«Кіт у чоботях» читати, скачати. Шарль Перро

«Кіт у чоботях» Шарль Перро читати повністю, переглянути аудіоказку онлайн та скачати текст казки, що розповідає про пригоди кота у чоботях. Автор переказу – Гнатюк Олег

Аудіоказка «Кіт у чоботях» слухати онлайн

Шарль Перро «Кіт у чоботях» скачати

Казка «Кіт у чоботях» скачать fb2, pdf, epub. «Кіт у чоботях» Шарля Перро завантажуйте повністю і безкоштовно (щоб скачати, обирай і натискай на іконку потрібного формату):

*розшифрування, щоб зрозуміти який формат Вам підходить:

FB2 – легка структурована книга, ідеально для читання з мобільного;

EPUB – підходить для більшості рідерів, структурована книга;

PDF – відкривається будь-де, зручно для друку.

Аналіз та скорочена версія казки «Кіт у чоботях» допоможе у підготовці до уроку.

Казка «Кіт у чоботях» читати повністю

Один мірошник залишив трьом синам у спадщину млин, осла й кота.

Брати поділили майно без зайвих балачок: старший узяв млин, середній — осла, а наймолодшому перепав кіт.

Хлопець засмутився не на жарт.

— Брати хоч якось зведуть кінці з кінцями, — бідкався він, — а мені що лишається? З’їм кота, зшию рукавички з його шкіри — і помирай собі з голоду.

Кіт почув ці слова, та й оком не моргнув.

— Не побивайтеся, господарю, — мовив він поважно. — Роздобудьте мені торбину й замовте пару добрих чобіт — щоб зручно було бігати чагарниками. Самі побачите: ваша частка не така вже й кепська, як здається.

Спочатку хлопець і вухом не повів, але потім пригадав, як кіт полює — зависає догори ногами, ховається в борошні, прикидається неживим, — і подумав: «А може, він і справді витягне мене з біди?»

Щойно кіт отримав усе, що просив, він узув чоботи, закинув торбину на плече і подався до гайка, де водилося безліч кролів.

Поклав у торбину жмут висівок і заячої капусти, ліг у кущах, зімітувавши мерця, і почав вичікувати. Довго чекати не довелося: молоде, цікаве кроленя спокусилося на пахощі й залізло в торбину. Одна мить — і кіт спритно затягнув шворку.

Гордий зі своєї здобичі, він вирушив до королівського палацу.

Кота провели до покоїв. Він розсипався в низькому поклоні й мовив:

— Ваша величносте! Мій пан, маркіз Карабас, — таке ім’я кіт видумав для свого господаря, не довго думаючи, — просив вручити вам ось цього кроля зі своїх угідь.

— Передай своєму панові, — відповів король, — що я щиро вдячний за такий щедрий дарунок.

Кіт чемно вклонився й пішов геть.

Наступного разу він заліг у житньому полі, і щойно дві цікаві куріпки потрапили до торбини, смикнув за шворку. Знову подався до короля — знову подарунок, знову вдячність.

Так тривало два-три місяці: кіт регулярно носив до палацу дичину, нібито з мисливських угідь маркіза Карабаса.

Аж ось одного дня кіт дізнався, що король вирушає на прогулянку берегом річки — разом із донькою, найвродливішою принцесою в усьому королівстві. Він кинувся до господаря:

— Слухайтеся мене — і будете щасливі до кінця віку. Вам треба лише викупатися в річці там, де я скажу. Решту беру на себе.

Маркіз зробив, як велено, навіть не запитавши навіщо.

Саме тоді берегом проїздила королівська карета. Кіт чатував: він вистрибнув на дорогу й закричав на весь голос:

— Рятуйте! Маркіз Карабас тоне!

Король, почувши крик, виглянув з карети. Він одразу впізнав кота, що вже не раз приносив йому дарунки, і звелів варті негайно бігти на допомогу.

Поки маркіза витягали з води, кіт підійшов до карети й розповів королю, що злодії покрали одяг господаря, поки той купався.

Насправді ж хитрун сховав одяг під великим каменем у кущах.

Король миттю наказав принести для маркіза найкращий одяг із своїх запасів і прийняв його надзвичайно ласкаво.

Принцеса теж не лишилася байдужою: статний гарний юнак у розкішному вбранні, з погордою і лагідністю водночас у погляді — такий не може не сподобатися. Король запропонував маркізові місце в кареті й взяв із собою на прогулянку.

А кіт, вдоволений тим, що задум вдається, помчав уперед.

Побачивши косарів на луках, він мовив їм суворо:

— Люди добрі, якщо запитає король — кажіть, що косите луки маркіза Карабаса. Не скажете — пожалкуєте.

Карета під’їхала. Король поцікавився, чиї луки.

— Маркіза Карабаса, — відповіли всі в один голос.

— Чудові угіддя у вас, пане маркізе, — схвально мовив король.

— Щороку тут прекрасний сінокіс, — відповів маркіз, не кліпнувши оком.

Та сама картина повторилася з женцями. Кіт мчав попереду й інструктував усіх зустрічних, тож король дедалі більше дивувався незчисленним маєткам маркіза Карабаса.

Нарешті кіт вибіг до величного замку. Замок належав страшному людожерові — і саме він був справжнім господарем усіх тих земель.

Кіт розвідав, що за птах цей людожер, і попросився на аудієнцію.

Господар замку прийняв гостя з усією чемністю, на яку лише здатні людожери.

— Мені казали, — почав кіт, — ніби ви вмієте перекидатися на будь-яку тварину. Нібито й на лева, й на слона. Чи правда це?

— Авжеж, — пробурчав людожер, — зараз самі побачите.

Він гупнув об підлогу — і миттєво перетворився на величезного рикаючого лева.

Кіт так перелякався, що вмить опинився на даху — хоч у чоботях це й непросто. Тільки-но людожер набув свого попереднього вигляду, кіт злізунця та й признався, що тремтів від жаху.

Людожер реготав від душі.

— Але казали ще, — додав кіт, — ніби ви можете ставати й зовсім дрібними тваринами. Щуром чи мишею, наприклад. Отут я вже зовсім не вірю — це ж бо неможливо.

— Неможливо? — перепитав людожер. — Дивіться ж!

І за мить по підлозі вже бігала маленька сіра мишка.

Кіт накинувся — і з’їв її, не гаючись.

Тут надворі загуркотіла карета. Король захотів роздивитися красивий замок зблизька. Кіт вибіг назустріч:

— Ласкаво просимо до замку маркіза Карабаса, ваша величносте!

— Як, пане маркізе! — вигукнув король. — І цей замок ваш? Такої краси я ще не бачив!

Гості ввійшли до парадної зали, де вже стояв накритий стіл — людожер чекав друзів, які, почувши про приїзд короля, потихеньку розбіглися хто куди.

Король поглянув на принцесу, потім на маркіза — і все зрозумів.

— Пане маркізе, — мовив він урочисто, — якщо бажаєте, я залюбки прийму вас до своєї родини.

Маркіз низько вклонився й того ж дня одружився з принцесою.

А кіт став найповажнішою особою при дворі. На мишей він відтоді полював хіба що заради розваги.

Автор переказу – Гнатюк Олег