“Хіба ревуть воли як ясла повні” скорочено по главам

Хіба ревуть воли, як ясла повні? — роман Панаса Мирного та його брата Івана Білика. Звісно роман краще читати повністю, але якщо у вас не вистачає часу можна прочитати переказ “Хіба ревуть воли як ясла повні”, або його короткий зміст по главам.

“Хіба ревуть воли як ясла повні”  скорочено по главам

Скорочено 1 частина

І
Польова царівна

Одного весняного дня йшов до свого поля молодий хлопець років 20. Не відрізнявся він від інших одягом та вродою, а лише палким поглядом темних очей. У ньому була відчутна духовна міць і хижа туга.

Він почув як співала незнайомка. Була вона низенька, чорнява, метка й жвава, одягнена в зелене вбрання, заквітчана польовими квітами, схожа на польову царівну.

Після короткої розмови незнайомка втекла від парубка.

Повернувся хлопець додому. Його старенька, але чепурна хатка стояла на краю села Піски. Не достатки, а важка праця кидалась у вічі.

Біля порогу стояла бідно одягнена матір, яка почала докоряти Чіпці, що той гуляє, а корова й кобила не наповані. Увечері, як впоралися з худобою, Чіпка запитав матір про дівчину, яка не міг забути. Та мати її не знала.

II
ДвужонРоків за 20 до кріпацької волі у село Піски прийшов невідомий захожий середніх літ. У волості він назвав себе небожем жителя Пісок Карпа Окуня, показав паспорт. Громада прийняла його. Став він піщанський громадянин – козак Остап Макарович Хрущ.

Через рік купив хатку на краю села, землю й одружився з Мотрею, що жила поруч зі старою матір’ю Оришкою. Жили тихо, мирно, працювали. Та набридло таке життя Остапові, покинув він сім’ю й відправився на заробітки. Скоро із Дону прийшов лист, що Остап Хрущ – це Вареник, він має жінку і 3 дітей, яких покинув. Ця новина розійшлася по селу, Мотря нікуди не виходила, бо люди на неї витріщалися.

Остапа віддалив солдати, а в Мотрі народився син, якого назвали Нечипором.

III
Дитячі літаНе буля Мотря щаслива. Її і матір цуралися люди, обходити їх хату. Жили вони дуже бідно, хоча й працювали тяжко і вдома, і в полі.

Баба Оришка доглядала Чіпку, розповідала казки, відповідала на його запитання. Лише з нею спілкувався Чіпка, бо однолітки не хотіли спілкуватися з ним, обзивали «байстрюком» і «виродком». Мати втомлена тяжкою працею та нестатками, часто била й лаяла його. Тому Чіпка не любив матері, злився на неї, міг би – очі б їй видрав, якби не баба.

IV
Жив — жив!
ЖивЧіпка не  мав друзів до 12 років. У його душі була ненависть, він хотів помститися. Віддала мати Чіпку в найми до багатія Бородая. Хлопець не слухав хазяїна, і той його побив. Чіпка мало не спалив хлів Бородая, тому його вигнали.

На весну найняли Чіпку до діда Уласа пасти громадську отару. Там він подружився з ровесником Грицьком Чупруненком, полюбив діда. Діти пасли худобу, а коли роботи не було, видирали горобенят із гнізд, відкручували їм голови, а тільця розбивали ґерлиґами.

Та один раз зробив Чіпка і добре діло. Він не злякався вовка, відігнав його від отари і відібрав у звіра ягнятко.

V
Тайна-невтайнаЧіпці в діда подобалось, робота легка, хліба заробив, грошей. А тут ще й трішки землі дісталось йому після смерті родича. Аж помолодшала Мотря, весела стала. Та прийшло горе: померла баба Оришка. Чіпка сумував, все кликав бабу, плакав.

Дід Улас розказав Чіпці правду про батька, який ще малим нікого не слухав, нікому не корився. Пан за непослух часто бив його, і хлопець втік на Дон, де одружився, де були його 3 дітей. Але втікач сумував за рідним селом, тому повернувся в Піски з чужими документами, одружився з Мотрею. 2 роки пожив тут, а потім повернувся на Дон, де його арештували, а пан віддав двожона в москалі.

Задумався Чіпка над долею батька і винуватив його лише в тому, що він не вбив, не випалив панів, не помстився їм.

VI
ДізнавсяНастала зима. Люди дізналися, що їм дали волю, але треба 2 роки відробити в пана. У селі крик, гомін.

Навесні пішов Чіпка до громади проситись овець пасти самому, бо діда забрали до панського двору. Йому відмовили – це образило його. Чіпка працював на своєму полі, купив овечок, корову, кобилу. Мати молоко продавала, тому гроші в них були, Чіпці навіть гарний одяг купили.

На своєму полі побачив Чіпка незнайомку. Це була Галя – єдина дочка багатого хуторянина.

VII
ХазяїнГрицько відправився на заробітки в чужі краї, робив найтяжчу роботу, спав на голій землі, їв на ходу, та вже через кілька років з грошима повернувся додому. Він купив хату, землю, став на людей дивитися звисока: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда. Відправив сватів до дочки найбагатшого козака, та той відмовив колишньому пастухові-сироті.

Довго думав Грицько: яку собі жінку брати. Та незабаром закохався в сусідню наймичку – веселу, моторну, працьовиту дівчину Христю.

Грицько з Христею одружилися і зажили тихим пахарським життям. Вони не сварилися, добре жили разом. Матері навіть радили дітям брати з них приклад: і Гриць, і Христя залишились сиротами, а всього добилися чесною працею. Отак треба жити!

“Хіба ревуть воли як ясла повні”  скорочено 2 частина

VIII
Січовик
Велике село Піски, а півтори сотні літ тому на цьому місці стояли невеличкі хутірці. Назву отримало через пісок, якого було багато перед самим селом.

Якось оселився тут січовик Мирін Ґудзь – немолодий, коренастий, з довгими вусами, з закрученим за вухо оселедцем. Ходив на полювання та й забрів якось на хутір до козака Зайця. Біля копанки зустрів дочку Зайця Марину. Покохав і одружився з нею. З того часу заржавіла січова рушниця, став Мирін Ґудзь поле орати, хліб ростити, а Марина – сина Івана колихати.

Коли Івась підріс, то став гратись у війну, про яку часто розказував батько. Тішився Мирін своїм сином, та мати не любила ті страшні іграшки. Вона малювала перед сином картини тихого пахарського життя, і Іван переставав воювати. А як стало йому 16, то став він приглядатися до хазяйства.

Піщани ще були вільні, але кругом розляглась неволя.

Сумно жити стало старому козакові. Син цурався батьківського духу, останні січовики померли. Мирін дивувався новим порядкам, коли свій свого у неволю заганяє, кожен тільки про себе дбає, а братове лихо – чуже лихо. Сварився із односельцями, нагадував їм про лицарство, козаччину, волю. Мирін вирішив оженити сина на Мотрі, дочці козака Кабанця.

Зажив Іван Ґудзь із своєю дружиною тихо та мирно. Народилося в них троє синів: Максим, Василь та Онисько.
Старий Мирін часто Максиму розказував грізні повісті про давні чвари. Максим любив діда більше батька й матері.  Січовик удмухнув пил своєї душі в молодесеньку душу онука!

IX
Піски в неволіЖиття круто повернуло своїм важким колесом – та й закрутило Піски… в неволю! Досталося село панові Польському. Був він небагатий шляхтич, служив у якомусь полку, терся по передніх вельмож. За вірну службу нагородила його цариця великим селом Піски.

Приїхав ясновельможний пан не сам, а з обтріпаним жидком Лейбою і повідомив піщанам, що вони вже не козаки, бо Піски повністю належать йому. Люди невдоволено загомоніли. Генерал скочив до переднього і з усієї сили зацідив його у-вухо, штовхнув у повозку жида, скочив сам – і поїхав. Покотив у Гетьманське, розказав, який «бунт» підняли піщани, а наступного дня у Піски вступала рота москалів. Селяни мовки боялися, а генерал ходив із хати в хату та переписував своє добро.

Не сидів без діла й Мирін Ґудзь. Дістав собі і синові бумаги, що вони козаки. Так його сім’я і ще деякі розумніші залишились вільними, а їхні односельці були переписані генералом і стали кріпаками.

Одного дня війт зібрав людей на площу. Згодом приїхав генерал, об’явив своїм кріпакам, що житимуть вони, як самі знають. Але йому мають платити невеликий податок за землю. Податок збиратиме Лейба, який залишається у селі на хазяйстві.

Люди посперечались, але згодились. Генерал сів у візок, і поїхав. Більше його селяни не бачили. Лейба залишився в селі. Через місяць приїхала його жінка з десятком жиденят, побудували будиночок та й стали шинкувати. Жили всі як і раніше. Козаки й кріпаки орали землю, засівали, жали, косили, молотили. Генералові платили невеликий чинш.

Звикли піщани до Лейби, ходили в його шинок, бо в жида горілка була дешевше, ніж у козаків… Став Лейба нужний чоловік на селі. Завів худобу, яку доглядала наймичка Гайка.

Піски розросталися, землянки зникли, а на їх місці біліли чепурні мазанки.

Мирон того не побачив, одна думка про неволю рідного краю вбила його… умер останній січовик.

X
Пани ПольськіПройшло 10 років. Піщани дізналися, що генерал умер, а генеральша їде з синами в село жити.
Прикажчики збудували для панів новий палац, виселивши з того місця, яке вподобали, 2 сім’ї. Хати селян були розвалені, а новий палац був краще за піщанську церкву. І вперше піщани пішли на панщину: будували, мазали панські хороми.

Новий прикажчик Потапович довго вчив кріпаків, як зустрічати “гаспажу”.

А  ось – і вона приїхала… Люди зійшлись подивитись. Сивих дідів вислали назустріч з хлібом -сіллю. Та генеральша за дорогу дуже втомилась і не прийняла ні хліба, ні солі, навіть не глянула у бік людей. Люди побачили свою пані лише ззаду, – високу, суху, як в’ялену тараню.

Діти, два хлопчики 10 і 12 років, вискочили за матір’ю з ридвану і побігли до гурту наймолодших своїх кріпаків та стали скубти їх за волосся.

Людям наказали розходитись. Сумні думки та передчуття були у жителів села Піски.
Вранці пані наказала зруйнувати всі хати, які стояли проти панського палацу і закривали вид з панських вікон.
Щодень ідуть усе нові й нові накази, нові й нові вигадки…

Піщани довго не піддавались, але подужали генеральську силу, тому стали тікати сім’ями у вільні степи.
Всі хто залишився, покірно працювали на нивах пана. Нагайка у вмілих панських руках швидко перетворила завзятих степовиків у покірних волів.

Згодом молодих паничів повезли у науку, а з науки повернулась старша дочка Віра Семенівна. Наступного дня вранці піщанин Кирило Очкур проводжав до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну – вродливу, хорошу дівчину, яка мала стати покоївкою у молодої пані.

На другий рік приїздить друга дочка, на третій – третя.

Набрали в покої пани селян, які прислуговували і в горницях, і на кухні, і в конюшнях. А дочок заміж віддавати, скрині придбати? Треба про все подумати.

Заклекотав генеральський палац… Музика, танці кожного дня. У горницях гостей – ніде просунутись. Працювали кріпаки, як ті воли, на панщині вже 4 дні на тиждень, та зносили в двір курей, гусей, яйця…

Відгуляли 2 весілля генеральських дочок: Піски ніколи не бачили такого дива, палац аж ревів. Дві старші доньки вийшли заміж за панів, а ось менша прогнівила матір, бо покохала «хохла» сотниченка Саєнка і одружилася з ним без дозволу генеральші.

Залишилась пані сама на господарстві. Будинок великий – а нікого нема! Завела генеральша ціле кошаче царство, бо треба ж біля когось погріти своє одиноке серце. За хвостатими доглядала бездітна вдова Мокрина, годуввала їх, вичісувала. Та одного разу не доглянула і придавила дверима кошеня. Наступного дня Мокрина на виду всього села мазала панські кухні, а на шиї в неї на червоній стьожці висіло здохле котятко.

Найбільше не любила генеральша горничну Уляну – веселу, з щирим серцем, кмітливу дівчину. Що б не сталося – винувата Уляна. Одного разу ні за що наказала жорстоко висікти її. Генеральші здалося, що Уляна закохалась у камердинера Стьопку, якого пані сама жалувала.

Уляну так побили, що ледве підвелась. А Стьопка побачивши все втік.
Генеральша після того, захворіла, а на третій день і померла.

Приїхав у село старший панич – худий, з рижуватим волоссям. Він порозганяв котів, відпустив з двору майже всіх чоловіків. Дівчат залишив. Часто заходив у дівочу: говорив, жартував. Найбільше йому подобалась Уляна.

Через півроку поїхав пан далеко. Перед від’їздом попрощався з Уляною, подарував їй 50 карбованців та дозволив піти з палацу.

Жила Уляна у дядька. Через місяць одружилася вона з Петром Вареником, який був лакеєм у генеральші і нашивав їй нову шкуру. А через три місяці послав бог Петрові сина Івана.

Через рік повернулися у Піски обидва паничі з молодими жінками, поділили село і стали дерти з кріпаків уже на дві сім’ї.

Зубожіло село. Стали з’являтись злодії.

Пан Василь Семенович злякався, що злодії й до нього залізуть, тому переїхав в новий палац, який збудував у Красноярськім хуторі. Назвало навколишнє панство той хутір «Меккою», бо збирались туди пани з цілого повіту, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу.

Не забув Василь Семенович Уляну, взяв її сина Івася до панича у горниці. Та й ледащо був Улянин син, а Чіпчин батько… Незабаром утік кудись.

І у Василя Семеновича і у Степана Семеновича народилося на двох аж десяток дочок. Літа ідуть, дівчата ростуть. У Василя Семеновича доньки були схожі на плащуватих циганок: з чорними очима, з довгими носами, самі чорні, як у сажу вимазані.

Нічого робити: давай Василь Семенович закликати до себе паничів, давай на них накидати своїх плащуватих. Розкоренився рід панів Польських. Потомки «голопузої шляхти» виросли з думкою, що українські селяни мають лише напихати їх голодні роти смачним і солодким.

З половини 20 по 60-ті роки був на Україні «золотий вік» панського панування. Верховодили у Гетьманському пани Польські, як у себе на царстві. Василь Семенович став предводителем, родичі – урядники; справник, суддя, підсудки – все то зяті, родичі зятів, племінники… Прибрав Василь Семенович до своїх лап цілий повіт.

Всі мовчали та терпіли, все нижче нагинали голову перед владою.

XI
МахамедПісля смерті останнього січовика Мирона і його жінки Марини їх син Іван із жінкою Мотрею вдвох хазяїнували. Важко працювали самі і дітей привчали до хліборобського життя. Найгірше працював старший Максим, міг покинути роботу, коли не хотів її робити. Не можна було його ні заставити. Дідові розповіді про Січ, про волю були у серці Максима. Йому хотілось самому битись.

В дитинстві він роздражнив страшного панського бугая, і, коли той погнався за ним, хлопець стрибнув через тин. Стрибнув і бугай та на кілку й застряв, проколов собі живота. Але й далі не заспокоївся хлопець. То на баранах їздить, то прив’яже телятам до хвостів дрючки й заливається реготом, як скотина лякалася -й несамовито бігала, то з хлопцями нав-кулачку б’ється або братів за чуби таскає.

Навіть ставши дорослим не заспокоївся, насміхався над парубками, розпускав плітки про дівчат, Луценкові ворота почепив на верхівку столітнього дуба, у Тхорихи-вдови вимазав ворота дьогтем.

Люди жалілися батькові на «Махамеда», як його прозвали старі баби. Але батько нічого не міг зробити з сином. Хотіли одружити, та на заручинах Максим напився та побив майбутнього тестя. Вернулися свати з гарбузом.

Батька і матері Максим не слухав. Пив, гуляв, з дому речі почав носити в шинок. Тому батько вирішив віддати його  в москалі. А Максим почувши це, співаючи зразу пішов до прийому. Записали його у гвардію, бо він був високого зросту, бравий, широкоплечий.

Без Максима стало тихо в Івановій хаті, не чинилося ніякої шкоди в Пісках. Батько всім казав, що ніколи не мав третього сина. Брати теж його незабаром забули. Поженились, батько розділив між ними господарство, а москалеві лишив хату та дві десятини поля.

XII
У москаляхПогнали рекрутів з рідного краю аж у Московщину. Дивувало їх життя російських селян: хати в селах були без вікон – чорні, як комори, закурені димом, люди – в личаках, у довгих балахонах, з бородами.

Багатство міста також здивувало москалів.

Максим і в казармі був заводієм. Товариші душі в ньому не чули. Але мучило його, що жив у вонючій казармі та їв хліб, чорніший землі. Капуста, каша – з рота верне.

Взяли його старші москалі з собою на заробітки. Ходили по селах, крали, зразу ж і продавали, іноді випрошували у подорожніх, без грошей їли і пили у шинках.

Начальство любило Максима за те, що він був сильний і розумний, з будь-якого положення вихід міг знайти вихід. Зробили його унтер-офіцером.

XIII
Максим — старшимМаксим заптшався новим званнями, почав гордувати нижчими себе. Та скоро старшування набридло йому… Ні з ким душу відвести; ні до кого по-братерськи поговорити;  ні сили показати.
Максим самотужки став  вчитись читати.

А тут виникли різні заворушення. Повів і Максим у бій своїх москалів. В одному із боїв загинув москаль, який перед смертю гукав якихось Мотрю й Хіврю та просив простити його. Максим дізнався, що то знаменоседь хохол Хрущов.
За сміливість нагородили Максима орденом та поставили фельдфебелем. А тут і війна закінчилась. Вернулися додому.
Більше старшинування було зручнішим для того, щоб запускав Максим свою п’ятірню в московські достачі. Став він більше про себе дбати, кинув пити, складав гроші, думав про весілля. Запала йому в око Явдошка, яка з дитинства займалась крадіжками, гулянками. Була красивою, знала це і торгувала своєю красою. Коли зустрів її Максим, краса Явдошки вже трохи пом’ялася, і вона теж думала про сім’ю. Так і зійшлись вони, прожили кілька років, а потім і побралися. Жили безжурно, не дуже задумуючись про завтрашній день.

Пройшло 10 років. Безпутне життя витягло з них усі гроші. А тут ще Бог дав щастя – народилася дівчинка Галя; яка змінила їх життя. Закінчились жарти, гулянки. Стали вони складати гроші. Максим відпускав своїх москалів на «прокормлєніє» та брав у них гроші, а Явдоха скуповувала та перепродавала награбоване добро.
У війні з турками Максим був поранений в руку, домовився з лікарем, і відпустили його із служби, дали «чисту».

Через 30 років повернувся Максим у Піски до хати батьків. Потім переїхав на хутір, збудував великий дім, стайню, комори рублені. Сміялись люди, що москаль фортецю собі будує та дивувались, звідки він гроші на все те бере.

“Хіба ревуть воли як ясла повні”  скорочено 3 частина

XIV
Нема землі!

Життя прожити – не поле перейти.

Восени привіз Чіпка додому хліб і лагодився його молотити. Аж тут прийшов десятник з волості і повідомив, що прийшов з Дону якийсь чоловік і заявив, що Чіпчина земля належить йому.

Суд відібрав у Чіпки землю. Він вирішив боротися за землю, взяв у матері 5 карбованців і пішов у Гетьманське. Увечері прийшов Чіпка до міста. Зустрів він низького чоловіка Василя Пороха, з круглим лицем, з рудими вусами. На плечах була накинута московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Розповів Чіпка йому про своє горе. Той чоловік часто писав піщанам «прошенія» в суд, набився і до Чіпки в помічники. Послав хлопця в шинок за пляшкою тa запросив до себе в хату.

Хата його була неохайна, з чорними та цвілими стінами, посеред долівки вибої, повні сміття; вікна темні. Василь Порох випив горілки, запропонував і Чіпці. Той спочатку відмовлявся, а тоді й собі випив чарку. Горілка запекла, він трохи не похлинувся, аж закашлявся… Але через деякий час Чіпка відчув тепло, темні думки стали прояснятися, стала прокидатись віра.

Порох написав «прошеніє», випили ще. Василь розповів Чіпці про своє життя, про горе, яке йому заподіяли пани Польські. Цей предводитель зі служби його вижив, брата за щось у Сибір заслав. Племінник панський сестру з розуму звів. За те й пише на них Порох у всі інстанції. Та нічого не виходить, бо скрізь у пана Польського свої люди.

XV
З легкої рукиУранці Чіпка з досадою в серці пішов у суд. Секретар Чижик згодився допомогти, як Чіпка дасть йому 50 карбованців. У хлопця подих перехопило від такої несправедливості. Грюкнувши дверима суду, він пішов до Пороха, розказав йому все і вже сам запропонував випити. Горілка змішалася зі страшною злістю –  і запалила серце.

Пішов Чіпка додому, та зайшов у шинок. Пропив свитку, шапку, повернувся до матері п’яний, розхристаний. А на ранок знову до шинку…

XVI
Товариство П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушшо, Матню та Пацюка. Лушня був високий, широкоплечий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима.
Пацюк – худощавий, низький, мишастий, справжній пацюк.

Матня був який завтовшки, такий завбільшки; неповороткий, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Найбільше любив горілку: пив її, як воду.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Мати його була сиротою, і забрав її пан у свої покої, бо була вона красивою дівчиною. А через рік народився в неї білолиций чорноголовий хлопчик Тимошка. Як підріс він, то взяв його панич до себе лакеєм. Часто присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби крав щось із розставлених на столі цяцьок. Злість збиралася в молодому серці. Так з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіяка. Украде щось та й підкине другому. Безвинного б’ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та ще й сміється. Та іноді і його совість мучила. Страшно йому ставало від думки, що за все треба буде платити, хоч не тут, то на тім світі. Тоді він привчився горілочку пити. За це били його, прогнали з горниць, поставили кучером. Став Лушня постійним гостем в шинку. Там він і познаомився з Матнею і Пацюком, які теж виросли злодіями і розбишаками.

З такими ледацюгами, гультіпаками потоваришував Чіпка. І вдень і вночі пили в шинках на його кошт, а потім в його хату спати йшли. Виспляться, візьмуть із собою Чіпку та з добра його що-небудь, – та й знову в шинок.

Мотря дивилась на таке безпутство, плакала, та вмовляла Чіпку схаменутися… Потім лаяла, ганьбила. Сусіди намовили її пожалітись у волость. Посадили Чіпку п’яного у холодну… Увечері його товариші зламали стінку холодної й випустили Чіпку.

Іде Чіпка додому… У голові – хміль; на серці – зло… Як скажений бик, залетів у хату Чіпка з прокльонами, з сороміцькими словами про матір, яка сховалась від нього на піч. Умовляла його мати покинути горілку, які будуть поряд, поки буде що пропивати…

Довго ще кричав на матір Чіпка, а потім узяв зі скрині материну нову білу свиту і пішов з товаришами у шинок.
Мотря зібрала останнє своє добро в клунок, останній раз глянула свою спустілу хату, і обливаючись слізьми, пішла жити до старої баби-пупорізки.

Чіпка пропив усе хазяйство і навіть одяг. Лишився у латаній свитині, драних штанах. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку. Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току стіжки недомолоченого хліба…

Лушня запропонував продати їх шинкареві. Але Чіпка заявив, що не продасть хліб жидові. Згадав він, цей хліб зеленим, коли зустрівся з Галею… Згадав як жав його, в’язав снопи, складав у копи, возив на тік, почував себе хазяїном. Душу Чіпки обвив жаль за своєю працею, за своїми надіями.

XVII
Сповідь і покутаНаступного дня вранці Чіпка пішов до старого товариша, з яким пасли вівці, до Грицька.
Чіпка прийшов у просторий, чистий двір, задивився на нову, білу, чепурну хату. На порозі хати стояла гарна, струнка молодиця.

Чіпка сказав, що прийшов до Грицька, щоб продати йому хліб. Грицька не було дома, працював у жида у пивниці, бо вдома з роботою вже впорався і не хотів без діла сидіти.

Грицько повернувся голодним, сіли з Христею обідати, а тут Чіпка прийшов. Вони запросили його до столу. Чіпці і соромно стало, і страшно. Ніяково оглянув хату, згадав свої мрії про сім’ю, про Галю, і мало не заплакав.

Христя господарювала Насипала борщу, поставила пляшку. Чіпці здалося, що ще не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу.

Поїв Чіпка і став сповідатися цим щирим, привітним людям. Розповів про своє горе, про людську неправду. Винуватив інших, а не себе. Тільки докір Грицька за матір вразив Чіпку в саме серце. Чіпка вмовив Грицька забрати його хліб без грошей, бо не хотів пропивати свою працю.

Коли Чіпка пішов, Христя думала про нього, згадала своє сирітство. Вона неначе виправдовувала його; здавався їй Чіпка не таким гультіпакою, яким його люди вважали.

У неділю Грицько запріг пару биків у віз та й поїхав до Чіпки. Матня, Лушня, Пацюк допомагали Грицькові хліб набирати, та коли дізналися, що Чіпка віддав його без грошей, кинули роботу й почали йому дорікати. Але Чіпка слова свого не змінив.

XVIII
Перший ступіньМотря працювала на чужих людей, часто згадувала свою хату. Її мучили думки про Чіпку, про ту ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами. А тут ще й люди про сина все нове й нове розповідають. Плакала Мотря та смерті просила.

А Чіпка пропив усе, залишились тільки стіни й побиті вікна. Задумався Чіпка: їсти, пити хочеться, надворі вже холодно. Як жити? І вирішили вони обікрасти пана. Змовилися з шинкарем, що купить він вкрадену ними пшеницю, випили та й пішли до панських комор.

XIX
Слизька дорогаВ селі всі говорили про пограбували пана, про вбивство сторожа. Люди вказували на Чіпку і його товаришів.

Прийшли з волості з обшуком, все обійшли, а тоді прийшли до Чіпки, що п’яний спав. Голова став допитуватись про пшеницю, про вбитого сторожа, та Чіпка відмовлявся так впевнено, наче й не він це зробив.
Посадили четвірку у холодну. А їм і байдуже, жартують, думають, кого ще пограбувати…. Єдине, про що журилися, що кільки днів не пили.

Не доказали слідчі вину братчиків, випустили їх. Наступного дня обікрали голову. Влізли у хату якісь перевдягнені «штрашидла»,-зв’язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали гроші…

Потім пограбували писаря, і знову всі вказували на Чіпку. Його обшукували, допитали – нічого!
Люди лаяли харцизяку. Тільки Христя згадувала його палкі слова про несправедливість. Його розмова, грізна, а разом люба постать кинули жарину в жалісне жіноче серце. Жінка стала сумною, плакала, була нещирою з чоловіком, Грицько бачив усе те, здогадувався про причину тих сліз – і боявся… боявся за Христю. Часто вночі думав, як розвінчати образ Чіпки, звихнути його правду… Аж тут такі новини про голову й писаря. Грицько приніс Христі звістку і запевняв, що те діло Чіпчиних рук.

Але Христя не стала веселою, а ще дужче хапалася за свою думку… «Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???»

XX
На воліОб’явили волю, кріпаки кидали роботу та йшли в шинок. Але треба було ще відробити панам 2 роки. А тут надходила гаряча пора: оранка, косовиця, жнива, молотіння нового хліба, – ніколи було дихнути, не то що…

Лише Чіпці з товариством немає клопоту. Протоплять хату гнилою соломою, вкрадуть курку, спечуть, з’їдять – от їм і тепло, і ситі. Люди дивились на таке життя та хитали головами.

Настали святки, всі гуляють та святкують. Чоловіки усього села не вилазять з шинку. Жінки, не бачивши своїх чоловіків дома третій день, пішли до батюшки й матушки жалітися. Не помогло.

У тому ж таки шинку, за чаркою горілки завели кріпаки розмову про те, що пан Василь Польський повинен заплатити їм за 2 роки.

Наступного ранку зібралися всі коло волості, взяли старшину та пішли до пана в Красногорку.
Пан відмовився платити гроші, звинуватив піщан у тому, що вони бунтовщики, і вночі, коли люди розійшлись по домівках, звелів запрягати коні – і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…

На другий день у Пісках знову збирали громаду: приїхав становий з посередником, а незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила.

Посередник Кривинський став допитуватись, чого піщани бунтують? Громада вимагала, щоб пан заплатив за 2 роки. І тоді за діло взялися москалі. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями.

Чіпка побачив, як упав старий дід Улас. Закипіло його серце… Біга поміж козаками, закликає їх допомогти кріпакам. Його товариші Матня, Лушня, Пацюк, як побачили, що непереливки, вшидко втекли…

Кинувся по допомогу до Грицька – той мовчки мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.

Кинувся Чіпка до кріпаків… Тут його і схопили. Довго борсався він у руках москалів; ще довше його били. Ні крикнув, ні Застогнав! Устав – наче з хреста знятий.

Заполонило його душу зло нелюдське на панів, на москалів, на своїх братчиків.

XXI
Сон у рукуСпить Чіпка. Сниться йому чи ввижається недавня гульня. Шинок гуде від музики, танців, співів. А збоку насувається темна ніч, немов чорна хмара. А в тій темряві якісь тіні. Два чоловіки борюкаються… Той, що зверху, лютий, як звір, душить нижнього. Придивляється Чіпка й пізнає себе. Ясно згадав картину, як він душив сторожа, як востаннє бачив його очі, які вже смерть застилала полудою.

Здригнувся Чіпка, тяжко застогнав, перевернувся на другий бік, та й знову заснув. І знову сниться чи верзеться ніч, тіні, у яких він пізнає матір і діда Уласа.

Трохи згодом вгорі захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок. Пізнав Чіпка у ній Галю, свою польову царівну, простягає до неї руки. Тінь захиталась, ясне лице потемніло; на очах затремтіли сльози… Йому вчувся голос Галі, наповнений болем і гнівом. Той голос страшенно вигукував, морозив його жахом, бо розкривав перед Чіпкою всі його злодійства, грабунки, нагадував про вбивство. Чіпка закричав. Від його гучного крику тінь затремтіла, полетіла вгору…Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем…  Як глянув він, а то не вогонь, то людська кров хвилями обступає його

Скрикнув Чіпка – і несамовито кинувся.

Стояв уже вечір. Село втихомирилось, наморене бійкою: ніде ні крику, ні гуку.

Скочив Чіпка – і почув вогонь у всьому побитому тілі. Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом. Став Чіпка навколішки серед пустої хати і молився… прокльонами.

У цей час його  побачив Лушня,  і став реготати. Чіпці стало соромно… Його піймали на сльозах, він молився й плакав, як мала дитина. Цей сміх, товариська зрада, докора – разом кинулись йому в голову, схопили за серце… Він вигнав Лушню з хати й зачинив за собою двері. Але той став розказувати Чіпці, що їх теж захопили солдати й посадили у чорну. Оце недавнечко випустили. Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Чіпка повірив, йому стало жаль товаришів. Він скочив із полу, швиденько відчинив двері, впустив Лушню в хату і став говорити про людську неправду, про помсту панам за всі кривди; про те, що треба їхньому побратимству стати такими, як усі люди. Від сьогодні вони кинуть пиуи, гуляти, знайдуть роботу. Це вдень… А ніч-матінка научить, де їхнє лежить…

 XXII
Наука не йде до букаПочула й Мотря про те, як заступався за людей Чіпка, як кликав оборонити кріпаків, як люто його били за це. Вона була тепер сердита на весь світ – на панство, що її сина побило. Тільки мати вміє простити свою дитину й боліти її болями.

Чіпка вранці пішов до баби, де жила мати, просити Мотрю повернутися додому. Каявся перед ненькою, вибачався… Не видержала мати. Сльози жалю, докори, бризнули з переповнених очей…
Того ж дня, надвечір, Чіпка пішов у Крутий Яр та найнявся молотити. Працював так, що аж солома летіла вгору.
Піщанські козаки дивувались такому завзяттю, сміялись між собою, що й такого верховоду виправила московська лоза.

Надійшла весна. У Піски приїхав посередник наділяти кріпаків землею. Ті перелякалися, щоб із землею не наділив він часом другою неволею, та давай відмовлятися.

Піднялася знову буча та колотнеча. Настала робота москалям – вганяють волю силою.

Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Разом з матір’ю він день у день коло хати порається. Аж помолодшала Мотря, як перебралася у свою хату… Радіє жінка, хвалиться людям – не нахвалиться своїм сином. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу, а Христя вподобала Мотрю; часто приходила до неї побалакати, розважитись.

Чіпка вдень працює, а вночі йде кудись. Мотря питала, де він буває, та не допиталась…

А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки… Там німця-управителя обчистили; там жида, як липку, обідрано, там до пана в Красногорці добивалися; а в іншому селі церкву обікрали. Дивуються люди такому  розбою та, лягаючи спати, просять Бога, щоб цілими встати.

“Хіба ревуть воли як ясла повні”  скорочено 4 частина

XXIII
Невзначай свої

Була темна осіння ніч. Люди сиділи по хата…

А Чіпка був якийсь веселий, радий. Цілий день працював, насвистуючи  веселу пісню, аж уночі увійшов у хату. Не захотів вечеряти, накинув на плече сірячину і хутко кудись подався.
Вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Відійшов далеченько від села, стулив пальці, приложив до рота – і завив, як пугач. На цей гук стали виходити тіні.

Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними було чоловік 5 невідомих. Привіталися та й стали говорити, де будуть «рибу ловити». Вирішили – у Гершка.

Перед світанком під’їхало до Ґудзевого хутора 2 повозки. На них – повно наших «рибалок». Зайшли у хату і давай розказувати, як Чіпка врятував Максима, одним замахом вложивши здорового, як ведмідь, кацапа, що ночував у Гершка. Проклятий ведмедина піймав москаля у лабети, так здушив, що у того й дух у п’яти заліз, а Чіпка виручив.

Явдоха стала пригощати братчиків і вареним, і печеним. Максим поставив барило горілки. До столу підійшла Галя, подала печене порося та й задивилася на Чіпку. Серце у парубка забилось: любо йому стало, весело, що Галя й досі ще пам’ятає його.

Після вечері поділили вкрадені гроші: заховав кожний по три сотні, потім унесли соломи та й полягали долі покотом.

Не спиться Чіпці: душно йому, важко, не дають спати думки про Галю.

Устав Чіпка тихо, вийшов надвір, закурив. Коли чує – рипнули двері. Перед Чіпкою стояла Галя. У тонкій, білій сорочечці, в одній спідниці, з розпущеними косами.

Не стримався Чіпка, міцно обняв Галю і зізнався у своєму коханні. Дівчина обвила його шию руками… а потім – скрилася.

Нерано прокинулися братчики, витаскали всю солому з хати, сіли за стіл, випили, говорили. Тільки Чіпка мовчав, та тільки дивився на ті двері, з яких вчора увійшла Галя.

Чоловіки поснідали й пішли на двір. Пішов й Чіпка. Та раптом помітив, що кисета нема. Повернувся у двір і побачив Галю, яка сунула йому кисет у руки, а сама швидше у двері.

Подивився Чіпка, всередині його кисета другий кисет з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками. Тепло стало на душі, він посміхнувся і весело повернув до товариства.

XXIV
Розбишацька дочкаЦілий тиждень лив дощ, як із відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Якось увечері Мотря заговорила з ним про невістку. Нічого не відповів їй Чіпка, а в неділю зібрався йти на ярмарок купувати коня.

Тільки пішов не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.

Батьків не було вдома, зустріла його Галя. Була вона сумна, лице змарніло. Чіпка спитав її, чи піде вона за нього заміж, а Галя розповіла, що віддає її батько за москаля Сидора, який того дня, як усі пішли, зостався за столом та й домовився з Максимом про весілля.

Аж ось раптом вона повеселіла. Галя надумала просити матір, щоб та умовила батька віддати її за Чіпку.

Тільки він має кинути своє ремесло, бо не може вона бачити чужих речей у хаті, не може носити чужий одяг, душить її чуже намисто. Хоче вона чесно працювати, не ховатись від людей, чесно дивитись їм у очі.

XXV
Козак — не без щастя, дівка — не без доліПовернувся Чіпка додому та зразу кинувся по хазяйству. А ввечері пішов до Сидора поговорити за Галю: щоб відмовився Сидір від неї. Той згодився, але запросив грошей. Чіпка розрахувався з москалем і. на радощах поставив могорич усій роті.

Розладив Чіпка заручини Галі й Сидора та намовив Грицька йти сватати за нього Ґудзівну.

XXVI
На своїм добріУ суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки.

Явдоху вразила бідна, низенька й тісна хата майбутнього зятя, не сподобалась їй і сваха. Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною…

Обидві матері хотіли б повернути справу назад, та вже нічого було робити; діло прилюдно вирішилось.

Весілля Максим справив бучне: музики грали цілий тиждень, а горілка рікою лилася.
Багато добра та худоби привезла Галя з собою. Мотря аж злякалася, не знала, де його поставити, куди подівати. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, просили молодих переїхати на хутір, але ті не згодились.

Гарно, весело тепер у Чіпчиній хаті. Галя прикрасила стіни вишиваними рушниками, піч розмалювала синіми квітами. Свекруху шанувала: сама поралась коло хазяйства й готувала.

І Чіпці  Галя догоджала, жили вони у радощах та любощах. Тільки іноді згадають про минуле. Стане Галя говорити про чесну працю, а Чіпка перечить їй, що тяжкою роботою добра не наживеш. Та все ж від щирих слів коханої серце його заспокоювалось. І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків, відкупався від них грішми.

Покинув Чіпка Матню, Лушню та Пацюка і став дружити з Грицьком. Жінки їх теж товаришувалиі. А там і покумилися: Галя похрестила другого сина своєї подруги, полюбила його, як рідну дитину, няньчила, пестила. Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого Бог не дає їй…

Минула зима. Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Склав рублену комору, сарай з конюшнею, обгородив дворище лозою, а замість старих похилених воріт поставив дощані, панські. Над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот – як у сома, очі круглі – як у сови, ніс -як у кота, а волосся, з проділем посередині – як у жінки… З усього села прибігали діти дивитись на те…

Чіпка більше не працював на землі, а їздив по ярмарках, скуповував полотна і перепродував їх. Якраз від його й пішли в Пісках полотенщики.

XXVII
Новий вікЧас не стояв на місці. Воля поламала віковічні ланцюги, на котрих ще з дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села. Задурманений неволею люд почав продирати очі… і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім – панів та мужиків!..
Сталися зміни і в Гетьманському, і в Пісках.

Помер Василь Семенович Польський, а його сина ледь умовили зайняти батькове місце. Був він чоловік дуже недалекого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська.
Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити.

Захопив владу в цілому повіті і заправляв за спиною у нового предводителя Шавкун – чоловік ні дурний, ні розумний.  Його батько був убогий, помер рано. Хлопця віддали у бурсу розуму добувати, а там немилосердно били за провину, чи й без провини. Забили до того, що з моторненького хлопчика зробився якийсь тупиця, убоїще. Підріс – почав красти, підбивати товаришів на пустощі, пити почав. Мучились із ним «святі отці», мучились, та й вигнали з «філософії»… голого, босого й простоволосого! Куди йти? Хтось, мабуть, на жарти радив іти в університет. Зробився він студентом, та старий гріх завів його в холодну, а звідти на вулицю… Побрів він у Гетьманське до знайомого Чижика. Той порадив іти на службу. Став Шавкун служити в канцелярії предводителя. Тихий, покірний, перед старшими шапку здалека знімає. Незабаром умер старий письмоводитель, а Шавкуна перевели на його місце. Уже перед ним шапки ламали, але він не покладав надії ні на повагу, а цінував тільки гроші.

Так оцей-то прониза й підлабузник держав тепер цілий повіт у руках замість ледачого «предводительського синка». Той і лапки склав: роби, мов, що хоч, що знаєш!

Настало нове життя і для Чіпки. Люди його поважали, шанували, бо Чіпка чоловік добрий – у біді поможе. Становий став їздити до нього в гості. А як стали вибирати земство – то піщани першим назвали Чіпку.

XXVIII
Старе — та поновленеВлітку  у Гетьманське скликали гласних. Від піщанської громади прибули Чіпка й Лоза. Почалися вибори в управу. Хтось запропонував вибрати Чіпку – і вибрали. Радів Чіпка, що заробив людську ласку і шану, збирався служити громаді, добро робити. А вийшло так, що загубив він спокій і долю.

Чіпка в управі нікому не був милий. Козацька старшина, писарі, голови дивилися на нього скоса, жалілися, що хам, голодранець, волоцюга вискочив між пани.

Шавкун чув це і звернувся до Чижика за порадою, як позбутися Чіпки. Той подумав хвилин п’ять, а тоді поліз у шафу із старими ділами і дістав справу, яку завели на Варениченка у зв’язку із крадіжкою пшениці у пана Польського і смертю сторожа. Справа була давно закрита, злодіїв не знайшли. Але там була помітка, що «солдатский сын Варениченко оставлен в подозрении».

Чіпці запропонували «вийти в одставку», але він відмовився. А через день прийшла від губернатора телеграма з наказом: «устранить гласного Варениченка по неблагонадежности».

Розізлився Чіпка, що вкрали його честь, душу знеславили, кинувся до Пороха писати скаргу, у якій вилив й усю ненависть на панів Польських, що накипала довгі роки. Через тиждень до предводителя приїхав чиновник розбирати Чіпчину справу, та нічого не дізнався, пообідав у панів Польських, пограв у карти і поїхав…

Вернувся Чіпка з Гетьманського додому сам не свій, із згадк-ми про свої минулі справи, з думками про правду людську. А тут зустрічає його мати, розповідає, що Максима побили. На Красногорку напали розбишаки, та сторожі їх одігнали… Кажуть, така бійка була… ‘

Поїхав Чіпка на хутір, застав Максима ледь живим. Хотів щось розпитати, а той закашлявся… і Максима не стало.

XXIX
Лихо не мовчитьПісля смерті Максима, Явдоха продала хутір і перебралася жити до дітей. Разом із нею вступило нове лихо в Чіпчину хату.
Матері не знайшли спільної мови. Явдоха стала верховодити, Мотря не змовчала, почалися сварки.
Галя й Чіпка тікали від тих буч або до Грицька, або поралися біля худоби.

У своїй хаті Чіпка був, як чужий. Грицько зі своїми розмовами про худобу, хазяйство здавався йому нудним. Згадувалось парубкування. То життя було, хоч і під п’яною облудою. А тут – тихо та сумно, як у болоті, а дома – гірше, ніж у пеклі.

Став Чіпка знову пити горілку. Галя говорила з ним, вмовляла не пити, а він і сам не міг пояснити, що з ним діється, чого йому сумно. Тоді молодиця запропонувала чоловікові покликати товаришів і може б хоч трохи розігнав свою тугу.

Вона хотіла ввійти в те товариство тихим янголом-«спасителем», навчити  їх душі любові до людей. Пізно побачила вона, у яку халепу вскочив Чіпка. Весело було йому з давніми товаришами: п’є, гуляє та знай співає про неправду людську.

Інше життя почалося в Чіпчиній хаті. Приходять братчики, чарка літає за чаркою, крики, співи. Іноді згадують свої походеньки. Лушня любив розказувати, як його мати вчила красти. Рідко був день, щоб п’яне товариство не збиралося. Мотря з плачем докоряла синові, а Явдоха навмисно підохочувала його, вітала братчиків. Чіпка робився все хижішим.

Вже після смерті Явдохи Одної ночі, Чіпка однієї ночі поїхав з дому, а повернувся з повними возами добра. Мотря стала лаяти сина, а Лушня заніс у голову Чіпки думку, що то мати звела Явдоху зі світу. Не раз повторював ці слова Чіпка вголос. Чула це Мотря, плакала та в Бога смерті благала.

XXX
Так оце та правда!Була люта зима. Одного вечора до Чіпки зайшли братчики й 7 незнайомців. Хазяїн запросив їх до столу; пили, сміялися, а тоді вирішили йти на хутір до Хоменка.

Галя почула, що п’яна компанія вибралася з хати. Пішов і Чіпка. Незабаром всі повернулися. Мотря виглянула з-за комина й затрусилася… На кожному були сліди свіжої крові. Раптом вона почула дитячий голос. Мотря тихо вийшла надвір і побачила дівчинку років 10 в об’юшеній кров’ю сорочці. Дитина з плачем стала розповідати, що вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не знайшли. Потім підпалили хату й поїхали. Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й повела з двору до волості. Зарево від пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм прямо у вічі.

Незабаром набігли волосні, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх арештували. Із своєї кімнати вийшла Галя, побачила Чіпку із зв’язаними руками, дівчинку всю в крові:

Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом.

Христя дізналася про страшну новину від Грицька і побігла до Галі. Згодом повернулася сама не своя і сказала, що Галя повісилася.

Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір, Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд.

Чіпчину хату опечатали, забили.

Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Незабаром після того вона й померла.

Недалеко від Пісок насипана висока могила, а на ній стоїть височезний хрест. Під ним поховано 8 безневинних душ, вбитих в одну ніч «страшним чоловіком».

Аудіокнига «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» скорочено