«Таємниця Віті Зайчика», розділ X
Юра Лякін з’явився в класі у другому півріччі, після зимових канікул.
Марія Іванівна посадила його чогось за окрему парту, хоча біля Ніни Ковбасюк було вільне місце. Він сидів похмурий і мовчазний. Очі в нього були якісь наче пригаслі. До новачка, як ведеться, увага в перший день загострена. Всі дивляться, цікавляться — хто, що, звідки… Але на всі зачіпки, на всі запитання Лякін уперто відмовчувався. Сказав тільки, що раніше вони жили на Воскресенці, за Дніпром, а тепер житимуть тут. І все. Приводила його в школу й забирала якась жінка, по всьому видно, не мама, але теж похмура, з сумними пригаслими очима. Такі очі бувають лише в людей, у яких свіже горе. Вітя це добре знав. Такі очі були рік тому в Каті з п’ятої квартири, у її мами та тітки Ніни Олександрівни, коли несподівано від інфаркту помер Катин батько, інженер-будівельник Іван Семенович, який увесь час кудись поспішав і сходами піднімався не інакше, як переступаючи через дві сходинки.
То були перші похорони у Вітиному житті.
Сталося так, що бабуся Світлана не знала, думала, що сусіда ховатимуть із лікарні, не сказала Віті нічого і пішла з ним у поліклініку (до отоларинголога — у Віті знову боліло горло). А коли вони поверталися і піднімалися сходами, раптом побачили, що на площадці третього поверху стоїть прихилене до стіни віко від домовини. Двері п’ятої квартири були відчинені навстіж, і панувала така тиша, що Віті спершу здалося, ніби там нікого нема.
Бабуся розпачливо сіпнулася назад. Але відступати було пізно й нерозумно. Вона судорожно стиснула Віти ну руку, і вони дуже повільно пішли вгору.
У відчинені двері Вітя побачив, що в коридорі й у кімнаті повно людей. І ще побачив, що велике дзеркало в коридорі завішене простирадлом. Хлопець відчув той неповторний, гострий, солодко-терпкий запах, який буває лише тоді, коли в квартирі дуже багато квітів. Бабуся і Вітя піднялися трохи вгору і спинилися. Бо в цей час почали виносити. І бабуся Світлана, хоч як їй не хотілося, щоб Вітя усе те бачив, не могла не вклонитися востаннє сусідові, з яким прожила поряд стільки років і якого знала ще хлопчиком.
Вітя усе те бачив. І вираз очей Каті та її мами запам’ятав назавжди.
І тепер він увесь час озирався назад (Юра сидів на задній парті) й дивився на Лякіна з болем і співчуттям. Він не сумнівався, що в хлопчика щось трапилося.
Усе з’ясувалося за кілька днів.
Звістку принесла Рая Фількіна. Треба ж такому статися, що добра знайома батьків Раї Фількіної мешкала в одному будинку, навіть на одній площадці з тіткою Юри Лякіна. Виявляється, це тітка приводила Юру в школу. Вона забрала його до себе і перевела в їхню школу, бо справді в них велике горе. Тато Юри Лякіна, водій автобуса, збив людину; вона загинула, і тато зараз сидить у в’язниці.
Ця звістка просто приголомшила всіх. Уперше в їхньому житті такі поняття, як “убивство” і “в’язниця”, були не книжці, не на екрані телевізора, а тут, поряд, у класі…
Навіть Боря Жабський принишк.
Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки. Хлопці супили брови й мовчали.
А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в’язниці! І він же не хотів. Авжеж не хотів. Хіба може хотіти шофер автобуса на смерть збити людину! А тепер — убивця. І його син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він чим винен?! Яке ж то горе оті нещасні випадки! Яким треба бути обережним! Тату, будь обережним у тій Африці! Я тебе прошу, я тебе благаю!
Юра Лякін, мабуть, щось відчував, бо не міг не бачити тих перешіптувань, тих перелякано-схвильованих поглядів, спрямованих на нього. Але ніхто й словом не прохопився. Адже тітка спеціально забрала його до себе і перевела в цю школу, бо тут ніхто нічого не знав. А на Воскресенці всі знали і Юрі було важко, не міг він цього витримати.
Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася, як притуплюється з часом гострота усього на світі.
У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякіна, як не помічали хлопці Вітю.
А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя там у себе, на Воскресенці, він був такий, як Алик Здоровега, а може, навіть як Боря Жабський. Мабуть, він не звик нишком стояти під стіною серед дівчаток. А звик гасати по коридору, штовхатися й борюкатися.
І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у “ворону”. Є така давня шкільна гра, якої навчив Алика Здоровегу його дідусь. Гра дуже проста — лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї.
Гра хлопцям у класі дуже сподобалася.
Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.
Весело було, гамірно, і Юра Лякін не витримав. Підігнув ліву ногу й собі — стриб-стриб!
Алик Здоровега всіх перемагав. Був, як то кажуть, в ударі.
Побачив Лякіна і з розгону — до нього. Лякін приловчився — тиць!
І чи то втомився Алик, чи просто підвернулася якось невдало в нього нога, але заточився він і з усього розмаху як гепнеться на підлогу та головою об батарею. Аж загула батарея, як дзвін.
Лякін розгублено став, дивиться винувато.
А Здоровега схопився за голову, на якій уже набрякла ґуля, кривиться-кривиться та як засичить:
— Ти що — теж у в’язницю захотів? Убивця!..
Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і — щодуху по коридору геть.
Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас.
А Вітя стояв якусь мить нерішуче, а тоді одважився і подріботів у той бік, куди побіг Лякін.
Коридори вже спорожніли, почалися уроки, й у Віті завмирало серце, коли він біг, шукаючи Лякіна. Вітя вперше порушував дисципліну: під час уроку перебував не в класі, а в коридорі. Це було незвично й тривожно. Але вболівання за товариша було в цю мить сильніше за страх.
Лякін стояв у темному кутку під сходами, уткнувшись обличчям у зігнутий лікоть. Плечі його здригалися.
Вітя тихо підійшов до нього. Потупцявся нерішуче, потім торкнув рукою його за плече і, затинаючись, сказав:
— Не треба… не плач… Ти ж не хотів… і… він не хотів… Не плач…
А що Вітя міг іще сказати?
— Тікай! Облиш! Не хочу!.. — глухо пробурмотів Лякін і, не дивлячись, тицьнув ліктем назад.
Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.
— Ох! Ти що? — аж захлинувся Вітя. І заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.
Лякін зрозумів, що він зробив, — і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали…
«Таємниця Віті Зайчика», розділ XI
Міс Таємниця мовчала.
Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав:
— А коли ж я нарешті побачу його?
І вона не відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:
— Треба заслужити.
Вітя стрепенувся:
— А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад… І Алик. І Боря. А я мушу…
— Тому, що так треба, — твердо сказала вона. Вітя зітхнув.
Ну що ж, треба, значить, треба…
Вони стояли перед якоюсь темною кам’яною стіною, вкритою мохом і цвіллю.
Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.
Раптом Міс Таємниця зникла. Щойно стояла тут — і вже нема. І вже дряпається Вітя по холодній кам’яній стіні вгору. Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні.
Дряпатися важко, стіна мокра, слизька, стрімка, пальці ковзають, зриваються, але Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини між камінням, лізти стає легше…
“Як я не боюсь? Так же високо. Завжди боявся висоти, а зараз… — крутиться у Вітиній голові. — От коли б тато побачив…”
Він уже біля заґратованого вікна. Ґрати візерунчасті, схожі на залізні завитки балконного парапету. Вітя тримається за ці знайомі, поїдені іржею, що обсипається під руками, залізні спіралі (скільки разів він тримався за них у себе на балконі) і вдивляється-вдивляється у присмерк в’язничної камери… І не стільки ще бачить, як серцем відчуває, що там дівчина.
Та він уже розрізняє знайоме голубе платтячко у синю горошину, виткі кучері на скронях, у вухах — бірюзові сережки.
Серце у хлопця б’ється і радісно, і тривожно. Враз вона зривається з місця і кидається до вікна.
— Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе… — чує Вітя її голос. Вона хапає руками його руки, що тримаються за ґрати. Дотики її пальців такі м’які, ніжні, такі солодко-приємні.
Вітя відчуває її подих — легкий і теж солодко-приємний. У ньому вчувається ледь вловимий запах суниць і молока. І Вітя захлинається від щастя. “Я так чекала тебе…”
Чи може бути у світі щось бентежніше за ці слова?..
Нарешті він трохи отямився.
— Як?.. Чого?.. Чому ти тут?
Вона зітхнула:
— Вони зловили мене в лісі. Я пішла по суниці. А вони вискочили з кущів і схопили… Ніхто в Добряндії ще не знає..
Мабуть, думають, що я гостюю у бабусі Яги, в її хатинці на курячих ніжках. Я часто гостюю в неї. Вона добра й весела…
— Але що, що вони хочуть від тебе?
— Вони хочуть… Вони хочуть, щоб я вийшла заміж за сина короля Зландії Зланика Хамулу. А я… я не можу, не хочу… ти ж розумієш… — вона притулилася щокою до Вітиної руки.
І нова гаряча хвиля огорнула Вітю.
— Що я можу зробити для тебе? Я все, все зроблю! Все!
Вона знову зітхнула.
— В’язницю стережуть двоє зланців — Грубий Ян і Просто Філя… Але вони такі здоровущі!
— Та я… я… — захлинався Вітя. — В мене льодоруб… І коли вже я сюди дістався, то я тебе звільню. От побачиш!
Він був сповнений рішучості, здатний зараз на все що завгодно.
Вона нічого не сказала, тільки знову притулилася щокою до його руки. І знову Віті перехопило подих від щастя. Він би отак тримався й тримався руками за ґрати, тільки б відчувати той ніжний дотик її щоки. Але… треба ж було її визволяти.
І, підбадьорливо кинувши їй: “Тримайся! Я зараз!”, — він почав спускатися.
Він спускався дуже легко й швидко — наче злітав на крилах.
От уже й земля під ногами.
Стискаючи в руці льодоруб, Вітя кинувся шукати вхід у в’язницю.
Зланці Грубий Ян і Просто Філя були справді здоровущі — метрів по два кожний. Одягнені в середньовічні ковані лати, вони видавалися ще могутнішими. Але займалися вони в цей момент справою, як на їхній вигляд, не дуже солідною. Коли Вітя підбіг до в’язничної брами, вартові… грали у “ворону”. Кожен тримався рукою за ліву ногу і, стрибаючи на правій, штовхав плечем суперника. Оскільки вони були в латах, лунав такий брязкіт і скрегіт, наче то штовхалися два величезні самовари.
Нарешті Грубий Ян приловчився, штурхонув Просто Філю так, що той з усього розмаху грюкнувся на землю і покотився, гуркочучи, як порожнє відро.
Вітя скористався цим і, змахнувши над головою льодорубом, підскочив до Грубого Яна:
— Ану відчиняй браму зараз же, а то…
Грубий Ян не тільки ані крапельки не злякався, а, навпаки, обурився:
— Що-о?! Та я тебе зараз…
І величезне лаписько зланця вже нависло над Вітею.
— Та почекай! — гукнув раптом, підводячись з землі, Просто Філя. — Це ж Вітя! Визволитель.
— А-а!.. Вітя… Тоді інша справа, — Грубий Ян опустив руку. — Що ж ти одразу не сказав? А то кричиш, розмахуєш…
— І все одно даремно, — зітхнув Просто Філя. — Нічого в тебе, Вітю, зараз не вийде. Нема в нас ключа від брами. Ключ у Зланика Хамули під подушкою. Отож поганяй у палац, діставай ключа, приходь, тоді будемо битися, зараз немає ніякого сенсу… Чао!
«Таємниця Віті Зайчика», розділ XII
Це було влітку після першого класу, в перші Вітині канікули. Він сидів на балконі й читав книжку “Пригоди Буратіно”. Вітя любив читати казки.
І раптом він побачив, що на балконі третього поверху (внизу якраз навскоси від їхнього) з’явилася дівчинка. Вітя ніколи раніше не бачив її. Вона з’явилася вперше.
Кругленьке смагляве личко, рожеві губенята, симпатична гривка русявого волосся, що спадало на чоло, на скронях неслухняні кучерики. І головне, у вухах маленькі бірюзові сережки…
Чогось саме оті сережки найбільше схвилювали Вітю. Ні в кого з дівчаток її віку у дворі не було сережок, а в неї були. І може, саме через ті сережки вона здалася йому надзвичайною і незрівнянно прекрасною. І ще, мабуть, через те, що він тільки-но прочитав про казкову дівчинку Мальвіну.
Віті здалося, що в нього тільки оце зараз, у цю мить, забилося серце. До того він його просто не відчував, а коли на балкон вийшла вона, серце несподівано забилося — він відчув його биття.
На ній було голубе платтячко у синю горошину… Без рукавів. Замість рукавів якісь наче крильця. І через ті крильця вона видавалася схожою на метелика.
Дівчинка покрутилася якусь мить на балконі та зникла. Наче отой метелик знявся й полетів.
А серце у Вітиних грудях і далі стукотіло як навіжене.
Вітя з нетерпінням чекав, коли дівчинка знову з’явиться, але вона не з’являлась.
Бабуся Світлана покликала Вітю обідати, потім вони пішли гуляти, пізніше — в Музей українського мистецтва.
Вітя ніколи так не поспішав додому. Вдома він одразу ж побіг на балкон.
І серце його трохи не вискочило з грудей.
Вона стояла на балконі удвох із молодим, але вже трохи сивуватим чоловіком, якого Вітя добре знав, бо то був їхній сусід із третього поверху Георгій Вадимович.
Георгій Вадимович обіймав дівчинку за плечі, а вона горнулася до нього й тихо сміялась. Він, мабуть, тільки-но сказав їй щось веселе. Авжеж. Георгій Вадимович був веселий, дотепний, Вітя це знав.
Вітя ще не розумів, хто ця дівчинка Георгію Вадимовичу, але те, як вона горнулася до нього, чогось схвилювало Вітю.
Дівчинка раптом щось тихо й ніжно сказала йому, і Георгій Вадимович відповів бадьоро та весело:
— І я тебе теж. Аякже! Звичайно! Ти що — сумнівалась?..
Вона зітхнула і ще дужче пригорнулася до нього.
— Ой! — раптом із робленим переляком вигукнув Георгій Вадимович. — По-моєму, хмарки збираються, зараз дощ буде! Ану мерщій до телевізора. Зараз покажуть щось цікавеньке.
І він, сміючись, схопив дівчинку за плечі й потягнув у кімнату. Хоча на небі не було жодної хмарки. І по телевізору зараз не було абсолютно нічого цікавого.
У той день Вітя більше її не бачив.
Наступного ранку він прокинувся з почуттям радості.
З таким почуттям Вітя прокидався зазвичай у свій день народження. Бо знав, що біля ліжка його чекатимуть подарунки. Багато подарунків. І від мами, і від бабусі, і від тата. Тато завжди присилав Віті з Африки на день народження подарунки. Мабуть, він присилав їх заздалегідь, але бабуся Світлана ті подарунки десь ховала й виставляла тільки у день народження. То були іграшки, екзотичні фрукти — банани, ананаси, апельсини з Марокко — або щось із одягу.
Але день народження у Віті взимку, а зараз було літо.
Вітя одразу все згадав і кинувся на балкон.
На нижньому балконі її не було. Але з відчинених дверей, із кімнати чувся її голос.
У Віті радісно залоскотало під горлом.
Бабуся Світлана була трохи здивована, чого це Вітя з самого ранку товчеться на балконі.
Але вона була мудра жінка. Вона вміла нічого не питати й нічого не казати тоді, коли нічого питати й нічого казати не треба.
Так почалося те, що цілий місяць наповнювало Вітине серце радістю. Радістю й чеканням, яке теж було радістю. Вітя ніколи не думав, що чекати, поки з’явиться на нижньому балконі голубе платтячко у синій горошок, знайоме кругленьке личко з гривкою, з виткими кучерями на скронях, з маленькими бірюзовими сережками у вушках, — така радість.
Він уже знав, що дівчинку звуть Кіра, що вона дочка Георгія Вадимовича, але раніше чомусь із ним не жила, а тепер живе. Чому це так, він утямити сам не міг. А говорити про це з бабусею Світланою не наважувався.
Кіра чогось у двір не виходила. Чи то соромилася, чи то просто не хотіла — хтозна.
Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: “Піди погуляй”, “Вийди у двір”. Але вона завжди вперто відповідала: “Не хочу”.
З дому вона виходила тільки у справах: в крамницю, на пошту абощо.
Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.
Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики.
Він чистив і без того лискучі черевики й наспівував при цьому якусь пісеньку. Зовсім як сусід Володя.
У мріях йому уявлялося, як він стоїть на драбині й ремонтує електрику, а Кіра тримає його знизу обома руками за ногу…
У дійсності він із нею не був знайомий.
Хоча одного разу він привітався з нею.
Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею зі свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає. Крутилася, наспівувала, поливала квіти, читала або, дуже спритно перебираючи пальцями, плела на спицях шапочки. Сплете, поміряє, розпустить і знову плете.
Проте Вітя помічав, що вона раз у раз зиркала в його бік із-під вій, нищечком, так, щоб він не вгледів. Та Вітя це помічав, і йому було радісно.
І от одного дня він пішов по хліб. Він сам зголосився, і бабуся Світлана не заперечувала. Хлопець уже перейшов у другий клас, йому треба було звикати до самостійності. Хоча бабуся Світлана завжди хвилювалась і не могла дочекатися, коли він прийде.
Вітя купив хліба і вже піднімався сходами. Аж раптом на третьому поверсі хряснули двері, вибігла Кіра й пострибала вниз, перескакуючи через два східчики.
Вони зустрілися на прольоті між другим і третім поверхами.
Вітя розгублено став, притулившись до стіни. Кіра теж спинилася, тримаючись за поручні.
Якусь мить вони стояли, дивлячись у вічі одне одному.
Потім Вітя набрав повітря й тихо пролепетав:
— З… здрастуйте…
Вона наче перелякалась, теж набрала повітря і так само тихо мовила:
— Здрастуйте.
Потім густо-густо почервоніла, приснула і подріботіла, не озираючись, униз.
А він озирнувся, теж приснув і, перестрибуючи через дві сходинки, погнав нагору. Серце у нього тріпотіло в грудях, як пташка:
“Ну от! От і все! От і познайомилися! Як просто й гарно вийшло…”
Дома він поклав хліб у кухні й побіг на балкон. Хоча її, звичайно, на нижньому балконі бути не могло — вона ж тільки-но пішла з дому.
На нижньому балконі, спершись ліктями на поручні, стояли з сигаретами в руках Георгій Вадимович і Олександра Іванівна.
— Георгій, ти мені пробач, але, по-моєму, ми чинимо дурницю, — пихкаючи димом, казала Олександра Іванівна.
— Яку, Шурочко? — запобігливо спитав Георгій Вадимович.
— Не вдавай, що ти нічого не розумієш. Противно! — Олександра Іванівна роздратовано смикнула щокою.
— Я справді не розумію, про що ти? — знизав він плечима.
— Ти що, не бачиш, як вона звикла до тебе за цей місяць…
— Ну й що? Це ж моя донька!
— А ти подумав, як їй буде потім!.. Ти про неї подумав? По-моєму, це безжалісно… А втім, ти завжди був егоїстом…
— Але, Шурочко…
— Що — “Шурочко”?..
— Мені здається, ти перебільшуєш.
— Нічого я не перебільшую… Твоя колишня дуже розумна… Сама поїхала на місяць у санаторій, а…
— Але ж вона хвора. Поїхала лікуватися.
— Її ти жалієш. А мене…
— Шурочко!
— А може, вона це навмисно… Хоче через дитину вплинути на тебе…
— Та ти що?! Як ти можеш… Ти ж знаєш… Я ж… Шурочко!
— Коротше — це було вперше і востаннє. Ти не думай. Я нічого не маю проти твоєї дочки. Вона якраз непогана дівчинка. Але саме тому, що я зичу їй добра, я не хочу, щоб…
— Ну, добре-добре… Може, ти й права… Не будемо… Завтра вже повертається Наталка… Я одвезу Кіру… А там побачимо… Ну, не сердься, Шурочко, не сердься… Тобі це так не личить. Ну, усміхнись.
Георгій Вадимович пригорнув Олександру Іванівну за плечі та цмокнув у щоку.
— Облиш. Люди дивляться… — Олександра Іванівна загасила сигарету об бильця, кинула в ящик із квітами й пішла в кімнату. Георгій Вадимович за нею.
Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом.
Більше Вітя не бачив Кіри.
Весь наступний день він пробув на балконі, але вона так і не вийшла, не з’явилася.
