«Злочин і кара» читати. Федір Достоєвський

«Злочин і кара» ЧАСТИНА ШОСТА

I

Для Раскольникова настав дивний час: наче туман упав зненацька перед ним і відділив його від усіх у безвихідній і тяжкій самотності. Викликаючи в пам’яті цей час згодом, уже через довгі роки по тому, він догадувався, що свідомість його іноді начебто затьмарювалась і що так тривало, з деякими проміжками, аж до остаточної катастрофи. Він був цілком переконаний, що багато в чому тоді помилявся, наприклад, у строках і часі деяких подій. Принаймні, згадуючи потім і силкуючись усвідомити все пригадуване, він багато чого дізнався про самого себе, вже покладаючись на відомості, які дістав від сторонніх осіб. Одну подію він плутав, наприклад, з іншою; цю іншу вважав наслідком події, яка існувала тільки в його уяві. Часом брала його хворобливо-нестерпна тривога, яка перероджувалася навіть у панічний страх. Але він пам’ятав теж, що бували хвилини, години і навіть, можливо, дні цілковитої апатії, яка оволодівала ним, мовби на протилежність попередньому страху, — апатії, схожої на хворобливо-байдужий стан у деяких вмираючих. Узагалі ж у ці останні дні він і сам наче силкувався втекти від ясного і повного розуміння свого становища; деякі факти, що потребували негайного з’ясування, надто гнітили його; але який радий би він був звільнитись і уникнути деяких турбот, забуття яких загрожувало, проте, в його становищі цілковитою і неминучою загибеллю.

Особливо тривожив його Свидригайлов: можна навіть сказати, що той ніяк не йшов з його думки. Відтоді як Свидригайлов так надто ясно промовив такі надто грізні для Раскольникова слова, в квартирі у Соні, в день смерті Катерини Іванівни, начебто порушився звичайний плин його думок. Але, незважаючи на те, що цей новий факт страшенно непокоїв його, Раскольников якось не поспішав з’ясовувати справу. Іноді, раптом опам’ятовуючись де-небудь у далекій і відлюдній частині міста, в якомусь поганенькому трактирі, де він сидів за столом у роздумі, ледве пам’ятаючи, як він сюди потрапив, він згадував зненацька про Свидригайлова: тоді у нього раптом дуже виразно і тривожно спливала думка, що треба б якнайшвидше порозумітися з цією людиною, а можливо, і покінчити остаточно. Якось, зайшовши кудись за заставу, він навіть уявив собі, що чекає тут Свидригайлова і що тут призначено у них побачення. Іншим разом він прокинувся вдосвіта десь на землі, в кущах, і майже не розумів, як забрів сюди. А втім, за ці два-три дні після смерті Катерини Іванівни він уже разів зо два зустрічався зі Свидригайловим, майже кожного разу в Сониній квартирі, куди він заходив якось безцільно, майже завжди на короткий час. Вони обмінювалися короткими фразами, але й разу не заговорили про основне, начебто між ними так, сама собою, виникла умова, щоб мовчати про це до певного часу. Тіло Катерини Іванівни ще лежало в труні. Свидригайлов розпоряджався підготовкою до похорону і був заклопотаний. Соня теж була дуже зайнята. Під час останньої зустрічі Свидригайлов розповів Раскольникову, що справу з дітьми Катерини Іванівни він якось покінчив, і покінчив щасливо; що в нього, завдяки певним зв’язкам, знайшлись такі особи, з допомогою яких можна було влаштувати всіх трьох сиріт, тепер-таки, в дуже непогані як для них заклади; що покладені на їх ім’я гроші теж багато допомогли, бо сиріт з капіталом улаштувати значно легше, ніж сиріт бідних. Сказав він щось і про Соню, пообіцяв якось цими днями зайти до Раскольникова і згадав, що “бажав би порадитись”; що “дуже вже треба б побесідувати, бо є такі справи…” Розмова ця відбувалась у сінях, коло сходів. Свидригайлов пильно дивився в очі Раскольникову і раптом, помовчавши і притишивши голос, спитав:

— Та чого ви, Родіоне Романовичу, такий мов не свій? Справді! Слухаєте і дивитесь, а наче й не розумієте. Ви підбадьортесь. От давайте поговоримо: шкода тільки, що клопоту багато і чужого, і свого… Ех, Родіоне Романовичу, — додав він зненацька, — усім людям потрібне повітря, повітря, повітря… Передусім!

Він раптом уступився з дороги, щоб пропустити священика і дячка, які піднімались сходами. Вони йшли правити панахиду. За розпорядженням Свидригайлова панахиди правили два рази на день, акуратно. Свидригайлов пішов собі. Раскольников постояв, подумав і ввійшов слідом за священиком у квартиру Соні.

Він став у дверях. Починалася служба тихо, добропристойно, журливо. В думці про смерть і у відчутті присутності смерті завжди для нього було щось тяжке і містично жахливе, з самого дитинства; та й давно вже він не чув панахиди. Але було ще тут і щось інше, дуже страшне і тривожне. Він дивився на дітей; усі вони стояли біля труни навколішках, Поленька плакала. Позад них, тихо і начебто боязко плачучи, молилась

Соня. “А вона ж за ці дні й разу на мене не глянула і слова до мене не промовила”, — подумав раптом Раскольников. Сонце яскраво освітлювало кімнату; кадильний дим підіймався клубами; священик читав: “Упокой, Господи”. Раскольников вистояв усю відправу. Благословляючи і прощаючись, священик якось дивно оглядався. Після відправи Раскольников підійшов до Соні. Вона зненацька взяла його за обидві руки і схилила на його плече голову. Цей короткий жест навіть вразив Раскольникова і здивував; навіть чудно було: як це? ані найменшої відрази, ані найменшої огиди до нього, ані найменшого дрожу в її руці! Це вже була якась безмірна зневага до самої себе. Так принаймні він це зрозумів. Соня нічого не говорила. Раскольников потиснув їй руку і вийшов. Йому зробилося дуже тяжко. Коли б можна було піти кудись у цей час і лишитись зовсім самотнім, хоч би й на все життя, він вважав би себе щасливим. Та річ у тому, що останнім часом він, хоч і завжди майже був самотній, ніяк не міг відчути, що він один. Траплялося йому забиватись за місто, виходити на верстовий шлях, навіть якось забрів він у далекий гай; але що відлюднішим було місце, то дужче він відчував начебто близьку і тривожну присутність когось, від чого не те щоб страшно, а якось уже дуже прикро робилося, так що він хутчій повертався до міста, змішувався з юрбою, заходив у трактири, в пивниці, йшов на Товкучий, на Сінну. Тут було вже начебто легше і навіть самотніше. В якійсь харчевні надвечір співали: він просидів цілу годину, слухаючи, і пам’ятав, що йому навіть було дуже приємно. Але під кінець його раптом охопив знову неспокій, мовби докори сумління раптом почали його мучити. “От сиджу, пісні слухаю, а хіба ж годиться мені це!” — начебто подумав він. А проте він тут же догадався, що й не це єдино його тривожить; було щось, що вимагало негайного розв’язання, але чого ні осмислити, ні словами переказати було неможливо. Все змотувалося в якийсь клубок. “Ні, вже краще б якась боротьба! Краще б знову Порфирій… або Свидригайлов. Швидше б знову який-небудь виклик, чий-небудь напад… Так! так!” — думав він. Він вийшов з харчевні і мало не кинувся бігти. Думка про Дуню і матір нагнала на нього раптом чомусь наче панічний страх. Цієї саме ночі, вдосвіта, він і прокинувся в кущах, на Крестовському острові, змерзлий, у гарячці; він рушив додому і прийшов уже вранці. Після кількох годин сну гарячка минула, але прокинувся він уже пізно: була друга година після полудня.

Він згадав, що на цей день призначено похорон Катерини Іванівни, і зрадів, що не був присутній на ньому. Настя принесла йому їсти; він їв і пив з апетитом, мало не з жадністю. Голова його була свіжішою, і сам він спокійнішим, ніж у ці останні три дні. Він навіть подивувався побіжно припливам свого панічного страху. Двері відчинились, і ввійшов Разуміхін.

— А! їсть, отже не хворий! — сказав Разуміхін, взяв стілець і сів коло стола проти Раскольникова. Він був стривожений і не старався цього приховати. Говорив він з очевидною досадою, але не поспішаючи і не підвищуючи особливо голосу. Можна було б подумати, що в нього визрів якийсь особливий і навіть надзвичайний намір. — Слухай, — почав він рішуче, — про мене так чорт вас забирай усіх, але з того, що я бачу тепер, розумію ясно, що нічого не можу збагнути; будь ласка, не думай, що я прийшов допитувати. Наплювать! Сам не хочу! Тепер, якщо й сам усе розкриватимеш, усі ваші секрети, то я ще й слухати, може, не буду, плюну та й піду. Я прийшов тільки дізнатись особисто й остаточно: чи правда, по-перше, що ти божевільний? Про тебе, бачиш, склалось переконання (ну, там, десь), що ти, можливо, божевільний або дуже до того близький. Признаюсь тобі, я й сам дуже був схильний підтримувати цю думку, маючи на увазі, по-перше, твої дурні і часом паскудні вчинки (які нічим не можна пояснити), а по-друге, твоє недавнє поводження з матір’ю і сестрою. Тільки недолюдок і падлюка, коли не божевільний, міг так повестися з ними, як ти повівся; отже, ти божевільний…

— Ти давно їх бачив?

— Зараз. А ти відтоді не бачив? Де ти вештаєшся, скажи мені, зроби ласку, я вже до тебе тричі заходив. Мати з учорашнього дня серйозно хвора. Зібралась до тебе; Євдокія Романівна почала умовляти, щоб не йшла; слухати нічого не хоче: “Якщо він, каже, хворий, якщо в нього з головою погано, хто ж йому допоможе, коли не мати?” Прийшли ми сюди всі, бо не пускати ж нам її саму. Аж до самого твого порога упрошували заспокоїтись. Увійшли, тебе немає; отут вона й сиділа. Просиділа хвилин з десять, ми над нею стояли, мовчки. Встала і каже: “Коли він з дому виходить, то, значить, здоровий, і матір забув, отже, непристойно і соромно матері біля порога стояти і ласки, мов милостині, випрошувати”. Додому повернулась і злягла, тепер у гарячці: “Бачу, каже, для своєї у нього є час”. Вона гадає, що своя — це Софія Семенівна, твоя наречена, або коханка, я вже не знаю. Я одразу ж пішов до Софії Семенівни, бо, брат, я хотів про все дізнатись, — приходжу, дивлюсь: труна стоїть, діти плачуть. Софія Семенівна жалобні платтячка їм приміряє. Тебе немає. Подивився, попросив вибачення і пішов, так і Євдокії Романівні доповів. Отже, все це, виходить, дурниця, і немає тут ніякої своєї, найімовірніше, виходить, божевілля. Але ось ти сидиш і яловичину варену уминаєш, наче три дні не їв. Воно, правда, і божевільні теж їдять, та хоч ти й слова до мене не мовив, та ти… не божевільний! у цьому я заприсягнуся. Передусім не божевільний. Отже, хай вам чорт усім, бо тут є якась таємниця, якийсь секрет, а я над вашими секретами сушити голову не маю охоти. Так тільки зайшов, вилаятись, — закінчив він, підводячись, — душу розважити, але я знаю, що мені тепер робити!

— Що ж ти тепер хочеш робити?

— А тобі яке діло, що я тепер хочу робити?

— Так і дивись, пити почнеш!

— Звідки… звідки це ти дізнався?

— Ще б пак!

Разуміхін трохи помовчав.

— Ти завжди був дуже розсудливим і ніколи, ніколи ти не був божевільним, — зауважив він раптом запально. — Це так: пити почну! Прощай! — і вже хотів вийти.

— Я про тебе, позавчора здається, з сестрою говорив, Разуміхін.

— Про мене! Та… де ж ти міг бачити її позавчора? — раптом спинився Разуміхін, навіть зблід трохи. Можна було вгадати, що серце його повільно й з напругою заколотилося в грудях.

— Вона сюди приходила, сама, тут сиділа, говорила зі мною.

— Вона!

— Еге ж, вона.

— Що ж ти говорив… я хочу сказати, про мене?

— Я сказав їй, що ти дуже хороший, чесний і працьовитий хлопець. Що ти її кохаєш, я їй не говорив, бо вона це знає сама.

— Знає сама?

— Ще б пак! Куди б я не подався, що б зі мною не трапилось, — ти б лишився у них заступником. Я, сказати б, передаю їх тобі, Разуміхін. Кажу це, бо дуже добре знаю, як ти її любиш, і переконаний у щирості твого серця. Знаю, що й вона тебе може любити, і навіть, можливо, вже й любить. Тепер сам вирішуй, як вважаєш, — треба чи не треба тобі пити.

— Родько… Бачиш… Ну… А, чорт! А ти ж куди хочеш подаватись? Бачиш, коли все це секрет, то нехай! Та я… я дізнаюсь, у чому тут секрет… І певен, що неодмінно якась нісенітниця і страшенна дурниця і що ти сам усе й вигадав. А втім, ти найчудовіший хлопець! Найчудовіший хлопець!..

— А я саме хотів ще сказати тобі, але ти перебив, що ти дуже добре оце зміркував, щоб про таємниці і секрети ті не допитуватись. Облиш до якоїсь пори, не турбуйся. Все свого часу дізнаєшся, саме тоді, коли буде треба. Вчора один мені чоловік сказав, що людині повітря потрібне, повітря, повітря! Я хочу до нього піти зараз: розпитати, що він має на увазі.

Разуміхін стояв замислений і схвильований і щось міркував.

“Це політичний змовник! Напевно! І він напередодні якогось вирішального кроку — це напевно! Інакше бути не може і… і Дуня знає…” — подумав він раптом.

— То до тебе ходить Євдокія Романівна, — сказав він, скандуючи слова, — а ти сам хочеш бачитись з людиною, яка говорить, що повітря треба більше, повітря і… і, отже, і цей лист… це теж щось із того ж, — зробив він висновок, мовби про себе.

— Який лист?

— Вона листа якогось одержала, сьогодні, дуже її він стривожив. Дуже. Навіть надзвичайно стривожив. Я заговорив про тебе — просила замовкнути. Потім… потім сказала, що, може, ми дуже скоро розстанемось, потім почала мені за щось гаряче дякувати; потім пішла до себе й замкнулася.

— Вона листа одержала? — задумливо перепитав Раскольников.

— Еге ж, листа; а ти не знав? Гм.

Обидва вони помовчали.

— Прощай, Родіоне. Я, брат… був такий час… а втім, прощай, бачиш, був такий час… Ну, прощай! Мені теж треба йти. Пити не буду. Тепер не треба… чорта лисого!

Він поспішав; та, вже виходячи і вже майже зачинивши за собою двері, зненацька відчинив їх і сказав, дивлячись кудись убік:

— До речі! Пам’ятаєш те вбивство, ну, от що Порфирій: стару оту? Ну, то знай, що вбивця цей знайшовся, признався сам і докази всі подав. Це один з тих самих робітників, малярів, уяви собі, пам’ятаєш, я ще їх тут захищав? Чи повіриш, що всю цю сцену бійки і реготу на сходах зі своїм товаришем, коли оті йшли назустріч, двірник і два свідки, він навмисно підстроїв, щоб очі відвести. Яка хитрість, яке самовладання в такому щеняті! Повірити важко; але ж сам роз’яснив, сам в усьому признався! І як же я тоді вклепався! Що ж, на мою думку, це тільки геній прикидання і знахідливості, геній юридичного відводу, — отже, нема чого особливо дивуватись! Хіба таких не може бути? А що він не видержав характеру і признався, то я йому за це ще більше вірю. Правдоподібніше… Але як же я, як же я тоді вклепався! За них на стінку дерся!

— Скажи, будь ласка, звідки ти про це довідався і чого тебе це так цікавить? — з помітним хвилюванням спитав Раскольников.

— Ото ще! Чого мене цікавить! Спитав!.. А довідався я від Порфирія та від інших. А втім, від нього майже все й довідався.

— Від Порфирія?

— Від Порфирія.

— Що ж… що ж він? — злякано спитав Раскольников.

— Він усе чудово мені роз’яснив. Психологічно роз’яснив, по-своєму.

— Він роз’яснив? Сам же тобі й роз’ясняв?

— Сам, сам; прощавай! Потім ще дещо розповім, а тепер справа є. Отож… був такий час, що я подумав… Ну та чого там; потім!.. Нащо мені тепер пити. Ти мене й без горілки впоїв. Адже я п’яний, Родько! Без горілки п’яний тепер, ну та прощавай; зайду, дуже скоро.

Він пішов.

“Це, це політичний змовник, це напевно, напевно! — остаточно вирішив Разуміхін, повільно спускаючись сходами. — І сестру втягнув; це дуже, дуже можливо з характером Євдокії Романівни. Зустрічі в них пішли… А вона ж мені теж натякала. З багатьох її слів… і словечок… і натяків усе це виходить саме так! Та і як інакше пояснити всю цю плутанину? Гм! А я було думав… О господи, що це я надумав. Справді, це було затьмарення, і я перед ним винен! Це він тоді біля лампи, в коридорі, затьмарення на мене напустив. Тьху! Яка погана, груба, підла думка з мого боку! Молодець Миколка, що признався… Та й колишнє тепер усе з’ясовується! Ця хвороба його тоді, його дивні всі такі вчинки, навіть і до того, до того, ще в університеті який він був завжди похмурий, сумний… Але що ж означає тепер цей лист? Тут, можливо, теж що-небудь криється. Від кого цей лист? Я підозріваю… Гм. Ні, про все це я дізнаюсь…”

Він згадав і зміркував все про Дунечку, і серце його завмерло. Він схопився і побіг.

Раскольников, скоро вийшов Разуміхін, встав, повернувся до вікна, поткнувся в куток, у другий, наче забувши про тісноту своєї конури, і… знову сів на диван. Він увесь мовби обновився; знову боротьба — отже, знайшовся вихід!

“Так, отже знайшовся вихід! А то вже занадто все сперлось і закупорилося, тяжко душити почало, дурман обсідав якийсь. Аж від самої сцени з Миколкою у Порфирія почав він задихатись, не бачачи виходу. Після Миколки того ж дня була сцена у Соні; вів і закінчив він її зовсім не так, як би міг уявити собі раніше… Ослаб, значить, вмить і цілком! Враз! І погодився ж він тоді з Сонею, сам погодився, серцем погодився, що так йому самому з такою справою на душі не прожити. А Свидригайлов? Свидригайлов — загадка… Свидригайлов непокоїть його, це правда, але якось не з того боку. Зі Свидригайловим, можливо, ще теж доведеться боротись. Свидригайлов, можливо, теж цілковитий вихід; але Порфирій річ інша.

Отже, Порфирій сам ще й роз’ясняв Разуміхіну, психологічно йому роз’ясняв! Знову свою прокляту психологію підводити почав! Це Порфирій? Та щоб Порфирій повірив хоч на якусь мить, що Миколка винен, після того, що між ними було тоді, після тієї сцени, віч-на-віч, ще до Миколки, на яку не можна знайти ніякого іншого тлумачення, крім одного? (Раскольникову кілька раз за ці дні пригадувалась і поставала уривками перед очима ця сцена з Порфирієм; цілого спогаду він би не міг знести.) Були тоді вимовлені між ними такі слова, зроблені такі рухи і жести, обмінялися вони такими поглядами, сказано було дещо таким голосом, доходило до таких меж, що вже після цього не Миколці (якого Порфирій наскрізь і з першого слова і жесту розгадав), не Миколці було похитнути саму основу його переконань.

А бач! Навіть Разуміхін почав підозрівати! Сцена в коридорі, біля лампи, не минулася тоді марно. От він і кинувся до Порфирія… Але з якої ж речі той почав його так дурити? З якою це він метою відводить Разуміхіну очі на Миколку? Це вже він неодмінно щось надумав; тут є намір, але який? Щоправда, з того ранку збігло багато часу, — дуже, дуже багато, а Порфирій нічим про себе не нагадував! Що ж, це, звичайно, гірше…”

Раскольников узяв кашкет і, замислений, рушив до дверей. Вперше за всі ці дні він відчув, що принаймні голова в нього свіжа. “Треба кінчити зі Свидригайловим, — думав він, — і будь-що-будь, якнайшвидше: цей теж, здається, чекає, щоб я сам до нього прийшов”. І в цю мить така ненависть піднялася раптом з його стомленого серця, що, можливо, він міг би вбити кого-небудь з цих двох: Свидригайлова або Порфирія. Принаймні він відчув, що коли не тепер, то далі він здатний буде це зробити. “Побачимо, побачимо”, — повторював він сам собі.

Та тільки-но він одчинив двері в сіни, як раптом зіткнувся з самим Порфирієм. Той ішов до нього. Раскольников на якусь мить завмер. Було чудно, що він не дуже здивувався Порфирієві і майже його не злякався. Він тільки здригнувсь, але швидко, враз приготувався. “Може, розв’язка! Але як же це він підійшов тихенько, мов кішка, і я нічого не чув. Невже підслухував? “

— Не ждали гостя, Родіоне Романовичу, — скрикнув, сміючись, Порфирій Петрович. — Давно завітати збирався, а це йду мимо, думаю — чому б не зайти хвилин на п’ять навідати. Кудись зібралися? Не затримаю. От тільки одну цигарочку, якщо дозволите.

— Та сідайте, Порфирію Петровичу, сідайте, — запрошував гостя Раскольников, з таким, здавалось, привітним і дружнім виглядом, що, далебі, сам би здивувався, коли б міг подивитись на себе збоку. Рештки самовладання десь із самого дна душі вискрібалися! Отак іноді людина витерпить півгодини смертельного страху перед розбійником, а як прикладуть їй насамкінець ніж до горла, то тут навіть і страх мине. Він прямо сів навпроти Порфирія і, не змигнувши, дивився на нього. Порфирій примружився і почав закурювати цигарку.

“Ну, кажи ж, кажи ж, — начебто так і хотіло вихопитись із серця Раскольникова. — Ну, чого ж, чого ж, чого ж ти нічого не кажеш? “

II

— От, ці цигарки! — заговорив, нарешті, Порфирій Петрович, закінчивши закурювати і віддихнувши, — шкодять же, та ще й як шкодять, а покинути не можу! Кашляю, дерти в горлі почало, і задишка. Я, знаєте, боягуз, поїхав оце до Б-на, — цей кожного хворого minimum по півгодини оглядає;[6-01] то навіть розсміявся, на мене дивлячись: і стукав, і слухав, — вам, каже, між іншим, тютюн вадить; легені розширені. Ну, а як я його кину? Чим заміню? Не п’ю, от і вся біда, хе-хе-хе, що не п’ю, біда! Та все ж це відносно, Родіоне Романовичу, все відносно!

“Що це він, до своєї улюбленої казенщини вдається, чи що!” — з огидою подумав Раскольников. Уся недавня сцена останньої їхньої зустрічі раптом пригадалася йому, і тодішнє почуття хвилею прилило до його серця.

— А я до вас уже заходив позавчора ввечері; ви й не знаєте? — говорив далі Порфирій Петрович, оглядаючи кімнату, — в кімнату, в цю саму, заходив. Теж, як і сьогодні, йду мимо — дай, думаю, візитик йому віддам. Зайшов, а кімната навстіж: оглядівся, почекав та й, служниці вашій не сказавши, пішов собі. Не замикаєте?

Обличчя Раскольникова хмурніло дедалі більше. Порфирій мовби вгадав його думки.

— Пояснити дещо прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, поговорити! Змушений і зобов’язаний перед вами до такої розмови, — вів він далі з усмішечкою і навіть злегенька плеснув долонею по коліну Раскольникова, але майже в ту ж мить обличчя його раптом зробилося серйозним і заклопотаним; навіть мовби смутком повилося, на подив Раскольникову. Він ніколи ще не бачив і не підозрівав у нього такого виразу. — Дивна сцена сталася останнього разу між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і під час першої нашої зустрічі між нами теж відбувалася дивна сцена; але тоді… Ну, тепер уже все одне до одного! От що: я, може, і дуже винен перед вами; це я відчуваю. Адже як ми розійшлися, чи пам’ятаєте: у вас нерви аж кричать і підколінки тремтять, і в мене нерви кричать і підколінки тремтять. І знаєте, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по-джентльменськи. А ми ж все-таки джентльмени; тобто, в усякому разі, передусім джентльмени; це треба пам’ятати. Адже пригадуєте, до чого доходило… зовсім уже навіть і неподобно.

“Що ж це він, за кого мене вважає? ” — з подивом запитував себе Раскольников, підвівши голову і пильно дивлячись на Порфирія.

— Я зміркував, що нам тепер краще діяти одверто, — говорив далі Порфирій Петрович, трохи відкинувши голову й опустивши очі, мовби не бажаючи більше бентежити своїм поглядом свою колишню жертву і мовби нехтуючи, своїми колишніми прийомами і хитрощами, — бо такі підозріння і такі сцени довго тривати не можуть. Розвів нас тоді Миколка, а то я й не знаю, до чого б між нами дійшло. Цей клятий міщанин сидів у мене тоді за перегородкою, — можете собі уявити? Ви, звичайно, це вже знаєте; та й самому мені відомо, що він до вас потім заходив; але те, що ви тоді гадали, того не було: ні за ким я не посилав і ніяких розпоряджень я ще тоді не давав. Спитаєте, чому не давав? Та як вам сказати: самого мене це все тоді неначе приголомшило. Я он і по двірників ледве встиг послати. (Адже двірників бачили, либонь, проходячи.) Думка тоді в мене майнула, так собі, швидко, мов блискавка; дуже вже, бачите, був я переконаний тоді, Родіоне Романовичу. Дай же, я думаю, хоч і випущу на якийсь час одне, зате інше вхоплю за хвіст, — а свого, свого принаймні не проґавлю. Дратівливі ви вже дуже, Родіоне Романовичу, зроду; навіть занадто вже, за всіх інших основних властивостей вашої вдачі і серця, які я, тішу себе щодо цього надією, почасти збагнув. Ну, вже, звичайно, і я міг, навіть і тоді, зміркувати, що не завжди так трапляється, щоб отак встала людина та й бовкнула вам усю підноготну. Це хоч і трапляється, особливо коли людину з останнього терпіння виведеш, але в усякому разі рідко. Це і я міг зміркувати. Ні, думаю, мені б хоч рисочку! хоч малюсіньку рисочку, однісіньку, та тільки таку, щоб уже так руками можна взяти було, щоб уже річ була, а не сама тобі психологія. Тому, думав я, якщо людина винна, то вже, звичайно, можна в усякому разі чогось істотного від неї діждатись, дозволено навіть і на найбільш несподіваний результат розраховувати. На вдачу вашу я тоді розраховував, Родіоне Романовичу, найбільш на вдачу! Надіявся вже дуже тоді на вас.

— Та ви… та чого ж ви тепер оце все так говорите, — пробурмотів, нарешті, Раскольников, навіть не обдумавши як слід запитання. “Про що він говорить, — губився він у здогадах, — невже ж справді за невинного мене вважає? “

— Чого так кажу? Я пояснити свої вчинки прийшов, сказати б, за обов’язок святий вважаю. Хочу вам все до останку викласти, як усе було, всю цю історію всього цього тодішнього, так би мовити, затьмарення. Багато примусив я вас перестраждати, Родіоне Романовичу. Я не звір якийсь. Адже ж і я розумію, як ото все перенести людині, пригніченій обставинами, але гордій, владній і нетерпеливій, надто нетерпеливій! Я вас у всякому разі за людину найблагороднішу маю, і навіть із зачатками великодушності, хоч і не згоден з вами в усіх переконаннях ваших, про що за обов’язок вважаю заявити наперед, прямо і з цілковитою одвертістю, бо насамперед не хочу обманювати. Пізнавши вас, став почувати до вас симпатію. Ви, може, сміятиметесь з цих моїх слів? Маєте право. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, по суті, не було ж за що і полюбити. Але вважайте як собі знаєте, а я тепер хочу, зі свого боку, всім, що в моїх силах, змінити у вас те враження і довести, що і я людина з серцем та совістю. Щиро кажу.

Порфирій Петрович примовк із гідністю. Раскольников відчув приплив якогось нового переляку. Думка про те, що Порфирій вважає його за невинного, почала зненацька лякати його.

— Розповідати все по порядку, як це почалося тоді, навряд чи потрібно, — вів далі Порфирій Петрович, — я гадаю, навіть і зайве. Та навряд чи й зможу. Бо як це пояснити докладно? Спочатку чутки пішли. Про те, які це були чутки і від кого і коли… і з якого приводу, власне, до вас діло дійшло, — теж, я гадаю, казати зайве. Особисто ж у мене почалося з випадку, з одного цілком випадкового випадку, який однаковою мірою міг трапитись і міг не трапитись, — якого саме? Гм, я гадаю, теж не варт говорити. Все це, і чутки і випадки, збіглися в мене тоді в одну думку. Признаюсь одверто, бо коли вже признаватись, то в усьому, — це я перший на вас тоді і натрапив. От там, скажімо, позначки старої на речах тощо — все це пусте. Таких штук сотню можна налічити. Крім того, мав я нагоду тоді щонайдокладніше довідатись про сцену в конторі кварталу, і теж випадково, і не те щоб так, побіжно, а від розповідача особливого, капітального, який, і сам того не знаючи, на диво цю сцену осмислив. Отак усе це одне до одного, одне до одного, Родіоне Романовичу, голубчику! Ну як тут було не спрямувати свою увагу в певний бік? Зі ста кролів ніколи не складеться кінь, зі ста підозрінь ніколи не складеться доказ, як англійська приказка твердить, та це ж тільки розсудливість каже, а з почуттями ж, з почуттями що накажете вдіяти, бо ж і слідчий — людина. Пригадав я тут і вашу статейку в журналі, пам’ятаєте, ще коли вперше приходили, докладно про неї говорили. Я тоді поглузував, але ж для того тільки, щоб вас на дальше під’юдити. Повторюю, нетерпеливі і хворі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви сміливі, завзяті, серйозні і… переживали, багато чого переживали, все це я давно вже знав. Мені всі ці переживання знайомі, і статейку вашу я прочитав як знайому. Безсонними ночами і в запалі страшному вона замишлялася, із завмиранням і колотінням серця, з ентузіазмом придушеним. А небезпечний цей придушений, гордий ентузіазм у молоді! Я тоді поглузував, а тепер вам скажу, що дуже мені до серця взагалі, тобто як любителю, ця перша, юна палка проба пера. Дим, туман, струна бринить у тумані.[6-02] Стаття ваша нісенітна і фантастична, але в ній прозирає така щирість, у ній гордість юна і непідкупна, в ній сміливість відчаю; вона похмура, стаття та, але це й добре. Статейку вашу я тоді прочитав, та й відклав набік, і… як відклав її тоді, то й подумав: “Ні, з цією людиною так не минеться!” Ну то як же, скажіть тепер, коли передувало ось таке, та не захопитись було наступним! О господи! Та хіба я кажу що-небудь? Хіба я щось тепер тверджу? Я тільки тоді помітив. Що тут, думаю? Тут нічого, тобто зовсім нічого, і, може, найвищою мірою нічого. Та й захоплюватись отак мені, слідчому, зовсім навіть не годиться: у мене он Миколка на руках, і вже з фактами, — там як собі хочете, а факти! І теж свою психологію підводить; коло нього треба заходитись, бо тут справа життя і смерті. Навіщо я вам тепер усе це пояснюю? А щоб ви знали і з вашим умом і серцем не винуватили мене за моє злісне тоді поводження. Не злісне воно, щиро кажу, хе-хе! Ви що думаєте: я у вас тоді не був з обшуком? Був, був, хе-хе, був, коли ви отут лежали хворий у ліжечку. Не офіціально і не власного персоною, а таки був. До останньої волосинки у вас у кімнаті все було перетрушено, по перших навіть слідах; але — umsonst![*] Думаю: тепер цей юнак прийде, сам прийде, і дуже скоро; коли винен, то вже неодмінно прийде. Інший би не прийшов, а цей прийде. А пам’ятаєте, як пан Разуміхін почав вам проговорюватись? Це ми зробили для того, щоб вас схвилювати, для того ми навмисно й чутку пустили, щоб він вам проговорювався, а пан Разуміхін не така людина, щоб обурення стримати. Панові Замєтову насамперед ваш гнів і ваша одверта сміливість в око впали: ну, як це в трактирі раптом кинути: “Я вбив!” Занадто сміливо, занадто зухвало, і коли, думаю, він винен, то це страшний боєць! Так тоді й подумав. Чекаю! Чекаю на вас з усіх сил, а Замєтова ви тоді просто ошелешили і… та в тому ж і штука, що вся ця проклята психологія на два кінці! Ну, отож чекаю я на вас, аж дивлюсь, вас Бог і присилає — ідете! Так у мене серце й заколотилося. Ех! Ну, чого вам було тоді приходити? Сміх отой, сміх ваш, тільки-но ввійшли тоді, пам’ятаєте, та так наче крізь скло я все тоді й побачив, а коли б не сподівався я вас таким особливим чином, і в сміху вашому нічого б не помітив. Он воно що значить під настроєм бути. І пан Разуміхін тоді, — ага! а камінь же, камінь же, пам’ятаєте, камінь той, під яким речі оті сховані? Ну, от наче виразно бачу його, де-небудь там, на городі, — на городі ж, казали ви тоді Замєтову, а потім у мене, вже вдруге? А як почали ми тоді ту вашу статтю розбирати, як почали ви пояснювати — то отак кожне слово ваше подвійно розумієш, наче під ним друге сидить! Ну от, Родіоне Романовичу, отак я й дійшов до останніх стовпів, та раптом стукнувся лобом і схаменувся. Ні, кажу, що це я! Адже коли забажати, то все це, кажу, до останньої дрібниці можна в інший бік витлумачити, навіть ще натуральніше вийде. Мука! “Ні, думаю, мені б краще вже рисочку!..” Та як почув тоді про ці дзвінки, то весь навіть так і завмер, навіть дрож пройняв. “Ну, думаю, ось вона, рисочка, і є! Вона! ” Та вже й не міркував я тоді, просто не хотів. Тисячу б карбованців у ту мить я дав, своїх власних, щоб тільки на вас своїми очима подивитись: як ви тоді сто кроків з міщанином поряд ішли, після того, як він вам “убивця” в очі сказав, і нічого в нього, аж цілих сто кроків, спитати не посміли!.. Ну, а холод отой у спинному мозку? Дзвінки оті, у хворобі, в напівмаренні? Отже, Родіоне Романовичу, чого ж вам після того й дивуватись, що я з вами тоді такі жарти заводив? І чого ви самі в той самий час прийшли? Адже й вас хтось начебто підштовхував, їй-богу, і коли б не розвів нас Миколка, то… а Миколку ж тоді пам’ятаєте? Добре запам’ятали? Та це ж був грім! Адже це грім ударив із хмари, громова стріла! Ну, а як я його зустрів? Стрілі тій і на стілечки не повірив, ви ж самі бачили! Та де там! Уже потім, після вас, коли він став дуже й дуже доладно на деякі пункти відповідати, так що я сам здивувався, і тоді й на копійку йому не повірив! От що значить укріпився, мов адамант.[6-03] Ні, думаю, морген фрі! який уже тут Миколка!

— Мені Разуміхін оце тільки говорив, що ви й тепер обвинувачуєте Миколая і самі Разуміхіна в тому запевняли…

Дух Раскольникову перехопило і він не докінчив. Він слухав у невимовному хвилюванні, як людина, що наскрізь його розкусила, сама себе зрікалась. Він боявся повірити і не вірив. А у двозначних словах він жадібно шукав і ловив щось більш певне й остаточне.

— Пан Разуміхін! — скрикнув Порфирій Петрович, мовби зрадівши запитанню Раскольникова, який досі мовчав, — хе! хе! хе! Та пана Разуміхіна треба було відсторонити: де два б’ються, третій не встрявай. Пан Разуміхін не та людина, та й стороння, прибіг до мене весь такий блідий… Ну та бог з ним, чого його сюди уплутувати! А щодо Миколки, то чи хочете знати, що це за сюжет, у тому вигляді тобто, як я його розумію! Передусім це ще дитина нетямуща, і не те щоб боягуз, а так, мовби художник якийсь. Далебі, ви не смійтесь, що я його так змальовую. Невинний і до всього податливий. Серце має; фантаст. Він і до співу, він і до танцю, він і казки, кажуть, так розповідає, що з інших місць сходяться слухати. І до школи ходити, і реготати до знемоги через те, що пальця покажуть, і пиячити до нестями, не те щоб від розпусти, а так, коли-не-коли, якщо напоять, по-дитячому ще. Він тоді он і вкрав, а й сам цього не знає; бо “коли на землі лежало, хіба це вкрав?” А чи відомо вам, що він з розкольників, та й не те щоб з розкольників, а просто сектант; у нього в роді бігуни бували, і сам він ще недавно в селі аж два роки у якогось старця під духовним проводом перебував.[6-04] Усе це я від Миколки і від зарайських його дізнався. Та де там! просто в пустиню тікати хотів! Горів цим хлопець, ночами Богу молився, книги старі, “правдиві” читав і зачитувався. Петербург на нього дуже вплинув, особливо жінки, ну й горілка. Податливий, і старця і все забув. Відомо мені, що його художник один тут полюбив, до нього ходити почав, аж тут оця пригода і трапилась! Ну, злякався — вішатись! Тікати! Що ж робити з уявленням, яке склалося в народі про нашу юридистику! Іншому ж страшне саме те слово “засудять “. Хто винен? Побачимо, що нові суди скажуть. Ой, дав би Бог! Ну от; у в’язниці і згадав він, певно, тепер святого старця; Біблія теж з’явилася знову. Чи знаєте ви, Родіоне Романовичу, що означає у деяких з них “постраждати”? Це не те щоб за когось там, а так просто “постраждати треба”; страждання, отже, прийняти, а від властей — то тим краще. Сидів у мій час один такий найсмиренніший арештант цілий рік у в’язниці, на печі ночами все Біблію читав, ну й зачитався, і зачитався, знаєте, зовсім, та так, що ні з того ні з сього згріб цеглину і кинув у начальника, хоч той нічим його не скривдив. Та і як кинув: навмисно на аршин мимо, щоб шкоди не заподіяти! Ну, звісно, що чекає арештанта, який зізброєю кидається на начальство: і “прийняв, отже, страждання”. Так от, я і підозріваю тепер, що Миколка хоче “страждання прийняти” або щось подібне до цього. Це я напевно, навіть із фактів знаю. Він тільки не знає, що я знаю. Що, хіба не припускаєте, щоб з такого люду виходили характери фантастичні? Ще й скільки. Старець тепер знову почав діяти, особливо ж після петлі пригадався. А втім, сам мені все розповість, прийде. Ви гадаєте, витримає? Заждіть, ще зречеться! З години на годину чекаю, що прийде зізнання зрікатись. Я цього Миколку полюбив і його досконально досліджую. І що б ви думали! Хе! хе! На деякі пункти вельми доладно мені відповідав, очевидно потрібні відомості дістав, хитро приготувався; ну а в інших пунктах просто мов у калюжу, нічогісінько не знає, не відає, та й сам не підозріває, що не відає! Ні, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров “освіжає”; коли все життя проповідується в комфорті. Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце; тут видно відвагу на перший крок, але відвагу своєрідну, — зважився, та й наче з гори скотився або з дзвіниці впав, і на злочин не своїми наче ногами прийшов.

Двері за собою забув зачинити, а вбив, двох убив, за теорією. Вбив, та й грошей взяти не зумів, а що встиг забрати, то під камінь одніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверима сидів, а у двері добивались і дзвоник калатав, — ні, він згодом уже в порожню квартиру, в напівмаренні, пригадати цей дзвоник іде, холоду, що по спині пробігає, знову відчути з’явилась потреба… Ну та це, щоправда, у хворобі, а то он ще: вбив, та за чесну людину себе має, людей зневажає, блідим ангелом ходить, — ні, який уже тут Миколка, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка!

Ці останні слова, після всього раніше сказаного і такого схожого на зречення, були занадто вже несподівані. Раскольников увесь затремтів, неначе пронизало його щось.

— То… хто ж убив?.. — спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.

— Як хто вбив?.. — перепитав він, наче не вірячи своїм ушам, — та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили… — додав він майже пошепки, цілком переконано.

Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.

— А губка он знову, як і тоді, тремтить, — пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович. — Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли, — додав він, трохи помовчавши, — через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту.

— Це не я вбив, — прошепотів Раскольников, як це роблять злякані маленькі діти, коли їх застукають на місці злочину.

— Ні, це ви, Родіоне Романовичу, ви, і нікому більше, — суворо і переконано прошептав Порфирій.

Обидва вони замовкли, і мовчанка тривала надзвичайно довго, хвилин із десять. Раскольников сперся ліктями на стіл і мовчки куйовдив собі пальцями волосся. Порфирій Петрович сидів смирно і чекав. Раптом Раскольников презирливо подивився на нього.

— Знову ви за старе, Порфирію Петровичу! Все за ті самі ваші прийоми: як ото вам не набридне, справді?

— Е, годі, що мені тепер прийоми! Інша б річ, коли б тут були свідки; а то ж ми сам на сам шепчемо. Самі бачите, я не для того до вас прийшов, щоб гнати й ловити вас, мов зайця. Признаєтесь чи ні — зараз мені все одно. Для себе ж я й без вас переконаний.

— А коли так, то чого ж ви прийшли? — роздратовано спитав Раскольников. — Я вам знову те саме запитання ставлю: якщо ви мене винним вважаєте, чому не берете ви мене в острог?

— Ну, оце так запитання! По пунктах вам і відповім: по-перше, ув’язнити вас так прямо мені невигідно.

— Як це невигідно! Коли ви переконані, то ви повинні…

— Ет, що ж, що я переконаний? Адже все це поки що самі тільки мої гадки. Та й що ж я вас, на спочинок, чи що, туди посаджу? Самі знаєте, якщо проситесь. Приведу я, наприклад, викривати вас отого дурного міщанина, а ви йому скажете: “Ти п’яний, чи що? Хто мене з тобою бачив? Я тебе просто за п’яного і вважав, та ти й був п’яний”, — ну, що я вам тоді на це скажу, тим більше що ваше ж правдоподібніше, ніж його, бо в його свідченні сама лише психологія, — яка його пиці навіть і не личить, а ви ж у самісіньку точку влучаєте, бо п’є негідник день і ніч, це ж усі знають. Та й сам я казав вам одверто вже не раз, що психологія ця на два кінці і що другий кінець довший буде, та й багато правдоподібніший, а крім цього, проти вас у мене поки що і немає нічого. І хоч я вас все-таки посаджу і навіть сам-от я прийшов (зовсім не так, як це у людей робиться) вас про все попередити, а все-таки прямо вам скажу (теж не так, як у людей робиться), що мені це буде невигідно. Ну, а по-друге, я того до вас прийшов…

— Еге ж, по-друге? (Раскольников усе ще задихався.)

— Того, що, як я вже і сказав, коли ввійшов, визнаю себе зобов’язаним перед вами все пояснити. Не хочу, щоб ви мене за недолюдка вважали, тим більше що щиро до вас прихильний, вірте чи не вірте. Внаслідок чого, по-третє, і прийшов до вас з одвертою і прямою пропозицією — повиніться самі. Це вам буде незрівнянно вигідніше, та й мені теж вигідніше — бо з плечей спаде. Ну що, одверто чи ні з мого боку?

Раскольников якийсь час думав.

— Слухайте-но, Порфирію Петровичу, ви ж самі говорите: одна лиш психологія, а тихмчасом заїхали в математику. А що коли ви і тепер помиляєтесь?

— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Рисочку таку маю. Рисочку ж цю я тоді ж і знайшов; послав Господь!

— Яку рисочку?

— Не скажу, Родіоне Романовичу. Та й в усякому разі тепер і права не маю більше зволікати; ув’язню. Ви от розміркуйте: мені тепер уже все одно, отже, я це тільки лише для вас. Їй-богу, краще буде, Родіоне Романовичу!

Раскольников злісно усміхнувся.

— Та це ж не тільки смішно, це навіть уже безсоромно. Ну, хоч би я був і винним (чого я зовсім не кажу), ну з якої речі мені перед вами винитися, коли самі ви вже кажете, що я сяду до вас туди на спочинок?

— Е-е, Родіоне Романовичу, не всім словам вірте; може і не зовсім буде на спочинок! Адже це тільки теорія, та ще ж і моя, а який же я для вас авторитет? Я, може, й сам від вас дещо навіть і тепер таю? Не все ж мені вам так взяти та й викласти, хе! хе! По-друге: як це що за вигода? А відомо вам, скільки вам за це знижки вийде? Адже ви коли прийдете, в який час? Ви це тільки розміркуйте! Коли інший уже на себе злочин перейняв і всю справу сплутав? А я вам, от самим Богом присягаюсь, так “там” підроблю і влаштую, що ваша повинна буде мовби зовсім несподіваною. Всю цю психологію ми зовсім відкинемо, всі підозріння на вас в ніщо оберну, так що злочин ваш матиме вигляд чогось подібного до затьмарення, бо, по совісті, це ж затьмарення і було. Я чесна людина, Родіоне Романовичу, і свого слова додержу.

Раскольников сумно мовчав, похиливши голову; він довго думав, і, нарешті, знов усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і тужна:

— Е, не треба! — промовив він, начебто вже зовсім не криючись від Порфирія. — Не варто! Не треба мені зовсім вашої знижки!

— Ну, оцього ж я й боявся! — гаряче і мовби мимоволі вигукнув Порфирій, — оцього ж я й боявся, що не треба вам нашої знижки.

Раскольников сумно і виразисто подивився на нього.

— Ой, життям не гребуйте! — говорив далі Порфирій, — багато його попереду ще буде. Як це не треба знижки, як це не треба! Нетерплячий ви який!

— Чого попереду багато буде?

— Життя! Ви що за пророк такий, чи ж багато знаєте? Шукайте і знайдете.[6-05] Вас, може, Бог на цьому й чекав. Та й не навіки вони, кайдани…

— Знижка буде… — засміявся Раскольников.

— А що, сорому буржуазного, чи що, злякались? Це може бути, що й злякалися, та самі того не знаєте, — бо молодість! А все-таки не вам би боятися чи там соромитись винитися.

— Е-ех, наплювать! — зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.

— Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригінально вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий уже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягни, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів, — якщо тільки віру або Бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, й правий, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується, — а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь, — прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за рацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б учинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. Великої кари, що чекає на вас, злякалися? Ні, тут уже сором лякатись. Коли зробили такий крок, то вже кріпіться. Тут уже справедливість. От і відбудьте те, чого вимагає справедливість. Знаю, що не вірите, а, їй-богу, життя винесе. Самому потім злюбиться. Вам тепер тільки повітря треба, повітря, повітря!

Раскольников навіть здригнувся.

— Та ви ж то хто такий, — скрикнув він, — ви що за пророк? З височини якого це супокою величавого ви мені премудрі пророцтва вирікаєте?

— Хто я? Я кінчена людина, от і все. Людина, яка, можливо, відчуває і співчуває, можливо, дещо й знає, але вже зовсім кінчена. А ви — інша річ: вам Бог життя приготував (хтозна, може й у вас так тільки димом зійде, нічого не буде). Ну що ж з того, що ви в другий розряд людей перейдете? Не за комфортом же шкодувати, вам ото з вашим серцем? Що ж з того, що вас, може, надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а у вас самому. Станьте сонцем, вас усі й побачать. Сонцю насамперед треба бути сонцем. Ви чого знов усміхаєтесь: що я такий Шіллер? І готовий закластися, гадаєте, що я до вас тепер підлещуюсь. А що ж, може, й справді підлещуюсь, хе! хе! хе! Ви мені, Родіоне Романовичу, на слово краще й не вірте, краще навіть і ніколи не вірте цілком, — це вже така моя вдача, згоден; тільки от що додам: наскільки я негідний і наскільки я чесний, самі, здається, можете зміркувати!

— Ви коли мене думаєте арештувати?

— Та днів з півтора або зо два можу ще дозволити вам погуляти. Подумайте-но, голубчику, Богові помоліться. Та й вигідніше, їй-богу, вигідніше.

— А що, як утечу? — якось чудно усміхаючись, спитав Раскольников.

— Ба ні, не втечете. Мужик утече, модний сектант утече — чужої думки лакиза, — бо йому тільки кінчик пальчика, як мічманові Дірці,[6-06] показати, то він на все життя в що хочете повірить! А ви ж он вашій теорії вже більше не вірите, — з чим же ви втечете? Та й що вам дасть втеча? Втікачем бути гидко і важко, а вам же насамперед життя треба, становища певного, повітря відповідного, ну а чи ваше ж там повітря? Втечете і самі повернетесь. Без нас вам не обійтися. А коли посаджу я вас у в’язницю — ну місяць, ну два, ну три посидите, а тоді раптом і згадаєте моє слово, самі й прийдете, та ще, чого доброго, для самого себе несподівано. Самі ще за годину якусь не знатимете, що винитися прийдете. Я навіть переконаний, що ви “страждання прийняти надумаєте”; мені на слово тепер не вірите, а самі на тому станете. Бо страждання, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться, що я такий гладкий зробився, дарма, зате знаю; не смійтеся з цього, в стражданні є ідея. Миколка має рацію. Ні, не втечете, Родіоне Романовичу.

Раскольников підвівся з місця і взяв кашкета. Порфирій Петрович встав і собі.

— Прогулятись бажаєте? А вечір вже який гарний буде, тільки б гроза не набігла. А втім, і краще, коли б освіжило…

Він теж узявся за кашкета.

— Ви, Порфирію Петровичу, прошу вас, не заберіть собі в голову, — з суворою наполегливістю промовив Раскольников, — що я вам сьогодні признався. Ви людина дивна, і слухав я вас із самої цікавості. А я вам ні в чому не признався… Пам’ятайте це.

— Ну, та вже знаю, пам’ятатиму, — ач, а сам аж тремтить. Не турбуйтеся, голубчику; хай буде воля ваша. Погуляйте трохи; та тільки вже занадто довго гуляти не можна. Про всякий випадок є у мене і до вас проханнячко, — додав він, притишивши голос, — хоч і делікатне воно, та важливе: коли б, тобто про всякий випадок (а втім, не вірю я в це і вважаю вас зовсім на таке не здатним), коли б на випадок, — ну так, про всякий випадок, — взяла б вас охота за ці сорок-п’ятдесят годин якось усе покінчити інакше, фантастичним якимсь способом — ручки отак на себе накласти (припущення безглузде, ну та ви вже даруйте мені за це), то — залишіть коротку, але всепояснювальну записочку. Так, рядків зо два, зо два тільки рядочки, і про камінь там згадайте: благородніше буде. Ну, до побачення… Добрих думок, благих починань!

Порфирій вийшов, якось зігнувшись і мовби уникаючи дивитись на Раскольникова. Раскольников підійшов до вікна і з нервовим нетерпінням вичікував, коли, за його розрахунком, той вийде на вулицю і відійде якнайдалі. Потім поспішно вийшов з кімнати й сам.

III

Він поспішав до Свидригайлова. Чого він міг сподіватись від цієї людини, він і сам не знав. Але в цій людині таїлася якась влада над ним. Усвідомивши це раз, він уже не міг заспокоїтись, а тепер до того ж і настав час.

Дорогою одне питання особливо мучило його: чи був Свидригайлов у Порфирія?

Скільки він міг розібратися і в чому міг би заприсягнутись, — ні, не був! Він подумав ще й ще, пригадав крок за кроком усю сцену з Порфирієм, прийшов до висновку: ні, не був, звичайно, не був!

А коли ще не був, то піде чи не піде він до Порфирія?

Тепер, поки що, йому здавалося, що не піде. Чому? Він не міг би пояснити й цього, а коли б і міг пояснити, то тепер він не став би над цим особливо сушити голову. Все це його мучило, і водночас йому було якось не до того. Дивна річ, ніхто б, може, не повірив цьому, але про свою теперішню, найближчу долю він турбувався якось мало, думав байдужно. Мучило його щось інше, набагато важливіше, надзвичайне, — до нього ж самого стосовне, не до когось іншого, але щось інше, щось головне. До того ж він відчував безмежну моральну втому, хоч розум його цього ранку працював краще, ніж в усі ці останні дні.

Та й чи варт було тепер, після всього, що сталося, намагатися переборювати всі ці нові мізерні труднощі? Чи варт було, наприклад, намагатись інтригувати, щоб Свидригайлов не ходив до Порфирія: вивчати, довідуватись, марнувати час на якогось там Свидригайлова!

О, як йому все це набридло!

А проте він усе-таки поспішав до Свидригайлова; чи не сподівався часом він чогось від нього нового, порад, виходу? Адже й за соломинку хапаються! Чи не доля, чи не інстинкт якийсь зводить їх разом? Може, це була тільки втома, відчай; може, потрібний був не Свидригайлов, а хтось інший, а Свидригайлов тільки так якось трапився. Соня? Та й чого б він пішов зараз до Соні? Знову просити її сліз? Та й страшною була для нього Соня. Соня уособлювала собою невблаганний вирок, рішення без відступу. Тут — або її дорога, або його. Особливо в цю мить він не в силі був бачити її. Ні, чи не краще перевірити Свидригайлова: що він таке? І він не міг не признатися самому собі, що й справді той для чогось давно вже начебто йому потрібний.

Але ж, одначе, що може бути між ними спільного? Навіть і злочини в них не могли бути однаковими. Цей чоловік до того ж був дуже неприємний, очевидно надзвичайно розпусний, неодмінно хитрий і облудний, можливо і злий. Про нього багато говорять такого. Правда, він клопотався за дітей Катерини Іванівни; та хто знає, для чого і що це може означати? У цього чоловіка завжди ото якісь наміри і проекти.

Зринала раз у раз в усі ці дні в Раскольникова ще одна думка і страшенно його непокоїла, хоч він навіть старався гнати її від себе, така вона тяжка була для нього. Він думав іноді: Свидригайлов увесь час крутився коло нього, та й тепер крутиться; Свидригайлов дізнався про його таємницю; Свидригайлов мав замір проти Дуні. А що коли й тепер має? Чи не напевно можна сказати, що має. А що коли тепер, довідавшись про його таємницю і таким чином здобувши над ним владу, він схоче використати її як зброю проти Дуні?

Думка ця іноді, навіть уві сні, мучила його, але вперше вона зринула в нього так свідомо й виразно якраз тепер, коли він ішов до Свидригайлова. Сама вже думка ця доводила його до чорної люті. По-перше, тоді вже все зміниться, навіть в його власному становищі: треба одразу ж відкрити таємницю Дуні. Треба, може, виказати самого себе, щоб утримати Дунечку від якого-небудь необачного кроку. Лист? Сьогодні вранці вона одержала якогось листа! Від кого в Петербурзі могла б вона одержувати листи? (Лужин хіба?) Правда, там стереже Разуміхін; але Разуміхін нічого не знає. Може, слід відкритись і Разуміхіну? Раскольников подумав про це з огидою.

В усякому разі Свидригайлова треба побачити якнайшвидше, остаточно вирішив він. Хвалити Бога, тут не стільки потрібні подробиці, скільки суть справи; але якщо, якщо тільки він здатний, якщо Свидригайлов якось інтригує проти Дуні — то…

Раскольников так втомився за весь цей час, за весь цей місяць, що вже не міг вирішувати тепер подібних питань інакше, як в один тільки спосіб: “Тоді я вб’ю його”, — подумав він у холодному відчаї. Тяжке почуття стиснуло йому серце; він спинився посеред вулиці і став роздивлятись, якою дорогою він іде і куди він потрапив? Він був на —ському проспекті, кроків за тридцять або за сорок від Сінної, яку проминув. Увесь другий поверх будинку ліворуч займав трактир. Усі вікна були відчинені навстіж; у трактирі, судячи з того, як мелькали у вікнах фігури, було повно-повнісінько. В залі виводили пісень наймані співаки, вигравали кларнет і скрипка, гримів турецький барабан,[6-07] верещали жінки. Він хотів повернути назад, дивуючись, чого він зайшов на —ський проспект, аж раптом, в одному з крайніх відчинених вікон трактиру, побачив біля самого вікна за чайним столом Свидригайлова, з люлькою в зубах. Це страшенно, до жаху вразило його. Свидригайлов зі свого місця стежив за ним і розглядав його, не озиваючись, і, що теж вразило Раскольникова, здається, хотів вставати, щоб встигнути потихеньку вийти, поки його не помітили. Раскольников одразу ж удав, ніби не помітив його і дивився замислено вбік, а сам, як і до того, стежив за ним краєчком ока. Серце його тривожно колотилося. Так воно і є: Свидригайлов, очевидно, не хоче, щоб його бачили. Він витяг з рота люльку і вже хотів сховатись; але, підвівшись і відсунувши стілець, мабуть, раптом помітив, що Раскольников його бачить і спостерігає. Між ними відбулося щось подібне до сцени їх першої зустрічі у Раскольникова, коли той спав. Лукава усмішка з’явилася на обличчі Свидригайлова і робилася чимраз ширшою. І той і другий знали, що обидва бачать і стежать один за одним. Нарешті, Свидригайлов гучно зареготав.

— Ну, ну! заходьте вже, коли хочете; я тут! — гукнув він з вікна.

Раскольников піднявся в трактир.

Він знайшов його в дуже маленькій задній кімнаті з одним вікном, вхід у яку був із великої зали, де за двадцятьма маленькими столиками, під викрики хвацького хору, пили чай купці, чиновники і безліч різного люду. Звідкись долинав стукіт більярдних куль… На столику перед Свидригайловим стояла почата пляшка шампанського і склянка, до половини наповнена вином. У кімнаті були ще хлопчик-шарманщик з маленьким ручним органчиком і рум’яна, що аж пашіла здоров’ям, дівчина в підтиканій смугастій спідниці і в тирольському капелюшку зі стрічками,[6-08] співачка, років вісімнадцяти, яка, незважаючи на викрики хору в другій кімнаті, співала під акомпанемент органщика досить сиплим контральто якусь лакейську пісню.

— Ну й годі! — перебив її Свидригайлов, коли зайшов Раскольников.

Дівчина одразу ж перестала співати і стояла в шанобливому чеканні. Співала вона своєї римованої лакейщини теж з якимсь серйозним і шанобливим виразом на обличчі.

— Гей, Пилипе, склянку! — гукнув Свидригайлов.

— Я не питиму, — сказав Раскольников.

— Як хочете, я не для вас. Пий, Катю! Сьогодні нічого більше не потрібно буде, іди! — Він налив їй повну склянку вина і поклав жовтеньку кредитку.[6-09] Катя випила склянку разом, як п’ють вино жінки, тобто не відриваючись, ковтнувши разів зі двадцять, взяла гроші, поцілувала у Свидригайлова руку, яку той дуже серйозно дозволив поцілувати, і вийшла з кімнати, а за нею почвалав і хлопчисько з органом. Обох їх привели з вулиці. Свидригайлов і тижня не жив у Петербурзі, а все вже навколо нього було на якійсь патріархальній нозі. Трактирний лакей, Пилип, теж був уже “знайомий” і помітно підлещувався. Двері в кімнату замикалися; Свидригайлов у цій кімнаті був як удома і проводив в ній чи не цілі дні. Трактир був брудний, паскудний, ґатунку навіть нижче середнього.

— Я до вас ішов і вас розшукував, — почав Раскольников, — але чого це я тепер раптом завернув на —ський проспект з Сінної! Я ніколи сюди не завертаю і не заходжу. Я завертаю з Сінної праворуч. Та й дорога до вас не сюди. І тільки завернув, от і ви! Дивно!

— Чом же ви прямо не скажете: чудо!

— Тому що це, може, тільки випадок.

— Але ж і вдача яка в усіх цих людей! — зареготав Свидригайлов, — не признається, хоч би в душі й вірив у чудо! Адже ж самі кажете, що, “може”, тільки випадок. І які тут усе боягузи щодо своєї власної думки, ви й уявити собі не можете, Родіоне Романовичу! Я не про вас. Ви маєте власну думку і не побоялися мати її. Тим ви й викликали в мене цікавість.

— Більш нічим?

— Та й цього ж досить.

Свидригайлов був, очевидно, в збудженому стані, але тільки трошечки; вина випив він лише півсклянки.

— Мені здається, ви прийшли до мене раніше, ніж довідались, що я здатний мати те, що ви називаєте власного думкою, — зауважив Раскольников.

— Ну, тоді була інша річ. У кожного свої кроки. А відносно чуда скажу вам, що ви, здається, ці останні два-три дні проспали. Я сам призначив вам цей трактир, і ніякого тут чуда не було, що ви просто сюди прийшли; сам розтлумачив вам, як сюди пройти, де саме цей трактир, і сказав години, коли мене можна тут застати. Пригадуєте?

— Забув, — відповів з подивом Раскольников.

— Вірю. Два рази я вам говорив. Адреса відчеканилась у вас у пам’яті механічно. Ви й завернули сюди механічно, а тимчасом точно за адресою, самі того не знаючи. Я, й кажучи вам тоді, не надіявся, що ви мене зрозуміли. Дуже вже ви себе виказуєте, Родіоне Романовичу. Та от ще: я певен, що в Петербурзі багато людей на ходу розмовляють самі з собою. Це місто напівбожевільних. Коли б у нас були науки, то медики, юристи і філософи могли б зробити в Петербурзі найцінніші дослідження, кожний за своєю спеціальністю. Мало де знайдеться стільки темних, різких і чудних впливів на душу людську, як у Петербурзі. Чого варті самі лиш кліматичні впливи! Тимчасом це адміністративний центр усієї Росії, і характер його має відбиватися на всьому. Та не в тому тепер річ, а в тому, що я вже кілька раз дивився на вас збоку. Вийшовши з дому, — ще тримаєте голову прямо. Зробивши якісь двадцять кроків, ви вже її опускаєте, руки закладаєте назад. Ви дивитесь і, очевидно, ні перед собою, ні з боків уже нічого не бачите. Нарешті, починаєте ворушити губами і розмовляєте самі з собою, причому іноді ви звільняєте руку і декламуєте, нарешті зупиняєтесь посеред вулиці надовго. Це дуже погано. Може, вас дехто помічає й крім мене, а це вже невигідно. Мені, власне кажучи, однаково, і я вас не вилікую, але ви, звичайно, мене розумієте.

— А ви знаєте, що за мною стежать? — спитав Раскольников, допитливо на нього позираючи.

— Ні, нічого не знаю, — начебто з подивом відповів Свидригайлов.

— Ну, то й дамо мені спокій, — нахмурившись, пробурмотів Раскольников.

— Гаразд, дамо вам спокій.

— Скажіть краще, якщо ви сюди приходите пити і самі мені призначали двічі, щоб я до вас сюди ж таки прийшов, то чому ви тепер, коли я дивився у вікно з вулиці, ховалися і хотіли піти? Я це дуже добре помітив.

— Хе! хе! А чому ви, коли я тоді стояв у вас на порозі, лежали на своїй софі, заплющивши очі, й удавали, що спите, а тимчасом ви зовсім не спали? Я це дуже добре помітив.

— Я міг мати… причини… ви самі це знаєте.

— І я міг мати свої причини, хоч ви їх і не узнаєте.

Раскольников поставив правий лікоть на стіл, підпер пальцями правої руки знизу своє підборіддя і пильно втупився у Свидригайлова. Він розглядав якийсь час його обличчя, яке вражало його вже й раніше. Це було якесь дивне обличчя, схоже начебто на маску: біле, рум’яне, з рум’яними, ясно-червоними губами, з ясно-білявою бородою, обрамлене досить ще густим білявим волоссям. Очі були якісь уже занадто голубі, а погляд їх якийсь занадто важкий і нерухомий. Щось було дуже неприємне в цьому вродливому і надзвичайно моложавому, зважаючи на його справжній вік, обличчі. Одяг Свидригайлова був франтівський, літній, легкий, особливо шикував він білизною. На пальці був величезний перстень із дорогим каменем.

— Та невже ж мені і з вами ще теж треба возитись, — сказав раптом Раскольников, з гарячковим нетерпінням виходячи на відвертість, — хоч ви, можливо, і найбільш небезпечна людина, якщо забажаєте шкодити, та я не хочу ламати себе більше. Я вам покажу зараз, що не так дорожу собою, як ви, певно, думаєте. Знайте ж, я прийшов до вас одверто сказати, що коли ви й досі плекаєте свій давній замір щодо моєї сестри і коли для цього думаєте з дечого скористатись, з того, що відкрито останнім часом, то я вас уб’ю, перш ніж ви мене у в’язницю засадите. Моє слово тверде: ви знаєте, що я зумію його додержати. Друге, коли маєте мені щось заявити, — бо мені весь цей час здавалося, що ви начебто хочете мені щось сказати, — то кажіть швидше, бо час дорогий і, можливо, дуже скоро буде пізно.

— Та куди це ви так поспішаєте? — спитав Свидригайлов, з цікавістю розглядаючи його.

— У кожного свої кроки, — похмуро і нетерпеливо промовив Раскольников.

— Ви самі ж викликали зараз на одвертість, а на перше ж запитання і не хочете відповісти, — зауважив Свидригайлов, усміхаючись. — Вам усе здається, що в мене якісь заміри, а тому й дивитесь на мене підозріливо. Що ж, це цілком зрозуміло у вашому становищі. Та хоч як я бажаю зійтися з вами, але ж і рота не відкрию, щоб переконувати вас у протилежному. їй-богу, справа не варта заходу, та й говорити з вами я ні про що таке особливе не мав наміру.

— Навіщо ж у такому разі я був вам такий потрібний? Адже ви коло мене так упадали?

— Та просто як цікавий суб’єкт для спостережень. Мені сподобались ви фантастичністю вашого становища — от чим! Крім того, ви брат особи, яка мене дуже цікавила, і, нарешті, від самої цієї особи свого часу я дуже багато і часто чув про вас, з чого й зробив висновок, що ви маєте на неї великий вплив; хіба цього мало? Хе-хе-хе! А проте, признаюсь, ваше запитання для мене дуже складне, і мені важко на нього вам відповісти. Ну от, наприклад, ви ж ішли до мене тепер не лише в справі, а й за чимсь новеньким? Адже так? Так? — наполягав Свидригайлов з лукавою усмішкою, — ну уявіть же собі після цього, що я сам, ще сюди їхавши, у вагоні, на вас же розраховував, що ви мені теж скажете що-небудь новеньке і що мені у вас же пощастить дещо запозичити! От які ми багачі!

— Що ж саме запозичити?

— Та як вам сказати? Хіба я знаю, що саме? Бачите, в якому поганенькому трактириську весь час просиджую, і це мені подобається, тобто не те щоб подобалось, а так, треба ж десь сидіти. Ну от хоча б оця бідолашна Катя — бачили?.. Ну, був би я, наприклад, хоча б обжера, клубний гастроном,[6-10] а то он що я можу їсти! (Він тицьнув пальцем у куток, де на невеличкому столику, на маленькому жерстяному блюді, лежали залишки жахливого біфштекса з картоплею.) До речі, ви обідали? Я перекусив і більше не хочу. Вина, наприклад, зовсім не п’ю. Крім шампанського, ніякого, та й шампанського за цілий вечір одну склянку, і то голова болить. Це я тепер, щоб підмонтуватись, звелів подати, бо я збираюсь в одне місце і ви бачите мене в особливому настрої. Я через те ото й сховався, мов школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; та, здається (він витяг годинника), можу побути з вами цілу годину; тепер пів на п’яту. Вірите, ну, хоч би щось там було; ну поміщиком бути, ну батьком, ну уланом, фотографом, журналістом… н-нічого, ніякої спеціальності! Іноді навіть нудно. Далебі, думав, що ви мені скажете щось новеньке.

— Та хто ви такий і чого сюди прибули?

— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки в кавалерії, потім так отут у Петербурзі вештався, потім одружився з Марфою Петрівною і жив у маєтку. Ось моя біографія!

— Ви, здається, картяр?

— Ні, який я картяр. Шулер — не картяр.

— А ви були шулером?

— Еге ж, був шулером.

— Що ж, вас часом били?

— Траплялося. А що?

— Ну, виходить, викликати на дуель могли… та й взагалі, оживляє.

— Не заперечую та до того ж не майстер я філософувати. Признаюсь вам, я сюди, мабуть, більше задля жінок приїхав.

— Тільки що поховавши Марфу Петрівну?

— Атож, — усміхнувся з переконливою одвертістю Свидригайлов. — То що ж? Ви, здається, бачите щось погане в тому, що я про жінок так кажу?

— Тобто бачу я чи ні погане в розпусті?

— В розпусті! Ну, он ви куди! А втім, по черзі відповім вам відносно жінок взагалі; знаєте, я маю настрій побалакати. Скажіть, для чого я буду себе стримувати? Навіщо ж уникати жінок, коли я хоч до них охочий? Принаймні — заняття.

— То ви тут тільки на саму розпусту і надієтесь!

— Ну то що ж, ну й на розпусту. Далася їм розпуста. Але ж люблю принаймні пряме запитання. В цій розпусті принаймні є щось постійне, основане навіть на природі, що не піддається фантазії, щось таке, що завжди жаринкою розпаленою жевріє в крові, що завжди підпалює, що і довго ще, і з роками, можливо, не так швидко заллєш. Згодьтесь самі, хіба це не своєрідне заняття?

— Чого ж тут радіти? Це хвороба, і небезпечна.

— А, он ви куди? Я згоден, що це хвороба, як і все, що надміру, — а тут неодмінно доведеться переступити міру, — але ж це, по-перше, в одного так, в іншого інакше, а по-друге, звичайно, в усьому додержуй міри, обачливості, хоч і підлої, та що ж робити? Адже коли б не було цього, то застрелитись, певно, довелось би. Я згоден, що порядна людина мусить нудитись, але ж…

— А ви могли б застрелитись?

— Ну от! — з огидою відпарирував Свидригайлов, — зробіть ласку, не говоріть про це, — додав він поквапливо і навіть без усякого фанфаронства,[6-11] яке відчувалося в усіх його попередніх словах. Він навіть на обличчі наче змінився. — Признаюсь в непростимій слабості, та що подієш: боюся смерті і не люблю, коли говорять про неї. Чи знаєте, що я містик почасти?

— А! привиди Марфи Петрівни! Що ж, і досі з’являються?

— Хай їм, не згадуйте; в Петербурзі ще не було; та і хай їм чорт! — скрикнув він з якимсь роздратуванням. — Ну, давайте краще про це… а втім… Гм! Ех, мало часу, не можу я з вами довго бути, а шкода! Було б що сказати.

— А що у вас, жінка?

— Еге ж, жінка, так, несподіваний один випадок… ні, я не про те.

— Ну, а мерзотність усієї цієї обстановки вас уже не обходить? Уже втратили силу спинитись?

— А ви й на силу претендуєте? Хе-хе-хе! Здивували ж ви мене зараз, Родіоне Романовичу, хоч я й наперед знав, що це так буде. Ви ж твердите мені про розпусту і про естетику! Ви — Шіллер, ви — ідеаліст! Усе це, звичайно, так і повинно бути, і треба було б дивуватись, коли б воно було інакше, та, проте, якось усе-таки чудно насправді… Шкода, що мало часу, бо ви самі дуже, дуже цікавий суб’єкт! А до речі, ви любите Шіллера? Я страшенно люблю.

— Але ж який ви одначе фанфарон! — з якоюсь огидою промовив Раскольников.

— Ну, їй-богу ж, ні!— зареготавши, відповів Свидригайлов, — а втім, не заперечую, хай і фанфарон; та чому ж і не пофанфаронити, коли нікому шкоди від того. Я сім років прожив у маєтку в Марфи Петрівни, а тому, натрапивши тепер на розумну людину, як ви, — на розумну і найвищою мірою цікаву, просто радий побалакати, та, крім того, випив ці півсклянки вина і вже трошечки в голову вдарило. А головне, є одна обставина, яка мене дуже монтувала, але про яку я… не скажу. Куди ж ви? — злякано спитав раптом Свидригайлов.

Раскольников почав підводитись. Йому зробилось і тяжко, і задушно, і трохи ніяково, що він прийшов сюди. Тепер він упевнився, що Свидригайлов найпустіший і найнікчемніший лиходій у світі.

— Е-ех! Та посидьте, залишіться, — упрошував Свидригайлов, — звеліть собі принести хоча б чаю. Ну посидьте, ну, я не буду дурниць верзти, про себе тобто. Я вам що-небудь розповім. Ну, хочете, я вам розповім, як мене жінка, висловлюючись у вашому стилі, “рятувала”? Це буде навіть відповіддю на ваше перше запитання, бо особа ця — ваша сестра. Можна розповідати? Та й час уб’ємо.

— Розповідайте, але я сподіваюсь, ви…

— О, не турбуйтесь! До того ж Євдокія Романівна навіть у такій поганій і пустій людині, як я, може викликати саму тільки найглибшу повагу.

IV

— Ви, можливо, знаєте (а втім, я ж сам вам і розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут у борговій тюрмі, за великий борг, зовсім не маючи звідки взяти хоч трохи грошей, щоб його сплатити. Не варт вдаватись у подробиці того, як викупила мене тоді Марфа Петрівна; чи знаєте, до якої міри засліплення може іноді покохати жінка? Це була жінка чесна, досить недурна (хоч і зовсім неосвічена). Уявіть же собі, що ця дуже ревнива і чесна жінка дійшла до того, що погодилась, після багатьох жахливих сцен і докорів, на своєрідний контракт зі мною, якого й додержувала протягом усього нашого шлюбу. Річ у тому, що вона була набагато старша від мене, крім того, завжди тримала в роті якусь гвоздичку. Я мав стільки свинства в душі і своєрідної чесності, щоб заявити їй прямо, що вірним цілком їй бути не можу. Це признання довело її до нестями, але, здається, моя груба одвертість їй до деякої міри сподобалася: “Отже, мовляв, не хоче обманювати, коли наперед так заявляє”, — ну, а для ревнивої жінки це найголовніше. Після довгих сліз склався між нами отакий собі неписаний контракт: перше, я ніколи не покину Марфу Петрівну і назавжди залишусь її чоловіком; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної коханки не заведу ніколи; четверте, за це Марфа Петрівна дозволяє мені накидати оком іноді на якусь із покоївок, але не інакше як з її відома; п’яте, боронь мене Боже полюбити жінку нашого кола; шосте, якщо трапиться таке, боронь Боже, що прийде до мене коли-небудь кохання, велике й серйозне, то я повинен відкритись Марфі Петрівні. А втім, щодо останнього пункту Марфа Петрівна була весь час досить спокійна; це була розумна жінка, отже, й не могла ж на мене дивитись інакше, як на розпусника, потіпаку, що неспроможний полюбити серйозно. Але розумна жінка і ревнива жінка — різні речі, і в тому ж і біда. Проте, щоб безсторонньо робити висновок про декотрих людей, треба заздалегідь одмовитись від деяких упереджених поглядів і від повсякденної звички до людей і предметів, що весь час нас оточують. На вашу думку, більш ніж на чию іншу, я маю право покладатись. Може, ви вже дуже багато чули про Марфу Петрівну смішного і безглуздого. Справді, у неї були деякі дуже смішні звички; але скажу вам прямо, що я щиро шкодую про незчисленні прикрості, яких я був причиною. Ну, й досить, здається, для цілком пристойного oraison funèbre[*] найніжнішій дружині найніжнішого чоловіка. Коли виникали між нами сварки, я здебільшого мовчав і не роздратовувався, і це джентльменничання майже завжди досягало мети; воно на неї впливало і їй навіть подобалося; часом вона мною навіть пишалася. Але сестриці вашої все-таки не перенесла. І як це сталося, що вона ризикнула взяти таку красуню у свій дім, у гувернантки! Я пояснюю це тим, що Марфа Петрівна була жінка палка, яка легко піддається всьому, і що вона просто сама закохалась, — буквально закохалась, — у вашу сестрицю. Ну, та і Євдокія Романівна! Я дуже добре зрозумів з першого ж погляду, що тут справа кепська і — що ви думаєте? — вирішив очей навіть на неї не зводити. Але Євдокія Романівна сама зробила перший крок — вірите чи ні? Чи вірите ви також, що Марфа Петрівна до того доходила, що навіть на мене сердилась спочатку за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я такий байдужий до її безперервних і закоханих розповідей про Євдокію Романівну? Сам не розумію, чого їй хотілось! Ну, вже звичайно, Марфа Петрівна розповіла Євдокії Романівні про мене всю підноготну. У неї була нещасна риса геть усім розповідати про наші сімейні таємниці і всім безперестану на мене скаржитись; як же було пропустити такого нового і прекрасного друга? Гадаю, що в них і мови іншої не було, як про мене, і, вже безперечно, Євдокії Романівні стали відомі всі ці темні, таємничі казки, які мені приписують… Готовий закластися, що ви теж уже щось подібне чули?

— Чув. Лужин обвинувачував вас, що ви навіть були причиною смерті дитини. Правда це?

— Зробіть ласку, не ворушіть всі ці паскудства, — з огидою буркотливо відказав Свидригайлов, — коли ви так неодмінно захочете довідатись про всю цю нісенітницю, то я коли-небудь розповім вам окремо, а тепер…

— Говорили ще про якогось там вашого лакея в маєтку і що нібито ви були теж причиною чогось такого.

— Зробіть ласку, годі! — перебив знову з неприхованим роздратуванням Свидригайлов.

— Це не той часом лакей, який вам після смерті люльку приходив набивати… Ще ж самі мені розповідали? — дедалі більше роздратовувався і Раскольников.

Свидригайлов уважно подивився на Раскольникова, і тому здалося, що в погляді цьому майнула раптом, мов блискавка, злісна усмішка, але Свидригайлов стримався і дуже ввічливо відповів:

— Той самий. Я бачу, що вас теж усе це надзвичайно цікавить, і вважатиму за обов’язок, при першій нагоді, за всіма пунктами задовольнити вашу цікавість. Чорт забирай! Я бачу, що справді можу здатися комусь особою романтичною. Міркуйте ж самі, якою мірою я повинен після цього дякувати небіжчиці Марфі Петрівні за те, що вона наговорила вашій сестриці про мене стільки таємничого й цікавого. Не смію робити висновку про враження; але в усякому разі це було для мене вигідно. За всієї природної відрази до мене Євдокії Романівни, і незважаючи на мій постійний похмурий і відворотний вигляд, їй зробилося, нарешті, шкода мене, шкода пропащої людини. А коли дівочому серцю стане шкода, то вже, зрозуміло, це для неї найнебезпечніше. Тут уже неодмінно захочеться і “врятувати”, і навести на розум, і воскресити, і закликати до більш благородних цілей, і відродити до нового життя та діяльності, — ну, відомо, що можна намріяти в цьому напрямі. Я одразу ж зміркував, що пташка сама летить у сильце, і в свою чергу приготувався. Ви, здається, хмуритесь, Родіоне Романовичу? Нічого, справа, як ви знаєте, обійшлася дурничками. (Чорт забирай, скільки я п’ю вина!) Знаєте, мені завжди було шкода, з самого початку, що доля не дала народитись вашій сестрі в другому або в третьому сторіччі нашої ери, десь дочкою можновладного князька або там якогось правителя чи проконсула в Малій Азії.[6-12] Вона, безперечно, була б однією з тих, які перетерпіли мучеництво, і, вже б звичайно, усміхалася, коли б їй пекли груди розжареними щипцями. Вона б пішла на це навмисно, сама, а в четвертому і в п’ятому сторіччях подалася би в Єгипетську пустелю і жила б там тридцять років, живлячись корінням, екстазом і видіннями.[6-13] Сама вона тільки того й жадає і мріє, щоб за когось якусь муку якнайшвидше прийняти, а не дай їй цієї муки, то вона, чого доброго, і у вікно вистрибне. Я чув щось про якогось добродія Разуміхіна. Він хлопець, кажуть, розумний (що й прізвище його доводить, семінарист, певно), ну то хай і береже вашу сестру. Одним словом, я, здається, її зрозумів, що й вважаю за честь для себе. Але тоді, тобто на початку знайомства, самі знаєте, буваєш завжди якимсь легковажнішим і дурнішим, дивишся хибно, бачиш не те. Чорт забирай, нащо ж вона така гарна? Я не винен! Одним словом, у мене почалося з нестримного любострасного пориву. Євдокія Романівна цнотлива страшенно, нечувано й небачено. (Майте собі на увазі, я вам розповідаю це про вашу сестру як факт. Вона цнотлива, може, до хворобливості, незважаючи на свій широкий розум, і це їй пошкодить.) Тут у нас трапилася одна дівчина, Параша, чорноока Параша, покоївка, яку тільки що привезли з іншого села і якої я ще ніколи не бачив, — гарненька дуже, але дурна неймовірно: в сльози, почала голосити на весь двір, і стався скандал. Якось, після обіду, Євдокія Романівна навмисно одшукала мене самого в алеї і, блискаючи очима, зажадала від мене, щоб я дав спокій бідолашній Параші. Це була чи не перша розмова наша наодинці. Я, звичайно, визнав за честь виконати її бажання, постарався удати, що я вражений, засоромлений, ну, одним словом, зіграв роль непогано. Почалися зустрічі, таємні розмови, напучення, повчання, упрошування, умолювання, навіть сльози, — вірите, навіть сльози! От до якої сили доходить у деяких дівчат любов до пропаганди! Я, звичайно, все звернув на свою приреченість, прикинувся прагнучим і жадаючим світла і, нарешті, вдався до найпевнішого і непохитного засобу підкорення жіночого серця, засобу, який ніколи й нікого не зрадить і який діє геть на всіх до одної, без будь-якого винятку. Цей засіб відомий — лестощі. Немає нічого у світі важчого від щирості, і немає нічого легшого від лестощів. Якщо в щирості тільки якась сота частка нотки фальшива, то одразу ж виникає дисонанс, а за ним — скандал. Якщо ж у лестощах навіть усе до останньої нотки фальшиве, то й тоді вони приємні і слухати їх сама насолода; хай і груба насолода, а все ж таки насолода. І хоч які б були грубі лестощі, в них неодмінно принаймні половина здається правдою. Однаково для всіх людей — різних верств і різного розвитку. Навіть весталку[6-14] можна звести лестощами. А про звичайних людей нічого й казати. Без сміху не можу й згадати, як колись зводив я одну, вірну своєму чоловікові, своїм дітям і своїм чеснотам, панійку. Як це було весело і як мало було клопоту! А пані справді була доброчесною, принаймні по-своєму. Вся моя тактика полягала в тому, що я просто був весь час роздавлений і падав ниць перед її доброчесністю. Я лестив безбожно, і якщо тільки було доб’юся потиску руки, навіть погляду, то докоряю собі, що це я вирвав його в неї силою, що вона опиралась, що вона так опиралась, що я, напевно б, ніколи нічого не дістав, коли б я сам не був такий порочний; що вона, в невинності своїй, не передбачила підступності і піддалася неумисне, сама того не знаючи, не відаючи, і таке інше. Одним словом, я досяг усього, а моя панійка лишалася цілком впевненою, що вона невинна і цнотлива і виконує всі призначення та обов’язки, а впала зовсім випадково. І як же вона розгнівалась на мене, коли я сказав їй кінець кінцем, що, за моїм щирим переконанням, вона так само прагнула насолоди, як і я. Сердешна Марфа Петрівна теж страшенно піддавалася на лестощі, і коли б тільки я захотів, то, звичайно, відписав би все її добро на себе ще за її життя. (Одначе я дуже багато п’ю вина і багато говорю.) Сподіваюсь, ви не розсердитесь, якщо я згадаю тепер, що такий самий ефект почав виявлятись і з Євдокією Романівною. Та я сам був дурний і нетерпеливий і всю справу зіпсував. Євдокії Романівні ще кілька раз і до того (а одного разу якось особливо) дуже не сподобався погляд очей моїх, чи вірите ви цьому? Одним словом, у них чимраз сильніше і необережніше спалахував певний вогонь, що лякав її і став їй, нарешті, ненависний. Не треба розповідати подробиці, але ми розійшлися. Тут я знову вчинив дурницю. Почав у найгрубіший спосіб глузувати з усієї цієї пропаганди і навернень, Параша знову з’явилася на сцену, та й не тільки вона, — одним словом, почався содом. Ой, коли б ви бачили, Родіоне Романовичу, хоч раз у житті оченята вашої сестриці так, як вони іноді вміють виблискувати! Це байдуже, що я тепер п’яний і от уже цілу склянку вина випив, я правду кажу; запевняю вас, що цей погляд мені снився; шелесту сукні її я вже, зрештою, не міг переносити. Далебі, я думав, що у мене дійде до падучої,[6-15] ніколи не уявляв, що можу бути таким несамовитим. Одним словом, треба було помиритись; але це стало вже неможливим. І уявіть собі, що я тоді вчинив? До якої міри отупіння може лють довести людину! Ніколи не робіть нічого в люті, Родіоне Романовичу. Розраховуючи, що Євдокія Романівна, по суті ж, злидарка (ой, даруйте, я не те хотів… але ж хіба не все одно, коли висловлюється те ж саме поняття?), одним словом, живе трудами рук своїх, що в неї на утриманні і мати, і ви (ат, чорт, знову кривитесь…), я й зважився запропонувати їй усі мої гроші (тисяч до тридцяти я міг і тоді дістати), з тим, щоб вона втекла зі мною хоча б сюди, в Петербург. Звичайно, я б при цьому поклявся в довічному коханні, блаженстві, і таке інше. Вірите, так тоді закохався, що, коли б сказала вона мені: заріж або підкинь отрути Марфі Петрівні й одружись зі мною, — це одразу ж було б зроблено! Але скінчилося все катастрофою, вам уже відомою, і самі можете зробити висновок, до якої люті міг я дійти, довідавшись, що Марфа Петрівна добула тоді цього паскудного приказного, Лужина, і замалим не злагодила весілля, — що, по суті, нічим не відрізнялось від того, що і я пропонував. Хіба не так? Хіба не так? Адже так? Я помічаю, що ви щось дуже уважно почали слухати… цікавий юначе…

Свидригайлов нетерпляче вдарив кулаком по столу. Він розчервонівся. Раскольников бачив ясно, що склянка чи півтори шампанського, які він випив, відсьорбуючи непомітно, ковтками, вплинули на нього хворобливо, і вирішив скористатись з нагоди. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.

— Ну, після цього я вже цілком переконаний, що ви й сюди приїхали, маючи на думці мою сестру, — сказав він Свидригайлову прямо, нітрохи не криючись, щоб ще більше роздражнити його.

— Е-е, годі вам, — начебто спохватився раптом Свидригайлов, — адже я вам казав… і до того ж ваша сестра терпіти мене не може.

— Та і я переконаний, що не може, але ж не в тому тепер річ.

— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прищулився і глузливо посміхнувся.) Ваша правда, вона мене не любить, але ніколи не ручіться, коли йдеться про справи, які були між чоловіком і дружиною або коханцем і коханкою. Тут завжди є такий куток, який завжди цілому світові лишається невідомим, а відомий тільки їм двом. Ви ручитесь, що Євдокія Романівна на мене з огидою дивилася?

— З деяких слів і словечок ваших під час вашої розповіді я помічаю, що у вас і тепер ще є свої сподівання і найневідкладніші заміри щодо Дуні, зрозуміла річ, підлотні.

— Як! У мене вихоплювалися такі слова і словечка? — дуже наївно злякався раптом Свидригайлов, не звернувши й найменшої уваги на епітет, даний його замірам.

— Та вони й тепер вихоплюються. Ну чого ви, наприклад, так боїтесь? Чого ви раптом так злякались?

— Я боюсь і лякаюсь? Лякаюсь вас? Скоріше вам мене слід боятись, cher ami.[*] І яка ж одначе нісенітниця… А втім, я сп’янів, я це бачу; замалим було знову не проговорився. Під три чорти вино! Гей, води!

Він схопив пляшку і без церемонії викинув її за вікно. Пилип приніс води.

— Все це дурниця, — сказав Свидригайлов, намочуючи рушник і прикладаючи його до голови, — а я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння на порох розвіяти. А чи знаєте ви, наприклад, що я одружуюсь?

— Ви вже це мені й раніше говорили.

— Говорив? Забув. Але тоді я не міг говорити напевно, бо навіть нареченої ще не бачив; я тільки мав намір. Ну, а тепер у мене вже є наречена, і все погоджено, і коли б тільки не справи, невідкладні, то я б неодмінно вас узяв і зараз до них повіз, — бо я вашої поради хочу спитати. Ех, чорт! Усього десять хвилин залишається. Бачите, гляньте на годинник; а втім, я вам розкажу, бо це цікава штучка, моє одруження тобто, з певного тобто погляду, — куди ви? Знову йти?

— Ні, я вже тепер не піду.

— Зовсім не підете? Побачимо! Я вас туди повезу, це правда, покажу наречену, та тільки не тепер, а тепер вам скоро вже буде час іти. Ви направо, я наліво. Ви цю Рессліх знаєте? Оцю саму Рессліх, у якої я тепер живу, га? Чуєте? Ні, ви що гадаєте, ота сама, про яку кажуть, що дівчисько, у воді, зимою, — ну, чуєте ви? Чуєте? Ну, то вона мені все це злагодила; тобі, каже, нудно, розважся якийсь час. А я ж чоловік похмурий, невеселий. Ви гадаєте, веселий? Ні, похмурий: шкоди не роблю, а сиджу в кутку; іншим разом по три дні розговорити мене не можуть. А Рессліх ця шельма, я вам скажу, вона ж он що на думці має: я знуджуся, дружину покину і поїду, а дружина їй дістанеться, вона її і пустить по руках; у нашому середовищі тобто, та вище. Є, каже, один такий паралізований батько, відставний чиновник, у кріслі сидить і третій рік на ноги не стає. Є, каже, і мати, дама розсудлива, матуся ота. Син десь у губернії служить, не допомагає. Дочка вийшла заміж і не навідує, а на руках двоє маленьких племінників (своїх начебто мало), та взяли, не давши курсу закінчити, з гімназії дівчинку, дочку свою найменшу, через місяць ще тільки шістнадцять мине, отже через місяць її і віддати можна. Це за мене тобто. Ми поїхали; як це у них смішно; рекомендуюсь: поміщик, удівець, відомої родини, з такими й такими зв’язками, з капіталом, — ну що з того, що мені п’ятдесят, а тій і шістнадцяти немає? Хто ж на те зважає? Ну, а спокусливо ж, га? Адже спокусливо, ха-ха! Подивились би ви, як я розговорився з татусем та з матусею! Заплатити варто, щоб тільки подивитись на мене тоді. Виходить вона, присідає, ну можете собі уявити, ще в коротенькому платтячку, справжній тобі бутончик, не розпустився ще, червоніє, паленіє, мов зоря (сказали їй, звичайно). Не знаю, як ви відносно жіночих личок, але, як на мене, ці шістнадцять років, ці дитячі ще оченята, ця полохливість і сльозинки соромливості, — як на мене, це краще за вроду, а вона ще до того ж і з себе мов лялечка. Білявеньке волоссячко, в маленькі локончики баранчиком закручене, губки пухкенькі, ясно-червоні, ніженьки — розкіш!.. Ну, познайомились, я сказав, що поспішаю через домашні обставини, і другого ж дня, позавчора тобто, нас і благословили. Тепер, як тільки приїду, то одразу ж її до себе на коліна, та так і не спускаю… Ну, червоніє, мов зоря, а я цілую раз у раз; матуся, звичайно, повчає, що це, мовляв, твій чоловік і що це так годиться, одним словом, розкіш! І це становище теперішнє, женихівське, далебі, може, краще й за подружнє. Тут, що називається, la nature et la vérité![*] Ха-ха! Я з нею разів зо два перемовлявся — зовсім не дурне дівчисько; іноді так нишком на мене гляне, — аж пропалить. А знаєте, у неї личко наче у Рафаелевої Мадонни. У Сікстинської ж мадонни обличчя фантастичне, обличчя скорботної юродивої, вам це не впало в очі? Ну, то отаке воно. Тільки ото нас благословили, я другого дня на півтори тисячі й привіз: діамантовий убір один, перловий другий та срібну дамську туалетну шкатулку — отаку завбільшки, з усякою всячиною, то навіть у неї, у тієї мадонни, личко зашарілося. Посадовив я її вчора на коліна, та, мабуть, дуже вже безцеремонно, — вся спалахнула і слізки бризнули, та виказати не хоче, а сама аж палає. Вийшли всі на якийсь час, ми з нею самі лишились, раптом кидається мені на шию (сама вперше), обнімає мене обома рученятами, цілує і присягається, що вона буде мені послушною, вірною і доброю дружиною, що вона зробить мене щасливим, що вона все своє життя покладе, кожну мить свого життя, все, все віддасть, а за все те хоче мати від мене тільки саму лиш мою повагу, і більше мені, каже, “нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!” Згодьтесь самі, що вислухати таке признання віч-на-віч від такого шістнадцятирічного янголяти з рум’янцем дівочої соромливості і сльозинками ентузіазму в очах, — згодьтесь самі, воно досить приємно. Приємно ж, правда? Адже варт чого-небудь, га? Ну, адже варт? Ну… ну, слухайте… ну, поїдемо до моєї нареченої… тільки не зараз!

— Одним словом, у вас ця жахлива різниця віку та розвитку і розпалює похіть! І невже ви справді так одружитесь?

— А що ж? Неодмінно. Кожен сам про себе дбає і від усіх веселіше той і живе, хто за всіх краще себе зуміє обдурити. Ха-ха! Та чого ви в доброчесність так усім дишлом в’їхали? Згляньтеся, голубчику, я людина грішна. Хе-хе-хе!

— Ви одначе влаштували дітей Катерини Іванівни. А втім… втім, ви мали на це свої причини… я тепер уже розумію.

— Дітей я взагалі люблю, я дуже люблю дітей, — зареготав Свидригайлов. — Щодо цього я можу навіть розповісти один дуже цікавий епізод, дія якого і досі триває. Першого ж дня по приїзді пішов я по різних цих клоаках, ну, після семи років так і допався. Ви, певно, помічаєте, що я зі своєю компанією не поспішаю сходитись, з колишніми тобто друзями і приятелями. Ну, та й скільки можна довше без них протягну. Знаєте: у Марфи Петрівни в маєтку мене до смерті змучили спогади про всі ці таємні місця і місцинки, в яких той, хто знається на цьому, багато чого може знайти. Чорт забирай! Люди пиячать, молодь освічена від бездіяльності перегорає в нездійсненних снах і мріях, калічиться в теоріях; звідкись жиди понаїжджали, капітали збивають, а все інше живе розпутно. Так і війнуло на мене це місто з перших годин знайомим запахом. Потрапив я на один так званий танцювальний вечір, — клоака страшенна (а я люблю клоаки, саме щоб отак, знаєте, непристойно трошки), ну, звичайно, канкан,[6-16] яких ніде більш не побачиш і яких за мого часу не було зовсім. Еге ж, щодо цього прогрес. Раптом, дивлюсь, дівчинка, років тринадцяти, гарненько вбрана, танцює з якимсь віртуозом; другий перед нею візаві.[6-17] Коло стіни на стільці сидить її мати. Ну, можете собі уявити, який канкан! Дівчинка ніяковіє, червоніє, нарешті сприймає все це за образу собі і починає плакати. Віртуоз підхоплює її і починає крутити і перед нею кривлятися, всі навколо регочуть і — люблю в таку мить вашу публіку, хоча б навіть і канканну, — регочуть і кричать: “І правильно, так і треба! А не вози дітей!” Ну, мені наплювати, та й що мені до того, логічно чи не логічно вони самі себе втішають! Я зараз же собі місце наглядів, підсів до матері і починаю про те, що я теж приїжджий, що які тут усі нечемні, що вони не вміють відрізняти справжню доброчесність і почувати належну повагу; натякнув, що в мене грошей багато; запропонував довезти у своїй кареті; довіз додому, познайомився (якусь комірку у жильців наймають, тільки що приїхали). Мені сказали, що знайомство зі мною і вона, і дочка її можуть вважати не інакше як за честь; довідуюсь, що у них тільки й землі що за нігтями, а приїхали клопотатися про щось у якомусь присутствії; пропоную послуги, гроші; довідуюсь, що вони помилково приїхали на вечір, думаючи, що там справді танцювати вчать; пропоную сприяти зі свого боку навчанню молодої дівиці французької мови й танців. Приймають із захопленням, уважають за честь, і досі знайомий… Хочете, поїдемо, — тільки не зараз.

— Облиште, облиште ваші підлі, брудні анекдоти, розпусна, низька, хтива людина!

— Диви, Шіллер, Шіллер наш, Шіллер який! Où va-t-elle la vertu se nicher?[6-18] A знаєте, я навмисно такі речі розповідатиму вам, щоб чути ваші скрики. Насолода!

— Ще б пак, хіба я сам собі в цю мить не смішний? — із злістю пробурмотів Раскольников.

Свидригайлов реготав на все горло; нарешті гукнув Пилипа, розплатився і почав збиратися:

— Ну та й п’яний же я, assez cause![*] — сказав він, — насолода!

— Ще б пак вам та не відчувати насолоди, — скрикнув Раскольников, теж підводячись, — хіба для підтоптаного розпусника розповідати про такі пригоди, маючи на увазі який-небудь жахливий замір у такому ж дусі, — не насолода, та ще за таких обставин і такій людині, як я… Розпалює ж.

— Ну, коли так, — навіть із деяким подивом відповів Свидригайлов, розглядаючи Раскольникова, — коли так, то ви й самі неабиякий цинік. Матеріал принаймні маєте в собі величезний. Усвідомлювати багато можете, багато… та ви й робити можете багато. Ну одначе годі. Щиро шкодую, що з вами мало побалакав, та ви від мене нікуди не подінетесь… От зачекайте тільки…

Він попрямував до виходу з трактиру. Раскольников рушив за ним. Свидригайлов був, проте, не дуже захмелілий; у голову ударило тільки на мить, хміль поступово вивітрювався. Він був чимсь дуже заклопотаний, чимсь надзвичайно важливим, і хмурився. Сподівання чогось, очевидно, хвилювало його й непокоїло. З Раскольниковим в останні хвилини він якось раптом змінився і чимраз ставав грубішим і насмішкуватішим. Раскольников усе це помітив і навіть стривожився. Він став щось підозрівати і вирішив піти за Свидригайловим.

Вийшли на тротуар.

— Вам праворуч, а мені ліворуч, або, може, навпаки, тільки — adieu, mon plaisir,[**] до радісної зустрічі!

І він рушив праворуч, у напрямі Сінної.

V

Раскольников пішов слідом за ним.

— Це що! — скрикнув Свидригайлов, обертаючись, — я ж, здається, сказав…

— Це значить те, що я од вас тепер не відстану.

— Що-о?

Обидва спинились, і обидва якийсь час дивилися один на одного, мовби міряючись.

— З усіх ваших напівп’яних розповідей, — різко відказав Раскольников, — я напевно дійшов висновку, що ви не тільки не залишили своїх найпідліших замірів щодо моєї сестри, але навіть більш ніж будь-коли укріпилися в них. Мені відомо, що сьогодні вранці сестра моя одержала якогось листа. Вам увесь час не сиділося на місці… Ви, правда, водночас могли відкопати яку-небудь дружину; та це нічого не значить. Я хочу переконатись особисто…

Раскольников навряд чи й сам міг визначити, чого йому саме тепер хотілося і в чому саме хотів він особисто переконатись.

— Он як! А хочете, я зараз поліцію покличу?

— Клич!

Вони знову постояли якийсь час один проти одного. Нарешті обличчя Свидригайлова змінилося. Упевнившись, що Раскольников не злякався погрози, він набрав раптом веселого і дружнього вигляду.

— От який! Я навмисно про вашу справу не заводив розмови з вами, хоч мене, зрозуміло, мучить цікавість. Справа фантастична. Відклав до іншого разу, та, далебі, ви здатні й мертвого роздражнити… Ну, ходімте, тільки наперед скажу: я тепер лише на хвилинку додому, щоб грошей узяти; потім замикаю квартиру, беру візника і на цілий вечір на острови. Ну куди ж вам за мною?

— Я поки що на квартиру, та й то не до вас, а до Софії Семенівни, пробачення просити, що на похороні не був.

— Це як ви собі хочете, але ж Софії Семенівни дома немає, Вона всіх дітей одвела до однієї дами, до однієї знатної старенької дами, до моєї колишньої знайомої і розпорядниці в якихось там сирітських закладах.[6-19] Я очарував цю даму, внісши їй гроші за всіх трьох пташат Катерини Іванівни, крім того, і на заклади пожертвував дещо; нарешті розповів їй історію Софії Семенівни, навіть з усіма онерами,[6-20] нічого не утаюючи. Ефект справило надзвичайний. От чому Софії Семенівні і призначено було прибути сьогодні ж, прямо в —ий готель, де тимчасово, наїздом з дачі, зупинилася моя пані.

— Байдуже, я все-таки зайду.

— Як хочете, тільки ж я вам не товариш; та мені що! От ми зараз і дома. Скажіть, я певен, ви через те на мене дивитесь підозріливо, що я сам був настільки делікатний і досі не турбував вас розпитами… ви розумієте? Вам здалося це незвичайним; готовий закластися, що так! Ну от і будь після того делікатним.

— І підслухуй під дверима!

— А, ви про це? — засміявся Свидригайлов, — а я б і справді здивувався, коли б, після всього, ви лишили це без зауваження. Ха-ха! Я хоч дещо й зрозумів з того, що ви тоді… там… накоїли і Софії Семенівни самі розповідали, але, одначе, що воно таке? Я, може, зовсім відстала людина і нічого вже розуміти не можу. Поясніть, заради Бога, голубчику! Просвітіть найновішими началами.

— Нічого ви не могли чути, брешете ви все!

— Та я не про те, не про те (хоч я все-таки дещо й чув), ні, я про те, що ви от все охаєте та охаєте! Шіллер же у вас бентежиться раз у раз. А тепер он і під дверима не підслухуй. Коли так, то йдіть та й донесіть начальству, що от, мовляв, так і так, трапився зі мною отакий казус: у теорії помилочки невеличкої допустився. Коли ви переконані, що під дверима не можна підслухувати, а бабусь можна лушперити чим трапиться, собі на втіху, то їдьте куди-небудь швидше в Америку! Тікайте, юначе! Може, є ще час. Я щиро кажу. Грошей, чи що, немає? Я дам на дорогу.

— Я зовсім про це не думаю, — перебив Раскольников з огидою.

— Розумію (ви однак не утруднюйте себе: коли не хочете, то багато й не говоріть); розумію, які вас питання більш турбують: моральні, чи що? питання громадянина й людини? А ви відкиньте їх геть; навіщо вони вам тепер? Хе-хе! На те, що все ще громадянин і людина? А коли так, то й потикатись не треба було; нічого не за своє діло братись. Ну, застрельтеся; чи не хочеться?

— Ви, здається, навмисно хочете мене роздратувати, аби я тільки од вас відстав…

— От чудний, та ми ж уже прийшли, ласкаво просимо на сходи. Бачите, отут вхід до Софії Семенівни, дивіться, немає нікого! Не вірите? Спитайте Капернаумова; вона їм ключ віддає. Он вона й сама, madame de Капернаумов, га? Що? (вона глуха трохи) пішла? Куди? Ну от, чули тепер? Немає її і не буде, можливо, й до пізнього вечора. Ну, тепер ходімте до мене. Адже ви хотіли й до мене. Ну, от ми й у мене. Madame Рессліх немає дома. Ця жінка завжди заклопотана, але хороша жінка, запевняю вас… може, вона б вам стала в пригоді, коли б ви були трохи розсудливіші. Ну, от дивіться: я беру з бюро цей п’ятипроцентний білет (он їх у мене ще скільки!), а цей сьогодні за вітром у міняйла піде. Ну, бачили? Більше мені гаяти часу нічого. Бюро замикаємо, квартиру замикаємо, і ми знову на сходах. Ну, хочете, наймемо візника! Я ж на острови. Може, маєте бажання прокататись? От я беру цю коляску на Єлагін, що? Відмовляєтесь? Не витримали? Прокатаймось, нічого. Здається, на дощ збирається, нічого, спустимо верх…

Свидригайлов сидів уже в колясці. Раскольников зміркував, що підозріння його, принаймні зараз, безпідставні. Не відповівши й слова, він повернувся і пішов назад у напрямі до Сінної. Коли б він, ідучи, обернувся хоч раз, то встиг би побачити, як Свидригайлов, від’їхавши не більш як сто кроків, розплатився з візником і сам опинився на тротуарі. Але Раскольников нічого не міг бачити, бо зайшов уже за ріг. Глибока огида гнала його геть від Свидригайлова. “І я міг хоч якусь мить сподіватись чогось від цього брутального лиходія, від цього хтивого розпусника і негідника!” — скрикнув він мимоволі. Щоправда, присуд свій Раскольников проказав занадто поспішно і легковажно. Було щось у Свидригайлові, що принаймні надавало йому хоч якоїсь оригінальності, коли не таємничості. Що ж стосувалося сестри, то Раскольников був усе-таки переконаний, що Свидригайлов не дасть їй спокою. Та занадто вже тяжко й нестерпно ставало про все це думати і передумувати!

За звичкою своєю він, лишившись на самоті, вже через якісь двадцять кроків поринув у задуму. Зійшовши на міст, він спинився коло перил і почав дивитись у воду. А тим часом за ним стояла Євдокія Романівна.

Він зустрівся з нею, входячи на міст, але пройшов мимо, не пізнавши її. Дунечка ще ніколи не бачила його таким на вулиці і була вражена до переляку. Вона спинилась і не знала: гукнути його чи ні? Раптом вона помітила Свидригайлова, який поспішно підходив з боку Сінної.

Але видно було, що він від когось ховається і наближається дуже обережно. Він не зійшов на міст, а спинився збоку, на тротуарі, стараючись з усіх сил, щоб Раскольников не помітив його. Дуню він уже давно побачив і став робити їй знаки. Їй здалося, що знаками своїми він упрошував її не озиватися до брата і лишити його так, а кликав її до себе.

Дуня так і зробила. Вона потихеньку обминула брата і підійшла до Свидригайлова.

— Ходімте швидше, — прошептав їй Свидригайлов. — Я не хочу, щоб Родіон Романович знав про нашу зустріч. Попереджаю вас, що я з ним сидів тут недалеко, в трактирі, де він розшукав мене сам, і я насилу від нього відкараскався. Він знає звідкись про мій до вас лист і щось підозріває. Вже ж, звичайно, не ви йому сказали? А коли не ви, то хто ж?

— От ми вже завернули за ріг, — перебила Дуня, — тепер брат нас не побачить. Заявляю вам, що я не піду з вами далі. Скажіть мені все тут; усе це можна сказати й на вулиці.

— По-перше, цього ніяк не можна сказати на вулиці; по-друге, ви повинні вислухати й Софію Семенівну; по-третє, я покажу вам деякі документи… Ну та, нарешті, якщо ви не погодитесь зайти до мене, то я відмовляюсь від будь-яких роз’яснень і зараз же йду геть. При цьому прошу вас не забувати, що дуже цікава таємниця вашого улюбленого братіка перебуває цілком у моїх руках.

Дуня спинилась в нерішучості і пронизливим поглядом дивилася на Свидригайлова.

— Чого ви боїтесь! — зауважив той спокійно, — місто не село. І в селі шкоди наробили більше ви мені, ніж я вам, а тут…

— Софію Семенівну попереджено?

— Ні, я не казав їй жодного слова і навіть не зовсім певен, чи дома вона тепер. А втім, мабуть, дома. Вона сьогодні поховала свою родичку: не такий день, щоб по гостях ходити. До певного часу я нікому не хочу говорити про це і навіть шкодую почасти, що вам написав. Тут найменша необережність дорівнює вже доносові. Я живу отут, в оцьому будинку, от ми й підходимо. Оце двірник нашого будинку; двірник дуже добре мене знає; он він вітається; він бачить, що я йду з дамою, і вже, звичайно, встиг роздивитися ваше обличчя, а це вам стане у пригоді, якщо ви дуже боїтесь і мене підозріваєте. Вибачте, що я висловлююсь так грубо. Сам я наймаю у жильців. Софія Семенівна живе поряд, за стіною, теж у жильців. На всьому поверсі скрізь жильці. Чого ж ви боїтесь, мов та дитина? Чи вже я такий дуже страшний?

Обличчя Свидригайлова скривилося в поблажливу посмішку; але йому було вже не до сміху. Серце його колотилося, і дух спирало в грудях. Він навмисно говорив голосно, щоб приховати своє хвилювання, що дедалі зростало; але Дуня не встигла помітити цього особливого хвилювання; занадто вже роздратувало її зауваження про те, що вона боїться його, мов дитина, і що він для неї такий страшний.

— Хоч я й знаю, що ви людина… без честі, та я вас анітрохи не боюсь. Ідіть вперед, — сказала вона, здавалось, спокійно, але обличчя її було дуже бліде.

Свидригайлов спинився біля Сониної кімнати.

— Дозвольте подивитись, чи дома. Нема. Невдача! Але я знаю, що вона може прийти дуже скоро. Якщо вже вона кудись пішла, то не інакше як до однієї дами, у справі своїх сиріт. У них мати померла. Я тут також втрутився і розпоряджався. Якщо Софія Семенівна не повернеться за десять хвилин, то я пришлю її до вас саму, коли хочете, сьогодні ж; ну ось і мій номер. Ось тут мої дві кімнати. За дверима приміщення моєї хазяйки, пані Рессліх. Тепер дивіться сюди, я вам покажу мої головні документи: з моєї спальні оці двері ведуть у зовсім порожні дві кімнати, які здаються внайми. Ось вони… на це вам треба подивитись трохи уважніше.

Свидригайлов займав дві умебльовані, досить просторі кімнати. Дунечка недовірливо роздивлялася, але нічого особливого не помітила ні в обстановці, ні в розташуванні кімнат, хоч і можна було б дещо помітити, наприклад, що квартира Свидригайлова містилась якось між двома майже незаселеними квартирами. Вхід до нього був не прямо з коридору, а через дві хазяйчині кімнати, майже порожні. Зі спальні ж Свидригайлов, відімкнувши двері, замкнені на ключ, показав Дунечці теж незайняту квартиру, яку здавали внайми. Дунечка спинилася на порозі, не розуміючи, для чого її запрошують дивитись, але Свидригайлов поспішив з поясненням:

— От, подивіться сюди, в цю другу велику кімнату. Запам’ятайте ці двері, вони замкнені на ключ. Біля дверей стоїть стілець, тільки один стілець на дві кімнати. Це я приніс зі своєї квартири, щоб зручніше було слухати. Отут зараз же за дверима стоїть стіл Софії Семенівни; коло нього вона сиділа і розмовляла з Родіоном Романовичем. А я тут підслухував, сидячи на стільці, два вечори підряд, обидва рази години по дві, — і, вже звичайно, міг почути дещо, як ви гадаєте?

— Ви підслухували?

— Еге ж, я підслухував; тепер ходімте до мене, бо тут і сісти ніде.

Він привів Євдокію Романівну назад у свою першу кімнату, що була в нього залою, і запросив її сісти на стілець. Сам сів з іншого кінця стола, від неї принаймні за сажень, але, певно, в очах його вже блищав той самий пломінь, який так злякав колись Дунечку. Вона здригнулася і ще раз недовірливо огляділась. Жест був мимовільний; їй, мабуть, не хотілося виявляти недовірливості. Але відокремлене розташування квартири Свидригайлова, нарешті, її вразило. їй хотілося спитати, чи дома хоч його хазяйка, але вона не спитала… з гордості. До того ж і інше, непомірно більше страждання, ніж страх за себе, було в її серці. Вона нестерпно мучилася.

— Ось ваш лист, — почала вона і поклала конверт на стіл. — Хіба ймовірне те, що ви пишете? Ви натякаєте на злочин, який нібито скоїв мій брат. Ви дуже одверто натякаєте, ви не смієте тепер відмовлятись. Знайте ж, що я ще до вас чула цю безглузду казку і не вірю їй, жодному слову в ній. Це мерзенне і смішне підозріння. Я знаю цю історію та як і через що її вигадали. У вас не може бути ніяких доказів. Ви обіцяли довести: говоріть же! Та знайте наперед, що я вам не вірю! Не вірю!

Дунечка сказала все це скоромовкою, кваплячись, і на мить обличчя її зашарілося.

— Коли б ви не вірили, то чи могло б статися, щоб ви ризикнули прийти до мене, одна? Чого ж ви прийшли? З самої цікавості?

— Не мучте мене, говоріть, говоріть!

— Нічого й казати, ви хоробра дівчина. Їй-богу, я думав, що ви попросите добродія Разуміхіна супроводити вас сюди. Але його ні з вами, ні поблизу вас не було, я таки дивився: це відважно, хотіли, отже, пощадити Родіона Романовича. А втім, у вас все божественно. Що ж до вашого брата, то що я можу вам сказати? Ви зараз його зустріли самі. Бачили який?

— Не на цьому ж тільки ви ґрунтуєтесь?

— Ні, не на цьому, а на його власних словах. От сюди два вечори поспіль він приходив до Софії Семенівни. Я вам показував, де вони сиділи. Він виклав їй повну свою сповідь. Він убивця. Він убив стару чиновницю, лихварку, якій і сам носив речі в заставу; вбив також сестру її, торговку, на ім’я Лизавету, що несподівано ввійшла під час убивства сестри. Зарубав він їх обох сокирою, яку приніс із собою. Він їх убив, щоб пограбувати, і пограбував; узяв гроші і деякі речі… Він сам усе це розповідав слово в слово Софії Семенівні, яка одна тільки й знає секрет, але в убивстві участі не брала ні словом, ні ділом, а, навпаки, жахнулася так само, як і ви тепер. Будьте певні, вона його не викаже.

— Цього бути не може! — бурмотіла Дунечка блідими, помертвілими губами; вона задихалася, — бути не може, немає ніякої, і найменшої причини, ніякого приводу… Це неправда! Неправда!

— Він пограбував, от і вся причина. Він узяв гроші і речі. Правда, він, за власним його признанням, не скористався ні грішми, ні речами, а відніс їх кудись під камінь, де вони й досі лежать. Але це тільки через те, що він не посмів скористатись.

— Та хіба імовірно, щоб він міг украсти, пограбувати? Щоб він міг про це навіть тільки помислити? — скрикнула Дуня і схопилася зі стільця. — Та ви ж його знаєте, бачили? Хіба він може бути грабіжником?

Вона начебто благала Свидригайлова; вона весь свій страх забула.

— Тут, Євдокіє Романівно, тисячі й мільйони комбінацій і припущень. Грабіжник грабує, зате вже він про себе й знає, що він негідник; а я от чув про одного благородного добродія, який пошту розбив; то хто його знає, може, він і справді думав, що добре діло вчинив! Зрозуміло, я б і сам не повірив, як от і ви, коли б мені сказав хто інший. Але власним ушам я повірив. Він Софії Семенівні і причини всі пояснював; але та й ушам своїм спочатку не повірила, та очам, нарешті, повірила, своїм власним очам. Адже він сам їй особисто розказував.

— Які ж… причини!

— Справа довга, Євдокіє Романівно. Тут, як би це вам висловити, певна теорія, та ж сама, за якою я визнаю, наприклад, що поодинокий злочин річ дозволенна, якщо головна мета добра. Єдине зло і сто добрих справ! А ще й те, що, звичайно, прикро для юнака з певними позитивними рисами і з самолюбством непомірним знати, що коли були б у нього, наприклад, всього тільки тисячі три, вся кар’єра, вся доля його життєвої мети склалася б інакше, а тимчасом цих трьох тисяч немає. Додайте до цього знервованість через голодування, через тісну квартиру, через поганий одяг, через ясне усвідомлення непривабливості свого соціального становища, а разом з тим становища сестри і матері. Найгірше гонор, гордість і гонор, а втім, бог його знає, може, і за хороших нахилів… Я ж його не винувачу, не думайте, будь ласка; та й що мені до того. Тут була теж одна власна теорійка, — така собі теорія, — за якою люди поділяються, бачите, на матеріал і на особливих людей, тобто на таких людей, для яких, зважаючи на їх високе становище, закон не писаний, а які, навпаки, самі творять закони для всіх інших людей, для матеріалу тобто, для сміття. Нічого, така собі теорійка; une théorie comme une autre[*] Наполеон його дуже захопив, тобто, власне, захопило його те, що дуже багато геніальних людей на поодиноке зло не зважали, а переступали через нього, не замислюючись. Він, здається, уявив собі, що й він геніальний, — тобто був у цьому якийсь час переконаний. Він дуже страждав і тепер страждає від думки, що от теорію вигадати зумів, а переступити, не замислюючись, і не спроможний, виходить — зовсім він і не геніальний. Ну, а це вже для юнака з самолюбством й принизливо, а як на наш час — то й особливо…

— А докори совісті? Ви заперечуєте в ньому, виходить, будь-яке моральне почуття? Та хіба ж він такий?

— Ах, Євдокіє Романівно, тепер усе перевернулося, а втім, воно ніколи й не було в особливому порядку. Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам’ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може, в той самий час і говорили, коли він тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно: хіба що хтось собі за книжками складе… або з літописів щось виведе. Але ж це здебільшого вчені і, знаєте, у певному розумінні все телепні, так що навіть і не личить таке світській людині. А втім, мої думки взагалі ви знаєте; я зовсім нікого не обвинувачую. Сам я білоручка, цього й додержуюсь. Та ми про це вже не раз говорили. Я навіть мав щастя зацікавлювати вас моїми міркуваннями… Ви дуже бліді, Євдокіє Романівно!

— Я цю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, яким усе дозволено… Мені приносив Разуміхін…

— Пан Разуміхін? Статтю вашого брата? В журналі? Є така стаття? Не знав я. От, мабуть, цікаво! Та куди ж ви, Євдокіє Романівно?

— Я хочу бачити Софію Семенівну, — сказала слабким голосом Дунечка. — Як до неї пройти? Вона, може, вже повернулась; я неодмінно хочу її бачити зараз. Хай вона…

Євдокія Романівна не могла договорити; дихання її буквально припинилося.

— Софія Семенівна не повернеться до ночі. Я так гадаю. Вона мала прийти дуже скоро, коли ж ні, то вже дуже пізно…

— А, то ти брешеш! Я бачу… ти брехав… ти все брехав!.. Я не вірю тобі! Не вірю! Не вірю! — кричала Дунечка несамовито, зовсім не тямлячись.

Майже непритомною впала вона на стілець, якого поспішив підставити їй Свидригайлов.

— Євдокіє Романівно, що з вами, опам’ятайтесь! Ось вода. Ковтніть хоч трохи…

Він бризнув на неї водою. Дунечка здригнулася й отямилась.

— Дуже вплинуло! — бурмотів про себе Свидригайлов, нахмурившись. — Євдокіє Романівно, заспокойтесь! Знайте, що в нього є друзі. Ми його врятуємо, визволимо. Хочете, я повезу його за кордон? У мене є гроші; я за три дні добуду квиток. А відносно того, що він убив, то він ще зробить багато добрих справ, так що все це владнається, заспокойтесь. Великою людиною ще може бути. Ну, що з вами? Як ви себе почуваєте?

— Лиха людина! Він ще насміхається. Пустіть мене…

— Куди ви? Та куди ви?

— До нього. Де він? Ви знаєте? Чого ці двері замкнені? Ми ввійшли сюди в ці двері, а тепер вони замкнені на ключ. Коли ви встигли їх замкнути?

— Не можна ж було кричати на всі кімнати те, про що ми тут говорили. Я зовсім не насміхаюсь; мені тільки говорити цією мовою обридло. Ну куди ви така підете? Чи ви хочете пошкодити йому? Ви його доведете до люті, і він сам себе викаже. Знайте, що за ним уже стежать, уже натрапили на слід. Ви тільки йому пошкодите. Почекайте: я бачив його і говорив з ним зараз; його ще можна врятувати. Почекайте, сядьте, обміркуємо разом. Я для того й кликав вас, щоб поговорити про це віч-на-віч і добре обміркувати. Та сядьте ж!

— Як же саме ви можете його врятувати? Хіба його можна врятувати?

Дуня сіла. Свидригайлов сів поруч.

— Все це від вас залежить, від вас, тільки від вас, — почав він, блискаючи очима, майже пошепки, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від хвилювання.

Дуня злякано одхитнулася від нього. Він теж весь тремтів.

— Ви… одне ваше слово, і він врятований! Я… я його врятую. У мене є гроші й друзі. Я зараз же відправлю його, а сам візьму паспорт, два паспорти. Один його, другий мій. У мене друзі; у мене є ділові люди… Хочете? Я візьму ще й вам паспорт… вашій матері… навіщо вам Разуміхін? Я вас теж люблю… Я вас безмірно люблю. Дайте мені край вашої сукні поцілувати, дайте, дайте! Я не можу чути, як вона шелестить. Скажіть мені: зроби ось це, і я зроблю! Я все зроблю! Я неможливе зроблю. У що ви віруєте, в те і я віруватиму. Я все, все зроблю! Не дивіться, не дивіться на мене так! Ви ж мене вбиваєте…

Він почав навіть марити. З ним щось раптом зробилося, наче йому в голову зненацька ударило. Дуня схопилася й кинулася до дверей.

— Відчиніть! відчиніть! — кричала вона крізь двері, кличучи на допомогу і трясучи двері. — Відчиніть же! Невже нікого немає?

Свидригайлов опам’ятався і встав. Губи його повільно розтягалися в злісну і глузливу усмішку, але ще не перестали тремтіти.

— Там нікого немає, — сказав він тихо і повільно, — хазяйка пішла, і даремно так кричати; тільки себе марно хвилюєте.

— Де ключ? Відчини зараз двері, зараз, негідна людина!

— Я ключ загубив і не можу його знайти.

— А? То це насильство! — скрикнула Дуня, сполотніла і кинулася в куток, де вмить загородилася столиком, що потрапив їй під руку. Вона не кричала; але вп’ялася поглядом у свого мучителя і пильно стежила за кожним його рухом. Свидригайлов теж не зрушував з місця і стояв проти неї в іншому кінці кімнати. Він навіть оволодів собою, принаймні зовні. Але обличчя все ще було бліде і глузлива посмішка не сходила з нього.

— Ви сказали зараз “насильство”, Євдокіє Романівно. Коли насильство, то ви ж самі можете зміркувати, що я вжив заходів. Софії Семенівни дома немає; до Капернаумових дуже далеко, п’ять замкнених кімнат. Нарешті, я принаймні вдвоє дужчий за вас, і, крім того, мені боятись нічого, бо вам і потім не можна скаржитись: адже не захочете ж ви справді виказати вашого брата? Та й не повірить вам ніхто: ну, з якої речі дівчина пішла сама до одинокого на квартиру? Так що, коли навіть і братом пожертвуєте, однаково нічого не доведете: насильство дуже важко довести, Євдокіє Романівно.