«Мауглі Книга Джунглів»: ВЕСНЯНИЙ ГІН
До Людей іде Людина! Сповістіть про це всі Джунглі!
Той, хто був наш рідним Братом, залишає нас!
О послухайте, і вважте, і скажіть, Племена Джунглів,
Хто його затримать зможе й повернуть до нас?
До Людей іде Людина! Сум і туга в наших Джунглях:
Той, хто був нам рідним Братом, сльози ллє гіркі!
До Людей іде Людина! (Як його любили в Джунглях!)
Сам іде, бо недоступні нам шляхи людські.
Через рік після великої битви з рудими собаками і смерті Акели Мауглі сповнилося чи не сімнадцять років. Та на вигляд хлопець здавався старший, бо робив багато фізичних вправ, добре їв і, яв тільки йому було жарко, одразу купався. Тому він змужнів і виріс не по роках. Коли Мауглі приходилось що-небудь розглядати вдалині, він міг по півгодини висіти, тримаючись однією рукою за гілляку. Він здужав на всьому скаку зупинити оленя і, вхопивши його за роги, повалити набік. Він міг навіть перекинути великого сизого кабана з північних боліт. Мешканці Джунглів боялися раніше його розуму, а згодом на них почала наганяти страх і могутня сила хлопця. І коли Мауглі спокійно ішов куди-небудь, шепіт, що сповіщав про появу хлопця, очищав перед ним усі дороги. Проте очі його завжди світилися добротою і не спалахували навіть під час боротьби, як це бувало, наприклад, з Багірою: в очах хлопця появлялася лише зацікавленість і якесь збудження, чого сама пантера ніяк не могла збагнути.
Багіра іноді запитувала про те Мауглі, і він відповідав:
— Коли полювання невдале, я сердитий. А коли два дні блукаю з порожнім шлунком, я дуже сердитий. Невже цього не видно по моїх очах?
— Рот голодний, — говорила Багіра, — але твої очі цього не виказують. Полюєш ти, їси чи плаваєш — вони ие міняються, як камінь у суху і мокру погоду.
Мауглі ліниво глянув на пантеру з-під своїх довгих вій, і Багіра, як і завжди, схилила голову. Вона знала свого господаря!
Юнак і пантера лежали на пагорбку біля Вайнгунги. Нижче них мріли зеленувато-білі смуги вранішнього туману. Зійшло сонце, і туман розплився червонясто-золотистим морем, що ледь-ледь колихалося, а потім зовсім розтав. Навкісні промені сонця осяяли просохлу траву, на якій сиділи Мауглі і Багіра. Холодна пора кінчалась. Листя і дерева здавалися стомленими і побляклими. Від найслабшого подиху вітру здіймався шурхіт. Невеличкий листочок шалено бився об гіллячку, ніби потрапив у якусь струмину. Це розбудило Багіру. Вона вдихнула ранішнього повітря, глухо кашлянула, миттю перевернулася на спину і передніми лапами ударила листочок, що метлявся вгорі.
— Рік повернувся, — промовила пантера. — Джунглі йдуть уперед. Наступає Пора Нових Пісень. Лист знає це. Дуже добре.
— Трава суха, — відповідав Мауглі, нарвавши цілий пучок рослин. — Навіть Весняне Очко (маленька червона восковидна квіточка, що сурмочкою росте в траві), навіть Весняне Очко ще не розпукнулося, а Багіра… Хіба до лиця чорній пантері валятися на спині і розмахувати лапами, наче дика кішка?
— Аух! — видавила Багіра. Здавалося, вона думає зовсім про інше.
— Я кажу: хіба до лиця чорній пантері позіхати, вити і перекидатися? Не забувай, що ми Повелителі Джунглів.
— І справді так. Я чую, Людське дитинча, — Багіра квапливо перевернулася і сіла, струшуючи свої скуйовджені боки (вона саме линяла). — Звісно, ми Повелителі Джунглів! Хто такий дужий, як Мауглі? І хто такий мудрий?
У голосі Багіри звучали якісь дивні нотки. Це змусило Мауглі обернутися і глянути на пантеру, чи, бува, вона не глузує з нього. Адже в Джунглях багато слів, значення яких зовсім не таке, як їх звучання.
— Я сказала, що ми, безсумнівно, Повелителі Джунглів, — повторила пантера. — Що я поганого зробила? Звідки мені знати, що Людське дитинча вже не лежить на землі. Га? Можливо, воно літає?
Мауглі сидів, спершись ліктями на коліна, і дивився в долину, залиту денним світлом. Десь далеко внизу, поміж дерев, переривчастим, тремтячим голосом пташка виспівувала перші ноти весняної пісні. Та це лише тінь могутньої гучної пісні, яку вона щебетатиме пізніше. І все ж Багіра почула цей спів.
— Повторюю, що наближається Пора Нових Пісень, — загарчала пантера, помахуючи хвостом.
— Чую, — відповів Мауглі. — А чому ти тремтиш, Багіро? Сонце ж пригріває.
— Це Ферао, Червоний Дятел… — озвалася пантера. — Він не забув. І я також повинна пригадати мою пісню.— І Багіра почала муркотіти і монотонно наспівувати, прислухаючись до свого голосу; але він її не задовольняв, і вона починала знову і знову.
— Ніде немає ніякої дичини, — промовив ліниво Мауглі.
— Братику, невже в тебе вуха заткнуті? Це ж мисливське слово, а я розучую свою пісню, щоб уміти, коли доведеться співати.
— Я забув. Коли настане Пора Нових Пісень, тоді і ти, і всі інші втечете й залишите мене одного, — похмуро сказав Мауглі.
— Ну, звісно, Братику, — почала Багіра, — ми не завжди…
— Я сказав, що завжди, — заперечив сердито Мауглі, посварившись пальцем, — ви втікаєте, а я, Повелитель Джунглів, мушу блукати сам. Що сталося минулої весни, коли я хотів набрати цукрової тростини на полях Людської Зграї? Я вирядив посланця — саму тебе послав до Хаті, наказавши загадати йому, щоб він пішов і хоботом нарвав для мене солодкої трави.
— Хаті запізнився лише на дві ночі,— відповіла Багіра, трохи прищулившись, — а довгої солодкої трави, яку ти любиш їсти, він приніс більше, ніж будь-яке Людське дитинча може з’їсти за всі ночі дощів. Я тут нічого не винна.
— Хаті не прийшов тієї ночі, коли я послав за ним. Ні, він бігав, сурмив і бурмотів при місячнім світлі. Після нього залишився такий слід, ніби там три слони працювали, бо він не ховався за деревами. Осяяний місячним світлом, Хаті витанцьовував перед самими домівками Людської Зграї. Я бачив старого слона, але він не з’явився до мене. А я ж Повелитель Джунглів.
— То була Пора Нових Пісень, — дуже скромно відповіла пантера, — можливо, Братику, ти не промовив йому Владичного Слова? Послухай Ферао!
Напевно, поганий настрій Мауглі розвіявся. Юнак знову ліг, підклавши руки під голову, і заплющив очі.
— Я не знаю, або… мені байдуже, — промовив сонно Мауглі. — Давай спати, Багіро. Але мені важко. Я покладу на тебе голову.
Пантера лягла, зітхнувши, — вона ж бо чула, як тренувався дятел Ферао, готуючи свою весняну пісню до Пори Нових Пісень, як кажуть мешканці лісу.
В індійських Джунглях одна пора року переходить в іншу майже непомітно. На перший погляд здається, що їх лише дві — волога й суха. Та придивившись уважно між зливами й хмарами куряви, ви побачите, як правильно й тут чергуються усі чотири пори року, і найкраща з них — весна, бо їй не доводиться встеляти чисті голі поля новими квітами і листям. Весна лише згонить і знімає всю побляклу зелень, усе напівживе, напівзасохле, що пощадила м’яка зима, і стомлена, напіводягнена земля знову почуває себе юною і оновленою. І вона робить це так гарно, що ніде в світі немає такої чудової весни, як у Джунглях.
Настає такий день, коли все в Джунглях стомлюється, і навіть пахощі, що пропливають у важкому повітрі, здаються застарілими й набридлими. Цього неможливо пояснити, можна тільки відчути. Потім настає інший день: око не помічає ніяких змін, але всі запахи робляться новими і прекрасними, і вуса мешканців Джунглів тремтять аж до самих коренів, а зимова шерсть на них починає вилазити довгим лахматим клоччям. У таку пору, як тільки випаде дощик, дерева, кущі, бамбуки, мохи, всі рослини з соковитим листям прокидаються і ростуть з шумом, який ви навіть можете чути. Серед того шуму вдень і вночі лунає глухе гудіння. Це — шум весни, трепетливий звук, але не дзижчання бджіл, не сплеск спадаючої води, не шелест вітру у верховітті дерев — ні! То муркотіння зігрітого щасливого світу.
Досі Мауглі завжди втішався зміною пір року. Це він перший помічав і Весняне Очко глибоко між травою, і перше пасмо весняних хмар, які ні з чим не сплутаєш у Джунглях; його голос лунав під зоряним небом в усіх вологих квітучих моріжках. Хлопець підспівував хору жаб або сміявся з маленької сови, яка літала білими ночами. Як і все його плем’я, для довгих переходів Мауглі вибирав весну і з радістю пробігав миль тридцять — сорок, а то й п’ятдесят од присмерку до ранкової зорі; а назад повертався задиханий, веселий і у вінку з дивних квітів. Четвірка не супроводжувала хлопця в шаленому бігу по Джунглях, а ходила співати з іншими вовками. Мешканці Джунглів дуже зайняті навесні, і Мауглі чув, як вони, залежно від своєї породи, то гарчать, то кричать, то свистять… У цей час голос у всіх їх мінявся, і це одна з причин, чому весна називається Порою Нових Пісень.
Проте, як сказав Мауглі пантері, цієї весни щось дивне робиться з ним. Ще паростки бамбука не встигли покритися коричневими плямами, як юнак уже чекав ранку, коли зміняться запахи. Та як тільки розвиднілося і Мор, павич, яскраво палаючи бронзою, блакиттю та золотом, сповістив про нові запахи поміж затуманених дерев, і Мауглі розкрив рот, щоб відповісти йому, слова застряли в юнака в горлі, і одне почуття охопило його з ніг до голови — почуття безутішного горя. Юнак оглянув себе, щоб переконатися, чи не наступив на колючку. Мор кричав про нові запахи, інші птахи вторили йому, а зі скель Вайнгунги до Мауглі долинув хриплий голос Багіри, схожий чи на крик орла, чи то на іржання коня. На брунчастих гіллячках почувся вереск Бандар-Логів; Мауглі стояв і хотів відповісти павичеві, але з вуст юнака виривалися лише зітхання та стогін, викликані його горем.
Мауглі дивився довкола і бачив лише насмішкуватих Бандар-Логів, які металися по деревах, бачив Мора, який, розпустивши хвіст, танцював на підгірку.
— Запахи змінилися, — вигукнув Мор. — Доброго полювання, Братику! Чому ж ти мовчиш?
— Братику, доброго полювання, — свиснув Чіль, шуліка, спускаючись з дружиною вниз. Вони обоє опустилися майже під носом Мауглі, так близько, що кінчик пухнастого білого пір’я доторкнувся до юнака.
Легкий весняний дощ — там називають його слоновим — пройшов по Джунглях смугою в півмилі, залишивши за собою мокре тремтяче листя, і закінчився подвійною райдугою і легким гуркотом грому. На хвилину весняний гул стих, і всі мешканці Джунглів зразу ж заговорили хором. Мовчав лише Мауглі.
“Я їв добру їжу, — подумав він, — пив добру воду. В горлі не пече, і воно не повужчало так, як тоді, коли я покуштував корінь з синіми цяточками, що Оо, черепаха, назвала його чистим кормом. Але мені важко. Я й сам не знаю, навіщо наговорив дурниць Багірі, іншим мешканцям Джунглів і своєму племені. Зараз мені то жарко, то холодно, то раптом і не холодно, і не жарко; але я злюся, сам не знаючи на кого і на що. Пора пробігтись! Перетну сьогодні гори, зроблю весняну прогулянку в північні болота, а потім повернуся. Я занадто довго і легко полював. Четвірка піде зі мною — адже вони стали гладкі, мов хробаки”.
Мауглі покликав братів, але ніхто з четвірки не озвався. Вони зайшли дуже далеко й не чули його голосу. До того ж співали Пісню Місяця і Самбгура разом з вовками Зграї. Навесні мешканці Джунглів мало відрізняють день від ночі. Мауглі виразно загавкав, але у відповідь почув лише глузливе “няв” невеличкої плямистої деревної кішки, яка лазила над ним по гіллі, шукаючи ранні гнізда птахів. Юнак затремтів із гніву і до половини витяг свій ніж. Потім, хоч його ніхто й не бачив, набундючився і гордою ходою пішов униз пагорком, підвівши голову і насупивши брови. Але ніхто з його племені нічого не запитав у нього, бо кожен займався своїм ділом.
— Так, — промовив Мауглі до себе, хоч серцем відчував, що то правда. — Коли руді собаки приходять із Декана або Червона Квітка танцює поміж бамбуком, тоді всі Джунглі, виючи, збігаються до Мауглі і називають його великими, мов слон, іменами. Зараз же всі в Джунглях бісяться, наче Табакі, бо зачервонілося Весняне Очко, а Мор у веснянім танці показує свої голі ноги… Присягаюсь биком, що викупив мене, — Повелитель я Джунглів чи ні? Мовчіть! Що ви тут робите?
Два молодих вовки із Зграї бігли дорогою, розшукуючи підходяще місце для бійки (ви, напевно, пам’ятаєте, що Закон Джунглів забороняє битися на очах у Зграї). Шерсть на їхніх шиях настовбурчилась, мов дріт, і вони оскаженіло гавкали, готові до першого двобою. Мауглі рвучко кинувся вперед і в кожну руку схопив по витягнутій шиї, готуючись відкинути обох звірів назад, як це він часто робив під час гри або полювання разом із Зграєю. Однак йому ще не доводилось втручатись у весняну бійку. Вовки плигнули вперед, відштовхнули його і без зайвих слів зчепилися.
Мауглі встиг схопитися на ноги, ще не торкнувшися землі; він вихопив ніж і вискалив білі зуби. Тієї миті юнак ладен був забити обох вовків тільки за те, що вони б’ються, тоді як йому хочеться бачити їх смирними (хоч Закон кожному вовкові надавав повне право битися). Опустивши плечі, юнак бігав навколо двох звірів і тремтячою рукою збирався завдати подвійного удару саме в той момент, коли вгамується найгарячіший запал розлютованих вовків. Та, поки Мауглі вичікував, сили залишили його, рука з ножем опустилася, і він сховав свою зброю. Чекав мовчки.
— Я з’їв отрути, — промовив він нарешті. — Відтоді, як я з’явився на раду з Червоною Квіткою, з того часу, як убив Шер-Хана, ніхто з Зграї не міг повалити мене. А це ж лише хвіст Зграї, а не справжні мисливці. Моя сила залишила мене, і я незабаром умру. О Мауглі, чом ти не убив їх обох?
Бійка тривала, поки один вовк утік. Мауглі залишився сам на втупцьованому закривавленому клапті землі. Юнак поглядав то на свій ніж, то на ноги і руки, почуваючи себе нещасним. Почуття досі невідомого йому горя нахлинало на нього так само, як вода заливає колоду.
Цього вечора Мауглі раніше ніж завжди облишив полювати; їв мало, бо не хотілося обважніти перед весняним бігом. Він і їв сам, бо всі мешканці Джунглів подалися геть і десь співали або билися. Це була зовсім біла ніч, як кажуть у Джунглях. Здавалося, вся зелень встигла вирости зранку більше, ніж за цілий місяць. Мауглі надломив гіллячку, вчора ще вквітчану жовтим листям, і з неї почав капати сік. Біля ніг юнака вився теплий глибокий мох. Молода трава не мала гострих краєчків. Усі голоси Джунглів гули, наче струна арфи, зачеплена місячним променем, — дзвеніли повним місяцем Нових Пісень, що кидав свої промені на скелі й озера; і ці промені ковзали поміж дерев і повзучих рослин, пробиваючись крізь мільйони листочків. Незважаючи на своє горе, Мауглі заспівав од захоплення і рушив з місця. Він не йшов, а летів, бо ж вибрав шлях через пологий схил, що, перетинаючи самісіньке серце головних Джунглів, вів до північних боліт, де весняна трава заглушала тупіт його ніг. Людина, вихована людиною, могла б з великим зусиллям пробиратися при зрадливому місячному світлі, але м’язи Мауглі, загартовані роками тренувань, несли його, як пір’їнку. Якщо під ноги юнакові попадалося зломлене дерево чи якийсь камінь, він, не сповільнюючи ходи і навіть не думаючи про те, без будь-яких зусиль перескакував його. І, звісно, не падав. Коли ж Мауглі стомлювався, ідучи по землі, тоді він по-мавпячому хапався за найближчу ліану і прямо летів, а не дерся по тонких гілляках, поки знаходив дорогу поміж дерев. Потім простував знайденою дорогою, поки набридне, А тоді знову спускався на землю крізь листя. В горах йому траплялися гарячі ущелини, де він насилу дихав — такий там важкий запах нічних квітів і квітучих ліан. Мауглі минав прогалини, де місячне світло стелилося смугами, такими окресленими, наче квадрати мармурових плит у церкві. Він біг через гущавини, в яких молода волога поросль сягала йому до грудей і аж обнімала всю постать; мчав, перестрибуючи з каменя на камінь над норами переполоханих лисичок, над вершинами горбів, увінчаних скелями, він чув приглушене “чух-чух!” — це десь вдалині дикий кабан гострив об дерева ікла; далі зустрічав великого самотнього звіра, що дер червону кору з дерева, — паща хижака аж пінилася, а очі палали, наче вогонь. Іноді до Мауглі доносилося дзвякання рогів, і він звертав убік, а мимо, мотаючи опущеними головами, проносилася пара несамовитих самбгурів, закривавлених так, що кров аж чорніла на них. Інколи чув, як біля якого-небудь броду, наче бик, мекав Жакала, крокодил; натикався на клубок Отруйного Племені, але, перш ніж гадюки встигали вкусити його, Мауглі поблискував п’ятами далеко на валунах і знову зникав у Джунглях.
Так він біг, то кричав, то наспівував упівголоса, і почував себе найщасливішим у Джунглях; та ось пахощі нічних квітів попередили його, що вже недалеко болота, а вони лежали значно далі за найвіддаленіші місця, в яких хлопцеві доводилося полювати.
Тут знову ж таки людина, вихована людиною, на третьому кроці могла б провалитися з головою, але в Мауглі ніби очі були на ногах, і вони несли його з купини на купину, від однієї зеленавої подушки, що чвакала під ногами, до іншої без допомоги справжніх очей. Так він, полохаючи диких качок, досяг середини драговини і присів на порослу мохом колоду, що лежала у чорній воді. Довкола прокинулося все болото, бо навесні Пташине Плем’я спить дуже мало, і часто цілі зграї літають туди й сюди протягом усієї ночі. Проте ніхто не звертав уваги на Мауглі, який сидів серед високого очерету і наспівував пісні без слів, придивляючись до підошов своїх міцних засмаглих ніг, шукаючи колючок. Здавалося, все горе юнака залишилося позаду, в його Джунглях. Та тільки-но він завів пісню, як ще відчутніший, дужчий смуток знову повернувся до нього. І на додачу до всього, як нарошне, почав заходити місяць.
На цей раз Мауглі злякався.
— І тут також! — промовив він напівголосно. — Воно прийшло за мною.— І юнак оглянувся, чи не стоїть оте “воно” позад нього, — Немає нікого.
Нічний гомін не вщухав, але жоден звір і жоден птах не заговорив до юнака — і нове відчуття горя ще збільшилося.
— Я отруївсь — сказав Мауглі засмучено. — Напевне моя безтурботність, довела мене до цього, і мої сили залишили мене. Я злякався і водночас не злякався. Мауглі побоїться двох вовків, які б’ються між собою! Акела і навіть Фао втихомирили б їх, а Мауглі злякався. Це явна ознака того, що я отруївся… Та що до цього мешканцям Джунглів? Вони співають, виють, б’ються і бігають, табунами при місяці, а я — гайяя — я умираю в болотах, вражений отрутою — Юнак так засмутився, що ледве втримував сльози — Потім, — продовжував Мауглі,— вони знайдуть мене у чорній воді. Ні, я повернуся назад, у свої Джунглі, і умру на Скелі Ради біля любої Багіри, якщо вона не виє де-небудь у долині. І, можливо, Багіра постереже мої останки, щоб Чіль не дзьобав, мене так само, як Акелу.
Велика тепла сльоза бризнула йому на коліно. І, незважаючи на своє велике горе, Мауглі почував себе щасливим через те, що він такий нещасний, — якщо вам зрозуміле таке перекручене щастя.
— Як Чіль, шуліка, дзьобав Акелу, — повторив Мауглі,— тієї ночі, коли я врятував Зграю від рудих собак, — Юнак на хвилину заспокоївся, замислившись над останніми словами Самотнього Вовка, які ви, звичайно, пам’ятаєте. — Перед смертю Акела наговорив мені багато дурниць бо коли ми вмираємо, то змінюємося. Він сказав… Ні! Хай там ще завгодно, а я належу Джунглям!
Збуджений, Мауглі згадав бій на берегах Вайнгунги і так голосно вигукнув останні слова, що серед очерету схопилася на коліна дика буйволиця і пирхнула.
— Людина!
— Уф-ф! — не стримався Міза, диким буйвол (Мауглі чув, як той повертався у драговині), це не Людина, а безволосий вовк із Сіонійської Зграї. У такі ночі він завжди бігає туди й сюди.
— Уф-ф! — сказала буйволиця, опускаючи голову, щоб знову пастися. — Я гадала, що це — Людина.
— Кажу ж, що ні. О Мауглі, чи не загрожує небезпека? — мукнув Міза.
— О Мауглі, чи не загрожує небезпека? — насмішкувато повторив юнак. — Міза тільки про одне думає чи немає часом небезпеки? А хто з вас подумає про Мауглі, який блукає серед ночі Джунглями?
— Як він голосно кричить, — зауважила буйволиця.
— Як і всі,— відповів зневажливо Міза, — хто рве траву і не знає, як її їсти.
“За набагато меншу, — подумав Мауглі,— за куди меншу образу в останні дощі я вигнав Мізу з драговини і катався на ньому верхи по всьому болоту, накинувши на нього очеретяний недоуздок”. Юнак простяг руку, щоб зломити пірчасту очеретину, але, зітхнувши, пустив її. Міза собі ремиґав; а там, де паслася буйволиця, похитувалася висока трава.
— Не хочу помирати в цих місцях, — промовив сердито Мауглі. — Міза, який однієї крові з Жакалою і з свинею, глузуватиме наді мною. Піду за болото і побачу, що буде. Я ніколи не бігав так весною, ніколи мені не було так холодно і жарко водночас. Вставай, Мауглі!
Юнак не міг утриматися від спокуси підкрастися очеретом до Мізи і вколоти його вістрям ножа. Величезний буйвол вискочив із свого барлога з таким шумом, ніби вибухнула гpaната. А Мауглі сів і засміявся.
— Тепер, Мізо, розповідай, що одного разу тебе пас безволосий вовк із Сіонійської Зграї,— звернувся юнак до буйвола.
— Вовк! Tи? — пирхнув Міза, переступаючи з ноги на ногу в багні. — Всі Джунглі знають, що ти колишній пастух домашньої худоба, такий самісінький випадок, як і ті, що кричать в пилюці на отих полях. Ти — із Джунглів! Хто з мисливців стане повзати, як гадюка, поміж п’явок заради дурного жарту і ради жарту, гідного шакала, соромити мене перед моєю буйволицею? Виходь на тверду землю, і я… я… — Морда Мізи запінилась, — звісно ж бо, що в Джунглях немає звіра з гіршою вдачею, як у нього.
Мауглі не зводив з буйвола погляду, слухаючи, як той пихкає і віддихується. Зрозумівши, що Міза почув його й серед сплеску грязюки, юнак запитав:
— Якої Людської Зграї лігва там, за болотами, Мізо? Я не знаю цих Джунглів.
— Іди на північ, — заревів розгніваний буйвол. Адже Мауглі неабияк його уколов. — Це витівка голого пастуха корів. Іди і розкажи про ще в селі, поблизу болота.
— Людська Зграя те любить розповідей про Джунглі, та і я сам думаю, що зайва подряпина нa твоїй шкірі не така важниця, щоб про неї розповідати. Однак я піду і подивлюся на село. Іду, тихіше! Не кожної ж ночі Повелитель Джунглів приходить тебе пасти.
Юнак ступив на тремтливу землю з краю драговини, добре знаючи, що Міза побоїться там загрузнути, і подався, насміхаючись над гнівом буйвола.
— Моя сила не вся зникла, — промовив нарешті Мауглі. — Напевно, отрута не досягла кісток. Як низько повисла зірка он там.— І він глянув на неї крізь напівстулені руки. — Присягаюсь биком, що викупив мене, це Червона Квітка, Червона Квітка, біля якої я лежав раніше, ніж уперше прийшов до Сіонійської Зграї! Я побачив Червону Квітку і тепер можу закінчити прогулянку.
Болото виходило на широку долину, в якій миготіло світло. Мауглі давно вже порвав усякі стосунки з людьми, але цієї ночі мигтіння Червоної Квітки вабило його, мов нова дичина.
— Я тільки погляну, — сказав він, — подивлюся, чи змінилася за цей час Людська Зграя.
Забувши, що він уже не в своїх Джунглях, де міг робити все, що заманеться, Мауглі безтурботно йшов росяною травою і зупинився біля хатини, в якій блимав вогонь. Хатина стояла край села, і на юнака загавкали три чи чотири собаки.
— О, — промовив Мауглі, тихо сідаючи і посилаючи у відповідь глухе вовче гарчання, що зразу вгамувало собак. — Чому бути — того не минути. Мауглі, яке тобі діло до барлогів Людської Зграї? — Він витер рота, пригадавши удар каменем багато років тому, коли інша Людська Зграя виганяла його геть.
Двері хатини одчинилися, і на порозі, вдивляючись у темінь, з’явилася жінка. З хатини доносився плач дитини, і жінка озвалася через плече:
— Спи! То шакал розбудив собак. Скоро ранок.
Мауглі, сидячи у траві, затремтів, наче в лихоманці. Йому був добре знайомий цей голос, але, щоб пересвідчитись, він тихо покликав:
— Мессуа! — і сам здивувався, що до нього повернулася людська мова. — Мессуа, о Мессуа!
— Хто кличе? — спитала жінка тремтячим голосом.
— Хіба забула? — озвався Мауглі, і в нього пересохло в горлі.
— Якщо ти, то скажи, яким ім’ям я називала тебе? Скажи! — Жінка причинила двері і притисла до грудей руки.
— Нату, oгe Нату! — відповів Мауглі. Як вам відомо, саме так називала його Мессуа, коли хлопчик вперше з’явився у Людській Зграї.
— Іди сюди, сину мій, — покликала вона, і Мауглі вийшов на світло. Юнак глянув просто в обличчя Мессуи, жінки, яка завжди добре до нього ставилася і життя якої він урятував багато років тому, коли Людська Зграя чигала на неї. Мессуа постаріла, волосся на її голові посивіло, але очі й голос залишилися такі ж, якими він знав їх. Як і кожна жінка, Мессуа гадала, що побачить Мауглі таким самісіньким, яким він пішов од неї. І її очі здивовано перебігали по ньому з ніг до голови, що доторкалася до верхнього одвірка.
— Мій сину, — пробурмотіла вона збентежено і впала юнакові в ноги. — Але ти вже не син мій. Ти — бог лісів. Ай!
Мауглі з ножем на шиї стояв, осяяний червоним світлом каганця, — високий, дужий, красивий, з довгим чорним волоссям, що розсипалося по плечах, у вінку з білого ясмину, і його легко було визнати за дикого бога з індійських легенд про Джунглі. Дитина дрімала в колисці і, прокинувшись, заплакала з переляку. Мессуа пішла заспокоїти маля, а Мауглі стояв і розглядав глечики, горщики, засіки для зерна та всі інші людські речі, які добре йому запам’яталися.
— Чого ти хочеш — їсти чи пити? — прошепотіла Мессуа… — Тут усе твоє. Ми зобов’язані тобі життям. Але чи ти той, кого я звала Нату, чи ти бог Джунглів?
— Я — Нату, — відповів Мауглі. — Я дуже далеко від своїх Джунглів. Побачив світло, от і прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.
— Коли ми прибули в Канхівару, — боязко промовила Мессуа, — англійці хотіли захистити мене і мого чоловіка від тих, хто хотів нас спалити. Пам’ятаєш?
— Звісно, не забув.
— Та коли Англійський Закон був підготовлений, ми пішли в те село злих людей, але ие знайшли його.
— Це я також пам’ятаю, — сказав Мауглі, і ніздрі його затремтіли.
— Потім мій чоловік пішов у найми. Він був дужий, і нам дали тут трошки землі. Село, правда, не таке багате, як там, але нам двом небагато треба.
— А де ж той чоловік, що тієї ночі перелякався і копав землю?
— Помер рік тому.
— А це? — Мауглі показав на дитину.
— Мій син. Він народився два дощі тому. Якщо ти бог, то пошли йому Милість Джунглів — хай йому буде безпечно серед твого… твого народу так само, як мені й моєму чоловікові було в ту ніч.
Мессуа підняла дитину, яка, забувши свій страх, потяглася до ножа, що висів на грудях у Мауглі. Юнак обережно відсторонив маленькі пальчики.
— Якщо ти Нату, якого заніс тигр, — озвалася Мессуа, то це твій менший брат. Благослови його як старший…
— Ай, яй! Що я знаю про річ, яка зветься благословенням? Я і не бог, і не брат йому. О мати, мати, як важко в мене на серці! — І Мауглі затремтів, опускаючи дитину.
— Може, — мовила Мессуа, пораючись біля горщиків, — усе це від того, що ти блукав по болотах. Тебе й справді трясе лихоманка.
Мауглі посміхнувся від однієї думки про те, що ніби в його рідних Джунглях щось може йому пошкодити.
— Я розведу вогонь ї дам тобі теплого молока. Скинь вінок ясминовий, бо він надто пахне для такої маленької хатини.
Мауглі сів і, опустивши голову на руки, щось забурмотів. Різноманітні відчуття полонили юнака, голова пішла обертом, його занудило, наче він і справді отруївся. Мауглі довгими ковтками пив молоко, а Мессуа час від часу погладжувала його по плечі, не зовсім упевнена, що цей юнак — не якийсь казковий бог із Джунглів, а її син Нату. І вона раділа, що Мауглі — принаймні тіло і кров.
— Сину, — заговорила нарешті Мессуа, і її очі засвітилися гордістю, — чи казав тобі хто-небудь, що ти найкрасивіший у світі?
— Що? — перепитав Мауглі, бо, звичайно, він ніколи не чув нічого подібного.
Мессуа розсміялася тихим щасливиш сміхом. Їй досить було поглянути на його обличчя.
— Отже, я перша сказала? Добре бо ж мати рідко говорить синові такі приємні речі. Ти дуже гарний. Я ніколи не бачила такого вродливого чоловіка.
Мауглі повернув голову, намагаючись подивитись через своє могутнє плече, і Мессуа знову засміялася, й сміялася так довго, що юнак, не розуміючи її радісного настрою, почав сміятися разом з нею; дитина перебігала від Мауглі до Матері і також заливалася сміхом.
— Ти не повинен сміятися з свого брата, — говорила Мессуа, притискаючи дитину до грудей. — Якщо ти хоч наполовину виростеш такий гарний як Мауглі, ми оженимо тебе на молодій доньці короля, і ти їздитимеш верхи на великих слонах.
Мауглі не розумів і третини з того, що говорила Мессуа. Тепле молоко після сорока миль бігу вплинуло на юнака; він згорнувся калачиком і за хвилину заснув глибоким сном. Мессуа одкинула йому з очей волосся, вкрила ковдрою і почувала себе щасливою. За звичаями Джунглів, Мауглі проспав решту ночі і весь наступний день; його інстинкт, що повністю ніколи не засинав, підказував, що в цій хаті нічого боятися. Нарешті юнак прокинувся і схопився на ноги так, що здригнулася хатина: до його обличчя доторкалася ковдра, і тому він бачив уві сні пастки. Мауглі випрямився і, готовий до бою, схопився за свій ніж. А його ще заспані очі палали вогнем.
Мессуа засміялася і поставила перед Мауглі вечерю — кілька жорстких коржиків, спечених на димному вогні, рису, шматок сушених кислих тамариндів. Цього було досить, щоб дочекатися вечірнього полювання. Запах росяних драговин збуджував у Мауглі неабиякий голод і неспокій. Йому хотілося скінчити свою весняну прогулянку, але дитина не злазила йому з рук, а Мессуа хотіла неодмінно розчесати його довге чорне, з сизим полиском волосся. Розчісуючи, вона наспівувала прості дитячі пісеньки, то називаючи Мауглі своїм сином, то прохаючи його передати дитині частину своєї влади над Джунглями.
Хатні двері були зачинені, але Мауглі почув добре знайомий звук, і в цю ж мить побачив, як у переляканої Мессуа одвисла нижня щелепа: попід дверима просунулася велика сіра лапа, і Сірий Брат заскімлив знадвору жалібно і тривожно.
— Зачекай там! Ви не хотіли йти, коли я кликав вас, — озвався Мауглі мовою Джунглів, не обертаючи голови. І велика сіра лапа зникла.
— Не треба… Не приводь… своїх… своїх слуг із собою, — промовила Мессуа. — Я… ми завжди жили мирно із Джунглями.
— Це мир, — відповів, підводячись, Мауглі. — Пригадай ніч і дорогу до Канхівари. Тоді десятки таких, як він, йшли попереду і позаду вас. Проте я бачу, що навіть навесні Плем’я Джунглів не завжди забуває мене. Я йду, мамо.
Мессуа боязко уступилася з дороги — він і справді здавався їй лісовим богом, але не встиг юнак взятися за двері, як вона обняла його за шию.
— Повертайся, — шепотіла Мессуа, — Син ти мій чи не син, приходь, бо я люблю тебе. Глянь, і маленький сумує.
Дитина плакала, бо людина з блискучим ножем залишала її.
— Повертайся, — повторила Мессуа.— І вдень і вночі наші двері завжди одчинені для тебе.
Горло Мауглі стислося, і його голос аж здригнувся, коли він відповів: “Звичайно, повернуся”.
— А тепер, — промовив юнак, відсторонюючи голову вовка, який лащився на порозі,— я незадоволений тобою, Сірий Брате. Чому ви не прийшли, коли я гукав вас тоді, давно?
— Давно? Та це ж було минулої ночі. Я… ми всі співали в Джунглях Нові Пісні. Зараз же Пора Нових Пісень. Невже ти не пам’ятаєш?
— Та це я пам’ятаю.
— А як тільки переспівали пісні,— винувато провадив Сірий Брат, — я подався по твоєму сліду. Я залишив усіх інших і гнався щодуху. Але що ти накоїв, Братику? Ти їв, пив і спав з Людською Зграєю?
— Коли б ви прийшли тоді, коли я вас кликав, цього ніколи не сталося б, — відповів Мауглі, прискорюючи ходу.
— А що ж тепер? — спитав Сірий Брат.
Мауглі хотів відповісти, але в цей час на стежці, що вела в село, з’явилася дівчина в білому одязі. Сірий Брат тієї ж миті зник, а Мауглі нечутно відступив у високі весняні хліба. Він міг би доторкнутися до дівчини рукою, коли теплі зелені стебла стулилися перед ним, і він зник, мов привид. Дівчина скрикнула, бо їй здалося, що вона бачила духа, а потім глибоко зітхнула. Мауглі розсунув руками стебла й дивився їй услід, аж поки вона зникла з очей.
— А тепер, тепер я не знаю, — промовив юнак, у свою чергу так само зітхнувши. — Чому ви не приходили, коли я кликав вас?
— Ми ходимо за тобою, ми ходимо за тобою, — бурмотів Сірий Брат і лизав ноги Мауглі. — Ми завжди готові йти за тобою, крім Пори Нових Пісень.
— А чи пішли б ви за мною до Людської Зграї? — прошепотів Мауглі.
— Хіба я не йшов за тобою тієї ночі, коли наша стара Зграя виганяла тебе? Хто розбудив тебе в полі?
— Так, але ще раз…
— А хіба я не пішов за тобою сьогодні вночі?
— Але потім, знову і знову, Сірий Брате?
Сірий Брат мовчав. Потім буркнув:
— Чорна говорила правду.
— А що ж вона сказала?
— Людина кінець кінцем іде до Людини. Ракша, наша мати, говорила…
— Так само сказав і Акела в Ніч Рудих Собак, — бурмотів Мауглі.
— Те ж саме сказав і Каа, наймудріший серед нас.
— Що скажеш ти. Сірий Брате?
— Вони вигнали тебе раз, погано лаючись. Вони поранили твій рот каменями. Люди послали Бульдео, щоб він убив тебе. Вони кинули б тебе в Червону Квітку. Ти, а не я говорив, що люди злі й дурні. Ти, а не я — мені нічого відставати од свого племені,— відплачуючи їм, напустив на село Джунглі. Ти, а не я, відплачуючи людям, складав про них пісню, злішу за нашу пісню про рудих собак.
— Я запитую — що скажеш ти?
Вони розмовляли на ходу. Сірий Брат біг чвалом, не відповідаючи на запитання Мауглі. Потім між двома стрибками промовив:
— Людське дитинча, Повелителю Джунглів, Сину Ракші, Брате мій по лігву, хоч я і забуваю тебе інколи весняної пори, але твій слід буде моїм слідом, твоє лігво — моїм лігвом, твоє полювання — моїм полюванням, твій смертний бій — моїм смертним боєм. Я говорю і за тих трьох. Але що ти скажеш Джунглям?
— Це слушна думка. Коли бачиш здобич і хочеш її вбити — вичікувати нічого. Іди і до мого приходу скликай всіх на Скелю Ради, і я скажу їм усе, що в мене на душі. Проте вони можуть і не зійтися, бо зараз Пора Нових Пісень. Мешканці Джунглів могли забути мене.
— Невже ти ніколи нічого не забував? — перепинив його Сірий Брат, оглянувшись через плече, і помчав швидше. Мауглі задумливо біг за ним.
У будь-яку іншу пору року від подібної новини у всіх мешканців Джунглів шерсть стала б дибки на шиї, але зараз усі полювали, билися, вбивали й співали. Сірий Брат бігав від одного до другого і кричав:
— Повелитель Джунглів повертається до людей. Сходьтеся на Скелю Ради!
Але щасливі й нетерплячі мешканці лісів відповідали йому:
— Бій повернеться в літню спеку. Дощі заженуть його в лігво. Бігай і співай з нами, Сірий Брате.
— Але Повелитель Джунглів іде назад, до людей, — повторював Сірий Брат.
— Ій-іоаа? Невже від цього Пора Нових Пісень стане гірша? — відповідали вони.
Тому-то, коли Мауглі з болем у серці прийшов до пам’ятної скелі, куди його колись принесли в Зграю, там він зустрів лише четвірку, напівосліплого на старості Балу і могутнього холоднокровного Каа, який згорнувся кільцем навколо пустого місця Акели.
— Твій слід кінчається тут, дитинча? — запитав пітон Каа, як тільки Мауглі впав на землю, затуливши руками обличчя. — Крикни клич. Ми з тобою однієї крові, — і я, і ти — Змія і Людина.
— Чому руді собаки не розірвали мене навпіл? — стогнав Мауглі. — Я не отруївся, ні, мене залишила моя сила. Вночі і вдень я чую кроки позад себе, Повертаю толову, і мені здається, наче хтось тільки сховався. Шукаю між деревами, а там нікого немає. Гукаю — ніхто не озивається; але мені здається, що хтось слухає мене і не хоче відповісти. Я тільки лежу, а не відпочиваю. Біжу на весняну прогулянку — і не вгамовуюсь. Купаюсь, але не освіжаюсь. Мені гидко вбивати, але я не можу битися, нe вражаючи на смерть. У мені палає Червона Квітка, мої кістки — вода, і я не знаю, що зі мною діється.
— Немає про що балакати, — промовив повільно Балу, повертаючи голову до Мауглі. — Акела сказав біля річки, що Мауглі сам прожене Мауглі до Людської Зграї. Де ж саме говорив і я. Та хто тепер слухає Балу? Багіра, — де ж Багіра цієї ночі? Вона це також знає. Такий Закон.
— Коли ми зустрілися в Холодних Печерах, дитинча, я знав це, — почав Каа, повернувшись трохи на своїх величезних кільцях. — Людина кінець кінцем повертається до Людини, навіть коли Джунглі її не виганяють.
Чотири вовки переглянулися між особою, подивилися на Мауглі, збентежені, але покірні.
— То Джунглі не виганяють меле? — прошепотів Мауглі.
Сірий Брат і решта троє несамовито закричали:
— Поки ми живі, ніхто не посміє…
Але Балу стримав їх.
— Я навчив тебе Закону — і слово за мною, — промовив він. — Хоча тепер я не бачу навіть скель перед собою, зате бачу далеко. Маленьке Жабеня, іди своїм власним слідом, роби собі лігво із створіннями своєї крові, зграї ї племені. Та коли тобі буде потрібна лапа, зуб, око або слово, що хутко переноситься вночі, пам’ятай, Повелителю лісових гущавин, — Джунглі з’являться на твій поклик.
— Середні Джунглі також твої,— озвався Каа. — Я говорю не від Маленького Племені.
— Ай-ай, брати мої,— закричав Мауглі, піднісши догори руки, і заридав. — Я не знаю, що зі мною… Я б не пішов, але мене несуть ноги. Як мені залишити ці ночі?
— Не журися, Братику, — повторив Балу, — в цьому полюванні нічого соромитись. Виївши мед, ми залишаємо порожні вулики.
— Знявши шкіру, — докинув Каа, — ми не повертаємося в неї. Такий Закон.
— Слухай ти, хто найдорожчий для мене, — сказав Балу. — Немає слів і немає волі, які б могли утримати тебе в цих краях. Не журися! Хто сміє перечити Повелителю Джунглів? Я бачив тебе, коли ти бавився білими камінчиками, бачив і тоді, як ти ще був Жабеня. І Багіра, яка викупила тебе ціною забитого бика, також бачила тебе. Із свідків тих часів залишилося нас двоє, бо Ракша, твоя мати по лігву, померла, помер твій батько. Вимерла вся стара Вовча Зграя. Ти знаєш, де подівся Шер-Хан. І Акела поліг у битві з рудими собаками, від яких, коли б не твоя сила і мудрість загинула б і друга Сіонійська Зграя. Від них залишились самі кості. Тепер не Людське дитинча просить дозволу покинути Зграю, а Повелитель Джунглів міняє свої сліди. Хто посміє перечити Людині?
— Але Багіра і бик, яким викуплено мене, — промовив Мауглі,— я б не хотів…
Хлопець не встиг договорити бо мову його урвало ревіння і тріск у гущавині біля підніжжя скелі. З’явилася Багіра — легка, дужа і жахлива, як завжди.
— Ось чому я не приходила, — сказала пантера, показуючи закривавлену праву лапу. — Полювання було довге, зате він лежить мертвий в кущах — бик, якому мало не два роки, бик, що звільняє тебе, Братику. Всі борги сплачено. Що ж до всього іншого, то слова Балу — мої слова. — Багіра лизнула ноги Мауглі. — Пам’ятай, я любила тебе, — крикнула пантера й побігла геть. Біля підніжжя пагорка вона знов закричала гучно і протяжно:
— Доброго полювання на новому сліду, Повелителю Джунглів! Пам’ятай, Багіра любила тебе!
— Ти чув, — промовив. Балу— От і все. Рушай, але спершу підійди до мене. О мудре маленьке Жабеня, йди-но до мене!
— Нелегко міняти шкіру — озвався Каа.
А Мауглі ридав і ридав, притиснувшись головою до грудей сліпого ведмедя і обнявши рукою його шию. Балу кволо пробував лизнути юнакові ноги.
— Зорі тьмяніють, — промовив Сірий Брат, нюхаючи досвітнє повітря. — Де буде наше лігво сьогодні? Але тепер ми підемо новими слідами.
І це останнє з оповідань про Мауглі.
ПРОЩАЛЬНА ПІСНЯ
Ця пісня долинала до Мауглі з Джунглів, коли він знов повертався до хатини Мессуа,
БАЛУ
Ради вчителя старого,
Що проклав тобі дорогу
В Джунглі, як у рідний дім,
Йди тепер шляхом новим, —
Що собі створили люди,
Хай твоїм віднині буде,
Їх Законам підкоряйся,
Але й нас ти не цурайся,
Ради вчителя старого,
Вже безсилого й сліпого…
А як вчинить кривду Зграя,
Ти старе їй пригадаєш:
“Знов Табакі об’явився?”,
“Ще один Шер-Хан завівся?”
Ніж у піхви поклади
І своїм шляхом іди.
(Мед, коріння й пальми тихі,
Бороніть його від лиха!)
Хай з тобою скрізь і всюди
Ласка Джунглів наших буде!
КАА
Злого завжди страхи точать,
Та ясні в пітона очі.
Кобра злюща, кобра люта,
І в словах її — отрута.
Мова ввічлива і щира
Свідчить про незламну силу.
Гілка трухла — не підпора:
Ляж на неї — буде горе.
Перед тим як щось ковтати,
Чи пролізе, треба знати,
Після їжі сон змагає?
Ситий довго спочиває:
Обирай зручну місцинку
І безпечну для спочинку.
Південь, Північ, Захід, Схід,
Прихистять тебе як слід.
(Ями, скелі й води тихі,
Бороніть його від лиха!)
Хай з тобою скрізь і всюди
Ласка Джунглів наша буде!
БАГІРА
Я у клітці народилась,
Вже дорослою звільнилась.
Знаю я стежки Людини —
То твої стежки, дитино!
Не наслідуй анітрішки
Вкрай ліниву дику кішку,
І шакала сторонися,
З ним нізащо не водися:
Це нероби і лакузи,
їм аби напхати пузо:
Вони завжди не від того,
Щоб покривдити слабого.
…Згасли зорі на світанні.
Закінчилось полювання.
Йди тихіш! Дивись під ноги!
Не кричи, як Бандар-Логи!
(Світлі ночі й ранки тихі,
Бороніть його від лиха!)
Хай з тобою скрізь і всюди
Ласка Джунглів наших буде!
ВСІ ТРОЄ
Йтимеш ти шляхом новим,
Вже не вовчим, а людським,
Де Квітки Червоні й дим;
Чи лежатимеш в хатині
Й о глухій нічній годині
Пісню вчуєш у долині;
А чи вийдеш лан орати
На світанні, любий брате,
Й будеш друзів споминати, —
Хай з тобою скрізь і всюди
Ласка Джунглів наших буде!
Примітки
1
Тут і далі віршовані епіграфи переклав Л. Солонько.
2
Гонди — один із найстародавніших народів Індії.
3
Царина — застава в селі, ворота на околиці.
4
Геліограф — світлосигнальний прилад, що працює дзеркалами, які відбивають сонячне проміння на великій відстані.
5
Карбункул — дорогоцінний камінь.
6
Тамариск — порода дерева.
Цікаво