«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XI
Ще дітьми ми з Джемом не мали звички забігати далеко від дому, але коли я вчилася вже в другому класі і ми вже не переслідували Страхолюда Редлі, то все частіше бували в центрі Мейкомба. Тепер нам доводилося йти повз будинок місіс Генрі Лафайєт Дюбоз. Обминути його, прямуючи до міста, було просто неможливо, хіба що зробити гак з добру милю. Незначні сутички з цією жінкою в минулому відбили у мене бажання зустрічатися з нею знову, але Джем сказав: повинна ж я все-таки стати колись дорослою.
Місіс Дюбоз жила самотньо з прислугою — молодою негритянкою — недалеко від нас, у будинку з терасою, до якої вели круті східці. Вона була вже стара і сиділа день у ліжку або в кріслі на колесах. Ходили чутки, що серед численних шалей і ковдр вона переховувала старовинний пістолет, ще з часів громадянської війни.
Ми з Джемом ненавиділи місіс Дюбоз. Йдемо, бувало, а вона сидить на веранді і пронизує тебе колючим поглядом або заходиться безцеремонно розпитувати, як ми поводимось, а то почне гадати-каркати, що з нас буде, коли виростемо,— звичайно, нічого путящого. І обминути її двір з протилежного боку теж марна справа: вона підводилась і зчиняла галас на всю вулицю.
Ми ніяк не могли догодити місіс Дюбоз. Коли я віталася з нею, промовляючи якомога лагідніше: “Привіт, місіс Дюбоз!”, вона могла відповісти: “Дівчисько непутяще, як ти смієш говорити мені “Привіт”!? Ти повинна сказати: “Добрий день, місіс Дюбоз!”
Ну й сердита ця місіс Дюбоз. Коли вона почула, що Джем звертається до батька, називаючи його на ім’я, її всю аж затіпало. Зроду не бачила таких невихованих нахаб, заявила вона, і дуже шкода, що наш батько не одружився вдруге після смерті матері. Світ не знав кращої жінки, ніж наша мати, казала місіс Дюбоз, серце кров’ю обливається, коли бачиш, як Аттікус розпустив дітей. Я не пам’ятала своєї матері, але Джем пам’ятав, інколи він розповідав мені про неї, і від слів місіс Дюбоз він аж білів, так сердився.
Після Страхолюда Редлі, скаженого собаки та інших пригод Джем вирішив: не обов’язково зустрічати Аттікуса після роботи біля двору міс Рейчел, не боягузи ж ми, зрештою, можна побігти й далі,— і ми стали зустрічати Аттікуса щовечора біля пошти. Не один раз такими вечорами Аттікус помічав, що Джем був дуже сердитий — це означало, що місіс Дюбоз дошкулила йому якимось слівцем, коли ми пробігали повз неї.
— Не бери близько до серця, сину,— казав йому тоді Аттікус.— Вона стара жінка, до того ж хвора. Вище голову, і будь джентльменом. Що б вона тобі не казала, будь спокійний.
Джем відповідав, що хвора людина кричати не стане. А коли, бувало, ми підходили до її будинку втрьох, Аттікус знімав капелюх, чемно кланявся і казав:
— Добрий вечір, місіс Дюбоз! У вас сьогодні чудовий вигляд, ви як картинка.
Але він ніколи не казав, яка картинка. Аттікус звичайно розповідав їй про судові новини і на закінчення щиро запевняв: завтра місіс Дюбоз почуватиме себе чудово. Після цього надівав капелюх, брав мене на плечі — вона це бачила,— і, огорнені вечірніми сутінками, ми простували додому. У такі вечори я думала: хоч батько і не любить рушниці, не був на війні, а проте він — найхоробріша людина в світі.
На другий день після того, як Джемові сповнилося дванадцять, ми подалися до міста: братові не давали спокою подаровані йому гроші. Він гадав, що їх вистачить на малесенький паровий двигун для нього і на жезл тамбурмажора для мене.
Я вже давно задивлялася на той жезл,— у магазині Елмора, прикрашений цехінами та блискітками, він коштував сімнадцять центів. Моєю заповітною мрією тоді було швидше вирости і пройти на чолі шкільного оркестру округу з жезлом у руці. Тим часом я оволоділа мистецтвом тамбурмажора настільки, що могла підкинути паличку вгору і навіть спіймати, але Келпурнія, забачивши у моїх руках паличку, не пускає в дім. Я відчувала, що могла б зарадити цьому лихові, коли б мала справжній жезл, і тому була вдячна Джемові за його щедрий подарунок.
Місіс Дюбоз сиділа на терасі, коли ми проходили повз її двір.
— Куди це вас несе в такий час? — закричала вона.— Байдики б’єте! Ось я подзвоню директору школи і все розкажу. — Вона вже взялася руками за колеса свого крісла, і вираз її обличчя свідчив, що саме так вона й зробить.
— Та сьогодні ж субота, місіс Дюбоз,— сказав Джем.
— Це не має значення, що субота,— відповіла вона уже не так рішуче.— Цікаво, чи знає батько, де ви ходите?
— Місіс Дюбоз, ми почали ходити самі до міста, ще коли були отакі,— і Джем показав долонею приблизно на два фути від землі.
— Не обманюй мене! — загримала вона.— Джеремі Фінч, Моді Аткінсон сказала мені, що ти сьогодні вранці поламав її виноградну лозу. Вона розповість про це твоєму батькові — ти не радий будеш білому світові. Не мине й тижня, як ти опинишся у виправному будинку, не будь я Дюбоз!
Джем од самого літа навіть не підходив до винограду міс Моді, а хоч би й підходив і зламав якусь лозину, він знав: міс Моді не скаржитиметься батькові, а тому категорично заявив, що це неправда.
— Не сперечайся зі мною! — крикнула місіс Дюбоз.— А ти…— і вона тицьнула вузлуватим пальцем на мене,— чого швендяєш у комбінезоні? Порядній дівчинці належить ходити в платті і корсажі. Якщо до тебе ніхто не візьметься, з тебе виросте прислуга. Уявляю собі: офіціантка Фінч в кафе “О’кей”! Ха-ха-ха!
Мені стало страшно. Кафе “О’кей” — таємничий заклад у північній частині міської площі. Я вчепилася за руку Джема, але він висмикнув руку.
— Тримайся, Всевидько,— шепнув.— Не звертай уваги, вище голову, будь джентльменом.
Та місіс Дюбоз не дозволяла нам іти:
— Гарні Фінчі, нічого сказати! Одна прислуговує в кафе, другий у суді вигороджує чорномазих!
Джем аж остовпів. Місіс Дюбоз влучила, куди мітила, і вона це знала.
— Подумати тільки, до чого ми дожилися. Фінч проти своїх! — Вона піднесла руку до рота, потім опустила; за рукою потяглася довга блискуча нитка слини.— Ваш батько такий, як і чорномазі, і всякі білі покидьки, що їх він захищає!
Джем став червоний як рак. Я потягла його за рукав, і ми пішли, а вслід нам сипалися тяжкі звинувачення: що сім’я наша морально виродилася, що половина Фінчів узагалі перебуває в будинку для душевнохворих і що якби мати була жива, то ми не докотилися б до такого життя.
Не знаю, що найдужче вразило Джема, але мене місіс Дюбоз глибоко образила, назвавши всіх Фінчів розумово неповноцінними. Я вже майже звикла до того, що Аттікуса весь час ображали. Але я вперше почула, як зневажає мого батька доросла людина. Якби місіс Дюбоз не зачепила батька, то на її лайку можна було б не звертати уваги.
В повітрі запахло літом, у затінку було прохолодно, але сонце вже пригрівало, а це означало, що недалеко радісна нора: канікули, приїде Діл.
Джем купив собі модель паровика, і ми пішли до Елмора по жезл. Покупка не задовольнила Джема, він запхнув її в кишеню і поруч зі мною мовчки простував додому. Дорогою, тренуючись із жезлом, я випустила його з рук і мало не влучила в містера Лінка Діза.
— Обережніше, Всевидько! — сказав він.
Коли ми підійшли до будинку місіс Дюбоз, жезл мій був уже брудний, бо весь час падав у грязюку.
Місіс Дюбоз на терасі не було.
Через багато років я задумувалася, що штовхнуло Джема на такий вчинок, що примусило його порушити батьківський наказ “Будь джентльменом, сину”, зрадити свою сором’язливу добропорядність — рису характеру, яка ще тільки зріла. Певно, Джемові, як і мені, довелося вислухати немало гірких, образливих слів на адресу батька, який захищає чорношкірих, я вже звикла до того, що Джем володіє собою,— у нього від природи спокійна вдача, його важко вивести з рівноваги. Але тоді у Джема на якийсь час просто потьмарився розум — тільки цим, я гадаю, можна пояснити все, що сталося.
Те, що утнув Джем, я б зробила залюбки, аби не Аттікус, адже він заборонив мені воювати з старими сварливими леді. Тільки-но ми підійшли до воріт місіс Дюбоз, як Джем вихопив у мене з рук жезл і, шалено розмахуючи ним, вскочив у двір — забув, що йому наказував батько, забув, що під шалями місіс Дюбоз заховано пістолет, що коли схибить вона, то, певно, не схибить її служниця Джесі.
І тільки після того як він позбивав верхівки всіх камелій, як усе навкруги було всіяно зеленим листям і бутонами квітів,— тільки тоді він угамувався. Потім переламав об коліно жезл і жбурнув його на землю.
Я заверещала. Джем смикнув мене за волосся і сказав, що якби йому трапилася нагода, то він зробив би те саме знову, і що коли я не замовкну, він повириває все моє волосся. Я не замовкла, і він дав мені стусана коліном. Я не втрималась і впала обличчям додолу. Джем грубо підняв мене, але я побачила, що йому стало шкода мене. Слова були зайві.
Того вечора ми не пішли зустрічати Аттікуса, а вешталися в кухні, доки Келпурнія не прогнала нас. Невідомо звідки, але Келпурнія уже знала все. Вона не дуже вміла втішати і все-таки дала Джемові підсмажений, ще гарячий шматок хліба з маслом. Він розламав його навпіл і поділився зі мною. Я покуштувала — як вата, ніякого смаку.
Ми пішли до вітальні. Я взяла футбольний журнал, знайшла фото Діксі Гауела, показала Джемові і сказала:
— Схожий на тебе.
Важко було придумати щось приємніше для Джема, проте це не змінило його настрою. Джем сидів біля вікна в кріслі-гойдалці, зіщулився, насуплений, сидів і ждав. Вечоріло.
Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж почулися на веранді кроки Аттікуса. Грюкнули скляні двері, стало тихо — Аттікус зняв і повісив капелюх, потім пролунав його голос:
— Джем!
Голос був холодний, непривітний.
Аттікус увімкнув світло в вітальні і глянув на нас, ми сиділи, боячись поворухнутися. В одній руці він тримав жезл, заяложена китичка тяглася по килиму, у другій руці на долоні лежали великі пуп’янки камелії.
— Джем, це твоя робота? — спитав Аттікус.
— Так.
— Навіщо це ти зробив?
— Вона сказала, що ти вигороджуєш чорномазих і покидьків,— відповів Джем тихо.
— Це єдина причина?
Джем поворухнув губами: “Так”.
— Сину, я добре знаю, скільки тобі доводиться терпіти від твоїх ровесників через те, що твій батько, як ти висловився, “захищає чорномазих”, але таку поведінку щодо старої хворої жінки не можна виправдати. Я настійно раджу тобі піти і поговорити з місіс Дюбоз. Потім одразу ж додому.
Джем не поворухнувся.
— Іди, я тобі сказав.
Я вийшла з вітальні слідом за Джемом.
— Вернися,— наказав мені Аттікус.
Я вернулась.
Аттікус узяв газету і сів у крісло-гойдалку, в якому щойно сидів Джем. Присягаюсь життям, я не розуміла, як він міг спокійно сидіти й читати газету тоді, як іржава реліквія часів громадянської війни могла щохвилини обірвати життя його єдиного сина. Звичайно, Джем інколи і мене доводив до того, що я ладна була його вбити, але, коли розібратись, у мене, крім нього, нікого нема. Аттікус, певно, цього не розумів. Або розумів, та йому було байдуже.
Я подивилася на нього з ненавистю, та горе швидко стомлює людину: скоро я вже сиділа у нього на колінах, він пестив мене.
— Ти вже надто велика, щоб колисати тебе на руках,— сказав він.
— Тобі байдуже, що з ним станеться? — спитала я.— Послав його на неминучу смерть, а він же за тебе заступився.
Аттікус дужче пригорнув мене до себе.
— Ще рано хвилюватися. Ніколи не сподівався, що Джем через це може втратити самовладання. Я гадав, що у мене будуть неприємності з тобою.
Я сказала, що не розумію, чому тільки ми з Джемом не повинні забувати про самовладання, а іншим дітям в школі це не обов’язково.
— Всевидько,— мовив Аттікус,— влітку доведеться терпіти ще гірше, і все-таки не втрачайте самовладання… Я розумію, що це несправедливо, що вам дістається, але інколи настає час, коли треба мобілізуватись, і від того, як ми поводимось у важку для нас годину… словом, можу сказати, що коли ви станете дорослі і все згадаєте, то зрозумієте, що я вас не зрадив. Судова справа Тома Робінсона — це випробування нашої совісті… Всевидько, я не зможу ходити до церкви, я перестану вірити в бога, коли не спробую допомогти цій людині.
— Аттікус, ти, певно, помиляєшся.
— Як це?
— Майже всі вважають, що ти робиш не так, як треба…
— Це їхнє право, і їхню думку треба поважати,— сказав Аттікус.— Але для того, щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жиги в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшості.
Коли Джем вернувся, він застав мене в Аттікуса на колінах.
— Ну що, сину? — запитав Аттікус.
Він поставив мене на ноги, і я нишком глянула на Джема. Нічого з ним не сталося, тільки обличчя якесь чудне. Може, вона дала йому якогось зілля?
— Я там усе прибрав і попросив пробачення, але я не вважаю себе винним. Працюватиму у неї щосуботи і зроблю все, щоб камелії знову виросли.
— Якщо не вважаєш себе винним, нічого було вибачатися,— сказав Аттікус.— Джем, вона стара і хвора. Ти не повинен зважати на її слова і вчинки. Звичайно, було б краще, якби все це вона сказала мені, а не вам, але в житті не завжди виходить так, як ми того хочемо.
Джем не міг одвести погляду від квітки на килимі.
— Аттікус, вона хоче, щоб я їй читав.
— Читав?
— Так. Вона хоче, щоб я приходив до неї щодня після школи, а також у суботу, і читав їй уголос по дві години щодня. Аттікус, це справді треба?
— Звичайно.
— Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.
— Ходитимеш цілий місяць.
Джем акуратно підняв носок черевика над серединкою квітки і наступив на неї. Потім сказав:
— Знаєш, Аттікус, знадвору ще нічого, а всередину зайдеш, скрізь темрява, страшно… химерні тіні, а на стелі…
Аттікус похмуро всміхнувся.
— Це повинно імпонувати твоїй багатій фантазії. Уяви собі, що ти в будинку Редлі.
Наступного понеділка пополудні ми з Джемом піднялися крутими східцями на терасу місіс Дюбоз. Джем ніс “Айвенго” і мав вигляд людини, добре обізнаної з обстановкою. Постукав у другі двері зліва.
— Місіс Дюбоз! — гукнув він.
Джесі відчинила вхідні двері, відсунула засув других, скляних дверей.
— Це ти, Джем Фінч? — запитала вона.— І сестру привів? Я не знаю…
— Хай заходять обоє, Джесі,— гукнула місіс Дюбоз.
Джесі впустила нас, і ми пішли в кухню.
Тільки-но ми переступили поріг, як звідти потягло важким духом. Такий запах буває в гнилих од вогкості будинках, де горять гасові лампи, воду беруть з діжок, а сплять на простирадлах з невідбіленої тканини. Такий запах мене завжди лякав і насторожував.
У кутку кімнати стояло мідне ліжко, на ньому лежала місіс Дюбоз. “Чи не Джемові витівки прикували її до ліжка”,— майнуло в моїй голові. На якусь мить мені стало шкода її. Вона лежала, вкрита купою теплих ковдр, і дивилася на нас майже по-дружньому.
Біля ліжка стояв мармуровий умивальний столик, на ньому склянка з чайною ложечкою, червона вушна спринцівка, коробочка з ватою і сталевий будильник на трьох ніжках.
— То ти привів з собою свою сестру-замазуру, га? — по-своєму привіталася з нами місіс Дюбоз.
— Моя сестра не замазура, і я вас не боюся,— спокійно відповів Джем, хоч я помітила, що в нього тремтять коліна.
Я чекала гнівного вибуху, але місіс Дюбоз тільки й сказала:
— Починай читати, Джеремі.
Джем сів у плетене крісло і розгорнув “Айвенго”. Я підсунула друге крісло і сіла поруч.
— Сядь ближче,— сказала Джему місіс Дюбоз.— Отут, біля ліжка.
Ми підсунули крісла. Ніколи я ще не бачила місіс Дюбоз так близько, і єдиним моїм бажанням було відсунутися від неї якнайдалі.
Вона була жахлива. Обличчя кольору заяложеної подушки, в куточках рота блищить слина і повільно, немов льодовик, сповзає в глибокі ущелини по обидва боки підборіддя. Все обличчя в нездорових старечих плямах; у вилинялих очах — дві крихітні, як вістря голки, цяточки — зіниці. Руки вузлуваті, нігті заросли. Вона не вставила протез нижніх зубів і верхня губа видавалася наперед; час від часу місіс Дюбоз підтягувала нижню губу до верхніх зубів-протезів, тоді підборіддя подавалося вперед і слина текла швидше.
Я намагалася не дивитись на неї. Джем знову розгорнув “Айвенго” і почав читати. Я спробувала стежити очима за рядками, але він читав надто швидко. Коли траплялося незнайоме слово, Джем пропускав його, проте місіс Дюбоз ловила його на цьому і примушувала прочитати слово по літерах. Джем читав уже хвилин двадцять. А я розглядала закіптюжений камін, дивилась у вікно,— куди завгодно, аби не дивитися на місіс Дюбоз. Вона все рідше поправляла Джема, в одному місці він випустив цілу фразу, і вона не помітила. Вона вже не слухала. Я глянула на ліжко.
З місіс Дюбоз щось сталося. Вона лежала на спині, вкрита ковдрами до самісінького підборіддя. Видно було тільки голову і плечі. Голова повільно хиталася то в один бік, то в другий. Зрідка місіс Дюбоз широко відкривала рот, і видно було, як ворушиться її язик. На губах збиралася слина, місіс Дюбоз втягувала її і знову відкривала рот. Здавалося, її рот жив своїм життям, він одкривався й закривався, як молюск-роззявка в час відпливу. Інколи з нього виривалося “пт…” — ніби там закипала каша.
Я смикнула Джема за рукав.
Він подивився спочатку на мене, потім на ліжко. Голова повернулася до нас.
— Місіс Дюбоз, як ви себе почуваєте? — спитав Джем.
Вона не чула.
Раптом задзвонив будильник, ми принишкли від страху. За хвилину, все ще приголомшені, ми з Джемом були вже на вулиці. Ми не втекли, Джесі випровадила нас: ще дзвонив будильник, як вона вбігла до кімнати і випхнула нас за двері.
— Ш-ш ш… біжіть додому,— сказала вона.
Вже в дверях Джем чогось загаявся.
— Їй час приймати ліки,— сказала Джесі і грюкнула за нами дверима. Я помітила, як вона поспішала до ліжка місіс Дюбоз.
Було за чверть до четвертої, коли ми повернулися додому, побігали з м’ячем на подвір’ї, потім настав час зустрічати Аттікуса. Він приніс мені два жовтих олівці, а Джемові — футбольний журнал. І хоч батько нічого не сказав, я гадаю, то була своєрідна винагорода за перший день читання у місіс Дюбоз. Джем розповів йому про наші пригоди.
— Страшно було? — запитав Аттікус.
— Ні, але вона така бридка. Її мучать якісь приступи. З рота весь час тече слина.
— Вона не винна. Коли людина хвора, на неї не завжди приємно дивитися.
— Мені було боязко,— сказала я.
Аттікус глянув на мене поверх окулярів.
— А тобі не обов’язково ходити з Джемом.
На другий день у місіс Дюбоз все повторилося, те саме було і третього дня. Поступово ми до цього звикли: спочатку місіс Дюбоз накидалася на Джема, дорікаючи йому за камелії і за батька-чорнолюба; потім замовкала і нарешті забувала про нас. Дзвонив будильник, Джесі випроваджувала нас, і ми до вечора могли робити що заманеться.
— Аттікус,— запитала я одного разу ввечері,— що таке чорнолюб?
Аттікус нахмурився.
— Тебе хто-небудь називає так?
— Ні, місіс Дюбоз так називає тебе. Вона щодня сердиться і каже, що ти чорнолюб. А мене так обізвав Френсіс на Різдво, доти я цього слова не чула.
— І тому ти на нього тоді накинулася?
— Так…
— Чого ж ти питаєш, що це означає?
Я стала пояснювати Аттікусу, що мене розлютило не те, що він сказав, а те, як він сказав.
— Ніби він сказав шмаркач чи щось подібне.
— Всевидько, розумієш, слово чорнолюб так само, як і шмаркач, беззмістовне. Як би тобі це пояснити… Невігласи і непорядні люди вдаються до цього слова, коли, на їхню думку, хтось добре ставиться до негрів, краще, ніж до них. Так називають людей таких, як ми з тобою, коли хочуть приклеїти брудний, образливий ярлик.
— Але насправді ж ти не чорнолюб?
— Звичайно, я чорнолюб. Я намагаюся любити всіх… Інколи про мене погано говорять… Розумієш, дівчинко, це не образа, коли тебе називають словом, яке комусь здається образливим. Це тільки свідчить, яка жалюгідна душа у людини, що так каже. Отже, не бери близько до серця слова місіс Дюбоз. Їй самій не солодко живеться.
Одного разу, приблизно через місяць, Джем, знемагаючи, брів по сторінках сера Вальтера Скаута (так він назвав Вальтера Скотта), а місіс Дюбоз виправляла його на кожному слові, коли раптом у двері хтось постукав.
— Увійдіть! — заверещала місіс Дюбоз.
Це був Аттікус. Він підійшов до ліжка і привітався з місіс Дюбоз за руку.
— Я йшов з роботи і не зустрів, як звичайно, дітей. Вирішив, що вони ще тут.
Місіс Дюбоз усміхнулась. Я не могла уявити, як вона могла розмовляти з людиною, котру так ненавиділа.
— Знаєте, котра година, Аттікус? — сказала вона.— Рівно чотирнадцять хвилин на шосту. Будильник поставлено на половину шостого. Не забудьте.
Раптом мені спало на думку, що ми щоденно затримуємось у місіс Дюбоз трохи довше, що будильник щоразу дзвонить на кілька хвилин пізніше і тому приступи місіс Дюбоз починаються до дзвінка. Сьогодні вона мучить Джема уже скоро дві години, а приступу все ще нема. Ми попали в пастку! Будильник — наш порятунок. А що як одного дня він узагалі не задзвонить, що тоді робити?
— Отже, місіс Дюбоз, Джем кінчає читання — термін минув,— сказав Аттікус.
— Треба було б ще з тиждень,— відповіла вона,— для певності…
Джем підвівся.
— Але ж…
Аттікус подав рукою знак, і Джем замовк. Коли йшли додому, Джем нагадав, що домовлялися на місяць, місяць минув, і це несправедливо.
— Ще тільки тиждень, сину.
— Ні,— сказав Джем.
— Так,— сказав Аттікус.
Наступного тижня ми знову ходили до місіс Дюбоз. Будильник остаточно замовк, і місіс Дюбоз нас просто відпускала. “Досить”,— казала вона, і ми йшли додому. Батько на цей час був уже вдома і читав газету. Хоч приступи і скінчилися, місіс Дюбоз лишалася такою ж сварливою жінкою: коли сер Вальтер Скотт вдавався до довгого описування якогось рову чи замку, їй ставало нудно і вона починала допікати:
— Джеремі Фінч, я тобі казала: ти пожалкуєш, що сплюндрував мої камелії. Тепер тобі шкода їх, правда?
Джем відповідав, що йому шкода.
— Ти думав, що знищив мій “гірський сніг”, так? Джесі каже, що вершки відросли. Наступного разу ти це краще зробиш, га? Вирвеш прямо з корінням, га?
Джем відповідав, що саме так він і зробить.
— Ти не буркочи собі під ніс, хлопче! Подивися мені в очі і скажи: “Так, мем”. Правда, тобі ніяково людям і в очі дивитися — ще б пак, з таким батьком, як у вас!
Джем підводив голову, втуплював погляд у місіс Дюбоз, обличчя спокійне — ніяких ознак роздратування. Останнім часом Джем навчився бути ввічливим і підкреслено уважним навіть тоді, коли доводилося вислухувати її жахливі вигадки.
Нарешті настав довгожданий день, коли місіс Дюбоз сказала:
— Досить,— і додала: — Це все. До побачення.
Отже, кінець. Наша радість не мала меж, ми, підстрибуючи, весело помчали додому.
То була гарна весна: дні ставали довші, і ми мали більше часу для ігор. Джем захопився статистикою — він хотів знати все про кожного футболіста студентських команд країни. Щовечора Аттікус читав нам спортивні сторінки газет. Судячи з усього, команда штату Алабама (ми не могли навіть вимовити імена футболістів) має шанс цього року знову завоювати Кубок Троянди. Якось увечері Аттікус, як завжди, переглядав газету, але не встиг прочитати й половини спортивного огляду, як задзвонив телефон.
Аттікус відповів. Потім вийшов у коридор і зняв з вішалки капелюх.
— Я зайду на хвилинку до місіс Дюбоз,— сказав він.— Скоро вернуся.
Проте Аттікус затримався. Давно вже настала пора мені спати, а його усе не було. Коли він повернувся, в руках у нього була коробка від цукерок. Аттікус сів у вітальні і поставив коробку біля свого крісла.
— Що вона хотіла? — спитав Джем.
Ми не бачили місіс Дюбоз уже понад місяць. Останнім часом вона не сиділа на терасі.
— Вона померла, сину,— сказав Аттікус.— Щойно.
— О,— сказав Джем,— Добре.
— Це справді добре. Принаймні більше не страждатиме. Вона довгий час хворіла. Знаєш, сину, що то в неї були за приступи?
Джем похитав головою.
— Місіс Дюбоз була морфіністкою,— сказав Аттікус.— Вона приймала морфій, щоб затамувати біль. Лікар приписав їй. Вона могла б приймати морфій до кінця своїх днів і не померла б у таких муках, але вона була людина непримиренного характеру…
— Як це? — запитав Джем.
Аттікус пояснив:
— Невдовзі до твоєї витівки вона попросила мене скласти їй заповіт. Лікар Рейнольдс сказав, що їй лишилося жити не більше кількох місяців. Всі її справи були в абсолютному порядку, але вона зауважила: “З однією справою в мене негаразд”.
— З якою саме? — збентежено спитав Джем.
— Вона сказала, що хоче покинути цей світ нікому і нічим не зобов’язаною. Джем, вона тяжко хворіла, людина в її становищі може вдатися до якого завгодно засобу, аби полегшити страждання, і ніхто її не осудив би, але вона була іншої думки. Вона вирішила перед смертю перебороти згубний потяг до морфію, і як сказала, так і зробила.
— То це й було причиною її приступів? — запитав Джем.
— Так, саме це й було причиною приступів. Більшість з того, що ти читав їй, вона не чула, я певен. Вся її увага була прикута до будильника. Якби ти не попав до її рук, я все одно звелів би тобі ходити до неї і читати. Твоє читання, певно, трохи відвертало її увагу. Була й ще одна причина…
— І вона померла вільною і чистою?— запитав Джем.
— Як гірське повітря,— сказав Аттікус.— Майже до останньої хвилини не втрачала свідомості,— Аттікус усміхнувся,— і сварилася. З усіх сил кляла мене і віщувала, що до кінця своїх днів я тільки те й робитиму, що братиму тебе з тюрми на поруки. Вона веліла Джесі запакувати для тебе оцю коробку…
Аттікус нахилився, підняв коробку від цукерок і передав її Джемові.
Джем одкрив коробку. В ній на зволоженій ваті лежала прекрасна прозоро-біла квітка — камелія “гірський сніг”.
У Джема очі мало не полізли на лоб.
— Стара карга, чого вона до мене присікалася! — закричав Джем і жбурнув квітку додолу.
Аттікус швидко підвівся і підійшов до Джема. Син схилив голову батькові на груди.
— Ну-ну, годі,— мовив батько.— Я думаю, що цим вона тобі сказала: тепер усе гаразд, Джем, усе гаразд. Ти ж знаєш, вона була жінкою благородною.
— Благородною? — Джем підняв голову. Він був червоний як рак.— І це після всього, що вона про тебе казала?
— І все-таки вона була жінкою благородною. Хоча її погляди на речі й не збігалися з моїми… це так, сину. Проте, я тобі вже казав, якби ти навіть проявив стриманість того вечора, я все одно послав би тебе до місіс Дюбоз, щоб ти почитав їй уголос. Я хотів, щоб ти уважніше придивився до неї, хотів, щоб ти побачив справжню мужність, щоб переконався, що не обов’язково мати в руках рушницю. Справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а все-таки часом перемагаєш. Місіс Дюбоз перемогла. Вона померла певна, що нікому нічим не зобов’язана. Це наймужніша людина, яку мені будь-коли доводилося бачити.
Джем підняв коробку від цукерок і жбурнув у вогонь. Потім підняв квітку. Я пішла спати, а він сидів і гладив пальцями пелюстки камелії. Аттікус читав газету.
ЧАСТИНА ДРУГА
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XII
Джемові сповнилося дванадцять років. Ладнати з ним стало нелегко: характер непостійний, настрій мінливий. А апетит — страшний. Весь час Джем огризається — не чіпляйся до мене! Я не витримала і спитала Аттікуса:
— Чи не солітер у нього?
Аттікус сказав, що ні, просто Джем росте. І я повинна бути терпляча і якомога рідше йому надокучати.
Перемінився Джем за останні тижні. Одразу після смерті місіс Дюбоз. Раніше він, здається, був радий, коли я супроводжувала його на ті щоденні читання. І враз у нього появилися нові, незрозумілі погляди, він почав їх нав’язувати мені, дійшло до того, що інколи він повчав мене, що і як робити. Одного разу ми посварились, і Джем крикнув:
— Пора вже бути людиною! Навчишся ти коли-небудь поводитися так, як належить дівчині?
Я розплакалась і побігла до Келпурнії.
— Ти не повинна засмучуватись із-за містера Джема,— почала вона.
— Міс-те-ра?!
— Так, містера, він уже майже дорослий.
— Не доріс він ще до містера,— сказала я.— Його треба відлупцювати, та нікому, а я не можу, бо мала.
— Дитино,— заспокоювала Келпурнія,— містер Джем стає дорослим, і тут нічого не вдієш. Тепер йому дедалі частіше хочеться побути на самоті, займатися своїми справами — усі хлопці такі. А ти, щоб не нудьгувати, приходь до мене. В кухні завжди знайдеться діло.
Літо мало бути непоганим: Джем хай собі робить що хоче, а я, поки приїде Діл, буду з Келпурнією. Вона, здається, рада, коли я забігаю до неї в кухню, дивлюсь, як вона порається, і думаю: це зовсім не просто — бути дівчиною.
Настало літо, а Діл не приїжджав. Я одержала від нього листа і фотокартку. Він писав, що у нього новий батько — це було його фото — і що йому доведеться влітку лишитися в Мерідіані, бо вони надумали робити рибальський човен. Новий батько Діла був адвокат, як і Аттікус, але набагато молодший. З фотографії на мене дивилося досить приємне обличчя, я раділа, що Ділові пощастило придбати такого батька, але водночас мене охопив розпач. Правда, в кінці листа Діл запевняв, що вічно мене кохатиме, писав, щоб я не турбувалася, що він тільки-но заробить грошей, приїде по мене, і ми одружимось, і щоб я йому писала.
Я розуміла, що маю справжнього жениха, та яка від цього радість, коли його не було поряд. Раніше я ніколи про це не думала, але літо для мене — це Діл, який сидить біля ставу і курить цигарку з мотузка; заблищать, забігають у Діла очі — значить, придумав, як виманити з дому Страхолюда Редлі; літо — це квапливий поцілунок Діла, коли на нас не дивиться Джем, це бажання завжди бути разом. Коли Діл був поряд, життя текло своїм звичайним річищем, без нього воно ставало нестерпним. Два дні я ходила сама не своя.
До того ж законодавчі збори штату було скликано на позачергову сесію, і Аттікус поїхав на два тижні. Губернаторові заманулося терміново влаштувати аврал і позбутися кількох молюсків, що присмокталися до днища державного корабля; в Бірмінгемі почалися сидячі страйки; черги за хлібом у містах ставали все довші, а фермери — все бідніші. Та ці події відбувалися в світі, далекому від нас із Джемом.
Одного разу ми немало здивувалися, побачивши в “Монтгомері едвертайзер” карикатуру, під якою був напис “Фінч із Мейкомба”. Аттікус — босий, у коротких штанях, прикутий до парти — щось старанно виводив на грифельній дощечці, а навкруги якісь легковажні дівчата верещали і гикали на нього.
— Це комплімент,— пояснив Джем.— Він завжди робить те, до чого інші не беруться.
— Як це?
До того нового, що останнім часом з’явилося в характері Джема, слід додати ще одну рису: йому почало здаватися, що він усе на світі знає.
— Ну, Всевидько, це щось на зразок перебудови системи оподаткування в округах і таке інше. Більшість людей такими речами не цікавиться.
— Звідки ти знаєш?
— Годі, дай мені спокій. Я читаю газету.
Хай буде так, як він хоче. Я пішла в кухню. Келпурнія лущила горох, нараз вона спитала:
— Що мені з вами робити в неділю? Як ви підете до церкви?
— Дуже просто. Гроші на пожертвування Аттікус нам залишив.
Келпурнія примружила очі, і я здогадалася, що вона думає.
— Кел, ми будемо поводитися пристойно, справді. Ось уже скільки років ми не пустуємо в церкві.
Келпурнія, певно, пригадала один пам’ятний день: то була неділя, йшов дощ, ми лишилися самі — ні батька, ні вчительки не було. Зоставшись без нагляду, ми всім класом пішли в кочегарку і прив’язали там Юніс Ен Сімпсон до стільця. Потім про неї забули. Піднялися нагору, слухали тихенько проповідь, коли раптом щось як затарабанить — десь били по трубах парового опалення, батареї дзвеніли, аж поки хтось не пішов з’ясувати, в чому річ. Коли Юніс Ен привели з кочегарки, вона заявила, що більше не бажає грати в мученика, хоча Джем Фінч і сказав, що коли вона вірить у бога по-справжньому, то не згорить, але внизу надто жарко.
— І крім того, Кел, Аттікус не вперше залишає нас самих,— протестувала я.
— Залишає тоді, коли знав напевно, що з вами в церкві буде вчителька. Цього разу він про це нічого не згадував — може, забув.
Келпурнія почухала потилицю. І раптом усміхнулася.
— Може, ви з містером Джемом підете завтра до церкви зі мною?
— Ай справді!
— Ну, то як? — засміялася Келпурнія.
Келпурнія завжди по суботах ретельно мила мене, але тієї суботи вона возилася зі мною особливо старанно. Двічі намилила, щоразу міняла воду, сунула мою голову в таз і вимила шампунем. Джемові вона вже давно довіряла, але цього разу вирішила перевірити, на що він відповів сердито:
— Чи можна в цьому домі помитися так, щоб ніхто не підглядав?
На ранок Келпурнія раніше ніж звичайно “зайнялася нашим туалетом”. Коли вона лишалася у нас на ніч, то спала в кухні на розкладушці; того ранку вся кухня була завалена нашим святковим вбранням. Моє плаття Келпурнія так накрохмалила, що воно настовбурчилось і стало схоже на дзвін. Келпурнія примусила мене надіти нижню спідницю і замість пояса туго пов’язала рожеву стрічку. Мої лаковані туфлі вона так натерла черствим хлібом, що вони блищали, як дзеркало.
— Ми наче на карнавал збираємося,— сказав Джем.— Нащо все це, Кел?
— Я не хочу, щоб казали, ніби я погано доглядаю своїх дітей,— пробуркотіла вона.— Містер Джем, цей галстук аж ніяк не пасує до вашого костюма. Він зелений.
— То й що?
— А костюм синій. Невже ви не розумієте?
— Еге-ге,— закричала я,— Джем не розуміється на кольорах!
Джем почервонів од злості, але Келпурнія зауважила:
— Досить, у “Першу Покупку” годиться йти у веселому настрої.
“Перша Покупка” — африканська методистська церква — містилася за південною околицею міста, в негритянському кварталі, в районі лісопильні. Ця старезна будівля з колись фарбованими, а нині облупленими стінами була єдина в Мейкомбі церква з дзвіницею, а називалася вона так тому, що побудували її на перші гроші, зароблені визволеними рабами. В неділю тут молилися негри, а в будні білі грали в карти.
В церковному дворі і поруч на кладовищі глиниста земля була тверда як камінь. Коли хтось помирав у спеку, покійника обкладали льодом і ждали, поки піде дощ і земля розм’якне. Тільки подекуди на кладовищі стояли зруйновані надгробки; свіжіші могили були обкладені яскравими кольоровими скельцями та скалками битих пляшок від кока-коли. На деяких могилах височіли, як сторожі, громовідводи, що означало: небіжчик був неспокійної вдачі; на могилках дітей видніли недогарки свічок. Це було гарне кладовище.
Ми ввійшли в церковний двір, на нас повіяв теплий гірко-солодкий запах охайно вдягнених негрів: пахло помадою для волосся, жувальною гумкою, нюхальним тютюном, одеколоном, милом, м’ятними цукерками та бузковою пудрою.
Забачивши мене і Джема поряд з Келпурнією, чоловіки трохи відступили і зняли капелюхи; жінки склали руки на животі, як це завжди вони роблять в будні,— на знак шанобливої уваги. Люди розступилися, утворивши вузеньку доріжку, що вела до церковних дверей. Келпурнія йшла посередині, між мною і Джемом, відповідаючи на привітання своїх святково вдягнених сусідів.
— Як це розуміти, міс Кел? — почувся голос ззаду.
Келпурнія поклала руки нам на плечі, ми зупинились і озирнулися: в проході між двома рядами людей стояла висока негритянка. Вона виставила одну ногу вперед, уперлася ліктем лівої руки в бік і, піднявши долоню, показувала на нас. Голова конусом, якісь чудні, схожі на мигдалини очі, прямий ніс, чітко окреслений рот. Мені здалося, що жінка дуже висока.
Келпурнія міцніше стиснула моє плече.
— Що ти хочеш, Луло? — спитала вона. Раніше я не чула, щоб Келпурнія розмовляла таким тоном — спокійно, презирливо.
— Хочу знати, навіщо ти ведеш білих дітей до чорномазих у церкву?
— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія, і я знову звернула увагу на її голос: вона розмовляла так, як і всі негри.
— А цілий тиждень, певно, ти гостя у Фінчів?
Натовп загомонів.
— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, але троянди на її капелюсі затремтіли, вона гнівалася.
Коли Лула спробувала підійти до нас, Келпурнія сказала:
— Не підходь, чорномаза!
Лула зупинилась, але відказала:
— Нічого тобі приводити сюди білих дітей — у них своя церква, а у нас своя. Це наша церква, правда ж, міс Кел?
Келпурнія сказала:
— Але ж бог один, правда?
— Ходім додому, Кел,— мовив Джем,— ми тут небажані гості…
Я теж розуміла: ці люди не хотіли, щоб ми залишалися. Я скоріше відчувала, ніж бачила, що юрба наступає. Нас оточували щільніше, але коли я глянула на Келпурнію, її очі сміялися. Я знову подивилася на доріжку, обабіч якої були люди: Лула зникла. На тому місці стіною стояли негри.
Один вийшов наперед. Це був Зібо, сміттяр.
— Містер Джем,— мовив він,— ми раді бачити вас тут. А на Лулу не зважайте: вона сердита, бо преподобний Сайкс погрожував вичитати їй з кафедри. Всі її знають як баламутку, спаде на думку якась химера — от і носиться з нею; а ми дуже раді вам.
По цьому Келпурнія попрямувала до церкви, біля входу нас привітав преподобний Сайкс і повів до передньої лави.
“Перша Покупка” була нештукатурена, непофарбована. Вздовж стін на мідних скобах висіли гасові лампи; за сидіння правили лави з соснових дощок. За грубою дубовою кафедрою побляклий од часу рожевий шовковий стяг проголошував: “Бог є любов”. Крім цієї прикраси, в церкві висіла ще літографія з картини Ханта “Світоч світу”. Більше не було нічого. Ми звикли бачити в церкві піаніно чи орган, збірники псалмів, програму богослужіння — тут не було цих атрибутів. У церкві було похмуро, прохолодно, вогко, але парафіян прибувало дедалі більше, і в церкві ставало тепліше. До послуг кожного парафіянина на лавах лежали дешевенькі картонні опахала з яскравим зображенням Гефсиманського саду — дарунок Компанії металевих виробів Тіндела (“Широкий і різноманітний вибір товарів”),
Келпурнія легенько підштовхнула нас із Джемом, щоб ми посунулися в кінець ряду, і сама сіла між нами. Витягла з гаманця хусточку, розв’язала тугий вузлик з одного кінця і дала нам з Джемом по монетці вартістю десять центів.
— У нас є свої,— прошепотів Джем.
— Тримай,— сказала Келпурнія.— Ви мої гості.
Якийсь час обличчя Джема виражало нерішучість: йому не хотілося брати гроші в Келпурнії, бо він мав власні, але чи етично відмовлятися за таких обставин? Зрештою вроджена чемність перемогла, і він поклав монетку в кишеню. Без найменших докорів сумління я зробила те саме.
— Кел, а де книжки з псалмами? — прошепотіла я.
— У нас таких книжок нема.
— А як же ви?..
— Тс-с,— сказала Келпурнія.
Преподобний Сайкс стояв за кафедрою і поглядом закликав парафіян до тиші. Це був невисокий, кремезний чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з чорним галстуком; у світлі, що проникало крізь матове скло вікон, виблискував золотий ланцюжок годинника.
— Брати і сестри,— мовив він,— ми дуже раді, що сьогодні до нас завітали гості — містер і міс Фінч. Усі ви знаєте їхнього батька. Перш ніж почати проповідь, я прочитаю кілька оголошень.
Преподобний Сайкс перегорнув якісь папірці, відклав один, потім витяг його поперед себе майже на довжину руки і став читати:
“Збори місіонерського товариства відбудуться у вівторок у будинку сестри Анет Рівз. Приносьте з собою шиття”.
Далі прочитав із другого папірця:
“Всі ви знаєте, яке горе спіткало брата Тома Робінсона. Він був вірним парафіянином “Першої Покупки” з дитинства. Сьогоднішній грошовий збір і збір наступних трьох неділь піде його жінці Гелен, щоб вона могла звести кінці з кінцями”.
Я ткнула Джема в бік:
— Це той самий Том, якого Аттікус захи…
— Тс-с!
Я повернулася до Келпурнії, але вона цикнула на мене ще до того, як я розкрила рота. Я принишкла і не зводила очей з преподобного Сайкса, який, здавалося, чекав, поки я вгамуюся.
— Попросимо нашого регента почати перший гімн,— сказав він.
Зібо підвівся з свого місця, пройшов між рядами, зупинився перед нами і оглянув паству. В руках у нього був досить потріпаний збірник гімнів. Зібо розгорнув книгу і сказав:
— Проспіваємо номер двісті сімдесят третій.
Цього я вже зовсім не розуміла.
— Як же ми співатимемо, коли перед нами немає слів?
Келпурнія всміхнулася.
— Заспокойся, дівчинко,— прошепотіла вона,— зараз усе зрозумієш.
Зібо кашлянув і голосом, що нагадував далеку канонаду, почав:
— Там, за рікою, лежить країна…
І сотня голосів напрочуд злагоджено проспівала ці слова слідом за Зібо. Не встиг завмерти протяжний голос на останньому слові, а Зібо читав далі:
— Серцю кожного із нас близька і мила…
І знову дружні й сильні голоси підхопили ці слова. Коли завмирала протяжна остання нота, Зібо читав наступний рядок:
— Тільки віра допоможе нам досягти заповітних берегів.
Паства трохи зам’ялась, і Зібо чітко повторив слова, хор проспівав їх. Коли вступав хор, Зібо загортав книгу, що означало: продовжуйте без мене.
Після того як завмерла остання нота урочистого хору, Зібо мовив:
— За тією сріблястою рікою спокій вічний і жаданий.
Так повторював хор рядок за рядком просту мелодію, поки гімн не кінчився сумною, ледве чутною нотою.
Я глянула на Джема, він дивився на Зібо трохи спідлоба. Я теж була приголомшена: якби не почула на власні вуха — не повірила б.
Потім преподобний Сайкс почав молитися за хворих і стражденних. Так молились і в нашій церкві, правда, преподобний Сайкс просив бога зглянутися на деяких хворих особливо.
У своїй проповіді він засуджував гріх, суворо повторив те, що було написано за ним на стіні; застерігав свою паству від спиртних напоїв, азартних ігор та сумнівних жінок. Нелегальна торгівля спиртним завдавала немало лиха негритянському кварталові, але жінки — більше. І тут, як і в нашому округу, я почула, що жінки — створіння грішні і нечисті. Здавалося, всі служителі церкви були певні, що це саме так.
Ми з Джемом слухаємо цю проповідь щонеділі, різниця тільки в тому, що преподобний Сайкс з церковної кафедри вільніше висловлює свою думку про кожного грішника зокрема: Джім Харді уже п’ять неділь підряд не був у церкві, а він не хворий; Констанції Джексон слід бути обачнішою, якщо вона не хоче полаятись із своїми сусідами: за весь час існування негритянського кварталу їй першій заманулося ставити огорожу на зло сусідові.
Преподобний Сайкс закінчив свою проповідь. Він став біля столика перед кафедрою і закликав парафіян вносити пожертвування. Такого ми з Джемом ще не бачили. Один за одним виходили парафіяни наперед і кидали в чорну емальовану бляшанку від кави хто п’ять, хто десять центів. Ми з Джемом теж пішли, і коли наші монетки дзенькнули, почули тихе “Спасибі, спасибі”.
На превеликий наш подив, преподобний Сайкс висипав гроші на стіл і полічив. Потім випростався і сказав:
— Цього не досить. Нам треба зібрати десять доларів.
Парафіяни занепокоїлися.
— Всі ви знаєте, для чого потрібні ці гроші: Гелен не може залишити дітей і піти працювати, поки Том у тюрмі. Якщо кожен дасть ще по десять центів, тоді вистачить…— Преподобний Сайкс помахав комусь рукою і гукнув у другий кінець церкви: — Алек, зачини там двері. Ніхто звідси не вийде, поки ми не зберемо десять доларів.
Келпурнія подлубалася в своїй сумочці і витягла потертий шкіряний гаманець.
— Ні, Кел,— прошепотів Джем, побачивши, що вона дає йому десять центів,— у нас є свої гроші. Всевидько, де твої десять центів?
У церкві ставало душно, і я подумала, що преподобний Сайкс триматиме свою паству в духоті, поки в бляшанці не буде потрібної суми. Тріщали віяла, човгали ноги, парафіян, охочих пожувати тютюнець, уже нудило.
Я аж здригнулася від несподіванки, коли преподобний Сайкс суворо мовив:
— Карлоу Річардсон, я тебе ще не бачив біля цього столика.
Худорлявий чоловік в штанях кольору хакі підійшов і кинув монету в бляшанку. Паства схвально зашуміла. А преподобний Сайкс вів далі:
— Я закликаю всіх, у кого немає дітей, пожертвувати ще по десять центів. Цього буде досить.
Поступово десять доларів зібрали. Двері відчинили, повіяло теплим свіжим вітерцем, і стало легше дихати. Зібо ще прочитав рядок за рядком “На бурхливих берегах Йордану”, і служба кінчилась.
Я хотіла залишитися й оглянути церкву, одначе Келпурнія швидко випхнула мене в прохід поперед себе. Біля дверей вона зупинилася, щоб поговорити з Зібо та його сім’єю, а ми з Джемом тим часом перекинулися словом з преподобним Сайксом. У мене було дуже багато запитань, але я вирішила про все дізнатись у Келпурнії.
— Ми дуже раді, що ви завітали до нас сьогодні,— сказав преподобний Сайкс.— Наша церква не має більшого друга, ніж ваш батько.
І все-таки я не втрималась:
— А чому ви збирали гроші для дружини Тома Робінсона?
— Ви хіба не чули? — запитав преподобний Сайкс.— у Гелен троє маленьких дітей, і вона не може працювати…
— А чому вона не може взяти їх із собою? — спитала я.
Негритянки, що працювали на бавовняних плантаціях, звичайно брали своїх малят з собою і садовили їх десь у затінку, здебільшого між двома рядами бавовнику. А тих, які ще не вміли сидіти, матері прив’язували собі до спини, як це роблять індіанці, або ж закутували в мішок від бавовнику і клали на землю.
Преподобний Сайкс завагався.
— Правду кажучи, міс Джін Луїзо, зараз Гелен важко знайти роботу… Коли настане час збирати бавовну, я гадаю, містер Лінк Діз візьме її.
— А чого її можуть не взяти?
І перш ніж він відповів на моє запитання, я відчула, як Келпурнія поклала мені на плече руку. Я швиденько мовила:
— Дякуємо вам, що ви дозволили нам прийти.
Джем сказав те саме, і ми пішли додому.
— Кел, я знаю, Том Робінсон у тюрмі, він учинив щось страшне, але чому Гелен не беруть на роботу? —запитала я.
Келпурнія в темно-синьому мусліновому платті, в капелюсі-діжечці йшла між нами.
— Бо Том скоїв щось лихе, так кажуть люди,— відповіла вона.— І ніхто не хоче… не хоче мати справи з його сім’єю.
— Що ж він такого зробив, Кел?
Келпурнія зітхнула.
— Старий містер Боб Юел заявив, що він учинив насильство над його дочкою. Тома арештували і кинули до в’язниці.
— Містер Юел? — Я стала пригадувати,— Чи він не з тих Юелів, що кожного року в перший день занять приходять до школи, а потім не з’являються? І ще Аттікус сказав, що це справжні покидьки. Аттікус ніколи ні про кого такого не говорив. Він сказав…
— Оце вони і є.
— А коли в Мейкомбі всі знають, що за люди ці Юели, то охоче візьмуть Гелен на роботу… Кел, а що значить учинити насильство?
— Я думаю, містер Фінч тобі краще це пояснить,— сказала Келпурнія.— Ви голодні? Щось сьогодні наш преподобний дуже довго проповідував, він не завжди такий нудний.
— Такий і наш священик,— сказав Джем,— але ви якось чудно співаєте гімни.
— 3 повтором?
— Це називається повтором?
— Еге ж. Скільки я себе пам’ятаю, тут завжди так співають.
Джем сказав, що за рік церква могла б назбирати досить грошей, щоб купити збірники гімнів.
Келпурнія засміялася.
— Це не допомогло б. Ніхто не вміє читати.
— Не вміє читати? Як? Стільки людей — і всі неписьменні?
— Так,— Келпурнія кивнула головою.— В “Першій Покупці”, можливо, тільки четверо набереться таких, що вміють читати… В тому числі і я.
— А в якій школі ти вчилася, Кел? — спитав Джем.
— Ні в якій. Дай подумати, хто ж мене навчив грамоти? Пригадала, це була стара міс Б’юфорд, тітка нашої міс Моді Аткінсон.
— Невже ти така стара?
— Я навіть старша за містера Фінча.— Келпурнія всміхнулася.— Не знаю, правда, на скільки. Одного разу ми з ним стали пригадувати та підраховувати, скільки ж мені вже років. Найраніші події, які я могла пригадати, були на кілька років “старіші” за ті, які пам’ятає він. Отже, я не набагато старша, адже у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.
— А коли твій день народження, Кел?
— Я відзначаю на різдво, так легше запам’ятати… а коли мій справжній день народження, я не знаю.
— Але на вигляд, Кел, ти набагато молодша за Аттікуса,— зауважив Джем.
— Це тому, що кольорові не так швидко старіють, як білі,— відповіла Келпурнія.
— А може, тому, що вони не вміють читати. Кел, це ти навчила Зібо читати?
— Я, містер Джем. Коли він був хлопчиком, тут і школи не було. Проте я примусила його вчитися.
Зібо був старший син Келпурнії. Якби я подумала про це раніше, то давно догадалася б, що Келпурнія уже немолода, адже у Зібо майже дорослі діти, але про це я ніколи не думала.
— А як ти його вчила, по букварю?
— Ні, він щодня вчив одну сторінку святого письма, та ще була книжка, по якій мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи не догадаєтесь, як вона опинилася в моїх руках.
Ми й справді не могли догадатися. Келпурнія сказала:
— Мені дав її ваш дідусь Фінч.
— Хіба ти з “Пристані”? — здивувався Джем.— Ти нам ніколи про це не казала.
— Звідти, авжеж, містер Джем. Я там виросла, між “Пристанню” і садибою Б’юфордів. Весь час працювала то на Б’юфордів, то на Фінчів, а в Мейкомбі опинилася, коли ваші тато й мама побрались.
— А що це була за книга, Кел? — запитала я.
— “Коментарі” Блекстоуна.
Джем був приголомшений.
— І по цій книжці ти вчила Зібо грамоти?
— Так, містер Джем.— Келпурнія ніяково прикрила рот рукою.— Інших книжок не було. Ваш дідусь казав, що Блекстоун писав чудовою мовою…
— Ось чому ти розмовляєш не так, як усі інші,— мовив Джем.
— Хто це “всі інші”?
— Як всі кольорові. Кел, а в церкві ти розмовляла так, як і вони…
Мені ніколи не спадало на думку, що Келпурнія жила подвійним життям. У неї було ще одне життя крім того, яке минало на наших очах. Це було відкриттям для мене. Не кажучи вже про те, що вона знала дві мови!
— Кел, чому ти розмовляєш… із своїми так, як і вони, адже ти знаєш, що вони розмовляють неправильно?
— По-перше, я й сама чорна…
— Яке це має значення? Чому не розмовляти краще, коли вмієш? — сказав Джем.
Келпурнія зсунула капелюшок набік, почухала потилицю, знову старанно поправила капелюшок.
— Це не так легко пояснити,— мовила вона.— Уявіть собі, що ви із Всевидьком почали дома розмовляти так, як розмовляють кольорові,— це було б недоречно, правда? А що, коли б я розмовляла в церкві чи із своїми сусідами мовою білих? Люди подумали б: запаніла.
— Але, Кел, ти ж знаєш більше,— зауважила я.
— Необов’язково виставляти напоказ людям усе, що знаєш. Жінці це не личить, крім того, людям не завжди подобається, коли хтось знає більше, ніж вони. Це їх дратує. Такі люди не стануть іншими тільки через те, що хтось розмовлятиме з ними грамотно. Для цього їм треба самим учитись, а коли у людей нема бажання, нічого не вдієш: або мовчи, або розмовляй так, як вони.
— Кел, а можна з тобою коли-небудь побачитися…
— Та ми з тобою, здається, бачимося щодня… — Келпурнія кинула на мене здивований погляд.
— Ні, щоб прийти до тебе в гості,— сказала я.— Коли-небудь після роботи. Аттікус мене проведе.
— Приходь коли захочеш. Завжди будемо раді тобі.
Ми йшли тротуаром мимо подвір’я Редлі.
— Гляньте на веранду,— сказав Джем.
Я озирнулася на будинок Редлі, сподіваючись побачити таємничого мешканця — може, виліз погрітися на сонечку. Але на веранді нікого не було.
— Та ні, ти подивися на нашу веранду,— сказав Джем. Я подивилася. Гордовита, ставна, недосяжна, у кріслі-гойдалці сиділа тітка Олександра — ніби вона усе своє життя була тут господинею.
