«Мауглі» читати – Редьярд Кіплінг

«Мауглі Книга Джунглів»: ТИГР! ТИГР!

Що ж із полюванням, мисливцю сміливий?
Брате, нічна сторожа була довга й зимна.
Що ж із здобиччю, яку ти прагнув убити?
Брате, вона й досі пасеться в джунглях.
Де ж та сила, що живила твою гордість?
Брате, вона витікає з моїх боків і плечей.
Де ж та поспішність, із якою ти мчав?
Брате, я йду до свого лігва — помирати.

Тепер нам слід повернутися до першої історії. Коли Мауглі покинув вовчу печеру після сутички зі Зграєю на Скелі Ради, він спустився до розораних земель, де жили селяни. Але там він не залишився, бо це місце було надто близько до джунглів, а він знав, що на Раді нажив собі принаймні одного небезпечного ворога. Тож хлопець поспішив далі, тримаючись кам’янистої дороги, що тягнулася долиною, і майже двадцять миль біг рівним підтюпцем, аж поки не дістався незнайомої місцевості.

Долина розкрилася у широкий рівнинний простір, усіяний скелями й порізаний ярами. На одному її краю стояло невелике село, а на іншому густі джунглі широкою смугою спускалися до пасовищ і раптом обривалися, ніби їх відтяли мотикою. По всій рівнині паслися корови й буйволи. Коли хлопчаки-пастухи побачили Мауглі, вони закричали й кинулися навтьоки, а жовті собаки-парії, що завжди тиняються біля індійських сіл, залилися гавкотом.

Мауглі йшов далі, бо відчував голод. Біля сільської брами він побачив великий колючий кущ, який щоночі затуляв прохід, але тепер був відсунений убік.

— Гм! — сказав він, бо вже не раз натрапляв на подібні загороди під час своїх нічних мандрів у пошуках їжі. — Отже, і тут люди бояться Народу Джунглів.

Він сів біля воріт, а коли з села вийшов чоловік, підвівся, широко відкрив рота й показав усередину, даючи зрозуміти, що хоче їсти. Чоловік витріщився на нього й кинувся назад єдиною вулицею села, гукаючи жерця. Незабаром з’явився сам жрець — огрядний чоловік у білому вбранні з червоно-жовтою позначкою на чолі. Разом із ним прийшло не менше сотні селян. Вони витріщалися на Мауглі, перемовлялися, кричали й показували на нього пальцями.

«Немає в цих Людей жодних манер, — подумав Мауглі. — Так поводяться хіба що сірі мавпи».

Він відкинув назад довге волосся й насупився на натовп.

— Чого тут боятися? — сказав жрець. — Погляньте на його руки й ноги. Це сліди вовчих укусів. Він лише вовче дитинча, яке втекло з джунглів

Звичайно, під час ігор вовченята часто кусали Мауглі сильніше, ніж хотіли, тому його руки й ноги вкривали численні білі шрами. Але він був би останнім, хто назвав би їх справжніми укусами, бо добре знав, що таке справжній укус.

— Ай-ай! — вигукнули разом дві чи три жінки. — Покусаний вовками, бідолашний хлопчик! А який же він гарний! І очі в нього, наче червоний вогонь. Клянусь честю, Мессуо, він дуже схожий на твого сина, якого забрав тигр.

— Дайте мені подивитися, — сказала жінка з важкими мідними браслетами на зап’ястках і щиколотках.

Вона затулила очі долонею від сонця й уважно придивилася до Мауглі.

— І справді схожий. Худіший, але обличчя майже таке саме, як у мого хлопчика.

Жрець був людиною кмітливою й знав, що Мессуа — дружина найбагатшого селянина в окрузі. Тому він на хвилину підвів очі до неба й урочисто промовив:

— Що джунглі забрали, те джунглі й повернули. Забери хлопчика до свого дому, сестро моя, і не забудь ушанувати жерця, який так далеко бачить людські долі.

— Клянусь Биком, за якого мене викупили, — пробурмотів Мауглі сам до себе, — ця балаканина дуже схожа на черговий огляд Зграї. Що ж, якщо я людина, то мушу стати людиною.

Натовп розступився, і Мессуа жестом запросила його до своєї хатини. Усередині стояло червоне лаковане ліжко, велика глиняна скриня для зерна з химерним рельєфним орнаментом, півдесятка мідних горщиків для куховарства, у маленькій ніші — статуетка індуїстського божества, а на стіні висіло справжнє дзеркало, таке, які продають на сільських ярмарках.

Жінка дала йому напитися молока та пригостила хлібом. Потім поклала руку на його голову й зазирнула в очі, бо подумала, що це може бути її рідний син, який повернувся з джунглів, куди його колись забрав тигр.

— Натху! О, Натху! — сказала вона. Але, здавалося, Мауглі ніколи не чув цього ймення.

— Невже ти не пам’ятаєш дня, коли я подарувала тобі нові черевики?

Вона торкнулася його стопи, яка була майже тверда, мов ріг.

— Ні, — сумно мовила жінка. — Ці ноги ніколи не носили взуття. Але ти дуже схожий на мого Натху, і відтепер будеш моїм сином.

Мауглі почувався незатишно, бо ніколи раніше не перебував під дахом. Проте, оглянувши солом’яну стріху, він побачив, що за потреби легко зміг би її роздерти й утекти, а вікно взагалі не мало засувів.

«Яка користь із людини, — подумав він нарешті, — якщо вона не розуміє людської мови? Тепер я такий самий безпорадний і німий, як була б людина серед нас у джунглях. Треба навчитися говорити так, як вони».

Не для розваги ж він учився серед вовків наслідувати рев оленів і рохкання диких свиней. Тож щойно Мессуа вимовляла якесь слово, Мауглі майже бездоганно його повторював. Ще до настання темряви він уже знав назви багатьох речей у хатині.

Перед сном виникла проблема: Мауглі нізащо не хотів спати під дахом, який нагадував йому пастку для пантери. Коли двері зачинили, він просто виліз через вікно.

— Нехай робить, як хоче, — сказав чоловік Мессуї. — Пам’ятай, він ніколи раніше не спав на ліжку. Якщо його справді послано нам замість нашого сина, він не втече.

Тож Мауглі вмостився на довгій чистій траві край поля. Але ще не встиг заплющити очей, як м’який сірий ніс штовхнув його під підборіддя.

— Фу! — сказав Сірий Брат (найстарший із вовченят Матері Вовчиці). — Оце вже подяка за те, що я двадцять миль ішов за тобою слідом. Від тебе тхне димом і худобою — зовсім як від людини. Прокидайся, Малий Брате. Я приніс новини.

— Чи все гаразд у джунглях? — запитав Мауглі, обіймаючи його.

— У всіх гаразд, окрім вовків, яких обпалив Червоний Цвіт. А тепер слухай. Шер-Хан подався далеко на полювання й не повернеться, доки знову не відросте його шерсть, бо він дуже сильно обгорів. Коли ж він повернеться, то клянеться розкидати твої кістки по Вайнґунзі.

— На це в мене є дві відповіді. Я теж дав одну маленьку обіцянку. Але будь-яка новина — добра новина. Сьогодні я втомився, дуже втомився від усього нового, Сірий Брате, та все одно принось мені звістки завжди.

— Ти ж не забудеш, що ти вовк? Люди не змусять тебе забути? — тривожно запитав Сірий Брат.

— Ніколи. Я завжди пам’ятатиму, що люблю тебе й усіх у нашій печері. Але також завжди пам’ятатиму, що мене вигнали зі Зграї.

— І що тебе можуть вигнати й з іншої зграї. Люди — це лише люди, Малий Брате, а їхні балачки схожі на квакання жаб у ставку. Коли я знову прийду сюди, то чекатиму на тебе в бамбукових заростях біля пасовища.

Протягом трьох місяців після тієї ночі Мауглі майже не виходив за межі села, настільки був зайнятий вивченням людських звичаїв і порядків. Насамперед йому довелося носити на собі шматок тканини, що страшенно його дратувало. Потім він мусив навчитися розуміти гроші, хоча не бачив у них жодного сенсу, а також орати землю, чого теж зовсім не розумів. До того ж сільські діти часто дратували його.

На щастя, Закон Джунглів навчив його володіти собою, адже в джунглях від самовладання залежать і життя, і їжа. Але коли діти насміхалися з нього через те, що він не вмів грати в їхні ігри чи запускати повітряних зміїв, або через те, що він неправильно вимовляв якесь слово, лише думка про те, що нечесно вбивати маленьких беззахисних дитинчат, стримувала його від бажання схопити їх і переламати навпіл.

Він зовсім не усвідомлював власної сили. У джунглях він знав, що слабший за більшість звірів, але в селі люди говорили, що він дужий, як бик. І Мауглі не мав жодного уявлення про те, яке значення для людей має каста.

Одного разу осел гончаря загруз у глиняній ямі, і Мауглі просто витяг його за хвіст, а потім допоміг навантажити горщики для поїздки на базар у Ханхівару. Це виявилося страшенно обурливим вчинком, адже гончар належав до низької касти, а його осел — ще нижче, якщо таке взагалі можливо.

Коли жрець почав його сварити, Мауглі пригрозив посадити й самого жерця на того осла. Після цього жрець сказав чоловікові Мессуї, що хлопця слід якнайшвидше привчити до праці. Тоді сільський староста наказав Мауглі наступного дня йти пасти буйволів і наглядати за ними на пасовищі.

Ніхто не зрадів цьому більше за самого Мауглі. Того вечора, відчуваючи себе майже справжнім слугою села, він вирушив до кола людей, яке щовечора збиралося на кам’яному помості під величезним баньяновим деревом. Це був своєрідний сільський клуб. Тут збиралися староста, сторож, цирульник, який знав усі сільські плітки, а також старий мисливець Бульдео, власник старовинного мушкета. Вони сиділи, курили й розмовляли. На верхніх гілках дерева галасували мавпи. Під самим помостом жила кобра, і щовечора їй ставили маленьку мисочку молока, бо її вважали священною. Старі чоловіки сиділи навколо дерева, потягували великі гуки — водяні люльки — і розмовляли до пізньої ночі.

Вони розповідали дивовижні історії про богів, людей і привидів, а Бульдео переповідав ще неймовірніші оповіді про звірів джунглів. Діти, які сиділи за межами кола, слухали його з такими широко розплющеними очима, що здавалося, ніби вони ось-ось випадуть з орбіт.

Більшість історій стосувалася саме тварин, адже джунглі починалися просто за селом. Олені та дикі кабани постійно нищили посіви, а інколи тигр викрадав людину просто в сутінках, майже на очах у мешканців села.

Мауглі, який, природно, знав про все це значно більше, ніж оповідачі, мусив прикривати обличчя, щоб не розсміятися. А тим часом Бульдео, поклавши мушкет на коліна, переходив від однієї неймовірної історії до іншої, і плечі Мауглі здригалися від стримуваного сміху.

Бульдео саме пояснював, що тигр, який колись викрав сина Мессуї, був не звичайним тигром, а тигром-привидом, у тіло якого вселилася душа злого старого лихваря, що помер кілька років тому.

— І я знаю, що це правда, — сказав він. — Бо Пурун Дасс завжди кульгав після удару, який отримав під час заворушення, коли спалили його рахункові книги. А тигр, про якого я говорю, теж кульгає, бо сліди його лап нерівні.

— Правда, правда, саме так і є, — погоджувалися сивобороді старці, дружно киваючи головами.

— Невже всі ці оповідки — самі дурні та беззмістовні вигадки? — сказав Мауглі. — Той тигр шкутильгає тому, що народився кульгавим, це кожному відомо. А казати, ніби в звіра вселилася душа лихваря, який мав навіть менше відваги за шакала, — це дитячі балачки.

Бульдео від подиву на мить утратив дар мови, а староста лише витріщився на хлопця.

— Ого! То це ж лісове вовченя, чи не так? — промовив Бульдео. — Якщо ти такий мудрий, то краще віднеси його шкуру до Кханхівари, бо уряд призначив сто рупій нагороди за його голову. А ще краще — мовчи, коли говорять старші.

Мауглі підвівся, щоб піти.

— Увесь вечір я лежав тут і слухав, — кинув він через плече, — і, якщо не рахувати одного чи двох випадків, Бульдео не сказав жодного правдивого слова про джунглі, які стоять просто за порогом його дому. То як же мені вірити його розповідям про духів, богів і демонів, яких він нібито бачив?

— Пора вже цьому хлопчакові йти пасти худобу, — сказав староста, поки Бульдео сапав і пирхав від обурення через Маугліву зухвалість.

У більшості індійських сіл заведено так: кілька хлопчаків удосвіта виганяють корів і буйволів на пасовисько, а надвечір повертають їх назад. Та сама худоба, що могла б затоптати білого чоловіка на смерть, покірно терпить стусани, окрики й штурхани від дітей, які ледве дістають їй до морди. Поки хлопці тримаються разом із чередою, вони в безпеці, бо навіть тигр не наважиться напасти на ціле стадо. Але якщо вони відбредуть убік збирати квіти чи полювати на ящірок, інколи трапляється, що їх забирають хижаки.

На світанку Мауглі їхав селом верхи на Рамі, великому ватажкові стада. Сіро-блакитні буйволи з довгими рогами, загнутими назад, і лютими очима один за одним виходили зі своїх загонів і рушали слідом за ним. Мауглі відразу дав зрозуміти іншим дітям, що саме він тут господар. Довгою гладенькою бамбуковою палицею він підганяв буйволів і наказав Кам’ї, одному з хлопців, пасти корів окремо, а сам повів буйволів далі. При цьому він суворо звелів не відходити від стада.

Індійське пасовище — це каміння, чагарники, купини та невеликі яри, серед яких худоба швидко розбрідається і зникає з очей. Буйволи зазвичай тримаються біля калюж і багнистих місць, де годинами валяються або гріються в теплому болоті. Мауглі пригнав їх до краю рівнини, де Вайнґунґа виходила з джунглів. Потім він зіскочив зі спини Рами, побіг до бамбукового гаю і знайшов Сірого Брата.

— А-а, — сказав Сірий Брат, — я чекаю тут уже багато днів. Що означає ця робота пастуха?

— Так наказано, — відповів Мауглі. — Я поки що сільський пастух. Які новини про Шер-Хана?

— Він повернувся в ці краї й довго чекав тут на тебе. Тепер знову пішов, бо дичини мало. Але він твердо вирішив убити тебе.

— Дуже добре, — сказав Мауглі. — Поки його немає, нехай ти або хтось із чотирьох братів сидить на тій скелі, щоб я бачив вас, виходячи із села. А коли він повернеться, чекай мене в яру біля дерева дхак посеред рівнини. Не варто самим лізти Шер-Ханові до пащі.

Потім Мауглі вибрав затінене місце, ліг і заснув, поки буйволи паслися навколо нього. Пасти худобу в Індії — одна з найтихіших і найледачіших справ на світі. Худоба повільно пересувається, жує, лягає, знову підводиться і знову йде далі. Вона навіть майже не мукає. Лише зрідка похрюкує. Буйволи ж узагалі рідко подають голос. Один за одним вони заходять у багнисті водоймища, занурюються в мул так глибоко, що над поверхнею залишаються тільки ніздрі та широко розплющені порцеляново-блакитні очі, і лежать там, немов колоди.

Сонце розпеченим маревом змушує каміння тремтіти в гарячому повітрі. Діти-пастухи чують високо в небі свист одного шуліки — ніколи не більше одного. Вони знають: якби померли вони чи якась корова, цей птах одразу спікірував би вниз. Інший шуліка, за багато миль звідси, помітив би його політ і прилетів слідом, потім ще один і ще один, і не встигли б вони як слід померти, як звідусіль злетілася б ціла зграя голодних падальників.

Тоді діти дрімають, прокидаються і знову засинають. Вони плетуть маленькі кошички із сухої трави й садять у них коників; ловлять двох богомолів і змушують їх битися; нанизують намиста з червоних і чорних лісових горішків; спостерігають за ящіркою, що гріється на камені, або за змією, яка полює на жабу біля багнистої калюжі.

Потім вони співають довгі-довгі пісні з дивними тремтливими переливами наприкінці, і день здається довшим за чиєсь ціле життя. А може, вони ліплять із багнюки замок, роблять глиняних чоловічків, коней і буйволів, встромляють у руки чоловічкам очеретинки замість списів і уявляють себе царями, а ці фігурки — своїм військом. Або вважають себе богами, яким усі мають поклонятися.

Нарешті приходить вечір. Діти гукають худобу, буйволи важко вибираються з липкого болота з гучними звуками, схожими на постріли, що лунають один за одним, і вся череда довгою вервечкою тягнеться через сіру рівнину до мерехтливих вогників села.

День у день Мауглі водив буйволів до їхніх багнистих водоймищ. День у день він бачив за півтори милі через рівнину спину Сірого Брата й знав, що Шер-Хан ще не повернувся. День у день він лежав у траві, прислухаючись до звуків довкола себе та згадуючи давні часи в джунглях. Якби Шер-Хан десь угорі, в лісах біля Вайнґунґи, зробив необережний крок своєю кульгавою лапою, Мауглі почув би це в одну з тих довгих і тихих ранкових годин.

Нарешті настав день, коли Мауглі не побачив Сірого Брата на умовленому місці. Він усміхнувся і погнав буйволів до яру біля дерева дхак, укритого золотаво-червоними квітами. Там сидів Сірий Брат, і шерсть на його спині стояла дибки.

— Він ховався цілий місяць, щоб приспати твою пильність. Учора вночі він перейшов через пагорби разом із Табакі й по гарячих слідах рушив за тобою, — сказав Вовк, важко відсапуючись.

Мауглі насупився.

— Шер-Хана я не боюся, але Табакі дуже хитрий.

— Не бійся, — сказав Сірий Брат, трохи облизуючи губи. — На світанку я зустрів Табакі. Тепер він ділиться всією своєю мудрістю з шуліками, але спершу розповів усе мені — ще до того, як я переламав йому хребет. План Шер-Хана такий: сьогодні ввечері він чекатиме на тебе біля сільської брами — саме на тебе і ні на кого іншого. Зараз він лежить у великому сухому яру біля Вайнґунґи.

— Він уже їв сьогодні чи полює натщесерце? — запитав Мауглі, бо від відповіді залежало його життя.

— На світанку він убив дикого кабана і добре напився води. Пам’ятай: Шер-Хан ніколи не вмів голодувати, навіть заради помсти.

— О! Дурень, дурень! Яке ж він ще дитинча! І наївся, і напився, а думає, що я чекатиму, поки він виспиться! Де саме він лежить? Якби нас було хоча б десятеро, ми б стягли його вниз просто з лежбища. Ці буйволи не кинуться на нього, доки не почують його запаху, а я не можу говорити їхньою мовою. Чи можемо ми зайти за його слідом, щоб вони його винюхали?

— Він проплив далеко вниз за течією Вайнґунґи, щоб приховати запах, — відповів Сірий Брат.

— Це Табакі йому підказав, я знаю. Сам він ніколи б до такого не додумався.

Мауглі стояв, засунувши палець до рота, і думав.

— Великий яр Вайнґунґи… Він виходить на рівнину менш ніж за півмилі звідси. Я можу провести стадо через джунглі до верхів’я яру, а потім погнати вниз… але він вислизне через нижній вихід. Треба його перекрити. Сірий Брате, чи можеш ти розділити для мене стадо надвоє?

— Можливо, не я, але я привів мудрого помічника.

Сірий Брат підтюпцем підбіг до нори й стрибнув у неї. За мить звідти піднялася величезна сіра голова, добре знайома Мауглі, а гаряче повітря наповнив найсумніший звук у всіх джунглях — мисливське виття вовка серед білого дня.

— Акело! Акело! — вигукнув Мауглі, плескаючи в долоні. — Я й мав здогадатися, що ти мене не забудеш. На нас чекає велика справа. Розділи стадо навпіл, Акело. Тримай корів і телят разом, а биків і робочих буйволів — окремо.

Два вовки забігали між тваринами, звиваючись поміж ними, мов стрічка. Стадо фиркало й задирало голови, але незабаром розділилося на дві групи. В одній стояли буйволиці з телятами в центрі. Вони люто дивилися навколо й били копитами землю, готові кинутися на будь-якого вовка, який затримався б на місці бодай на мить. В іншій групі були бики та молоді буйволи. Вони фиркали й тупотіли, і хоч здавалися грізнішими, насправді були менш небезпечні, бо не мали кого захищати. Жодні шестеро людей не змогли б так вправно розділити стадо.

— Які накази? — захекано спитав Акела. — Вони намагаються знову зійтися.

Мауглі скочив на спину Рами.

— Гони биків ліворуч, Акело. Сірий Брате, коли ми підемо, тримай корів разом і заженеш їх до нижнього кінця яру.

— Як далеко? — запитав Сірий Брат, задихаючись і клацаючи зубами.

— Доти, доки схили не стануть вищими, ніж може перестрибнути Шер-Хан! — крикнув Мауглі. — Тримай їх там, поки ми не спустимося.

Бики рвонули вперед під гавкіт Акели, а Сірий Брат став перед коровами. Вони кинулися на нього, і він побіг просто перед ними, ведучи їх до нижнього виходу з яру, тоді як Акела відганяв биків далеко ліворуч.

— Чудово! Ще один натиск — і вони рушать як слід. Обережно тепер, Акело, обережно. Один зайвий укус — і бики кинуться на нас. Гей! Це куди дикіша справа, ніж ганяти чорних антилоп. Чи думав ти, що ці створіння можуть рухатися так швидко? — гукнув Мауглі.

— Колись… я й на них полював, — прохрипів Акела крізь пил. — Може, завернути їх у джунглі?

— Так! Завертай. Швидко завертай! Рама шаленіє від люті. О, якби я тільки міг пояснити йому, що мені сьогодні від нього потрібно!

Тепер биків повернули праворуч, і вони з тріском увірвалися в хащі. Інші пастушки, які на півмилі звідси стерегли корів, щодуху помчали до села, волаючи, що буйволи збожеволіли й понеслися світ за очі.

Та задум Мауглі був дуже простий. Він хотів зробити велике коло вгору схилом, вийти до верхів’я яру, а тоді погнати туди биків і затиснути Шер-Хана між ними та коровами. Мауглі знав: після ситної їжі та доброго питва тигр не буде здатний ні битися, ні видертися по схилах яру.

Тепер він заспокоював буйволів голосом, а Акела тримався далеко позаду, лише зрідка скавулячи, щоб підганяти тих, хто відставав. Коло вийшло дуже довгим, адже вони не хотіли підходити надто близько до яру й завчасно попередити Шер-Хана.

Нарешті Мауглі зібрав розгублене стадо на трав’янистому майданчику біля верхів’я яру, звідки крутий схил спускався просто вниз. З цієї висоти було видно верхівки дерев і рівнину далеко внизу. Але Мауглі дивився на стіни яру. І з великим задоволенням побачив, що вони майже прямовисні, а ліани та виткі рослини, які звисали згори, не дадуть тигрові жодної опори для втечі.

— Дай їм перепочити, Акело, — сказав він, піднявши руку. — Вони ще не відчули його запаху. Нехай трохи віддихаються. А я маю повідомити Шер-Ханові, хто до нього йде. Він уже в пастці.

Він склав долоні рупором і крикнув униз у яр. Це було майже те саме, що кричати в тунель, і луна стрибала від скелі до скелі.

Акела й Сірий Брат бігали туди-сюди, покусуючи буйволів за ноги. Стадо ще раз повернулося, ніби хотіло знову кинутися в яр, але Мауглі зумів розвернути Раму, і решта тварин рушила за ним до багнистих водоймищ.

Шер-Ханові більше не потрібні були удари копит.

Він був мертвий.

І шуліки вже зліталися до нього.

— Брати, це була собача смерть, — сказав Мауглі, намацуючи ніж, який тепер, живучи серед людей, завжди носив у піхвах на шиї. — Але він ніколи б не прийняв чесного бою. Його шкура гарно виглядатиме на Скелі Ради. Треба працювати швидко.

Хлопчик, вихований серед людей, навряд чи наважився б самотужки знімати шкуру з десятифутового тигра. Але Мауглі краще за будь-кого знав, як тримається звірина шкура і як її правильно знімати. Робота була важкою. Майже цілу годину він різав, тягнув і сопів, а вовки або лежали поруч, висолопивши язики, або підходили допомагати, коли він наказував.

Раптом чиясь рука лягла йому на плече. Озирнувшись, Мауглі побачив Бульдео з його старою мушкетою.

Діти вже розповіли в селі про шалений біг буйволів, і Бульдео вирушив на пошуки, сердитий через те, що Мауглі не догледів стадо. Щойно вовки побачили людину, вони одразу сховалися.

— Що це за дурниці? — сердито сказав Бульдео. — Невже ти думаєш, що здатен сам оббілувати тигра? Де буйволи його вбили? Та це ж Кульгавий Тигр! За його голову призначено сто рупій. Ну що ж, ми закриємо очі на те, що ти розгубив стадо, а коли я відвезу шкуру до Кханхівари, то, можливо, навіть дам тобі одну рупію з винагороди.

Він почав нишпорити за поясом, шукаючи кресало, і нахилився, щоб підпалити вуса Шер-Хана. Більшість місцевих мисливців завжди обпалювали тигрові вуса, щоб його привид не переслідував їх після смерті.

— Гм! — пробурмотів Мауглі, більше до себе, ніж до Бульдео, відтягуючи шкуру з передньої лапи. — Отже, ти повезеш шкуру до Кханхівари за винагородою і, можливо, даси мені одну рупію? А мені якраз потрібна ця шкура для власних справ. Гей! Старий, прибери той вогонь!

— Як ти смієш так розмовляти з головним мисливцем села? Тобі просто пощастило, а твої дурні буйволи зробили всю справу. Тигр щойно поїв, інакше був би вже за двадцять миль звідси. Ти навіть оббілувати його як слід не вмієш, жебрацьке щеня, а ще смієш наказувати мені, Бульдео, не обпалювати вуса! Мауглі, ти не отримаєш від мене жодної анни винагороди — лише доброго прочухана. Відійди від туші!

— Клянусь Биком, який мене викупив, — сказав Мауглі, намагаючись дістатися до плеча тигра, — невже я маю весь полудень теревенити зі старою мавпою? Акело, цей чоловік мені заважає.

Бульдео, який усе ще стояв, схилившись над головою Шер-Хана, раптом опинився розпростертим на траві. Над ним стояв сірий вовк. А Мауглі спокійно продовжував свою роботу, ніби був сам-один у всій Індії.

— Та-ак, — промовив він крізь зуби. — Ти цілком маєш рацію, Бульдео. Ти ніколи не даси мені жодної анни винагороди. Між цим кульгавим тигром і мною давно точилася війна — дуже давня війна. І… я переміг.

Справедливості заради слід сказати, що якби Бульдео був на десять років молодшим, він, можливо, ризикнув би вступити в сутичку з Акелою, зустрівши вовка в лісі. Але вовк, який слухався наказів хлопця, що мав особисту війну з людожерним тигром, був зовсім не звичайною твариною.

Бульдео вирішив, що це чаклунство — найчорніша магія. Він навіть замислився, чи врятує його амулет на шиї. Старий лежав нерухомо, чекаючи, що будь-якої миті Мауглі теж перетвориться на тигра.

— Махараджа! Великий Царю! — нарешті прохрипів він.

— Так, — відповів Мауглі, навіть не озираючись, і тихенько засміявся.

— Я старий чоловік. Я не знав, що ти не просто пастух. Чи можу я підвестися й піти, чи твій слуга розірве мене на шматки?

— Іди, і нехай мир буде з тобою. Тільки наступного разу не втручайся в моє полювання. Відпусти його, Акело.

Бульдео покульгав до села так швидко, як тільки міг, постійно озираючись через плече — раптом Мауглі перетвориться на щось жахливе.

Коли він дістався села, то розповів історію про чари, закляття й чаклунство, від якої навіть жрець став дуже похмурим.

А Мауглі повернувся до роботи. Та вже сутеніло, коли він і вовки нарешті повністю стягнули з тіла Шер-Хана його велику, яскраву смугасту шкуру.

— А тепер треба сховати шкуру й відвести буйволів додому! Допоможи мені зі стадом, Акело.

Стадо зібралося докупи в сутінковому серпанку. Коли вони наблизилися до села, Мауглі побачив вогні й почув, як у храмі сурмлять у мушлі та дзвонять дзвони. Здавалося, біля воріт на нього чекала половина села.

— Це тому, що я вбив Шер-Хана, — сказав він сам до себе.

Але раптом повз його голову засвистів град каміння, і селяни закричали:

— Чаклун! Вовче вилупок! Лісовий демон! Геть звідси! Забирайся негайно, інакше жрець знову перетворить тебе на вовка! Стріляй, Бульдео, стріляй!

Стара мушкета гримнула пострілом, і молодий буйвол ревнув від болю.

— Знову чари! — загорлали селяни. — Він відвертає кулі! Бульдео, це ж ти влучив у свого буйвола!

— Що це означає? — здивовано сказав Мауглі, коли каміння полетіло ще густіше.

— Ці твої брати мало чим відрізняються від Зграї, — спокійно мовив Акела, сідаючи поруч. — Мені здається, якщо кулі щось означають, то вони хочуть вигнати тебе.

— Вовк! Вовченя! Забирайся! — кричав жрець, розмахуючи гілочкою священного тулсі.

— Знову? Минулого разу — тому що я був людиною. Тепер — тому що я вовк. Ходімо, Акело.

Тільки одна жінка — це була Мессуа — вибігла до стада й закричала:

— Ой, сину мій, сину! Вони кажуть, що ти чаклун і можеш за власною волею ставати звіром. Я не вірю цьому, але тікай звідси, бо вони тебе вб’ють. Бульдео каже, що ти чарівник, а я знаю лише одне — ти помстився за смерть Натху.

— Повертайся, Мессуа! — закричав натовп. — Повертайся, інакше ми закидаємо тебе камінням!

Мауглі коротко й гірко засміявся, бо один із каменів влучив йому в губи.

— Біжи назад, Мессуа. Це одна з тих дурних казок, які вони розповідають під великим деревом у сутінках. Я принаймні відплатив за життя твого сина. Прощавай. І поспішай, бо я пожену стадо швидше, ніж вони кидають свої каменюки. Я не чаклун, Мессуа. Прощавай!

— А тепер ще раз, Акело, — вигукнув він. — Жени стадо вперед!

Буйволи й без того прагнули потрапити до села. Вони майже не потребували вовчого кличу Акели й вихором промчали крізь ворота, розкидаючи натовп праворуч і ліворуч.

— Перераховуйте! — глузливо крикнув Мауглі. — Може, я вкрав одного з них. Перераховуйте, бо більше я не пастиму вашу худобу. Прощавайте, людські діти, і дякуйте Мессуа за те, що я не входжу до села зі своїми вовками й не ганяю вас вашою ж вулицею!

Він різко повернувся й рушив геть разом із Самотнім Вовком. Поглянувши на зорі, Мауглі відчув себе щасливим.

— Більше я не спатиму в пастках, Акело. Ходімо заберемо шкуру Шер-Хана й підемо звідси. Ні, селу ми не заподіємо шкоди, бо Мессуа була доброю до мене.

Коли місяць піднявся над рівниною і залив її молочно-срібним сяйвом, перелякані селяни побачили Мауглі з вузлом на голові та двома вовками за спиною. Він біг рівним вовчим підтюпцем, який ковтає довгі милі, мов полум’я суху траву. Тоді вони ще дужче задзвонили в храмові дзвони й загучніше засурмили в мушлі.

Мессуа плакала, а Бульдео прикрашав свою розповідь про пригоди в джунглях дедалі новими подробицями, поки не договорився до того, що Акела підвівся на задні лапи й заговорив людським голосом.

Місяць уже хилився до заходу, коли Мауглі та два вовки дісталися пагорба Скелі Ради й зупинилися біля печери Матері Вовчиці.

— Вони вигнали мене з Людської Зграї, Матусю, — гукнув Мауглі, — але я приніс шкуру Шер-Хана й дотримав свого слова.

Мати Вовчиця повільно вийшла з печери, а за нею вибігли вовченята. Її очі засяяли, щойно вона побачила шкуру.

— Я казала йому того дня, коли він запхав голову й плечі в цю печеру, полюючи на тебе, Маленька Жабко. Я казала, що мисливець сам стане здобиччю. І ось так сталося. Ти молодець!

— Малий Брате, це чудова справа, — озвався глибокий голос із хащів. — Без тебе в джунглях було самотньо. І Багіра підбіг до босих ніг Мауглі.

Разом вони піднялися на Скелю Ради. Мауглі розстелив шкуру на пласкому камені, де колись сидів Акела, і прикріпив її чотирма бамбуковими кілочками. Акела ліг на шкуру й покликав старим закликом Ради:

— Дивіться! Дивіться уважно, о Вовки! Саме так він покликав колись давно, коли сюди вперше принесли Мауглі.

Разом вони піднялися на Скелю Ради, і Мауглі розстелив шкуру на пласкому камені. Відтоді як Акелу позбавили влади, Зграя залишилася без ватажка. Вовки полювали й билися, як їм заманеться. Але на поклик вони відповіли за звичкою. Дехто кульгав через пастки, в які потрапив. Інші шкутильгали через кульові рани. Декотрі були виснажені й облізлі від поганої їжі. Багатьох уже не стало. Та всі, хто залишився живим, прийшли до Скелі Ради й побачили смугасту шкуру Шер-Хана на камені та величезні кігті, що звисали з порожніх лап.

І тоді Мауглі склав пісню. Вона сама піднялася з його серця до горла. Він голосно заспівав її, стрибаючи по шкурі, що гриміла під ногами, і вибиваючи такт п’ятами, поки зовсім не захекалася грудь. А між строфами Сірий Брат і Акела підхоплювали її вовчим виттям.

— Дивіться уважно, о Вовки. Чи дотримав я слова? — запитав Мауглі.

І вовки загавкали:

— Так!

Тоді один старий пошарпаний вовк завив:

— Веди нас знову, Акело! Веди нас знову, Людське Дитинча! Нам набридло це беззаконня. Ми хочемо знову стати Вільним Народом!

— Ні, — замуркотіла Багіра. — Цього не буде. Коли ви знову будете ситі, на вас знову може найти божевілля. Недарма вас називають Вільним Народом. Ви боролися за свободу — і отримали її. Тож насолоджуйтеся нею, о Вовки.

— Людська Зграя й Вовча Зграя вигнали мене, — сказав Мауглі. — Тепер я сам полюватиму в джунглях.

— А ми полюватимемо разом із тобою, — сказали четверо вовченят.

І відтоді Мауглі жив і полював у джунглях разом із чотирма братами.

Та він не завжди залишався самотнім, бо багато років потому став людиною й одружився.

Але це вже історія для дорослих.

Пісня Мауглі, ЯКУ ВІН СПІВАВ НА СКЕЛІ РАДИ, ТАНЦЮЮЧИ НА ШКУРІ ШЕР-ХАНА

Пісня Мауглі. Я, Мауглі, співаю. Нехай джунглі слухають про все, що я звершив.
Шер-Хан сказав, що вб’є мене — вб’є! У сутінках біля воріт він хотів убити Мауглі-Жабеня!
Він їв і пив. Пий досхочу, Шер-Хане, бо коли ще тобі доведеться пити? Спи й бач уві сні своє полювання.
Я сам на пасовищах. Сірий Брате, прийди до мене! Прийди до мене, Самотній Вовче, бо велика здобич уже близько!
Приведи великих буйволів-биків, синьошкірих ватажків стада з лютими очима. Жени їх туди й сюди, як я накажу.
Ти ще спиш, Шер-Хане? Прокинься, прокинься! Ось іду я, а за мною бики.
Рама, Цар Буйволів, ударив копитом. Води Вайнґунґи, куди подівся Шер-Хан?
Він не Сагі, щоб рити нори, і не Мао, Павич, щоб літати. Він не Манг, Кажан, щоб висіти на гілках. Маленькі бамбуки, що скрипите між собою, скажіть мені, куди він утік?
Ой! Він там. Агу! Він там. Під ногами Рами лежить Кульгавий! Підводься, Шер-Хане!
Підводься й убивай! Ось тобі м’ясо — ламай шиї бикам!
Тс-с! Він спить. Не будімо його, бо сила його велика. Шуліки вже спустилися подивитися на нього. Чорні мурахи вже прийшли його пізнати. Велике зібрання влаштовано на його честь.
Ала-ла! У мене немає одежі, щоб прикритися. Шуліки побачать, що я голий. Мені соромно з’являтися перед усіма цими гостями.
Позич мені свій кожух, Шер-Хане. Позич мені свій гарний смугастий кожух, щоб я міг піти на Скелю Ради.
Клянусь Биком, який мене викупив, я дав обіцянку — маленьку обіцянку. Для її виконання бракує лише твого кожуха.
Ножем, людським ножем, ножем мисливця я нахилюся по свій дарунок.
Води Вайнґунґи, Шер-Хан віддає мені свій кожух через велику любов до мене. Тягни, Сірий Брате! Тягни, Акело! Важка шкура Шер Хана.
Людська Зграя гнівається. Вони кидають каміння й говорять дитячі дурниці. Мій рот у крові. Дайте мені втекти.
Крізь ніч, крізь гарячу ніч біжіть зі мною, брати мої. Ми залишимо вогні села й підемо за низьким місяцем.
Води Вайнґунґи, Людська Зграя вигнала мене. Я не заподіяв їм лиха, але вони злякалися мене. Чому?
Вовча Зграя теж вигнала мене. Джунглі закриті для мене, і ворота села теж закриті. Чому?
Як Манг літає між звірами та птахами, так і я живу між селом і джунглями. Чому?
Я танцюю на шкурі Шер-Хана, але серце моє тяжке. Мій рот розбитий камінням із села, але серце моє легке, бо я повернувся до джунглів. Чому?
Ці два почуття борються в мені, як змії борються навесні. З моїх очей тече вода, але я сміюся, поки вона падає. Чому?
Я — два Мауглі, але шкура Шер-Хана лежить під моїми ногами.
Усі джунглі знають, що я вбив Шер-Хана. Дивіться, дивіться уважно, о Вовки!
Агае! Моє серце обтяжене тим, чого я не можу зрозуміти.