“Вогник далеко в степу” скорочено

“Вогник далеко в степу” скорочено читати повість Григора Тютюника варто, щоб згадати короткий зміст твору про життя підлітків у післявоєнні часи.

«Вогник далеко в степу» скорочено (аудіокнига)

“Вогник далеко в степу” скорочено

Для кожного хлопчика після війни справжнім щастям було вступити до ремісничого училища, бо там годували та давали форму.

До такого училища вступили й друзі з одного села — троє Василів та Павло. Василів прийняли одразу, одягли в нову форму, а Павлові сказали, що малий ще. І ось хлопці разом повертаються додому. Старші хлопці обмацують новий одяг, хваляться, тільки малому прикро, що він іде у старому.

Вдома Павла зустріла тітка Ялосовета — його мачуха, яка прожила з батьком лише один місяць, а з малим бідує вже шість років. Не може Павло називати її мамою, хоч дуже добра вона до нього.

Хату під час бою розвалило, тепер туляться вони вдвох у малій комірчині, їсти нема чого.

Тітка Ялосовета поцікавилася, що Павло виходив. Коли ж дізналася, що в училище його не прийняли, заплакала від безвихідності. Вона часто плакала, це вже була її звичка. Тітка хотіла, щоб Павло навчався в училищі, бо їм не було де жити і що їсти.

Хлопець вирушив шукати сухої деревини, щоб розважити тітку і зготувати вечерю. Наступного дня Павло з Ялосоветою пішли до училища і вмовили директора прийняти хлопця, хоч він і малий. Тітка так розхвалила його перед директором: «Він слухняненький, роботящий, не дивіться, що такий ото малий. Він підросте. І вчиться ловко…», що директор прийняв його під свою відповідальність, бо, як виявилося, хлопцеві не вистачало одного місяця для вступу до училища. Лише за місяць йому мало виповниться 15 років.

Після навчання Павло мав здобудти професію слюсара.

Взяли Павла у п’яту групу, де були переважно дитбудинківці. Сільських ті називали “кугутами” і просили принести їжі. Та Павла не займали, бо він був сирота. Називали його Павлом Трохимовичем.

Спочатку в групі не було майстра, тому вивчали тільки теорію, але одного дня директор привів до них сивого дідуся, Федора Демидовича Снопа, слюсара-інструментальника найвищого розряду.

Директор познайомив майстра з групою і, гарно про нього відізвавшись, наказав слухатись і поважати Федора Демидовича. Слова директора запали хлопцям в душу: «Майстер — ваш учитель і батько, всі ви перед ним рівні, як рівні перед батьком, хоч більшість із вас, — директор опустив очі і притишив голос, — можливо, й не пам’ятає своїх батьків…»

Майстер привітав доброзичливо групу, в їдальні сів разом з хлопцями, хоча інші майстри сиділи окремо. Під час сніданку діти ніколи не наїдалися, тому хліб берегли і не з’їдали, а лише посипали сіллю, вдавлювали її в хліб та клали до кишені, щоб з’їсти потім. Половину ж вечірньої пайки Павло носив тітці Ялосоветі, це було 250 гр. хліба.

Того дня група пішла на практику в майстерні. Дорогою майстер рвав щось у траві, а інші майстри тільки посміхалися. У майстерні діти не бачили диво-верстатів, однак майстер їх заспокоїв, пообіцявши навчити робити чарівні речі. Розповідав він усе з таким захопленням, що хлопці мимоволі зацікавилися. Того дня вони працювали вперше з інструментами і роздирали руки до крові, а майстер прикладав до ран подорожник, який нарвав раніше. На першому практичному занятті діти вивчали рубку металу за допомогою молотка і зубила.

Через деякий час відбулась лінійка, на якій директор похвалив п’яту групу і продемонстрував усьому училищу зроблені ними лопати. Як винагороду за наполегливість у навчанні та праці, групі першими видали комбінезони.

Після занять Павлусь і три Василі ходили додому пішки. Іти від села до райцентру було далеко, тому вони вигадали на шляху різні станції, щоб веселіше було йти. <…> “Перша, одразу, — Провалля, або Млин (за проваллям на горі стояв вітряк). До цієї станції дорога була крута, нагору, але брукована, а далі йшла ґрунтова, аж до райцентру. Друга станція звалася Ли — це два телеграфні стовпи, що підпирали один одного. Третя А, такі ж самі два стовпи, як в Ли, тільки з поперечиною посередині. Четверта — Осика, п’ята — Вербичка, далі Місток, Олійниця… І так аж до училища”. <…>

Потім розпалювали надвечір у степу багаття, обкладали його трухлявими пеньками, щоб зранку не так нудно й моторошно було йти на вогник.

18 км вдень проходили хлопці від училища додому.

Якось вони вирахували, що за два роки мають пройти більше 4000 км. Спочатку цифра налякала дітей, але потім заспокоїлися: це ж не відразу, а потроху.

Усі Василі були різні. Василь Силка був балакучий, веселий, цікавився географією, мріяв учитися далі й розповідав щоразу хлопцям про незвичайні країни. Обидва його старших брати загинули на війні, тому Василеві лишилися їхні підручники та дві балалайки.

Василь Обора був мовчун та найдужчий з усіх.

Ходили хлопці босі, бо взуття не було. Лише Василь Кібкало був із заможної сім’ї, мав взуття, ніколи не був голодний, час від часу відставав від хлопців, щоб потайки поїсти чогось. Усіх це дратувало.

Василь Силка розповів усім, що йому наснилася жовта-жовта Австралія з абрикосами, як у Штокаловому садку, та з апельсинами. Штокали – це дід і баба, які були скупі і пильно стерегли своє добро. Але хлопцям хотілося скуштувати хоч однієї абрикоси. Ввечері вони розташувалися коло садка, розмовляючи про те, якими ж мають бути ті абрикоси. Потім розклали вогонь. Уже вночі до них прийшов сам Штокало з абрикосами у кашкеті. Він стомився сторожити, хотів спати і вирішив пригостити хлопців. Наслухавшись їхніх розмов про абрикоси, він сам їв плоди один за одним, раз по раз посилаючи хлопців з кашкетом за новими порціями…

Щонеділі всі збиралися коло могили командира Івана Івановича Кудряша, якого було вбито під час бомбардування. Тут були посаджені квіти і зробилена лава. ДІти грали на балалайках, Павло бив у бубон, вибиваючи такт. Приходили й дівчата. Одна з них, Маня, весь час горнулася до Павла, хоч і була старша. А йому все наче було байдуже до того вечора, коли Маня, вирвавшись від Кібкала, до самої ночі сиділа з Павлом на поваленій вербі, а потім заплакала, повертаючись додому. Тільки тоді Павло зрозумів, що вона йому не байдужа. Недарма ж Кібкало кидав у них здалеку грудки землі, хоч і не зізнався в тому.

“…Коли стало холодно й ходити було важче, хлопці почали чіплятися до кузовів машин, що проїжджали дорогою. Водії їх не ганяли, крім одного, прозваного Фріцом…”

Прийшла зима, а з нею й перший сніг. Павло все мріяв, дивлячись на свої півхати, як колись він збудує нову хату. Годинника вдома не було, тому хлопці будили один одного: Павло заходив до Василя Силки, разом з ним до Обори, а вже потім всі разом заходили за Кібкалом. Одного разу Павло встав надто рано, тому довелося досипати у Кібкала, а зранку їх напоїли молоком і нагодували справжнім хлібом. Вперше хлопці відчули, що не голодні.

Ще з літа хлопці берегли вогонь біля станції Осика, з настанням зими так і не загасили його, а в дорозі зігрівалися біля нього.

Якось у завірюху сталося те, чого Павло так боявся, — він проспав, тому довелося бігти дорогою самому. У якийсь момент хлопцеві здалося, що він бачить їхній вогник. Та то були очі голодного вовка. Страх охопив хлопця, але скоро на дорозі з’явилася машина. Павло заскочив туди, хоча раніше для цього йому необхідна була допомога друзів. Проїхавши трохи, побачив він Василів. Став стукати в кабіну, щоб водій зупинився, бо скрізь вовки, а хлопці запізнюються. Однак шофером виявився Фріц. Він розлютився та помчав щодуху, Павло ледве тримався в кузові. Потому зупинився й запитав, чи бачив хлопець його номер. Пообіцяв пригальмувати коло МТС, щоб пасажир зліз. Та тільки Павло став злізати, шофер шарпонув машину так, що хлопець з усієї сили вдарився об бруківку. Його непритомного знайшла якась жінка та віднесла в училище, бо впізнала форму. У хлопця боліли всі нутрощі.

Опритомнівши, він побачив коло себе всіх товаришів та розказав, як з ним учинив Фріц. Василь Силка пригадав номер машини Фріца. Майстер підвівся і покликав старосту, а той наказав зібрати сильніших хлопців і вийти на дорогу шукати злочинця. Павло, почувши, як староста називає прізвища дитбудинівських хлопців, подумав: «Одних — не втече…»

Послали за лікарем.

Староста Гришуха сів біля Павла й дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку і простягнув шматок хліба з сіллю, щоб той підкріпився.