«Мауглі» читати – Редьярд Кіплінг

«Мауглі Книга Джунглів 2»: НАШЕСТЯ ДЖУНГЛІВ

Сховайте їх, укрийте, обгородіть навкруг —
Квіте, повзуча лозо й бур’яне!
Нехай забудеться нам зір і звук,
І запах, і дотик їхній мине!

Жирний чорний попіл біля жертовного каменя,
Ось дощ із білими ногами йде,
І лані родять у незасіяних полях,
І вже ніхто їх не сполохає ніде;
І сліпі мури впадуть, нікому не знані,
І вже ніхто не житиме там повік!

Ви пам’ятаєте, що після того, як Мауглі прибив шкуру Шер-Хана до Скелі Ради, він сказав тим небагатьом, хто залишився зі Зграї Сіоні, що віднині полюватиме в Джунглях сам. А четверо дітей Матері Вовчиці й Батька Вовка заявили, що полюватимуть разом із ним. Але змінити своє життя в одну мить нелегко — особливо в Джунглях. Перше, що зробив Мауглі після того, як безладна Зграя розбрелася хто куди, — повернувся до рідної печери й проспав день і ніч. Потім він розповів Матері Вовчиці та Батькові Вовку стільки про свої пригоди серед людей, скільки вони могли зрозуміти; а коли змусив ранкове сонце зблискувати на лезі свого ножа для здирання шкур — того самого, яким оббілував Шер-Хана, — вони сказали, що він таки чогось навчився. Потім Акела й Сірий Брат мусили пояснити свою участь у великому загоні буйволів у яру, Балу насилу видерся на пагорб, щоб почути всю історію, а Багіра від чистої радості дряпала землю кігтями, захоплюючись тим, як Мауглі провів свою війну.

Сонце вже давно зійшло, але нікому й на думку не спадало лягати спати, і час від часу під час розмови Мати Вовчиця закидала голову й глибоко втягувала повітря, задоволено принюхуючись до запаху тигрової шкури, який вітер приносив від Скелі Ради.

— Якби не Акела й Сірий Брат, — сказав наприкінці Мауглі, — я б нічого не зміг зробити. Ох, мамо, мамо! Якби ти бачила, як чорні буйволячі ватажки ринули вниз яром або як мчали крізь ворота, коли Людська Зграя кидала в мене каміння!

— Я рада, що не бачила останнього, — суворо відповіла Мати Вовчиця. — Не в моєму звичаї дозволяти, щоб моїх вовченят ганяли туди-сюди, мов шакалів. Я взяла б свою ціну з Людської Зграї; але жінку, яка годувала тебе молоком, я б пощадила. Так, лише її одну.

— Спокійно, спокійно, Ракшо! — ліниво мовив Батько Вовк. — Наше Жабеня повернулося — таке мудре, що навіть рідний батько мусить лизати йому лапи. А що таке ще одна подряпина на голові? Залиш людей у спокої.

Балу й Багіра в один голос підтримали: — Залиш людей у спокої.

Мауглі, поклавши голову на бік Матері Вовчиці, задоволено усміхнувся й сказав, що зі свого боку ніколи більше не хоче ні бачити, ні чути, ні відчувати запаху людей.

— Але що буде, — запитав Акела, настороживши одне вухо, — що буде, якщо люди не залишать у спокої тебе, Маленький Брате?

— Нас П’ЯТЕРО, — сказав Сірий Брат, озирнувшись на товариство й клацнувши щелепами на останньому слові.

— І ми теж можемо взяти участь у такому полюванні, — сказала Багіра, злегка сіпнувши хвостом і поглянувши на Балу. — Але навіщо зараз думати про людей, Акело?

— Ось чому, — відповів Самотній Вовк. — Коли шкуру того жовтого ватажка повісили на скелі, я повернувся нашим слідом до села, ступаючи у власні сліди, звертаючи вбік і лягаючи на землю, щоб заплутати стежку на випадок, якщо хтось піде за нами. Та коли я так заплутав слід, що й сам ледве міг його впізнати, між деревами пролетів Манг, Кажан, і завис наді мною.

Манг сказав:

— Село Людської Зграї, звідки вигнали Людське Дитинча, гуде, мов осине гніздо.

— Камінь був чималий, — хихикнув Мауглі, який часто розважався тим, що жбурляв стиглі папаї в осині гнізда й стрімголов тікав до найближчої водойми, поки оси не наздогнали його.

— Я запитав Манга, що він бачив. Він відповів, що біля воріт села розцвіла Червона Квітка, а навколо неї сиділи люди зі рушницями. А я знаю — і маю на це вагомі підстави, — Акела глянув на старі сухі шрами на своєму боці та стегні, — що люди не носять рушниць задля забави. Незабаром, Маленький Брате, людина з рушницею піде нашим слідом — якщо вже не йде ним.

— Але чому? Люди вигнали мене. Чого їм ще треба? — сердито запитав Мауглі.

— Ти людина, Маленький Брате, — відповів Акела. — Не нам, Вільним Мисливцям, пояснювати тобі, що роблять твої брати і чому.

Він ледве встиг відсмикнути лапу, як ніж для здирання шкур глибоко встромився в землю біля неї. Мауглі завдав удару швидше, ніж устигло б простежити пересічне людське око, але Акела був вовком; а навіть собака, який уже дуже далекий від свого дикого предка-вовка, здатен прокинутися з глибокого сну, щойно колесо воза торкнеться його боку, і відскочити неушкодженим раніше, ніж те колесо наїде на нього.

— Іншим разом, — тихо сказав Мауглі, повертаючи ніж до піхов, — говори про Людську Зграю і про Мауглі у ДВОХ подихах, а не в одному.

— Пхе! Гострий же це зуб, — мовив Акела, принюхуючись до порізу в землі від леза. — Але життя серед Людської Зграї зіпсувало тобі око, Маленький Брате. Я встиг би вбити оленя, поки ти завдавав удару.

Багіра схопилася на лапи, витягнула голову якомога вище, принюхалася й завмерла, напружившись усім тілом. Сірий Брат миттю наслідував її приклад, тримаючись трохи ліворуч, щоб уловити вітер, який дув справа, тоді як Акела стрибнув ярдів на п’ятдесят проти вітру і, напівприсівши, теж застиг. Мауглі дивився на них із заздрістю. Він міг відчувати запахи так, як дуже небагато людей, але ніколи не досягав тієї миттєвої чутливості джунглевого носа, подібної до спускового гачка. А три місяці в задимленому селі дуже послабили його чуття. Проте він змочив палець, потер ним ніс і випростався, щоб уловити верхній запах, який, хоч і найслабший, зате найправдивіший.

— Людина! — прогарчав Акела, сідаючи на задні лапи.

— Бульдео! — сказав Мауглі, теж сідаючи. — Він іде нашим слідом, а он там блиснуло сонце на його рушниці. Дивіться!

Це був лише короткий сонячний відблиск на мідних накладках старої рушниці, що тривав якусь мить. Але ніщо в Джунглях не блимає саме таким спалахом, хіба що коли хмари стрімко біжать небом. Тоді шматок слюди, маленька калюжа або навіть добре відполірований листок можуть зблиснути, мов сигнальне дзеркальце. Але того дня небо було безхмарним і нерухомим.

— Я знав, що люди підуть слідом, — тріумфально сказав Акела. — Недаремно ж я був Ватажком Зграї!

Четверо вовченят нічого не сказали, але поповзли вниз схилом на животах, розчиняючись серед колючих кущів і заростей так само непомітно, як кріт зникає під землею.

— Куди це ви, не сказавши ні слова? — гукнув Мауглі.

— Тсс! До полудня ми прикотимо сюди його череп! — відповів Сірий Брат.

— Назад! Назад і чекайте! Людина не їсть людину! — закричав Мауглі.

— Хто ж це щойно був вовком? Хто кинув у мене ніж лише за думку, що я можу бути людиною? — сказав Акела, коли четверо вовків похмуро повернулися й стали позаду.

— Хіба я маю пояснювати кожен свій вчинок? — люто вигукнув Мауглі.

— Оце і є Людина! Ось так говорить Людина! — пробурмотіла Багіра собі під вуса. — Саме так розмовляли люди біля королівських кліток в Удайпурі. Ми, мешканці Джунглів, знаємо, що Людина — наймудріша з усіх істот. Якби ми довіряли лише своїм вухам, то знали б і те, що з усіх істот вона ще й найбезглуздіша.

Підвищивши голос, вона додала: — Людське Дитинча має рацію. Люди полюють зграями. Вбити одного, не знаючи, що зроблять інші, — погане полювання. Ходімо, подивимося, чого ця Людина хоче від нас.

— Ми не підемо, — прогарчав Сірий Брат. — Полюй сам, Маленький Брате. МИ самі знаємо, що робити. Череп уже давно був би готовий.

Мауглі переводив погляд з одного друга на іншого. Його груди важко здіймалися, а очі наповнилися слізьми. Він рішуче підійшов до вовків і, опустившись на одне коліно, сказав:

— Хіба я не знаю, чого хочу? Подивіться на мене!

Звірі дивилися неспокійно, а коли їхні очі відводилися вбік, він знову й знову змушував їх дивитися на себе, аж поки шерсть на їхніх тілах не стала дибки, а самі вони не затремтіли всім тілом під його невідривним поглядом.

— Тепер, — сказав він, — хто з нас п’ятьох ватажок?

— Ти ватажок, Маленький Брате, — відповів Сірий Брат і лизнув Мауглі ногу.

— Тоді йдіть за мною, — сказав Мауглі.

І четверо рушили слідом за ним, підібгавши хвости.

— Ось до чого призводить життя серед Людської Зграї, — сказала Багіра, ковзаючи вниз схилом за ними. — Тепер у Джунглях є щось більше, ніж сам Закон Джунглів, Балу.

Старий ведмідь нічого не відповів, але багато про що замислився.

Мауглі безшумно перетнув Джунглі навскіс до стежки Бульдео, поки, розсунувши зарості, не побачив старого. Той біг підтюпцем нічним слідом, тримаючи рушницю на плечі.

Ви пам’ятаєте, що Мауглі залишив село з важкою сирою шкурою Шер-Хана на плечах, а Акела й Сірий Брат бігли позаду, тож потрійний слід був дуже виразним. Незабаром Бульдео дістався місця, де Акела, як ви знаєте, повернувся назад і все заплутав. Тут старий сів, закашлявся, закректав і почав робити невеликі кола навколо, намагаючись знову відшукати слід у Джунглях. Увесь цей час він міг би перекинути камінь через голови тих, хто спостерігав за ним. Ніхто не вміє бути таким безшумним, як вовк, коли не хоче, щоб його почули. А Мауглі, хоча вовки вважали його рухи дуже незграбними, теж міг з’являтися і зникати, мов тінь. Вони оточили старого так, як зграя морських свиней оточує пароплав на повному ходу, і, кружляючи навколо нього, спокійно розмовляли між собою, бо їхня мова починалася нижче найнижчої межі звуків, які здатна почути нетренована людська істота. [Верхню ж межу утворює пронизливий писк Манга, Кажана, який багато людей узагалі не можуть почути. Від цієї ноти починаються всі розмови птахів, кажанів і комах.

— Це краще за будь-яке полювання, — сказав Сірий Брат, поки Бульдео нахилявся, вдивлявся в сліди й важко сопів. — Він схожий на заблукалого кабана в джунглях біля річки. Що він каже?

Бульдео сердито бурмотів собі під ніс.

Мауглі переклав:

— Він каже, що навколо мене танцювали вовчі зграї. Каже, що ніколи в житті не бачив такого сліду. Каже, що дуже втомився.

— Він ще відпочине, перш ніж знову візьметься за слід, — спокійно мовила Баґіра, ковзаючи навколо стовбура дерева в їхній грі в піжмурки. — А тепер що робить це худе створіння?

— Їсть або випускає дим із рота. Люди завжди бавляться своїми ротами, — відповів Мауглі.

І мовчазні переслідувачі побачили, як старий набив, запалив і закурив кальян. Вони добре запам’ятали запах тютюну, щоб за потреби впізнати Бульдео навіть у найтемнішу ніч.

Незабаром стежкою спустилася невелика група випалювачів деревного вугілля і, звісно, зупинилася поговорити з Бульдео, чия слава мисливця сягала щонайменше на двадцять миль довкола. Усі посідали, закурили, а Баґіра з іншими підкралися ближче й стали слухати, як Бульдео від початку до кінця переповідає історію про Мауглі, Диявольське Дитя, щедро додаючи вигадки та прикраси. Він розповідав, як насправді саме він убив Шер-Хана; як Мауглі обернувся вовком і бився з ним цілий день, а потім знову став хлопчиком і зачарував рушницю Бульдео так, що куля звернула вбік, коли він цілився в Мауглі, і вбила одного з його власних буйволів. Він також розповів, що село, знаючи його як найхоробрішого мисливця Сіоні, послало його вбити це Диявольське Дитя. Тим часом, казав він, селяни схопили Мессую та її чоловіка, які без сумніву були батьками цього Диявольського Дитяти, і замкнули їх у власній хатині. Незабаром їх мали катувати, щоб вони зізналися, що є відьмою та чаклуном, а потім спалити живцем.

— Коли? — запитали випалювачі, бо їм дуже хотілося бути присутніми на цій церемонії.

Бульдео відповів, що нічого не робитимуть, доки він не повернеться, оскільки село хоче, щоб спершу він убив Хлопчика з Джунглів. Після цього вони розправляться з Мессуєю та її чоловіком і поділять між собою їхню землю та буйволів. Чоловік Мессуї мав до того ж напрочуд гарних буйволів. На думку Бульдео, знищувати чаклунів було дуже корисною справою, а люди, які прихистили Вовче Дитя з джунглів, безперечно належали до найнебезпечніших відьом.

Та випалювачі запитали, що буде, якщо про це дізнаються англійці. Вони чули, що англійці — народ зовсім божевільний і не дозволяють чесним селянам спокійно винищувати відьом.

Бульдео відповів, що староста села повідомить, ніби Мессуя та її чоловік померли від укусу змії. Усе вже було вирішено. Залишалося тільки вбити Вовче Дитя. Чи не бачили вони, бува, такої істоти?

Випалювачі обережно озирнулися й подякували долі, що не бачили, але не сумнівалися, що такий хоробрий чоловік, як Бульдео, неодмінно знайде його, якщо це взагалі можливо. Сонце вже почало хилитися до заходу, і вони вирішили рушити до села Бульдео, щоб поглянути на ту лиху відьму. Бульдео сказав, що хоча його обов’язок — убити Диявольське Дитя, він не може дозволити групі беззбройних людей іти через джунглі без супроводу, коли будь-якої миті може з’явитися Вовчий Демон. Тому він піде разом із ними, а якщо дитя чаклуна покажеться — що ж, він продемонструє, як найкращий мисливець Сіоні дає раду таким створінням. До того ж, додав він, брахман дав йому оберіг від цієї істоти, який робить усе цілком безпечним.

— Що він каже? Що він каже? Що він каже? — кожні кілька хвилин перепитували вовки.

Мауглі перекладав доти, доки не дійшов до частини про відьом, яка була для нього дещо незрозумілою. Тоді він просто сказав, що чоловік і жінка, які були такими добрими до нього, потрапили в пастку.

— Невже люди ловлять людей? — запитала Баґіра.

— Так він каже. Я не розумію цієї розмови. Вони всі разом збожеволіли. Яке відношення мають Мессуя та її чоловік до мене, що їх треба саджати в пастку? І що означають усі ці розмови про Червону Квітку? Я мушу з цим розібратися. Що б вони не задумали зробити з Мессуєю, вони не зроблять цього, доки не повернеться Бульдео. А тому…

Мауглі глибоко замислився, перебираючи пальцями руків’я ножа для здирання шкур, тоді як Бульдео та випалювачі вугілля хоробро рушили гуськом стежкою.

— Я негайно повертаюся до Людської Зграї, — нарешті сказав Мауглі.

— А ці? — запитав Сірий Брат, голодно дивлячись услід засмаглим спинам випалювачів.

— Проведіть їх додому піснею, — усміхнувся Мауглі. — Я не хочу, щоб вони дісталися сільських воріт до настання темряви. Зможете їх затримати?

Сірий Брат зневажливо вишкірив білі зуби.

— Ми можемо ганяти їх колами, наче кіз, якщо я хоч трохи знаю людей.

— Цього не треба. Просто трохи поспівайте їм, щоб не почувалися самотніми в дорозі. І, Сірий Брате, ця пісня не обов’язково має бути дуже милозвучною. Іди з ними, Баґіро, і допоможи створити цю пісню. Коли зійде ніч, зустріньте мене біля села. Сірий Брат знає де.

— Нелегке це полювання — працювати для Людського Дитинчати. Коли ж мені спати? — позіхнула Баґіра, хоча її очі ясно показували, що ця розвага їй дуже до вподоби. — Мені співати для голих людей! Що ж, спробуймо.

Вона опустила голову, щоб звук летів далі, і протягнула довге-довге:

— Вдалого полювання!

То був нічний поклик серед білого дня, і вже цього вистачило, щоб налякати будь-кого. Мауглі чув, як він котився, зростав, затихав і танув десь позаду в моторошному витті. Він засміявся про себе й побіг через джунглі. Йому було видно, як випалювачі збилися докупи, а ствол старої рушниці Бульдео метався на всі боки, наче банановий листок під вітром.

Тоді Сірий Брат подав поклик: — Я-ла-хі! Ялаха!

Так Зграя скликається під час загону нільгау — великої синьої антилопи. Здавалося, цей звук долинає з самого краю світу, наближається, наближається, ще ближче, а потім раптом обривається різким криком. Інші троє відповіли йому, і навіть Мауглі міг би заприсягтися, що вся Зграя мчить слідом за здобиччю. Потім усі вони затягли величну Ранкову Пісню Джунглів з усіма переливами, прикрасами й відтінками, які тільки знає глибокоголосий вовк Зграї. Ось приблизний переклад цієї пісні, хоча вам доведеться самим уявити, як вона звучить, коли розриває післяобідню тишу джунглів:

ВРАНІШНЯ ПІСНЯ ДЖУНГЛІВ

Ще мить тому від тіл наших
Не падало й тіні в степ;
Тепер чіткі й темні сліди
Ведуть нас додому вперед.

У ранній тиші кожен кущ
І кожен камінь строгий;
Тож клич лунай: «Спочинок всім,
Хто береже Закон Дороги!»

Тепер роги й хутро усіх
Ховаються в сховках густих;
Тепер до скель і темних нір
Ідуть володарі лісів.

Тепер воли людські тягнуть
Новий запряжений плуг;
А світанок червоним вогнем
Пала над озером навкруг.

Гей! До лігва! Сонце горить
За хвилями дихаючих трав;
Крізь молодий бамбук тріскучий
Летить перестороги спів.

Вдень дивним став знайомий ліс,
Ми кліпаємо між дерев;
А дика качка з висоти
Кричить: «Цей день — для людей!»

Висохла роса, що хутро мила
І вкривала наші стежки;
А берег там, де ми пили,
Уже твердіє у грудки.

Зрадлива Темрява видає
Слід кожного кігтя й лап;
Тож клич лунай: «Спочинок всім,
Хто Закон Джунглів зберігав!»

Але жоден переклад не здатен передати, як звучала ця пісня насправді, або ту глузливу насмішку, яку Четвірка вкладала в кожне її слово. Вони чули, як тріщали дерева, коли люди поспіхом дерлися на гілки, а Бульдео почав вигукувати заклинання й обереги. Після цього вовки лягли й заснули, бо, як усі, хто живе власною працею, вони були істотами впорядкованими й розсудливими. А ніхто не може добре працювати без сну.

Тим часом Мауглі залишав милю за милею позаду, легко долаючи по дев’ять миль на годину. Він біг пружною ходою і радів, що після довгих місяців скутості серед людей залишився таким сильним і витривалим. У голові в нього була лише одна думка: визволити Мессую та її чоловіка з пастки, хоч би якою вона була. До пасток Мауглі від природи ставився з недовірою. А вже потім, пообіцяв він собі, настане час розрахуватися з усім селом.

Сутеніло, коли він побачив добре знайомі пасовиська й дерево дак, під яким Сірий Брат чекав на нього того ранку, коли було вбито Шер-Хана. Хоч Мауглі й сердився на весь людський рід і людську громаду, щось раптом підступило йому до горла, і він затамував подих, побачивши сільські стріхи. Він помітив, що всі мешканці повернулися з полів незвично рано і, замість готувати вечірню їжу, зібралися натовпом під великим деревом посеред села, галасували, сперечалися й перекрикували одне одного.

— Люди завжди мусять вигадувати пастки для людей, інакше їм не сидиться спокійно, — пробурмотів Мауглі. — Учора вночі це був Мауглі, хоча та ніч здається мені давнішою за багато сезонів дощів. Сьогодні — Мессуя та її чоловік. Завтра, і ще багато ночей потому, знову настане черга Мауглі.

Він обережно прокрався вздовж зовнішньої стіни села, поки не дістався хатини Мессуї, і зазирнув у вікно. Мессуя лежала на підлозі із заткнутим ротом, зв’язана по руках і ногах. Вона важко дихала й тихо стогнала. Її чоловік був прив’язаний до яскраво розмальованого ліжка. Двері хатини, що виходили на вулицю, були міцно замкнені, а біля них сиділи троє чи четверо селян.

Мауглі досить добре знав звичаї мешканців села. Він міркував так: поки вони можуть їсти, розмовляти й курити, нічого іншого робити не будуть. Але щойно повечеряють — стануть небезпечними. Незабаром мав повернутися Бульдео, а якщо його супровід добре виконав свою справу, то мисливець матиме надзвичайно цікаву історію для розповіді. Тож Мауглі проліз через вікно, нахилився над чоловіком і жінкою, перерізав їхні мотузки, витягнув кляпи й почав шукати в хатині молоко.

Мессуя майже збожеволіла від болю та страху — того дня її били й закидали камінням від самого ранку. Мауглі встиг затиснути їй рота рукою саме тоді, коли вона хотіла скрикнути. Її чоловік був лише приголомшений і розлючений; він сидів і вибирав пил та сміття зі своєї роздертої бороди.

— Я знала… знала, що він прийде, — нарешті схлипнула Мессуя. — Тепер я точно знаю, що він мій син!

І вона міцно притиснула Мауглі до себе.

До цієї миті Мауглі тримався цілком спокійно, але тепер раптом увесь затремтів. Це надзвичайно його здивувало.

— Навіщо ці мотузки? Чому вас зв’язали? — запитав він після короткої паузи.

— Щоб убити нас за те, що ми зробили тебе своїм сином. А за що ж іще? — похмуро відповів чоловік. — Поглянь. Я весь у крові.

Мессуя мовчала. Та Мауглі дивився саме на її рани, і вони почули, як він скреготнув зубами, побачивши кров.

— Чия це робота? — запитав він. — За це доведеться заплатити.

— Усього села. Я був надто багатий. У мене було надто багато худоби. ТОМУ нас із нею оголосили чаклунами, бо ми дали тобі прихисток.

— Я не розумію. Нехай Мессуя розповість усе сама.

— Я давала тобі молоко, Натху. Пам’ятаєш? — несміливо промовила Мессуя. — Бо ти був моїм сином, якого забрав тигр, і тому що я дуже тебе любила. Вони сказали, що я твоя мати, мати диявола, а отже заслуговую смерті.

— А що таке диявол? — запитав Мауглі. — Смерть я бачив.

Чоловік похмуро підвів очі, але Мессуя засміялася.

— Бачиш! — сказала вона чоловікові. — Я ж знала! Я ж казала, що він не чаклун. Він мій син, мій син!

— Син чи чаклун — яка тепер різниця? — відповів чоловік. — Ми й так уже майже мертві.

— Он там дорога до Джунглів, — сказав Мауглі, показуючи на вікно. — Ваші руки й ноги вільні. Ідіть зараз.

— Ми не знаємо Джунглів, сину мій, так, як знаєш їх ти, — почала Мессуя. — Не думаю, що змогла б далеко пройти.

— А люди наздоженуть нас і знову притягуть сюди, — додав її чоловік.

— Гм! — промовив Мауглі й провів вістрям свого ножа для здирання шкур по долоні. — Я поки що не хочу завдавати шкоди нікому в цьому селі. ПОКИ ЩО. Але не думаю, що вони зможуть вас затримати. Незабаром у них з’являться інші турботи.

Раптом він підвів голову й прислухався до криків і тупоту надворі.

— Ага! То вони нарешті дозволили Бульдео повернутися додому? — сказав він.

— Його сьогодні вранці послали вбити тебе, — вигукнула Мессуя. — Ти зустрічав його?

— Так, ми зустрілися. Тепер у нього буде що розповісти, а поки він розповідатиме свою історію, можна багато чого встигнути. Але спершу я маю дізнатися, що вони задумали. Подумайте, куди ви підете, і скажете мені, коли я повернуся.

З цими словами Мауглі вистрибнув у вікно й побіг уздовж зовнішньої стіни села, поки не опинився так близько до натовпу біля дерева піпал, що міг усе чути. Бульдео лежав на землі, кашляв і стогнав, а люди навперебій засипали його запитаннями. Волосся розсипалося по його плечах, руки й ноги були подряпані та обдерті після відчайдушного лазіння по деревах. Говорити йому було важко, але він чудово усвідомлював свою важливість. Час від часу мисливець загадково згадував про демонів, співучих демонів і чаклунські чари, лише підігріваючи цікавість слухачів. Потім він зажадав води.

— Тьху! — пирхнув Мауглі. — Теревені, самі теревені! Люди — справжні кровні брати Бандар-Логів. Спочатку йому треба прополоскати рота водою, потім покурити, а коли все це скінчиться, він лише почне свою розповідь. Які ж вони мудрі, ці люди! Вони навіть не залишили сторожі біля Мессуї, доки не наслухаються байок Бульдео. І я сам починаю ставати таким ледачим, як вони!

Він струснув із себе роздратування й тихо повернувся до хатини. Та саме коли підходив до вікна, щось легенько торкнулося його ноги.

— Мамо, — прошепотів він, одразу впізнавши цей дотик, — що ти тут робиш?

— Я почула, як мої діти співали в лісі, і пішла за тим, кого люблю найдужче. Маленька Жабко, я хочу побачити жінку, яка годувала тебе молоком, — відповіла Мати Вовчиця, вся вкрита росою.

— Її зв’язали й хочуть убити. Я розрізав мотузки, і тепер вона разом зі своїм чоловіком піде через Джунглі.

— Я проводжатиму їх. Я стара, але зуби в мене ще є. Мати Вовчиця випросталася й зазирнула крізь вікно в темну хатину.

За хвилину вона безшумно зіскочила на землю. Сказала лише:

— Я дала тобі перше молоко. Але Баґіра мала рацію: зрештою людина повертається до людей.

— Можливо, — відповів Мауглі з виразом обличчя, який не віщував нічого доброго. — Але сьогодні вночі я дуже далекий від цієї стежки. Почекай тут, тільки не показуйся їй на очі.

— Ти ніколи не боявся мене, Маленька Жабко, — мовила Мати Вовчиця й відступила в густу траву, розчинившись у ній так, як уміла лише вона.

— А тепер, — весело сказав Мауглі, знову влізаючи через вікно, — усі сидять навколо Бульдео, а він розповідає про те, чого ніколи не було. Коли закінчить, вони збираються прийти сюди з Червоною Квіткою — з вогнем — і спалити вас обох. І що тоді?

— Я поговорила з чоловіком, — відповіла Мессуя. — Ханхівара за тридцять миль звідси. Там ми, можливо, знайдемо англійців…

— А це яка Зграя? — запитав Мауглі.

— Не знаю. Вони білі люди. Кажуть, що вони правлять усією країною й не дозволяють людям безкарно бити чи спалювати одне одного. Якщо ми дістанемося туди цієї ночі — житимемо. Якщо ні — загинемо.

— Тоді живіть. Цієї ночі ніхто не пройде крізь ворота. Але що робить він?

Чоловік Мессуї стояв навколішки в кутку хатини й розгрібав землю.

— Це його гроші, — пояснила Мессуя. — Більше ми нічого не можемо взяти із собою.

— А, так. Те дивне багатство, яке переходить із рук у руки й ніколи не стає теплішим. Воно потрібне й за межами цього місця? — здивувався Мауглі.

Чоловік сердито подивився на нього.

— Він дурень, а не диявол, — пробурмотів він. — За ці гроші я куплю коня. Ми надто побиті, щоб далеко йти пішки, а село кинеться за нами вже за годину.

— Я кажу, що вони не підуть за вами, доки я цього не дозволю. Але кінь — це добра думка, бо Мессуя дуже втомилася.

Чоловік підвівся й зав’язав останні рупії у свій пояс. Мауглі допоміг Мессуї вилізти через вікно. Прохолодне нічне повітря трохи повернуло їй сили, але Джунглі під зоряним небом здавалися темними й страхітливими.

— Ви знаєте дорогу до Ханхівари? — пошепки запитав Мауглі.

Вони кивнули.

— Добре. Тоді пам’ятайте: не бійтеся. І немає потреби поспішати. Тільки… тільки, можливо, ви почуєте спів у Джунглях — позаду себе чи попереду.

— Невже ти думаєш, що ми зважилися б провести ніч у Джунглях через щось менше, ніж страх бути спаленими живцем? — відповів чоловік Мессуї. — Краще загинути від звірів, ніж від людей.

Але Мессуя лише подивилася на Мауглі й усміхнулася.

— Кажу вам, — продовжив Мауглі тим самим повчальним тоном, яким Балу сотий раз повторював закон Джунглів нерозумному вовченяті, — кажу вам, що жоден зуб у Джунглях не вищириться проти вас. Жодна лапа не підніметься на вас. Ні людина, ні звір не зупинять вас, доки ви не побачите Ханхівару на власні очі. За вами стежитимуть і вас охоронятимуть.

Потім він швидко повернувся до Мессуї й додав:

— Він не вірить мені. Але ти повіриш?

— Так, сину мій, — тихо відповіла вона. — Людина ти, привид чи вовк Джунглів — я вірю тобі.

— Він злякається, коли почує спів мого народу. Ти це зрозумієш. Ідіть тепер і не поспішайте. Потреби в поспіху немає. Ворота зачинені.

Мессуя зі сльозами кинулася до ніг Мауглі, але він швидко підняв її, ніби соромлячись такої вдячності. Тоді вона обійняла його за шию й почала благословляти всіма словами, які тільки могла пригадати. Її чоловік, однак, із жалем дивився на свої поля й думав зовсім про інше.

— Якщо ми доберемося до Ханхівари й я зможу поговорити з англійцями, — сказав він, — я подам такий позов проти брахмана, старого Бульдео та інших, що це село залишиться без останньої кістки. Вони заплатять мені подвійно за невиорані поля й недоглянутих буйволів. Я доб’юся великої справедливості.

Мауглі засміявся.

— Не знаю, що таке справедливість. Але приходь після наступного сезону дощів і подивишся, що тут залишиться.

Подружжя рушило до Джунглів, а Мати Вовчиця вискочила зі свого сховку.

— Іди за ними, — наказав Мауглі. — І зроби так, щоб усі Джунглі знали: ці двоє під захистом. Подай голос. Я хочу покликати Баґіру.

Над нічним лісом прокотилося довге низьке виття. Мауглі помітив, як чоловік Мессуї здригнувся й навіть озирнувся, ніби хотів повернутися назад.

— Ідіть далі! — весело гукнув Мауглі. — Я ж казав, що буде спів. Цей поклик супроводжуватиме вас аж до Ханхівари. Це прихильність Джунглів.

Мессуя підштовхнула чоловіка вперед. Темрява швидко поглинула їх обох разом із Матір’ю Вовчицею. І саме тоді майже біля ніг Мауглі безшумно з’явилася Баґіра. Вона тремтіла від захвату, який охоплює всіх мешканців Джунглів у нічну пору.

— Мені соромно за твоїх братів, — промуркотіла вона.

— Чому? Хіба вони не гарно співали Бульдео? — усміхнувся Мауглі.

— Надто гарно! Навіть я забула про свою гордість. Клянусь Зламаним Замком, що колись звільнив мене, я сама співала в Джунглях так, ніби знову настала весна і я шукаю собі пару. Невже ти нас не чув?

— У мене були інші справи. Краще запитай Бульдео, чи сподобалася йому пісня. А де Четвірка? Я не хочу, щоб сьогодні вночі хоч одна людина покинула село.

Баґіра переступила з лапи на лапу. Її очі палали зеленим вогнем.

— Навіщо тобі Четвірка? Я сама можу їх утримати, Маленький Брате. Невже нарешті буде полювання? Цей спів і вигляд людей, які дерлися на дерева, розпалили мене. Хто така людина, щоб про неї турбуватися? Голий коричневий копач землі, без іклів, без пазурів! Я ганяла їх сьогодні серед білого дня так само, як вовки женуть оленя. Я — Баґіра! Баґіра! Баґіра! Вона стрибала в повітрі, мов кошеня, що ловить сухий листок. Її лапи розтинали порожнечу зі свистом. Вона приземлялася беззвучно й знову злітала вгору. Глухе муркотіння дедалі більше нагадувало грім у котлі перед бурею.

— Я Баґіра! У Джунглях! Уночі! Уся моя сила зі мною! Хто зупинить мій удар? Людське Дитинча, одним помахом лапи я могла б розплющити тобі голову, як мертву жабу в літню спеку!

— То вдар! — різко сказав Мауглі людською мовою села, а не мовою Джунглів.

 Звуки людської мови подіяли на Баґіру, наче удар. Вона завмерла, присіла на задні лапи й підняла голову до рівня обличчя Мауглі. Хлопець пильно дивився їй просто у смарагдово-зелені очі, так само, як колись дивився на неслухняних вовченят. Поволі червоний вогонь люті згас за зеленою глибиною її погляду. Очі опустилися. За ними схилилася й велика голова. Ще нижче. І ще. Нарешті шорсткий язик торкнувся ступні Мауглі.

— Сестро… сестро… сестро… — тихо прошепотів хлопець, лагідно гладячи її по шиї та спині. — Заспокойся. Це ніч винна, а не ти.

— Це запахи ночі, — покірно відповіла Баґіра. — Вони кличуть мене. Але звідки ти це знаєш?

Навколо індійського села завжди змішуються сотні запахів. Для істоти, яка сприймає світ переважно носом, вони можуть бути такими ж п’янкими й небезпечними, як музика або сильні ліки для людини.

Мауглі ще трохи гладив пантеру. Незабаром вона лягла, підібгавши лапи під груди, мов кішка біля вогню.

— Ти належиш Джунглям і водночас не належиш їм, — нарешті сказала Баґіра. — А я всього лише чорна пантера. Але я люблю тебе, Маленький Брате.

Та Мауглі навіть не звернув уваги на останні слова.

— Вони надто довго радяться під деревом, — задумливо мовив він. — Бульдео, мабуть, розповів уже сотню вигадок. Незабаром вони прийдуть сюди, щоб витягти Мессую та її чоловіка з пастки й кинути до Червоної Квітки. А знайдуть пастку порожньою! Оце буде сміх!

— Ні, послухай, — сказала Баґіра. — Лихоманка вже залишила мою кров. Нехай приходять і знайдуть тут мене. Після зустрічі зі мною мало хто насмілиться покинути свою хатину. Я вже бувала в клітці й не думаю, що вони зможуть зв’язати мене мотузками.

— Будь обачною, — засміявся Мауглі, бо й сам почав відчувати ту безтурботну відвагу, що охопила пантеру. Баґіра ковзнула до хатини.

— Пхе! Тут усе смердить людьми. Але ліжко дуже схоже на те, на якому я лежала в королівських клітках Удайпура. Отже, я влаштуюся тут.

Під її вагою мотузяне ліжко затріщало.

— Клянусь Зламаним Замком, що звільнив мене, вони подумають, ніби впіймали велику здобич! Сідай поруч, Маленький Брате. Разом побажаємо їм вдалого полювання!

— Ні. У мене інший задум. Людська Зграя не повинна знати, яку роль я відіграю в цій розвазі. Полюй сама. Я не хочу бачити їхніх облич.

— Як скажеш, — відповіла Баґіра. — А ось і вони.

На іншому кінці села галас біля дерева піпал ставав дедалі гучнішим. Раптом він вибухнув дикими криками. Вулицею ринули чоловіки й жінки з палицями, бамбуковими жердинами, серпами та ножами. Попереду бігли Бульдео та брахман.

— Відьма й чаклун! — волав натовп. — Подивимося, чи змусять їх гарячі монети зізнатися! Спалимо хатину над їхніми головами! Провчимо тих, хто прихищає вовчих демонів! Ні, спершу побиймо їх! Смолоскипи! Більше смолоскипів! Бульдео, розжарюй рушничні стволи!

Натовп кинувся до дверей. Засув був міцний, але його вирвали разом із дошками. Потік світла від смолоскипів хлинув усередину. І там, на весь зріст розвалившись на ліжку, схрестивши передні лапи, чорна, як сама прірва, страшна, як нічний демон, лежала Баґіра.

На пів хвилини запала мертва тиша. Потім люди біля входу почали задкувати назад, штовхаючи одне одного. А Баґіра повільно підняла голову й демонстративно позіхнула — довго, широко й зухвало. Вона показала червоний язик, могутні щелепи та величезні білі ікла.

І цього вистачило.

Наступної миті вулиця спорожніла. Люди з вереском кинулися навтіки, падаючи й топчучи одне одного від страху. Баґіра ж легко вискочила через вікно й стала поруч із Мауглі, поки переляканий натовп ховався по хатинах.

— До світанку вони носа звідти не покажуть, — спокійно сказала вона. — А тепер що будемо робити?

Тиша післяобіднього сну, здавалося, опанувала все село; але, прислухавшись, вони почули, як по долівках волочать важкі засіки для зерна і ставлять їх попід дверима. Багіра мала рацію: село не ворухнеться до самого світанку. Мауглі сидів нерухомо, думав, і його обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Що я накоїла? — нарешті підвелася Багіра й улесливо потерлася об нього.

— Нічого, крім великого добра. Тепер стережи їх до ранку. А я спатиму.

Мауглі побіг до Джунглів, упав, мов неживий, на скелю і спав цілий день та ще й усю наступну ніч. Коли він прокинувся, поруч сиділа Багіра, а біля його ніг лежав щойно вбитий олень. Багіра з цікавістю спостерігала, як Мауглі працює своїм ножем для здирання шкури, їсть, п’є, а потім лягає, підперши руками підборіддя.

— Чоловік і жінка благополучно дісталися туди, звідки вже видно Кханхівару, — сказала Багіра. — Твоя вовчиця-мати передала звістку через Чіля, шуліку. Ще до півночі тієї ночі, коли їх визволили, вони знайшли коня і дуже швидко поїхали. Хіба це не добре?

— Це добре, — відповів Мауглі.

— А твоє Людське Стадо в селі не поворухнулося до самого ранку, поки сонце не піднялося високо. Потім вони поїли й хутко порозбігалися по хатах.

— Чи не бачили вони тебе часом?

— Можливо. На світанку я качалася в пилюці перед воротами і, може, ще й наспівувала собі якусь пісеньку. Тепер, Малий Брате, більше нема чого робити. Ходімо на полювання зі мною та Балу. Він знайшов нові бджолині гнізда і хоче їх показати, а ми всі хочемо, щоб ти знову був із нами, як колись. Зніми з обличчя той вираз, від якого навіть мені моторошно! Чоловіка й жінку не кинуть у Червону Квітку, і в Джунглях усе гаразд. Хіба не так? Забудьмо про Людське Стадо.

— Я забуду їх незабаром. Де сьогодні вночі пасеться Хаті?

— Де захоче. Хто може відповідати за Мовчазного? Але навіщо він тобі? Що може зробити Хаті такого, чого не можемо ми?

— Поклич його і трьох його синів сюди.

— Але ж, справді, Малий Брате, не годиться наказувати Хаті: «Прийди» чи «Іди». Пам’ятай, він Володар Джунглів, і ще до того, як Людське Стадо змінило вираз на твоєму обличчі, саме він навчив тебе Великих Слів Джунглів.

— Це не має значення. Тепер у мене є Велике Слово і для нього. Передай, щоб Хаті прийшов до Мауглі-Жабеняти. А якщо не почує з першого разу, скажи, щоб прийшов через Розорення Полів Буртпора.

— Розорення Полів Бгуртпура, — повторила Багіра двічі чи тричі, щоб запам’ятати. — Я йду. Найгірше, що може статися, — Хаті розгнівається. Але я віддала б цілий місяць полювання, щоб почути Велике Слово, яке змушує коритися самого Мовчазного.

Пантера пішла, залишивши Мауглі люто встромляти ніж у землю. До цього часу Мауглі ніколи не бачив людської крові. А коли побачив і — що для нього було набагато важливіше — відчув запах крові Мессуї на ременях, якими її зв’язали, щось змінилося в ньому. Мессуя була добра до нього, і, наскільки він узагалі розумів любов, він любив її так само безмежно, як ненавидів решту людства. Та хоч якою сильною була його відраза до людей, їхніх балачок, жорстокості й боягузтва, ні за які скарби Джунглів він не зміг би власноруч убити людину й знову відчути в ніздрях той страшний запах крові. Його задум був простішим, але значно ґрунтовнішим. І він усміхався сам до себе, згадуючи, що цю думку підказала одна зі старих історій Бульдео, які той розповідав вечорами під деревом піпал.

— Це й справді було Велике Слово, — прошепотіла Багіра йому на вухо. — Вони паслися біля річки й послухалися так, ніби були свійськими волами. Поглянь, ось вони йдуть!

Хаті та троє його синів з’явилися, як завжди, без жодного звуку. На їхніх боках ще не висох мул із річки, а Хаті задумливо жував зелене стебло молодого бананового дерева, яке вирвав бивнями. Але кожна лінія його величезного тіла говорила Багірі, яка вміла бачити те, що приховане від інших, що зараз не Володар Джунглів говорить із Людським Дитинчам, а той, хто боїться, приходить до того, хто не знає страху. Троє його синів стояли поруч за батьком.

Мауглі ледве підняв голову, коли Хаті побажав йому вдалого полювання. Він довго змушував слона переступати з ноги на ногу, погойдуватися й чекати, перш ніж заговорив. І коли нарешті відкрив рота, звернувся не до слонів, а до Багіри.

— Я розповім історію, яку сьогодні почув від мисливця, на якого ви полювали, — сказав Мауглі. — Вона про старого мудрого слона, що потрапив у пастку, і загострений кіл на дні ями роздер йому бік від трохи вище п’яти аж до плеча, залишивши білий шрам.

Мауглі простяг руку, і коли Хаті повернувся, місячне світло освітили довгий білий рубець на його сіруватому боці, ніби його колись шмагнули розпеченим батогом.

— Люди прийшли витягти його з пастки, — продовжив Мауглі, — але він порвав мотузки, бо був сильний, і пішов геть, поки рана не загоїлася. А тоді, розгніваний, повернувся вночі на поля тих мисливців. І тепер я пригадую, що в нього було троє синів. Сталося це багато-багато Сезонів Дощів тому і дуже далеко звідси — на полях Бгуртпура. Що сталося з тими полями під час наступних жнив, Хаті?

— Ми з трьома моїми синами їх зжали, — відповів Хаті.

— А що було з оранкою після жнив? — спитав Мауглі.

— Оранки не було, — сказав Хаті.

— А що сталося з людьми, які жили з урожаю на тих полях?

— Вони пішли геть.

— А з хатинами, де вони спали?

— Ми розвалили дахи, а Джунглі проковтнули стіни, — відповів Хаті.

— І потім що ще? — спитав хлопчик.

— Скільки землі я можу пройти за дві ночі зі сходу на захід і за три ночі з півночі на південь, стільки забрали Джунглі. Ми впустили Джунглі на п’ять сіл. І сьогодні в тих селах, на їхніх полях, пасовиськах і м’яких орних землях не залишилося жодної людини, яка добувала б собі їжу із землі. Це й було Розорення Полів Бгуртпура, яке здійснили я і троє моїх синів. А тепер скажи мені, Людське Дитинча, звідки ти про це дізнався?

— Мені розповіла людина, і тепер я бачу, що навіть Бульдео іноді каже правду. Це було добре зроблено, Хаті з білим шрамом. Але вдруге це буде зроблено ще краще, тому що тепер знайдеться той, хто керуватиме. Ти знаєш село Людського Стада, яке вигнало мене? Вони ліниві, безглузді й жорстокі. Вони тільки базікають і не вбивають слабших заради їжі, а заради розваги. Коли вони ситі, то готові кинути у Червону Квітку навіть собі подібних. Я бачив це на власні очі. Не слід їм більше жити тут. Я ненавиджу їх!

— То вбиймо їх, — сказав наймолодший із трьох синів Хаті, піднявши жмут трави, обтерши ним передні ноги й недбало відкинувши його вбік, тоді як його маленькі червоні очі сторожко бігали навсібіч.

— Навіщо мені білі кістки? — сердито відповів Мауглі. — Хіба я вовченя, щоб бавитися на сонці з черепом? Я вбив Шер-Хана, і його шкура гниє на Скелі Ради; але… але я не знаю, куди подівся Шер-Хан, і моя помста ще не втамована. Тепер я візьму те, що можу бачити й торкнутися. Впусти Джунглі на те село, Хаті!

Багіра здригнулася й припала до землі. Вона могла зрозуміти, якщо вже дійде до найгіршого, стрімкий напад на сільську вулицю, удари праворуч і ліворуч у натовпі або хитре вбивство людей, коли вони орють поля в сутінках. Але цей задум — навмисно стерти ціле село з очей людей і звірів — лякав її. Тепер вона зрозуміла, навіщо Мауглі покликав Хаті. Ніхто, крім довговічного слона, не зміг би задумати й здійснити таку війну.

— Нехай вони тікають, як колись тікали люди з полів Бгуртпура, поки дощова вода не стане єдиним плугом, а шум дощу по густому листю не замінить стукіт їхніх веретен; поки ми з Багірою не оселимося в хаті брахмана, а олені не питимуть із храмового ставка! Впусти Джунглі, Хаті!

— Але ж… ми не маємо з ними ворожнечі. Потрібен палючий гнів великого болю, щоб ми руйнували місця, де сплять люди, — невпевнено мовив Хаті.

— Невже ви єдині травоїдні в Джунглях? Поклич свій народ. Нехай олені, дикі свині й нільгау зроблять решту. Вам навіть не доведеться показати клаптик своєї шкіри, поки поля не спорожніють. Впусти Джунглі, Хаті!

— Не буде вбивств? Під час Розорення Полів Бгуртпура мої бивні були червоні від крові, і я не хочу знову пробуджувати той запах.

— І я також. Я не хочу навіть, щоб їхні кістки лежали на чистій землі. Нехай ідуть і шукають собі нове лігво. Тут їм не місце. Я бачив і відчував запах крові жінки, яка давала мені їжу, — жінки, яку вони вбили б, якби не я. Лише запах свіжої трави на їхніх порогах може заглушити той запах. Він пече мені в роті. Впусти Джунглі, Хаті!

— А-а! — промовив Хаті. — Так само й мене палив шрам від кілка, поки ми не побачили, як села зникли під весняними заростями. Тепер я розумію. Твоя війна стане нашою війною. Ми впустимо Джунглі!

Мауглі ледве встиг перевести подих. Його всього трясло від люті та ненависті. Коли місце, де стояли слони, спорожніло, він побачив, що Багіра дивиться на нього зі страхом.

— Клянусь Зламаним Замком, який подарував мені волю! — нарешті промовила Чорна Пантера. — Невже ТИ — те саме голе створіння, за яке я колись заступалася перед Зграєю, коли ми всі були молоді? Володарю Джунглів, коли мої сили згаснуть, заступися за мене — заступися за Балу — заступися за всіх нас! Ми лише дитинчата перед тобою! Зламані гілочки під ногами! Оленята, що загубили матір!

Уявлення про Багіру в ролі загубленого оленяти так розвеселило Мауглі, що він розсміявся. Він сміявся, задихався, мало не плакав і знову сміявся, аж поки не мусив стрибнути в озеро, щоб заспокоїтися. Потім він плавав колами, то виринаючи, то зникаючи в смугах місячного світла, мов жаба — його тезка.

Тим часом Хаті та троє його синів розійшлися в різні боки світу й безшумно рушили долинами. Вони пройшли два денні переходи — майже шістдесят миль — крізь Джунглі. І кожен їхній крок, кожен помах хобота бачили, помічали й обговорювали Манг, Чіль, Мавпячий Народ і всі птахи. Потім вони почали пастися й мирно паслися близько тижня. Хаті та його сини були схожі на Каа, Скелястого Пітона: вони ніколи не квапилися без потреби.

На кінець другого дня  ніхто і не знав, хто перший пустив чутку, — Джунглями розійшлася звістка, що в одній далекій долині є кращі корми й вода. Першими рушили дикі свині, які, звісно, заради ситого шлунка готові дістатися хоч на край світу. Вони йшли цілими гуртами, риючись між камінням. За ними потяглися олені та дрібні дикі лисиці, що живляться падлом і слабкими тваринами зі стад. Поруч із оленями рухалися важкоплечі нільгау, а за нільгау — болотяні буйволи.

Будь-яка дрібниця могла б розвернути ці розсіяні стада, що то паслися, то блукали, то пили воду. Але щоразу, коли виникала тривога, знаходився хтось, хто заспокоював їх. То Сагі-Дикобраз приносив новини про ще кращий корм трохи попереду; то Манг весело скрикував і пролітав галявиною, показуючи, що там безпечно; то Балу, жуючи коріння, незграбно човгав поруч із вагаючоюся чергою тварин і напівлякав, напіврозважав її, повертаючи на правильний шлях.

Багато звірів звертали назад, розбігалися або втрачали цікавість. Але багато хто продовжував рухатися вперед.

Ще через десять днів становище стало таким. Олені, свині та нільгау кружляли в колі радіусом вісім-десять миль, тоді як М’ясоїди чатували по його краях. А в центрі того кола лежало село. Навколо села достигав урожай, і серед посівів сиділи люди на так званих маханах — дерев’яних помостах на чотирьох жердинах, схожих на голуб’ятні сідала, — щоб відганяти птахів та інших злодіїв.

Та тепер оленів більше не доводилося вмовляти. М’ясоїди йшли зовсім близько позаду й гнали їх уперед, до самого центру.

Темної ночі Хаті та його троє синів безшумно спустилися з Джунглів і хоботами переламали жердини маханів. Ті попадали, наче надломлені стебла квітучої болиголови, а люди, які летіли додолу, чули над вухами глухе бурмотіння слонів.

Тоді передні лави розгублених оленячих полчищ прорвалися на сільські пасовиська та орні землі. За ними ринули дикі свині зі своїми гострими ратицями й рилами. Що залишали після себе олені, те нищили свині. Час від часу вовки здіймали тривогу, і налякані стада шалено кидалися туди-сюди, витоптуючи молодий ячмінь і зрівнюючи із землею береги зрошувальних каналів.

Ще до світанку тиск на зовнішньому краї кола ослаб в одному місці. М’ясоїди відступили, залишивши відкритий шлях на південь, і табуни оленів ринули ним навтіки. Інші, сміливіші, лишилися в хащах, щоб наступної ночі повернутися до своєї трапези.

Та справу вже було майже зроблено.

Коли вранці селяни оглянули поля, вони побачили, що врожай загинув. А це означало смерть, якщо вони не підуть звідси, бо рік у рік жили на межі голоду — так само близько до нього, як Джунглі були близько до їхніх осель.

Коли буйволів вигнали на випас, голодні тварини виявили, що олені виїли всі пасовиська. Тоді вони подалися в Джунглі й приєдналися до своїх диких родичів. А коли настали сутінки, троє чи четверо поні, що належали селу, лежали у стайнях із розтрощеними головами. Такі удари могла завдати лише Багіра, і лише Багірі спало б на думку зухвало витягти останню тушу просто на середину вулиці.

Тієї ночі селяни вже не мали духу палити вогнища на полях, тож Хаті та його троє синів узялися добирати те, що ще залишилося. А там, де збирає врожай Хаті, іншим уже нічого робити.

Люди вирішили жити на запасах посівного зерна до початку дощів, а потім найматися в найми, щоб надолужити втрачений рік. Але саме тоді, коли торговець зерном мріяв про свої повні засіки й про ціни, які призначить за збіжжя, гострі бивні Хаті вже підважували кут його глиняної хатини й трощили великий плетений скринь, обмазаний коров’ячим гноєм, де зберігався дорогоцінний запас.

Коли виявилася й ця остання втрата, настала черга говорити брахманові. Він молився своїм богам, але не отримав відповіді.

— Можливо, — сказав він, — село ненавмисно образило якогось із богів Джунглів, бо без сумніву самі Джунглі повстали проти нас.

Тоді послали по старійшину найближчого племені мандрівних гондів — невисоких, мудрих і дуже темношкірих мисливців, які жили в глибині Джунглів і походили від найдавнішого народу Індії, корінних володарів цієї землі.

ПІСНЯ МАУГЛІ ПРОТИ ЛЮДЕЙ

Я спущу на вас ліани, прудконогі й живі,
Я покличу Джунглі стерти всі дороги ваші й шляхи!
Дахи перед ними щезнуть,
І впадуть сволоки всі,
А карела, гірка карела,
Все вкриє у росі!

У брамах ваших рад мої народи заспівають,
У дверях ваших комор кажани оселяться й зависатимуть;
І змія стоятиме на варті
Біля вогнища занедбаного,
Бо карела, гірка карела,
Заплодоносить там, де ви спали колись!

Не побачите моїх воїнів — лише почуєте й вгадаєте їх,
Уночі, ще до сходу місяця, я пошлю по свою данину;
І вовк пастиме ваші череди
Там, де зникнуть межові знаки,
Бо карела, гірка карела,
Засіється там, де ви кохали!

Я пожну ваші ниви раніше за вас руками незліченного війська;
Ви підбиратимете колосся за моїми женцями, шукаючи втраченого хліба,
І олень буде вашим волом
На давно неораних мисах землі,
Бо карела, гірка карела,
Розпустить листя там, де ви будували!

Я вже випустив на вас клишоногі ліани,
Я вже наслав Джунглі затопити всі ваші дороги.
Дерева — дерева наступають!
І впадуть сволоки всі,
А карела, гірка карела,
Вкриє вас усіх!