«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XXVII
Аттікус мав слушність: усе поступово вляглося. Мейкомб жив своїм неквапливим, розміреним життям. Тільки в середині жовтня сталися дві незначні події, які безпосередньо стосувалися двох наших городян. Точніше, не дві, а три події. До нас, Фінчів, вони прямого відношення не мали, проте якоюсь мірою торкалися нас.
Перша подія: містер Боб Юел дістав роботу і через кілька днів знову втратив її. В історії тридцятих років це був єдиний випадок — я ще не чула, щоб кого-небудь звільняли з громадських робіт за те, що людина ледача. Короткий спалах слави породив ще коротший спалах старанності, але його робота тривала не довше, ніж сумнівна слава: його скоро забули, як забули Тома Робінсона. Тоді він знову став регулярно щотижня приходити в окружний відділ соціального забезпечення по чек на грошову допомогу і, одержуючи його, незадоволено буркотів, мовляв, всякі виродки уявляють, ніби вони правлять містом, а чесній людині не дають заробити на прожиття. Рут Джоунз, яка видавала чеки, сказала, що містер Юел відкрито звинуватив Аттікуса в тому, що той відібрав у нього роботу. Прикро вражена цими словами, вона пішла навіть до Аттікуса контору і про все йому розповіла. Аттікус заспокоїв міс Рут, сказав, що коли Боб Юел захоче з’ясувати все до кінця, то він знає стежку до його контори.
Друга подія сталася з нашим суддею Тейлором. Суддя Тейлор, на відміну від своєї дружини, не ходив у неділю до церкви на вечірню службу. В ці вечірні години він охоче лишався один у своєму великому домі; зручно влаштувавшись у кабінеті, читав твори Боба Тейлора (ні, це не рідня, хоча суддя радий був би мати такого родича). Одного такого вечора, коли суддя був у полоні барвистих метафор і витонченого стилю, його увагу привернуло якесь набридливе шкрябання.
— Перестань! — наказав він своєму гладкому собаці на ймення Ен Тейлор.
Але скоро суддя впевнився, що собаки в кімнаті не було, а шкрябало десь у другому кінці квартири. Важко ступаючи, суддя Тейлор попрямував до чорного ходу, щоб випустити собаку, але — дивна річ! — двері веранди були відчинені і ще гойдалися на завісах. За будинком промайнула якась тінь, хто то був — суддя не розгледів. Повернувшись із церкви, місіс Тейлор побачила, що чоловік її сидить у кріслі, заглибившись у читання творів Боба Тейлора, а на колінах у нього лежить рушниця.
І третя подія — пригода з Гелен Робінсон, вдовою Тома. Про Тома Робінсона в Мейкомбі забули, як свого часу забули про Страхолюда Редлі. Але містер Лінк Діз, у якого працював Том, не забув про нього. Містер Лінк Діз узяв Гелен на роботу. Взяв, хоч потреби в робочих руках у нього й не було. Взяв, бо на душі було важко: надто вже кепсько все склалося для Тома і його сім’ї. Я так і не знала, хто наглядав за дітьми, коли Гелен була на роботі. Келпурнія казала, що Гелен доводилося скрутно, щодня, йдучи на роботу, вона мала проходити зайву милю, щоб обминути двір Юелів. Коли вона вперше ішла повз їхній двір, вони жбурляли їй навздогін усе, що попадало під руку. Містер Лінк Діз помітив, що Гелен приходить щоранку на роботу з протилежного боку, і нарешті дізнався, в чому річ.
— Нічого, містер Лінк, якось обійдеться, не турбуйтеся, будь ласка,— просила його Гелен.
— Ні, так не буде,— сказав містер Лінк.
Він велів їй зайти до нього в крамницю після роботи. Вона так і зробила. Містер Лінк замкнув свою крамницю, насунув на лоб капелюх і пішов проводжати Гелен додому.
Він повів її найкоротшою дорогою, повз Юелів. Повертаюсь, містер Лінк зупинився навпроти поламаних воріт.
— Юел! — гукнув він.— Чуєш, Юел?
З вікон завжди визирала безліч дитячих голів, але цього разу нікого не було.
— Знаю, поховалися, лежите на підлозі. Попереджаю, Боб Юел, якщо я ще раз почую, що ти не даєш моїй Гелен ходити цією дорогою, то незчуєшся, як попадеш за грати.— Містер Лінк плюнув і попрямував додому.
Наступного ранку Гелен ішла на роботу короткою дорогою. Її ніхто не чіпав, але коли вона, поминувши двір Юелів, обернулась, то побачила, що містер Юел іде слідом. Гелен пішла далі, Юел не відставав, дійшов аж до будинку містера Лінка Діза. Гелен чула, як він весь час тихо лаявся брудними словами. Вона злякалась і подзвонила містерові Лінку в крамницю, яка була недалеко від дому. Містер Лінк вийшов з крамниці і бачить: стоїть містер Юел, спершись на огорожу.
— Лінк Діз, чого ти дивишся на мене, як на злодія. Я ж не лізу до тебе в…
— По-перше, одійди від моєї огорожі, тип смердючий! Не можу ж я щоразу її фарбувати, це недешево обходиться… По-друге, не чіпай моєї куховарки, коли не хочеш, щоб тебе судили за посягання на жіночу честь.
— А я її не чіпав, Лінк Діз, нічого мені робити. Буду я зв’язуватися з якоюсь чорномазою!
— Досить того, що ти її налякав, і якщо за образу словом тебе не посадять, то посадять на підставі закону про образу жінки, а тому забирайся звідси геть, щоб я тебе не бачив! І запам’ятай: я не жартую, зачепиш Гелен ще раз — і ти в цьому переконаєшся.
Містер Юел, певно, зрозумів, чим усе це може кінчитись, бо Гелен більше не скаржилася на нього.
— Не подобається мені все це, Аттікус, зовсім не подобається,— сказала тітка Олександра, почувши про ці події.— Юел, мабуть, затаїв злобу на всіх, хто причетний до тієї справи. Такі люди страшенно мстиві; я тільки не розумію, чого він казиться — добився ж свого.
— А я, здається, розумію,— сказав Аттікус.— В Мейкомбі мало хто вірить тому, що вони з Мейєлою натякали на суді. І він це знає. Думав, що стане героєм. А що вийшло? Гаразд, подумали люди, ми посадимо негра за грати, але й ти нам не потрібен, іди на своє звалище. Він уже з усіма звів порахунки, міг би й задовольнитись. От переміниться погода, і він втихомириться.
— А чого він заліз у квартиру Джона Тейлора? Мабуть, не знав, що Джон удома, інакше не насмілився б. Увечері в неділю світло горить у них тільки біля парадного входу та в кабінеті Джона…
— Ми ж не знаємо напевно, що то був Юел,— сказав Аттікус.— Хоча я думаю, це він. Я на суді довів, що він брехун, а Джон виставив його дурнем. Коли Юел давав свідчення, я навіть боявся зустрітися поглядом з Джоном, міг не витримати і розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби побачив курча на трьох ногах або квадратне яйце. Хто сказав, що судді не намагаються вплинути на присяжних? — Аттікус усміхнувся.
На кінець жовтня наше життя ввійшло в своє звичайне річище — школа, ігри, уроки.
Джемові, здається, вдалося нарешті викинути з голови те, про що він хотів забути, а наші однокласники великодушно дозволили нам забути про дивацтво нашого батька. Сесіл Джейкобс якось спитав мене, чи Аттікус не радикал. Я запитала Аттікуса, і це так його розсмішило, що мені аж ніяково стало, але він сказав, що сміється не з мене.
— Скажи Сесілу, що я такий самий радикал, як і він.
У тітки Олександри все йшло добре, як ніколи. Міс Моді, мабуть, пощастило одразу заткнути роти всьому місіонерському товариству, і тітка знову там верховодила як і раніше, вона збирала гостей, частувала їх, показуючи в цьому неабиякий хист. Від місіс Мерівезер я більше дізналася про злиденне життя мрунів. У них до того примітивне розуміння родинних стосунків, що все плем’я — це фактично одна велика сім’я. У дитини стільки батьків, скільки чоловіків у племені, і матерів стільки, скільки є жінок. Граймс Еверет робить усе що може, аби навчити їх жити, як належить людям, тому йому вкрай потрібні наші молитви.
Мейкомб знову став самим собою. А точніше — таким, яким був минулого року і позаминулого, якщо не брати до уваги двох незначних змін. По-перше, з вітрин магазинів і з вікон автомобілів зникли плакати Національної адміністрації відродження промисловості: “Ми вносимо свій вклад”. Я запитала Аттікуса, чого їх зняли, і він відповів: бо НАВП померла. Я запитала, хто її вбив, і він відповів:
— Дев’ять старих чоловіків.
Друга переміна, що сталася в Мейкомбі протягом року, не мала державного значення. Раніше День усіх святих відзначали як кому заманеться. Діти розважались як хто міг, як хто вмів, допомагаючи при нагоді одне одному; якщо, наприклад, хтось надумав витягти коляску на дах міської конюшні, то робили це гуртом. Але коли минулого року діти порушили спокій міс Тутті і міс Фрутті, батьки зрозуміли, що справи зайшли надто далеко.
Сестри Барбер, міс Тутті і міс Фрутті, були старі діви і жили в єдиному на весь Мейкомб будинку з підвалом. Ходили чутки, що сестри Барбер з республіканців, переїхали сюди в 1911 році з Клентона, штат Алабама. Жили трохи не так, як усі інші, і це нас дивувало; ніхто не знав, нащо їм підвал, але вони так хотіли, і підвал викопали; решту свого життя вони тільки те й робили, що проганяли звідти дітей — цілі покоління юних мейкомбців.
Мало того, що міс Тутті і міс Фрутті (їхні справжні імена — Сара і Френсіс) жили за північними звичаями,— вони були ще й глухі. Міс Тутті на те не зважала, жила спокійно в світі безмовності. Зате міс Фрутті, як людина допитлива, придбала слухову трубку такого розміру, що Джем називав її грамофонною трубою.
Діти все це добре знали, і ось напередодні Дня всіх святих кілька шибеників, діждавшись, поки сестри Барбер міцно заснуть, прокрались у вітальню (адже ніхто, крім Редлі, на ніч дверей не замикав), винесли звідти тихенько всі меблі і заховали в підвалі. (Свою участь в цій справі я заперечую).
На другий день крик і гамір у дворі сестер Барбер підняли сусідів на ноги ще до схід сонця.
— Я чула! — долинало звідти.— Я чула, як під’їхала вантажна машина прямо до дверей! Вони тупали, як коні. А тепер — шукай їх, вони вже десь у Новому Орлеані!
Міс Тутті була певна, що меблі вкрали мандрівні торговці, які проїздили через місто два дні тому.
— Такі чор-ні,— казала вона.— Сірійці.
Викликали Гека Тейта. Він оглянув місце події і дійшов висновку, що це діло рук місцевих злодіїв. Міс Фрутті сказала, що всіх мейкомбських вона знає по голосу, минулої ночі з вітальні долинали чужі голоси, ніхто в Мейкомбі не вимовляє “р” так розкотисто.
Міс Тутті вважала, що без собаки-шукача тут не обійтись, і оскільки вона наполягала на цьому, містерові Тейту нічого не лишалось, як вирушити за десять миль і привести собак. Коли їх пустили по сліду, собаки від парадних дверей побігли за будинок і стали гавкати на двері, що вели до підвалу. Тричі примушував містер Тейт собак стартувати від порога, і щоразу вони бігли до підвалу. Нарешті вій догадався, в чому річ. Того дня на вулицях Мейкомба, принаймні до полудня, не видно було жодної босоногої дитини, ніхто не роззувався, аж поки не повели собак назад.
А тому мейкомбські дами вирішили: цього року святкувати інакше. Шкільний зал буде відкритий. Дорослі зможуть дивитися живі картини, а для малят організують різні розваги — піймай яблуко, цукерка на ниточці, спіймай осла за хвіст. Крім того, буде встановлено приз за найкращий самодіяльний маскарадний костюм — двадцять п’ять центів.
Ми з Джемом зраділи до нестями. І не тому, що хотіли чимсь відзначитися,— ні, головне тут — принцип. До того ж Джем вважав, що він уже надто дорослий для маскараду в День усіх святих. Він сказав, що в цей день його ніхто до школи не заманить. Як хочеш, подумала я, мене Аттікус поведе до школи.
Але невдовзі я дізналась, що в той вечір маю виступати на сцені. Місіс Грейс Мерівезер придумала оригінальну живу картину під назвою “Округ Мейкомб — per aspera ad astra”[5], де я представлятиму шинку. На її думку, це чудова ідея — одягти дітей в костюми, що зображають різні види сільськогосподарської продукції нашого округу: Сесіл Джейкобс, наприклад, буде коровою, Агнес Бун — квасолиною, ще хтось — земляним горіхом і так далі, аж поки не вичерпається багата уява місіс Мерівезер і запас дітей.
Єдине, що від нас вимагали, як я зрозуміла з двох репетицій,— вийти з-за лаштунків тільки-но когось із нас назве місіс Мерівезер (вона сама і автором була, і ще вела програму). Наприклад, вигукне вона: “Шинка!” — це означає виходити мені. А потім на закінчення ми всі разом заспіваємо: “Мейкомб, Мейкомб, ми завжди будемо вірні тобі”, а місіс Мерівезер урочисто винесе на сцену державний прапор.
Пошити потрібний мені костюм було неважко. Щодо фантазії, то місіс Креншо, місцева швачка, не поступалася навіть перед місіс Мерівезер. Місіс Креншо взяла дротяну сітку і зігнула її в формі шинки. Потім обтягла бурою тканиною і відповідно пофарбувала. Я мала тільки пригнутися, щоб хтось натягнув на голову цей хитромудрий пристрій, що сягав мені до колін. Місіс Креншо завбачливо прорізала два невеличких отвори для очей. Взагалі вона все зробила дуже добре, Джем сказав, що я справжня шинка на ногах. Були, правда, деякі незручності: костюм вийшов тіснуватий, у ньому було трохи душно, носа не почухаєш, коли засвербить, і вибратися самій не під силу, хтось мав допомогти.
Коли настав День усіх святих, я думала, що вся наша сім’я прийде подивитись, як я виступаю, але на мене чекало розчарування. Аттікус досить тактовно пояснив, що він дуже стомився і йому просто не до живих картин. Він цілий тиждень провів у Монтгомері і повернувся додому надвечір.
— Попроси Джема,— порадив Аттікус,— може, він піде з тобою.
Тітка Олександра сказала, що їй треба рано лягати спати, вона цілий день прикрашала сцену і геть стомилась… І раптом вона замовкла напівслові. Відкрила рот, хотіла ще щось сказати, але так і не змогла.
— Що з вами, тітонько? — запитала я.
— Нічого, нічого, все гаразд. Щось морозом поза спиною сипонуло.
Не знаю, що на неї так подіяло, але вона швидко отямилась і запропонувала влаштувати у вітальні репетицію-огляд мого виступу. Джем втиснув мене в костюм, став на порозі вітальні і вигукнув: “Шинка!” — точнісінько так, як це робила місіс Мерівезер, і я урочисто ввійшла до вітальні. Аттікус і тітка Олександра були у захваті.
Потім я пішла в кухню і показалася Келпурнії, і вона потвердила, що я в такому вбранні чудова. Я хотіла ще побігти через дорогу до міс Моді, але Джем сказав, що вона, певно, прийде на виставу.
Після цього для мене вже не дуже важило, підуть вони чи ні. Джем обіцяв провести мене. Так почалася наша з Джемом найдовша подорож.
«Убити пересмішника» РОЗДІЛ XXVIII
Я не пам’ятаю, щоб в останній день жовтня було так тепло. Ми навіть курток не наділи. Але вітер подужчав, і Джем сказав, що додому, певно, доведеться вертатися під дощем. Ніч була темна, без місяця.
Ліхтар на розі вулиці кидав різкі темні тіні на будинок Редлі. Джем тихенько засміявся.
— Б’юсь об заклад, сьогодні їх ніхто не потурбує,— сказав він.
Джем ніс мій костюм, тримаючи його якось незграбно — ноша була не зовсім зручна. Як не кажи, а Джем вихована людина.
— Трохи боязко в цьому місці, правда? — запитала я.— Хоча Страхолюд нікого й не чіпає, проте я дуже рада, що ти пішов зі мною.
— Аттікус не відпустив би тебе до школи саму.
— Цікаво чому? Тут же недалеко — он поворот, а потім через двір.
— У темряві шкільний двір може здатися надто довгим для таких малих, як ти,— зауважив ущипливо Джем.— Чи, може, ти не боїшся привидів?
Ми засміялися. Привиди, жар-пар, чаклуни, таємничі знаки — все це з роками розтануло, як ранковий туман у променях сонця.
— Пам’ятаєш наше заклинання? Ангел пречистий, смерть помине, геть забирайся, не чіпай мене.
— Замовкни,— сказала я. Ми саме були навпроти будинку Редлі.
— Страхолюда, певно, зараз немає дома,— промовив Джем.— Слухай.
Високо над нами в темряві співав на всі лади самотній пересмішник, він і гадки не мав, на чиєму дереві сидить, виводить собі різні ноти — то візьме високо, заспіває синичкою, то застрекоче сердито, як сойка, то заголосить жалібно.
На розі вулиці я зачепилася за якийсь корінь і спіткнулась. Джем хотів підтримати мене і впустив мій костюм прямо в пилюку. Все-таки я не впала, і ми пішли далі.
Скоро ми завернули в шкільний двір. Тут було темно, хоч в око стрель.
— Джем, як ти знаєш, куди треба йти? — запитала я, ступивши кілька кроків.
— Зараз ми під великим дубом, тут відчувається прохолода. Дивись, обережно, не зачепися знову.
Тепер ми йшли повільно, майже навпомацки, щоб не наткнутися на дерево — самотній старезний дуб. Він був такий товстий, що двоє дітей не могли обхопити його. Дуб стояв далеко від учителів, їхніх донощиків і занадто цікавих сусідів, правда, поряд була садиба Редлі, але Редлі не мали звички втручатися в чужі справи. Земля під дубом була тверда, наче її хтось утрамбував. Скільки бійок бувало під його розлогими вітами, скільки заборонених ігор в кості.
Яскраво світло у вікнах шкільного залу тільки сліпило нас.
— Ти не дивися вперед, Всевидько,— застеріг Джем.— Дивись під ноги, і ти не впадеш.
— Треба було взяти ліхтарик, Джем,— сказала я.
— Я не знав, що буде так темно. Сьогодні рано стемніло. Небо захмарилося. Мабуть, надовго.
І раптом на нас хтось стрибнув. Джем закричав з переляку.
Сніп яскравого світла освітив наші обличчя. Це Джейкоб Сесіл з ліхтариком у руках аж витанцьовував од радості.
— Ага, піймалися! — вигукнув він.— Я так і знав, що ви підете цією дорогою!
— Що ти тут робиш один? Ти не боїшся Страхолюда Редлі?
Сесіл прийшов до школи разом з батьками, побачив, що нас нема, і побіг до дуба, бо знав, що ми тут ітимем. Правда, він не передбачив, що ми будемо йти без батька.
— Скільки тут іти! — сказав Джем,— Трохи пройти, поворот — і на місці. Чого боятися?
Нічого не скажеш, Сесіл непогано все це придумав. Він добряче нас налякав. Тепер міг роздзвонити по всій школі.
— Слухай,— звернулася я до нього,— хіба ти сьогодні не корова? Де твій костюм?
— Лежить за сценою,— відповів він.— Місіс Мерівезер каже, що жива картина буде не скоро. Всевидько, віднеси свій костюм теж за сцену, поклади поряд з моїм, і ходімо знайдемо інших.
Джем зрадів. Я буду з Сесілом, а він тим часом може побути з своїми товаришами.
Коли ми зайшли до залу, там уже були всі жителі Мейкомба, не було тільки Аттікуса, дам, які готували приміщення і дуже стомилися, та кількох відлюдників. Здавалося, сьогодні в школі зібрався весь округ. Вестибюль був переповнений святково одягненими людьми, що приїхали з околиць. Люди товпилися також навколо різних пристроїв для розваг, розставлених понад стінами у широкому коридорі на першому поверсі.
— Ой Джем, я забула гроші! — згадала я раптом, побачивши людей, що розважаються.
— Зате Аттікус не забув,— сказав Джем.— Ось тобі тридцять центів, на шість ігор. Ну, бувай!
— Гаразд,— відповіла я, задоволена тим, що в мене є тридцять центів і поряд зі мною Сесіл.
Через бічні двері ми пройшли з ним спочатку в зал, а звідти за куліси. Там я залишила свій костюм і швиденько вибігла: не хотіла, щоб мене помітила місіс Мерівезер — вона стояла біля столика перед першим рядом і поспіхом вносила останні зміни в сценарій.
— Скільки в тебе грошей? — запитала я Сесіла.
У нього теж було тридцять центів, отже, ми рівні. По п’ять центів витратили на кімнату жахів, яка нас зовсім не злякала; потім зайшли в темний сьомий клас, де було тимчасове володіння вампіра. Він водив нас по кімнаті і наказував торкатися руками різних предметів, за його словами, різних частин розрізаної людини.
— Ось очі,— сказав вампір, і ми намацали на блюдечку дві обчищені виноградини.
— А це серце,— і наші пальці намацали щось схоже на сиру печінку.
— А це кишки,— пояснював далі вампір і тицьнув наші руки в тарілку з холодними макаронами.
Ми з Сесілом побували ще на кількох розвагах. Купили по мішечку чудового печива — місіс Тейлор спекла. Я ще хотіла піймати ротом яблуко, що плавало в сиропі, але Сесіл сказав, що це негігієнічно. Мама попередила його, що так можна заразитись — адже ловлять яблуко різні люди.
— А чим можна заразитись? У нашому місті ніяких хвороб нема,— заперечила я.
Але Сесіл стояв на своєму: мама казала йому, що їсти після інших — негігієнічно. Я потім запитала тітку Олександру, чи це справді так, і вона відповіла, що так міркують тільки вискочки.
Ми хотіли купити цукерок, але кур’єри місіс Мерівезер розшукали нас і звеліли йти за лаштунки — скоро виступати. Людей у залі все прибувало; перед сценою, внизу, вже зайняв свої місця мейкомбський шкільний оркестр. Спалахнули вогні рампи, захвилювалася, ніби ожила, червона оксамитова завіса — за нею повним ходом ішли приготування.
За лаштунками я і Сесіл натрапили на вузенький коридор, там було повно людей, все дорослі в саморобних трикутних капелюхах, у шапках армії конфедератів та часів війни з іспанцями, в касках часів світової війни. Тут же, біля невеличкого віконця, товпилися діти, що мали продемонструвати, чим багатий сільськогосподарський Мейкомб.
— Хтось зім’яв мій костюм! — крикнула я в розпачі.
На допомогу прибігла місіс Мерівезер, розправила сітку і втиснула мене всередину.
— Як ти там, Всевидько? — запитав Сесіл.— У тебе голос, наче з підземелля.
— У тебе теж,— відповіла я.
Оркестр заграв гімн, чути було, як люди в залі підвелися. Потім забив барабан. Стоячи за столиком поряд з оркестром, місіс Мерівезер оголосила:
— “Округ Мейкомб — per aspera ad astra”.
Знову забив барабан.
— Це означає,— переклала місіс Мерівезер для невігласів, — з багна — до зірок.— І додала невідомо нащо: — Жива картина.
— Наче так ніхто не догадався б,— прошепотів Сесіл, та на нього відразу ж зацитькали.
— Кожний у нашому місті знає,— шепнула я ледь чутно.
— Але ж багато приїхало з околиць,— сказав Сесіл.
— Замовкніть там! — почувся чоловічий голос, і ми принишкли.
Місіс Мерівезер почала сумовито оповідати про округ Мейкомб. Майже кожне її речення супроводжувалося барабанним боєм. Вона говорила про те, що наш округ найстаріший у штаті, що колись він був частиною територій Міссісіпі і Алабами, що першою білою людиною, нога якої ступила в ці незаймані ліси, був п’ятиюрідний дідусь нашого судді в справах успадкування, що цей білий першовідкривач зник у лісі безслідно. Потім сюди прийшов безстрашний полковник Мейкомб, на честь якого й названо наш округ.
Генерал Ендрю Джексон наділив його владою, але недоречна самовпевненість полковника Мейкомба, невміння орієнтуватися накликали нещастя на всіх, хто брав з ним участь у битвах з індіанцями племені Струмок. Полковник Мейкомб будь-що хотів відвоювати цей край для демократії, одначе його перший похід був для нього й останнім. За наказом, одержаним через гінця-індіанця з дружнього племені, він мав рухатися на південь. По лишайнику на дереві полковник визначив, де південь; підлеглим, які наважилися вказати на його помилку, не дав і рота розкрити. Він вирушив у похід, сповнений рішучості розгромити ворога, а натомість завів своє військо далеко на північний захід, у глухі лісові нетрі, звідки їх зрештою вивели поселенці, що рухалися в глиб країни.
Щонайменше півгодини присвятила місіс Мерівезер подвигам полковника Мейкомба. Я тим часом зробила відкриття: якщо зігнути коліна, то ноги ховаються під костюмом і можна хоч трошки посидіти. Не довго думаючи, я сіла, деякий час слухала монотонну оповідь місіс Мерівезер у супроводі барабана і скоро заснула.
Згодом мені розповіли, що коли урочиста церемонія з небувалим піднесенням досягла фіналу, місіс Мерівезер спокійно проказала “Шинка!”, будучи певна, що шинка з’явиться негайно, як з’явилися сосни і квасоля. Вона чекала кілька секунд, потім покликала голосніше “Шинка!”, але марно. Тоді місіс Мерівезер заволала: “Шинка!!!”
Я, певно, у сні почула її голос, а може, мене розбудив оркестр — заграли гімн південних штатів, але саме в ту хвилину, коли місіс Мерівезер урочисто винесла на сцену державний прапор, з’явилася на сцені і я. Не те, щоб я вибрала цю хвилину навмисно,— ні, я просто подумала, що мені краще бути там, де всі.
Згодом мені розповідали, ніби суддя Тейлор вискочив із залу і так сміявся, ляскаючи себе руками по колінах, що місіс Тейлор змушена була принести йому води і якусь пілюлю.
Успіх місіс Мерівезер був незаперечний, схвильовані глядачі виражали своє захоплення оплесками і радісними вигуками, а проте вона потягла мене за лаштунки і сказала, що я зіпсувала її живу картину. Настрій у мене був такий, що хоч сядь та плач. Джем, прийшовши до мене, поспівчував мені. Він сказав, що звідти, де він сидів, мене майже не було видно. Не розумію, як він догадався, що мені так кепсько, адже я ще не вилізла з костюма, але сказав — я все робила як треба, тільки трохи запізнилася з виходом, та й годі. Джем ставав схожим на батька, вмів підбадьорити людину, коли у неї важко на серці. Але і Джемові не пощастило вмовити мене показатися на люди. Він погодився зачекати за лаштунками, поки спорожніє зал.
— Всевидько, хочеш зняти свою прикрасу? — запитав він.
— Ні, хай буде,— відповіла я.
Мені не хотілося, щоб хтось бачив, яка я нещасна.
— Підвезти вас додому? — запитав хтось.
— Ні, сер, дякую,— відповів Джем.— Нам недалеко.
— Остерігайтеся привидів,— порадив той самий голос.— Точніше, хай привиди остерігаються Всевидька.
— Уже майже нікого немає в залі,— сказав Джем.— Ходімо.
Ми пішли через зал у коридор, потім східцями на вихід і поринули в густу темряву. З другого боку школи ще стояло кілька машин, але світло їхніх фар не могло розсіяти темряви.
— Якби котрась із них поїхала у нашому напрямку, нам було б видніше,— пояснив Джем.— Слухай, Всевидько, давай я триматиму тебе за кісточку, а то ще впадеш.
— Не впаду, мені видно.
— Але ти можеш втратити рівновагу.
Я відчула, як щось легенько стиснуло мені голову, і догадалася: це Джем ухопився рукою за верхній кінець шинки.
— Це ти?
— Так…
Ми пішли через темний шкільний двір, дивлячись весь час під ноги, але даремно — навіть ніг не було видно.
— Джем,— раптом обізвалась я,— я забула туфлі, вони там, за сценою.
— Що ж, ходімо назад.
Але тільки-но ми підійшли до залу, як погасло світло.
— Забереш завтра,— порадив Джем.
— Завтра ж неділя,— заперечила я, коли Джем повернув мене, щоб іти додому.
— Попроси сторожа, може, він тебе впустить… Всевидько!..
— Що?
— Ні… нічого.
Джем довго мовчав. Цікаво, про що він думає. Сам скаже, як захоче, мабуть, коли прийдемо додому. Я відчувала, як його рука все сильніше стискувала мою голову… о, це вже надто…
— Джем, що ти робиш?
— Помовч хвилинку, Всевидько,— сказав він, не відпускаючи мою голову. Далі ми йшли мовчки.
— Хвилина вже минула,— сказала я.— Про що ти весь час думаєш? — Я повернулася, хотіла глянути на нього, але було так темно, що я навіть обличчя не розгледіла.
— Мені щось причулося,— сказав він.— Заждімо хвилинку.
Ми стали.
— Чуєш що-небудь? — запитав Джем.
— Ні.
Не пройшли ми й п’яти кроків, як він зупинив мене знову.
— Джем, я бачу, ти хочеш налякати мене. Нічого не вийде — я вже не маленька…
— Помовч,— перебив він мене, і я зрозуміла, що він не жартує.
Ніч була тиха. Я навіть чула, як поруч дихає Джем. Легенький подув вітру торкався моїх ніг, скидалося, що ніч буде вітряна. Це була тиша перед бурею. Ми прислухалися.
— Може, то собака? — сказала я.
— Ні, не те,— відповів Джем.— Коли ми йдемо, я щось чую, а зупинимось — не чую.
— Може, це мій костюм шелестить. О, знаю, це святі за тобою ув’язалися — адже сьогодні такий день…
Мені хотілося заспокоїти не стільки Джема, скільки себе, бо тільки-но ми рушили, я теж щось почула і зрозуміла, що то не костюм шелестить.
— Чи не Сесіл часом?— висловив свою догадку Джем.— Цього разу у нього нічого не вийде. Не поспішай — хай не думає, що ми боїмося.
І ми ледве переставляли ноги. Я не розуміла, як Сесіл досі не наткнувся на нас, якщо він ішов слідом.
— А я тебе бачу, Всевидько,— сказав Джем.
— Як же так? А я тебе не бачу.
— На костюмі смужки сала світяться. Місіс Креншо зробила їх світною фарбою, тепер вони світяться. Я тебе добре бачу, певно, й Сесіл бачить не гірше, тому й тримається на відстані.
Хай не думає, що захопить нас зненацька, і я, обернувшись, гукнула з усієї сили:
— Сесіл Джейкобс — мокра курка!
Ми зупинилися. Ніхто не обізвався, тільки десь біля школи відгукнулася луна: “Мо-о-кра ку-у-рка”.
— Зараз я його спіймаю,— сказав Джем.— Ге-е-й!
“Ге-ей-ге-ей-ге-ей”,— долинуло від школи.
Щось не схоже на Сесіла — він так довго не терпів би. Якщо вже йому один раз пощастило, то він пророблятиме цей трюк без кінця. Він уже давно скочив би на нас. Джем зупинив мене знову. Потім сказав тихо:
— Всевидько, ти можеш зняти з себе цю бутафорію?
— Можу, але ж на мені майже нічого не лишиться.
— Твоє плаття у мене.
— Я не зможу його надіти в темряві.
— Ну, гаразд,— відповів Джем.
— Джем, тобі страшно?
— Ні. Певно, дуб уже десь недалеко. А там і дорога близько, вуличний ліхтар світить.
Джем говорив повільно, спокійним, рівним голосом. Цікаво, невже він все ще думає, що це Сесіл?
— Джем, давай заспіваємо.
— Не треба, Всевидько. Іди тихо.
Ми посувалися повільно — адже в темряві дуже легко збити палець або спіткнутися об камінь. Ми з Джемом про це не забували, до того ж я була боса. Може, це листя на дереві шелестить, хоч і вітру нема, та й дерев, крім дуба, немає.
Наш невидимий супутник човгав ногами, ніби на ногах у нього були важкі черевики. І він був у грубих полотняних штанях, а шелестіло зовсім не листя — це шаруділи його штани, коли він ішов: шарк-шарк.
Під ногами я відчула холодний пісок — отже, ми були біля дуба. Джем легенько стиснув мою голову. Ми зупинились і прислухалися.
Цього разу шарудіння позад нас тривало. Полотняні штани ще шаркнули кілька разів. Потім стало тихо. А потім наш невідомий супутник побіг прямо на нас. То був не дитячий біг.
— Тікай, Всевидько! Тікай! — крикнув Джем.
Я широко ступила вперед і трохи не впала: руки були наче зв’язані, і в темряві я втратила рівновагу.
— Джем, допоможи! Джем!
Щось зім’яло на мені сітку, заскреготів метал об метал, я впала на землю і відкотилась якнайдалі, намагаючись вивільнитися з дротяної пастки. Десь поруч хтось борсався, бив ногами об землю, шкрябав коріння. Хтось підкотився до мене — це був Джем. Він миттю скочив на ноги і потяг мене за собою, але далеко ми не пішли, бо, хоч голову та плечі я і встигла вивільнити, я все одно заплуталася.
Дорога була вже близько, коли Джем зненацька випустив мою руку і впав. І знову сутичка — вовтузилися поруч, раптом щось хруснуло, і Джем закричав не своїм голосом.
Я кинулася на крик і на когось наскочила, на чийсь м’який і великий живіт. Невідомий з несподіванки зойкнув і хотів схопити мене за руки, але вони були під костюмом. Живіт у нього був м’який, а руки — залізні. Він придушив мене так, що я не могла поворухнутися. Раптом хтось його схопив ззаду і повалив на землю, я ледве встояла на ногах. Мабуть, це Джем прийшов мені на допомогу.
Іноді трапляється, що людина не відразу зорієнтується. Так сталось і зі мною — я ніби закам’яніла. Шум поступово затихав, хтось захрипів, і знову навкруги тиша й темрява. І серед цієї тиші хтось важко дихає і спотикається. Ось він, здається, підійшов до дуба, схилився на нього і закашлявся так страшно, що аж схлипував і здригався.
— Джем!
Людина важко дихала і не відповідала.
— Джем!
Джем не відповів.
Людина відступила від дуба і почала щось шукати. Потім, застогнавши, потягла по землі щось важке. Я зрозуміла, що під дубом нас четверо.
— Аттікус?..
Важкою, непевною ходою людина попрямувала до дороги.
Я теж рушила до того місця, де, на мою думку, щойно стояв наш загадковий супутник, і, виставивши одну ногу вперед, почала поспіхом нишпорити нею навкруг. Скоро я на когось натрапила.
— Джем?
Я намацала босою ногою штани, пряжку пояса, гудзики, ще щось — не могла зрозуміти що, потім комір і обличчя. На обличчі жорстка щетина — це не Джем. Смерділо перегаром.
Мені здавалося, що я йду в напрямку дороги, хоч я й не зовсім була певна — адже мене багато разів повертали в різні боки. Я все-таки вийшла на дорогу і невдовзі помітила у світлі вуличного ліхтаря чоловіка. Він ішов непевною ходою — заважала якась ноша. Важко ступаючи, невідомий звернув за ріг вулиці. Він ніс Джема. Рука Джема безпорадно звисала і якось дивно погойдувалася.
Коли я дійшла до повороту, чоловік з ношею був уже в нашому дворі. Відчинилися двері, у світлі, що впало на подвір’я, на якусь мить завмерла постать Аттікуса. Потім він швидко збіг східцями вниз, і вони вдвох внесли Джема в будинок.
Коли я підійшла, вони вже зникли в коридорі. Назустріч мені бігла тітка Олександра.
— Подзвони докторові Рейнольдсу! — гукнув Аттікус з кімнати Джема.— Де Всевидько?
— Вона тут! — відповіла тітка Олександра і потягла мене за собою до телефону. Вона так поспішала, що я не встигала за нею.
— Тітонько, ви не турбуйтеся за мене,— сказала я,— дзвоніть швидше.
Вона схопила трубку.
— Юла Мей, прошу доктора Рейнольдса, швидше! Батько дома, Егнес? О господи, де він? Будь ласка, як тільки повернеться, скажи, щоб негайно йшов до нас. Будь ласка, негайно!
Тітка Олександра не називала себе — в Мейкомбі люди знали одне одного по голосу.
З кімнати Джема вийшов Аттікус.
Не встигла тітка Олександра закінчити розмову, як узяв трубку Аттікус. Швидко натиснув кілька разів на важіль і промовив:
— Юла Мей, будь ласка, з’єднайте мене з шерифом. Гек? Це Аттікус Фінч. Хтось напав на моїх дітей. Джема поранили. Між нашим будинком і школою. Я не можу одійти від хлопця. Прошу, поїдьте за мене подивіться, може, він ще не втік далеко. Сумніваюся, що ви його там знайдете, але коли знайдете, я хотів би глянути на нього. Закінчую, мені треба йти. Дякую, Гек.
— Аттікус, Джем помер?
— Ні, Всевидько. Доглянь за нею, сестро,— гукнув він, поспішаючи коридором.
Тремтячими пальцями тітка Олександра почала розплутувати мій пошматований костюм на погнутій дротяній сітці.
— Як ти себе почуваєш, дитино моя? У тебе нічого не болить? — питала тітка, звільняючи мене від лахміття.
Нарешті я вилізла з нього і полегшено зітхнула. Руки заніміли, на них виднілися невеличкі шестикутні відбитки. Я потерла їх, і стало трохи легше.
— Тітонько, Джем не помер?
— Ні, дитино, ні, він просто знепритомнів. Не знаю, наскільки серйозно його поранено, прийде доктор Рейнольдс— і ми про все дізнаємося. Що з вами сталося, Джін Луїзо?
— Не знаю.
Більше вона ні про що не питала. Принесла мені одежу; якби я була тоді трохи уважніша, то нагадала б їй, що вона зробила: тітку так приголомшила ця подія, що вона принесла мій комбінезон!
— Візьми, дитино, вдягнися,— сказала, подаючи мені одежу, яку так ненавиділа.
Тітка заспішила до Джема, потім вийшла до мене в передпокій. Погладила мене і знову зникла в кімнаті Джема.
Перед будинком зупинилася машина. Я знала ходу містера Рейнольдса так само добре, як і ходу свого батька. Він помагав нам з Джемом з’явитися на білий світ і пройти через усі відомі людині дитячі хвороби, він лікував Джема, коли той випав з нашої хатки на платані, з ним ми завжди були добрі друзі. Це тому, казав доктор Рейнольдс, що ми податливі, а то все було б інакше, проте ми не дуже цьому вірили.
Доктор зупинився на порозі.
— О господи! — вихопилось у нього. Він хотів підійти до мене, але зараз же додав:— Ну, ти, я бачу, хоч на ногах стоїш,— і повернув у другий бік. Доктор знав у нашому домі кожен закуток. Знав і те, що коли у мене були якісь прикрощі, то Джем вважав їх своїми.
Здавалося, минула вічність, перш ніж доктор Рейнольдс повернувся.
— Джем помер? — запитала я.
— І не збирається,— сказав доктор, присідаючи навпочіпки переді мною.— У нього на лобі гуля така самісінька, як у тебе, і ще поламана рука. А поглянь сюди, Всевидько… та ні, не повертай голови, дивися вбік. А тепер сюди. У нього складний перелом, судячи з усього, в лікті. Враження таке, ніби хтось намагався викрутити йому руку… тепер дивись на мене.
— То він не помер?
— Та ні ж! — Доктор Рейнольдс підвівся.— Сьогодні ми не так багато можемо зробити, треба покласти його якнайзручніше. Крім того, треба зробити рентгенівський знімок… Руку, певно, доведеться на деякий час узяти в гіпс. Ти тільки не турбуйся, рука заживе, й сліду не буде. У хлопців його віку швидко загоюється.
Розмовляючи, доктор Рейнольдс весь час пильно дивився на мене і мацав мою гулю, яка ставала дедалі більша.
— А як ти почуваєш, у тебе всі кістки цілі? — пожартував він.
Я всміхнулась.
— Отже, ви гадаєте, він живий?
Доктор Рейнольдс надів капелюх.
— Звичайно, я можу й помилитись, але, думаю, він навіть дуже живий. Симптоми недвозначні. Піди подивись на нього, а коли я повернуся, ми разом вирішимо остаточно.
Хода у доктора Рейнольдса була легка, молодеча. Цього не скажеш про містера Гека Тейта. Під його важкими кроками стогнали східці, він незграбно відчинив двері і так само, як доктор Рейнольдс, сказав “О господи!”, потім запитав:
— Ну, Всевидько, ти жива-здорова?
— Так, сер, я піду до Джема, Аттікус і всі там.
— І я з тобою,— сказав містер Тейт.
Тітка Олександра завісила лампу в головах у Джема рушником, і в кімнаті стало напівтемно. Джем лежав на спині. Одна щока у нього була розбита. Ліва рука трохи зігнута в лікті, але не в той бік, куди треба. Джем лежав похмурий.
— Джем…
— Він тебе не чує, Всевидько,— сказав Аттікус.— Він вимкнутий, як вимикають світло. Опритомнів було, але доктор Рейнольдс знову його усипив.
— Так, сер.
Я відійшла. Кімната Джема була велика і квадратна. Тітка Олександра сиділа в кріслі-гойдалці біля каміна. В кутку, нахилившись до стіни, стояв чоловік, який приніс Джема. Він був не з місцевих, я його не знала, певно, приїхав на вечір і випадково опинився поблизу, коли все трапилося. Почув наш крик і прибіг рятувати.
Аттікус стояв біля Джемового ліжка.
Містер Гек Тейт зупинився на порозі. В руках він тримав капелюх, кишеня штанів відстовбурчилася — там був ліхтарик. Містер Тейт був у мисливській куртці, бриджах і високих чоботях.
— Заходьте, Гек,— запросив Аттікус.— Ну, як? Знайшли когось? Не уявляю, який негідник міг учинити таку підлоту, але сподіваюся, ви знайшли його.
Містер Тейт гмикнув. Пильно глянув на чоловіка в кутку, кивнув йому головою, обвів поглядом кімнату — подивився на Джема, тітку Олександру, нарешті на Аттікуса.
— Сідайте, містер Фінч,— запропонував він люб’язно.
— Сідайте всі,— сказав Аттікус.— Ось вам стілець, Гек. Я принесу ще один із вітальні.
Містер Тейт сів за письмовий стіл Джема. Він ждав, поки повернеться і сяде Аттікус. Я не розуміла, чому батько не приніс стільця для чоловіка, що стояв у кутку, але Аттікус, певно, знає, що робить,— він краще обізнаний із звичаями і вдачею навколишніх фермерів, ніж я. Приїде, бувало, такий клієнт до батька, прив’яже мула десь на подвір’ї, під платаном, і не заходить у дім — так і розмовляють з Аттікусом на задній веранді. Цьому, певно, було затишніше стояти в кутку.
— Містер Фінч,— сказав шериф,— я хочу розповісти, що я там знайшов. Найшов дитяче плаття — воно там у машині. Це твоє плаття, Всевидько?
— Так, сер, якщо це плаття рожеве з мереживом, то це моє,— відповіла я.
Містер Тейт поводився так, ніби давав свідчення в суді. Він любив розповідати все по-своєму, і щоб ні прокурор, ні захист йому не заважали, хоч, правда, така манера висловлюватися вимагала іноді чимало часу.
— Крім того, я знайшов там кілька дивних клаптиків тканини невиразного темно-брунатного кольору…
— Це з мого костюма, містер Тейт.
Руки містера Тейта ковзнули по колінах. Потім він потер ліву руку і почав оглядати поличку каміна, далі його, здається, зацікавив і сам камін. Нарешті почав обмацувати пальцями довгого носа.
— В чому річ, Гек? — запитав Аттікус.
Містер Тейт почухав потилицю.
— Там під дубом лежить Боб Юел, між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Юел мертвий, містер Фінч.
