«Убити пересмішника» РОЗДІЛ III
На шкільному подвір’ї я стріла Уолтера Канінгема і трохи відвела душу; я само тицяла його носом у землю, коли прибіг Джем і велів мені перестати.
— Нащо ти кривдиш меншого? — сказав він.
— Меншого? Та він старший за тебе. Через нього я сьогодні почала з неприємностей.
— Відпусти його, Всевидько. Що сталося?
— У нього не було сніданку…— І я пояснила, як мені перепало через Уолтера.
Уолтер підвівся і мовчки слухав. Він стиснув кулаки, готуючись відбити наш напад. Я затупала на нього ногами, намагаючись прогнати, але Джем притримав мене рукою. Він уважно оглянув Уолтера і мовив:
— Твій тато — містер Уолтер Канінгем з Старого Сарема?
Уолтер кивнув.
Він був такий худий і миршавий, ніби завжди недоїдав; очі сині, як у Діла Гарріса, але сльозилися, повіки червоні, обличчя бліде, тільки кінчик носа червоний і мокрий. Уолтер нерішуче перебирав руками шлейки свого комбінезона, нервово смикав гаплички.
Раптом Джем усміхнувся:
— Ходімо до нас, Уолтер, поснідаємо. Ми будемо дуже раді.
Обличчя Уолтера засвітилося радісною усмішкою і знову затьмарилося.
Джем сказав:
— Наш батько з твоїм батьком друзі. А Всевидько просто нестримана. Більше вона тебе не чіпатиме.
— Це ми ще побачимо,— обурилася я. Як це Джем дає обіцянки від мого імені без моєї згоди? Тим часом дорогоцінні хвилини минали.
— Гаразд, Уолтер,— озвалась я,— більше не битимуся. Тобі подобаються боби? Наша Кел — чудова куховарка.
Уолтер стояв нерухомо, кусаючи губи. Ми вже махнули на нього рукою і майже дійшли до подвір’я Редлі, коли почули:
— Гей, я з вами!
Уолтер наздогнав нас, і Джем почав з ним жваву розмову.
— Тут живе злий дух,— приязно сказав він, показуючи на будинок Редлі.— Чув про нього?
— Хто не чув,— відказав Уолтер.— Уперше пішовши до школи, я мало не вмер: наївся горіхів. Кажуть, він їх навмисне отруює і кидає через паркан.
З усього було видно, що тепер, коли ми йшли втрьох, Джем не боявся Страхолюда Редлі. Більше того, він почав вихвалятись.
— Одного разу я підійшов до самісінького будинку,— сказав він Уолтеру.
— Якщо вже хто раз підійшов до самісінького будинку, то йому нема чого тепер кожного разу бігти повз нього,— кинула я, дивлячись на хмарки в небі.
— А хто ж це бігає, міс Причепо?
— Хто ж, як не ти, коли близько нікого нема.
Коли ми підходили до нашого гайку, Уолтер уже забув, що він Канінгем. Джем побіг на кухню і попросив Келпурнію поставити ще одну тарілку: адже в домі гість. Аттікус привітався з Уолтером і завів розмову про врожай, ми з Джемом на цих речах не розумілися.
— Я ніяк не перейду в другий клас, містер Фінч, бо кожної весни повинен кидати навчання і допомагати батькові обкопувати бавовник; але тепер у нас підріс ще один і може працювати в полі.
— Ви купили його за бушель картоплі? — запитала я.
Аттікус подивився на мене і несхвально похитав головою.
Уолтер накладав собі в тарілку їжу і, немало дивуючи мене та Джема, розмовляв з Аттікусом як рівний. Аттікус щось говорив про фермерські справи, коли Уолтер перебив його і запитав, чи не знайдеться в домі трохи меляси. Аттікус гукнув Келпурнію, і вона принесла цілий глечик меляси. Келпурнія стояла, ждучи, поки Уолтер наллє собі меляси, а той щедро поливав овочі, м’ясо і налив би, певно, в склянку з молоком, якби я не спитала, що він робить.
Він так швидко поставив глечик на срібну підставку, що вона аж дзенькнула. Руки поклав на коліна, насупився й опустив голову.
Аттікус знову глянув на мене і похитав головою.
— Ти тільки подивися, він весь обід втопив у мелясі, — почала я.— Геть усе залив…
Саме в цей час Келпурнія гукнула мене на кухню.
Келпурнія лютувала. Сердячись, вона завжди починала розмовляти неправильно. Коли ж буває спокійна, то розмовляє не гірше за письменних людей у Мейкомбі. Аттікус навіть твердить, що Келпурнія найосвіченіша серед кольорових.
Вона подивилася на мене скоса, і сіточка зморщок навколо очей позначилася глибше.
— Може, дехто і не так їсть, як ми,— просичала вона,— але як ти смієш говорити про те, коли за столом хтось чужий? Цей хлопчина — твій гість, і якщо йому заманеться жувати скатертину — хай жує, ти чуєш?
— Який він гість, Кел, це просто Канінгем…
— Ану цить! Яке твоє діло, хто він. Кожен, хто переступить поріг твого дому,— твій гість. І якщо я ще раз почую таке або побачу, що ти задираєш носа,— начувайся! Твоя рідня, може, й краща за Канінгемів, але ти її ганьбиш. Не вмієш пристойно поводитися за столом — їж у кухні.
Келпурнія дала мені доброго стусана і виштовхнула в їдальню. Я взяла свою тарілку і доїла обід у кухні, радіючи, що після такої ганебної сцени не довелося сидіти за столом разом з усіма. А Келпурнію попередила, хай знає; коли за мною ніхто не стежитиме, я піду і втоплюся в Баркеровій заводі. Отоді Келпурнія пожаліє. До того ж через неї я сьогодні вже вскочила в халепу — це вона навчила мене читати, всі мої неприємності від неї.
— Ану замовкни! — сказала Келпурнія.
Джем і Уолтер пішли до школи без мене. Але я не шкодую, що затрималася і потім мала сама бігти повз подвір’я Редлі, зате я розповіла Аттікусу все про беззаконня Келпурнії.
— І взагалі вона більше любить Джема, ніж мене,— сказала я і на закінчення порадила Аттікусу негайно вигнати Келпурнію.
— А ти не помічала, що завдаєш їй удвічі більше мороки, ніж Джем? — суворо запитав Аттікус.— Я не маю наміру розлучатися з Келпурнією ні тепер, ні в майбутньому. Без Кел ми й дня не проживемо, ти думала про де? Скільки вона тобі добра робить, ти повинна слухатися її, чуєш?
Я повернулась до школи. Моя ненависть до Келпурнії не згасала. Раптом мої невеселі думки урвав одчайдушний крик. Підвівши голову, я побачила серед класу до смерті перелякану міс Кароліну. Певно, за перерву вчителька отямилась і тепер була готова вести заняття далі.
— Вона жива! — заверещала міс Кароліна.
Всі хлопчики зірвались із своїх місць і кинулися на допомогу вчительці. Боже мій, подумала я, злякалася миші. Чак Літл, прозваний Коротуном, був винятково терпеливий з усіма живими істотами.
— Міс Кароліно, куди вона побігла? — запитав він.— Скажіть швидше, куди вона ділась. Мерщій зачини двері,— наказав він хлопцеві, що сидів за ним,— зараз ми її спіймаємо. Мем, хутчіше скажіть, куди вона побігла.
Міс Кароліна показала тремтячим пальцем не на підлогу і не на стіл, а на здорового хлопця, якого доти не помічала. Коротун спохмурнів і нерішуче запитав:
— Це ви про нього, мем? Ну, звісно, він живий. Це він налякав вас?
— Проходжу поряд і бачу — повзе… прямо по голові повзе…— промовила перелякана міс Кароліна.
Коротун добродушно засміявся.
— Це вошка, мем. Чого її боятися! Хіба ви ніколи не бачили? Не бійтесь, ідіть до свого столу і ще трошки повчіть нас.
Коротун, як і чимало інших його земляків, снідаючи, не знав, де йому пощастить пообідати, але він мав удачу справжнього джентльмена. Він узяв міс Кароліну під руку і відвів до столу.
— Не хвилюйтеся, мем,— заспокоював Чак.— Не треба боятися вошки. Я принесу вам холодної води.
Господаря воші цей переполох ніскілечки не стурбував. Він почухав голову, намацав непрохану гостю, затиснув між двома пальцями і витяг на білий світ.
Міс Кароліна з жахом стежила за цією процедурою. Коротун приніс у паперовому стаканчику води, і вона з вдячністю випила. Нарешті до неї повернувся голос.
— Як тебе звуть? — звернулася міс Кароліна до здорованя.
Той закліпав очима.
— Кого, мене?
Міс Кароліна кивнула головою.
— Барріс Юел.
Учителька подивилася в список.
— У мене тут записано Юел, а імені нема. Як пишеться твоє ім’я?
— Не знаю. Вдома мене звуть Барріс.
— Гаразд, Барріс,— сказала міс Кароліна.— Я думаю, ми увільнимо тебе сьогодні від занять. Іди додому і помий голову.
З шухляди столу вона дістала якусь товсту книжку, перегорнула і з хвилину читала.
— Надійний домашній засіб од… Барріс, іди додому і помий голову дьогтьовим милом. А потім протри гасом.
— Нащо, місус?
— Щоб вивести е-е… воші. Розумієш, Барріс, від тебе вони можуть перелізти на інших, ти ж не хочеш цього, правда?
Хлопець підвівся. Такого замазури я ще ніколи не бачила. Шия темно-сіра, шкіра на руках лущиться, під нігтями бруд. Обличчя — тільки очі промиті. Раніше його ніхто не помічав, можливо, через те, що ми з міс Кароліною цілий ранок розважали клас.
— Будь ласка, Барріс, і завтра, перед тим як іти до школи, помийся у ванні.
Хлопець зареготав.
— Думаєте, ви мене прогнали, місус? Я вже сам хотів іти — на цей рік з мене досить.
Міс Кароліна здивовано подивилася на нього.
— Що ти хочеш сказати?
Він не відповів, тільки презирливо фиркнув.
Хтось із старших у класі пояснив:
— Він із Юелів, мем.— І я подумала: вона однаково не зрозуміє, як не зрозуміла мене, коли я розповідала про Канінгемів. Але міс Кароліна слухала уважно.— Їх у нас повно. Щороку в перший день занять вони приходять до школи, а потім кидають. Це пані інспекторка заганяє їх у перший день, погрожуючи шерифом, але на цьому все й кінчається. Вона думає так: витягла їх до школи, занесла в список — усе виконано, закону дотримано. А потім цілий рік відмічай — мовляв, на заняття не ходить, і все…
— А як же дивляться на це батьки? — В голосі міс Кароліни відчувалося щире занепокоєння.
— Матері у них немає,— почулася відповідь,— а батькові байдуже.
Баррісу ця розмова лестила.
— Я вже третій рік у першому класі — по одному дню рік,— мовив він гордовито.— Як пощастить, то, думаю, на той рік переведуть у другий клас.
— Барріс, сідай, будь ласка,— сказала міс Кароліна.
Отут вона зробила помилку. Поблажливість Барріса змінилася гнівом:
— Е ні, місус, не вийде!
Підвівся Коротун.
— Відпустіть його, мем,— порадив.— Він недобра людина, справжній негідник. Чого доброго, може накоїти лиха, а в класі є малюки.
Коротун був непримітним серед інших, та коли Барріс Юел обернувся до нього, рука Чака ковзнула в кишеню.
— Спокійно, Барріс,— застеріг він,— а то й незчуєшся, як витягнеш ноги. А тепер — киш додому!
Барріс, здавалося, злякався хлопчини, удвічі меншого за нього, і міс Кароліна скористалася з його нерішучості:
— Іди додому, Барріс, а то я покличу директора. Однаково я повинна доповісти йому про все.
Юел фиркнув і нехотя попрямував до дверей. Відчувши себе на безпечній відстані, він обернувся і гукнув:
— Ну й чорт з тобою — доповідай! Знайшлася тут соплива, теж мені вчителька! Думає, що вигнала мене! А дзуськи! Мене не виженеш. Затям! Я сам іду!
Він постояв хвилину, щоб упевнитися, що вона плаче, і тільки тоді, човгаючи ногами, подався з класу.
Всі з’юрмилися навколо вчительки, і кожен як міг намагався її заспокоїти. Яка нікчема цей Юел… так повестися… таких і вчити не треба… де не по-мейкомбськи, міс Кароліно, справді, ні… ви не бійтеся, мем. Міс Кароліно, почитайте нам казку. Про котика вранці було дуже цікаво.
Міс Кароліна всміхнулася, витерла хустинкою носа, сказала: “Дякую вам, милі дітки”, розгорнула книжку і здивувала нас довгою казкою про жабу, яка жила в хатинці.
Коли я того дня вчетверте проходила повз подвір’я Редлі — двічі пробігала галопом,— на душі у мене було сумно, як у домі Редлі. Чи й далі навчальний рік буде такий бурхливий, як перший день? Це навіть цікаво, та коли подумаєш, що дев’ять місяців не доведеться ні читати, ні писати, то від такої школи хочеться тікати світ за очі.
Надвечір я відчула, що дуже втомилась, і коли ми з Джемом побігли наввипередки зустрічати Аттікуса, який повертався з роботи, у мене не було навіть бажання випередити його. Так уже ми звикли — бігти назустріч батькові, тільки-но побачимо, як він виходить з-за рогу вулиці біля пошти. Аттікус, здавалося, забув, що вдень я впала і неласку, і без кінця розпитував мене про школу. Мої відповіді були короткі, Аттікус не наполягав.
Келпурнія, певно, відчувала, що день у мене видався не дуже веселий, і дозволила дивитись, як вона готує вечерю.
— Заплющ очі і відкрий рот — у мене щось є для тебе,— сказала вона.
Келпурнія рідко готувала хрущики — все ніколи, але сьогодні ми обоє були в школі, день видався в неї неважкий. Вона знала, що мені подобаються хрущики.
— Я скучала за вами сьогодні,— сказала вона.— Така нудьга бути самій удома. Десь о другій годині увімкнула радіо.
— А чого? Ми ж із Джемом все одно не сидимо вдома, хіба що в дощ…
— Це так, але ви недалеко, і я завжди можу гукнути котрогось із вас. Тільки те й роблю, що гукаю. Думаю, ще встигну підсушити хрущики,— сказала вона, встаючи з стільця.— А тепер тікай звідси, я накриватиму на стіл.
Келпурнія нахилилась і поцілувала мене. Я побігла, дивуючись, що це з нею сталося. Хоче помиритися зі мною — от і все. Вона завжди була сувора до мене. А тепер зрозуміла, що була несправедлива, і шкодує. Тільки не скаже відверто, бо вперта. Я стомилася від всього пережитого за день.
Після вечері Аттікус сів почитати газету і підкликав мене.
— Ну що, Всевидько, почитаємо?
Цього я вже не могла стерпіти і вибігла на веранду. Аттікус вийшов за мною.
— Що сталося?
Я відповіла, що мені нездужається і що до школи, з його дозволу, я більше не піду.
Він сів у крісло-гойдалку, закинув ногу за ногу, засунув пальці в кишеньку для годинника. Він запевняв, що йому так краще думається. Аттікус ждав мовчки, спокійно, і я вирішила закріпити свої позиції.
— Ти ніколи не ходив до школи — і добре робив. Я теж сидітиму вдома. Ти навчатимеш мене, як дідусь навчав тебе і дядечка Джека.
— Ні, я не можу,— сказав Аттікус.— Я маю заробляти на прожиття. Крім того, мене посадять у тюрму, якщо я триматиму тебе вдома. Отже, прийми на ніч магнезію, а завтра — до школи.
— Та я цілком здорова.
— Я так і думав. То що ж сталося?
Слово по слову, і я розповіла йому про всі свої пригоди.
— …і вона каже, що ти навчав мене не так, як треба, тепер ми вже ніколи не зможемо читати разом, ніколи. Будь ласка, не посилай мене знову до школи, прошу тебе.
Аттікус підвівся і пройшов до кінця веранди. Довго і уважно вивчав гілку гліцинії, тоді повернувся до мене.
— Насамперед, Всевидько, ти повинна засвоїти один нехитрий фокус,— промовив він,— і тобі легше буде жити в злагоді з людьми, хто б вони не були. Ти ніколи не зрозумієш людину, поки не подивишся на речі її очима.
— Як це?
— …поки не влізеш у її шкуру і не походиш у ній.
Аттікус сказав, що того дня я багато дечого навчилась і міс Кароліна теж. Вона зрозуміла, що Канінгему не треба було подавати милостиню. Але якби ми з Уолтером поставили себе на її місце, то зрозуміли б, що вона не навмисне скривдила його, міс Кароліна помилилася. Вона ж не може вивчити всі мейкомбські звички за один день, а тому не треба звинувачувати її, коли вона чогось не знає.
— Халепа, та й годі,— сказала я.— Звідки мені знати, що їй не подобається, коли читають, виходить, я ще й винна. Послухай, Аттікус, мені зовсім не обов’язково ходити до школи,— несподівано подумала я.— Пам’ятаєш, я тобі розповідала про Барріса Юела. Він приходить до школи тільки в перший день. Пані інспекторка записує його ім’я до списку — і цього досить, усе по закону…
— Тобі це не підходить,— заперечив Аттікус.— Бувають випадки, коли доцільно обійти закон. Але в даному разі закон невблаганний. Отже, ти повинна ходити до школи.
— Я не розумію, чого я повинна ходити, а Юелу — необов’язково.
— Тоді слухай.
І Аттікус розповів мені, що Юели ось уже протягом трьох поколінь — ганьба Мейкомба. Скільки він пам’ятав, жоден з них і дня не прожив чесною працею. Він сказав, що коли-небудь на Різдво, під кінець свята, візьме мене з собою і покаже, де і як вони живуть. Ці люди живуть, як тварини.
— Коли б у них було хоч найменше бажання здобути освіту, вони ходили б до школи,— сказав Аттікус.— Можна, правда, примусити їх, але нерозумно тягти до школи таких, як Юели, коли вони цього не хочуть.
— А якби я не пішла завтра до школи, ти примусив би мене?
— Облишмо це,— сухо сказав Аттікус.— Ти Всевидько Фінч, така ж, як і всі. І повинна коритися законові.
Аттікус сказав, що Юели — це своєрідна каста. За певних умов звичайні люди розважливо надають їм деякі переваги; іншими словами, намагаються не помічати деякі їхніх вчинків. Не помічають, наприклад, що Юели не ходять до школи. Що містер Боб Юел, батько Барріса, стріляй і ловить капканами дичину в той час, коли це заборонено.
— Але ж це погано, Аттікус! — вигукнула я.— Полювання в окрузі Мейкомб в недозволений період вважається грубим порушенням закону, злочином перед людьми.
— Так, це порушення закону,— відповів батько,— і це справді погано. Та коли чоловік, одержавши грошову допомогу, пропиває її, діти його плачуть, бо вони голодні, то думаю, що в нашому округу не знайдеться землевласника, який пошкодував би для них дичину, навіть якщо б їхній батько здобув її незаконно.
— Містер Юел не повинен цього робити…
— Авжеж, не повинен, але такий уже він є, і ніщо його не змінить. Сподіваюся, ти розумієш, що діти тут не винні.
— Так, розумію,— промимрила я і зробила ще одну спробу: — Тільки якщо я ходитиму до школи, ми ніколи не зможемо читати разом…
— Це тебе справді турбує?
— Так.
Аттікус якось особливо глянув на мене, і цей вираз його обличчя провіщав щось значне.
— Ти знаєш, що таке компроміс? — запитав він.
— Це коли обминають закон?
— Ні, це коли досягають угоди при взаємних поступках. Приміром, так: ти погоджуєшся ходити до школи, і ми з тобою читаємо щовечора, як робили раніше. Домовились?
— Так!
— Вважатимемо, що угоду скріплено без звичайних формальностей,— мовив Аттікус, помітивши, що я хочу плюнути йому в долоню.
Коли я зібралася йти і відчинила двері, Аттікус зауважив:
— До речі, Всевидько, у школі ти не кажи про нашу угоду.
— Чому?
— Боюсь, що нашу діяльність не схвалять вищі учені авторитети.
Ми з Джемом уже звикли до того, що наш батько говорить мовою заповітів та кодексів, і коли чогось не розуміли, могли перебити його і запитати, що означає незрозуміле слово чи вираз.
— То й що?
— Я ніколи не ходив до школи,— сказав батько,— але відчуваю, що коли міс Кароліна дізнається про наші вечірні читання, то сваритиме уже мене, а цього мені не хотілося б.
Того вечора ми з Джемом дуже сміялись,— батько читав нам довгу історію про чоловіка, який не знати чого заліз на флагшток і не хотів злазити. Цього було досить, щоб Джем наступну суботу просидів у хатці високо на платані. Він заліз туди після сніданку і сидів аж до заходу сонця. Він би лишився там і на ніч, але Аттікус перервав постачання. Я цілий день тільки те й робила, що лазила до Джема і назад, виконуючи його доручення — носила йому книжки, їжу, воду, а коли несла ковдру на ніч, Аттікус сказав: не звертай на нього уваги, і він скоро злізе. Аттікус мав слушність.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ IV
Мої подальші дні в школі мало чим відрізнялися від першого. Вони минали під знаком перетворення в життя грандіозного плану, за яким штат Алабама витратив гори паперу і олівців у своїх добрих, але марних намірах навчити мене “груповій дії”. Під кінець мого першого року навчання те, що Джем називав “десятковою системою Дьюї”, поширилося на всю школу, тому я не мала змоги порівняти її з іншими методами викладання. Але звертали на себе увагу деякі факти: Аттікус і мій дядечко свого часу навчалися вдома, проте знали все — принаймні чого не знав один, те знав другий. Крім того, батька стільки років обирали до законодавчого органу штату, і щоразу одноголосно, хоч він нічого не знав про нововведення, без яких, на думку наших учителів, неможливо виховати порядного громадянина. Джем навчався наполовину за “десятковою системою”, наполовину за звичайною, і в нього виходило непогано, незалежно від того — діяв він сам чи в колективі. Але Джем — не типовий приклад. Ніяка хитромудра система навчання не відірве його від читання. Щодо мене, то я ще нічого не знала, хоч, правда, читала журнал “Тайм” і все інше, що попадало вдома під руку, одначе, плентаючись у ярмі педагогічної системи Мейкомбського округу, відчувала, що мене обкрадають. Хоч я й не розуміла, що до чого, кому потрібні дванадцять років безпросвітної нудьги в школі.
Цілий рік моє навчання в школі кінчалося на півгодини раніше, ніж у Джема, — він учився до третьої години, — і щоразу я мчала повз подвір’я Редлі до самісінької нашої веранди — тут уже відчувала себе в безпеці. Але одного разу, пробігаючи повз дім Редлі, я помітила таке, від чого мені перехопило подих. Озирнувшись навкруги, я повернула назад.
В самому кінці садиби Редлі росли два віргінських дуби, їхнє коріння виходило на дорогу, і в цьому місці вона була нерівна. Якась блискуча цятка на дереві привернула мою увагу.
На стовбурі, в ямці, на рівні моєї голови, немов підморгуючи мені, у сонячному світлі виблискував шматочок срібної фольги. Я стала навшпиньки, ще раз поспіхом роззирнулась і витягла з ямки два пакетики жувальної гумки без верхньої обгортки.
Одразу хотіла засунути їх у рот, але вчасно згадала, де я. Дома на веранді почала розглядати знахідку. На вигляд гумка була свіжа. Понюхала — запах приємний, лизнула, почекала хвилинку — не вмерла, тоді я засунула пакетик у рот: це була “подвійна м’ятна”.
Повернувшись із школи, Джем одразу ж поцікавився, де я дістала гумку. Я сказала, що знайшла.
— Ніколи не бери в рот те, що знаходиш.
— Я знайшла не на землі, а на дереві.
Джем недовірливо гмукнув.
— Справді, на дереві,— сказала я.— Бачиш отой дуб біля школи?
— Виплюнь негайно!
Я виплюнула. Гумка все одно вже втратила свій смак.
— Я півдня її жую і не вмерла, навіть не нудить.
Джем тупнув ногою:
— Ти хіба не знаєш, що тих дерев навіть торкатися не можна? Помреш!
— А ти ж тоді торкнувся стіни.
— То інша річ. Піди і прополощи горло, негайно. Чуєш?
— Не хочу, весь смак змиється.
— Не хочеш? Скажу Келпурнії.
Я послухалася Джема — не хотіла мати справу з Келпурнією. Не знаю чому, але відтоді, як я пішла до школи, наші стосунки змінилися: Келпурнія більше не мучила мене своєю несправедливістю, не втручалася в мої справи, хоч увесь час тихенько бурчала. Я ж ішла на жертви, аби тільки було тихо-мирно.
Надходило літо, я і Джем ждали його з нетерпінням. Це була наша улюблена пора року: спати можна на задній закритій веранді або навіть у хатинці на дереві, влітку стільки ласощів, усе навкруги горить тисячами барв під гарячим сонцем, але найголовніше влітку — це Діл.
В останній день навчання нас одпустили із школи раніше, і ми з Джемом ішли додому разом.
— Може, завтра приїде Діл,— сказала я.
— Певно, післязавтра,— відповів Джем.— Переправа через Міссісіпі затримає їх на день.
Коли ми підійшли до віргінських дубів, що росли в садибі Редлі, я, мабуть, уже в сотий раз показала пальцем на вузлувате дупло, де знайшла жувальну гумку,— повинен же нарешті Джем повірити, що саме тут я знайшла її,— і раптом знову побачила клаптик блискучої фольги.
— Бачу, Всевидько, бачу…
Джем глянув навкруги, простяг руку і обережно поклав у кишеню невеличкий блискучий пакетик. Ми побігли додому і на веранді почали розглядати знахідку — маленьку коробочку, загорнуту в клаптики фольги від жувальної гумки. В таких коробочках — з червоного оксамиту, з малесеньким замочком — держать обручки. Всередині, одна на одній, лежали дві начищені до блиску монети по одному пенні. Джем уважно оглянув їх.
— Голова індіанця,— промовив він.— Тисяча дев’ятсот шостого року. Ось глянь, Всевидько, друга монета — тисяча дев’ятсотого року. Старовинні.
— Тисяча дев’ятсотого,— повторила я.— Послухай…
— Помовч хвилинку. Дай подумати.
— Як по-твоєму, Джем, це чиясь схованка?
— Ні, тут, крім нас, майже ніхто не ходить, хіба що хтось із дорослих…
— У дорослих схованок не буває… Як ти гадаєш, Джем, ми можемо забрати монетки?
— Не знаю, Всевидько. А кому їх віддати? Це правда, тут ніхто не ходить… Сесіл іде додому іншою вулицею, огинаючи все місто.
Сесіл Джейкобс жив у самому кінці нашої вулиці, біля пошти, ходив щодня цілу милю зайву, аби не проходити повз Редлі і місіс Лафайєт Дюбоз. Місіс Дюбоз жила через два будинки од нас. Геть усі сусіди вважали, що підлішого створіння, ніж місіс Дюбоз, світ іще не знав. Без Аттікуса Джем не наважувався пройти повз її двір.
— То як ти думаєш, Джем, що нам робити?
Знахідку треба зберегти, поки не знайдеться господар. Зірвати при нагоді квітку камелії, випити літнього дня тепленького молока від корови міс Моді Аткінсон або пригоститися чужим виноградом — це не вважалося порушеннями норм етики, але гроші — річ зовсім інша.
— Знаєш що,— сказав Джем,— хай будуть у нас, а восени підемо до школи, тоді спитаємо всіх дітей, може, хто і знайдеться. Це, певно, хтось із загородніх сховав, а сьогодні дуже поспішав додому і забув узяти монетки. Господар у них є, це точно. Глянь, вони блищать. За ними хтось ретельно доглядає.
— Гаразд, а нащо було ховати жувальну гумку? Адже вона швидко псується.
— Не знаю, Всевидько. Але ці монети хтось ховав неспроста, вони незвичайні.
— Як це, Джем?
— Розумієш, на них індіанська голова, отже, вони походять від індіанців. Це чарівні монети, вони дають щастя, І не якийсь там дріб’язок, як-от смажене курча на обід,— ні, це щось більше. Наприклад, довге життя, добре здоров’я, успіх на контрольній і таке інше… Це справжній скарб для когось. Поки що я заховаю їх у свою скриньку.
І перш ніж зайти до кімнати, Джем ще довго дивився на будинок Редлі. Здавалося, він знову про щось міркує.
Минуло два дні, приїхав Діл, гордий і щасливий: він сам приїхав поїздом від Мерідіана до станції Мейкомб (це тільки назва, насправді ж станція міститься в округу Еббот), його зустріла міс Рейчел в єдиному на все місто таксі; він обідав у вагоні-ресторані і бачив, як у Бей Сент-Луїсі з поїзда виходили два сіамських близнюки, і хоч йому не дуже вірили, Діл уперто доводив, що це правда. Тепер він носив не заяложені блакитні штанці, пристебнуті до сорочки, а справжні короткі штани з паском. Він не підріс, але став кремезний, і сказав, що бачив свого батька. Його батько вищий за нашого, у нього гостра чорна борода, він — президент залізничної компанії Луїсвіл-Нешвіл.
— Я трохи допомагав машиністові,— мовив Діл, позіхаючи.
— Так я тобі й повірю,— сказав Джем.— Краще мовчи. У що сьогодні гратимемо?
— В Тома, Сема і Діка,— відповів Діл.— Ходімо в палісадник.
Діл хотів грати в братів Роуверів, бо там усі три ролі благородні. Йому вже набридло грати характерні ролі.
— Мені остогидли ці Роувери,— сказала я.
Роль Тома Роувера, який раптом посередині картини втрачає пам’ять, надовго зникає з екрана, і тільки наприкінці його знаходять десь на Алясці, надоїла мені.
— Придумай щось новеньке, Джем,— запропонувала я.
— Набридло мені придумувати.
Канікули тільки-но почались, а нам уже все набридло. Що ж це за літо буде?
Ми прийшли в палісадник. Діл стояв, не спускаючи очей з похмурого будинку Редлі.
— Я відчуваю… запах… смерті,— промовив він.
Я сказала йому, щоб він замовк.
— Справді відчуваю,— вів далі Діл.
— Як це? Ти по запаху відчуваєш, коли хтось помирав?
— Ні, не так. Я понюхаю — і можу сказати, помре ця людина чи ні. Мене одна бабуся навчила.— Діл нахилився до мене і понюхав.— Джін… Луїзо… Фінч, ти помреш через три дні.
— Діл, перестань, а то так дам, що довго пам’ятатимеш. Дивись мені…
— Ну досить,— пробурчав Джем,— можна подумати, що ти віриш в жар-пару.
— Наче ти не віриш,— сказала я.
— А що таке жар-пара? — спитав Діл.
— Тобі ніколи не доводилося ходити самому вночі? Ідеш, кругом ні душі, і раптом попадаєш на гаряче місце,— пояснив Джем.— Жар-пара — це коли людина помре, а на небо потрапити не може, от вона й вештається по безлюдних дорогах, а наскочиш на неї — сам після смерті станеш таким, будеш тинятися по ночах і висмоктувати дух із живих…
— А як обійти таке місце?
— Обійти не можна,— сказав Джем,— іноді воно заступає всю дорогу, але коли тобі неодмінно треба пройти, маєш сказати: “Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене”. Тоді жар-пара не обкрутиться навколо тебе…
— Не вір жодному його слову,— сказала я.— Келпурнія каже, що все це негритянські казочки.
Джем грізно подивився на мене, але тільки й сказав:
— То ми сьогодні гратимем чи ні?
— Давайте покатаємось у колесі,— запропонувала я.
Джем зітхнув.
— Ти ж знаєш, що я вже великий і в колесо не влізу.
— Штовхатимеш.
Я побігла за будинок, витягла з-під ґанку стару автомобільну шину і прикотила в палісадник.
— Я перша.
Діл сказав, що першим буде він — адже він тільки-по приїхав.
Розсудив нас Джем: першою буду я, зате Діл кататиметься довше. І я, зігнувшись, залізла всередину шини.
До останньої хвилини я не догадувалася, що Джем образився за те, що я посміла з ним сперечатися про жар-пару, він терпеливо ждав нагоди, аби відплатити. І відплатив: щосили штовхнув колесо, і воно помчало по тротуару. Земля, небо, будинки — все злилося в шаленій круговерті, у вухах мені дзвеніло, я почала задихатись. Витягти руки, щоб загальмувати, не могла: вони були затиснуті між колінами і грудьми. Я сподівалася, що, може, Джем дожене і зупинить колесо або воно наскочить на щось на тротуарі. Чула, як Джем, біжучи навздогін, щось вигукував.
Колесо наскочило на купу жорстви, повернуло, перекотилося через дорогу, стукнулося об щось тверде, і я вилетіла на бруківку, як корок із пляшки. В голові наморочилося, мене нудило, я лежала на бруківці і трясла головою, потім ударила долонями по вухах, щоб перестало гудіти в голові, і почула голос Джема:
— Тікай, Всевидько! Швидше!
Я підвела голову і закам’яніла: переді мною були східці, що вели на веранду будинку Редлі.
— Швидше, Всевидько, тут не можна лежати!.. — кричав Джем.— Вставай!
Трохи отямившись, тремтячи всім тілом, я звелася на ноги.
— Візьми колесо! — волав Джем.— Давай його сюди! Ти що, очманіла?
Нарешті я відчула, що можу рухатись, і хоча ноги в мене ще тремтіли, побігла до хлопців.
— А колесо?! — загорлав Джем.
— Сам піди й принеси! — крикнула я.
Джем замовк.
— Піди й забери, воно зразу ж за ворітьми. Іди, ти вже одного разу навіть стіни торкнувся рукою, пам’ятаєш?
Джем люто глянув на мене, але робити було нічого. Він побіг уздовж тротуару, біля воріт на мить завагався, потім кинувся вперед і виніс колесо з двору.
— Бачила? — мовив урочисто і дещо зневажливо.— Нічого страшного. Чесно, Всевидько, ти іноді поводишся як дитина. Просто гидко!
Він ще дечого не знав, але я вирішила нічого йому не казати.
На ґанок вийшла Келпурнія і закричала:
— Ідіть пити лимонад! Швидше, поки не спеклися живцем під гарячим сонцем!
Так уже в нас було заведено: влітку щоранку, коли вже сонце підніметься височенько, пити лимонад. Келпурнія поставила на веранді глечик і три склянки, а сама пішла в своїх справах. Я знала, що Джем сердиться на мене, проте це не турбувало мене. Вип’є лимонаду — і знову повернеться добрий настрій.
Джем одним духом випив дві склянки, стукнув себе кулаком у груди і виголосив:
— Знаю, в яку гру будемо грати! Зовсім нова.
— Яка? — поцікавився Діл.
— Зветься Страхолюд Редлі.
Інколи Джема було видно наскрізь: він придумав це, аби переконати мене, що ніяких Редлі він не боїться, що він, мовляв, герой, а я — боягузка.
— Грати в Страхолюда Редлі? Як це? — запитав Діл.
Джем пояснив:
— Всевидько, ти будеш місіс Редлі.
— Це ще побачимо. Я думаю, що…
— В чому річ? — запитав Діл.— Ще й досі боїшся?
— А що як він вийде вночі, коли ми спимо?..— завагалась я.
Джем тільки свиснув.
— Всевидько, звідки йому знати, що ми робимо? До того ж мені здається, що його взагалі вже там нема. Певно, давно помер і його запхнули в димохід.
— Джем, давай ми з тобою будемо грати, а Всевидько хай тільки дивиться, якщо вона боїться.
Я знала, що Страхолюд нікуди не дівся, але довести не могла. Тому вважала за краще мовчати, бо знову скажуть, що я страхополох.
Джем розподілив ролі: я — місіс Редлі, я мала виходити і підмітати східці. Діл — старий Редлі, він ходив сюди-туди по тротуару і, коли Джем звертався до нього, тільки кашляв у відповідь. Джем, звичайно, був Страхолюдом: він ховається під східцями веранди і час від часу пищить та виє.
Літо тривало, і наша гра теж. Ми удосконалили і відшліфували її, вставляли діалоги, прикидали сюжет — і вийшла невеличка п’єска, яку ми щодня грали по-новому.
Діл був справжнім лиходієм: він легко вростав у характерні ролі, які випадало йому виконувати, і навіть ставав вищий, коли цього вимагала ситуація. Йому чудово вдавалися негативні персонажі — розбійники, варвари. Я без особливого бажання виконувала жіночі ролі. Того літа гра не захоплювала мене — це не Тарзан, до того ж на душі весь час було неспокійно, хоч Джем і запевняв: Страхолюд уже давно помер і мені нема чого боятись, тим більше, вдень зі мною Джем і Келпурнія, а ввечері приходить додому батько.
Джем був природжений герой.
З уривків чуток і різних пліток, що ходили у нашому кварталі, ми створили справжню невеличку драму: колись місіс Редлі була красуня, але після того як стала дружиною містера Редлі, вона втратила вроду і всі свої гроші. І ще вона втратила майже всі свої зуби, волосся та вказівний палець правої руки (це вже фантазія Діла: Страхолюд якось уночі одкусив у матері палець, бо був голодний і не міг зловити ні кота, ні білки); тепер цілі дні вона сидить у вітальні і плаче, а Страхолюд тим часом струже ножем меблі.
Потім ми грали хлопчаків, яких спіткало лихо. Цього разу я була суддею. Діл вів Джема до веранди, заштовхував його під східці, штурхав мітлою. Під час гри Джем появлявся знову уже в ролі шерифа, городянина або міс Стефані Крофорд, яка могла розповісти про Редлі більше, ніж будь-хто інший у Мейкомбі.
Коли наставав час коронного номера Страхолюда, Джем пробирався в будинок потайки, щоб не бачила Келпурнія, хапав ножиці з шухляди швейної машини, повертався, вмощувався в крісло-гойдалку і починав різати газету. В цей час Діл проходив мимо, кашляв, а Джем удавав, що штрикає ножицями йому в ногу. Звідти, де стояла я, все це було наче насправді.
І щоразу, коли містер Натан Редлі, йдучи до міста, проходив повз нас, ми замовкали і стояли нерухомо — цікаво, що б він зробив з нами, якби догадався?.. Ми переставали грати і тоді, коли бачили сусідів, але одного разу я побачила, що міс Моді Аткінсон, стоячи з садовими ножицями в руках по той бік вулиці, не зводить з нас очей.
Якось ми так захопилися грою — це був двадцять п’ятий розділ з другого тому нашої книги “Одна сім’я”,— що й не помітили, як підійшов Аттікус. Це було опівдні. Він стояв на тротуарі, стежив за нами і легенько попліскував себе по коліну скрученим у трубочку журналом. Сонце стояло на полудень.
— Що це у вас за гра? — спитав він.
— Та ми не граємо,— відповів Джем.
Джем ухилився од відповіді, і я зрозуміла, що наша гра — таємниця, тому промовчала.
— А нащо тобі ножиці? Нащо ви ріжете газету? Якщо це сьогоднішня, дам прочухана.
— Нічого.
— Що “нічого”?
— Нічого.
— Дай сюди ножиці,— сказав Аттікус.— Це не іграшка. Чи не має все це якогось відношення до Редлі?
— Ні,— відповів Джем червоніючи.
— Сподіваюсь, що це так,— сказав Аттікус і зайшов у будинок.
— Дже-е-м…
— Мовчи. Він пішов до вітальні, а там усе чути.
Коли ми знайшли у дворі безпечніше місце, Діл запитав Джема, чи ми ще будемо грати.
— Не знаю, Аттікус не сказав, що не можна…
— Джем,— озвалася я,— мені здається, що Аттікус усе знає.
— Ні, не знає. Якби знав, то сказав би.
Я не була певна, але Джем сказав, що я дівчисько, а дівчата завжди ладні щось вигадувати, за це їх і не люблять, і коли я така, як усі інші, то можу йти геть і грати з ким хочу.
— Гаразд,— відказала я,— грай далі, ти дограєшся.
Те, що Аттікус, прийшовши на обід, застукав нас, було другою причиною, чому мені розхотілося грати. Перша ж виникла того дня, коли я вкотилася до Редлі у двір. І хоч голова моя тряслася, мене нудило, а Джем щосили кричав, я все ж почула тоді ще один звук,— тихий звук, який не міг долинути з тротуару: в будинку хтось сміявся.
