«Мауглі» читати – Редьярд Кіплінг

«Мауглі Книга Джунглів 2»: ЯК СТРАХ ПРИЙШОВ

Струмок міліє, висох став,
І поруч ти зі мною став;
З гарячим писком, боком в пил,
Ми тісним натовпом без сил
Стоїмо, страхом спільним скуті,
Забувши про ловитву й здобич люту.

Під матір’ю мале оленя
Вовка бачить без натхнення —
Худий ватажок, мов він, тремтить,
А гордий олень сміло вмить
Ікла ті бачить без вагання,
Що батькові несли останнє страждання.

Струмки всихають, ріки мруть,
І ми товариші на цю коротку путь,
Допоки хмара в небесах —
Щасливого Полювання! — не проллє дощах,
Що Водне Перемир’я розірве
І Джунглі до життя знов оживе.

Закон Джунглів — найдавніший закон у світі — передбачив майже кожну пригоду, яка може спіткати Народ Джунглів. За безліч віків його правила стали майже досконалими, такими, якими їх могли зробити час і звичай.  Ви пам’ятаєте, що Мауглі провів значну частину свого життя у зграї сіонійських вовків, вивчаючи Закон під наглядом бурого ведмедя Балу. Саме Балу казав хлопчикові, коли той нетерпляче бурчав через нескінченні настанови, що Закон схожий на велетенську ліану, бо вона лягає на спину кожному, і ніхто не здатен її оминути.

— Коли проживеш стільки, скільки я, Маленький Брате, — мовив Балу, — тоді побачиш, що всі Джунглі коряться принаймні одному Закону. І це буде невеселе видовище.

Та слова ці влетіли в одне вухо й вилетіли з другого. Хлопчик, який тільки їв, спав і грався, не турбувався про біду, поки вона сама не стала б перед ним.

Але одного року слова Балу справдилися, і Мауглі побачив, як усі Джунглі живуть під владою Закону.

Почалося все з того, що зимові дощі майже не прийшли. Якось дикобраз Сагі (у іншому перекладі Іккі) зустрів Мауглі в бамбукових хащах і сказав, що дикі батати висихають. Усі знали, що Сагі неймовірно вибагливий до їжі й ласує лише найкращими та найстиглішими плодами. Тож Мауглі розсміявся.

— І що мені до того?

— Зараз — майже нічого, — відповів Сагі, незграбно настовбурчивши голки. — Але згодом побачимо. Скажи, Маленький Брате, чи ще пірнаєш у глибоку кам’яну заводь під Бджолиними Скелями?

— Ні. Дурна вода вся кудись тікає, а я не хочу розбити собі голову, — відповів Мауглі, який тоді був цілком певний, що знає більше, ніж п’ятеро мешканців Джунглів разом узятих.

— Це твоя втрата. Маленька тріщина в голові, може, впустила б туди трохи мудрості. Сагі хутко пригнувся, щоб Мауглі не вхопив його за довгі вуса, а хлопчик потім переповів слова їжака Балу.

Ведмідь дуже посерйознішав і пробурмотів більше сам до себе:

— Якби я був сам, то вже змінив би свої мисливські угіддя, поки інші ще не здогадалися. Але… полювання серед чужинців завжди закінчується бійкою, а вони можуть скривдити людське дитинча. Треба почекати й подивитися, як цвістиме мохва.

Та тієї весни дерево мохва-дерево, яке Балу так любив, зовсім не зацвіло. Його зеленувато-кремові, воскові квіти загинули від спеки ще до того, як розкрилися. Коли ведмідь став на задні лапи й струснув дерево, донизу впало лише кілька смердючих пелюсток. Поволі, крок за кроком, нещадна спека проникала в саме серце Джунглів, забарвлюючи їх спершу в жовтий, потім у бурий, а зрештою — у чорний колір.

Зелені зарості на схилах ярів висохли, ставши схожими на поламані дроти й скручені клапті мертвого листя. Потайні водойми осіли й затяглися твердою кіркою, що зберігала останній відбиток лапи, ніби вилитий із заліза. Соковиті ліани відривалися від дерев і помирали біля їхнього коріння. Бамбук зів’яв і дзенькотів під гарячим вітром, а мох відлущився зі скель у найглибших хащах, залишивши їх такими ж голими й розпеченими, як сині кам’яні брили на висохлому руслі.

Птахи й Мавпячий Народ ще на початку року подалися на північ, бо знали, що наближається. Олені й дикі свині пішли далеко до спалених полів людських сіл і нерідко помирали просто на очах людей, занадто ослаблені, щоб утекти, і занадто виснажені, щоб їх убити.

Летючий шуліка Чіль залишився і швидко розжирів, бо падалі було вдосталь. Вечір за вечором він приносив звістки звірам, які вже не мали сили пробиватися до нових мисливських земель: сонце випалило Джунглі на три дні польоту в усі боки.

Мауглі, який ніколи не знав справжнього голоду, тепер живився старим, трирічним медом, вишкрібаючи його з покинутих гірських вуликів. Той мед був чорний, мов терен, і припорошений висохлим цукром. Він також виколупував із-під кори великих личинок і грабував осині гнізда, забираючи молодий виводок. Уся дичина в Джунглях перетворилася на самі шкіру й кістки. Багіра могла тричі за ніч полювати, щоб хоч трохи наїстись.

Та найстрашнішою була не нестача їжі, а нестача води. Бо хоч Народ Джунглів і п’є рідко, зате п’є досхочу.

Спека не відступала. Вона висмоктала останню вологу із землі, і зрештою лише головне русло Вейнґунґи ще ледве-ледве несло тоненький струмінь між мертвими берегами. Коли Хаті, дикий слон, що жив уже понад сто років, побачив довгий синюватий кам’яний гребінь, який виступив просто посеред річки, він зрозумів, що це Скеля Миру. І тоді він підніс хобот і проголосив Водне Перемир’я — так само, як п’ятдесят років тому це зробив його батько. Олені, дикі свині й буйволи хрипко підхопили цей заклик, а шуліка Чіль широкими колами полетів над Джунглями, свистом і криком розносячи звістку.

За Законом Джунглів після проголошення Водного Перемир’я вбивство біля водопою каралося смертю.

Причина була проста: пити необхідніше, а вже потім можна і їсти.

Коли дичини бракує, кожен ще може якось перебитися. Але вода — це вода, і коли джерело лишається одне, усе полювання припиняється, доки Народ Джунглів не нап’ється. У щасливі роки, коли води було вдосталь, кожен, хто приходив до Вейнґунґи чи будь-якої іншої річки, ризикував власним життям. І саме цей ризик був чи не найзахопливішою частиною нічного життя.

Безшелесно підкрастися так, щоб не здригнувся жоден листок… перейти по коліна бурхливу мілину, шум якої заглушує будь-який звук позаду… пити, весь час озираючись через плече, готовим кожним м’язом до відчайдушного стрибка… покачатися на піску й повернутися до захопленого стада з мокрою мордою та повним животом…

Молоді олені з пишними рогами обожнювали це саме тому, що щомиті на них могли кинутися Багіра або Шер-Хан. Та тепер усі ці смертельно небезпечні розваги закінчилися. Тигри, ведмеді, олені, буйволи й свині разом приходили до змалілої річки, пили каламутну воду й стояли над нею, виснажені голодом та спрагою, не маючи сил піти. Олені й дикі свині цілими днями шукали щось краще за суху кору й зів’яле листя.

Буйволи не знаходили прохолодних багнистих калюж, де могли б лежати, і не бачили зелених людських посівів, які можна було б потайки об’їдати. Змії покинули Джунглі й спустилися до річки, сподіваючись знайти хоч випадкову жабу. Вони обвивали мокре каміння й навіть не намагалися вкусити, коли рило дикої свині ненароком зрушувало їх із місця.

Річкових черепах давно повиловлював Багіра — найспритніший із мисливців, а риба зарилася глибоко в сухий мул. Лише Скеля Миру лежала поперек мілини, мов довга змія, а маленькі втомлені хвильки тихо шипіли, висихаючи на її розпеченому боці.

Саме сюди Мауглі щовечора приходив шукати прохолоди й товариства. Навіть найголодніші його вороги навряд чи захотіли б поласувати хлопчиком. Його голе тіло було худіше й жалюгідніше за будь-якого мешканця Джунглів. Сонце вибілило волосся до кольору клоччя. Ребра стирчали, мов прути кошика, а вузлуваті коліна й лікті, звиклі повзати на чотирьох, робили його висохлі руки й ноги схожими на перев’язані стебла сухої трави. Та з-під скуйовдженого чуба дивилися спокійні й холодні очі. Бо в цю тяжку пору порадником Мауглі була Багіра, і вона навчила його ходити тихо, полювати терпляче й ніколи, за жодних обставин, не втрачати самовладання.

— Лихий настав час, — мовила Чорна Пантера одного задушливого вечора, коли повітря палало, наче з печі. — Але він мине, якщо ми доживемо до кінця цього лиха. Чи ситий твій шлунок, Людське Дитинча?

— У шлунку щось є, та користі з того мало. Як думаєш, Багіро, може, Дощі забули про нас і більше ніколи не повернуться?

— Ні, я так не думаю. Ще побачимо, як зацвіте мохва, і маленькі оленята стануть гладкими від молодої трави. Ходімо до Скелі Миру — послухаємо новини. Сідай мені на спину, Маленький Брате.

— Не час тепер носити зайву вагу. Я ще можу йти сам… Хоча, правду кажучи, ми з тобою тепер не схожі на вгодованих биків.

Багіра поглянула на свої худі, запилені боки й тихо прошепотіла:

— Минулої ночі я вбила бика просто в ярмі. До такого приниження мене довів голод, що, якби він був вільний, я, мабуть, не насмілилася б стрибнути. Ох!

Мауглі засміявся.

— Авжеж, великі ми тепер мисливці, — сказав він. — Я став дуже хоробрим — полюю на личинок.

І обоє рушили крізь сухий підлісок, що тріщав під ногами, до річкового берега, де мілини розбігалися мереживом у всі боки.

— Вода довго не протримається, — сказав Балу, приєднавшись до них. — Поглянь он туди. Бачиш стежки? Вони схожі на людські дороги.

На рівнині по той бік річки висока джунглева трава засохла стоячи й так і застигла, немов мумія. Втоптані стежки оленів і диких свиней, усі спрямовані до річки, порізали безбарвний простір запиленими проходами серед трави заввишки з людський зріст. І хоч було ще рано, кожен такий прохід уже заповнювали перші спраглі звірі, що поспішали до води. Крізь пил, дрібний, мов нюхальний тютюн, було чути кашель самиць і маленьких оленят.

Вище за течією, біля тихої заводі, що огинала Скелю Миру — хранительку Водного Перемир’я, — стояв Хаті, дикий слон, разом зі своїми синами. Худі й сірі у місячному світлі, вони повільно похитувалися вперед і назад, не перестаючи гойдатися. Нижче стояли перші ряди оленів; ще нижче — дикі свині та буйволи. А на протилежному березі, де високі дерева схилялися до самої води, було місце, відведене для М’ясоїдів — тигра, вовків, пантери, ведмедя та інших.

— І справді, ми всі підкоряємося одному Закону, — сказала Багіра, заходячи у воду й дивлячись на ряди клацаючих рогів і переляканих очей, де олені та свині тіснили одне одного. — Щасливого Полювання всім вам, хто моєї крові!

Вона витяглася на мілководді, поклавши бік у прохолодну воду, і тихо додала крізь зуби: — Але якби не Закон… це було б справді чудове полювання.

Чуткі вуха оленів уловили останні слова, і вздовж рядів пролетів тривожний шепіт:

— Перемир’я! Пам’ятайте про Перемир’я!

— Спокій! Спокій! — загуркотів Хаті. — Перемир’я чинне, Багіро. Не час говорити про полювання.

— Хто ж знає це краще за мене? — відповіла Багіра, підводячи жовті очі вгору за течією. — Я тепер їм черепах і ловлю жаб. Ха! Якби ж можна було наїстися, жуючи гілки!

— Ми б цього дуже хотіли! — тоненько забекало молоде оленятко, народжене лише цієї весни, якому зовсім не смакувало таке життя. Попри все своє виснаження, навіть Хаті не стримав добродушного сміху. Мауглі ж, лежачи у теплій воді, голосно розреготався й ногами збив зелену піну.

— Добре сказано, маленький рогатий пагінцю, — замуркотіла Багіра. — Коли Перемир’я закінчиться, я неодмінно це згадаю тобі на користь.

І вона уважно вдивилася в темряву, щоб запам’ятати оленятко.

Поволі розмови поширилися вздовж усього водопою.

Чути було, як сердито пирхали свині, вимагаючи більше місця; як буркотіли буйволи, незграбно переходячи піщані коси; як олені розповідали сумні історії про свої довгі мандрівки, від яких стерли ноги, шукаючи хоч якусь поживу.

Час від часу вони перегукувалися з М’ясоїдами на другому березі, але всі новини були однаково поганими.

А розпечений вітер Джунглів гуляв між скелями, сухими гілками й клубами пилу, здіймаючи його навіть над водою.

— Люди теж помирають біля своїх плугів, — сказав молодий самець самбара. — Від заходу сонця до настання ночі я бачив трьох. Вони лежали нерухомо поруч зі своїми волами. Незабаром і ми так лежатимемо.

— Річка ще більше обміліла від учорашнього вечора, — мовив Балу. — О Хаті, чи доводилося тобі бачити таку посуху?

— Вона мине… вона неодмінно мине, — відповів Хаті, поливаючи собі спину й боки водою з хобота.

— Але серед нас є той, хто може її не пережити, — тихо сказав Балу, поглянувши на хлопчика, якого любив.

— Я? — обурився Мауглі, випростовуючись у воді. — На мені немає густого хутра, щоб прикривало кістки. Але… якби з тебе, Балу, зняли шкуру…

Від самої цієї думки Хаті здригнувся всім тілом, а Балу суворо промовив:

— Людське Дитинча, негоже так говорити до Вчителя Закону. Ніхто й ніколи не бачив мене без шкури.

— Та я не хотів тебе образити, Балу. Просто ти схожий на кокосовий горіх у волокнистій шкаралупі, а я — той самий горіх, тільки без неї. Ось ця твоя бура оболонка…

Мауглі сидів, схрестивши ноги, і, як завжди, пояснював усе, розмахуючи вказівним пальцем, коли Багіра простягла широку лапу й перекинула його просто у воду.

— Усе гірше й гірше, — сказала Чорна Пантера, коли хлопчик виринув, захлинаючись. — Спочатку з Балу хотіли здерти шкуру, тепер він став кокосом. Дивися, щоб він не зробив того, що роблять стиглі кокоси.

— А що вони роблять? — необережно запитав Мауглі, хоч це була одна з найдавніших джунглевих хитрощів.

— Розбивають тобі голову, — спокійно відповіла Багіра й знову штовхнула його під воду.

— Недобре насміхатися зі свого вчителя, — сказав ведмідь після того, як Мауглі втретє пірнув із головою.

— Недобре? А що ще лишається? Це голе створіння бігає сюди-туди, кепкує з тих, хто колись був добрим мисливцем, і смикає найкращих із нас за вуса просто задля забави.

То був Шер-Хан, Кривий Тигр, який, накульгуючи, спустився до води.

Він навмисне трохи затримався, насолоджуючись жахом, що охопив оленів на протилежному березі, а тоді, сьорбаючи воду, загарчав:

— Джунглі перетворилися на розплідник голих дитинчат. Поглянь на мене, Людське Дитинча!

Мауглі не просто поглянув — він втупився в тигра з усією зухвалістю, на яку був здатен.

І вже за хвилину Шер-Хан неспокійно відвернувся.

— Людське Дитинча… Людське Дитинча… — бурмотів він, не перестаючи пити. — Воно ні людина, ні звіря. Було б людиною чи вовченям — давно б уже злякалося. Наступного року, мабуть, доведеться просити в нього дозволу напитися. Гр-р!

— Може, й так станеться, — спокійно сказала Багіра, не відводячи від нього погляду. — Може, й так… Але скажи, Шер-Хане, яку нову ганьбу ти приніс сюди?

Кривий Тигр занурив у воду підборіддя й щелепи, і вниз за течією попливли темні маслянисті смуги.

— Людину, — незворушно відповів Шер-Хан. — Я вбив її годину тому.
І знову задоволено замуркотів сам до себе.

Ряди звірів захиталися, і тихий шепіт швидко переріс у крик:

— Людина! Людина! Він убив людину!

Усі поглянули на Хаті, але той наче нічого не чув.

Хаті ніколи не робить нічого раніше свого часу — і саме тому живе так довго.

— У таку пору вбити людину! Невже не знайшлося іншої здобичі? — зневажливо промовила Багіра, виходячи із забрудненої води й по-котячому струшуючи лапи.

— Я вбив не заради їжі. Я зробив це заради втіхи.

Серед звірів знову прокотився нажаханий шепіт, а маленьке пильне біле око Хаті повільно звернулося до Шер-Хана.

— За власним бажанням, — ліниво повторив тигр. — А тепер я прийшов напитися й змити з себе бруд. Хто мені це заборонить?

Спина Багіри вигнулася дугою, мов бамбук під буревієм.

Та Хаті підняв хобот і спокійно запитав:

— Ти вбив за власним бажанням?

А коли Хаті ставить запитання, найкраще — відповісти.

— Саме так. Це було моє право і моя Ніч. Ти це знаєш, о Хаті.

Шер-Хан говорив майже чемно.

— Так, знаю, — відповів Хаті.

Після короткої мовчанки він запитав:

— Ти вже напився?

— На сьогодні — так.

— Тоді йди. Річка існує для того, щоб пити, а не щоб її сквернити. Лише Кривий Тигр міг би так вихвалятися своїм правом у час, коли ми всі страждаємо разом — і Люди, і Народ Джунглів. Чистий ти чи нечистий — повертайся до свого лігва, Шер-Хане!

Останні слова пролунали, мов срібні сурми, і троє синів Хаті подалися на пів кроку вперед, хоча в цьому не було потреби. Шер-Хан відступив убік, не наважуючись навіть загарчати, бо знав — як знають усі, — що коли доходить до крайньої межі, Хаті є Володарем Джунглів.

— Що це за право, про яке говорить Шер-Хан? — прошепотів Мауглі на вухо Багірі. — Убивати Людину завжди соромно. Так каже Закон. А проте Хаті каже…

— Спитай у нього. Я не знаю, Маленький Брате. Є це право чи немає його, але якби Хаті не заговорив, я б провчив того кульгавого різника. Прийти до Скелі Миру одразу після вбивства Людини та ще й вихвалятися цим — це витівка шакала. До того ж він осквернив добру воду.

Мауглі зачекав хвилину, збираючись із духом, бо ніхто не любив звертатися до Хаті напряму, а тоді вигукнув:

— У чому полягає право Шер-Хана, о Хаті?

Обидва береги підхопили його слова луною, бо всі Мешканці Джунглів були надзвичайно допитливими, а щойно побачили те, чого, здається, ніхто не розумів, окрім Балу, який виглядав дуже замисленим.

— Це стара історія, — сказав Хаті. — Історія старіша за самі Джунглі. Зберігайте мовчання на берегах, і я розповім її вам.

Кілька хвилин серед свиней і буйволів тривала штовханина, а потім ватажки стад один за одним прогуркотіли:

— Ми чекаємо.

І Хаті рушив уперед, поки вода біля Скелі Миру не сягнула йому майже до колін. Худий, зморшкуватий, із пожовклими бивнями, він усе одно виглядав таким, яким його знали Джунглі, — своїм володарем.

— Ви знаєте, діти, — почав він, — що понад усе на світі треба боятися Людини.

І звідусіль пролунало глухе бурмотіння згоди.

— Ця історія стосується тебе, Маленький Брате, — сказав Багіра Мауглі.

— Мене? Я належу до Зграї — я мисливець Вільного Народу, — відповів Мауглі. — Яке я маю відношення до Людини?

— І ви не знаєте, чому боїтеся Людини? — продовжив Хаті. — Ось причина. На початку Джунглів, і ніхто не знає, коли це було, ми всі жили разом і не боялися одне одного. У ті дні не було посухи, а листя, квіти й плоди росли на одному дереві, і ми не їли нічого, окрім листя, квітів, трави, плодів та кори.

— Я рада, що не народився тоді, — промовила Багіра. — Кора годиться лише для того, щоб точити кігті.

— А Володарем Джунглів був Та, Перший зі Слонів. Він витягнув Джунглі з глибоких вод своїм хоботом; там, де він проводив бивнями борозни в землі, текли річки; там, де ступала його нога, виникали ставки з чистою водою; а коли він дмухав через хобот — ось так, — дерева падали додолу. Так Та створив Джунглі, і саме таку історію переказали мені.

— Відтоді розповідь не покоротшала, — прошепотіла Багіра, і Мауглі засміявся, прикривши рота рукою.

— У ті часи не було ні зерна, ні динь, ні перцю, ні цукрової тростини, не було й маленьких хатин, які ви всі бачили. Народ Джунглів нічого не знав про Людину, а жив разом як один народ. Та згодом між ними почалися суперечки через їжу, хоча паші вистачало всім. Вони стали лінивими. Кожен хотів їсти там, де лежав, як це іноді буває й тепер, коли весняні дощі рясні. Та, Перший зі Слонів, був зайнятий створенням нових джунглів і прокладанням русел для річок. Він не міг бути всюди водночас, тому поставив Першого з Тигрів володарем і суддею Джунглів, до якого Народ Джунглів мав приносити свої суперечки. У ті дні Перший із Тигрів, як і всі інші, їв плоди та траву. Він був такий великий, як я, і дуже вродливий: увесь золотистий, мов квіти жовтої ліани. У ті добрі часи, коли Джунглі були ще молодими, на його шкурі не було ані смужки, ані плями. Усі Мешканці Джунглів приходили до нього без страху, а його слово було Законом для всіх. Пам’ятайте: тоді ми були одним народом.

— Але однієї ночі двоє оленів посварилися через пашу — так, як тепер ви вирішуєте подібні справи рогами й копитами. І кажуть, що коли вони сперечалися перед Першим із Тигрів, який лежав серед квітів, один олень випадково штовхнув його рогами. Тоді Перший із Тигрів забув, що він володар і суддя Джунглів, стрибнув на того оленя й зламав йому шию.

— До тієї ночі ніхто з нас не знав смерті. Побачивши, що накоїв, Перший із Тигрів збожеволів від запаху крові й утік до північних боліт. А ми, залишившись без судді, почали битися між собою. Та почув цей галас і повернувся. Одні говорили одне, інші — інше, але він побачив мертвого оленя серед квітів і запитав, хто його вбив. Та ми не відповіли, бо запах крові зробив нас нерозумними. Ми бігали колами, стрибали, кричали й трясли головами. Тоді Та наказав деревам із низькими гілками та повзучим ліанам Джунглів позначити вбивцю оленя, щоб він завжди впізнавав себе. Потім він сказав:

— Хто тепер буде володарем Народу Джунглів?

Тоді вискочила Сіра Мавпа, що жила на гілках, і сказала:

— Віднині я буду володарем Джунглів.

На це Та розсміявся й відповів:

— Нехай буде так.

І пішов геть дуже розгніваний.

— Діти, ви знаєте Сіру Мавпу. Тоді вона була такою самою, як і тепер. Спочатку вона зробила собі мудрий вигляд, але невдовзі почала чухатися та стрибати вгору-вниз. Коли ж Та повернувся, він побачив, що Сіра Мавпа висить униз головою на гілці, глузуючи з тих, хто стояв унизу, а вони глузували з неї у відповідь. Так у Джунглях не стало Закону — лишилися тільки безглузді балачки та порожні слова.

— Тоді Та скликав нас усіх і сказав: «Перший ваш володар приніс у Джунглі Смерть, а другий — Ганьбу. Тепер настав час Закону, Закону, якого ви не смієте порушувати. Віднині ви пізнаєте Страх, і коли знайдете його, він стане вашим володарем, а все інше прийде слідом».

Тоді ми запитали:

— Що таке Страх?

А Та відповів:

— Шукайте, поки не знайдете.

Тож ми ходили по всіх Джунглях у пошуках Страху, і нарешті буйволи…

— Угх! — озвався Миса (у інших перекладах Міза), ватажок буйволів, зі своєї піщаної мілини.

— Так, Мисо, саме буйволи. Вони повернулися з новиною, що в одній печері сидить Страх, і що він не має шерсті та ходить на задніх ногах. Тоді ми всі пішли за стадом до тієї печери. Страх стояв біля входу. Він був безшерстий, як і казали буйволи, і ходив на задніх ногах. Побачивши нас, він закричав. Його голос наповнив нас тим самим страхом, який ми відчуваємо й тепер, коли чуємо людський крик. Ми кинулися навтьоки, топчучи й роздираючи одне одного від жаху. Тієї ночі, як мені розповідали, ми вже не лягали всі разом, як було заведено раніше. Кожне плем’я трималося окремо: свині зі свинями, олені з оленями; ріг до рога, копито до копита. Кожен шукав собі подібних, і так ми лежали в Джунглях, тремтячи від страху.

— Лише Першого з Тигрів не було з нами, бо він і далі ховався на північних болотах. Коли йому розповіли про Істоту, яку ми бачили в печері, він сказав:

— Я піду до цієї Істоти й зламаю їй шию.

Тож він біг усю ніч, поки не дістався печери. Але дерева й ліани на його шляху пам’ятали наказ Та. Вони опускали свої гілки й торкалися його, проводячи пальцями по спині, боках, лобі та щелепах. Усюди, де вони торкалися його, на жовтій шкурі залишалися смуги й риски. І ЦІ СМУГИ, ДІТИ МОЇ, ТИГРИ НОСЯТЬ ДОНИНІ!

— Коли він дістався печери, Страх — Безшерстий — простягнув руку й назвав його «Смугастим, що приходить уночі». І Перший із Тигрів злякався Безшерстого та, виючи, втік назад на болота.

Тут Мауглі тихенько захихотів, зануривши підборіддя у воду.

— Так голосно він вив, що Та почув його й запитав:

— Чому ти сумуєш?

І Перший із Тигрів, піднявши морду до щойно створеного неба, яке тепер стало таким старим, відповів:

— Поверни мені мою силу, о Та. Я осоромлений перед усіма Джунглями. Я втік від Безшерстого, а він назвав мене ганебним ім’ям.

— Чому? — запитав Та.

— Бо я весь забруднений болотною грязюкою, — сказав Перший із Тигрів.

— Тоді поплавай і покачайся по мокрій траві. Якщо це бруд, він змиється, — відповів Та.

Перший із Тигрів плавав і качався по траві, качався й качався, аж доки Джунглі не закружляли перед його очима, але жодна смужка на його шкурі не зникла. Та спостерігав за ним і сміявся.

Тоді Перший із Тигрів запитав:

— Що я такого зробив, що це сталося зі мною?

Та відповів:

— Ти вбив оленя, і ти випустив Смерть у Джунглі. А разом зі Смертю прийшов Страх. Тепер Народ Джунглів боїться одне одного, так само як ти боїшся Безшерстого.

Перший із Тигрів сказав:

— Вони ніколи не боятимуться мене, адже я знаю їх від початку світу.

— Іди й подивися, — відповів Та.

Тоді Перший із Тигрів побіг по Джунглях, кличучи оленів, свиней, самбарів, дикобразів та всіх інших Мешканців Джунглів. Але всі вони тікали від того, хто колись був їхнім суддею, бо боялися його.

— Тоді Перший із Тигрів повернувся назад. Гордість його була зламана. Він бився головою об землю, розривав її всіма лапами й казав:

— Пам’ятайте, що колись я був Володарем Джунглів. Не забувайте мене, о Та! Нехай мої діти пам’ятають, що колись я не знав ні сорому, ні страху!

І Та відповів: “— Оце я зроблю для тебе, бо ми з тобою разом бачили народження Джунглів. Одну ніч щороку все буде так, як було до загибелі оленя — для тебе й для твоїх дітей. У ту ніч, якщо ви зустрінете Безшерстого, ім’я якому Людина, ви не боятиметеся його, а він боятиметься вас, наче ви судді Джунглів і володарі всього сущого. Але проявіть милосердя в ніч його страху, бо ви самі знаєте, що таке Страх.”

— Я задоволений, — відповів Перший із Тигрів.

Але коли він наступного разу пив воду, то побачив чорні смуги на своїх боках і згадав ім’я, яким його назвав Безшерстий. І тоді він розгнівався.
Цілий рік він прожив на болотах, чекаючи, коли Та виконає свою обіцянку. І однієї ночі, коли Місячний Шакал [Вечірня Зірка] яскраво сяяв над Джунглями, він відчув, що його Ніч настала, й вирушив до печери назустріч Безшерстому.

І сталося так, як обіцяв Та. Безшерстий упав перед ним на землю, і Перший із Тигрів ударом лапи переламав йому хребет, бо думав, що в Джунглях існує лише одна така Істота і що він убив сам Страх.

Та, стоячи над здобиччю, він почув, як із Північних Лісів наближається Та. Незабаром пролунав голос Першого зі Слонів — той самий голос, який ми чуємо й тепер…

Грім котився сухими, пошрамованими пагорбами туди й сюди, але не приносив дощу — лише спеку. Блискавки миготіли вздовж хребтів, а Хаті продовжував:

— ТОЙ голос він почув тоді, і голос сказав: «Ось такою є твоя милість?»
Перший із Тигрів облизав губи й відповів: «Яка різниця? Я вбив Страх». І Та сказав: «О сліпий і нерозумний! Ти розв’язав ноги Смерті, і вона йтиме твоїм слідом, доки ти не помреш. Ти навчив Людину вбивати!»

— Перший із Тигрів стояв над своєю здобиччю й сказав: «Він такий самий, як той олень. Ніякого Страху не існує. Тепер я знову судитиму Народи Джунглів».

— А Та відповів: «Ніколи більше Народи Джунглів не приходитимуть до тебе. Вони ніколи не перетнуть твого сліду, не спатимуть поруч із тобою, не підуть за тобою й не пастимуться біля твого лігва. Лише Страх переслідуватиме тебе, і ударом, якого ти не побачиш, він примусить тебе чекати його волі. Він змусить землю розступатися під твоїми лапами, ліани — обвиватися довкола твоєї шиї, а стовбури дерев — зростатися навколо тебе вище, ніж ти можеш стрибнути. Зрештою він забере твою шкуру, щоб укривати нею своїх дитинчат, коли їм буде холодно. Ти не виявив йому милосердя, і він не виявить його тобі».

— Перший із Тигрів був дуже сміливий, бо його Ніч ще тривала, і він сказав: «Обіцянка Та — це обіцянка Та. Він же не відбере в мене мою Ніч?»

І Та відповів:

— Одна ніч належить тобі, як я й сказав. Але за неї доведеться заплатити. Ти навчив Людину вбивати, а вона навчається швидко.

— Перший із Тигрів сказав: «Він лежить тут під моєю лапою зі зламаною спиною. Нехай Джунглі знають, що я вбив Страх».

— Тоді Та засміявся й мовив: «Ти вбив лише одного з багатьох. Але сам розповіси про це Джунглям, бо твоя Ніч закінчилася».

І от настав день, і з печери вийшов інший Безшерстий. Він побачив мертве тіло на стежці й Першого із Тигрів над ним та взяв загострену палицю…

— Тепер вони кидають річ, що ріже, — сказав Сагі, шарудячи вниз по березі. Гонди вважали дикобразів надзвичайно смачною здобиччю — вони називали його Хо-Ігу, — тому він дещо знав про маленьку злу гондійську сокиру, що пролітає через галявину, мов бабка.

— То була загострена палиця, така, яку ставлять на дні ловчої ями, — продовжив Хаті. — Кинувши її, Безшерстий глибоко поранив Першого із Тигрів у бік. І сталося так, як сказав Та. Перший із Тигрів із виттям носився по Джунглях, поки не вирвав із себе ту палицю. І тоді всі Джунглі дізналися, що Безшерстий може вражати здалеку, й почали боятися ще більше. Так Перший із Тигрів навчив Безшерстого вбивати. І ви знаєте, скільки лиха це принесло всім нашим народам — через зашморги, пастки, приховані капкани, летючі палиці, жалкі мушки, що вилітають із білої хмари диму [Хаті мав на увазі рушницю], та Червону Квітку, яка виганяє нас на відкриті місця. І все ж одну ніч на рік Безшерстий боїться Тигра, як і обіцяв Та, і жоден тигр ніколи не давав йому підстав боятися менше. Де тигр знаходить Людину тієї ночі, там і вбиває її, пам’ятаючи, як було осоромлено Першого із Тигрів. А решту часу Страх ходить Джунглями вдень і вночі.

— Ахі! Аоо! — озвалися олені, розуміючи, що все це означає для них.

— І лише тоді, коли над усіма нависає один великий Страх, як зараз, ми, мешканці Джунглів, можемо відкласти свої дрібні страхи й збиратися разом в одному місці, як тепер.

— Лише одну ніч Людина боїться Тигра? — запитав Мауглі.

— Лише одну ніч, — відповів Хаті.

— Але ж я… ми… усі Джунглі знають, що Шер-Хан убиває Людей двічі й тричі за місяць.

— Так і є. ТОДІ він нападає із засідки й відвертає голову під час удару, бо сповнений страху. Якби Людина подивилася йому просто в очі, він би втік. Але в свою єдину Ніч він відкрито приходить до селища. Іде між хатинами, зазирає у двері, і люди падають ниць перед ним. Там він і чинить своє вбивство. Одне вбивство за ту Ніч.

— О! — сказав сам до себе Мауглі, перевертаючись у воді. — ТЕПЕР я розумію, чому Шер-Хан наказував мені дивитися на нього! Та нічого він із цього не здобув, бо не зміг утримати погляд, а я, звісно, не впав до його лап. Але ж я не людина — я належу до Вільного Народу.

— Ум-м! — глухо промурмотів Багіра в глибині своєї пухнастої горлянки. — А тигр знає, коли настає його Ніч?

— Ніколи не знає, доки Місячний Шакал не засяє над вечірнім туманом. Іноді це трапляється в суху літню пору, а іноді під час сезонних дощів — ця єдина Ніч Тигра. Але якби не Перший із Тигрів, нічого цього не було б, і ніхто з нас не пізнав би страху.

Олені сумно забурчали, а губи Багіри скривилися в лукавій усмішці.

— А люди знають цю… історію? — запитав він.

— Ніхто не знає її, крім тигрів і нас, слонів — дітей Та. Тепер і ви, що стоїте біля водойм, її почули, і я все сказав.

Хаті занурив хобот у воду на знак того, що більше не бажає розмовляти.

— Але… але… але, — сказав Мауглі, повертаючись до Балу, — чому Перший із Тигрів не продовжив їсти траву, листя й кору дерев? Він же тільки зламав оленеві шию. Він його не З’ЇВ. Що змусило його полюбити гаряче м’ясо?

— Дерева й ліани позначили його, Маленький Брате, зробивши тим смугастим створінням, яким ми бачимо його тепер. Відтоді він більше не міг їсти їхніх плодів. Тож він почав мститися оленям та іншим Травоїдним, — відповів Балу.

— Отже, ТИ знаєш цю історію? Га? Чому ж я ніколи її не чув?

— Бо Джунглі сповнені таких історій. Якби я почав їх розповідати, їм не було б кінця. Відпусти моє вухо, Маленький Брате.

ЗАКОНИ ДЖУНГЛІВ

Щоб дати вам уявлення про надзвичайне різноманіття Законів Джунглів, я переклав у вірші (Балу завжди проказував їх наспівним речитативом) кілька законів, що стосуються вовків. Звісно, їх існують сотні й сотні, але цих прикладів буде достатньо, щоб показати найпростіші правила.

Ось Закон Джунглів — давній, як небо, і вічно живий;
Вовк, що його береже, буде сильним, а той, хто порушить, — загине мерщій.
Як ліана обвиває могутній стовбур від краю до краю,
Так Закон проходить крізь Джунглі, єднаючи зграю.
Бо сила Зграї — у Вовкові кожнім без винятку й меж,
А сила Вовка — у Зграї, що береже його теж.
Від носа до кінчика хвоста щодня очищай своє тіло;
Пий досхочу, та не надміру, щоб спрага тебе не скорила.
Пам’ятай: ніч призначена для полювання й путі,
А день — для спокійного сну і відпочинку в житті.
Шакал може йти за Тигром. Та ти, вовченя молоде,
Коли відростуть твої вуса, пам’ятай, що мисливець іде.
Вовк сам собі здобуває поживу у світі цьому —
Тож вийди й знайди собі їжу власну, а не чужому.
Живи у мирі з Володарями Джунглів —
Тигром, Пантерою, Ведмедем старим;
Не турбуй мовчазного Хаті й не насміхайся з
Кабана у лігві його лісовім.
Коли одна Зграя зустріне іншу і жодна не схоче звернуть,
Ляжте й чекайте, доки ватажки не почнуть говорить.
Можливо, розсудливе слово суперечку владнає тоді,
І мир залишиться з вами на стежці й у довгій ході.
Якщо зі Зграї вовком б’єшся — бийся сам на сам, удалині,
Щоб інші не втрутилися в чвари й не згубили братів у війні.
Лігво Вовка — його фортеця, його притулок і дім.
Навіть Ватажок не ввійде туди, і Рада не владна над ним.

Та якщо своє лігво він вирив надто відкрито й явно,
Рада пошле йому звістку, і він облаштує його заново.
Якщо вбиваєш до півночі — мовчи й не буди гаїв виттям,
Щоб не налякати оленів у полі й не лишити братів без харчування.
Можеш убивати для себе, для пари своєї й для дітвори,
Стільки, скільки потрібно для життя до нової зорі.
Та не вбивай заради втіхи, пам’ятай цей Закон старий:
СІМ РАЗІВ НІКОЛИ НЕ ВБИВАЙ ЛЮДИНИ — його бережи!
Якщо відбереш здобич у слабшого — не пожирай усе до кінця,
Бо право Зграї належить і найслабшому з мисливця.
Залиш йому голову й шкуру — це справедливості слід,
Бо сила Зграї тримається на праві найменших її дітей.
Здобич Зграї належить Зграї — там її й треба спожить,
Ніхто не сміє тягнути м’ясо до лігва свого й прожить.
Та здобич Вовка належить Вовкові — він вільний чинити як зна,

Але поки не дасть дозволу, Зграя торкатися не повинна.
Право Вовченяти — право молодого однорічного звіра:
Після того як мисливець насититься, воно має їсти щиро.
І жоден у Зграї не сміє відмовити в цьому йому,
Бо так велить Закон Джунглів у віці його молодому.
Право Матері — право священне.
Вона може вимагати щороку без зайвих вагань
По одній задній нозі від кожної здобичі для свого виводка,
І ніхто не сміє їй відмовити в цих дарах.

Право Батька — полювати самому для себе й своїх.
Він звільнений від покликів Зграї, І лише
Рада має право судити його вчинки.
Через вік його, мудрість і досвід,
Через силу зубів і лап,
У всьому, що Закон залишає невирішеним,
Слово Ватажка є Законом.
Ось такі Закони Джунглів — їх багато, вони могутні й тверді.
Та голова, і копито, і стегно, і горб усіх
Законів завжди — КОРИСЯ!