. . . . . . . . . . . .
Минуло десять чи одинадцять років. За цей час у житті Мауглі сталося безліч дивовижних пригод, про які можна було б написати не одну книгу.
Він ріс разом із вовченятами, хоча вони швидко стали дорослими вовками, тоді як він ще залишався хлопчиком. Батько Вовк навчав його всього, що знав сам: мистецтва полювання, звичаїв джунглів і мови лісу. Для Мауглі кожен шерех трави, кожен подих теплого нічного вітру, кожен крик сови, кожен дотик крил кажана до кори дерева й навіть плескіт маленької рибки у воді мали особливий зміст.
Коли навчання закінчувалося, хлопчик любив лежати на сонці, відпочивати, їсти й знову засинати. Якщо ставало спекотно, він пірнав у прохолодні лісові водойми. А коли хотів меду, за порадою Балу вирушав до дупел дерев, адже ведмідь навчив його, що мед і горіхи не менш смачні за сире м’ясо. Лазити по деревах його вправно навчила Багіра, і незабаром він робив це так само легко й спритно, як будь-який звір джунглів.
Багіра часто вмощувалася на товстій гілці й кликала:
— Ходи сюди, Маленький Брате!
Спочатку Мауглі незграбно чіплявся за дерево, мов лінивець, але згодом навчився перестрибувати з гілки на гілку майже так само сміливо, як сірі мавпи.
Він також приходив на Скелю Ради під час зборів Зграї. Там Мауглі помітив дивну річ: якщо він уважно й пильно дивився будь-якому вовкові просто у вічі, той неодмінно відводив погляд. Хлопчикові це здавалося кумедним, і він часто робив так заради забави. Інколи він допомагав своїм друзям, витягуючи з їхніх лап довгі колючки та реп’яхи, від яких вовки дуже потерпали.
Уночі Мауглі спускався до людських полів і з великою цікавістю спостерігав за селянами у їхніх хатинах. Проте людям він не довіряв, адже Багіра показала йому хитро замасковану пастку із падаючими дверцятами, у яку він ледь не потрапив, і пояснила, що люди часто користуються такими підступними знаряддями.
Найбільше ж Мауглі любив блукати разом із Багірою темними й теплими хащами джунглів. Удень вони спали, сховавшись у затінку, а вночі хлопчик із захопленням спостерігав, як пантера полює. Багіра вбивала лише тоді, коли була голодною, і Мауглі наслідував її в усьому, крім одного.
Коли хлопчик підріс і почав розуміти Закон Джунглів, Багіра сказала йому:
— Ніколи не чіпай худобу. Ти був прийнятий до Зграї ціною життя бика. Усі джунглі належать тобі, і ти можеш полювати на будь-якого звіра, якого здолаєш. Але заради того бика, який подарував тобі життя серед вовків, ти ніколи не повинен убивати чи їсти худобу — ні стару, ні молоду. Такий Закон Джунглів.
І Мауглі свято дотримувався цієї обіцянки.
Він ріс сильним і спритним, як кожен хлопчик, який не знає, що навчається, і якому не доводиться думати ні про що, окрім їжі та життя серед природи.
Іноді Мати Вовчиця попереджала його, що Шер-Хану не можна довіряти й що колись йому доведеться вбити тигра.
Та якщо молодий вовк запам’ятав би таку пораду назавжди, Мауглі швидко про неї забував. Він був лише хлопчиком, хоч і вважав себе вовком.
Шер-Хан дедалі частіше траплявся йому на стежках джунглів. Акела старів і втрачав силу, а кульгавий тигр тим часом заприятелював із молодими вовками, які заради недоїдків почали ходити за ним. За часів молодого Акели такого ніколи не сталося б.
Шер-Хан лестощами підбурював молодих вовків:
— Невже такі сильні мисливці дозволять, щоб ними керували старий вовк і людське дитинча? Кажуть, на Раді ви навіть не насмілюєтеся дивитися йому просто у вічі.
І молоді вовки сердито гарчали, настовбурчуючи шерсть.
Багіра, яка все бачила й усе чула, знала про ці розмови. Вона не раз прямо говорила Мауглі:
— Одного дня Шер-Хан спробує тебе вбити.
Та хлопчик лише сміявся.
— У мене є Зграя, є ти, є Балу. Навіть ледачий ведмідь заради мене вдарить кілька разів. Чого мені боятися?
Одного дуже спекотного дня Багіра задумалася над тим, що почула від когось із мешканців джунглів, можливо, навіть від дикобраза Сагі.
Коли вони лежали в глибині лісу, а Мауглі поклав голову на її блискучу чорну шерсть, вона тихо сказала:
— Маленький Брате, скільки разів я повторювала тобі, що Шер-Хан — твій ворог?
— Стільки, скільки горіхів росте на тій пальмі, — відповів Мауглі, який, звісно, не вмів рахувати. — І що з того? Мені хочеться спати, а Шер-Хан тільки й уміє, що махати довгим хвостом та голосно вихвалятися, мов павич Мао.
— Зараз не час для сну, — серйозно мовила Багіра. — Про це знають Балу, я, Зграя і навіть полохливі олені. Табакі теж приходив тебе попередити.
— Ха! — засміявся Мауглі. — Він недавно ображав мене, казав, що я голе людське дитинча й не вартий навіть того, щоб викопувати земляні горіхи. Я схопив його за хвіст і двічі вдарив об пальму, щоб навчився чемності.
— Це була дурість, — відповіла Багіра. — Хоч Табакі й лиходій, але він хотів сказати тобі щось дуже важливе. Слухай уважно. Шер-Хан не посміє вбити тебе в джунглях. Але Акела дуже старий. Незабаром він не зможе вполювати оленя і перестане бути ватажком. Старі вовки, які приймали тебе до Зграї, теж майже всі постаріли. Молоді ж вірять словам Шер-Хана, що людському дитинчаті не місце серед вовків. Незабаром ти станеш людиною.
— А що таке людина, щоб не бігати поруч зі своїми братами? — обурився Мауглі. — Я народився в джунглях, жив за Законом Джунглів і не раз витягав колючки з лап своїх друзів. Хіба вони не мої брати?
Багіра витягнулася на землі й напівзаплющила очі.
— Маленький Брате, помацай моє підборіддя.
Мауглі провів рукою по м’якій шерсті й намацав маленьку лису пляму.
— Ніхто в джунглях не знає, що це слід від нашийника, — тихо сказала Багіра. — Але я народилася серед людей. Моя мати померла в клітці царського палацу в Удайпурі. Саме тому я заплатила за тебе бика, коли тебе приймали до Зграї. Я теж була людською бранкою. Мене годували за ґратами, поки одного дня я не зрозуміла, що я — Багіра, вільна пантера, а не людська забавка. Одним ударом лапи я зламала замок і втекла. І тому, що знала людські звичаї, стала ще небезпечнішою за Шер-Хана.
— Так, — погодився Мауглі. — Усі джунглі бояться Багіри. Усі, крім мене.
— Бо ти людське дитинча, — лагідно відповіла пантера. — Як я повернулася до своїх джунглів, так і ти колись повернешся до людей — своїх справжніх братів, якщо тебе не вб’ють на Раді.
— Але чому хтось хоче мене вбити?
— Подивися мені в очі. — сказала Багіра.
Мауглі дивився не відводячи погляду. Минуло лише пів хвилини, і Багіра першою відвернула голову.
— Ось чому, — сказала вона. — Навіть я не можу довго дивитися тобі в очі, хоч народилася серед людей і люблю тебе. Інші ненавидять тебе, бо не витримують твого погляду, бо ти мудрий, бо допомагав їм, бо ти — людина.
Мауглі насупився.
— Я цього не знав.
— Закон Джунглів каже: спершу бий, а потім говори. Саме через твою необережність усі зрозуміли, хто ти є. Послухай мене. Коли Акела наступного разу промахнеться на полюванні, Зграя виступить проти нього і проти тебе. Вони скличуть Раду… А тоді… Я знаю, що робити!
Багіра стрімко підвелася.
— Негайно біжи до людських осель у долині й принеси Червону Квітку, яку люди вирощують у себе. Коли настане вирішальна мить, вона стане тобі сильнішим союзником, ніж я, Балу чи вся Зграя.
Червоною Квіткою звірі називали вогонь. Ніхто в джунглях не вимовляв його справжнього імені, бо всі смертельно боялися його.
— Червона Квітка? — перепитав Мауглі. — Вона росте біля людських хат увечері. Я принесу її.
— Ось тепер говорить людське дитинча, — з гордістю сказала Багіра. — Пам’ятай: вона живе в маленьких горщиках. Принеси один і тримай у себе до слушного часу..
— Гаразд, — відповів Мауглі. — Але скажи мені, моя Багіро…
Він обійняв її за шию й зазирнув у великі очі.
— Ти справді впевнена, що все це Шер-Ханові підступи?
— Клянуся зламаним замком, який подарував мені свободу, — так.
— Тоді клянуся биком, який викупив мене для Зграї: Шер-Хан заплатить за все сповна, а може, навіть більше.
І Мауглі стрімко помчав крізь джунглі.
Багіра довго дивилася йому вслід.
— Ось що означає бути людиною… Бідолашний Шер-Хане! Найгіршим твоїм полюванням було те, коли ти переслідував маленьке Жабеня десять років тому.
Мауглі біг через ліс, і серце його палало. Надвечір він повернувся до печери. Вовченята гралися зовні, але Мати Вовчиця одразу відчула за його диханням, що щось тривожить її Жабеня.
— Що сталося, сину?
— Лише пусті балачки про Шер-Хана, — відповів він. — Сьогодні я полюватиму біля людських полів.
І він швидко побіг униз до струмка. Там його зупинили звуки великого полювання. Він почув рев переслідуваного самбара й крики молодих вовків:
— Акело! Покажи свою силу! Дорогу ватажкові! Стрибай!
Та вже наступної миті почувся клац зубів і болісний скавуління: олень збив Акелу ударом копита.
Мауглі не став чекати. Він помчав далі до людських осель.
— Багіра казала правду, — важко дихаючи, промовив він, вмощуючись у купі худоб’ячого корму біля вікна хатини. — Завтра настане день і для Акели, і для мене.
Потім він притулився обличчям до вікна й став дивитися на вогонь у вогнищі. Він бачив, як серед ночі дружина хлібороба підвелася й підкинула до нього чорних грудок. А коли настав ранок і туман побілів від холоду, він побачив, як син господаря взяв плетений горщик, обмазаний зсередини глиною, наповнив його розпеченим деревним вугіллям, сховав під ковдру й пішов до хліва доглядати корів.
— І це все? — сказав Мауглі. — Якщо навіть вовченя може це зробити, то боятися нічого.
Він швидко обійшов ріг хатини, зустрів хлопчика, вихопив у нього горщик і зник у тумані, поки той перелякано кричав.
— Вони дуже схожі на мене, — сказав Мауглі, дмухаючи в горщик так, як бачив у жінки. — Ця річ помре, якщо я не дам їй їсти.
І він почав підкидати до червоного жару гілочки та суху кору. На півдорозі до пагорба він зустрів Багіру; ранкова роса сяяла на її шерсті, мов місячне каміння.
— Акела схибив, — сказала Пантера. — Минулої ночі вони б його вбили, але їм був потрібен ще й ти. Вони шукали тебе на пагорбі.
— Я був серед зораних полів. Я готовий. Дивись!
Мауглі підняв угору горщик із вогнем.
— Чудово! Я бачила, як люди стромляли в цю штуковину суху гілку і на її кінці відразу розцвітала Червона Квітка. А тобі не страшно?
— Ні. Чого мені боятися? Тепер я пригадую — якщо це не сон, — що ще до того, як став Вовком, я лежав біля Червоної Квітки, і біля неї було тепло та затишно.
Увесь той день Мауглі просидів у печері, доглядаючи свій горщик із вогнем. Він занурював у нього сухі гілки й дивився, який вони мають вигляд. Нарешті знайшов таку, що його задовольнила. А ввечері, коли Табакі прибіг до печери й досить грубо передав, що його кличуть на Скелю Ради, Мауглі так розсміявся, що шакал утік геть. Тоді Мауглі, усе ще сміючись, вирушив на Раду.
Самотній Вовк Акела лежав біля своєї Скелі — на знак того, що місце ватажка Зграї стало вільним. А Шер-Хан зі своїми вовками, що живилися недоїдками, відкрито походжав туди-сюди, вислуховуючи лестощі. Багіра лежала поруч із Мауглі, а між його колінами стояв горщик із вогнем. Коли всі зібралися, Шер-Хан почав говорити — на що він ніколи не наважився б, поки Акела був у розквіті сили.
— Він не має на це права, — прошепотіла Багіра. — Скажи про це. Він син собаки. Він злякається.
Мауглі схопився на ноги.
— Вільний Народе! — вигукнув він. — Невже Шер-Хан тепер веде Зграю? Яке діло тигрові до нашого ватажкування?
— Оскільки місце ватажка ще вільне, а мене попросили висловитися… — почав Шер-Хан.
— Хто попросив? — перебив Мауглі. — Невже ми всі шакали, щоб плазувати перед цим різником худоби? Ватажка обирає лише Зграя!
Звідусіль пролунали крики:
— Мовчи, людське дитинча!
— Нехай говорить! Він дотримувався Закону!
І нарешті старійшини Зграї загриміли:
— Нехай говорить Мертвий Вовк!
Коли ватажок Зграї промахується під час полювання, його називають Мертвим Вовком, доки він живий, а живе він після цього зазвичай недовго.
Акела втомлено підняв свою стару голову.
— Вільний Народе, і ви також, шакали Шер-Хана! Дванадцять сезонів я водив вас на полювання і назад. За весь цей час жоден із вас не потрапив у пастку і не був скалічений. Тепер я схибив. Ви знаєте, як було влаштовано цю змову. Ви знаєте, як привели мене до молодого оленя, якого я ще не випробував, щоб усі побачили мою слабкість. Це було зроблено хитро. Тепер ви маєте право вбити мене тут, на Скелі Ради. Тож я питаю: хто прийде покласти край Самотньому Вовкові? Бо за Законом Джунглів ви повинні виходити по одному.
Запала довга тиша. Жоден вовк не наважувався сам на сам битися з Акелою до смерті.
Тоді заревів Шер-Хан:
— Пхе! Яке нам діло до цього беззубого дурня? Він приречений! Але людське дитинча прожило надто довго. Вільний Народе, він від самого початку був моєю здобиччю. Віддайте його мені! Мені набридло це безглуздя з людиною-вовком. Уже десять сезонів він тривожить джунглі. Віддайте його, інакше я полюватиму тут завжди й не залишу вам жодної кістки. Він людина, людське дитя, і я ненавиджу його до глибини кісток!
Понад половина Зграї завила:
— Людина! Людина! Яке діло людині до нас? Нехай іде до своїх!
— І налаштує проти нас усіх селян? — загорлав Шер-Хан. — Ні! Віддайте його мені! Він людина, і жоден із нас не може дивитися йому просто в очі.
Акела знову підняв голову.
— Він їв нашу їжу. Він спав поруч із нами. Він заганяв для нас дичину. Він не порушив жодного слова Закону Джунглів.
— А ще я заплатила за нього биком, коли його прийняли до Зграї, — лагідно промовила Багіра. — Ціна бика невелика, але честь Багіри — це дещо більше, і, можливо, за неї я битимусь.
— Бик, заплачений десять років тому! — загарчала Зграя. — Яке нам діло до кісток десятирічної давності?
— Або до даної обіцянки? — запитала Багіра, оголюючи білі зуби. — Недаремно вас називають Вільним Народом!
— Людське дитинча не може бігати разом із народом джунглів! — завив Шер-Хан. — Віддайте його мені!
— Він наш брат у всьому, крім крові, — продовжив Акела. — А ви хочете вбити його тут! Справді, я прожив надто довго. Дехто з вас став пожирачем худоби, а про інших я чув, що за наукою Шер-Хана вони вночі викрадають дітей просто з порогів селянських хат. Тому я знаю, що ви боягузи, і саме до боягузів звертаюся. Я приречений померти, і моє життя нічого не варте, інакше я віддав би його замість людського дитинчати. Але заради честі Зграї — тієї дрібниці, про яку ви забули, залишившись без ватажка, — я обіцяю: якщо ви дозволите людському дитинчаті піти до своїх, то, коли прийде моя година, я не вишкірю на вас жодного зуба. Я помру без боротьби. Це принаймні збереже Зграї три життя. Більше я зробити не можу. Але можу вберегти вас від ганьби — від убивства брата, за яким немає жодної провини, брата, за якого заступилися й якого чесно викупили для Зграї за Законом Джунглів.
— Він Людина! Людина! Людина! — гарчала Зграя.
І більшість вовків почала збиратися навколо Шер-Хана, чий хвіст уже нервово смикався.
— Тепер усе у твоїх лапах, — тихо сказала Багіра Мауглі. — Ми більше нічого не можемо зробити, хіба що битися.
Мауглі випростався, тримаючи в руках горщик із вогнем. Потім простягнув руки й позіхнув просто в обличчя Раді. Але в душі його палали гнів і смуток, бо вовки, як і годиться вовкам, ніколи не говорили йому прямо, як сильно його ненавидять.
— Слухайте! — вигукнув він. — Досить уже цього собачого гавкання! Сьогодні вночі ви стільки разів повторювали, що я людина, — а я ж хотів залишатися вовком до кінця свого життя, — що тепер бачу: ваші слова правдиві. Тому більше не називатиму вас братами. Я називатиму вас собаками, як і личить людині. Що ви зробите чи не зробите — вирішувати не вам. Це залежить від мене. А щоб усім стало зрозуміліше, я, людина, приніс сюди трохи Червоної Квітки, якої ви, собаки, так боїтеся!
Він жбурнув горщик на землю. Кілька жарин упали на сухий мох, і той одразу спалахнув. Уся Рада в жаху відступила перед стрибучими язиками полум’я.
Мауглі встромив свою суху гілку у вогонь. Гілочки загорілися й затріщали. Тоді він закрутив її над головою серед вовків, які зіщулилися від страху.
— Тепер ти господар, — пошепки сказала Багіра. — Врятуй Акелу від смерті. Він завжди був твоїм другом.
Акела, суворий старий вовк, який ніколи в житті не просив пощади, кинув на Мауглі один сповнений благання погляд. Хлопець стояв оголений, а довге чорне волосся розліталося по плечах у світлі палаючої гілки, від якої тіні тремтіли й металися навсібіч.
— Гаразд! — повільно промовив Мауглі, оглядаючи всіх навколо. — Тепер я бачу, що ви собаки. Я йду від вас до свого народу — якщо він справді мій. Джунглі для мене закриті, і я мушу забути ваші слова та вашу дружбу. Але я буду милосерднішим за вас. Бо я був майже вашим братом по крові, тому обіцяю: коли житиму серед людей, не зраджу вас людям так, як ви зрадили мене.
Він ударив ногою по вогнищу, і вгору злетіли іскри.
— Між мною і Зграєю не буде війни. Але перед відходом я маю сплатити один борг.
Мауглі підійшов до Шер-Хана, який кліпав очима перед полум’ям, і схопив його за китицю під підборіддям. Багіра рушила слідом — про всяк випадок.
— Встань, собако! — вигукнув Мауглі. — Встань, коли говорить людина, інакше я підпалю твою шкуру!
Шер-Хан притиснув вуха до голови й заплющив очі, бо палаюча гілка була зовсім поруч.
— Цей різник худоби казав, що вб’є мене на Раді, бо не вбив, коли я був дитинчам. Отак люди карають собак! Поворухни хоч одним вусом, Лунгрі, і я запхаю Червону Квітку тобі в пащу!
Він ударив тигра палаючою гілкою по голові, і Шер-Хан заскиглив від жаху та болю.
— Пхе! Обпалений джунглевий кіт! Іди собі! Але пам’ятай: коли я знову прийду на Скелю Ради, як і належить людині, то прийду зі шкурою Шер-Хана на голові! А тепер Акела вільний жити так, як захоче. Ви не вб’єте його, бо я цього не бажаю. І не думаю, що ви й далі сидітимете тут, висолопивши язики, наче хтось важливий, замість того щоб бути собаками, яких я проганяю. Ось так! Геть!
Полум’я шалено палало на кінці гілки, і Мауглі почав бити нею праворуч і ліворуч по колу. Вовки з виттям розбігалися, а іскри пропалювали їм шерсть.
Нарешті залишилися лише Акела, Багіра та з десяток вовків, які стали на бік Мауглі.
І тоді щось усередині нього заболіло так, як не боліло ніколи в житті. Він уривчасто зітхнув, схлипнув, і по його щоках покотилися сльози.
— Що це? Що зі мною? — прошепотів він. — Я не хочу покидати джунглі. І не знаю, що це таке. Невже я помираю, Багіро?
— Ні, Малий Брате. Це лише сльози, якими плачуть люди, — сказала Багіра. — Тепер я знаю, що ти вже людина, а не людське дитинча. Віднині джунглі справді зачинені для тебе. Нехай вони ллються, Мауглі. Це всього лише сльози.
І Мауглі сів та заплакав так, ніби серце його розривалося від болю. А до того дня він не плакав ніколи в житті.
— Тепер, — сказав він, — я піду до людей. Але спершу маю попрощатися зі своєю матір’ю.
Він вирушив до печери, де жили Мати Вовчиця й Батько Вовк, припав обличчям до її шерсті й заплакав, а четверо вовченят жалібно вили поруч.
— Ви ж не забудете мене? — запитав Мауглі.
— Ніколи, поки здатні йти слідом, — відповіли вовченята. — Приходь до підніжжя пагорба, коли станеш людиною, і ми поговоримо з тобою. А вночі ми прибігатимемо на поля, щоб гратися з тобою.
— Приходь швидше! — сказав Батько Вовк. — О мудре маленьке жабеня, повертайся швидше, бо ми вже старі — і твоя мати, і я.
— Повертайся швидше, — сказала Мати Вовчиця, — мій маленький голий сину. Послухай, людське дитя: я любила тебе більше, ніж будь-кого зі своїх вовченят.
— Я неодмінно повернуся, — відповів Мауглі. — І коли повернуся, то розстелю на Скелі Ради шкуру Шер-Хана. Не забувайте мене! І скажіть усім у джунглях, щоб ніколи мене не забували!
Світати вже починало, коли Мауглі самотньо спустився схилом пагорба назустріч тим загадковим істотам, яких називають людьми.
Пісня полювання Сіонійської Зграї
На світанку самбар подав голос —
Раз, удруге і ще раз!
І сарна зірвалася з місця, сарна зірвалася з місця
Біля лісового ставу, де п’ють дикі олені.
Я, що вистежував самотою, це побачив —
Раз, удруге і ще раз!
На світанку самбар подав голос —
Раз, удруге і ще раз!
І вовк повернувся назад, вовк повернувся назад,
Щоб принести звістку Зграї, що чекала.
І ми шукали, і знайшли, і погналися по сліду,
Раз, удруге і ще раз!
На світанку завила Вовча Зграя —
Раз, удруге і ще раз!
Лапи в джунглях, що не лишають сліду!
Очі, що бачать у темряві — у темряві!
Голос — подай свій голос! Слухай! О, слухай!
Раз, удруге і ще раз!
Якщо ви не знайшли потрібну відповідь, можете запитати у нашого чат-бота у Телеграм.




норм но не понятно декілька слів