«Мауглі» читати – Редьярд Кіплінг

«Мауглі Книга Джунглів 2»: Весіння метушня

Людина йде до Людини! — лунає поклик крізь Джунглі.
Той, хто був нашим Братом, нас покидає.
Слухайте ж і судіть, о Народе Джунглів, —
Хто його спинить? Хто його втримає?

Людина йде до Людини! Він плаче серед Джунглів.
Той, хто був нашим Братом, тяжко сумує!
Людина йде до Людини! (О, як ми любили його в Джунглях!)
На Стежку Людей, куди нам уже не пройти за ним.

Минув другий рік після великої битви з Рудим Псом і смерті Акели. Тепер Мауглі було майже сімнадцять років. Він здавався старшим, ніж був насправді: постійні вправи, найкраща їжа та купання щоразу, коли йому ставало бодай трохи спекотно чи запорошено, надали йому сили й статури далеко не за віком.

За потреби він міг пів години висіти на одній руці на найвищій гілці, вдивляючись у зелені дороги між кронами дерев. Міг на повному скаку зупинити молодого оленя і відкинути його вбік, схопивши за голову. Навіть великих синюватих диких кабанів із Північних Боліт він перекидав одним ривком.

Народ Джунглів, який колись боявся його за розум, тепер боявся ще й за силу. Коли Мауглі тихо йшов у власних справах, самого лише шепоту про його наближення вистачало, щоб звірі звільняли лісові стежки.

І все ж у його очах завжди жила лагідність. Навіть під час бою вони ніколи не спалахували так, як очі Багіри. Вони лише ставали дедалі уважнішими й захопленішими. Саме цього Багіра ніяк не могла зрозуміти.

Якось вона запитала про це Мауглі, а хлопець засміявся:

— Коли я втрачаю здобич, я серджуся. Коли два дні поспіль мушу ходити голодний, я дуже серджуся. Хіба тоді мої очі не говорять?

— Рот голодний, — відповіла Багіра, — але очі мовчать. Полювання, їжа чи плавання — для них усе однаково. Наче камінь: мокрий він чи сухий.

Мауглі ліниво глянув на неї з-під довгих вій, і, як завжди, голова пантери мимоволі опустилася. Багіра знала свого господаря.

Вони лежали високо на схилі пагорба над Вайнґунгою. Унизу клубочилися смуги білого й зеленого туману. Коли зійшло сонце, вони перетворилися на хвилюючі моря червоного золота, потім розтанули, і низькі промені смугами лягли на суху траву, де відпочивали Мауглі та Багіра.

Холодна пора добігала кінця. Листя на деревах виглядало втомленим і вицвілим. Щоразу, коли вітер ворушив ліс, звідусіль долинав сухий потріскуючий шелест. Маленький листок шалено постукував об гілочку, потрапивши в повітряний струмінь.

Цей звук розбудив Багіру. Вона глибоко втягнула ранкове повітря, перевернулася на спину і вдарила лапами по листку, що хитався над нею.

— Рік повертає на нове коло, — сказала вона. — Джунглі рухаються вперед. Наближається Час Нових Пісень. Цей листок знає це. І це добре.

— Трава вже суха, — відповів Мауглі, вириваючи жмуток. — Навіть Весняне Око (маленька восково-червона квітка у формі сурми, що ховається серед трав) — навіть воно закрилося. І… Багіро, чи личить Чорній Пантері лежати на спині й махати лапами в повітрі, немов якійсь деревній кішці?

— Аов? — озвалася Багіра. Здавалося, вона думала про щось зовсім інше.

— Я питаю, чи личить Чорній Пантері кашляти, муркотіти, вити й качатися? Не забувай, ми з тобою Володарі Джунглів.

— Авжеж, Мангусе, я чую тебе, — поспішно відповіла Багіра, сідаючи. На її пошарпаних чорних боках виднівся пил — вона саме скидала зимову шерсть. — Ми безперечно Володарі Джунглів! Хто сильніший за Мауглі? Хто мудріший?

У її голосі прозвучала дивна нотка, і Мауглі повернув голову. У Джунглях повно слів, що звучать однаково, але мають різний зміст.

— Я лише сказала, що ми без сумніву Володарі Джунглів, — повторила Багіра. — Хіба я помилилася? Я й не знала, що Людське Дитинча вже не ходить по землі. Може, ти тепер літаєш?

Мауглі сперся ліктями на коліна і задивився в долину, залиту ранковим світлом. Десь унизу серед дерев птах невпевнено пробував перші ноти своєї весняної пісні. То була лише тінь тієї дзвінкої мелодії, яку він співатиме пізніше, але Багіра її почула.

— Я ж сказала: наближається Час Нових Пісень, — буркнула пантера, нервово смикнувши хвостом.

— Чую, — відповів Мауглі. — Багіро, чому тебе всю тіпає? Сонце ж уже тепле.

— То Ферао, червоний дятел, — сказала Багіра. — Він не забув. І мені теж треба згадати свою пісню.

Вона почала муркотіти й тихо наспівувати собі під ніс, знову й знову повертаючись до мелодії, ніби була нею незадоволена.

— Немає жодного полювання, — зауважив Мауглі.

— Малий Брате, невже обидва твої вуха заткнуті? Це не мисливські слова. Це моя пісня, яку я готую на час потреби.

— Я вже забув про це, — сонно відповів Мауглі. — Але я знаю, коли настане Час Нових Пісень: тоді ти й усі інші тікаєте від мене й залишаєте самого.

У його голосі прозвучала образа.

— Але ж, Малий Брате, ми не завжди…

— Завжди! — різко перебив Мауглі. — Ви всі тікаєте, а я, Володар Джунглів, мушу блукати сам. Пам’ятаєш минулий рік, коли я захотів цукрової тростини з людських полів? Я послав гінця — тебе! — до Гаті, наказавши прийти певної ночі й наламати мені солодкої трави своїм хоботом.

— Він прийшов лише через дві ночі, — покірно відповіла Багіра. — Але приніс стільки тієї солодкої трави, що жодне людське дитинча не з’їло б її за весь сезон дощів. У цьому не було моєї провини.

— Та він не прийшов тоді, коли я кликав! Ні! Він сурмив, бігав і ревів по долинах у місячному сяйві. Його слід був такий, наче там пройшли троє слонів. Він навіть не намагався ховатися серед дерев. Я бачив, як він танцював під місяцем перед людськими хатами. І все ж не прийшов до мене! А я — Володар Джунглів!

— То був Час Нових Пісень, — смиренно мовила Багіра. — Можливо, Малий Брате, ти тоді не покликав його словом Володаря? Послухай Ферао і радій.

Гнів Мауглі вже згас. Він ліг на спину, поклавши голову на руки, й заплющив очі.

— Не знаю… і мені байдуже, — сонно пробурмотів він. — Спімо, Багіро. У мене важко в животі. Я покладу на тебе голову.

Четвірка вовків не супроводжувала його в цих шалених перегонах Джунглями. Вони вирушали співати весняних пісень разом з іншими вовками. Навесні Народ Джунглів надзвичайно заклопотаний, і Мауглі звідусіль чув рохкання, крики, свист і співи — кожен по-своєму. У цю пору голоси всіх істот змінювалися, і саме тому весну в Джунглях називали Часом Нових Розмов.

Але тієї весни, як він казав Багірі, щось змінилося в ньому самому. Відтоді як молоді пагони бамбука стали плямисто-бурими, він чекав ранку, коли зміняться запахи. Та коли цей ранок настав і Мор, павич, що палав бронзою, синявою та золотом, проголосив новину над затуманеним лісом, Мауглі відкрив рота, щоб підхопити його крик.

І не зміг. Слова застрягли між зубами. Натомість його охопило дивне почуття, яке починалося в пальцях ніг і доходило до самого волосся. То був чистий, безпричинний смуток. Мауглі навіть оглянув себе, щоб переконатися, чи не наступив на колючку.

Мор сповіщав про нові запахи. Інші птахи підхопили його заклик. Зі скель над Вайнґунґою долинув хрипкий крик Багіри — щось середнє між орлиним зойком і кінським іржанням. Над головою в молодому листі галасували й метушилися Бандар-логи.

А Мауглі стояв нерухомо. Груди його були сповнені повітрям для відповіді, але подих уривчасто виходив назовні під тиском незрозумілого горя.

Він озирнувся навколо, але побачив лише глузливих мавп, що мчали по гілках, і Мора, який розгорнув свій розкішний хвіст і танцював на схилі.

— Запахи змінилися! — вигукнув Мор. — Вдалого полювання, Малий Брате! Де ж твоя відповідь?

— Вдалого полювання, Малий Брате! — посвистував Чіль-Коршак разом зі своєю подругою, стрімко пролітаючи повз.

Вони промайнули так близько, що кілька білих пухових пір’їнок торкнулися його обличчя. Легкий весняний дощ — той, що в Джунглях називають слоновим дощем, — пройшов широкою смугою через ліс, залишивши позаду мокре молоде листя, а потім зник під подвійною веселкою й далеким гуркотом грому. На мить знову озвалося весняне гудіння. І раптом увесь Народ Джунглів заговорив одночасно. Увесь — крім Мауглі.

— Я їв добру їжу, — сказав він сам собі. — Я пив чисту воду. Моє горло не пече й не стискається, як тоді, коли я вкусив синьо-плямистий корінь, який Оо-Черепаха назвала безпечною їжею. Але шлунок мій важкий. Я наговорив поганих слів Багірі та іншим мешканцям Джунглів, моєму народові. То мені жарко, то холодно, то ні жарко, ні холодно. І я серджуся на щось, чого не можу побачити. Хух! Час для великого бігу. Цієї ночі я перейду гори. Побіжу до Північних Боліт і повернуся назад. Я надто довго полював без зусиль. Четвірка піде зі мною — вони вже гладкі, мов білі личинки.

Він покликав їх. Але жоден із Четвірки не відповів. Вони були далеко за межами його слуху, співаючи Місячні Пісні та Пісні Самбура разом із вовчою Зграєю. Навесні Народ Джунглів майже не розрізняє дня і ночі.

Мауглі подав різкий гавкітливий поклик. У відповідь почув лише насмішкувате нявкання маленької плямистої деревної кішки, яка нишпорила серед гілок у пошуках пташиних гнізд. Від цього він увесь затремтів від люті й наполовину вихопив ніж.

Потім гордо випростався, хоча ніхто його не бачив, і велично рушив схилом униз, високо піднявши підборіддя та насупивши брови. Та ніхто з його народу не звернув на нього уваги. Усі були зайняті власними справами.

— Авжеж, — сказав Мауглі самому собі, хоча в глибині душі знав, що не має рації. — Варто лише Рудим Дголям прийти з Декану або Червоній Квітці затанцювати серед бамбуків, як усі Джунглі біжать до Мауглі, називаючи його великими слонячими іменами. Але тепер, коли Весняне Око почервоніло, а Морові, бачте, заманулося показувати свої голі ноги у весняному танці, Джунглі збожеволіли, наче Табакі… Клянусь Биком, який мене викупив! Я Володар Джунглів чи ні? Тихо! Що ви тут робите?

Двоє молодих вовків Зграї бігли стежкою до відкритого місця, шукаючи, де побитися. Закон Джунглів забороняв бійки на очах у Зграї. Їхні гриви на загривках стирчали, мов дріт. Вони люто гарчали, готуючись до сутички. Мауглі стрибнув уперед і схопив обох за горло, маючи намір відкинути їх назад, як робив це під час ігор чи полювання. Але раніше він ніколи не втручався у весняну бійку. Вовки рвонули вперед, відштовхнули його убік і, не витрачаючи часу на слова, покотилися по землі в міцному двобої.

Мауглі миттю схопився на ноги. Ніж блиснув у його руці, зуби оголилися. У ту хвилину він готовий був убити обох без жодної причини — лише тому, що вони билися тоді, коли він хотів тиші, хоча Закон давав кожному вовкові повне право на поєдинок. Він кружляв навколо них із напруженими плечима та тремтячою рукою, чекаючи миті, щоб завдати подвійного удару. Та поки чекав, сили раптом почали залишати його. Вістря ножа опустилося.

Він повільно сховав його в піхви й залишився дивитися.

— Напевно, я отруївся, — нарешті тяжко зітхнув він. — Відтоді як я розігнав Раду Червоною Квіткою… відтоді як убив Шер-Хана… жоден вовк не міг відкинути мене убік. А це лише молоді мисливці, останні у Зграї! Моя сила покинула мене. Незабаром я помру. О Мауглі, чому ж ти не вб’єш їх обох?

Бій тривав доти, доки один із вовків не втік. І тоді Мауглі залишився сам на роздертій і закривавленій землі. Він дивився то на свій ніж, то на руки й ноги. А незнане раніше почуття нещастя накривало його дедалі дужче — так само невідворотно, як вода накриває колоду, що пливе річкою.

Того вечора він уполював здобич рано й з’їв зовсім небагато, щоб бути в найкращій формі для своєї весняної пробіжки. Їв він на самоті, бо всі мешканці Джунглів подалися співати або битися. Стояла одна з тих бездоганних білих ночей, як їх називають у Джунглях. Здавалося, усе зелене навколо виросло за день на цілий місяць. Гілка, що ще вчора була вкрита жовтим листям, сьогодні бризнула соком, коли Мауглі зламав її. Мохи м’яко й тепло обвивали його ступні, молода трава вже не різала ноги гострими краями, а всі голоси Джунглів зливалися в одну глибоку струну велетенської арфи, до якої торкнувся Місяць Нових Розмов. Він розливав своє світло по скелях і плесах, прослизав між стовбурами й ліанами та просіювався крізь мільйони листків.

Забувши про свій смуток, Мауглі голосно заспівав від чистої радості, коли перейшов на легкий біг. Це було радше схоже на політ, ніж на біг, бо він обрав довгий пологий схил, що вів через серце Великих Джунглів до Північних Боліт. Пружний ґрунт приглушував звук його кроків. Людина, вихована людьми, безліч разів перечепилася б у підступному місячному сяйві, але м’язи Мауглі, загартовані багаторічним досвідом, несли його легко, наче пір’їну. Якщо під ногою раптом перевертався трухлявий стовбур або хитався прихований камінь, він миттєво відновлював рівновагу, не збиваючи темпу, без зусиль і навіть не замислюючись.

Коли йому набридало бігти землею, він по-мавпячому підкидав руки до найближчої ліани й ніби плив угору замість того, щоб дертися. Там, серед тонких гілок, він переходив на дерев’яну дорогу й мчав нею, поки не змінювався настрій. Тоді хлопець стрімко злітав униз довгою зеленою дугою й знову опинявся на землі.

На його шляху траплялися задушливі, нерухомі западини, оточені мокрим камінням, де важко було дихати від густих пахощів нічних квітів і квітучих бруньок ліан; темні алеї, де місячне світло лежало рівними смугами, мов шахові клітини в церковному проході; хащі, у яких волога молода поросль сягала йому грудей і, здавалося, обіймала за пояс; вершини пагорбів, увінчані розбитими скелями, де він перестрибував з каменя на камінь над лігвами переляканих лисенят.

Часом він чув далеко-далеко глухий скрегіт кабана, що гострив ікла об стовбур дерева. А потім раптом натрапляв на самого звіра — величезного сірого самітника, який роздирав кору високого дерева; піна капала з його пащі, а очі палали, мов вогонь. Іноді Мауглі звертав убік на звук зіткнення рогів та сердитого шипіння й пролітав повз двох розлючених самців самбара, які хиталися з опущеними головами, вкритими смугами крові, що в місячному світлі здавалися чорними. Біля бурхливих бродів він чув, як Джакала-Крокодил реве, немов бик, або випадково тривожив сплетений клубок Отруйного Народу. Та перш ніж вони встигали вжалити його, він уже мчав через блискучу прибережну гальку й зникав у глибині Джунглів.

Так він біг — то вигукуючи щось, то наспівуючи сам собі, — найщасливіша істота в усіх Джунглях тієї ночі. Аж поки запах квітів не підказав йому, що болота вже близько. Вони лежали далеко за межами навіть його найдальших мисливських угідь.

І тут людина, навчена людьми, провалилася б по саму голову вже після трьох кроків. Але ступні Мауглі мали власні очі. Вони переносили його з купини на купину, з острівця трави на хиткий клапоть трясовини, не потребуючи допомоги очей у голові. Він вибіг на середину болота, сполохавши качок, і всівся на вкритий мохом стовбур дерева, який омивала чорна вода.

Болото жило навколо нього. Навесні Пташиний Народ спить дуже чуйно, і цілі зграї птахів безупинно прилітали та відлітали протягом ночі. Та ніхто не звертав уваги на Мауглі, який сидів серед високого очерету, мурмотів пісні без слів і розглядав підошви своїх загартованих коричневих ніг, шукаючи забутих колючок.

Здавалося, весь його смуток залишився далеко в рідних Джунглях. Він уже збирався затягнути пісню на весь голос, коли раптом усе повернулося — удесятеро сильніше, ніж раніше.

Цього разу Мауглі злякався.

— Воно й тут! — напівголосно промовив він. — Воно пішло за мною. – Він озирнувся через плече, ніби боявся побачити, що Те саме стоїть просто за спиною. — Нікого немає.

Нічні звуки болота не стихали, але жоден птах чи звір не заговорив до нього, а нове відчуття туги ставало дедалі сильнішим.

— Напевно, я з’їв отруту, — сказав він із жахом у голосі. — Напевно, необережно з’їв отруту, і тепер сили залишають мене. Я злякався… і водночас це був ніби не я. Мауглі злякався, коли билися два вовки. Акела або навіть Фао змусили б їх замовкнути, а Мауглі злякався. Це вірна ознака отрути… Але яке діло до цього Джунглям? Вони співають, виють, б’ються, бігають зграями під місяцем, а я… Хай-май! Я вмираю на болотах від отрути, яку сам проковтнув.

Йому стало так шкода себе, що він мало не заплакав.

— А потім, — продовжив він, — мене знайдуть у чорній воді. Ні, я повернуся до своїх Джунглів і помру на Скелі Ради. І Багіра, яку я люблю, якщо вона не буде тоді кричати десь у долині… Багіра, можливо, побуде біля того, що залишиться від мене, щоб Чіль не розірвав мене так само, як розірвав Акелу.

Велика тепла сльоза впала йому на коліно. І хоч Мауглі був нещасний, йому стало дивно добре від того, наскільки він був нещасний, якщо ви здатні зрозуміти таке перевернуте щастя.

— Так, як Чіль розірвав Акелу, — повторив він, — тієї ночі, коли я врятував Зграю від Рудих Псів. Він на мить замовк, пригадуючи останні слова Самотнього Вовка, які ви, звісно, пам’ятаєте.

— Перед смертю Акела наговорив мені багато дивних речей. Коли ми помираємо, наші шлунки змінюються. Він сказав… Та все ж таки Я — ІЗ ДЖУНГЛІВ!

Збуджений спогадом про битву на березі Вайнґунґи, він вигукнув останні слова так голосно, що дика буйволиця серед очерету схопилася на коліна й фиркнула:

— Людина!

— Ух! — озвався Миса, Дикий Буйвіл (Мауглі почув, як той повернувся у своїй багнюці). — Це не людина. Це лише безшерстий вовк із Сіонійської Зграї. У такі ночі він завжди бігає туди-сюди.

— Ух! — сказала буйволиця й знову опустила голову пастися. — А я подумала, що це Людина.

— Кажу ж тобі, ні. О Мауглі, чи є небезпека? — замукав Миса.

— О Мауглі, чи є небезпека? — глузливо повторив хлопець. — Це все, про що думає Миса: чи є небезпека? А що вам до Мауглі, який ночами бродить Джунглями й пильнує за всім?

— Як голосно він кричить! — сказала буйволиця.

— Так кричать ті, — зневажливо відповів Миса, — хто вирвав траву, але не знає, як її їсти.

— За менше, ніж це, — пробурмотів Мауглі до себе, — ще минулого сезону дощів я б вигнав Мису з його багнюки й промчався на ньому через усе болото з очеретяною вуздечкою.

Він простяг руку, щоб зламати пухнасту очеретину, але зі зітханням відсмикнув її назад. Миса спокійно пережовував жуйку, а довга трава тихо шаруділа під зубами буйволиці.

— Я не помру ТУТ, — сердито сказав Мауглі. — Миса, який однієї крові з Джакалою та свинею, не побачить моєї смерті. Ходімо далі за болото й подивімося, що буде. Ніколи ще моя весняна пробіжка не була такою дивною — одночасно гарячою й холодною. Вставай, Мауглі!

Та він не зміг утриматися від спокуси. Безшумно прокрався крізь очерет до Миси й уколов його вістрям ножа. Велетенський мокрий бик вискочив зі своєї калюжі, мов розірвана гарматна куля, а Мауглі реготав так, що мусив сісти.

— Тепер скажи, що безшерстий вовк із Сіонійської Зграї колись пас тебе, Мисо! — крикнув він.

— Вовк? ТИ? — заревів бик, тупаючи в багнюці. — Усі Джунглі знають, що ти був пастухом ручної худоби, людським дитинчам, таким самим, як ті, що кричать у пилюці біля полів! ТИ — із Джунглів? Який мисливець повзав би, мов змія, серед п’явок і заради брудного жарту — шакалячого жарту! — осоромив би мене перед моєю коровою? Вийди на тверду землю, і я… я…

Від люті в Миси піна виступила на губах, бо мало хто в Джунглях мав гіршу вдачу за нього.

Мауглі дивився, як той сопе й фиркає, незворушними очима. Коли гуркіт багнюки трохи стих і його стало чути, хлопець спитав:

— Яка Людська Зграя живе тут, біля боліт, Мисо? Я не знаю цих Джунглів.

— Тоді йди на північ! — заревів розлючений бик, бо Мауглі добряче штрикнув його. — То був жарт голого пастуха. Іди та розкажи про це людям у селі біля самого болота.

— Людська Зграя не любить оповідей Джунглів, та й не думаю я, Мисо, що ще одна подряпина на твоїй шкурі варта ради. Але я піду й подивлюся на те село. Так, піду. Спокійніше тепер. Не щоніч Володар Джунглів виходить пасти тебе.

Він ступив на тремтливий ґрунт край болота, добре знаючи, що Миса ніколи не наважиться кинутися через нього, й, біжачи, засміявся, згадавши бикову лють.

— Сила ще не покинула мене зовсім, — мовив він. — Може, отрута не дісталася до кісток. Он там низько над землею сяє зоря. – Він затулив очі долонями й придивився.

— Клянусь Биком, що викупив мене, це Червона Квітка! Та сама Червона Квітка, біля якої я колись лежав… ще до того, як потрапив навіть до першої Сіонійської Зграї! Раз уже я її побачив — добіжу до кінця.

Болото закінчувалося широкою рівниною, де мерехтіло світло. Давно вже Мауглі не цікавився людськими справами, але цієї ночі блиск Червоної Квітки невідступно кликав його вперед.

— Подивлюся, — сказав він, — як дивився колись, і побачу, наскільки змінилася Людська Зграя.

Забувши, що це вже не його Джунглі, де він міг чинити, як заманеться, він безтурботно ступав росистою травою, аж поки дістався хатини, де горіло світло. На околиці села одразу загавкали троє чи четверо собак.

— Гей! — тихо мовив Мауглі, сідаючи на землю, а тоді відповів їм глибоким вовчим гарчанням, від якого всі вони миттю замовкли. — Що має статися — станеться. Мауглі, що тобі тепер до людських лігвищ?

Він потер губи, пригадавши, як багато років тому в них влучив камінь, коли інша Людська Зграя вигнала його.

Двері хатини відчинилися, і на порозі з’явилася жінка, вдивляючись у темряву. Усередині заплакала дитина, і жінка, не обертаючись, промовила:

— Спи. То лише шакал розбудив собак. Скоро вже світанок.

Мауглі, сховавшись у траві, затремтів, мов у гарячці. Він чудово знав цей голос, але, щоб переконатися, тихо покликав, сам дивуючись, як легко повернулася до нього людська мова:

— Мессуа! О, Мессуа!

— Хто кличе? — озвалася жінка, і голос її затремтів.

— Невже ти забула? — сказав Мауглі. Горло його пересохло.

— Якщо це ТИ, скажи, яке ім’я я дала тобі? Скажи!

Вона наполовину причинила двері, а рука її судомно стискала груди.

— Натху! О, Натху! — відповів Мауглі, бо саме так Мессуа назвала його, коли він уперше прийшов до Людської Зграї.

— Заходь, мій сину!— покликала вона.

Мауглі ступив у світло й уважно поглянув на Мессуа — жінку, що була доброю до нього і яку він колись урятував від Людської Зграї. Вона постаріла, волосся її посивіло, але очі й голос залишилися такими самими. По-жіночому вона чекала побачити Мауглі таким, яким залишила його колись, тому її погляд розгублено ковзнув від його грудей угору, аж до голови, що майже торкалася верхнього одвірка.

— Мій сину… — прошепотіла вона.

А потім упала до його ніг.

— Але це вже не мій син… Це Лісовий Бог! Ахай!

У червоному світлі олійної лампи він стояв високий, дужий і вродливий. Довге чорне волосся спадало на плечі, на грудях гойдався ніж, а голову вінчав вінок із білих квітів жасмину. Його легко можна було прийняти за дикого бога з давньої легенди Джунглів.

Дитина, що дрімала на лежанці, схопилася й пронизливо закричала від страху. Мессуа кинулася її заспокоювати, а Мауглі мовчки стояв, розглядаючи глечики з водою, казани, засіки з зерном та всі ті людські речі, які так добре пам’ятав.

— Що ти хочеш їсти чи пити? — тихо спитала Мессуа. — Усе тут твоє. Ми завдячуємо тобі життям. Але скажи: ти справді Натху, якого я кликала колись, чи й справді Лісовий Бог?

— Я Натху, — відповів Мауглі. — Я дуже далеко від свого дому. Побачив це світло й прийшов сюди. Я не знав, що ти тут.

— Коли ми перебралися до Ханхівари, — несміливо мовила Мессуа, — англійці хотіли допомогти нам проти тих селян, що прагнули спалити нас. Пам’ятаєш?

— Авжеж, пам’ятаю.

— Але коли закон англійців був готовий діяти, ми повернулися до того злого села, а його вже не існувало.

— І це я пам’ятаю, — сказав Мауглі, і ніздрі його ледь здригнулися.

— Тоді мій чоловік став працювати в полі, а згодом — бо був він чоловік сильний — ми придбали тут клаптик землі. Він не такий багатий, як наше колишнє село, але нам двом багато й не треба.

— Де той чоловік, що тієї ночі копав землю від страху?

— Помер. Уже рік тому.

— А він? — Мауглі показав на дитину.

— Це мій син, народжений два сезони дощів тому. Якщо ти Лісовий Бог — даруй йому прихильність Джунглів, щоб він був у безпеці серед твого… твого народу, як і ми були тієї ночі.

Вона підняла дитину на руки. Забувши про свій страх, малюк простягнув рученята до ножа на грудях Мауглі, і той дуже обережно відсунув маленькі пальчики.

— А якщо ти Натху, якого колись забрав тигр, — продовжила Мессуа, ледве стримуючи сльози, — тоді він твій молодший брат. Благослови його, як старший.

— Хай-май! Що я знаю про те, що люди називають благословенням? Я не бог і не його брат… О мамо, мамо, важко моєму серцю.

Він здригнувся, опускаючи дитину на землю.

— Авжеж, — сказала Мессуа, пораючись біля казанів. — Це все через нічні блукання болотами. Безперечно, гарячка пройняла тебе до самих кісток.

Мауглі ледь усміхнувся від думки, що щось у Джунглях могло б йому зашкодити.

— Я розпалю вогонь, і ти вип’єш теплого молока. Зніми вінок із жасмину — його запах надто важкий для такої маленької оселі.

Мауглі сів, сховавши обличчя в долонях і щось тихо бурмочучи. Його переповнювали дивні почуття, яких він ніколи раніше не знав, ніби якась отрута розтікалася жилами. У голові паморочилося, до горла підступала млость.

Він жадібно пив тепле молоко великими ковтками, а Мессуа час від часу лагідно гладила його по плечу. Вона й сама не знала, чи це її давно втрачений Натху, чи якесь дивовижне створіння Джунглів, але раділа вже тому, що він був живою людиною — з плоті й крові.

— Сину, — мовила вона нарешті, і в її очах світилася гордість, — чи казав тобі хтось коли-небудь, що ти вродливіший за всіх людей?

— Га? — перепитав Мауглі, бо, зрозуміло, ніколи нічого подібного не чув.

Мессуа тихо й щасливо засміялася. Вираз його обличчя був для неї найкращою відповіддю.

— Виходить, я перша? І так і має бути, хоч нечасто матері випадає казати синові такі слова. Ти надзвичайно вродливий. Ніколи ще я не бачила такого чоловіка.

Мауглі скрутив голову, намагаючись зазирнути собі через міцне плече, і Мессуа знову розсміялася — так довго й щиро, що Мауглі, не розуміючи причини, теж засміявся разом із нею, а малюк забігав між ними, сміючись також.

— Ні, не глузуй зі свого брата, — сказала Мессуа, пригортаючи дитину до грудей. — Коли станеш хоча б наполовину таким гарним, ми одружимо тебе з молодшою донькою царя, і ти їздитимеш на великих слонах.

Мауглі ледве розумів кожне третє слово з цієї розмови. Тепле молоко після довгого бігу почало діяти, і він згорнувся клубком, а за мить уже міцно спав. Мессуа відгорнула волосся з його чола, вкрила полотниною й сиділа поруч, щаслива. По-джунглівському він проспав решту ночі й увесь наступний день, бо його інстинкти, що ніколи не дрімали остаточно, підказували: тут нема чого боятися. Прокинувся він раптово, одним стрибком, що аж струснув хатину: тканина, накинута на обличчя, наснилася йому пасткою. Він уже стояв, поклавши руку на ніж, ще сонний, із важкими очима, готовий до будь-якого бою.

Мессуа лише засміялася й поставила перед ним вечерю. Було там усього кілька грубих коржів, спечених над закіптюженим вогнем, трохи рису та грудочка кислої сушеної м’якоті тамаринду — рівно стільки, щоб підтримати сили, доки він не вполює здобич увечері. Запах роси над болотами розпалював його голод і тривогу. Йому кортіло продовжити весняний біг, але дитина вперто сиділа в нього на руках, а Мессуа вирішила, що його довге синювато-чорне волосся неодмінно треба розчесати.

Розчісуючи його, вона тихенько наспівувала безглузді колискові пісеньки: то називала Мауглі своїм сином, то благала подарувати дитині хоч крихту своєї джунглевої сили.

Двері хатини були зачинені, але Мауглі почув добре знайомий звук. Він побачив, як у Мессуа від жаху відвисла щелепа, коли з-під дверей просунулася величезна сіра лапа, а Сірий Брат за порогом тихо й винувато скиглив від тривоги.

— Іди геть і чекай. Коли я кликав, ви не прийшли, — мовив Мауглі Мовою Джунглів, навіть не обернувшись.

Велика сіра лапа одразу зникла.

— Не… не приводь сюди своїх… своїх слуг, — прошепотіла Мессуа. — Ми… ми завжди жили в мирі з Джунглями.

— Це і є мир, — відповів Мауглі, підводячись. — Згадай ту ніч дорогою до Ханхівари. Попереду й позаду тебе йшли десятки таких самих. Але бачу, що навіть навесні Народ Джунглів не все забуває. Мамо, я йду.

Мессуа покірно відступила. Вона була певна: перед нею справжній лісовий бог. Та коли його рука лягла на двері, материнське серце взяло гору — вона знову й знову обійняла Мауглі за шию.

— Повернися, — прошепотіла вона. — Син ти мені чи ні — повернися, бо я люблю тебе. Подивися, він теж сумує.

Дитина плакала, бо чоловік із блискучим ножем ішов геть.

— Повертайся ще, — повторила Мессуа. — Вдень чи вночі — ці двері ніколи не будуть для тебе зачинені.

У Мауглі стисло горло, ніби його стискали тугі мотузки, і слова ледве вирвалися назовні.

— Я неодмінно повернуся.

Погладивши голову вовка, що припав до порога, він сказав:

— А тепер маю до тебе одну претензію, Сірий Брате. Чому ви не прийшли всі четверо, коли я так давно вас кликав?

— Так давно? Це ж було лише минулої ночі. Ми… ми співали в Джунглях нові пісні, бо настав Час Нової Мови. Пам’ятаєш?

— Авжеж.

— І щойно пісні скінчилися, — гаряче заговорив Сірий Брат, — я пішов по твоєму сліду. Відірвався від усіх і біг щодуху. Але, о Малий Брате, що ТИ наробив — їв і спав разом із Людською Зграєю?

— Якби ви прийшли, коли я кликав, цього б не сталося, — відповів Мауглі, пришвидшуючи біг.

— І що тепер буде? — запитав Сірий Брат.

Мауглі вже хотів відповісти, коли стежкою з околиці села спустилася дівчина в білій одежі.

Сірий Брат миттю зник із очей, а Мауглі безшумно відступив у високе молоде збіжжя. Він міг би торкнутися її рукою, але теплі зелені стебла зімкнулися перед ним, і він щез, мов привид.

Дівчина скрикнула, бо здалося їй, що вона побачила духа, а потім глибоко зітхнула.

Мауглі розсунув руками стебла й дивився їй услід, доки вона не зникла.

— І тепер я не знаю, — мовив він, теж тяжко зітхнувши. — Чому ж ви не прийшли, коли я кликав?

— Ми йдемо за тобою… ми завжди йдемо за тобою, — пробурмотів Сірий Брат, лизнувши Мауглі в п’яту. — Завжди, окрім Часу Нової Мови.

— А чи пішли б ви за мною до Людської Зграї? — тихо спитав Мауглі.

— Хіба я не пішов за тобою тієї ночі, коли стара Зграя вигнала тебе? Хіба не я розбудив тебе серед ниви?

— Так. Але ще раз?

— Хіба я не пішов за тобою цієї ночі?

— Так. Але знову й знову… і, може, ще не раз, Сірий Брате?

Сірий Брат мовчав. А тоді глухо прогарчав сам до себе:

— Чорний казав правду.

— І що ж він сказав?

— Людина зрештою повертається до людей. Наша мати Ракша казала…

— Те саме сказав і Акела в ніч Рудих Псів, — пробурмотів Мауглі.

— І те саме каже Каа, що мудріший за всіх нас.

— А ти що скажеш, Сірий Брате?

— Вони вже одного разу вигнали тебе, обсипавши лихими словами. Вони розбили тобі губи камінням. Вони послали Булдео вбити тебе. Вони кинули б тебе у Червону Квітку. Ти, а не я, казав, що вони злі й безглузді. Ти, а не я, — бо я йду лише за своїм Народом, — впустив Джунглі на них. Ти, а не я, склав про них пісню, гіркішу навіть за нашу пісню про Рудих Псів.

— Я питаю тебе: що скажеш ТИ?

Вони говорили, не припиняючи бігу. Сірий Брат ще якийсь час мчав мовчки, а тоді промовив, ніби між стрибками:

— Людське Дитинча… Володар Джунглів… Сину Ракші… Брате по Лігву… Хоч навесні я ненадовго й забуваю, твій слід — це мій слід, твоє лігво — моє лігво, твоя здобич — моя здобич, і твій останній бій буде моїм останнім боєм. Я говорю від імені всіх Трьох. Але що скажеш Джунглям ти?

— Добре сказано. Між поглядом і здобиччю не можна зволікати. Біжи попереду й склич усіх до Скелі Ради, а я скажу їм те, що лежить у мене на серці. Хоч, може, вони й не прийдуть — у Час Нової Мови вони здатні забути про мене.

— То невже це ти нічого не забув? — кинув через плече Сірий Брат, переходячи в шалений галоп. А Мауглі біг слідом, поринувши в думки.

В іншу пору року така звістка підняла б на ноги весь Народ Джунглів. Але тепер усі були захоплені полюванням, двобоями, убивствами й весняними піснями.

Від одного до іншого мчав Сірий Брат, вигукуючи:

— Володар Джунглів повертається до людей! Приходьте до Скелі Ради!

Та щасливий і схвильований Народ лише відповідав:

— Він повернеться в літню спеку. Дощі знову приведуть його до лігва. Біжи й співай з нами, Сірий Брате!

— Але Володар Джунглів іде до людей! — знову повторював він.

— Е-е-е, йоава! Невже Час Нової Мови став менш солодким через це? — лунав сміх у відповідь.

Тож коли Мауглі з важким серцем піднявся знайомими скелями до місця, де колись його вперше представили Раді, він побачив там лише Чотирьох, Балу, який майже осліп від старості, та важкого холоднокровного Каа, що звився кільцями довкола порожнього місця Акели.

— Отже, тут закінчується твоя стежка, Людське Дитинча? — мовив Каа, коли Мауглі впав на землю, закривши обличчя руками. — Виговори свій біль. Ми однієї крові — ти й я, людина і змія разом.

— Чому я не загинув під час бою з Рудими Псами? — простогнав Мауглі. — Сила покинула мене, і це не отрута. Вдень і вночі я чую подвійний крок за своєю спиною. Озирнуся — і здається, ніби хтось саме тієї миті сховався від мене. Заглядаю за дерева — нікого. Кличу — і ніхто не відповідає, але наче хтось слухає й стримує голос. Лягаю — і не знаходжу спокою. Біжу весняний біг — і не стаю легшим. Купаюся — та прохолода не торкається мене. Здобич викликає відразу, але й до бою не маю серця, якщо тільки не мушу вбивати. Червона Квітка живе в мені, кістки мої стали водою… і… сам не знаю, що зі мною.

— Навіщо стільки слів? — повільно озвався Балу, повертаючи голову до Мауглі. — Акела казав біля річки, що Мауглі сам відведе Мауглі назад до Людської Зграї. Я теж так казав. Але хто тепер слухає старого Балу? Багіра… де цієї ночі Багіра?.. Вона теж знає. Це Закон.

— Коли ми зустрілися біля Холодних Печер, Людське Дитинча, я вже знав це, — промовив Каа, трохи ворухнувши своїми могутніми кільцями. — Людина зрештою приходить до людей, навіть якщо Джунглі її не виганяють.

Четверо мовчки переглянулися, а тоді подивилися на Мауглі — спантеличені, але покірні.

— То Джунглі не виганяють мене? — затинаючись, прошепотів Мауглі.

Сірий Брат і Троє люто загарчали:

— Поки ми живі, ніхто не посміє…

Та Балу зупинив їх.

— Я навчав тебе Закону, тож мені й говорити, — сказав він. — Хоч я вже не бачу скель перед собою, зате бачу далеко. Маленьке Жабеня, іди своєю стежкою. Знайди лігво серед своєї крові, своєї зграї та свого народу. Але коли тобі знадобиться лапа, ікло, око чи слово, що швидко летить ніччю, пам’ятай: Володарю Джунглів, Джунглі завжди прийдуть на твій поклик.

— І Серединні Джунглі також твої, — сказав Каа. — А я говорю не від імені малого народу.

— Хай-май, брати мої! — вигукнув Мауглі, ридаючи й простягаючи руки. — Я сам не знаю, що знаю! Я не хочу йти… але щось тягне мене за обидві ноги. Як мені покинути ці ночі?

— Не журися, Братику, — знову промовив Балу. — У цьому полюванні немає сорому. Коли мед з’їдено, ми покидаємо порожній вулик.

— Скинувши стару шкіру, — мовив Каа, — ми вже не можемо повернутися до неї знову. Так велить Закон.

— Послухай мене, найдорожчий з усіх, — сказав Балу. — Тут немає ні слова, ні волі, що могли б утримати тебе. Підведи голову! Хто посміє ставити під сумнів шлях Володаря Джунглів? Я бачив, як ти грався он там, серед білих камінців, коли був ще маленьким Жабеням. І Багіра, що викупила тебе ціною щойно вбитого молодого бика, теж бачила тебе. Із тих, хто був на тій Першій Раді, залишилися тільки ми двоє. Ракша, твоя мати з лігва, померла разом із твоїм батьком; стара Вовча Зграя давно відійшла; ти знаєш, куди подався Шер-Хан; Акела загинув серед рудих псів, де без твоєї мудрості й сили загинула б і друга Сіонійська Зграя. Лишилися тільки старі кістки. Тепер уже не Людське Дитинча просить дозволу у своєї Зграї — тепер Володар Джунглів змінює свою стежку. Хто насмілиться судити людину за її шлях?

— Але ж Багіра… і Бик, що викупив мене… Я не хотів би…

Його слова обірвалися раптовим ревом і тріском у хащах унизу.

Наступної миті перед ним з’явилася Багіра — легка, дужа й грізна, як завжди.

— Саме тому, — сказала вона, простягаючи закривавлену праву лапу, — я не прийшла раніше. Полювання було довгим, але тепер він лежить мертвий у кущах — дворічний бик. Той самий Бик, що остаточно звільняє тебе, Малий Брате.

Усі борги сплачено.

А в усьому іншому моє слово — слово Балу.

Вона лизнула Мауглі в ступню.

— Пам’ятай: Багіра любила тебе!— крикнула пантера й побігла геть.

Біля підніжжя пагорба її голос ще раз прокотився Джунглями — довгий і могутній:

— Щасливого полювання на новій стежці, Володарю Джунглів! Пам’ятай: Багіра любила тебе!

— Ти все почув, — тихо сказав Балу. — Більше нема чого казати. Іди тепер… але спершу підійди до мене. О мудре Маленьке Жабеня, підійди.

— Важко скидати стару шкіру, — промовив Каа.

Мауглі ридав, притиснувшись головою до грудей сліпого ведмедя й обіймаючи його за шию, а Балу слабко намагався лизнути йому ноги.

— Зорі вже бліднуть, — сказав Сірий Брат, втягуючи носом свіже передсвітанкове повітря. — Де ми сьогодні знайдемо лігво? Бо віднині ми підемо новими стежками.

Це останнє з оповідань про Мауглі.

ПРОЩАЛЬНА ПІСНЯ

Таку пісню чув за своєю спиною Мауглі, поки знову не дістався оселі Мессуа.

Балу

Заради того, хто колись
Жабеняті мудрість ніс,
Хто відкрив йому путі —
Закон Людей не розгуби.

Задля Балу, що осліп,
Вірним будь своїй стежині.
Чистий хліб чи черствий шмат —
Приймай усе, як власний шлях.

Удень і в темну ніч іди,
Не звертай ні туди, ні сюди.

Заради того, хто тебе
Любить більше за усе живе,
Коли твоя людська зграя
Завдаватиме страждання —

Скажи: «То Табакі знову співає».

Коли чинитимуть тобі зло,
Скажи: «Шер-Хана ще не перемогло».

Коли ніж здійметься в руці,
Тримайся Закону до кінця.

(Корінь, мед і пальмовий лист —
Хай дитинча від лиха вберіжуть.)

Ліс і Вода, Вітер і Дерево —
Хай буде з тобою ласка Джунглів!

Каа

Гнів народжується зі страху,
Лише незмигні очі бачать правду.

Кобрячу отруту не зцілити,
Так само й слова кобри — не спинити.

Відкрите слово приведе
Силу, що поруч із чемністю йде.

Не бий далі, ніж сягнеш,
Не спирайся на гнилу галузку.

Міряй пащу зі здобиччю своєю,
Щоб жадоба не стала загибеллю.

Якщо після ситої учти
Захочеш спокійно заснути —

Подбай, щоб лігво було глибоке й сховане,
Щоб давня провина не привела вбивцю.

На схід і захід, північ і південь
Очищай своє тіло й стримуй язик.

(Ущелина, яр і синє плесо —
Серединні Джунглі хай ідуть за ним!)

Ліс і Вода, Вітер і Дерево —
Хай буде з тобою ласка Джунглів!

Багіра

У клітці почалося життя моє,
Тому я добре знаю людську ціну.

Замок зламаний мене звільнив —
Людське Дитинча, стережися людського племені!

Чи пахне роса, чи бліднуть зорі —
Не обирай заплутаних котячих стежок.

Зграя чи рада, полювання чи лігво —
Не мирися з шакалячими людьми.

Коли вони скажуть:

«Іди з нами легкою дорогою», —

Відповідай мовчанням.

Коли шукатимуть твоєї сили,
Щоб кривдити слабших —

Відповідай мовчанням.

Не вихваляйся, мов мавпа-банар,
Понад здобиччю зберігай мовчанку.

Ні поклик, ні пісня, ні знак
Не звернуть тебе зі шляху мисливця.

(Ранковий туман чи вечірня імла —
Вартові Оленів, служіть йому!)

Ліс і Вода, Вітер і Дерево —
Хай буде з тобою ласка Джунглів!

Троє

На стежці, якою тобі судилося йти
До порогів нашого страху,
Туди, де цвіте Червона Квітка;

У ті ночі, коли ти лежатимеш,
Ув’язнений далеко від нашого Неба-Матері,
Чуючи, як повз проходять ми — твої найдорожчі;

У світанки, коли прокидатимешся
До праці, від якої не втекти,
І серце тужитиме за Джунглями —

Ліс і Вода, Вітер і Дерево,
Мудрість, Сила й Чемність —
Хай буде з тобою ласка Джунглів!

Переклад українською: Гнатюк Олег. Цей текст є інтелектуальною власністю автора перекладу та охороняється законом про авторське право.

Важливо! У цій книзі “Мауглі. Книга джунглів” пропущено частини (вони не розповідають про Мауглі):

• «Білий котик» (оповідання)
• «Ріккі-Тіккі-Таві» (оповідання)
• «Маленький Тумаї» (оповідання)
• «Слуги її високості» (оповідання)

У частині  “Мауглі. Книга джунглів 2” пропущено оповідання:

• «Чудо Пурун Бхагата» (THE MIRACLE OF PURUN BHAGAT)
• «Могильники» (THE UNDERTAKERS)