«Синя борода» читати, скачати. Шарль Перро

Казка «Синя борода» Шарль Перро читати повністю онлайн та скачати текст у зручному форматі.

Шарль Перро «Синя борода» скачати

Казка «Синя борода» скачати fb2, pdf, epub. Твір «Синя борода» Шарля Перро завантажуйте повністю українською мовою (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

Аналіз казки «Синя борода» допоможе у підготовці до уроку.

Казка «Синя борода» читати

Переклад та адаптація Гнатюк Олег

Колись давно, коли шляхетні пани жили в кам’яних замках, а дорогами мандрували вершники й карети, жив чоловік, якому, здавалося, належало пів світу.

Його маєтки простягалися на багато миль навколо. Він володів величними замками з високими вежами, розкішними палацами, садами, де цвіли рідкісні квіти, і стайнями, повними породистих коней. У його скарбницях зберігалися золоті кубки, срібні таці, коштовні камені й прикраси, вартості яких ніхто не міг підрахувати.

Та попри всі свої багатства, цей чоловік був самотній.

Причиною була його дивна зовнішність.

Борода в нього мала незвичний синюватий відтінок. За сонячного світла вона здавалася темно-сапфіровою, а в сутінках майже чорною. Люди не могли звикнути до цього видовища. Варто було йому з’явитися на вулиці чи в залі для прийомів, як навколо починалися перешіптування.

Згодом усі перестали називати його справжнім ім’ям.

Для всіх він став просто Синьою Бородою.

Неподалік від одного з його замків жила вдова з двома доньками. Обидві сестри славилися красою на всю округу.

Старша була гордою та стриманою, молодша — доброю, допитливою і життєрадісною.

Одного разу Синя Борода завітав до їхнього дому.

Він поводився ввічливо, говорив спокійним голосом і справив на матір цілком приємне враження. А вже через кілька днів попросив дозволу одружитися з однією з її доньок.

Проте сестри були приголомшені.

— Як можна погодитися? — шепотіла старша. — Мене лякає вже сам його вигляд.

— І мене, — відповідала молодша. — Але ще більше мене лякають чутки.

А чутки були справді тривожні.

Подейкували, що Синя Борода не раз одружувався. У різних містах і провінціях люди пам’ятали його весілля. Та ніхто не міг пояснити, куди поділися його дружини.

Вони просто зникали. Одні казали, що ті померли від хвороби. Інші стверджували, що втекли. Але жоден не знав правди.

Побачивши нерішучість сестер, Синя Борода вигадав інший спосіб завоювати їхню прихильність. Він запросив усю родину провести тиждень у своєму найкращому замку. Разом із вдовою та її доньками приїхали також подруги, родичі й кілька молодих дворян.

Свято тривало сім днів і сім ночей. Щодня гостей чекали нові розваги. Вони полювали в лісах, каталися верхи, гуляли парками, слухали музику, танцювали й бенкетували при світлі сотень свічок. Замок був сповнений сміху. А сам господар зовсім не нагадував того похмурого чоловіка, якого всі собі уявляли.

Він умів жартувати, розповідав захопливі історії про далекі країни, уважно слухав співрозмовників і ніколи не втрачав самовладання.

Молодша сестра дедалі частіше ловила себе на думці, що починає дивитися на нього по-іншому. Так, його борода залишалася дивною. Так, чутки нікуди не зникли. Але сама людина зовсім не здавалася жорстокою. Наприкінці тижня Синя Борода знову попросив її руки. Цього разу дівчина погодилася.

Невдовзі відбулося пишне весілля. До замку з’їхалися гості з усіх навколишніх земель. Священики благословляли молодят, музиканти грали до світанку, а столи ломилися від частувань. Після святкування молода дружина переїхала до володінь чоловіка.

Спочатку життя здавалося їй справжньою казкою. Замок був величезний. У ньому налічувалися десятки кімнат, просторі галереї, бібліотеки, скарбниці та зали для прийомів. Слуги виконували кожне її бажання. Дні минали спокійно й безтурботно.

Та одного ранку Синя Борода повідомив дружині, що змушений на деякий час вирушити в далеку подорож.

— Справи не можуть чекати, — сказав він. — Мене не буде кілька тижнів.

Молода жінка засмутилася, але чоловік усміхнувся й простягнув їй важку зв’язку ключів.

— Поки мене не буде, цей замок належить вам так само, як і мені. Ви можете приймати гостей, влаштовувати бали, прогулюватися будь-де й відчиняти будь-які двері.

Він показав їй один ключ за одним.

— Цей веде до скарбниці. Цей — до кімнати з коштовностями. Цей — до бібліотеки. А цей відчиняє всі внутрішні покої.

Потім він дістав маленький ключик із темного металу.

Його голос раптом змінився.

— Лише одне місце залишається для вас забороненим.

Він поклав ключ на долоню дружини.

— Наприкінці нижньої галереї є маленькі двері. За ними — кімната, до якої вам не можна заходити.

Жінка здивовано підвела очі.

— Чому?

На мить у погляді Синьої Бороди промайнуло щось холодне.

— Тому що я так наказую.

У кімнаті запанувала тиша.

— Пообіцяйте мені, що ніколи не скористаєтеся цим ключем.

І хоча серце молодої дружини стривожено забилося, вона все ж відповіла:

— Обіцяю.

Наступного ранку Синя Борода вирушив у дорогу. Ворота замку відчинилися, карета покотилася головною алеєю, а невдовзі зникла за пагорбами. Молода господиня довго дивилася їй услід. Лише коли останній гуркіт коліс розтанув у далині, вона повернулася до своїх справ. Та новина про від’їзд господаря поширилася швидше за вітер. Ще до вечора до замку почали прибувати гості.

Подруги, родички та сусідки поспішали на запрошення. Багатьом давно кортіло побачити знамениті багатства Синьої Бороди, але за його присутності вони не наважувалися навідуватися сюди надто часто.

Тепер же ніщо їх не стримувало. Протягом кількох днів замок знову наповнився сміхом і музикою. Гості захоплено переходили з однієї зали до іншої. У скарбниці вони милувалися золотими кубками та старовинними коштовностями. У бібліотеці розглядали рідкісні книги в шкіряних палітурках. У великій галереї захоплено вдивлялися в картини, привезені з далеких країн. Особливе враження справили дзеркала. Вони були такими високими, що людина могла бачити себе на повен зріст, а їхні рами сяяли сріблом, кришталем і позолотою.

Гості не приховували заздрості.

— Яке щастя випало тобі! — казали вони господині.

— Тепер ти живеш краще за будь-яку княгиню!

Молода жінка усміхалася у відповідь. Проте її думки були далеко. З кожним днем вона все частіше згадувала маленький темний ключ. Спочатку це була лише швидкоплинна цікавість. Потім — нав’язлива думка. Згодом вона почала ловити себе на тому, що подумки повертається до заборонених дверей десятки разів на день.

Що може бути за ними?

Скарб, про який не знає ніхто?

Таємний архів?

Схованка?

Чому чоловік так суворо заборонив туди заходити?

Чим більше вона розмірковувала, тим сильнішою ставала спокуса. Минуло ще два дні. Уранці гості вирушили на прогулянку парком. Господиня залишилася сама. Їй раптом здалося, що весь замок завмер у чеканні.

Тиша стояла така глибока, що було чути лише потріскування старого дерева десь у стінах. Жінка відчинила скриньку, де лежали ключі. Її рука сама потягнулася до маленького темного ключика.

— Я лише подивлюся на двері, — прошепотіла вона.

Ніхто не дізнається. Вона спустилася широкими сходами. Потім пройшла довгою галереєю. Тут було значно прохолодніше, ніж у верхніх покоях. Світло проникало лише крізь вузькі вікна під самою стелею. Її кроки відлунювали в кам’яних склепіннях.

Нарешті попереду з’явилися двері. Невеликі. Майже непомітні. Без прикрас і оздоблення. Наче їх навмисне намагалися сховати. Жінка зупинилася. Серце калатало дедалі швидше.

Ще не пізно повернутися. Вона пам’ятала свою обіцянку. Пам’ятала суворий погляд чоловіка. Пам’ятала його слова. Та водночас відчувала, що вже не може відступити.

Цікавість виявилася сильнішою. Тремтячими пальцями вона вставила ключ у замок. Пролунав тихий клац і двері відчинилися.

Спершу вона нічого не побачила. У кімнаті панував морок. Важке повітря здалося холодним і затхлим. Жінка зробила крок уперед. Потім ще один. Очі поступово звикали до темряви.

І раптом вона зрозуміла, що стоїть посеред жаху. Кам’яна підлога була вкрита темними плямами. Спершу вони здавалися тінями. Та ні – то була засохла кров. Вона вкривала підлогу, стіни, навіть нижні частини дверей. Жінка завмерла.

Її подих урвався. А тоді вона підвела очі. Уздовж стін висіли людські постаті. Нерухомі. Моторошні. Страшні. То були жінки.

Вони були одягнені в розкішні сукні, але їхні обличчя давно втратили життя.

Молода дружина впізнала правду раніше, ніж наважилася вимовити її подумки. Колишні дружини Синьої Бороди. Усі ті жінки, про яких ніхто більше нічого не чув.

Усі ті, хто безслідно зник. Вони були тут. У цій кімнаті. Серце жінки стислося від жаху. Світ поплив перед очима.

Вона скрикнула й відсахнулася назад. Ключ вислизнув із рук і впав на кам’яну підлогу просто в калюжу старої крові. Лише за кілька митей їй вдалося отямитися. Тремтячи всім тілом, вона схопила ключ, вибігла з кімнати й щосили грюкнула дверима. Потім кинулася сходами нагору. Здавалося, за нею женуться самі привиди. Лише діставшись своїх покоїв, вона дозволила собі зупинитися. Її руки тремтіли. Обличчя стало білим, мов крейда. І тут вона побачила дещо, від чого кров знову похолола в жилах. На маленькому ключі залишилася темно-червона пляма.

Жінка негайно схопила хустинку. Потерла ключ. Пляма не зникла. Вона принесла воду. Потім мило. Потім попіл із каміна.

Даремно. Кров залишалася на металі.

Мало того — щоразу, коли їй здавалося, що пляма щезла, вона проступала знову. Наче сам ключ пам’ятав побачене.

Наче він не дозволяв приховати правду. І тоді жінка вперше по-справжньому злякалася. Не кімнати. Не крові.

Не мертвих жінок. Вона злякалася повернення свого чоловіка. Увесь вечір молода жінка не знаходила собі місця.

Вона ховала ключ у скриню, потім діставала його знову. Терла тканиною, мила у воді, натирала крейдою і навіть обережно шкребла лезом ножа.

Та темна пляма вперто залишалася на металі. Зрештою вона сховала ключ до кишені й спробувала переконати себе, що має ще багато часу. Адже чоловік обіцяв повернутися не раніше ніж за кілька тижнів. Можливо, до того часу вона знайде спосіб позбутися проклятої мітки. Можливо, усе якось владнається. Але наступного дня сталося те, чого вона боялася найбільше.

Щойно сонце почало хилитися до заходу, біля воріт замку почувся гуркіт коліс. Слуги заметушилися. На подвір’ї залунали голоси. Молода жінка підбігла до вікна. Серце завмерло. До замку повернувся Синя Борода. Набагато раніше, ніж мав.

Вона відчула, як земля ніби вислизає з-під ніг. За кілька хвилин чоловік уже піднімався сходами. Коли вони зустрілися у великій залі, він усміхався так само привітно, як завжди.

— Мої справи завершилися швидше, ніж я очікував, — сказав він. — Тож я вирішив повернутися додому.

Жінка змусила себе усміхнутися у відповідь.

— Я дуже рада вашому поверненню.

І хоча голос її звучав спокійно, вона бачила, як уважно чоловік вдивляється в її обличчя. Наче намагається прочитати її думки.

Наступного ранку Синя Борода попросив принести всі ключі. Його дружина відчула, як холод проходить по спині. Проте вибору не мала. Вона подала йому важку зв’язку. Чоловік повільно перебрав ключі один за одним. Його пальці зупинилися на маленькому темному ключику. Він уважно подивився на нього. Потім підняв очі.

Його погляд став крижаним.

— Ви відчиняли заборонені двері.

Це були не питання.

Це був вирок.

— Ні… — прошепотіла жінка.

— Брешете.

Він підніс ключ до світла.

На ньому ясно виднілася темна пляма.

— Я попереджав вас.

Жінка відчула, як її охоплює відчай.

— Пробачте мені…

— Ви бачили кімнату?

Вона мовчала.

— Бачили?

— Так…

Синя Борода заплющив очі. На диво, він не закричав. Не вдарив її. Не вибухнув гнівом. Саме це було найстрашніше.

Коли він заговорив знову, голос його звучав майже спокійно.

— Усі мої дружини давали обіцянку.

Усі порушували її. І всі отримували однакову кару.

Жінка відчула, як у грудях стискається серце.

— Ні…

— Так.

Він підвівся.

— Ваш час настав.

Вона впала перед ним на коліна.

— Благаю! Подаруйте мені життя!

— Ви самі обрали свою долю.

— Я помилилася!

— Як і всі до вас.

— Будь ласка…

Він мовчки дивився на неї.

Нарешті промовив:

— Я дам вам п’ятнадцять хвилин.

Не більше. Підготуйтеся. Після цього ви приєднаєтеся до інших. Синя Борода вийшов із кімнати. Його важкі кроки повільно стихли десь унизу. Ледь зачинилися двері, жінка кинулася до своєї сестри Анни, яка гостювала в замку.

Анна злякалася, побачивши її обличчя.

— Що сталося?

— Він знає.

— Хто?

— Синя Борода.

І тоді молодша сестра розповіла всю правду. Про заборонену кімнату. Про кров. Про загиблих дружин. Про свою приреченість.

Анна зблідла.

— Ми повинні втекти!

— Уже пізно.

Вони знали: ворота охороняються, а сам Синя Борода не дозволить своїй жертві вислизнути. Тоді жінка згадала дещо важливе.

Їхні брати. Двоє братів-вояків мали навідатися до замку саме цього дня. Можливо, вони вже в дорозі. Можливо, ще не все втрачено.

— Анно, — сказала вона, схопивши сестру за руки, — піднімися на найвищу вежу.

Подивися на дорогу. Якщо побачиш братів — подай знак. Благаю тебе. Анна негайно побігла нагору. А молода жінка залишилася чекати. Кожна хвилина здавалася вічністю. Нарешті знизу пролунав голос Синьої Бороди:

— Час спливає!

Жінка здригнулася. Потім кинулася до сходів і закричала:

— Анно! Сестро! Чи бачиш когось на дорозі?

З висоти долинув голос:

— Ні! Лише сонце над полями!

Минуло ще кілька хвилин.

Голос Синьої Бороди пролунав знову:

— Я чекаю!

Жінка ледве стримувала сльози.

— Анно! Чи бачиш когось тепер?

— Ні! Лише вітер колише траву!

Серце калатало так сильно, що їй здавалося — його чути в усьому замку. Унизу грюкнули двері. Синя Борода почав підніматися сходами. Повільно. Не поспішаючи. Наче був цілком упевнений у своїй перемозі.

Жінка знову гукнула:

— Анно! Благаю! Подивися ще раз!

На мить запала тиша. Потім зверху почувся схвильований голос:

— Здається… я бачу куряву на дорозі!

Жінка затамувала подих.

— Це вони?

— Не знаю! Ще надто далеко!

У цей момент сходами пролунали важкі кроки. Синя Борода був уже зовсім близько. Його тінь лягла на стіну коридору. У руці він тримав довгий блискучий меч.

— Ваш час вичерпано, — сказав він.

І рушив уперед. Синя Борода повільно наближався. Його кроки глухо відлунювали в кам’яних стінах замку. Меч у його руці виблискував холодним світлом. Молода жінка відступила на кілька кроків, та від страху ноги майже не слухалися її. Усе здавалося втраченим. Вона подумала про матір. Про сестру. Про дім, де минуло її дитинство. Про той день, коли вперше побачила чоловіка із синюватою бородою й не прислухалася до тривожного голосу власного серця.

Але найбільше їй боліло інше. Вона зрозуміла, що справжньою причиною її біди стала не цікавість. І навіть не заборонені двері.

Причиною була людина, яка вимагала сліпої покори й приховувала свої злочини за стінами розкішного замку.

Тим часом Синя Борода підійшов зовсім близько.

— Досить, — сказав він.

Його голос був спокійним. Надто спокійним.

— Усі мої дружини плакали. Усі благали про пощаду. Але це нічого не змінило.

Він підняв меч. І саме в цю мить згори пролунав крик Анни:

— Вони їдуть!

Молода жінка різко підвела голову.

— Хто?

— Наші брати! Це вони!

На обличчі Синьої Бороди вперше з’явилася тривога. Він кинув погляд до вікна. Здалеку вже долинав тупіт коней. Швидкий, невпинний, наближений.

Та Синя Борода був не з тих людей, які легко відступають.

— Вони не встигнуть, — холодно промовив він.

І знову підняв меч. Проте цього разу удар так і не впав. Знизу почувся гуркіт. Такий сильний, що затремтіли двері.

Потім ще один. І ще.

Немов хтось таранив ворота замку. Слуги заметушилися. З коридорів долинули крики.

Синя Борода люто стиснув зуби. А за мить важкі двері до зали розчинилися. На порозі стояли двоє вершників у дорожніх плащах. У руках вони тримали оголені шпаги.

То були брати молодої жінки. Побачивши їх, Синя Борода зрозумів: його час добіг кінця.

Він кинувся до бічного виходу. Колись він уже тікав від небезпеки. Колись йому завжди щастило.

Та не цього разу. Брати кинулися навздогін.

Гуркіт кроків прокотився сходами, галереями й внутрішнім подвір’ям.

Переслідування тривало недовго. Біля самого ґанку вони наздогнали втікача. Синя Борода вихопив кинджал і спробував оборонятися. Він був сильним і небезпечним супротивником.

Та правда вже була не на його боці. Після короткої сутички він упав на каміння двору. І більше не підвівся.

Запала тиша. Лише вітер шелестів листям старих дерев.

Коли брати повернулися до замку, їхня сестра ще не могла оговтатися від пережитого.

Вони обійняли її. Анна плакала від полегшення.

А молода жінка вперше за багато днів відчула, що може вільно дихати.

Минув час.

Усі таємниці Синьої Бороди були розкриті. У забороненій кімнаті знайшли докази його злочинів. Імена загиблих жінок більше не залишалися забутими. Їх поховали з пошаною. А замок, який колись був місцем страху, поступово змінився.

Молода вдова успадкувала величезні статки. Проте на відміну від колишнього господаря вона не замикала дверей і не приховувала правду. Частину своїх багатств вона віддала родинам тих, хто постраждав від жорстокості Синьої Бороди. Частину використала, щоб відновити занедбані землі та допомогти людям, які жили в її володіннях.

Кажуть, що через кілька років вона знову зустріла людину, якій змогла довіритися. Не через багатство. Не через титул. І не через страх.

А тому, що той чоловік ніколи не вимагав сліпої покори й не мав таємниць, які потрібно було ховати за замкненими дверима.

І якщо в старих казках часто говорили, що цікавість приносить біду, то ця історія нагадує ще про дещо важливіше.

Небезпечною є не цікавість сама по собі.

Небезпечними бувають люди, які вимагають довіри, приховуючи правду.

Бо там, де панують страх і таємниці, рано чи пізно хтось неодмінно наважиться відчинити заборонені двері.

І тоді правда вийде на світло.

Переклад та адаптація Гнатюк Олег