«Злочин і кара» читати. Федір Достоєвський

У коридорі було темно; вони стояли коло лампи. Якусь хвилину вони дивились один на одного мовчки. Разуміхін потім усе життя пам’ятав цю хвилину. Палаючий і пильний погляд Раскольникова начебто ставав гострішим з кожною миттю, проходив у його душу, у свідомість. Раптом Разуміхін здригнувся. Щось дивне наче майнуло між ними… Якась думка прослизнула, мовби натяк; щось жахливе, потворне, і таке, що обидва зрозуміли враз… Разуміхін зблід як мрець.

— Збагнув тепер? — сказав раптом Раскольников з болісно скривленим обличчям… — Повернись, іди до них, — додав він і, швидко обернувшись, пішов до виходу…

Не стану тепер описувати, що було того вечора у Пульхерії Олександрівни, коли повернувся до них Разуміхін, як він їх заспокоював, як палко запевняв, що треба дати відпочити Роді, поки він нездужає, присягався, що Родя прийде неодмінно, ходитиме щодня, що він дуже, дуже розстроєний, що не треба дратувати його; змальовував, як він, Разуміхін, доглядатиме його, знайде йому доброго лікаря, відомого, цілий консиліум… Одним словом, з того вечора Разуміхін став у них сином і братом.

IV

А Раскольников пішов просто до будинку на канаві, де жила Соня. Будинок був триповерховий, старий, зеленого кольору. Він допитався двірника і дістав від нього не досить докладні відомості, де живе Капернаумов кравець. Розшукавши в кутку на подвір’ї вхід на вузькі й темні сходи, він зійшов, нарешті, на другий поверх і звідти на галерею, що виходила на двір, оперізуючи весь будинок. Поки він блукав у темряві, не розуміючи, де б міг бути вхід до Капернаумова, зненацька за три кроки від нього відчинились якісь двері; він вхопився за них машинально.

— Хто тут? — тривожно спитав жіночий голос.

— Це я… до вас, — відповів Раскольников і ввійшов у малюсіньку передню. Тут, на продавленому стільці, в скривленому мідному свічнику, горіла свічка.

— Це ви! Господи! — слабо скрикнула Соня і стала наче вкопана.

— Куди до вас? Сюди?

І Раскольников, силкуючись не дивитись на неї, швидше пішов у кімнату.

За хвилину ввійшла зі свічкою і Соня, поставила свічку і стала сама перед ним, зовсім розгублена, в невимовному хвилюванні і, видно, злякана таким несподіваним його приходом. Її завжди бліде обличчя зашарілося і навіть сльози виступили на очах… їй було і тоскно, і соромно, і солодко… Раскольников швидко одвернувся і сів на стілець коло стола. Мигцем устиг він оглянути кімнату.

Це була велика кімната, але дуже низька, єдина, яку Капернаумови здавали внайми, замкнені двері до них були в стіні ліворуч. З протилежного боку, в стіні праворуч, були ще другі двері, завжди замкнені наглухо. Там уже була інша, сусідня квартира, під іншим номером. Сонина кімната скидалася на сарай, мала вигляд дуже неправильного чотирикутника, і це робило її потворною. Стіна з трьома вікнами, що виходила на канаву, перерізала кімнату якось навскіс, через що один куток, дуже гострий, заглиблювався кудись далеко, так що його, при поганому освітленні, навіть і розглядіти не можна було як слід; другий же куток був уже надто, до потворного тупий. В усій цій великій кімнаті майже не було меблів. У кутку, праворуч, стояло ліжко; біля нього, ближче до дверей, стілець. Уздовж тієї ж стіни, де було ліжко, біля самих дверей у чужу квартиру, стояв простий, збитий з дощок стіл, покритий синенькою скатеркою, і біля стола два плетених стільці. Коло протилежної стіни, поблизу від гострого кутка, стояв невеликий простого дерева комод, немовби загубившись у пустоті. От і все, що було в кімнаті. Жовтуваті, подерті й заяложені шпалери почорніли в усіх кутках; певно, тут бувало сиро і чадно взимку. Бідність прозирала тут звідусюди, і навіть на ліжку не було завісок.

Соня мовчки дивилась на свого гостя, що так уважно й безцеремонно оглядав її кімнату, і зрештою навіть почала дрижати зо страху, наче стояла перед суддею і вершителем своєї долі.

— Я пізно… Одинадцята година є? — спитав він, усе ще не підводячи на неї очей.

— Є, — пробурмотіла Соня. — А так, звичайно, є! — заквапилася вона раптом, наче в цьому був для неї весь порятунок, — зараз у хазяїв годинник бив… і я сама чула… Є.

— Я до вас востаннє прийшов, — похмуро говорив далі Раскольников, хоч і оце тільки вперше, — я, може, вас не побачу більше.

— Ви… їдете?

— Не знаю… все завтра…

— То ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — затремтів голос у Соні.

— Не знаю. Все завтра вранці… Не в тому річ: я прийшов одне слово сказати…

Він підвів на неї свій задумливий погляд і раптом помітив, що сидить, а вона все ще стоїть перед ним.

— Чого ж ви стоїте? Сідайте, — промовив він голосом, що раптом змінився і став тихим і ласкавим.

Вона сіла. Він привітно і майже з жалем подивився на неї.

— Яка ви худенька! Он яка у вас рука! Зовсім прозора. Пальці, мов у мертвої.

Він узяв її руку. Соня мляво усміхнулась.

— Я й завжди така була, — сказала вона.

— Коли й дома жили?

— Атож.

— Ну, та звичайно! — сказав він уривисто, і враз обличчя його і звук голосу знову змінилися. Він ще раз оглядівся навколо.

— Це ви у Капернаумова наймаєте?

— Еге ж…

— Вони там, за дверима?

— Еге ж… У них теж така сама кімната.

— Всі в одній?

— В одній.

— Я б у вашій кімнаті вночі боявся, — похмуро зауважив він.

— Хазяї дуже хороші, дуже ласкаві, — відповіла Соня, все ще наче не опам’ятавшись і не освоївшись, — і всі меблі, і все… все їхнє. І вони дуже добрі, і діти, теж до мене часто ходять…

— Це ті, недорікуваті?

— Еге ж… Він заїкуватий і кривий до того ж. І дружина теж… Не те що недорікувата, а наче не все вимовляє. Вона добра, дуже. А він колишній кріпак, дворовий. А дітей семеро… і тільки старший один заїкуватий, а інші просто хворі… а не заїкуваті. А ви звідки про них знаєте? — спитала вона з деяким подивом.

— Мені батько ваш усе тоді розповів. Він мені все про вас розповів… І про те, як ви о шостій годині пішли, а о дев’ятій назад повернулися, і про те, як Катерина Іванівна біля вашого ліжка на колінях стояла.

Соня зніяковіла.

— Я його наче сьогодні бачила, — прошепотіла вона нерішуче.

— Кого?

— Батька. Я вулицею йшла, там недалеко, на розі, о десятій годині, а він мовби попереду йде. І зовсім наче він. Я хотіла вже зайти до Катерини Іванівни…

— Ви гуляли?

— Атож, — уривисто прошептала Соня, знову зніяковівши й опустивши очі.

— Катерина Іванівна вас же, мабуть, і била, у батька?

— Ой, ні, що ви, що це ви, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на нього Соня.

— То ви її любите?

— Її? А-я-а-а-акже! — протягнула Соня жалібно, стражденно склавши раптом руки. — Ой! ви її… Коли б ви тільки знали. Адже вона зовсім мов та дитина… Адже вона зовсім наче й не при собі… від горя. А яка вона розумна була… яка великодушна… яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте… ой!

Соня сказала це наче в розпачі, хвилюючись, з мукою ламаючи руки. Бліді щоки її знову спалахнули, в очах відбилося страждання. Видно було, що в ній багато що зачепили, що їй дуже хотілося щось висловити, сказати, заступитись. Якесь ненаситиме співчуття, коли можна так сказати, відбилося раптом в усіх рисах її обличчя.

— Била! Та що це ви! Господи, била! А хоч би й била, то що ж! Ну то що ж! Ви нічого, нічого не знаєте… Вона така нещасна, ой, яка нещасна! І хвора… Вона справедливості прагне. Вона чиста. Вона так вірить, що в усьому справедливість повинна бути, і вимагає… І хоч мучте її, а вона несправедливого не вчинить. Вона сама не помічає, як це все не можна, щоб справедливо було серед людей, і роздратовується… Мов дитина, мов дитина! Вона справедлива, справедлива!

— А з вами що буде?

Соня подивилась запитливо.

— Адже вони на ваше піклування лишилися. Воно, правда, і досі все лежало на вас, і небіжчик на похмілля до вас же ходив просити. Ну, а тепер що ж буде?

— Не знаю, — сумно промовила Соня.

— Вони там залишаться?

— Не знаю, вони на тій квартирі винні; тільки хазяйка, здається, говорила сьогодні, що видворити хоче, а Катерина Іванівна каже, що сама й хвилини не залишиться.

— А звідки в неї така хоробрість? На вас покладається?

— Ой, ні, не кажіть так!.. Ми спільно, однією сім’єю живемо, — раптом знову схвилювалась і навіть роздратувалася Соня, точнісінько неначе розсердилася канарейка або якась інша дрібна пташка. — Та і що ж їй робити? Ну що ж, що ж їй робити! — питала вона, розпалюючись і хвилюючись. — А скільки, скільки вона сьогодні плакала! У неї в голові плутається, ви цього не помітили? Плутається; то турбується, наче маленька, щоб завтра все пристойно було, закуски були і все… то руки ламає, кров’ю харкає, плаче, зненацька битися почне головою об стіну з розпачу. А далі знову утішиться, на вас вона все покладається, каже, що ви тепер їй помічник і що вона де-небудь позичить грошей трохи і поїде у своє місто, зі мною, і пансіон шляхетних дівчат відкриє, а мене візьме вихователькою, і почнеться у нас зовсім нове, прекрасне життя, і цілує мене, обнімає, втішає, і як же вірить! як вірить фантазіям тим! Ну хіба можна їй суперечити? А сама ж цілісінький день сьогодні миє, чистить, лагодить, корито сама, зі своїми ото слабенькими силами, в кімнату втягла, задихалася, так і впала на ліжко; а то ми ще в ряди з нею вранці ходили, черевички Поленьці і Лені купити,[4-18] бо в них подерлися, тільки у нас грошей, коли полічили, і не вистачило, дуже багато не вистачило, а вона такі гарненькі черевички вибрала, бо в неї смак є, ви не знаєте… Тут же в крамниці так і заплакала, при купцях, що не вистачило… Ой, жаль як було дивитися.

— Ну й зрозуміло після цього, що ви… так живете, — сказав з гіркою усмішкою Раскольников.

— А вам хіба не жаль? Не жаль? — захвилювалася знову Соня, — адже ви, я знаю, ви самі останнє віддали, ще нічого не бачивши. А коли б ви все-все бачили, ой господи! А скільки, скільки раз я її до сліз доводила! Та минулого ще тижня! Ой, я! Всього за тиждень до його смерті. Я жорстоко повелася! І скільки, скільки раз я це робила. Ой, цілий день згадувати було тяжко!

Соня навіть руки ламала, говорячи це, від тяжкого спогаду.

— Це ви жорстока?

— Авжеж я, я! Я прийшла тоді, — говорила вона далі, плачучи, — а небіжчик і каже: “почитай мені, каже, Соню, у мене щось голова болить, почитай мені… ось книжечка “, якась книжка в нього, у Андрія Семеновича добув, у Лебезятникова, тут живе, він такі кумедні книжки все приносив. А я кажу: “мені йти час”, так і не схотіла почитати, а зайшла до них головно для того, щоб комірчики показати Катерині Іванівні; мені Лизавета, торговка, комірчики і нарукавники дешево продала, гарненькі, новісінькі і з візерунком. А Катерині Іванівні дуже сподобалися, вона наділа і в дзеркало подивилась на себе, і дуже, дуже їй сподобалися: “подаруй мені, каже, їх, Соню, прошу тебе”. Прошу тебе сказала, і вже так їй хотілося. А куди їй надівати? Так ото: колишня, щаслива пора тільки згадалась! Дивиться на себе в дзеркало, любується, і ніяких же, ніяких же у неї суконь немає, ніяких же речей, от уже кілька років! І нічого ж вона ніколи і ні в кого не попросить; горда, сама радше віддасть останнє, а тут от попросила, — так уже їй сподобалися! А я й пошкодувала віддати, “нащо вам, кажу, Катерино Іванівно?” Так і сказала, “нащо”. А цього ж і не слід було б їй говорити! Вона так на мене подивилась, і так їй тяжко-тяжко стало від того, що я відмовила, і так це було жаль бачити… І не через комірчики тяжко, а через те, що я відмовила, я це бачила. Ой, так ото б, здається, тепер усе повернула, все переробила, всі ці колишні слова… Ой, я!., та що!., адже вам все одно!

— Цю Лизавету торговку ви знали?

— Еге ж… А ви хіба знали? — з якимсь подивом перепитала Соня.

— Катерина Іванівна в сухотах, у лютих; вона незабаром помре, — сказав Раскольников, помовчавши і не відповівши на запитання.

— Ой, ні, ні, ні! — і Соня несвідомим жестом ухопила його за обидві руки, немовби упрошуючи, щоб ні.

— Та це ж краще, коли помре.

— Ні, не краще, не краще, зовсім не краще! — злякано і якось ніби сама не усвідомлюючи, що каже, повторювала вона.

— А діти ж? Куди ж їм тоді, як не до вас?

— Ой, і не знаю вже!.. — скрикнула Соня майже в розпачі і схопилася за голову. Видно було, що ця думка вже багато-багато раз у неї самої зринала, і він тільки пробудив знову цю думку.

— Ну, а якщо ви, ще при Катерині Іванівні, тепер, захворієте, і вас у лікарню одвезуть, ну що тоді буде? — безжально наполягав він.

— Ой, що ви, що ви! Оцього вже не може бути! — і обличчя Соні скривив страшний переляк.

— Як це не може бути? — провадив далі Раскольников з жорстокою усмішкою, — не застраховані ж ви? Тоді що з ними буде? На вулицю всією оравою підуть, вона буде кашляти і просити, і об стіну де-небудь головою битись, як сьогодні, а діти плакатимуть… А там упаде, в часть одвезуть, у лікарню, помре, а діти…

— Ой, ні!.. Бог цього не допустить! — вихопилось, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало.

Раскольников підвівся і почав ходити кімнатою. Минув якийсь час. Соня стояла, опустивши руки і голову, в невимовній тузі.

— А збирати гроші не можна? На чорний день відкладати? — спитав він, раптом зупиняючись перед нею.

— Ні, — прошептала Соня.

— Певна річ, ні! А пробували? — додав він мало не з насмішкою.

— Пробувала.

— І не вийшло! Ну, та зрозуміло! Чого й питати!

І знову він заходив кімнатою. Минув ще якийсь час.

— Не щодня ж дістаєте?

Соня ще більше засоромилась, і обличчя її знову зашарілося.

— Ні, — прошептала вона з тяжким зусиллям.

— З Поленькою, певно, те ж саме буде, — сказав він зненацька.

— Ні, ні! Не може бути, ні! — мов несамовита, голосно скрикнула Соня, наче її раптом ножем поранили. — Бог, Бог такого жаху не допустить!..

— А як інші — то допускає ж.

— Ні, ні! Її Бог укриє, Бог!.. — повторювала вона, не тямлячи себе.

— Та може, Бога того зовсім і немає, — з якоюсь навіть зловтіхою сказав Раскольников, засміявся й подивився на неї.

Обличчя Соні раптом дуже змінилося: по ньому пробігли судороги. З невимовним докором глянула вона на нього, хотіла щось сказати, та нічого не могла вимовити, і тільки раптом гірко-гірко заридала, закривши руками обличчя.

— Ви кажете, у Катерини Іванівни в голові плутається; у вас самої в голові плутається, — промовив він після недовгої мовчанки.

Минуло хвилин п’ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя. Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли… Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня відхитнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.

— Що ви, що це ви? Переді мною! — пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце.

Він одразу ж підвівся.

— Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився, — якось дико промовив він і одійшов до вікна. — Слухай, — додав він, повернувшись до неї за якусь мить, — я оце сказав одному кривдникові, що він не вартий одного твого мізинця… і що я моїй сестрі зробив сьогодні честь, посадовивши її поруч з тобою.

— Ой, що це ви їм сказали! І при ній? — злякано скрикнула Соня, — сидіти зі мною! Честь! Та я ж… безчесна… Ой, що це ви сказали!

— Не за безчестя і гріх я сказав це про тебе, а за велике страждання твоє. А що ти велика грішниця, то це так, — додав він майже з якимсь піднесенням, — а найбільш тим ти грішниця, що марно зрадила і занапастила себе. Ще б пак це не жах! Хіба не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті, — промовив він майже несамовито, — як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та у воду — і враз усе кінчити!

— Аз ними що ж буде? — тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам.

Раскольников чудно глянув на неї. Він усе прочитав у одному її погляді. Отже, справді у неї самої була вже ця думка. Може, багато раз і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би одразу з усім покінчити, і так серйозно, що тепер майже й не здивувалась, почувши його слова. Навіть жорстокості їх не помітила (смислу докорів його й особливого погляду його на її ганьбу вона, звичайно, теж не помітила, і це він бачив). Але він зрозумів цілком, як страшенно змучила її, і давно вже, думка про безчесне й ганебне її становище. Що ж, що ж би могло досі, думав він, спиняти рішимість її покінчити одразу? І тут тільки збагнув він до кінця, що важили для неї ці бідолашні, маленькі діти-сироти і ця безпорадна напівбожевільна Катерина Іванівна з її сухотами й биттям головою об стіну.

А проте йому знов-таки було ясно, що Соня зі своїм характером і з хоч невеликим, та все-таки розвитком, ні в якому разі не могла так лишатись. Усе-таки йому було незрозуміло: чому вона так надто вже довго могла лишатись у такому становищі і не збожеволіла, коли вже не мала сил кинутись у воду? Звичайно, він розумів, що становище Соні — явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, скоро ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце: він це бачив; вона вся була перед ним…

“Їй три дороги, — думав він: — кинутись у канаву, потрапити в божевільню або… або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам’янить серце”. Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальності, отже жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірніший.

“Та невже ж це правда, — вигукнув він у думці, — невже ж і це створіння, яке ще зберегло чистоту духу, свідомо втягнеться, нарешті, в цю мерзотну, смердючу яму? Невже це втягування вже почалося, і невже тому тільки вона і могла витерпіти досі, що розпуста вже не здається їй такою огидною? Ні, ні, бути цього не може! — вигукував він, як недавно Соня, — ні, від канави вдержувала її досі думка про гріх, і вони, ті… Якщо ж вона досі ще не збожеволіла… Але хто ж сказав, що вона ще не збожеволіла? Хіба вона при здоровому розумі? Хіба так можна говорити, як вона? Хіба при здоровому розумі так можна міркувати, як вона? Хіба так можна ходити над загибеллю, прямо над смердючою ямою, в яку її вже втягає, і махати руками і вуха затикати, коли їй говорять про небезпеку? Що вона, чи не на чудо сподівається? І певно, що так. Хіба все це не ознаки божевілля?”

Він з упертістю спинився на цій думці. Таке пояснення йому навіть подобалося більш, ніж будь-яке інше. Він почав пильніше вдивлятися в неї.

— Так ти багато молишся Богу, Соню? — спитав він її.

Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.

— Що ж би я була без Бога? — швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку.

“Ну, так воно і є!” — подумав він.

— А тобі Бог що за це дає? — випитував він далі.

Соня довго мовчала, наче не мала сил відповісти. Слабенька грудь її аж колихалася від хвилювання.

— Мовчіть! Не питайте! Ви не достойні!.. — скрикнула вона раптом, суворо й гнівно дивлячись на нього.

“Так воно і є! так воно і є!” — повторював він настійливо в думці.

— Все дає! — швидко прошептала вона, знову опустивши очі.

“От і все! От і пояснення всьому!” — подумав він, з жадібною цікавістю розглядаючи її.

З новим, дивним, майже болісним почуттям вдивлявся він у це бліде, худе й вугласте, зовсім дитяче личко, в ці лагідні голубі очі, які можуть блискати таким вогнем, такою суворою непохитною силою, в це маленьке тіло, яке ще тремтіло від обурення і гніву, і все це здавалося йому дедалі чуднішим, майже неможливим. “Юродива! юродива!” — твердив він про себе.

На комоді лежала якась книжка. Він щораз, проходячи повз комод, помічав її, а тепер узяв і подивився. Це був Новий Заповіт у російському перекладі. Книжка була стара, в потертій шкіряній оправі.

— Це звідки? — крикнув він їй через кімнату.

Вона стояла на тому ж місці, коло стола.

— Принесли мені, — відповіла вона, мовби нехотя і не дивлячись на нього.

— Хто приніс?

— Лизавета принесла, я просила.

“Лизавета! дивно!” — подумав він. Все в Соні ставало для нього щодалі більш дивним і чудним. Він переніс книжку до свічки і почав гортати.

— Де тут про Лазаря? — спитав він раптом.

Соня недовірливо дивилася вниз і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.

— Про воскресіння Лазаря де? Відшукай мені, Соню.

Вона скоса глянула на нього.

— Не там дивитесь… у четвертому Євангелії… — суворо прошептала вона, не підходячи до нього.

— Знайди і прочитай мені, — сказав він, сів, поклав лікті на стіл, підпер рукою голову і понуро втупився кудись убік, приготувавшись слухати.

“Тижнів через три на сьому версту[4-19] просимо уклінно! Я, здається, сам там буду, коли ще гірше чого не станеться”, — бурмотів він сам собі.

Соня нерішуче підійшла до стола, недовірливо вислухавши дивне бажання Раскольникова. Проте взяла книжку.

— Хіба ви не читали? — спитала вона, подивившись на нього через стіл спідлоба. Голос її ставав чимдалі суворішим.

— Давно… Коли вчився. Читай!

— А в церкві не чули?

— Я… не ходив. А ти часто ходиш?

— Н-ні, — прошептала Соня.

Раскольников усміхнувся.

— Розумію… Батька, виходить, завтра не підеш ховати?

— Піду. Я й минулого тижня була… панахиду замовляла.

— По кому?

— По Лизаветі. Її сокирою вбили.

Він нервував щодалі більше. В голові почало паморочитись.

— Ти з Лизаветою приятелювала?

— Атож… Вона була справедлива… вона приходила… рідко… їй не можна було. Ми з нею читали і… розмовляли. Вона Бога узрить.[4-20]

Дивно звучали для нього ці книжні слова, і знову новина: якісь таємні зустрічі з Лизаветою, і обидві — юродиві.

“Тут і сам зробишся юродивим! це ж заразливо!” — подумав він. — Читай! — скрикнув він раптом настійливо і роздратовано.

Соня все вагалася. Серце її стукотіло. Не сміла якось йому читати. Майже з мукою дивився він на “нещасну божевільну”.

— Навіщо вам? Ви ж не віруєте?.. — прошептала вона тихо і мовби задихаючись.

— Читай! Я так хочу! — наполягав він, — читала ж Лизаветі!

Соня розгорнула книгу І відшукала місце. Руки її тремтіли, голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.

“Був же хворий один, Лазар у Віфанії…”[4-21] — вимовила вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова, голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.

Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і що більше розумів це, то якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати і викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці немовби становили справжню і вже давню, може, таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім’ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він узнав тепер, і узнав напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер — “хоч би що там сталося потім!”… Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання… Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку стиха, і далі читала одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го стиха:

“І багато з юдеїв до Марти й Марії прийшли, щоб за брата розважити їх. Тоді Марта, почувши, що надходить Ісус, побігла зустріти Його, Марія ж удома сиділа. І Марта сказала Ісусові: “Коли б, Господи, був Ти отут, — не вмер би брат мій. Та й тепер — знаю я, — що чого тільки в Бога попросиш, то дасть тобі Бог” “.

Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос…

“Промовляє до неї Ісус: “Воскресне твій брат!” Відказує Марта Йому: “Знаю, що у воскресіння останнього дня він воскресне”. Промовив до неї Ісус: “Я воскресіння і життя. Хто вірує в Мене, — хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе і вірує в Мене, — повіки не вмре. Чи ти віруєш у це?” Вона каже Йому: (і, наче з болем перевівши дух, Соня роздільно і з силою прочитала, мовби сама привселюдно виголошувала:)

“Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, Син Божий, що має прийти на цей світ””.

Вона було спинилась, швидко підвела на нього очі, але одразу пересилила себе і почала читати далі. Раскольников нерухомо сидів і слухав не обертаючись, спершися ліктями на стіл і дивлячись убік. Дочитали до 32-го стиха.

“Як Марія ж прийшла туди, де був Ісус, і Його вгледіла, то впала до ніг Йому та й говорила до нього: “Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат”. А Ісус, як побачив, що плаче вона, і плачуть юдеї, що з нею прийшли, то в дусі розжалобився та й зворушився Сам, і сказав: “Де його ви поклали?” Говорять Йому: “Іди, Господи, та подивися!” І заплакав Ісус. А юдеї казали: “Дивись, як любив Він його”. А з них дехто сказали: “Чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив, щоб і цей не помер?Раскольников обернувся і з хвилюванням дивився на Соню. Так воно і є! Вона вже вся трусилася, і це була, безперечно, справжня гарячка. Він сподівався цього. Вона дочитувала вже до слів про найвеличніше і небачене чудо, і почуття великого торжества охопило її. Голос її зробився дзвінким мов метал; торжество і радість бриніли в ньому і зміцнювали його. В очах темніло, і рядки плуталися, але вона знала напам’ять те, що читала. Читаючи останній стих: “чи не міг же зробити Отой, Хто очі сліпому відкрив…”, вона, знизивши голос, палко і пристрасно передала сумнів, докір і огуду невіруючих, засліплених юдеїв, які зараз, за якусь мить, наче вражені громом, упадуть, заридають та увірують… “І він, він — теж засліплений і невіруючий, — він теж зараз почує, він теж увірує, так, так! зараз же, тепер же”, — мріялось їй, і вона тремтіла від радісного сподівання.

“Ісус же розжалобивсь знову в Собі, і до гробу прийшов. Була ж то печера, і камінь на ній налягав. Промовляє Ісус: “Відваліть цього каменя!” Сестра вмерлого Марта до Нього: “Уже, Господи, чути, — бо чотири вже дні він у гробі””.

Вона енергійно зробила наголос на слові: чотири.

“Ісус каже до неї: “Чи тобі не казав Я, що як будеш ти вірувати — славу Божу побачиш?” І зняли тоді каменя. А Ісус ізвів очі до неба й промовив: “Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене”. І, промовивши це, Він скричав гучним голосом: “Лазарю, — вийди сюди”! І вийшов померлий, (голосно і палко прочитала вона, трясучись і холонучи, мовби сама бачила все навіч): по руках і ногах обв’язаний пасами, а обличчя у нього було перев’язане хусткою. Ісус каже до них: “Розв’яжіть його та й пустіть, щоб ходив”.

І багато з юдеїв, що посходилися до Марії та бачили те, що Він учинив, у Нього ввірували”.

Далі вона не читала і не могла читати, закрила книгу і швидко підвелася зі стільця.

— Все про воскресіння Лазаря, — уривисто і суворо прошептала вона і стала нерухомо, одвернувшись убік, не сміючи і наче соромлячись підвести на нього очі. Гарячковий дрож ще не залишив її. Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги. Минуло хвилин п’ять, а може й більше.

— Я про діло прийшов говорити, — голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні.

Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість світилася в ньому.

— Я сьогодні рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.

— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір’ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.

— У мене тепер одна ти, — додав він. — Підемо разом… Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!

Очі його блищали.

“Мов божевільний!” — подумала в свою чергу Соня.

— Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок назад.

— Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю, — та й годі. Однакова мета!

Вона дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.

— Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їм, — провадив він далі, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе й прийшов.

— Не розумію… — прошептала Соня.

— Потім зрозумієш. Хіба ти не те саме вчинила? Ти теж переступила… змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя… своє (це все одно!). Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній…[4-22] Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!

— Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бентежно схвильована його словами.

— Навіщо? Бо так не можна лишатись — ось навіщо! Треба ж нарешті розміркувати серйозно й прямо, а не по-дитячому плакати й кричати, що Бог не допустить! Ну що буде, коли й справді тебе завтра в лікарню одвезуть? Та не у своєму розумі й сухотна, незабаром помре, а діти? Хіба Поленька не загине? Невже не бачила ти тут дітей, по кутках, яких матері милостині просити посилають? Я довідувався, де живуть ці матері і в якій обстановці. Там діти не можуть лишатись дітьми. Там семирічний уже розбещений і злодій. А діти ж — образ Христа: “Царство Небесне належить таким”.[4-23] Він велів їх шанувати й любити, вони майбутнє людство…

— Що ж, що ж робити? — істерично плачучи і ламаючи руки, повторювала Соня.

— Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш… Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам’ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь, потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означали. Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай!

Соня вся злякано здригнулась.

— Та хіба ви знаєте, хто вбив? — спитала вона, леденіючи від жаху і дико дивлячись на нього.

— Знаю і скажу… Тобі, тільки тобі! Я тебе вибрав. Я не прощення прийду просити до тебе, я просто скажу. Я тебе давно обрав, щоб сказати тобі це, ще тоді, коли батько про тебе говорив і коли Лизавета була жива, я це подумав. Прощай. Руки не подавай. Завтра!

Він вийшов. Соня дивилась на нього мов на божевільного; та вона й сама була наче безумна і відчувала це. В голові в неї паморочилося. “Господи! Звідки він знає, хто вбив Лизавету? Що означали ці слова? Яке все це страшне! ” Але водночас їй ніщо не спадало на думку. Ніяк! Ніяк!.. “О, він, певно, дуже нещасний!.. Він покинув матір і сестру. Чому? Що сталося? І які в нього наміри? Що це він їй говорив? Він поцілував їй ногу і говорив… говорив (так, він ясно це сказав), що без неї вже не може жити… О господи!”

В гарячці і в маренні перебула цілу ніч Соня. Вона то схоплювалась іноді, плакала, руки ламала, то засинала знову гарячковим сном, і їй снилися Поленька, Катерина Іванівна, Лизавета, читання Євангелія і він… він, з його блідим обличчям, з палаючими очима… Він цілує їй ноги, плаче… О господи!

За дверима справа, за тими самими дверима, що відділяли квартиру Соні від квартири Гертруди Карлівни Рессліх, була проміжна кімната, в якій давно вже ніхто не жив; вона була частиною квартири пані Рессліх і здавалася внайми, про що й вивішені були оголошення на воротях і наклеєні папірці на вікнах, які виходили на канаву. Соня здавна звикла вважати цю кімнату нежилою. А тим часом, весь цей вечір, коло дверей у пустій кімнаті простояв пан Свидригайлов і, притаївшись, підслухував. Коли Раскольников пішов, він постояв, подумав, пішов навшпиньки у свою кімнату, суміжну з пустою, взяв стілець і тихенько переніс його до самих дверей, що вели у кімнату Соні. Розмова здалася йому цікавою і знаменною і дуже, дуже сподобалась, — так сподобалась, що він і стільця приніс, щоб у майбутньому, хоч і завтра, наприклад, не довелося простояти цілу годину на ногах, а влаштуватися зручніше, щоб уже з усіх поглядів мати цілковите задоволення.

V

Коли другого ранку, рівно об одинадцятій годині, Раскольников увійшов у будинок —ї часті, у відділ пристава слідчих справ, і попросив доповісти про себе Порфирію Петровичу, то навіть здивувався, як довго його не приймали: минуло принаймні десять хвилин, поки його покликали. А він гадав, що повинні були б, здається, так одразу на нього й накинутись. Тим часом він стояв у приймальні, а повз нього ходили туди й сюди люди, яким, здається, було до нього байдуже. В другій кімнаті, схожій на канцелярію, сиділо й писало кілька писарів, і очевидно було, що ніхто з них навіть уявлення не мав, хто і що таке Раскольников. Неспокійним і підозріливим поглядом позирав він навколо, роздивляючись: чи немає часом хоч якогось конвойного, якогось таємного ока, призначеного його стерегти, щоб він, бува, кудись не втік? Та нічого подібного не було: він бачив самі тільки канцелярські, дрібно-заклопотані обличчя, потім ще якихось людей, і нікому з них не було до нього ніякого діла: хоч іди він зараз, куди забажає. Все більше й більше зміцнювалася в нього думка, що коли б справді цей загадковий вчорашній незнайомий, цей привид, що наче виринув з-під землі, все знав і все бачив, — то хіба дозволили б йому, Раскольникову, так стояти тепер і спокійно дожидатися? І хіба чекали б його тут аж до одинадцятої години, поки йому самому заманеться завітати? Виходило, що або той незнайомий ще нічого не доніс, або… або просто він теж нічого не знає, і сам, на свої очі, нічого не бачив (та і як міг він бачити?), отже, все це, вчорашнє, що трапилося з ним, Раскольниковим, знову-таки було марення, роздуте подразненою і хворою уявою його. Цей здогад, ще навіть вчора, під час найбільшої тривоги і розпачу, почав зміцнюватися в ньому. Передумавши все це тепер і готуючись до нового бою, він відчув раптом, що дрижить, — і навіть обурення закипіло в ньому, коли він догадався, що дрижить від страху перед ненависним Порфирієм Петровичем. Найстрашніше було для нього зустрітися з ним знову: він ненавидів його без краю, і навіть боявся своєю ненавистю якось виявити себе. І таке велике було його обурення, що враз у нього припинився дрож: він приготувався ввійти з холодним і зухвалим виглядом і дав собі слово якомога більше мовчати, вдивлятись і вслухатися і, хоч цього разу принаймні, будь-що-будь, подолати хворобливо дратівну натуру свою. Саме в цей час і покликали його до Порфирія Петровича.

Виявилось, що Порфирій Петрович був у себе в кімнаті сам один. Кабінетом його була кімната ні велика, ні маленька; стояли в ній: великий письмовий стіл перед диваном, оббитим клейонкою, бюро, шафа в кутку і кілька стільців — все казенні меблі, з жовтого полірованого дерева. В кутку, в задній стіні, або, сказати краще, в перегородці, були зачинені двері: за перегородкою, виходить, були ще якісь кімнати. Коли Раскольников увійшов, Порфирій Петрович одразу ж причинив за ним двері, і вони лишилися віч-на-віч. Він зустрів свого гостя, здавалося, з найвеселішим і найпривітнішим виглядом, і тільки вже трохи згодом Раскольников, за деякими ознаками, помітив у ньому начебто замішання, мовби його зненацька збили з пантелику або застали на чомусь дуже приховуваному і потайному.

— А, шановний друже! От і ви… у наших краях… — почав Порфирій, простягнувши йому обидві руки. — Ну, сідайте ж, голубчику! А може, ви не любите, щоб вас називали шановним другом і… голубчиком, — отак собі tout court?[*] За фамільярність, будь ласка, не вважайте… Сюди ось, на диванчик.

Раскольников сів, не зводячи з нього очей.

“У наших краях”, вибачення за фамільярність, французьке слівце “tout court” тощо — все це було неспроста. “Він одначе ж мені обидві руки простягнув, а ні одної ж не дав, опустив вчасно”, — майнула в нього підозрілива думка. Обидва стежили один за одним, але як тільки погляди їх зустрічались, обидва блискавично одводили їх один від одного.

— Я вам приніс той папірець… про годинник тобто… ось. Чи так написано, чи знову, може, переписати?

— Що? Папірець? Так, так… Не турбуйтесь, саме так, як треба, — озвався, немовби в поспіху, Порфирій Петрович і, вже сказавши це, взяв папір і переглянув його. — Еге ж, саме так, як треба. Більше нічого й не потрібно, — підтвердив він тією ж скоромовкою і поклав папірець на стіл. Потім, за хвилину, вже говорячи про щось інше, взяв його знову зі стола і переклав до себе на бюро.

— Ви, здається, говорили вчора, що хотіли б допитати мене… за всіма правилами… щодо мого знайомства з тією… вбитою? — почав знову був Раскольников, — “ну навіщо я вставив здається? ” — промайнув у нього блискавкою докір собі. — Ну чого я так непокоюсь, що вставив оце здається? — майнула зараз же інша думка, теж блискавично.

І він раптом відчув, що підозріливість його, від самого зіткнення з Порфирієм, по двох тільки словах, по двох тільки поглядах, уже набрала за якусь тільки мить потворних розмірів… і що це дуже небезпечно: нерви подразнюються, хвилювання зростає. “Біда! Біда!.. Знову проговорюся”.

— Так-так-так! Не турбуйтесь! Ще є час, ще є час, — бурмотів Порфирій Петрович, ходячи туди й сюди коло стола, але якось безладно, ніби кидаючись то до вікна, то до бюро, то знову до стола, то уникаючи настороженого погляду Раскольникова, то раптом зупиняючись на місці і втуплюючись йому просто в очі. Надзвичайно дивною здавалась при цьому його маленька, товстенька і кругла фігурка, схожа на м’ячик, що перекочується в різні боки і враз одскакує від стін і кутків.

— Встигнемо ще, встигнемо!.. А ви курите? Є у вас? Ось прошу, цигарочка, — вів він далі, подаючи гостеві цигарку. — Знаєте, я приймаю вас у цій кімнаті, а квартира ж моя тут-таки, за перегородкою… казенна, а я тепер на приватній, тимчасово. Полагодити треба було тут дещо. Тепер майже все готове… казенна квартира, знаєте, це хороша річ, га? Як ви гадаєте?

— Авжеж, хороша річ, — відповів Раскольников, майже з насмішкою дивлячись на нього.

— Хороша річ, хороша річ… — повторював Порфирій Петрович, начебто замислившись раптом над чимсь зовсім іншим, — а так! Хороша річ! — мало не скрикнув він зрештою, зненацька скинувши очима на Раскольникова і зупиняючись від нього за два кроки. Це багаторазове нісенітне повторювання, що казенна квартира хороша річ, занадто вже своєю недоладністю суперечило серйозному, глибоко-думному і загадковому поглядові, який він звернув тепер на свого гостя.

Але це ще більш підігріло злість Раскольникова, і він уже ніяк не міг утриматись від глузливого і досить необережного визивного зауваження.

— А знаєте що, — сказав він раптом, майже зухвало дивлячись на Порфирія і мовби відчуваючи втіху від своєї зухвалості, — адже ж є, здається, таке юридичне правило, такий прийом юридичний — для всіляких слідчих — спершу почати здалека, з дрібничок або навіть із серйозного, та тільки зовсім стороннього, щоб, сказати б, підбадьорити або, певніше, відволікти увагу допитуваного, приспати його обережність, і потім раптом, якомога несподіваніше, ошелешити його в самісіньке тім’я яким-небудь найвирішальнішим і найнебезпечнішим запитанням; адже так? Про це, здається, в усіх правилах і порадниках і досі свято згадується?

— Так, так… що ж, ви гадаєте, це я вас казенною квартирою того… га? — І, сказавши це, Порфирій Петрович прищулився, підморгнув; щось веселе й хитре майнуло на його обличчі, зморщечки на лобі розгладились, очиці звузились, риси обличчя розтяглися, і він раптом зайшовся нервовим довгим сміхом, здригаючись і колихаючись усім тілом і дивлячись просто в очі Раскольникову. Той, зробивши певне зусилля, засміявся був і собі; але коли Порфирій, побачивши, що й він теж сміється, зайшовся вже таким сміхом, що аж побагровів, то огида Раскольникова раптом переважила всю його обережність: він перестав сміятись, нахмурився і пильним, повним ненависті поглядом стежив за Порфирієм, не зводячи з нього очей, увесь час, поки той наче навмисно довго і нестримно сміявся. Необережність була, проте, явна з обох боків: виходило, що Порфирій Петрович начебто сміється в очі зі свого гостя і дуже мало бентежиться від того, що гість приймає цей сміх з ненавистю. Це було дуже знаменним для Раскольникова: він зрозумів, що, певно, Порфирій Петрович і в останню зустріч зовсім не бентежився, а, навпаки, можливо, сам він, Раскольников, піймався в пастку; що тут явно щось є, чого він не знає, якийсь намір; що, може, все вже підготовлено і зараз, в цю мить виявиться і впаде на нього…

Він одразу ж перейшов просто до справи, підвівся з місця і взяв кашкета.

— Порфирію Петровичу, — почав він рішуче, але з досить помітною роздратованістю, — ви вчора виявили бажання, щоб я прийшов для якогось допиту. (Він особливо зробив наголос на слові допиту.) Я прийшов, і коли вам потрібно щось, то питайте, а ні, то дозвольте вже мені піти. Мені ніколи, у мене справи… Мені треба бути на похороні того самого роздавленого кіньми чиновника, про якого ви… теж знаєте… — додав він, одразу ж розсердившись на себе за цей додаток і ще більше роздратувавшись, — мені все це обридло, чуєте, і давно вже… я почасти через те й хворий був… одним словом, — майже скрикнув він, відчувши, що фраза про хворобу ще більш недоречна, — одним словом: або питайте мене, або відпустіть зараз же… а коли питати, то не інакше як за всіма правилами! Інакше не дозволяю; а тому поки що прощайте, бо нам удвох тепер нема чого робити.

— Господи! Та що це ви! Та про що вас питати, — засокотів раптом Порфирій Петрович, одразу ж змінивши тон і вигляд і враз переставши сміятись, — та не турбуйтесь, будь ласка, — клопотався він, то знову кидаючись на всі боки, то раптом заходжуючись садовити Раскольникова, — ще є час, ще є час, і все це самі дурниці! Я, навпаки, такий радий, що ви нарешті до нас прийшли… Я як гостя вас приймаю. А за цей сміх проклятий ви, голубчику, Родіоне Романовичу, даруйте мені. Родіон Романович? Адже так, здається, вас по батькові?.. Нервова я людина, розсмішили ви мене дуже дотепністю вашого зауваження; іншим разом, далебі, затрушуся, мов гумовий, та отак на півгодини… Смішливий такий. З комплекцією моєю навіть паралічу побоююсь. Та сідайте ж, що це ви?.. Прошу вас, голубчику, а то подумаю, що ви розсердились…

Раскольников мовчав, слухав і стежив за ним, усе ще гнівно нахмурившись. Він, проте, сів, але не випускав з рук кашкета.

— Я вам одну річ, голубчику Родіоне Романовичу, скажу про себе, так би мовити, на пояснення характеристики, — вів далі, ходячи кімнатою, Порфирій Петрович і, як і до того, мовби уникаючи зустрітись очима зі своїм гостем. — Я, знаєте, хлопець нежонатий, до церемоній особливих не звик, знають мене мало, і до того ж я безнадійно заскнілий, жовтяком став… і… і… чи помітили ви, Родіоне Романовичу, що в нас, тобто в нас у Росії, і надто тут, у Петербурзі, коли двоє розумних людей, які не дуже ще між собою знайомі, але, сказати б, взаємно поважають один одного, як от ми тепер з вами, зійдуться разом, то аж півгодини ніяк не можуть знайти теми для розмови, — їжачаться один на одного, сидять і взаємно ніяковіють. В усіх є тема для розмови, у дам, наприклад… у людей, наприклад, найвищого товариства, завжди є про що розмовляти, c’est de rigueur,[*] а середньої верстви люди, як ми — всі соромливі і небалакучі… мислячі тобто. Чого це так, голубчику? Інтересів громадських, чи що, немає, або надто ми вже чесні й один одного обманювати не хочемо, не знаю. Га? Як ви гадаєте? Та кашкетик покладіть свій, наче йти зараз надумали, далебі, ніяково дивитись… Я, навпаки, такий радий…

Раскольников поклав кашкета, мовчки і серйозно, нахмурено вслухаючись у пусту і плутану балаканину Порфирія: “Та що він, увагу мою, чи що, справді, хоче приспати дурним своїм базіканням? “

— Кавою вас не пригощаю, бо тут не місце; але хвилин якихось п’ять чом не посидіти з приятелем, для розваги, — не вгаваючи, торохтів Порфирій, — і знаєте, всі ці службові обов’язки… та ви, голубчику, не ображайтесь, що я от усе ходжу туди й сюди; вибачте, голубчику, дуже не хотів би вас образити, але моціон мені ну просто ж необхідний. Усе сиджу і такий уже радий походити хвилин із п’ять… бо геморой… усе гімнастикою збираюсь лікуватись; там, кажуть, статські, дійсні статські і навіть таємні радники[4-24] залюбки через вірьовочку стрибають; он воно як, наука тобто, в наш час… еге ж. А щодо цих тутешніх обов’язків, допитів і всієї цієї формалістики… от ви, голубе, зараз самі згадали про ті допити, то знаєте, справді, голубчику Родіоне Романовичу, ці допити іншим разом того, хто допитує, більш, ніж допитуваного, з пантелику збивають… Це ви, голубе, цілком влучно і слушно зараз зауважили. (Раскольников не зауважував нічого подібного.) Заплутаєшся! Далебі, заплутаєшся! і все ж те саме й те саме, мов той барабан! Он реформа йде, і ми хоч у назві будемо перейменовані,[4-25] хе! хе! хе! А вже про прийоми наші юридичні, — як влучно ви висловились, — то вже зовсім, цілком з вами згоден. Ну хто ж, скажіть, з усіх обвинувачуваних, навіть із найсірішої мужви, не знає, що його, наприклад, спочатку почнуть сторонніми запитаннями усипляти (як ви влучно зауважили), а потім раптом і ошелешать у самісіньке тім’я обухом, хе! хе! хе! в самісіньке тім’я, за влучним порівнянням вашим! хе! хе! то ви це справді подумали, що я квартирою вас хотів… хе! хе! Насмішник же ви. Ну, не буду! Ага, до речі, одне слівце інше тягне, одна думка іншу кличе, — от ви про форму теж допіру згадали, відносно, знаєте, допиту… Та що ж за формою! Форма, знаєте, в багатьох випадках, достеменна дурниця. Іншим разом тільки по-дружньому поговориш, дивись — і більше користі. Форма ніколи не втече, щодо цього дозвольте мені вас заспокоїти; та й що таке, власне кажучи, форма, я вас питаю? Формою не можна на кожному кроці зв’язувати слідчого. Робота слідчого це ж, так би мовити, вільне мистецтво, з певного погляду, або щось подібне до цього… хе-хе-хе!

Порфирій Петрович передихнув. Він так і сипав безперестану то нісенітні пусті фрази, то раптом пускав якісь загадкові слівця і зараз же знову збивався на нісенітницю. Кімнатою він уже майже бігав, дедалі швидше переступаючи своїми товстими ніжками, все дивлячись униз, заклавши праву руку за спину, а лівою безперервно помахуючи і виробляючи різні жести, які увесь час на диво не відповідали його словам. Раскольников раптом помітив, що, швидко ходячи кімнатою, він разів зо два начебто затримувався коло дверей, на якусь тільки мить, і мовби прислухався… “Жде він чого, чи як?”

— А це ви справді цілком маєте рацію, — знову підхопив Порфирій, весело і надзвичайно простодушно дивлячись на Раскольникова (через що той так і здригнувся і вмить приготувався), — справді маєте рацію, що з форм отих юридичних з такою дотепністю посміялися, хе-хе! Оці (деякі, звичайно) глибокодумно-психологічні прийоми наші дуже смішні, та, мабуть, і некорисні, якщо формою дуже зв’язані. Еге ж… знов-таки я про форму: ну, коли б я визнавав, або, певніше, підозрівав кого-небудь, того, другого, третього, що він, сказати б, злочинець, у якійсь там справі, мені дорученій… Адже ви на юриста готуєтесь, Родіоне Романовичу?

— Так, готувався…

— Ну, то от вам, так би мовити, і невеличкий приклад на майбутнє, — тобто не подумайте, що я вас учити наважився: адже он ви які статті про злочини друкуєте! Ні, а так, мовляв, як факт, маленький приклад насмілюся навести, — отож, коли б вважав я, приміром, що той, або другий, або третій — злочинець, ну навіщо, спитаю я вас, став би я його до часу турбувати, хоча б я й докази проти нього мав? Одного я повинен, наприклад, заарештувати якнайшвидше, а інший же не такого характеру; то чом би й не дозволити йому погуляти містом, хе-хе-хе! Ні, ви, я бачу, не зовсім розумієте, то я вам ясніше це зображу: коли б посадив я його, наприклад, передчасно, то ж цим я йому, чого доброго, моральну, сказати б, опору дав би, хе-хе! ви смієтеся? (Раскольников і не думав сміятись: він сидів, міцно стуливши губи, не одводячи свого запаленого погляду від очей Порфирія Петровича.) А тимчасом це ж так, з деякими суб’єктами особливо, бо люди дуже різні, а практика до всіх однакова. Ви он теперечки кажете: докази; воно правда, що докази, але ж докази, голубчику, з двома кінцями здебільшого, а я ж слідчий, отже, слабка людина, каюсь: хотілося б слідство, так би мовити, математично ясно подати, хотілося б такий доказ добути, щоб як на двічі по два — чотири! Щоб ним прямо й незаперечно все було доведено! А посади того суб’єкта передчасно — хоч би я був і конче переконаний, що це він у — то я ж, може, сам у себе засоби відберу до дальшого його викриття, а чому? А тому, що я йому, сказати б, певне становище надам, так би мовити, психологічно його улаштую і заспокою, от він і укриється від мене у свою шкаралупу: зрозуміє, нарешті, що він арештант. Кажуть он, у Севастополі, зараз же після Альми,[4-26] розумні люди боялись, що от-от атакує ворог відкритою силою і одразу ж візьме Севастополь; а як побачили, що ворог правильній облозі перевагу віддав і першу лінію будує,[4-27] то он як, кажуть, зраділи і заспокоїлись розумні оті люди: принаймні на два місяці, значить, діло затяглося, бо коли ще там правильною облогою візьмуть! Знову смієтеся, знову не вірите? Воно, звичайно, маєте рацію й ви! А маєте, маєте! Це все поодинокі випадки, згоден з вами; згаданий випадок безумовно поодинокий! Але ось що при цьому, ласкавий Родіоне Романовичу, бачити треба: адже загального випадку, того самого, на який усі юридичні форми і правила приміряно і на підставі якого їх виведено і в книжки записано, зовсім не існує, через те саме, що кожна справа, кожний, наприклад, злочин, скоро він станеться в дійсності, зараз же й обертається на цілком поодинокий випадок; та іноді ще на який: так-таки ні на що попереднє не схожий. Прекумедні часом випадки трапляються в цьому плані. Та коли б лишив я отакого добродія зовсім самого: не брав би його і не турбував, але щоб знав він щогодини і щохвилини, або принаймні підозрівав, що я все знаю, всю підноготну, і вдень і вночі пильную його, невсипуще його стережу, і щоб відчував він підозріння і страх, то ж, їй-богу, закрутився б, запевняю вас, сам прийшов би, та, чого доброго, ще й зробив би щось, що вже на двічі по два скидалося, так би мовити, математичний вигляд мало б, — воно ж і приємно. Це й з мужиком репаним може статися, а вже з нашим братом, сучасно розумною людиною, та ще в певний бік розвиненою, то й поготів! Тому, голубчику, що дуже важлива штука зрозуміти, в який бік розвинена людина. А нерви ж, нерви ж, ви їх отак і забули! Адже все це нині хворе, та кволе, та роз’ятрене!.. А жовчі ж, жовчі в них усіх скільки! Та це ж, скажу я вам, при нагоді справжнісінька копальня! І який мені з того клопіт, що він ходить містом незв’язаний! Та хай, хай собі погуляє поки що, хай, я ж і без того знаю, що він моя жертвочка і нікуди не втече від мене! Та й куди йому втекти, хе-хе! За кордон, чи як? За кордон поляк утече,[4-28] а не він, тим більше що я пильную, та й заходів ужив. У глиб вітчизни втече, чи як? Але ж там мужики живуть, справжні, сірі, російські; отже, сучасно розвинена людина скоріше в тюрму піде, ніж з такими іноземцями, як мужички наші, жити, хе-хе! Та це все дурниці, ще не головне. Що таке: втече! це сама форма, а головне ж не те; не через те тільки він не втече від мене, що нікуди втекти: він у мене психологічно не втече, хе-хе! Чуєте, який вираз! Він за законом природи в мене не втече, хоч би навіть і було куди втекти. Бачили метелика коло свічки? Ну, то отак і він увесь час, увесь час буде коло мене, як коло свічки, кружляти; воля немилою стане, почне замислюватись, заплутуватись, сам себе геть усього заплутає, мов у тенетах, затривожить себе до смерті!.. Мало того: сам мені яку-небудь математичну штучку, на зразок двічі по два, приготує, — варто тільки дати йому антракт щонайдовший… І увесь час, увесь час навкруг мене кола робитиме, щораз звужуючи та звужуючи радіус, і — гульк! Прямо мені у рот і влетить, я його тут і проковтну, а це ж дуже приємно, хе-хе-хе! Ви не вірите?

Раскольников не відповів, він сидів блідий і нерухомий, все так само напружено вдивляючись в обличчя Порфирія.

“Наука добра! — думав він, холодіючи. — Це навіть уже й не кішка з мишею, як було вчора. І не силу ж він свою мені даремно показує і… підказує: він надто для цього розумний… Тут намір інший, але який? Ет, дурниця, брат, лякаєш ти мене й хитруєш! Немає в тебе доказів, і вчорашній незнайомець не існує! А ти просто з пантелику збити хочеш, роздратувати мене хочеш спершу, та в цьому стані і прищикнути, тільки дзуськи, зірвешся, зірвешся! Але навіщо ж, навіщо ж до такої міри мені підказувати?.. На хворі, чи що, нерви мої він розраховує?.. Ні, брат, дзуськи, зірвешся, хоч ти щось і приготував… Ну, от і побачимо, що саме ти приготував”.

І він зібрав усі сили, готуючись до страшної і невідомої катастрофи. Часом йому хотілося кинутись і тут же на місці задушити Порфирія. Він ще йдучи сюди цієї злості боявся. Він відчував, що його губи пересохли, серце колотиться, піна запіклась на губах. Але він усе-таки вирішив мовчати і до певного моменту не мовити й слова. Він зрозумів, що це найкраща тактика в його становищі, бо він не тільки не проговориться, але, навпаки, роздратує мовчанкою самого ворога, і, можливо, той йому ж і проговориться сам. Принаймні він сподівався цього.

— Ні, ви, я бачу, не ймете віри, думаєте, що це все з мого боку жарти невинні, — не вгамовувався Порфирій, щодалі веселіючи та раз у раз хихикаючи від задоволення, і знову почав кружити кімнатою, — воно, звичайно, ви маєте рацію, у мене й фігуру вже так сам Бог створив, що тільки комічні думки в інших викликає; справжній тобі буфон;[*] та я вам от що скажу і знову повторю, що ви, голубчику, Родіоне Романовичу, — даруйте вже мені, старому, — людина ще молода, сказати б, першої молодості, а тому найвище від усього розум людський шануєте, як і вся молодь. Грайлива гострота розуму і далекі від реальності доводи його вас ваблять. І це точнісінько як колишній австрійський гофкрігсрат, наприклад, наскільки тобто я можу судити про воєнні події: на папері ото вони і Наполеона розбили і в полон взяли, і вже як там, у себе в кабінеті, все щонайхитріше розрахували і передбачили, а дивись, генерал їхній Мак і здається в полон з усією своєю армією,[4-29] хе-хе-хе! Бачу, бачу, голубчику Родіоне Романовичу, смієтеся ви з мене, що я, така цивільна людина, все з воєнної історії приклади добираю. Та що робити, вразливе місце моє, люблю військову справу, і вже так люблю я читати всі ці воєнні реляції… ні, я таки справді своєю кар’єрою знехтував. Мені б військовим служити, далебі. Наполеоном, може, і не став би, ну а що вже майором, то був би, хе-хе-хе! Отож я вам тепер, голубчику, всю правду скажу щодо того, тобто поодинокого випадку: дійсність і натура людська, добродію ви мій, є важлива річ, і ой як іноді найпрозорливіший розрахунок підтинають! Ей, послухайтесь старого, серйозно кажу, Родіоне Романовичу (говорячи це, ледве чи тридцяти-п’ятирічний Порфирій Петрович справді неначе враз якось постарів: навіть голос його змінився, і увесь він ніби скарлючився), — до того ж людина я одверта… Одверта я людина чи ні? Як на вашу думку? Та здається ж, цілком одверта: такі ось речі вам дурно розповідаю, та ще й винагороди за це не правлю, хе-хе! Ну, то от вестиму далі: гострий розум, на мою думку, пречудова річ; це, сказати б, окраса природи і втіха нашого життя, і які вже, здається, фокуси може він виробляти, так що іншим разом здається, де вже там щось розгадати якомусь небораці слідчому, який до того ж і сам своєю фантазією захоплений, як і завжди буває, бо теж людина! Але натура людська небораці слідчому допомагає, от біда! А про це й не подумає молодь, що захоплюється гострим розумом та “переступає через усі перешкоди” (як ви дуже влучно і хитро висловилися). Він, правда, і збреше, той чоловік — отой поодинокий випадок, incognito, і збреше як слід у найхитріший спосіб;[4-30] тут би, здається, і тріумф, і втішайся з плодів своєї винахідливості, а він натомість, бух! та в найцікавішому, в найскандальнішому місці і знепритомніє. Воно, щоправда, кволість, задуха теж іноді в кімнатах буває, та все-таки! Все-таки думку подав! Збрехав він хоч і бездоганно, а про натуру свою забув. Он воно, небезпека де! Вдруге, захоплюючись вигадливістю свого розуму, почне дурити людину, яка його підозріває, зблідне, наче навмисно, наче роль граючи, та занадто вже натурально зблідне, занадто вже правдоподібно, дивись — і знову подав думку! Хоч і обдурить з першого разу, та за ніч той і надумається, коли не дурень. Та на кожному тобі кроці отак! Та що: сам наперед почне забігати, сунути носа почне туди, де й не питають, здійматиме розмову раз у раз про те, про що б треба, навпаки, мовчати, різні алегорії почне підпускати, хе-хе! сам прийде і питати почне: чого це, мовляв, мене довго не беруть? хе-хе-хе! І це ж з найрозумнішою людиною може статися, з психологом і літератором! Натура — дзеркало, дзеркало, ще й найпрозоріше. Дивись у нього і любуйся, от що! Та що це ви так зблідли, Родіоне Романовичу, чи не душно вам, чи не відчинити часом віконечко?

— О, не турбуйтесь, будь ласка, — скрикнув Раскольников і зненацька зареготав, — будь ласка, не турбуйтесь!

Порфирій зупинився навпроти нього, почекав і раптом теж зареготав. Раскольников підвівся з дивана, враз різко припинивши свій, зовсім наче припадковий, сміх.

— Порфирію Петровичу! — сказав він голосно і виразно, хоч ледве стояв на тремтячих ногах, — я, нарешті, бачу ясно, що ви рішуче підозріваєте мене в убивстві тієї старої та її сестри Лизавети. Зі свого боку заявляю вам, що все це мені давно набридло. Коли ви певні, що маєте право мене законно переслідувати, то переслідуйте; арештувати, то арештуйте. Але сміятись собі в очі і мучити себе я не дозволю…

Раптом губи його затремтіли, очі запалились люттю, і стриманий досі голос набрав сили.

— Не дозволю! — крикнув він раптом, вдаривши кулаком по столу, — чуєте ви це, Порфирію Петровичу? Не дозволю!

— Ой господи, та що це знову! — вигукнув, здається, зовсім переляканий, Порфирій Петрович, — голубчику! Родіоне Романовичу! Рідний! Батечку! Та що це з вами?

— Не дозволю! — голосно почав знову Раскольников.

— Батечку, тихше! Адже почують, прибіжать! Ну що ми тоді їм скажемо, подумайте! — прошепотів охоплений жахом Порфирій Петрович, наближаючи своє обличчя до самого обличчя Раскольникова.

— Не дозволю, не дозволю! — машинально повторив Раскольников, але теж зненацька зовсім тихо.

Порфирій швидко обернувся і побіг одчинити вікно.

— Повітря пустити, свіжого! Та водиці б вам, голубчику, випити, адже це припадок! — І він метнувся був до дверей сказати, щоб принесли води, але тут же в кутку, дуже до речі, знайшовся графин з водою.

— Голубчику, випийте, — шептав він, підбігаючи до Раскольникова з графином, — це допоможе… — Переляк і сама турбота Порфирія Петровича були такі натуральні, що Раскольников замовк і з гострою цікавістю почав його роздивлятись. Води, проте, він не взяв.

— Родіоне Романовичу! любий! та ви так себе до божевілля доведете, запевняю вас, е-ех! Випийте-но! Та випийте хоч трошечки!

Він таки примусив його взяти склянку з водою в руки. Той машинально підніс її до рота, але, схаменувшись, з огидою поставив на стіл.

— Еге ж, припадочок у нас був! Отак ви знову, голубчику, колишню хворобу собі повернете, — засокотів із дружнім співчуттям Порфирій Петрович, проте все ще з якимсь розгубленим виглядом. — Господи! Та хіба ж можна так не берегтись? Он і Дмитро Прокопович до мене вчора приходив, — згоден, згоден, у мене характер уїдливий, поганий, а вони он який з цього висновок зробили!.. Господи! Прийшов учора, після вас, ми саме обідали, говорив-говорив, я тільки руками розвів; ну, думаю… ах ти, господи! Від вас, чи що, він приходив? Та сідайте ж, голубе, присядьте ради Христа!

— Ні, не від мене! Але я знав, що він до вас пішов і чого пішов, — різко відповів Раскольников.

— Знали?

— Знав. То що ж з того?

— Та те, голубе, Родіоне Романовичу, що я не такі ще ваші подвиги знаю; все мені відомо! Адже я знаю, як ви ото квартиру наймати ходили, мало не вночі, коли вже зовсім смерклося, та в дзвоник почали дзвонити, та про кров розпитували, та робітників і двірників з пантелику збили. Адже я розумію настрій ваш душевний, тодішній… та ви ж отак себе просто до божевілля доведете, їй-богу ж! Закрутитесь! Обурення у вас дуже вже сильно кипить, благородне, від кривди, якої ви зазнали, спершу від долі, а потім від квартальних, от ви й кидаєтесь туди й сюди, щоб, сказати б, швидше всіх примусити заговорить і тим усе разом покінчити, бо набридли вам ці дурниці і всі ці підозріння. Адже так? угадав, який настрій?.. Тільки ви отак не тільки себе, а й Разуміхіна в мене закрутите; дуже вже він добрий для цього, самі знаєте. У вас от хвороба, а в нього доброчесність, отже, виходить, хвороба і до нього причеплива… От я вам, голубчику, коли заспокоїтесь, розкажу… та сідайте ж, голубчику, ради Христа. Прошу вас, спочиньте, ви ж самі на себе не схожі; та сідайте ж.

Раскольников сів, дрож його проходив, і жар виступав в усьому тілі. В глибокому подиві, напружено слухав він зляканого Порфирія Петровича, що так по-дружньому клопотався коло нього. Але він не вірив жодному його слову, хоч і відчував якесь дивне бажання повірити. Несподівані слова Порфирія про квартиру зовсім його приголомшили. “Як же це, він, виходить, знає про квартиру? — подумав він раптом, — і сам же мені й розповідає!”

— Еге ж, був майже точнісінько такий випадок, психологічний, у судовій практиці нашій, хворобливий такий випадок, — вів далі скоромовкою Порфирій. — Теж наклепав один на себе убивство, та ще ж як наклепав: цілу галюцинацію підвів, факти подав, обставини розповів, збив усіх, а чого? Сам він, зовсім неумисне, був, почасти, причиною вбивства, але тільки почасти, і як дізнався про те, що він убивцям дав привід, затужив, задумуватися став, почало йому всяке привиджуватись, схибнувся з розуму, та й упевнив сам себе, що він і є убивця! Та вже правительствуючий сенат,[4-31] нарешті, у справі тій розібрався і виправдав бідолаху та під опіку віддав. Спасибі правительствуючому сенатові! Ай-ай-ай! Та це ж що буде, голубе? Отак можна й гарячку дістати, коли вже так тягне нерви свої подразнювати, вночі дзвоники ходити смикати та про кров розпитувати! Цю ж психологію я добре вивчив на практиці. Адже отак людину Іноді з вікна або дзвіниці плигнути тягне, і відчуття таке спокусливе. Отак і дзвоники… Хвороба, Родіоне Романовичу, хвороба! На хворобу свою надто мало зважаєте. Порадилися б з досвідченим медиком, а то що у вас отой гладкий!.. Марення у вас! Це все у вас просто в маренні робиться!..

На мить все так і закрутилося в очах у Раскольникова.

“Невже, невже, — зринала думка, — він бреше і тепер? Неможливо, неможливо!” — відганяв він її, передчуваючи наперед, до якої міри шалу і люті може вона довести його, передчуваючи, що від шалу може збожеволіти.

— Це було не в маренні, це було наяву! — скрикнув він, напружуючи всі сили свого розуму, щоб збагнути гру Порфирія. — Наяву, наяву! Чуєте?

— Аякже, розумію і чую! Ви і вчора говорили, що не марите, дуже навіть наполягали, що не марите! Все, що ви можете сказати, розумію! Гай-гай!.. Та послухайте ж, Родіоне Романовичу, батечку ви мій, от хоч би ця обставина. Адже коли б ви справді, незаперечно були винні або хоч якось причетні до цієї проклятої справи, ну з якої речі стали б ви самі наполягати, що не в маренні ви все це робили, а, навпаки, при повному розумі? Та ще дуже наполягати — якось дуже вперто наполягати — ну навіщо, навіщо і з якої речі? Та зовсім же навпаки, як на мою думку. Коли б ви за собою щось таке знали, то вам саме треба було б твердити, що безперечно, мовляв, у маренні! Чи так я кажу? Адже так?

Щось лукаве почулося в цьому запитанні. Раскольников відхитнувся аж до спинки дивана, коли Порфирій нахилився до нього, і мовчки, здивовано розглядав його.

— Або от про пана Разуміхіна, щодо того, чи від себе він учора приходив говорити, чи з вашої намови? Та вам якраз треба б говорити, що від себе приходив, і утаїти, що ви його намовили! Але ж ось ви не утаюєте! Ви наполягаєте на тому, що саме з вашої намови!

Раскольников ніколи не наполягав на цьому. Холод пройшов у нього по спині.

— Ви все брешете, — сказав він повільно і слабо, зі скривленими у болісну посмішку губами, — ви мені знову хочете показати, що всю мою гру знаєте, всі відповіді мої знаєте наперед, — говорив він, сам майже відчуваючи, що вже як слід не зважує своїх слів, — залякати мене хочете… або просто смієтеся з мене…

Він не одводив свого втупленого в Порфирія погляду, кажучи це, і раптом в очах його блиснула безмежна злість.

— Брешете ви все! — скрикнув він. — Ви самі добре знаєте, що найкращий викрут для злочинця — це по можливості не утаювати, чого можна не таїти. Не вірю я вам!

— Ой і недовірливі ж ви! — захихотів Порфирій, — та з вами, голубчику, і не домовишся; мономанія якась у вас. Отже, не вірите мені? А я вам скажу, що вже вірите, вже на чверть аршина повірили, а я зроблю, що повірите і на цілий аршин, бо щиро вас люблю і щиро вам бажаю добра.

Губи Раскольникова затремтіли.

— Еге ж, бажаю, серйозно це вам скажу, — вів далі Порфирій, злегка, по-дружньому взявши за руку Раскольникова вище ліктя, — серйозно кажу: зважте на вашу хворобу. Та ще ж он до вас і родина тепер приїхала; про неї хоч подумайте. Дбати про них і догоджати їм слід, а ви їх тільки лякаєте…

— Що вам до того? Звідки ви це знаєте? Чого так цікавитесь? Ви стежите, виходить, за мною і хочете мені це показати?

— Голубчику! Та від вас же, від вас же самих про все дізнався! Ви й не помічаєте, як ото у хвилюванні своему все самі розказуєте, перш ніж вас спитають, і мені й іншим. Від пана Разуміхіна, Дмитра Прокоповича, теж учора багато цікавих подробиць почув. Ні, от ви мене перебили, а я скажу, що через недовірливість вашу, хоч ви і он який розумний, ви навіть здоровий погляд на речі втратили. Ну от, наприклад, хоч знову щодо тої ж теми, про дзвоники: та отакий скарб, отакий факт (адже це неабиякий факт!) я вам так, з руками й з ногами, і виказав, цебто я, слідчий! І ви нічого в цьому не бачите? Коли б я та підозрівав вас хоч трошечки, чи ж так слід би було мені повестися! Мені, навпаки, слід би спочатку приспати підозріння ваші і знаку не дати, що я про цей факт уже знаю; відвернути отак вас у протилежний бік, та раптом, мов обухом по тім’ю (за вашим же висловом), і ошелешити: “А що, мовляв, добродію, робили ви в квартирі вбитої о десятій годині вечора, та замалим чи не об одинадцятій? А навіщо дзвонили? А навіщо про кров розпитували? А навіщо двірників з пантелику збивали і в часть, до квартального поручика, кликали?” От як би слід мені повестися, коли б я хоч трошечки вас підозрівав. Слід би було за всіма правилами від вас показання відібрати, обшук зробити та, можливо, ще вас і заарештувати… Виходить, я на вас не маю підозріння, коли інакше повівся! А ви он здоровий погляд на речі втратили, та й не бачите нічого, ще раз кажу!

Раскольников здригнувся всім тілом, так що Порфирій Петрович дуже ясно помітив це.

— Брешете ви все! — скрикнув він, — я не знаю ваших намірів, але ви все брешете… Допіру ви зовсім не те говорили, і помилитись я не можу… Ви брешете!

— Я брешу? — підхопив Порфирій, мабуть, розпалюючись, але зберігаючи дуже веселий і насмішкуватий вигляд і, здається, анітрохи не турбуючись тим, якої думки про нього п. Раскольников. — Я брешу?.. Ну, а як я з вами зараз повівся (цебто я, слідчий), сам вам підказуючи і розкриваючи всі засоби до захисту, сам уже вам усю цю психологію підводячи: “Хвороба, мовляв, марення, скривджений був; меланхолія та квартальні”, і все інше? Га? хе-хе-хе? Хоч воно одначе, — скажу до речі, — всі ці психологічні засоби до захисту, відмовки та виверти дуже непереконливі, та й з двома кінцями: “Хвороба, мовляв, марення та мріяння, привиджувалося, не пам’ятаю”, все це так, але чому це, голубе, в недузі тій та в маренні все тільки таке привиджується, а не інше? Могло ж бути й інше? Чи так воно? Хе-хе-хе-хе!

Раскольников гордо і зневажливо подивився на нього.

— Одним словом, — впевнено І голосно сказав він, підводячись і трохи відштовхнувши при цьому Порфирія, — одним словом, я хочу знати: чи визнаєте ви мене остаточно вільним від підозрінь, чи ні? Кажіть, Порфирію Петровичу, кажіть, рішуче й остаточно, та швидше, зараз!

— Біда та й годі! Ну й біда ж мені з вами, — вигукнув Порфирій із зовсім веселим, лукавим і анітрохи не збентеженим виглядом. — Та й нащо вам знати, нащо вам так багато знати, коли вас ще й не починали турбувати анітрохи! Адже ви наче та дитина: дай та подай вогонь у руки! І чого ви так турбуєтесь? Чого самі ви так до нас напрошуєтесь, з якої причини? Га? хе-хе-хе!

— Повторюю вам, — крикнув розлючений Раскольников, — що не можу довше терпіти…

— Чого саме? Невідомості? — перебив Порфирій.

— Не знущайтесь з мене! Я не хочу… Кажу вам, що не хочу! Не можу й не хочу!.. Чуєте! Чуєте! — крикнув Раскольников, стукнувши знову кулаком по столу.

— Та тихше ж, тихше! Почують же! Серйозно попереджаю: побережіть себе. Я не жартую! — промовив пошепки Порфирій, але цього разу в обличчі його вже не було недавнього по-баб’ячому добродушного і зляканого виразу; навпаки, тепер він прямо наказував, суворо насупивши брови і мовби разом відкидаючи всі таємниці і двозначності. Але це було тільки на мить. Спантеличений спочатку Раскольников раптом впав у справжню несамовитість; та дивно: він знову послухався наказу говорити тихше, хоч і був у найвищому пароксизмі[4-32] люті.

Я не дозволю себе мучити! — зашептав він раптом, як і недавно, з болем і ненавистю вмить усвідомлюючи, що не може не скоритись наказові, і розлютовуючись від цієї думки ще більше, — заарештуйте мене, обшукайте мене, але ж дійте за всіма правилами, а не грайтеся зі мною! Не смійте!..

— Та не турбуйтесь ви про форму, — перебив Порфирій з тією ж лукавою усмішкою і начебто навіть із насолодою милуючись Раскольниковим, — я вас, голубчику, запросив тепер по-домашньому, зовсім по-дружньому!

— Не хочу я вашої дружби і плюю на неї! Чуєте ви? І от вам: беру кашкет і йду. Ану, що тепер скажеш, коли маєш намір заарештувати?

Він схопив кашкет і рушив до дверей.

— А сюрпризик хіба не хочете подивитись? — захихотів Порфирій, знову беручи його вище ліктя і зупиняючи біля порога. Він ставав дедалі веселіший і грайливіший, що остаточно позбавляло Раскольникова будь-якого самовладання.

— Який сюрпризик? що таке? — спитав він, раптом спиняючись і злякано дивлячись на Порфирія.

— Сюрпризик, ось тут, за дверима в мене сидить, хе-хе-хе! (Він показав пальцем на замкнені двері в перегородці, що вели в його казенну квартиру.) — Я навіть замкнув, щоб не втік.

— Що таке? де? що?.. — Раскольников підійшов був до дверей і хотів відчинити, але вони були замкнені.

— Замкнено, ось і ключ!

І справді, Порфирій витяг з кишені і показав йому ключ.

— Брешеш ти все! — закричав Раскольников, уже не стримуючись, — брешеш, полішинель проклятий![4-33] — і кинувся на Порфирія, який метнувся до виходу, хоч і нітрохи не злякався.

— Я все, все розумію! — підскочив до нього Раскольников. — Ти брешеш і дратуєш мене, щоб я себе виказав…

— Та вже більше й не можна себе виказати, голубчику, Родіоне Романовичу! Адже ви шаленіти почали. Не кричіть, бо я людей покличу.

— Брешеш, нічого не буде! Клич людей! Ти знав, що я хворий, і роздратувати мене хотів до шалу, щоб я себе виказав, от який твій намір! Ні, ти факти давай! Я все зрозумів! У тебе фактів немає, у тебе самі тільки мізерні, незначні догадки замєтовські!.. Ти знав мій характер, до шалу мене довести хотів, а потім приголомшити раптом попами та депутатами…[4-34] Ти їх чекаєш, га? Чого чекаєш? Давай сюди!

— Ну, які тут депутати, голубчику! Приверзеться ж людині! Та як же тут за формою діяти, як ви кажете, справи ви, рідний мій, не знаєте… А форма не втече, самі побачите!.. — бурмотів Порфирій, прислухаючись до дверей.

Справді, в цей час біля самих дверей у другій кімнаті почувся якійсь гомін.

— А, йдуть! — скрикнув Раскольников, — ти за ними послав!.. Ти їх чекав!.. Ти розрахував… Ну, давай сюди всіх: депутатів, свідків, що хочеш… давай! Я готовий, готовий!

Але тут сталося щось дивне, настільки несподіване для звичайного ходу речей, що вже, певна річ, ні Раскольников, ні Порфирій Петрович такої розв’язки не могли передбачити.

VI

Вже потім, коли Раскольников згадував про цю подію, все поставало в його пам’яті в такому вигляді:

Гомін, що почувся за дверима, раптом збільшився, і двері трохи прочинилися.

— Що там? — крикнув з досадою Порфирій Петрович. — Я ж попередив…

Якусь мить ніхто не відповідав, але чути було, що за дверима товпилися кілька чоловік і начебто когось відштовхували.

— Та що там таке? — стривожено повторив Порфирій Петрович.

— Арештанта привели, Миколая, — озвався чийсь голос.

— Не треба! Геть! Почекати!.. Чого він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфирій, кидаючись до дверей.

— Та він… — почав був знову той самий голос і враз осікся.

Секунди зо дві, не більше, тривала справжня боротьба; потім раптом начебто хтось когось із силою відштовхнув, і якийсь дуже блідий юнак ступив прямо в кабінет Порфирія Петровича.

Вигляд того юнака з першого погляду був дуже чудний. Він дивився просто перед собою, але начебто нікого не бачив. В очах його блискала рішимість, але водночас смертельна блідість вкривала його обличчя, наче його привели на страту. Зовсім побілілі губи злегка здригалися.

Він був дуже молодий, одягнений по-простому, середній на зріст, худорлявий, з волоссям, остриженим кружальцем,[4-35] з тонкими, мовби сухими рисами обличчя. Той, кого він відштовхнув коло дверей, одразу ж кинувся за ним у кімнату і встиг схопити його за плече: це був конвойний; але Миколай смикнув руку і знову вирвався від нього.

У дверях збилось кілька цікавих. Дехто з них хотів увійти. Все описане сталося в якусь мить.

— Геть, рано ще! Почекай, поки покличуть!.. Нащо його передчасно привели? — бурмотів надзвичайно роздосадуваний, мовби спантеличений Порфирій Петрович. Але Миколай раптом став на коліна.

— Чого тобі? — крикнув Порфирій здивовано.

— Винен! Мій гріх! Я вбивця! — раптом сказав Миколай, трохи мовби задихано, але досить голосно.

Секунд десять тривала мовчанка, всі наче остовпіли; навіть конвойний відсахнувся і вже не підходив до Миколая, а позадкував машинально до дверей і став там нерухомо.

— Що таке? — скрикнув Порфирій Петрович, виходячи з раптового заціпеніння.

— Я… убивця… — повторив Миколай, помовчавши трохи.

— Як… ти… Як… Кого ти вбив?

Порфирій Петрович, видимо, розгубився.

Миколай знову помовчав трохи.

— Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну, я… вбив… сокирою. Затьмарення найшло… — додав він раптом і знову замовк. Він усе не підводився з колін.

Порфирій Петрович якусь мить стояв, мовби роздумуючи, потім враз отямився і замахав руками на непроханих свідків. Ті вмить подалися назад, і двері зачинились. Потім він глянув на Раскольникова, який стояв у кутку, дико дивлячись на Миколая, рушив був до нього, але одразу ж спинився, глянув знову на нього, перевів погляд на Миколая, потім знову на Раскольникова, далі ще раз на Миколая і раптом, наче вжалений якоюсь думкою, знову напустився на Миколая.

— Ти мені чого зі своїм затьмаренням наперед вириваєшся? — крикнув він на нього майже із злістю. — Я тебе ще не питав: находило що на тебе чи ні… кажи: ти вбив?

— Я вбивця… признаюся… — відповів Миколай.

— Е-ех! Чим ти вбив?

— Сокирою. Припас.

— Ач, квапиться! Сам?

Миколай не зрозумів запитання.

— Сам убив?

— Сам. А Митька не винен і до всього того не причетний.

— Та не поспішай ти з Митькою твоїм! Е-ех!.. Як же ти, ну як же ти зі сходів тоді збіг? Адже двірники вас обох зустріли?

— Це я тоді… щоб очі відвести… біг з Митькою, — поквапливо, наче заздалегідь приготувався, відповів Миколай.

— Ну, так воно і є! — злісно крикнув Порфирій, — не свої слова говорить! — пробурмотів він, мовби сам до себе, і раптом погляд його знову впав на Раскольникова.

Він так захопився з Миколаєм, що на якусь мить навіть забув про Раскольникова. Тепер же раптом опам’ятався, навіть зніяковів.

— Родіоне Романовичу, голубчику! Пробачте, — кинувся він до нього, — так же не можна; прошу вас… вам тут нема чого… я й сам… бачите, які сюрпризи! Прошу вас!..

І, взявши його за руку, він показав йому на двері.

— Ви, здається, цього не сподівались? — промовив Раскольников, який, звичайно, нічого ще не розумів ясно, але вже встиг значно заспокоїтись.

— Та й ви, голубе, не сподівались. Ач, ручка як он труситься, хе-хе!

— Та й ви труситесь, Порфирію Петровичу.

— І я трушуся; не сподівався ж!

Вони вже стояли на дверях. Порфирій нетерпляче чекав, щоб Раскольников пішов.

— А сюрпризик отой так і не покажете? — промовив раптом Раскольников.

— Говорить, а в самого он ще зубки в роті один об одний клацають, хе-хе! Іронічна ви людина! Ну, то до побачення.

— По-моєму, то прощайте!

— Як Бог дасть, як Бог дасть! — пробурмотів Порфирій з якоюсь кривою посмішкою.

Проходячи через канцелярію, Раскольников помітив, що багато хто на нього пильно подивився. В прихожій, у натовпі, він встиг розглядіти обох двірників з того будинку, яких він тоді вночі кликав із собою до квартального. Вони стояли і чогось чекали. Та тільки він вийшов на сходи, аж раптом знову почув за собою голос Порфирія Петровича. Обернувшись, він побачив, що той, засапавшись, доганяв його.

— Одне слівце, Родіоне Романовичу; там щодо всього цього іншого як Бог дасть, а все-таки за формою дещо доведеться спитати… Отже, ми ще побачимось, отак…

І Порфирій спинився перед ним з посмішкою.

— Отак, — додав він ще раз.

Здавалося, що йому ще щось хотілося сказати, та якось не вимовлялося.

— А ви мене, Порфирію Петровичу, вибачте відносно того, що сталося оце… я погарячився, — почав було Раскольников, який уже зовсім підбадьорився, аж до непереборного бажання похизуватись.

— Нічого, нічого, — майже радісно підхопив Порфирій. — Та я й сам… Уїдливий характер у мене, каюсь, каюсь! Та от ми зустрінемось. Якщо Бог дасть, то й скоро, скоро зустрінемось!

— І остаточно пізнаєм один одного? — підхопив Раскольников.

— І остаточно пізнаєм один одного, — підтримав Порфирій Петрович і, примружившись, дуже серйозно подивився на нього. — А тепер на іменини?

— На похорон.

— Чи то пак, на похорон! Здоров’я ж своє бережіть, здоров’я…

— А я вже й не знаю, чого вам побажати зі свого боку! — сказав Раскольников, уже спускаючись сходами, але раптом знову обернувшись до Порфирія, — побажав би більших успіхів, але ж бачите, яка ваша посада кумедна!

— А чом же кумедна? — зараз же наставив вуха Порфирій Петрович, який теж повернувся був, щоб піти.

— Та як же, он цього бідолаху Миколая ви, десь певно, он як терзали й мучили, психологічно, на свій манір, аж поки він не признався; вдень і вночі, певно, доводили йому: “Ти вбивця, ти вбивця…”, — ну, а тепер, коли він уже признався, ви його знову по кісточках розминати почнете: “Брешеш, мовляв, не ти вбивця! Не міг ти ним бути! Не свої ти слова говориш!” Ну то як же після цього не кумедна посада?

— Хе-хе-хе! А таки помітили, що я сказав допіру Миколаєві, що він “не свої слова говорить”?

— Як же не помітити?

— Хе-хе! Дотепні, дотепні ви. І все ото ви помічаєте! Справді грайливий розум! Найкумеднішу ж ото струну і зачепите… хе-хе! Це ж, здається, Гоголю, з письменників, кажуть, ця риса була найбільш властива?

— Еге ж, Гоголю…

— А так, Гоголю… до приємного побачення…

— До приємного побачення…

Раскольников пішов просто додому. Він був такий спантеличений, що, прийшовши до себе і кинувшись на диван, із чверть години тільки відпочивав і намагався хоч трохи зібратися з думками. Про Миколая він і не брався міркувати: він відчував, що вражений; що в признанні Миколая є щось непоясненне, дивне, чого йому не збагнути нізащо. Але признання Миколая було фактом. Наслідки цього факту йому одразу ж стали ясні: неправда не могла не розкритись, і тоді візьмуться знову за нього. Та принаймні до того часу він вільний і має неодмінно щось для себе зробити, бо небезпеки не уникнути.

А все ж таки, яких розмірів вона набрала? Становище почало вияснюватись. Пригадуючи начорно, в загальному зв’язку всю недавню сцену з Порфирієм, він не міг не здригнутися ще раз від жаху. Звичайно, він не знав ще всіх намірів Порфирія, не міг збагнути його розрахунки. Але частина гри була розкрита, і вже, звичайно, ніхто краще за нього не міг розуміти, який страшний був для нього цей “хід” у грі Порфирія. Ще трохи, і він міг виказати себе цілком, уже з фактами. Знаючи про його дратівливість і, з першого погляду, правильно схопивши й зрозумівши його характер, Порфирій діяв хоч і надто рішуче, але майже напевне. Безперечно, Раскольников встиг уже себе і перед тим дуже скомпрометувати, але до фактів усе-таки ще не дійшло; все це ще було тільки саме розумування. Проте чи правильно він усе це тепер розуміє? Чи не помиляється часом? До якого саме кінця вів сьогодні все Порфирій? Чи справді було в нього що-небудь приготовано сьогодні? Та й що саме? Справді він чекав чогось чи ні? Як саме розійшлися б вони сьогодні, коли б не сталася несподівано катастрофа, через Миколая?

Порфирій показав майже всю свою гру; звичайно, ризикнув, але показав, і (здавалося весь час Раскольникову) коли б справді у Порфирія було щось іще, то він показав би й те. Що це мав бути за “сюрприз”? Може, насмішка? Означало це що-небудь чи ні? Чи могло б під цим ховатись хоч щось схоже на факт, на ґрунтовне обвинувачення? Вчорашній незнайомець? Куди ж він подівся? Де він був сьогодні? Адже коли тільки є що-небудь у Порфирія ґрунтовне, то вже, звичайно, воно пов’язано з вчорашнім незнайомцем…

Він сидів на дивані, похиливши голову, спершись ліктями на коліна і закривши руками обличчя. Нервовий дрож в усьому його тілі не вщухав. Нарешті він підвівся, взяв кашкета, подумав і рушив до дверей.

Йому якось несподівано спало на думку, що принаймні сьогодні він майже напевно може вважати себе в безпеці. Раптом у серці своєму він відчув мало не радість; йому захотілося швидше потрапити до Катерини Іванівни. На похорон він, звичайно, спізнився, а на поминки встигне, і там, зараз, він побачить Соню.

Він спинився, подумав, і болісна усмішка видавилась на його губах.

— Сьогодні! Сьогодні! — повторив він про себе. — Еге ж, сьогодні! Так повинно…

Тільки-но він хотів відчинити двері, аж вони зненацька почали прочинятись самі. Він задрижав і одскочив назад. Двері відчинялися повільно й тихо, і раптом перед ним з’явився — вчорашній незнайомець з-під землі.

Незнайомий спинився коло порога, подивився мовчки на Раскольникова і ступив у кімнату. Він був такий самий, як і вчора, така ж фігура, так само одягнений, але в обличчі і погляді його сталася велика зміна: він дивився тепер якось зажурено і, постоявши трохи, глибоко зітхнув. Не вистачало тільки, щоб він підніс при цьому долоню до щоки, а голову схилив набік, щоб уже зовсім скидатись на бабу.

— Чого вам? — спитав помертвілий Раскольников.

Незнайомий помовчав і зненацька низько, мало не до землі, вклонився йому. Принаймні доторкнувся до підлоги пальцем правої руки.

— Що таке? — скрикнув Раскольников.

— Винен, — тихо промовив незнайомий.

— У чому?

— У злобних думках.

Вони дивились один на одного.

— Прикро зробилося. Коли ви ото приходили тоді, може, напідпитку, і двірників у квартал кликали та про кров розпитували, прикро мені зробилося, що даремно полишили це і за п’яного вас вважали. І так прикро, що сну позбувся. А що запам’ятали тоді адресу, то ми вчора сюди й приходили і питали…

— Хто приходив? — перебив Раскольников, раптом починаючи пригадувати.

— Я,тобто, вас скривдив.

— То ви з того будинку?

— Та я ж там, тоді ж коло воріт з ними стояв, чи забули? Ми й майстерню свою там держимо, здавна. Кушніри ми, міщани, на дому працюємо… дуже вже прикро зробилось…

І раптом Раскольникову виразно пригадалася вся сцена того вечора коло воріт; він зміркував, що, крім двірників, там стояло тоді ще кілька чоловік, стояли й жінки. Він пригадав один голос — хтось пропонував вести його просто у квартал. Обличчя того, що говорив це, не міг він пригадати і навіть тепер не пізнавав, але він пам’ятав, як навіть щось відповів йому тоді, обернувся до нього…

Так он, виходить, чим завершився весь цей вчорашній жах. Найстрашніше було подумати, що він справді мало не загинув, мало не занапастив себе через таку незначну обставину. Отже, крім найму квартири і розмов про кров, цей міщанин нічого не може розповісти. Отже, і у Порфирія теж немає нічого, нічого, крім того марення, ніяких фактів, крім психології, яка з двома кінцями, нічого ґрунтовного. Отже, якщо не випливе більше ніяких фактів (а вони не повинні вже більше випливти, не повинні, не повинні), то… то що ж можуть із ним зробити? Чим же можуть його викрити остаточно, хоч і заарештують? І, отже, Порфирій тільки тепер, тільки оце зараз довідався про квартиру, а досі й не знав.

— Це ви сказали сьогодні Порфирію… що я приходив? — скрикнув він, вражений раптовим здогадом.

— Якому Порфирію?

— Приставу слідчих справ.

— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я й пішов.

— Сьогодні?

— Перед вами за хвильку був. І все чув, усе, як він вас мучив.

— Де? Що? Коли?

— Та там-таки, у нього за перегородкою, весь час просидів.

— Як? То це ви й були сюрприз? Та як це могло статися? Скажіть, будь ласка!

— Коли побачив я ото, — почав міщанин, — що двірники з моєї намови йти не хочуть, бо, кажуть, уже пізно, і, чого доброго, ще розгнівається, що зразу ж не прийшли, прикро мені зробилося, і сну позбувся, і почав розпитуватись. А розпитавшись вчора, сьогодні й пішов. Уперше прийшов — його не було. Годину перегодом прийшов — не прийняли, а втретє прийшов — допустили. Почав я йому докладати все, як було, і давай він кімнатою стрибати, і все себе в груди кулаком бив: “Що ви, каже, зі мною, розбишаки, робите? Коли б знав я таке, його б з конвоєм сюди до мене привели!” Потім вибіг, когось покликав і з ним у кутку говорив, а далі знову до мене і почав розпитувать та лаяти. І довго докоряв; а доповів я йому про все: і те, як на мої вчорашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали. І почав він тут знову бігати, і все бив себе в груди, і гнівався, і бігав, а коли сказали йому, що ви прийшли, — ну, каже, лізь за перегородку, сиди поки що, не ворушись, хоч би що почув, і стілець мені туди сам приніс і мене замкнув; може, каже, я тебе й покличу. А як привели Миколая, тут він мене, після вас, і вивів: я тебе ще, каже, викличу і ще допитуватиму…

— А Миколая при тобі допитував?

— Коли вас вивів, і мене зразу ж вивів, а Миколая допитувати почав.

Міщанин спинився і раптом знову вклонився, торкнувшись пальцем підлоги.

— За обмову і за злобу мою простіть.

— Бог простить, — відповів Раскольников, і щойно сказав це, міщанин ще раз вклонився йому, але вже не до землі, хоч і низько, повільно повернувся і вийшов з кімнати. “Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями”, — твердив Раскольников і, бадьоріший, ніж будь-коли, вийшов з кімнати.

“Тепер ми ще поборемось”, — зі злісною усмішкою промовив він, ідучи сходами. Злостився ж на самого себе; він з презирством і соромом згадував про свою “малодушність”.