місце батька. Вік — це було єдине, що відрізняло сина від батька. Джем дійшов висновку, що містер Натан Редлі теж “скуповує бавовну”. Однак містер Натан відповідав на наші вітання, інколи повертався з міста з журналом в руках.
Чим більше ми розповідали Ділу про сімейство Редлі, тим більше хотілося йому знати, тим довше він простоював на розі вулиці, обнімаючи ліхтарний стовп, тим більша цікавість розбирала його.
— І що він там робить? — буркне, бувало, Діл.— Здається от-от визирне з дверей.
— Він виходить надвір уночі, коли темно,— зауважив Джем. — Міс Стефані Крофорд казала, що одного разу, прокинувшись серед ночі, бачила, як він дивиться на неї у вікно… Дивиться, а голова — не голова, а череп. Діле, ти ніколи не прокидався серед ночі? Тобі не траплялося його бачити? Він отак ходить.— І Джем зачовгав ногами по гравію. — А чого, думаєш, міс Рейчел замикає на ніч усі двері? Я сам бачив багато разів його сліди — вранці на задвірку, а однієї ночі я чув, як він шкрібся у вікно чорного ходу, та коли Аттікус вийшов, одразу зник.
— Хотів би я побачити, який він,— мовив Діл.
Джем описав Страхолюда досить точно: зріст, судячи по слідах,— десь близько шести з половиною футів; їсть сирих білок і котів, як пощастить спіймати,— ось чому його руки завжди в крові: хто їсть тварин сирими, той ніколи не змиває з рук кров. Через усе обличчя у нього довгий нерівний шрам, зуби жовті, гнилі; банькатий і слинявий.
— Давайте якось виманимо його надвір,— запропонував Діл.— Я хочу подивитися на нього.
— Якщо тобі набридло життя, то підійди до парадних дверей і постукай,— зауважив Джем.
Наш перший наліт відбувся, коли Діл і Джем побилися об заклад — книга “Сірий привид” проти двох випусків “Тома Свіфта”,— що Джем наважиться поткнутися до воріт Редлі. Ніколи ще такого не було, щоб Джем, наважившись, одступав.
Джем думав три дні. Певно, честь йому була дорожча за життя, бо Діл дойняв його дуже легко.
— Ти злякався,— сказав Діл першого дня.
— Зовсім не злякався. Просто незручно,— відповів Джем.
Наступного дня Діл сказав:
— Ти боїшся навіть однією ногою ступити до нього на подвір’я.
Джем заперечив, адже він щоразу, йдучи до школи, проходить повз будинок Редлі.
— Ти не проходиш, а пробігаєш,— сказала я.
Діл доконав Джема на третій день, коли сказав, що в Мерідіані люди не такі боягузи, як у Мейкомбі, що він ніколи не бачив таких легкодухих людей, як у Мейкомбі.
Цього для Джема було досить: він рішуче попрямував до рогу вулиці, зупинився і, обіпершись на ліхтарний стовп, втупився в хвіртку, що гойдалася на саморобних завісах, ніби от-от мала зірватися.
— Сподіваюся, ти розумієш, Діле Гарріс, що нам усім тут каюк,— мовив Джем, коли ми підійшли до нього.— Якщо він видряпає вам очі, я не буду винен. Май на увазі, все це затіяв ти.
— А ти все-таки боягуз,— лагідно промимрив Діл.
Джемові хотілося, щоб Діл затямив раз і назавжди, що він нічого не боїться.
— Я просто не можу придумати, як його виманити, щоб він нас не спіймав. Крім того, не забувай, що у мене є молодша сестричка.
Коли він це сказав, я зрозуміла: він боїться. Одного разу я загадала йому стрибнути з даху будинку, і тоді він теж згадав, що в нього є маленька сестричка. “Що станеться з тобою, якщо я розіб’юся?” — запитав. Потім стрибнув, щасливо приземлився і забув про свою відповідальність за сестричку, аж поки не опинився біля воріт Редлі.
— То що — назад? — промовив Діл.— Коли так, тоді…
— Діл, усе це треба обмізкувати,— сказав Джем.— Дай хвилинку подумати… це все одно, що примусити черепаху висунути голову…
— А як це зробити? — запитав Діл.
— Припекти її сірником знизу.
Я погрозила, що скажу Аттікусу, якщо Джем підпалить будинок Редлі.
Діл зауважив, що припікати черепаху сірником — мерзота.
— Ніяка не мерзота — треба ж якось її примусити, це ж не те, що кинути її у вогонь,— пробурчав Джем.
— Звідки ти знаєш, що їй не боляче від сірника?
— Дурний, черепахи нічого не відчувають,— сказав Джем.
— А ти що, був коли-небудь черепахою?
— Ну, це ти вже занадто. Дай мені подумати хвилинку… може, спробувати камінцями…
Джем стояв замислено так довго, що Діл вирішив трохи поступитися.
— Гаразд, я не казатиму, що ти злякався, ти тільки підійди до будинку, торкнися стіни рукою — і “Сірий привид” твій.
Джем повеселішав.
— Тільки торкнутись — і все?
Діл кивнув головою.
— Це точно? Бо коли я повернуся, ти скажеш, ніби щось було не так.
— Ні, це точно! — запевнив Діл.— Побачивши тебе у і він, певно, вискочить, тоді я і Всевидько накинемось на нього, повалимо і скажемо, що не збираємося його кривдити.
Ми перейшли вулицю, що вела повз будинок Редлі, і зупинилися біля воріт.
— Ну, йди,— озвався Діл.— Ми з Всевидьком будемо тут.
— Іду,— відповів Джем.— Не підганяй мене.
Він пройшов до кінця паркану, повернув назад і, ніби зважуючи, як краще здійснити операцію, нахмурився і почухав потилицю.
Я фиркнула.
Джем рвучко розчинив ворота, кинувся до будинку, ляснув долонею по стіні і чимдуж побіг назад повз нас, навіть не озирнувся, щоб побачити, чим скінчилася його вилазка. Ми з Ділом летіли слідом за ним. Без пригод добігли до веранди і, захекавшись, насилу зводячи дух, оглянулися.
Старий будинок стояв як і раніше — похмурий, сумовитий, проте нам здалося, що штора на одному вікні поворухнулась. Легенький, ледь помітний рух — і знову будинок завмер.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ II
На початку вересня Діл поїхав назад до Мерідіана. Ми провели його до автобуса, що відходив о п’ятій годині. Я страшенно сумувала, а потім згадала, що за тиждень мені йти до школи. Нічого в житті не ждала так нетерпляче. Годинами, бувало, просиджувала взимку в хатці на платані, дивилася на шкільне подвір’я, стежила за учнями в бінокль, який мені дав Джем, вивчала їхні ігри і не спускала очей з червоної куртки Джема, коли хлопці грали в піжмурки, потайки ділила їхні радощі і невдачі. Як мені хотілося бути разом з ними!
В перший день занять Джем зглянувся і відвів мене до школи — звичайно це роблять батьки, але Аттікус сказав, що Джем охоче покаже мені мій клас. Певно, без винагороди тут не обійшлося, бо коли ми підтюпцем обминали подвір’я Редлі, я почула незвичайний звук — дзенькіт монет у кишені Джема. Біля школи ми стишили ходу, Джем докладно пояснив мені, що в школі я не повинна турбувати його: щоб не чіплялась і не просила виконати що-небудь з “Тарзана і людини-мурашки”, не натякала недоречно про його особисте життя і не бігала за ним назирці під час перерви. Моє місце в першому класі, місце Джема — в п’ятому. Словом, я не повинна біля нього вештатися.
— То тепер ми уже не зможемо гратися разом? — запитала я.
— Вдома буде, як і раніше,— відказав Джем.— А от школа — розумієш, зовсім інша річ.
Це справді було так. Першого ж ранку наша вчителька міс Кароліна Фішер викликала мене і перед усім класом відлупцювала лінійкою по долоні, а потім наказала стояти в кутку до великої перерви.
Міс Кароліні було щонайбільше двадцять один рік. Каштанове волосся, рожеві щоки, пофарбовані темно-червоним лаком нігті. Лаковані, на високих каблуках туфлі, червоне в білу смужку плаття. Вона скидалася на м’ятну цукерку, і пахло від неї цукеркою. Вона наймала горішню кімнату у міс Моді Аткінсон, навпроти нас, на один будинок нижче, і після того як міс Моді познайомила нас із нею, Джем кілька днів ходив як в тумані.
Міс Кароліна написала своє ім’я на дошці великими літерами і сказала:
— Тут написано, що мене звуть міс Кароліна Фішер. Я з Північної Алабами, з округу Уїнстон.
У класі зашепотіли. Певно, характером міс Кароліна мало відрізнялася від своїх земляків, а їх знали добре. (Коли 11 січня 1861 року Алабама відокремилася від решти південних штатів, округ Уїнстон відокремився від Алабами — в округу Мейкомб про це знає кожна дитина). В Північній Алабамі безліч горілчаних заводів, ткацьких фабрик, сталеварних компаній, республіканців, професорів та іншого люду без роду-племені.
День почався з читання. Міс Кароліна читала нам про котів. Коти довго розмовляли між собою, вони були в гарненьких платтячках і жили на кухні в теплій хатці, під пічкою. Коли місіс Кицька подзвонила в аптеку і замовила сухих мишей у шоколаді, весь клас зареготав. Міс Кароліна, здавалося, не розуміла, що її учні — хлопчики в подертих сорочках і дівчатка в платтях з мішковини, діти, які, ледве навчившись ходити, доглядають бавовник і годують свиней,— що ці діти не сприйнятливі до красного письменства. Міс Кароліна дочитала до кінця і сказала:
— Ну, як, гарна казка?
Потім підійшла до дошки, написала великими друкованими літерами алфавіт і, звернувшись до класу, запитала:
— Хто знає, що це таке?
Знали всі. Більшість дітей були другорічники.
Міс Кароліна викликала мене, певно тому, що знала, як звуть; коли я почала читати алфавіт, ледь помітна зморшка з’явилася у неї між бровами; потім вона загадала мені прочитати майже весь буквар та біржовий бюлетень з “Мобіл реджістер”, впевнилася, що я вмію читати, і глянула на мене несхвально. А тоді веліла передати батькові, щоб він мене більше не вчив, бо це може зашкодити моєму шкільному навчанню.
— Щоб більше не вчив? — здивувалася я.— Але ж він і не вчив, міс Кароліно. Аттікус не має часу вчити мене,— додала я, коли міс Кароліна всміхнулась і похитала головою. — Він так стомлюється, що ввечері тільки сидить у вітальні та читає.
— Якщо не він, то хто ж тебе вчив? — запитала міс Кароліна доброзичливо.— Хтось же вчив. Не від народження ж ти читаєш “Мобіл реджістер”?
— Джем каже, що саме так. Він читав одну книжку, і там я була не Фінч, а Булфінч. Джем каже, що моє справжнє ім’я — Джін Луїза Булфінч, що мене підмінили, коли я народилась, а насправді я…
Міс Кароліна не сумнівалася, що все це я вигадала.
— Не даватимемо волю фантазії,— мовила вона.— Перекажи батькові, щоб він тебе більше не вчив. Учитися читати краще в школі. Скажеш йому, що тепер я візьмуся за тебе і спробую виправити помилку…
— Що ви сказали, мем?
— Твій батько не вміє навчати. А зараз сідай.
Я промимрила вибачення, сіла на місце і подумала, в чому був мій злочин. Ніколи не намагалась я вчитися читати, але якось так виходило, що я кожен день порпалася в газетах. А може, я навчилася читати за ті довгі години, коли була в церкві? Не пам’ятаю, чи був такий час, коли я не вміла читати псалми. Тепер я зважую все це, і мені здається, що вміння читати прийшло до мене так, як і вміння застебнути, не повертаючись, ззаду комбінезон або зав’язати подвійним бантом шнурки черевиків. Не можу пригадати, коли рядки, під якими рухалися пальці Аттікуса, стали перетворюватися на слова, але скільки пам’ятаю себе, я щовечора вдивлялася в них, сидячи у нього на колінах і слухаючи останні новини, проекти нових законів, щоденники Лоренцо Доу — все, що читав Аттікус. Я не любила читати, аж поки не злякалася думки, що все це може скінчитися. Припустімо, вам не подобається дихати, а спробуйте-но не дихати…
Розуміючи, що міс Кароліна незадоволена мною, я сиділа до кінця уроку і дивилась у вікно. На перерві Джем побачив мене у дворі серед першокласників, одвів убік і по цікавився, як мої справи. Я розповіла.
— Якби можна було піти додому. Джеме, ця клята леді каже, що Аттікус учив мене читати і щоб він цього більш не робив…
— Не журися, Всевидько,— заспокоював мене Джем.— Наша вчителька каже, що міс Кароліна навчає по-новому. Вона вчилася цьому в коледжі. Скоро так буде в усіх класах. За цим способом книжки майже не потрібні. Приміром, ти хочеш дізнатися про корову — треба її подоїти, зрозуміло?
— Так, Джем, але я не хочу вивчати корів, я…
— Ти повинна. У нашому окрузі на них тримається половина господарства.
Я тільки запитала Джема, чи не збожеволів він.
— Ох ти вперта ж. Я тобі просто пояснюю, що першокласників відтепер навчатимуть за новим способом. Називається “десяткова система Дьюї”.
Я ніколи не сумнівалася в тому, що казав мені Джем, отож повірила йому й тепер. “Десяткова система Дьюї” зводилася до того, що міс Кароліна розмахувала перед нами карточками, на яких було написано друкованими літерами: КІТ, ВІН, ВІЗ, ВИ. Од нас, певно, не ждали ніяких коментарів, і клас мовчки сприймав ці імпресіоністські нововведення. Мені все набридло, і я заходилася писати листа Ділу. Міс Кароліна помітила це і ще раз веліла сказати батькові, щоб він перестав навчати мене.
— Крім того,— зауважила вона,— в першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А вчитися писати по-справжньому ти будеш у третьому класі.
В усьому була винна Келпурнія. В негоду я могла довести її до божевілля, вона знаходила мені роботу: надряпає алфавіт зверху на грифельній дощечці, а нижче велить переписувати главу з біблії. Якщо мені вдавалося копіювати літери, в нагороду я одержувала шматок хліба з маслом і цукром. Келпурнія була вимоглива вчителька, і мені рідко діставалася нагорода.
— Всі, хто ходить снідати додому, піднесіть руки,— сказала міс Кароліна, перериваючи мої думки про кривди Келпурнії.
Міські діти піднесли руки, і міс Кароліна уважно оглянула нас.
— Всі, хто взяв сніданок із собою, покладіть його на парту.
Невідомо звідки з’явилися на партах відерця з мелясою, і на стелі заграли веселі зайчики. Міс Кароліна ходила між рядами парт, оглядаючи сніданки, схвально кивала головою або хмурилася. Біля парти Уолтера Канінгема вона зупинилась.
— А де твій сніданок? — запитала.
По обличчю Уолтера Канінгема кожен першокласник міг догадатися, що у нього глисти. А глянувши на босі ноги легко було зрозуміти, звідки вони в нього. Глисти бувають тоді, коли люди босоніж ходять у хліві або по грязюці, де валяються свині. Коли б Уолтер і мав черевики, він взув би їх тільки в перший день навчання, а потім знову ходив би босоніж до самої зими. Зате на ньому була чиста сорочка і старанно залатаний комбінезон.
— Ти сьогодні забув свій сніданок? — спитала міс Кароліна.
Уолтер дивився прямо перед собою. На його худій щоці сіпнувся мускул.
— Ти сьогодні забув овій сніданок? — повторила міс Кароліна.
Щока сіпнулася знову.
— Еге,— видавив він нарешті.
Міс Кароліна підійшла до столу і відкрила свою сумочку.
— Ось тобі двадцять п’ять центів,— звернулася вона до Уолтера.— Піди і купи собі поїсти. Гроші віддаси мені завтра.
Уолтер похитав головою.
— Ні, мем, дякую,— сказав він тихо.
— Підійди сюди, Уолтер, і візьми гроші.
В голосі міс Кароліни почулося нетерпіння.
Уолтер знову похитав головою.
Коли Уолтер похитав головою втретє, хтось шепнув:
— Всевидько, скажи їй!
Я обернулась і побачила, що майже всі діти — і міські й загородні — дивляться на мене. Ми з міс Кароліною розмовляли вже двічі, і вони дивилися на мене в простодушній певності, що така близькість породжує взаєморозуміння.
Я підвелась і відповіла за Уолтера:
— Е-е-е… міс Кароліно…
— Що в тебе, Джін Луїзо?
— Міс Кароліно, він Канінгем.
Я сіла.
— Що таке, Джін Луїзо?
Мені здавалося, що я сказала досить зрозуміло. Всім принаймні було ясно: Уолтер Канінгем брехав відчайдушно. Ніякого сніданку він не забував, у нього його просто не було. Нема сьогодні, не буде завтра ні післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив разом і трьох таких монет, як пропонувала вчителька.
Я спробувала ще раз:
— Міс Кароліно, адже Уолтер… він Канінгем.
— Не розумію, Джін Луїзо, що ти хочеш сказати.
— Це нічого, мем, скоро ви знатимете всіх людей округу. Канінгеми ніколи нічого не візьмуть безплатно — ні в церкві, ні в муніципалітеті. Вони ні в кого нічого не беруть, обходяться тим, що мають. У них небагато є, але вони обходяться.
Що таке плем’я Канінгемів — точніше, одне з його відгалужень — я дізналася минулої зими. Одного вечора батько Уолтера прийшов до Аттікуса, щоб порадитися. Сидячи у вітальні, вони довго і нудно розмовляли про ущемлення прав на успадкування, а прощаючись, Канінгем сказав батькові:
— Не знаю, містер Фінч, коли я зможу з вами розрахуватися.
— Хай це вас не турбує, Уолтер,— сказав Аттікус.
Я спитала Джема, що таке ущемлення, він пояснив: коли тобі прищикнуть хвоста — ото й буде ущемлення; тоді я запитала Аттікуса, чи зможе містер Канінгем коли-небудь нам заплатити.
— Грішми не зможе,— мовив Аттікус,— але до кінця року він розрахується. От побачиш.
І ми побачили. Якось уранці я і Джем знайшли на задвірку цілу гору хмизу. Згодом на ґанку з чорного ходу звідкись узявся мішок горіхів. На Різдво — кошик гостролисту. А коли весною ми знайшли у дворі мішок молодої ріпи, Аттікус сказав, що містер Канінгем заплатив більше, ніж треба.
— Чому він платить не так, як усі? — поцікавилась я.
— Бо він може розрахуватися тільки так. У нього немає грошей.
— А ми бідні, Аттікус?
Аттікус кивнув головою:
— Авжеж.
Джем зморщив ніс.
— Такі ж бідні, як і Канінгеми?
— Не зовсім. Канінгеми живуть не в місті, вони фермери, криза завдала їм особливо відчутного удару.
Аттікус пояснив, що серед міських жителів багато бідних через те, що фермери бідні. Мейкомб — фермерський округ, ось чому лікарям, дантистам, адвокатам тут важко заробити. Ущемлення прав — це тільки частина незгод, що випали на долю містера Канінгема. Ділянка землі, на яку він має право безроздільного користування, заставлена і перезаставлена, а мізерні гроші, які він у такий спосіб здобуває, ідуть на виплату процентів. Якби містер Канінгем умів мовчати, він міг би дістати роботу на державному підприємстві, тільки ж тоді йому ніколи було б обробляти свою землю, і вона стала б пустирем; ні, він воліє голодувати, але зберегти землю і голосувати за кого хоче. Містер Канінгем належить до породи непохитних, казав Аттікус. Оскільки у Канінгемів немає грошей, щоб заплатити юристу, вони платять чим можуть.
— А знаєте, доктор Рейнольдс працює так само,— сказав Аттікус.— Коли народжується дитина, він часом бере з батьків бушель картоплі. Міс Всевидько, приділіть мені трохи уваги, і я поясню вам, що таке ущемлення прав. Джем інколи дає досить вдалі визначення.
Коли б я могла так же просто пояснити все це міс Кароліні, то уникла б деяких прикрощів і врятувала б міс Кароліну від гіркого розчарування в майбутньому, але я не вміла пояснювати так дохідливо, як це робив Аттікус, а тому сказала:
— Міс Кароліно, ви даремно соромите його. В Уолтера немає грошей, щоб завтра повернути вам, а хмиз же вам не потрібен.
Міс Кароліна на якусь мить завмерла, потім схопила мене за комір і потягла до свого столу.
— Джін Луїзо, я досить натерпілася від тебе сьогодні,— сказала вона.— Ти кепсько починаєш, дорогенька. Дай-но свою руку.
Я думала, що вона плюне мені в долоню — в Мейкомбі тільки для цього і подають руку: це віками освячений звичай скріплювати неписану угоду. Не зовсім розуміючи, про яку угоду йдеться, я обернулась до класу і побачила звернені до мене збентежені обличчя. Міс Кароліна взяла зі столу лінійку і легенько вдарила мене разів п’ять чи шість по руці, а потім веліла стати в куток. Аж тепер усі зрозуміли, що міс Кароліна відлупцювала мене, і зайшлися сміхом.
Коли міс Кароліна пригрозила, що те саме чекає й на них, першокласники знову зареготали і вгамувалися тільки тоді, коли появилася міс Блаунт. Корінна жителька Мейкомба, поки що не обізнана з “десятковою системою Дьюї”, вона стала на порозі, руки в боки, і виголосила:
— Якщо з цього класу я почую ще хоч один звук, ви мене довго пам’ятатимете. Міс Кароліно, через цей гамір шостий клас не може зосередитися на пірамідах.
У кутку я стояла недовго. Міс Кароліну виручив дзвоник. Тепер вона стежила, щоб усі діти пішли снідати. Я виходила остання і помітила, як міс Кароліна важко сіла на стілець і затулила обличчя руками. Якби вона не поставилася до мене так суворо, я б пожаліла її. Вона була така гарненька.
