«Мауглі» читати – Редьярд Кіплінг

«Мауглі Книга Джунглів»: РУДІ СОБАКИ

За наші білі й прекрасні ночі — ночі стрімкого бігу!
За широкий простір, гострий зір, вдале полювання й певну хитрість!
За запахи світанку, ще не затьмарені росою!
За шалений лет крізь туман і здобич, заскочену зненацька!
За поклик побратимів, коли самбар, обернувшись, стає до останнього бою!
За ризик і буяння ночі!
За сон біля входу в лігво вдень!
Усе це здобуто — і ми йдемо в бій.
Стій! О, стій!

Після того як Мауглі знову прийняли до Джунглів, почався найщасливіший час його життя. Він мав чисте сумління людини, яка сплатила всі свої борги. Усі мешканці Джунглів були його друзями, хоча водночас трохи його побоювалися. Те, що він робив, бачив і чув, мандруючи від одного племені до іншого — сам чи разом зі своїми чотирма братами, — могло б стати темою для безлічі історій, кожна з яких була б не коротшою за цю.

Тому ви ніколи не дізнаєтеся, як він зустрів Скаженого Слона з Мандли, який убив двадцять двох биків, що тягли одинадцять возів зі срібними монетами до державної скарбниці, і розкидав блискучі рупії по пилюці; як він усю ніч бився в Північних Болотах із крокодилом Джакалою й зламав об його броньовану спину свій мисливський ніж; як знайшов новий, довший ніж на шиї людини, убитої диким кабаном, а потім вистежив і вбив того кабана, вважаючи це справедливою платою за знахідку; як опинився серед Великого Голоду, коли величезні стада оленів рушили в пошуках їжі, і ледь не загинув під їхніми ногами; як урятував мовчазного Хаті від пастки-ями з кілком на дні, а вже наступного дня сам потрапив у хитру леопардову пастку, з якої Хаті визволив його, розламавши товсті дерев’яні грати; як доїв диких буйволів на болотах і як…

Та розповідати треба по одній історії.

Батько Вовк і Мати Вовчиця померли. Мауглі привалив великий камінь до входу в їхню печеру й проспівав над ними Пісню Смерті. Балу дуже постарів, став неповоротким і важким на рухи. Навіть Багіра, чиї нерви були сталевими, а м’язи — залізними, вже не був таким блискавичним на полюванні, як колись. Акела із сірого став майже молочно-білим від старості. Його ребра виступали, а ходив він так, ніби був зроблений із дерева. Тепер Мауглі добував здобич і для нього.

Тим часом молоді вовки, діти розпущеної Сіонійської Зграї, росли й міцнішали. Коли їх стало близько сорока — без ватажка, у розквіті сил, із дзвінкими голосами та прудкими лапами, — Акела сказав їм, що настав час знову об’єднатися, жити за Законом Джунглів і бігти під проводом одного вожака, як і належить Вільному Народові.

Мауглі не втручався в ці справи. Як він сам казав, колись уже скуштував кислого плоду і добре знав дерево, на якому той виріс. Але коли Фао, син Фаони (того самого Сірого Слідопита, який жив за часів владарювання Акели), здобув право очолити Зграю згідно із Законом Джунглів і під зорями знову залунали стародавні пісні та поклики, Мауглі прийшов до Скелі Ради — просто заради спогадів.

Коли він говорив, Зграя чекала, доки він закінчить. Він сидів поруч з Акелою на скелі над Фао. То були часи доброго полювання й спокійного відпочинку. Жоден чужинець не наважувався заходити до джунглів, що належали народові Мауглі, як тепер називали Зграю. Молоді вовки ставали дужими й ситими, а вовченят народжувалося дедалі більше.

Мауглі завжди приходив на Огляд вовченят, згадуючи ніч, коли чорна пантера викупила для Зграї голого смуглявого людського малюка. І щоразу довгий заклик:

— Дивіться, дивіться пильно, о Вовки! — змушував його серце тремтіти.

В інший час він був далеко в Джунглях разом зі своїми чотирма братами, пізнаючи нові запахи, дотики, звуки й картини світу.

Одного вечора, у сутінках, він неквапливо перетинав пагорби, несучи Акелі половину молодого оленя, якого вполював. Четверо братів бігли позаду, жартома борючись і перекидаючи один одного через радість життя. Раптом Мауглі почув крик, якого не лунало від часів Шер-Хана.

У Джунглях його називали «фіал» — моторошний вереск шакала, який супроводжує тигра на полюванні або сповіщає про велике кровопролиття. Уявіть собі суміш ненависті, тріумфу, страху й розпачу, змішаних із зловісним глузуванням, — і ви зрозумієте, яким був той крик, що здіймався й згасав десь далеко за Ваїнгунгою.

Четверо вовків миттю насторожилися, наїжачили шерсть і загарчали. Рука Мауглі лягла на руків’я ножа. Він зблід і насупив брови.

— Тут жоден Смугастий не насмілиться вбивати, — сказав він.

— Це не крик Попередника, — відповів Сірий Брат. — Тут сталося велике вбивство. Слухай!

Крик пролунав знову — наполовину схлипування, наполовину зловісний сміх, ніби шакал раптом набув людських губ. Мауглі глибоко вдихнув і кинувся до Скелі Ради. Дорогою його наздоганяли вовки Зграї, що також поспішали туди.

На Скелі вже стояли Фао й Акела. Унизу сиділа вся Зграя, напружена до краю. Матері з вовченятами поспішали до своїх лігвищ, бо коли лунає фіал, слабким істотам не місце надворі.

Довго чути було лише шум і булькотіння Ваїнгунги та легкий вечірній вітер у кронах дерев. Та раптом з-за річки долинув вовчий голос.

То був не вовк Зграї — усі вони були тут.

Поклик перейшов у довге, сповнене відчаю виття:

— Дхолі! Дхолі! Дхолі!

Невдовзі почувся тупіт зморених лап по камінню, і до кола впав виснажений вовк. Його боки були вкриті кривавими смугами, права передня лапа висіла безсило, а паща була білою від піни.

Він простягся біля ніг Мауглі, важко хапаючи повітря.

— Вдалого полювання! Під чиїм проводом? — урочисто запитав Фао.

— Вдалого полювання! Я — Вонтолла, — відповів вовк.

Це означало, що він був самітником, який жив окремо від будь-якої Зграї разом зі своєю вовчицею та вовченятами. Потім він знову почав важко дихати, і всі бачили, як від ударів серця його тіло здригається.

— Що сталося? — запитав Фао.

Бо саме це питання завжди ставлять у Джунглях після крику фіал.

— Дхолі. Декканські дхолі. Руді собаки. Вбивці! Вони прийшли з півдня на північ, кажучи, що Деккан спорожнів від їхніх убивств. Коли з’явився цей молодик-місяць, нас було четверо — моя вовчиця і троє вовченят. Вона вчила їх полювати на рівнинах, заганяти оленя із засідки, як це робимо ми, вовки відкритих просторів. Опівночі я почув їхній голос на сліду. А на світанку знайшов усіх чотирьох мертвими в траві. Чотирьох, Вільний Народе! Чотирьох було нас на початку цього місяця!

Тоді я пішов вимагати свого Кровного Права — і знайшов рудих собак (дхолів).

— Скільки їх? — швидко запитав Мауглі.

Зграя приглушено загарчала.

— Не знаю. Але троє вже більше нікого не вб’ють. Та зрештою вони погнали мене, як оленя. На трьох лапах я тікав від них. Дивіться, Вільний Народе!

Він витяг понівечену передню лапу, чорну від засохлої крові. На боці виднілися глибокі укуси, а горло було страшенно роздерте.

— Їж, — сказав Акела, підводячись від м’яса, яке приніс Мауглі.

Самітник жадібно накинувся на їжу.

— Це не залишиться без відплати, — смиренно мовив він, трохи втамувавши голод. — Дайте мені сили, Вільний Народе, і я теж убиватиму. Моє лігво порожнє, хоча ще цього місяця було повне. Кровний борг ще не сплачено.

Фао почув, як його зуби тріщать на кістці, й схвально буркнув:

— Нам знадобляться такі щелепи. Чи були серед диких псів щенята?

— Ні, ні. Усі вони дорослі мисливці — справжні Руді Пси своєї зграї, міцні й важкі, хоч і живляться в Деккані ящірками.

Слова Вонтолли означали лише одне: дхоли, руді мисливські собаки Деккану, рушили на вбивчий похід. Зграя добре знала, що навіть тигр покидає щойно впольовану здобич, якщо на неї натрапляють дхоли. Вони летять крізь Джунглі прямою лавою, і все живе, що трапляється на їхньому шляху, валять на землю та розривають на шматки.

Хоч дхоли й не такі великі та хитрі, як вовки, зате вони надзвичайно сильні й численні. Вони навіть не вважають себе справжньою зграєю, поки їх не набереться не менше сотні. Тим часом сорок вовків — уже повноцінна й могутня Зграя.

Під час своїх мандрів Мауглі бував на високих трав’янистих плато Деккану й бачив безстрашних дхолів. Вони спали, бавилися та чухалися в неглибоких ямках і серед купин, які слугували їм лігвами. Мауглі зневажав їх і ненавидів: вони пахли не так, як Вільний Народ, не жили в печерах, а найбільше його дратувало те, що між пальцями лап у них росла шерсть, тоді як він і його друзі мали чисті лапи.

Та він знав — Хаті розповідав йому, — якою страшною силою є зграя рудих собак на полюванні. Навіть сам Хаті сходить з дороги, коли вони проходять. І доки їх не переб’ють або не переведеться дичина, вони не зупиняться.

Акела також знав про дхолів чимало.

— Краще загинути в повній Зграї, ніж без ватажка й на самоті, — тихо мовив він до Мауглі. — Це буде славне полювання… і останнє для мене. Але ти живеш довше за вовків, Малий Брате. Іди на північ, перечекай. Якщо після дхолів хтось залишиться живим, він принесе тобі звістку про битву.

— Ось як? — серйозно відповів Мауглі. — То мені податися на болота, ловити дрібну рибу й спати на деревах? Чи, може, попросити допомоги в Бандар-Логів і лущити горіхи, поки Зграя б’ється тут унизу?

— Це буде бій до смерті, — сказав Акела. — Ти ще не зустрічався з дхолами, Рудими Вбивцями. Навіть Смугастий…

— Аова! Аова! — перебив його Мауглі. — Одну смугасту мавпу я вже вбив. І певен, що Шер-Хан кинув би навіть власну подругу на поживу дхолам, якби тільки відчув запах їхньої зграї за трьома пасмами пагорбів.

Послухайте мене! Був вовк — мій батько. Була вовчиця — моя мати. Був і старий сірий вовк, що став тепер білим від старості, — він теж був мені за батька й матір.

Тому я кажу…

Його голос загримів над Скелею Ради.

— Я кажу: коли прийдуть дхоли, якщо вони прийдуть, Мауглі й Вільний Народ матимуть одну шкуру для цього полювання! Клянуся Биком, який викупив мене! Клянуся Биком, за якого Багіра заплатив колись, у ті давні дні, яких ви вже не пам’ятаєте! Кличу на свідків Дерева й Ріку, щоб вони пам’ятали мої слова, якщо я забуду їх. Цей ніж буде для Зграї таким самим зубом, як і вовчі ікла. І не думаю, що він затупився!

Таке моє Слово. Воно вже сказане.

— Ти не знаєш дхолів, людино з вовчим язиком, — промовив Вонтолла. — Я прагну лише сплатити свій Кровний Борг, перш ніж вони роздеруть мене на шматки. Вони рухаються повільно, вбиваючи все на своєму шляху. За два дні сили повернуться до мене, і я піду мстити. А вам, Вільний Народе, я раджу йти на північ і якийсь час жити впроголодь, поки дхоли не минуть ці землі. У цьому полюванні немає здобичі.

— Чуєте Самітника! — розсміявся Мауглі. — Вільний Народе, нам треба бігти на північ і викопувати ящірок та пацюків із берегів, щоб, боронь Боже, не зустріти дхолів! Нехай вони винищать наші мисливські угіддя, а ми ховатимемося десь далеко, доки вони милостиво не повернуть нам наші землі! Він же собака! Щеня собаки! Рудий, жовточеревий, бездомний, із шерстю між кожним пальцем! У нього по шість-вісім щенят у виводку, наче він якийсь Чикай — стрибучий польовий пацюк!

Авжеж, нам слід тікати й випрошувати в північних племен недоїдки з падла!

Ви знаєте приказку:

«На півночі — шкідники,
на півдні — воші.
А ми — Джунглі!»

Обирайте! Обирайте!

Це буде славне полювання!

За Зграю!
За повну Зграю!
За лігво і виводок!
За здобич, убиту всередині меж і поза ними!
За вовчицю, що жене сарну!
За маленьких вовченят у печері!

Битву прийнято!
Прийнято!
Прийнято!

У відповідь Зграя видала один могутній гавкіт, що прокотився ніччю, мов падіння велетенського дерева.

— Прийнято! — загриміли вовки.

— Залишайтеся з ними, — наказав Мауглі Чотирьом братам. — Нам знадобиться кожне ікло. Фао й Акела нехай готують битву. А я піду порахую собак.

— Це смерть! — вигукнув Вонтолла, підводячись. — Що може зробити голий людський малюк проти Рудих Псів? Навіть Смугастий…

— Ти справді Самітник, — кинув Мауглі через плече. — Поговоримо тоді, коли дхоли будуть мертві. Вдалого полювання всім!

Він помчав у темряву, охоплений збудженням. Не дивлячись під ноги, він раптом перечепився й розтягнувся на землі, просто на величезних кільцях Каа, який лежав біля річки, чатуючи на оленячу стежку.

— Кссша! — сердито засичав Каа. — Це так тепер полюють у Джунглях? Тупотіти, гриміти й псувати нічне полювання, коли здобич так добре рухається?

— Вина моя, — сказав Мауглі, підводячись. — Та я саме шукав тебе, Плоскоголовий. Щоправда, щоразу, коли ми зустрічаємося, ти стаєш довшим і ширшим на цілу мою руку. Немає в Джунглях нікого мудрішого, старішого, сильнішого й прекраснішого за тебе, Каа.

— І куди ж веде ЦЕЙ слід? — голос Каа став лагіднішим. — Ще й місяця не минуло, як одне Людське Дитинча з ножем жбурляло каміння мені в голову й обзивало мене всілякими дурними іменами, бо я заснув просто неба.

— Авжеж. І розігнав усіх оленів по світу, коли Мауглі полював, а цей самий Плоскоголовий був надто глухий, щоб почути свист і звільнити мисливські стежки, — незворушно відповів хлопець, сідаючи серед строкатих кілець пітона.

— А тепер той самий людський малюк говорить тому самому Плоскоголовому лагідні слова, називає його мудрим, сильним і прекрасним. І той самий старий Плоскоголовий вірить йому та робить ось таке м’яке місце для відпочинку. Ну як? Зручно? Чи зміг би навіть Багіра влаштувати тобі кращу постіль?

Каа, як завжди, склав своє тіло так, що під вагою Мауглі утворився м’який напівгамак. Хлопець простяг руки в темряві, обхопив гнучку, мов канат, шию пітона, притягнув її до себе, так що голова Каа лягла йому на плече, і тоді розповів усе, що сталося цієї ночі в Джунглях.

— Мудрим я, може, й є, — сказав Каа, коли Мауглі закінчив, — але глухим я напевне став. Інакше почув би тривожний крик. Недивно, що Травоїди занепокоєні. Скільки тих дхолів?

— Я ще не бачив їх. Я відразу прибіг до тебе. Ти старший навіть за Хаті. Але, о Каа, — тут Мауглі аж звився від захвату, — яке це буде полювання! Мало хто з нас побачить наступний місяць.

— І ТИ збираєшся битися в цій справі? Пам’ятай, що ти Людина. І пам’ятай, яка Зграя вигнала тебе. Нехай Вовк воює із Собакою. ТИ — Людина.

— Торішні горіхи сьогодні стали чорною землею, — відповів Мауглі. — Правда, я Людина. Але цієї ночі моє серце сказало мені, що я Вовк. Я покликав Річку й Дерева бути свідками. Я належу до Вільного Народу, Каа, поки дхоли не підуть геть.

— Вільний Народ, — буркнув Каа. — Вільні злодюги! І ти сам зав’язав себе смертельним вузлом заради пам’яті про мертвих вовків? Це погане полювання.

— Це моє Слово. Я його дав. Дерева знають. Річка знає. Поки дхоли не минуть, моє Слово не повернеться до мене назад.

— Нгшш! Це змінює всі стежки. Я думав забрати тебе з собою на північні болота. Але Слово — навіть слово маленького, голого, безволосого Людського Дитинчати — залишається Словом. Тепер я, Каа, кажу…

— Добре подумай, Плоскоголовий, щоб і собі не зав’язати смертельного вузла. Мені не потрібне твоє Слово, бо я й так знаю…

— Нехай буде так, — сказав Каа. — Я не даватиму Слова. Але що підказує тобі серце робити, коли прийдуть дхоли?

— Вони мусять переправлятися через Вайнґунґу. Я думав зустріти їх із ножем на мілині, а за мною стане Зграя. Колоти й різати їх, поки ми трохи не відтиснемо їх униз за течією або не охолодимо їм горлянки.

— Дхоли не відступають, а їхні горлянки завжди гарячі, — сказав Каа. — Коли те полювання скінчиться, не залишиться ні Людського Дитинчати, ні вовченяти — тільки сухі кістки.

— Алала! Якщо ми загинемо, то загинемо. Але це буде славне полювання. Та моє серце ще молоде, і я бачив не так уже багато Дощів. Я не мудрий і не сильний. Чи маєш ти кращий задум, Каа?

— Я бачив сотні й сотні сезонів Дощів. Ще до того, як Хаті скинув свої молочні бивні, мій слід уже був глибоким у пилюці. Присягаюся Першим Яйцем, я старший за багато дерев і бачив усе, що тільки робили Джунглі.

— Але це нове полювання, — сказав Мауглі. — Ніколи раніше дхоли не переходили нашу стежку.

— Те, що було, вже колись траплялося. А те, що буде, — лише забутий рік, який повернувся назад. Помовч трохи, поки я перелічу свої роки.

Майже цілу годину Мауглі лежав, відкинувшись на теплих кільцях Каа, а старий пітон нерухомо тримав голову на землі й пригадував усе, що бачив відтоді, як вилупився з яйця. Здавалося, світло згасло в його очах, і вони стали схожими на тьмяні опали. Час від часу Каа ледь помітно водив головою праворуч і ліворуч, ніби полював уві сні.

Мауглі тим часом дрімав. Він знав: перед полюванням немає нічого кращого за сон, і вмів засинати будь-коли — вдень чи вночі.

Раптом хлопець відчув, як спина пітона під ним стала ширшою й міцнішою. Каа набрав у груди повітря і засичав так, наче з металевих піхов висмикнули гострий меч.

— Я бачив усі мертві пори року, — нарешті промовив він. — Я бачив, як виростали великі дерева, як старіли слони, як гострі голі скелі вкривалися мохом. Ти ще живий, Людське Дитинча?

— Лише трохи часу минуло після заходу місяця, — здивувався Мауглі. — Я не розумію…

— Тсс! Тепер я знову Каа. Мені здалося, що минули довгі роки. Ходімо до річки. Я покажу тобі, як можна здолати дхолів.

Він стрімко попрямував до Ваїнгунги. Увійшов у воду трохи вище від заводі, де ховалася Скеля Миру, а Мауглі побіг поруч.

— Ні, не пливи сам. Я рухаюся швидше. Сідай мені на спину, Малий Брате.

Мауглі обхопив шию Каа лівою рукою, праву притиснув до тулуба й витягнув ноги. Пітон поплив проти течії з такою силою й легкістю, як умів лише він один. Вода здіймалася довкола шиї хлопця сріблястим комірцем, а ноги погойдувалися в круговерті хвиль позаду могутнього зміїного тіла.

За кілька миль вище Скелі Миру річка звужувалася між високими мармуровими урвищами. Тут течія неслася з шаленою швидкістю, розбиваючись об гостре каміння. Та Мауглі не боявся води. У світі було мало річок, здатних його налякати. Натомість його тривожило інше. З обох боків ущелини тягнувся дивний солодкувато-кислий запах, схожий на запах великого мурашника в спекотний день.

Інстинктивно хлопець опустився у воду майже по самі очі, лише час від часу піднімаючи голову, щоб вдихнути повітря. Каа зупинився посеред течії, обвивши хвостом підводну скелю. Він утримував Мауглі в безпечному кільці свого тіла, тоді як вода скажено вирувала навколо.

— Це Місце Смерті, — прошепотів хлопець. — Навіщо ми сюди прийшли?

— Вони сплять, — відповів Каа. — Хаті не зверне з дороги через Смугастого. Але Хаті й Смугастий разом поступаються дорогою дхолам. А дхоли, кажуть, не поступаються нікому. Та скажи мені: перед ким відступають Маленькі Люди Скель? Хто ж тоді справжній Володар Джунглів?

— Вони… — ледве чутно відповів Мауглі. — Це справді Місце Смерті. Ходімо звідси.

— Ні. Дивися уважно. Вони сплять. Тут усе так само, як було тоді, коли я сам був не довший за твою руку.

Від самого початку існування Джунглів ущелина Ваїнгунги належала Маленьким Людям Скель — диким чорним індійським бджолам. Усі звірині стежки звертали вбік ще за пів милі до цього місця.

Сотні років бджоли роїлися між тріщинами мармурових скель, будували нові житла поверх старих, заливали білий камінь темним медом і створювали велетенські стільники в глибоких печерах, куди ніколи не проникали ні люди, ні звірі, ні вогонь, ні вода. Уся ущелина була наче завішана чорними оксамитовими завісами. Та це був не оксамит. То мільйони сплячих бджіл вкривали скелі суцільним живим покривалом. Поміж ними звисали старі стільники, схожі на трухляві колоди, нові бджолині міста та велетенські грудки медового сміття, що падали вниз і застрягали серед ліан та дерев.

Прислухавшись, Мауглі почув, як десь у темних печерах обвалюються важкі стільники, переповнені медом. Потім лунав сердитий гул крил, а далі — повільне капання меду, що стікав по каменях і ліниво сочився вниз. На вузенькому піщаному березі лежали купи бджолиного сміття, накопиченого за незліченні роки: мертві бджоли, трутні, уламки стільників, крильця метеликів, які намагалися викрасти мед. Усе це перетворилося на дрібний чорний пил. Сам лише запах цього місця був достатнім, щоб налякати будь-яку істоту, яка не мала крил і знала силу Маленьких Людей Скель.

Каа знову поплив угору за течією, поки не дістався піщаної коси на початку ущелини.

— Ось здобич цього сезону, — сказав він. — Поглянь.

На березі лежали кістяки двох молодих оленів і буйвола. Жоден шакал чи вовк не торкнувся їхніх кісток.

— Вони перейшли межу, — тихо промовив Мауглі. — Не знали Закону. І Маленьке Плем’я вбили їх. Ходімо, поки вони не прокинулися.

— Вони не прокинуться до світанку, — відповів Каа. — А тепер слухай.

І він розповів стародавню історію. Багато-багато сезонів дощів тому молодий олень тікав від вовчої зграї. Він був чужинцем і не знав цих місць. Засліплений страхом, олень стрибнув у прірву над ущелиною. Вовки кинулися за ним. Сонце стояло високо. Маленьке Плем’я Скель не спало й було дуже сердите.

Багато вовків стрибнули в річку, але померли ще до того, як торкнулися води. Інші загинули просто на скелях.

А олень вижив.

— Як? — здивувався Мауглі.

— Тому що він стрибнув першим, рятуючи власне життя. Він уже був у воді, коли бджоли піднялися на вбивство. А вовча зграя наскочила на них усім гуртом і зникла під живою чорною хмарою.

— Олень вижив? — перепитав хлопець.

— Принаймні не загинув тоді. Хоч ніхто не чекав унизу, щоб утримати його над водою, як один старий, товстий, глухий, жовтий Плоскоголовий утримав би певного людського малюка, навіть якби за ним гналися всі дхоли Деккану.

Каа наблизив голову до самого вуха Мауглі.

— Ну, що тепер у тебе на думці?

Хлопець довго мовчав.

— Це означає смикнути саму Смерть за вуса. Але, Каа, ти справді наймудріший у Джунглях.

— Багато хто так казав. Подумай: якщо руді собаки поженуться за тобою…

— Вони неодмінно поженуться! — вигукнув Мауглі. — У мене знайдеться чимало колючок для їхньої пихи.

— Якщо вони кинуться за тобою сліпо й шалено, дивлячись лише тобі в спину, тоді ті, кого не вб’ють бджоли нагорі, кинуться в річку. Маленьке Плем’я вкриє їх чорною хмарою. А Ваїнгунга — ненажерлива вода. Тут не буде Каа, щоб підтримати їх. Тож вони попливуть вниз, якщо взагалі виживуть, до мілководдя біля лігв Сіонійської Зграї. І там вовки зустрінуть їх зубами.

Очі Мауглі спалахнули.

— Чудово! Краще й придумати не можна, хіба що дощ піде посеред сухого сезону! Залишається лише одне — біг і стрибок. Я зроблю так, щоб дхоли неодмінно кинулися за мною і трималися якнайближче.

— Ти бачив скелі над собою? З боку суші?

— Ні, справді ні. Про це я забув.

— Піди й подивися. Там уся земля підгнила, порита й повна нір. Одне необережно поставлене твоє незграбне людське ступало — і полювання закінчиться. Дивись, я залишаю тебе тут і лише заради тебе віднесу звістку Зграї, щоб вони знали, де чекати дхолів. Щодо мене, то я не з однієї шкури з будь-яким вовком.

Коли Каа не любив когось, він умів бути неприємнішим за будь-кого в Джунглях, хіба що Багіра могла зрівнятися з ним у цьому. Він поплив униз за течією і навпроти Скелі натрапив на Фао та Акелу, які прислухалися до нічних звуків.

— Хшш! Собаки, — бадьоро сказав він. — Дхоли прийдуть униз річкою. Якщо ви не боїтеся, то можете бити їх на мілинах.

— Коли вони прийдуть? — спитав Фао.

— А де моє Людське Дитинча? — запитав Акела.

— Вони прийдуть тоді, коли прийдуть, — відповів Каа. — Чекайте й побачите. А щодо ТВОГО Людського Дитинчати, з якого ти взяв Слово і тим самим відкрив йому дорогу до Смерті, то ТВОЄ Людське Дитинча зараз зі МНОЮ. І якщо воно ще не загинуло, то це аж ніяк не твоя заслуга, вибілений вовче! Чекай тут на дхолів і радій, що Людське Дитинча та я битимемося на вашому боці.

Каа знову блискавкою поплив угору за течією і влаштувався посеред ущелини, дивлячись на темний обрис скелі. Незабаром він побачив, як на тлі зірок ворухнулася голова Мауглі. Потім почувся свист у повітрі, чіткий плюскіт тіла, що падало ногами вперед, і вже за мить хлопець знову лежав у вигині зміїного тіла.

— Для ночі це не стрибок, — спокійно сказав Мауглі. — Заради забави я стрибав удвічі далі. Але нагорі лихе місце — низькі чагарники й яри, що йдуть дуже глибоко, і всі вони повні Малого Народу. Я склав великі камені біля трьох ярів. Коли бігтиму, зіб’ю їх ногами, і Малий Народ підніметься за моєю спиною дуже сердитий.

— Це людська мова й людська хитрість, — сказав Каа. — Ти мудрий, але Маленьке Плем’я завжди сердите.

— Ні. У сутінках усі крилаті створіння, близько й далеко, ненадовго завмирають. Я почну гру з дхолями саме в сутінках, бо дхоли найкраще полюють удень. Зараз вони йдуть по кривавому сліду Вонтолли.

— Чіль не покидає мертвого вола, а дхоли не сходять із кривавого сліду, — сказав Каа.

— Тоді я прокладу їм новий слід — їхньою ж власною кров’ю, якщо зможу, і дам їм скуштувати землі. Ти чекатимеш тут, Каа, поки я повернуся зі своїми дхолями?

— Так. Але що, коли вони вб’ють тебе в Джунглях? Або або Маленьке Плем’я закусає тебе раніше, ніж ти встигнеш стрибнути до річки?

— Коли настане завтра, тоді й убиватимемо заради завтра, — відповів Мауглі, цитуючи одне з прислів’їв Джунглів. А потім додав: — Коли я помру, тоді буде час співати Пісню Смерті. Вдалого полювання, Каа!

Він відпустив шию пітона й ковзнув ущелиною вниз, мов колода у бурхливому потоці, енергійно гребучи до протилежного берега, де течія була спокійнішою. Від самого захвату він голосно сміявся.

Найбільше у світі Мауглі любив, як сам казав, «смикати Смерть за вуса» і нагадувати Джунглям, що він їхній володар. Не раз разом із Балу він грабував бджолині гнізда на самотніх деревах і знав, що Малий Народ ненавидить запах дикого часнику. Тому він назбирав невеликий оберемок часнику, зв’язав його мотузкою з кори, а тоді рушив кривавим слідом Вонтолли, який тягнувся на південь від Лігвищ миль на п’ять. Ідучи, він поглядав на дерева, схиливши голову набік, і тихо посміювався.

— Був я Мауглі-Жаба, — сказав він сам до себе. — Потім назвав себе Мауглі-Вовком. Тепер мушу стати Мауглі-Мавпою, перш ніж стану Мауглі-Оленем. А наприкінці буду Мауглі-Людиною. Го! – І він провів великим пальцем уздовж вісімнадцятидюймового леза свого ножа.

Слід Вонтолли, густо вкритий темними плямами крові, проходив через ліс із високих дерев, що росли щільно одне до одного. Ліс тягнувся на північний схід і поступово рідшав, аж поки за дві милі до Бджолиних Скель дерева майже не зникали. Від останнього дерева до низького чагарнику біля Скель лежав відкритий простір, де ледве знайшлося б укриття навіть для вовка.

Мауглі біг під деревами, прикидаючи відстані між гілками. Час від часу він видирався на стовбур і пробував перестрибнути з дерева на дерево. Так він дістався відкритої місцевості, яку дуже уважно вивчав майже годину.

Потім він повернувся назад, знайшов слід Вонтолли там, де залишив його, влаштувався на дереві з товстою гілкою, що виступала футів на вісім над землею, і завмер. Він гострив ніж об підошву своєї ноги й тихо наспівував.

Незадовго до полудня, коли сонце вже добре припікало, він почув тупіт багатьох лап і відчув огидний запах зграї дхолів, які невтомно бігли по сліду Вонтолли.

Зверху червоний дхоль здається мало не вдвічі меншим за вовка, але Мауглі знав, якими сильними є його лапи та щелепи.

Він спостерігав, як гостроморда голова ватажка винюхує слід, і привітав його:

— Вдалого полювання!

Звір підвів голову, і за ним зупинилися його товариші — десятки й десятки рудих собак із низько опущеними хвостами, важкими плечима, слабкими задніми ногами та закривавленими пащами.

Зазвичай дхоли дуже мовчазні й навіть у власних Джунглях не відзначаються хорошими манерами.

Їх унизу зібралося не менше двох сотень. Але Мауглі бачив, що ватажки жадібно принюхуються до сліду Вонтолли й намагаються тягти зграю вперед. Цього не можна було допустити. Інакше вони дісталися б Лігвищ ще серед білого дня. А Мауглі хотів утримати їх під своїм деревом до сутінків.

— Хто дозволив вам прийти сюди? — запитав хлопець.

— Усі Джунглі — наші Джунглі, — пролунала відповідь. І дхоль, який це сказав, вишкірив свої білі зуби.

Мауглі усміхнувся згори й бездоганно відтворив різке цвірінькання Чікаї — стрибучого декканського щура, даючи зрозуміти дхолям, що цінує їх не вище за цього гризуна. Зграя щільно обступила дерево, а ватажок люто загавкав, назвавши Мауглі деревною мавпою.

У відповідь Мауглі звісив униз голу ногу й заворушив пальцями просто над головою ватажка.

Цього було більш ніж достатньо, щоб привести всю зграю в безтямну лють. Ті, у кого між пальцями росте шерсть, не люблять, коли їм про це нагадують.

Мауглі вчасно відсмикнув ногу, коли ватажок підстрибнув угору, і солодким голосом промовив:

— Собако, рудий собако! Повертайся в Деккан і їж ящірок! Іди до Чікаї, свого брата! Собако, собако, рудий, рудий собако! Між кожним твоїм пальцем росте шерсть! – І він ще раз насмішкувато поворушив пальцями ноги.

— Злазь униз, поки ми не заморили тебе голодом, безволоса мавпо! — заволала Зграя.

Саме цього Мауглі й домагався. Він розлігся на товстій гілці, притулившись щокою до кори. Права рука залишалася вільною, і звідти він висловив дхолям усе, що думав про них, їхні звичаї, повадки, подруг і цуценят. Немає у світі мови дошкульнішої й отруйнішої за ту, якою мешканці Джунглів висловлюють зневагу. І це цілком зрозуміло. Як сам Мауглі казав Каа, під язиком у нього було чимало маленьких колючок. Повільно й навмисно він доводив дхолів від мовчання до гарчання, від гарчання до вереску, а від вереску — до хрипких нападів люті. Вони намагалися відповідати на його глузування, але це було так само марно, якби вовченя взялося сперечатися з розгніваним Каа. Увесь цей час права рука Мауглі лежала напоготові збоку, а ноги міцно обхоплювали гілку.

Великий рудий ватажок не раз вистрибував угору, але Мауглі не наважувався завдати удару невчасно. Нарешті той, оскаженівши понад міру, підскочив футів на сім-вісім над землею.

Тоді рука Мауглі блискавично метнулася вперед, мов голова деревної змії, і схопила дхоля за загривок. Від ривка гілка затремтіла, а вага звіра мало не стягнула хлопця вниз. Але Мауглі не розтиснув пальців. Дюйм за дюймом він підтягував звіра, що висів, мов утоплений шакал, поки не витягнув його на гілку.

Лівою рукою хлопець вихопив ніж, відтяв пухнастий рудий хвіст і жбурнув дхоля назад на землю.

Цього було досить. Тепер Зграя не рушить слідом за Вонтоллою, доки або не вб’є Мауглі, або не загине від його руки. Він побачив, як дхолі влаштувалися колами навколо дерева. Ледь помітне тремтіння їхніх задніх лап означало, що вони збираються чекати довго. Тож Мауглі піднявся на розвилку вище, зручно сперся спиною об стовбур і заснув.

Через три чи чотири години він прокинувся й перерахував Зграю. Усі були на місці — мовчазні, захриплі від спраги, із холодними сталевими очима. Сонце вже хилилося до заходу.

— Мені не потрібна була така вірна варта, — чемно мовив він, підводячись на гілці. — Але я запам’ятаю вашу відданість. Ви справжні дхолі, тільки, як на мене, надто вже однакові. Саме тому я й не повертаю великому ящероїду його хвоста. Чи не так, Рудий Псе?

— Я власноруч випущу тобі кишки! — заволав ватажок, дряпаючи лапами коріння дерева.

— Не поспішай, мудрий щуре Деккану. Тепер у багатьох виводках народяться маленькі безхвості руді пси — з червоними обрубками, які пектимуть на гарячому піску. Повертайся додому й розповідай, що це зробила мавпа. Не хочеш? Тоді ходімо зі мною — я зроблю вас дуже мудрими.

І Мауглі рушив далі, пересуваючись по деревах на манір Бандар-Логів. Він перестрибував з дерева на дерево, а Зграя йшла слідом унизу, задерши голодні морди.

Час від часу хлопець удавав, ніби ось-ось зірветься. Тоді дхолі навперебій кидалися вперед, прагнучи першими схопити здобич.

Дивне це було видовище: хлопець із ножем, що поблискував у променях призахідного сонця серед верховіть, і мовчазна руда Зграя, чиї шерсті палали вогнем під ним.

Добравшись до останнього дерева, Мауглі дістав часник і ретельно натер ним усе тіло.

Дхолі вибухнули глузливим реготом.

— Мавпа з вовчим язиком! Невже ти думаєш приховати свій запах? Ми переслідуватимемо тебе до самої смерті!

— Заберіть свій хвіст, — кинув Мауглі, жбурляючи трофей назад дорогою, якою прийшов.

Зграя інстинктивно рвонула за ним.

— А тепер ідіть за мною… до смерті!

Він уже ковзнув по стовбуру вниз і стрімко, мов вітер, помчав босоніж до Скель Бджіл.

Лише тоді дхолі зрозуміли його задум. Вони протяжно завили й перейшли на свій невтомний мисливський біг, здатний виснажити будь-яку здобич. Мауглі знав, що дхолі біжать повільніше за вовків, інакше ніколи не ризикнув би так далеко тікати на видноті. Вони були певні, що хлопець уже належить їм. А він був певен, що веде їх саме туди, куди хоче. Його турбувало лише одне — не дати їм охолонути й звернути раніше часу.

Він біг легко, рівно й пружно. Безхвостий ватажок відставав не більше ніж на п’ять ярдів, а решта Зграї розтягнулася майже на чверть милі, осліплена жагою вбивства. Так Мауглі й тримав потрібну відстань, бережучи сили для останнього ривка через Скелі Бджіл.

Маленьке Плем’я  Скель уже заснуло в ранніх сутінках. Але щойно його кроки пролунали над порожнистими печерами, хлопець почув глухе гудіння, ніби сама земля ожила. Тоді він побіг так, як не бігав ніколи в житті.

Одним ударом ноги він розкидав кілька кам’яних куп у темні, запашні ущелини. Почув рев, схожий на шум моря в печері. Помітив краєм ока, як позаду темніє повітря. Побачив далеко внизу течію Вайнгунги і пласку ромбоподібну голову Каа у воді.

Зібравши всі сили, Мауглі стрибнув уперед. Безхвостий дхоль клацнув зубами біля самого його плеча в польоті. Але хлопець уже впав ногами вперед у безпечні води річки — захеканий, проте переможний. Жодна бджола його не вжалила. Запах часнику стримав Малих Людей саме на ті кілька секунд, які були йому потрібні.

Коли Мауглі виринув, кільця Каа вже підтримували його. А зі скелі одна за одною летіли вниз дивні грудки — наче великі кулі з бджіл.

Та ще до того, як вони торкалися води, рої розліталися вгору, а тіла дхолів несло течією. Над головою лунали короткі несамовиті верески, що тонули в могутньому гулі крил Малих Людей Скель.

Частина дхолів попадала в ущелини, які вели до підземних печер. Там вони задихалися, билися й клацали зубами серед зруйнованих стільників. А потім навіть мертвих їх виносили на поверхню хвилі бджіл, і тіла вилітали з отворів у скелі над річкою, перекочуючись по темних купах сміття. Інші стрибнули на дерева біля урвищ, але бджоли повністю вкрили їхні постаті. Та більшість, збожеволівши від жал, кинулася у воду. А Вайнгунга, як казав Каа, була голодною рікою.

Каа тримав Мауглі, поки той не віддихався.

— Тут нам залишатися не можна, — сказав пітон. — Маленьке Плем’я  справді розгнівалося. Ходімо!

Пливучи низько над водою і раз у раз пірнаючи, Мауглі рушив униз за течією, стискаючи в руці ніж.

— Повільніше, повільніше, — мовив Каа. — Один зуб не здолає сотню ворогів, якщо тільки це не зуб кобри. Багато дхолів вчасно кинулися у воду, щойно побачили рій.

— Тим більше роботи для мого ножа. Ай! Як же переслідує нас Мале Плем’я! – І Мауглі знову занурився.

Поверхня річки була вкрита дикими бджолами, що сердито гули й жалили все живе.

— Мовчання ще ніколи нікому не шкодило, — сказав Каа, крізь луску якого не могло пробитися жодне жало. — А попереду в тебе ціла ніч для полювання. Послухай, як вони виють!

Майже половина зграї вчасно помітила пастку, в яку вскочили їхні товариші. Різко звернувши вбік, вони кинулися у воду там, де ущелина переходила в круті береги. Їхні люті крики та погрози на адресу «деревної мавпи», що осоромила їх, змішувалися з виттям і гарчанням тих, кого покарало Мале Племʼя.

Залишатися на березі означало смерть, і кожен дхоль це знав. Течія підхопила зграю і понесла її до глибоких вирів Мирного Плеса. Але навіть там розгнівані бджоли переслідували ворогів і знову змушували їх ховатися у воді. Мауглі чув голос безхвостого ватажка, який наказував своїм бійцям триматися й винищити кожного вовка Сіонійської Зграї.

Та хлопець не витрачав часу на слухання.

— Хтось убиває в темряві позаду нас! — огризнувся один із дхолів. — Тут проклята вода!

Мауглі пірнув, мов видра, схопив під водою дхоля, що борсався, ще до того, як той устиг розкрити пащу. Невдовзі на поверхні розійшлися темні кола, а тіло спливло набік. Дхолі спробували розвернутися, але течія не дала їм цього зробити. Тим часом Мале Племʼя жалили їх у вуха й морди, а попереду дедалі виразніше лунав бойовий поклик Сіонійської Зграї, що зростав і міцнів разом із нічною темрявою.

Знову Мауглі пірнув.

Знову дхоль пішов під воду.

Знову сплив уже мертвим.

І знову в хвості зграї здійнявся галас. Одні вили, що краще вибиратися на берег, інші вимагали повернутися в Деккан, а ще інші кликали Мауглі показатися й прийняти смерть.

— Вони прийшли на бій із двома шлунками та десятком голосів, — зауважив Каа. — Решту зроблять твої брати там, унизу. Мале Племʼя вже повертається до своїх гнізд. Вони гналися за нами досить далеко. І я теж поверну назад, бо не належу до вовчої крові. Щасливого полювання, Малий Брате, і пам’ятай: дхоль кусає низько.

Берегом мчав вовк на трьох лапах. Він підстрибував, пригинав голову до землі, горбив спину й високо вистрибував у повітря, ніби бавився з вовченятами.

То був Вонтолла, Самітник. Він не промовив жодного слова, лише продовжував свій моторошний танок поруч із дхолями. Ті вже довго перебували у воді. Їхня шерсть намокла й обважніла, хвости волочилися, мов мокрі губки. Вони були виснажені й приголомшені настільки, що теж замовкли, стежачи лише за парою палаючих очей, які рухалися поруч.

— Це не полювання, — важко дихаючи, пробурмотів один із них.

— Полювання? Ось тобі полювання! — вигукнув Мауглі.

Він сміливо виринув біля звіра й по саму рукоять увігнав довгий ніж під лопатку, вчасно відхилившись від передсмертного клацання зубів.

— Це ти, Людське Дитинча? — гукнув через воду Вонтолла.

— Запитай у мертвих, Самітнику, — відповів Мауглі. — Хіба мало їх уже попливло вниз за течією? Я набив цим псам пащі землею, обдурив їх серед білого дня, а їхній ватажок лишився без хвоста. Але для тебе ще залишилося кілька. Куди мені їх гнати?

— Я зачекаю, — відповів Вонтолла. — Уся ніч попереду.

Дедалі ближче лунав поклик вовків Сіоні.

— За Зграю! За всю Зграю!

І ось вигин річки виніс дхолів на мілини та піщані коси навпроти Лігва. Тоді вони зрозуміли свою помилку. Треба було виходити на берег ще пів милі вище й нападати на вовків на сухій землі. Тепер було запізно. Уздовж берега сяяли сотні очей. Окрім моторошного безперервного свистячого «фііл», що не вщухав від заходу сонця, джунглі мовчали. Здавалося, ніби Вонтолла навіть запрошує ворогів виходити на берег.

— Поверніться і нападайте! — наказав ватажок дхолів.

Уся зграя кинулася до суші. Вони били лапами по воді, здіймаючи бризки. Поверхня Вайнгунги вкрилася білою піною, а великі хвилі перекочувалися від берега до берега.

Мауглі біг за ними, безупинно колючи й різаючи ножем, поки дхолі суцільною хвилею рвалися на піщаний берег.

І тоді почався довгий бій. Він котився вздовж мокрих червоних пісків, між переплетеним корінням дерев, крізь кущі та трав’яні зарості. Навіть тепер дхолів було вдвічі більше. Та вони зустріли вовків, які билися за все, що становило Зграю. Билися не лише швидкі, широкогруді мисливці з білими іклами. Билися й вовчиці з тривожними очима, захищаючи своїх вовченят. Поруч із ними боролися молоді вовки, чия перша шерсть ще зберігала дитячу пухнастість.

Вовк завжди прагне до горла або до боку супротивника. Дхоль же найчастіше намагається вчепитися в живіт. Тому, коли дхолі вибиралися з води й мусили тримати голови високо, перевага була на боці вовків. На суші вовкам доводилося важче.

Але всюди — і у воді, і на березі — безупинно працював ніж Мауглі. Четверо братів уже пробилися до нього.

Сірий Брат, присівши між його колінами, прикривав живіт хлопця. Інші стерегли спину та боки або накривали його собою, коли шалений дхоль кидався вперед і силою удару валив Мауглі на землю. Навколо панував суцільний хаос. Жива клубочна маса хиталася то вправо, то вліво, перекочувалася вздовж берега і водночас повільно оберталася навколо власного центру. Тут здіймався горб із тіл, схожий на водяний пухир у вирі, який раптом лопався й викидав назовні кількох покалічених дхолів.

Там один вовк боровся одразу з двома чи трьома ворогами. Десь мертве вовченя ще стояло на лапах лише тому, що натовп стискав його з усіх боків, а поруч його мати, оскаженіла від німої люті, перекочувалася по землі, кусаючи все навколо. Іноді в самому центрі бійки вовк і дхоль настільки захоплювалися поєдинком, що забували про все інше, поки хвиля бійців не відносила їх убік. Одного разу Мауглі побачив Акелу. По обидва боки старого вовка висіли дхолі, а майже беззубі щелепи вчепилися в третього. Іншого разу він помітив Фао, який тягнув дхоля за горло, доки молоді вовки не добили ворога.

Але здебільшого бій був сліпим вихором у темряві. Удари, падіння, крики, стогони, гарчання й безперервна боротьба лунали звідусіль — попереду, позаду, над головою. Чим далі тривала ніч, тим швидше крутився цей страшний круговерть. Дхолі вже втратили відвагу. Вони боялися нападати на сильніших вовків, але ще не наважувалися тікати.

Мауглі відчував, що розв’язка близька, і тепер завдавав ударів лише для того, щоб калічити ворогів. Молоді вовки ставали дедалі сміливішими. Час від часу з’являлася можливість перевести подих або перекинутися словом із товаришем. Іноді одного лише блиску ножа вистачало, щоб змусити дхоля відступити.

— М’ясо обгризено до кісток! — вигукнув Сірий Брат, стікаючи кров’ю з десятків ран.

— Але кістка ще не тріснула, — відповів Мауглі. — Еовава! Ось так ми воюємо в Джунглях! – І червоне від крові лезо промайнуло, мов язик полум’я, уздовж боку дхоля, задню частину якого вже стискав вовк, що повис на ньому мертвою хваткою.

— Моя здобич! — прохрипів вовк крізь закривавлені ніздрі. — Залиш його мені.

— Невже твій голод і досі не вгамувався, Самітнику? — запитав Мауглі.

Вонтолла був страшенно пошматований, але його хватка скувала дхоля. Той уже не міг обернутися й дістати свого ворога.

— Клянуся Биком, що мене викупив, — гірко засміявся Мауглі, — та це ж безхвостий!

І справді — перед ними був великий рудий ватажок дхолів.

— Нерозумно вбивати вовченят і вовчиць, — задумливо мовив Мауглі, витираючи кров з очей, — якщо перед тим не вбив Самітника. А тепер цей Вонтолла добиває тебе за мене.

Один із дхолів кинувся рятувати свого ватажка. Та ще до того, як його зуби дісталися боку Вонтолли, ніж Мауглі встромився йому в горло, а Сірий Брат завершив справу.

— Ось так ми чинимо в Джунглях, — сказав Мауглі.

Вонтолла не промовив ані слова. Його щелепи все міцніше стискали хребет ворога, хоча життя вже покидало його.

Дхоль здригнувся. Його голова безсило впала. Він завмер назавжди. А Вонтолла впав зверху на нього.

— Гм! Кровний борг сплачено, — сказав Мауглі. — Заспівай свою пісню, Вонтолло.

— Він більше не полюватиме, — тихо промовив Сірий Брат. — І Акела теж уже давно мовчить.

— Кістка тріснула! — прогримів Фао, син Фаони. — Вони тікають! Убивайте! Добивайте їх, мисливці Вільного Народу!

Один за одним дхолі відступали з темних закривавлених пісків до річки, в густі джунглі, вгору або вниз за течією — куди тільки бачили шлях до порятунку.

— Борг! Борг! — вигукнув Мауглі. — Сплатіть борг! Вони вбили Самотнього Вовка! Не дайте жодному псові втекти!

Він уже мчав до річки з ножем у руці, щоб перехопити тих, хто намагався врятуватися вплав, коли раптом з-під купи дев’яти мертвих тіл піднялися голова й плечі Акели. Мауглі впав навколішки поруч із Самотнім Вовком.

— Хіба я не казав, що це буде мій останній бій? — важко видихнув Акела. — Гарне було полювання. А ти, Малий Брате?

— Я живий. І вбив багатьох.

— Так і має бути. Я помираю… І хотів би… хотів би померти біля тебе, Малий Брате.

Мауглі поклав посічену шрамами голову Акели собі на коліна й обійняв його розірвану шию.

— Від часів Шер-Хана минуло багато років… Відтоді, як людське дитинча голим качалося в пилюці…

— Ні, ні! Я вовк! Я однієї крові з Вільним Народом! — вигукнув Мауглі. — Не моя воля, що я народився людиною!

— Ти людина, Малий Брате, вовченя, за яким я наглядав. Ти людина. Інакше Зграя втекла б перед дхолями. Я завдячую тобі життям, а сьогодні ти врятував Зграю так само, як колись я врятував тебе. Усі борги сплачені. Іди до свого народу. Кажу тобі ще раз, світло моїх очей: це полювання закінчилося. Іди до людей.

— Ніколи! Я житиму й полюватиму сам у Джунглях. Я вже сказав це.

— Після літа приходять дощі, після дощів — весна. Іди, поки тебе не вигнали.

— Хто мене прожене?

— Мауглі прожене Мауглі. Повертайся до свого народу. Йди до людей.

— Коли Мауглі прожене Мауглі — тоді я піду, — відповів хлопець.

— Більше нічого сказати, — прошепотів Акела. — Малий Брате, чи зможеш ти підняти мене? Я теж був ватажком Вільного Народу.

Дуже обережно Мауглі відсунув тіла загиблих і допоміг Акелі підвестися на лапи, підтримуючи його обома руками.

Самотній Вовк глибоко вдихнув.

І заспівав Передсмертну Пісню — ту пісню, яку має співати ватажок Зграї перед смертю.

Його голос міцнів із кожним словом.

Він здіймався все вище й вище, лунав над річкою, над джунглями, аж поки не долинув до останніх слів:

— Щасливого полювання!

І тоді Акела на мить вирвався з рук Мауглі, підстрибнув у повітря — і впав мертвий поруч зі своєю останньою та найстрашнішою здобиччю. Мауглі сидів, опустивши голову на коліна, не звертаючи уваги ні на що навколо.

Тим часом вовчиці безжально наздоганяли рештки дхолів, що втікали. Поступово крики стихли. Вовки, кульгаючи й терплячи біль від ран, почали повертатися, щоб підрахувати втрати. П’ятнадцять вовків Зграї та шість вовчиць лежали мертвими біля річки. Серед тих, хто вижив, не було жодного без шрамів і ран. А Мауглі сидів так до самого холодного світанку.

Нарешті Фао поклав свою мокру закривавлену морду в його долоню. Мауглі відсахнувся, і перед ним відкрилося худорляве тіло Акели.

— Щасливого полювання! — сказав Фао так, ніби Акела ще міг його почути.

Потім він обернувся до вовків і гукнув:

— Вийте, брати! Цієї ночі помер Вовк!

І вони завили.

Але з усіх двох сотень бойових дхолів, які хвалилися, що кожні джунглі належать їм і що жодна жива істота не здатна вистояти проти них, жоден не повернувся до Деккану, щоб розповісти про цю поразку.

ПІСНЯ ЧІЛЯ

(Цю пісню заспівав Чіль, коли після великої битви шуліки один за одним почали спускатися до річкового берега. Чіль приятелює з усіма, але в його серці живе холодна байдужість, бо він знає: рано чи пізно майже всі мешканці Джунглів стають його здобиччю.)

Це були мої товариші, що вирушали в ніч,
  (Для Чіля! Слухайте — для Чіля!)
Тепер я прилетів проспівати їм кінець останньої битви.
  (Чіль! Передовий лет Чіля!)

Вони з висоти повідомляли мені
Про щойно вбиту здобич,
А я знизу підказував їм,
Де пасеться олень на рівнині.

Ось закінчився кожен слід —
Вони вже більше не заговорять.

Ті, що кликали на лови,
Ті, що першими летіли вперед,
  (Для Чіля! Слухайте — для Чіля!)

Ті, що змушували самбара звертати,
Ті, що валили його на бігу,
  (Чіль! Передовий лет Чіля!)

Ті, що відставали від запаху,
Ті, що випереджали всіх,
Ті, що уникали рогів,
Ті, що перемагали силою.

Ось закінчився кожен слід —
Вони вже не підуть ним ніколи.

Це були мої товариші.
Шкода, що вони загинули.
  (Для Чіля! Слухайте — для Чіля!)

Тепер я прилетів утішити тих,
Хто знав їх у час слави.
  (Чіль! Передовий лет Чіля!)

Пошматовані боки,
Запалі очі,
Розкриті червоні пащі.

Самотні й нерухомі,
Вони лежать —
Мертві серед мертвих.

Ось закінчився кожен слід —
І тут бенкетують мої гості.