«Вікентій Прерозумний» читати – Ярослав Стельмах

«Вікентій Прерозумний» читати онлайн текст казкової повісті, що розповідає про пригоди хлопчика, який потрапив у минуле. Автор – Ярослав Стельмах.

«Вікентій Прерозумний» читати

Казкова повість про пригоди, яких зазнав піонер Віка, єдиножди сумнящеся у доцільності обов’язкової освіти і возомниша о собі премного.

Розділ І

Сумнолистого жовтневого полудня брів Віка додому. Ніщо не радувало його — ні погожий суботній день, ані завтрашній вихідний. На душі в хлопця шкребли коти. І не ті коти, яких часто ще можна бачити в рамочках на стінах квартир або ж базарного дня у тьоть чи дядь з червоними обличчями — пухнастеньких котиків з голубими очима й рожевими бантиками на шиях, — а брудні й жилаві коти, королі задвірків і горищ, котрі пружнисто никають містом, зневажливо скалячись на перехожих. Ті коти, що не вагаючись і миті, заводять одчайдушні бійки за парканами чи просто на вулицях і виповнюють моторошним нявчанням тишу поснулих вулиць уночі.

І от сьогодні, тільки-но Віка вийшов із школи, п’ятеро чи шестеро харцизяк і допалися до його душі.

А причиною цьому була сьогоднішня ж таки розмова із класним керівником Людмилою Петрівною.

— Вікентію, — мовила після п’ятого уроку Людмила Петрівна, — ти мене дивуєш. Більше того — непокоїш. Четвертий клас — це вже, можна сказати, поріг зрілості. Після четвертого класу ти підеш до п’ятого, станеш майже дорослим. То хіба можна отак от ставитися до своїх прямих обов’язків — до навчання? Ну перші дні — я ще розумію. Спогади про літо, відвик сидіти за підручниками… Хоча от, наприклад, Мишко! Усі канікули трудився над оповіданням про красу рідного краю.

А Сашко ліпив скульптуру. І це нічого, що сюжетну лінію Мишко запозичив у Квітки-Основ’яненка, а описи природи у Гоголя; це нічого, шо Сашко ліпив самого себе, — у дітей є почуття прекрасного, і вони намагаються зміцнити й розвинути його. Я певна: згодом хлопці писатимуть свої оригінальні твори і ліпитимуть портрети шкільних товаришів, учителів, а то й ще кого… А що робив улітку ти? Зрозумій мене правильно. Я не хочу втручатися, гм… у твое особисте життя, але мені хотілось би знати, чим живеш ти, про що думаєш, чому віддаєш вільний час. Га, Вікентію?

Віка зосереджено мовчав. Ну що він робив? Гуляв, грався з хлопцями, ходив у кіно, дивився телевізор, бігав, стрибав, повзав, лазив по деревах, катався на велосипеді, їздив до бабусі в Малин. І зовсім не думав розвивати в собі почуття прекрасного.

— Полишимо літо. — вела далі Людмила Петрівна. — Воно минуло. Чому ще й досі ти не взявся за голову й за підручники? Двійка з математики, трійка з української, трійка з природознавства, двійка з історії — ось твої оцінки за минулий тиждень. Скромно, занадто скромно! А ти ж не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так — я тебе і не чіпала б. Живи собі як хочеш, дурій собі — і слова не сказала б. А можеш же вчитися, можеш. І вчителі це кажуть. А без знань, Вікентію, у наш час… Було б то раніше — тоді, може, інше діло. Сидів би собі на возі — волів поганяв, А нині на “цоб-цабе” далеко не заїдеш. Тож візьмися за розум і підтягнись, підтягнись, бо вже й кінець чверті не за горами.

Од неприємної згадки хлопчина мотнув головою, витрушуючи з неї недавню розмову, і розглянувся.

Він стояв у скверику. Колись саме на цьому місці височіли укріплення старого міста, кована залізом брама важко дивилась у далечінь, розчинялась до гостей чи мандрівних купців і замикалася наглухо на першу ознаку небезпеки. Колись тут… Ет, навіщо гадати, що було тут колись, якщо сам ти цього ніколи не побачиш, і навіть найкращий і найточніший підручник у світі не передасть, не відтворить у твоїй уяві те незнане, поховане віками життя.

Віка поминув старовинні руїни, зиркнув недбало на прикріплену до них табличку, що сповіщала: “Пам’ятка старовини, залишки фортифікаційної споруди XII-XIII століть, охороняється державою”, пройшов у глуху алейку і опустився на лаву. Додому йти не хотілося.

Було безлюдно й тихо у скверику, сонце не по-осінньому припікало, і Віка, сидячи на вишаруваній, списаній юними і не тільки юними грамотіями лаві, розімліло замислився.

Власне, не розмова з учителькою порушила його душевну рівновагу — до таких дрібниць хлопець давно звик, і не спогад про оцінки — із цими житейськими незгодами він досі теж якось мирився. Просто сьогодні, вкотре вже за роки щасливого дитинства, Вікою знов опанувало почуття приреченості. Вчитися не хотілось, а нікого ж це не обходить. Навіть якби хотілося раз на тиждень, єдиний разочок не виконати уроки на наступний день, ніхто й не подумає тебе запитати: “Чи хотів би ти не вчити на завтра англійську? Чи погодився б ти не піти завтра до школи?” Ні, про це годі й мріяти. Зате кожен вважає своїм обов’язком поцікавитись: “Ти вже зробив уроки?”, “Ну як, багато двійок нахапав?”, “А як ваш синочок учиться?”

І Віці спершу було незручно чути такі запитання — він червонів і думав, як відповісти. Але коли збагнув, що відповіді од нього не вимагають, поки мама чи тато завчено говорили: “Та знаєте, якийсь він у нас до навчання… Нічим не цікавиться”, — він спокійно стояв і, дивлячись у вічі дяді чи тьоті, скромно, але водночас із відчуттям власної гідності приязно усміхався.

“Як багато від нас вимагають, — думав Віка. — А яка сила-силенна предметів! Одразу й не перелічиш. І за кожен виставляють оцінки. А попереду, у старших класах, — фізика, хімія, триного… тригонометрія. Страшно й подумати! І все це я муситиму знати”.

Погляд його знову спинився на стародавніх руїнах, і плин Вічиних думок дещо змінив свій напрям.

“А як училися в той час, коли це каміння ще не було пам’яткою старовини, сім віків тому? Хіба тоді така була іноземна мова? Взагалі, мабуть, не було ніякої. А математика? Вмієш лічити — і то добре! А історія! Ха! — Віці навіть смішно стало за тодішню історію. — Не було ні Богдана Хмельницького, ні Наполеона, не було майже нічого. Якась куца була історія. Що там усе те вчити! За тиждень! Ну, за два. А як іще додати Вічині знання з інших предметів, його освіченість, кількість побачених кінофільмів, телепередач, уміння кататися на велосипеді і на роликах!..” Віці стало аж лячно. За ту далеку епоху, що він в ній не жив.

“Йой-йой, — думав він. — це ж тільки уявити собі. Скажімо, в нашому місті у ХІІ-ХІІІ століттях з’являюсь я. Ким би я тоді був? Звісно, князем мене не зробили б, ну а першим міністром, чи як їх там, боярином, — точно. Такого розумного, такого багатознаючого, такого… ну всякого. І це нічого, що я не зовсім, ну… дорослий. Навпаки, казали б: “Такий малий, а такий мудрий”. Ех, і я вже їм такого понарозказував би, такого їх навчив би, стільки всякого понапоказував би… У-у-у! Ну от хоча б телевізор! А літак! Автомобіль! Телефон! Пароплав! Відик! Касетник! Кулькова ручка! Колесо навчив би робити. Ні, колесо вони вже знали… О! Інкубатор! Хо-го! Чого б я їх тільки не навчив!”

І від отаких думок, від теплого не по-жовтневому сонця, від довколишньої тиші Віці стало приємно-приємно. Поганий настрій щез, а натомість замріло в густому повітрі щось неясне й незрозуміле, передчуття чогось поки що невідомого, але хорошого й близького. І, тамуючи дух од цього невиразного передбачення, Віка підхопився з лави й гайнув на вулицю.

Хвилин із п’ять він крутив на всі боки головою, але нічого особливого або ж такого, що хоча б на секунду полонило його увагу, не побачив. Знайома зелена вуличка з одно— й двоповерховими будиночками обабіч спускалася до пустирища, де хлопці з усієї околиці палили з усякого непотребу вогнища, пекли картоплю й рили окопи, граючись у війну. Тож геть розчаровано Віка подавсь униз, плекаючи надію зустріти на пустирі когось із друзяк. Додому, як було вже сказано, йти не хотілося.

Кінець ознайомчого фрагменту….

«Вікентій Прерозумний» скорочено читати

Автор переказу – Гнатюк Юлія

Розділ І

Одного жовтневого дня четвертокласник Віка повертався зі школи в поганому настрої. Його засмучувала розмова з класною керівницею Людмилою Петрівною, яка дорікала хлопцеві за погане навчання та закликала взятися за розум. Учителька нагадала про його низькі оцінки й порівняла його з однокласниками, які влітку займалися творчістю.

Віка не любив учитися і часто думав, що від дітей вимагають надто багато. Сидячи в міському сквері біля старовинних руїн, він розмірковував про те, як легко було жити людям багато століть тому. Хлопцеві здалося, що якби він потрапив у XII–XIII століття, то став би там найрозумнішою людиною, адже знає про безліч сучасних винаходів і має значно більше знань, ніж люди того часу.

З такими думками Віка пішов до пустиря, де часто гралися хлопці. По дорозі він помітив дивне оголошення: у пункті прийому склопосуду лише сьогодні працює «Продавець чудес». Зацікавлений, хлопець поспішив туди.

Коли він зайшов усередину, його зустрів дивакуватий молодик із борідкою. Незнайомець назвав себе продавцем чудес і заявив, що знає про Віку все. Він пояснив, що чудеса не продає, а дарує, і запропонував хлопцеві загадати бажання.

Спочатку Віка хотів попросити канікули або гарні оцінки, але продавець переконував його, що це дрібниці. Він сказав, що хлопцеві потрібен особливий урок, який допоможе зрозуміти щось важливе для життя. Після короткої розмови дивний чоловік заявив, що вже вибрав для Віки найкращий подарунок.

Несподівано хлопець опинився надворі. Будка була замкнена, а звичайний приймальник пляшок запевнив, що нікого тут не було. Збентежений Віка побіг геть і випадково впав у яму.

Коли він вибрався нагору, усе навколо змінилося. Зникли будинки, пустир перетворився на зелений видолинок, а неподалік височіли могутні міські укріплення з вежею та брамою. Біля входу стояли озброєні вартові в шоломах і кольчугах.

Віка зрозумів, що потрапив у зовсім інший час. Один із вартових підійшов до нього і суворо запитав: “— Ти хто єси?”

 Розділ II

Коли Віка побачив біля міської брами озброєних вартових, він спробував пояснити, хто він такий і звідки прийшов. Але його слова про школу, скверик і молочний магазин видалися чоловікам дуже підозрілими. Вартові вирішили, що хлопець є вивідувачем, тобто шпигуном, зв’язали йому руки та відправили до князя.

Верхи на коні Віку привезли через місто. Дорогою він побачив, що навколо немає жодних сучасних будинків чи магазинів. Замість них стояли дерев’яні хати, частоколи та стародавні споруди. Хлопець остаточно переконався, що потрапив у часи Київської Русі.

У княжому теремі його привели до князя. Там були також боярин Онисим і літописець. Вартові розповіли, що затримали підозрілого хлопця. Спочатку Віка хотів пояснити правду, але зрозумів, що йому ніхто не повірить. Тоді він згадав свої мрії про те, як зміг би здивувати людей минулого своїми знаннями.

Хлопець почав упевнено говорити про себе та свої знання. Потім він розповів князю про дивовижні речі майбутнього: електрику, лампочки, радіо, телефон, автомобілі, телевізори, холодильники, ліфти, поїзди, трактори та багато інших винаходів. Для людей того часу все це звучало як справжнє чаклунство.

Князь був захоплений почутим і повірив хлопцеві. Він вирішив, що Віка надзвичайно мудрий і освічений. Навіть боярин Онисим уже не міг знайти переконливих доказів проти нього. Незабаром до зали зібралося багато людей, які з подивом слухали розповіді незвичайного гостя.

Князь покликав свого сина Минька і наказав йому брати приклад із Віки. Він був переконаний, що саме наука зробила хлопця таким розумним. Віка ж ще більше загордився собою і почав вихваляти власні знання.

Тоді князь запропонував Віці залишитися в його князівстві назавжди та стати наставником княжича. Хлопець відмовився, пояснивши, що має повертатися додому. Проте князь не здавався і почав показувати, як добре навчається його син. Коли княжич читав стародавні тексти, Віка зрозумів, що майже нічого не розуміє зі староруської мови. Він швидко змінив тему, щоб ніхто цього не помітив.

Захоплений князь нагородив хлопця дорогоцінною гривною, призначив своїм першим радником і пообіцяв подарувати йому терем та землі. Усі присутні були вражені такою честю. Лише бояри почали перешіптуватися між собою і дивитися на Віку дедалі недовірливіше.

Не помічаючи небезпеки, хлопець радів своєму успіху. Він був упевнений, що завдяки знанням людини XX століття легко перевершить усіх мешканців давнього міста. Разом із князем і його почтом Віка вирушив на святковий бенкет, навіть не підозрюючи, що попереду на нього чекають нові випробування.

 Розділ IІІ

Князь запросив усіх на бенкет на честь нового радника. У великій залі стояв довгий стіл, заставлений різноманітними стравами: печеним м’ясом, рибою, грибами, медами та іншими наїдками. Гості із задоволенням чекали початку святкування.

Під час приготувань боярин Онисим навмисне підставив ніжку хлопчикові Линьку, який ніс коржі. Той упав і розсипав їх. Віка одразу заступився за хлопця. Князь підтримав його і наказав Онисиму не чіпати слугу.

Після цього князь урочисто оголосив, що Віка стане його першим радником і допоможе запровадити в князівстві корисні нововведення. Від цих слів хлопець ще більше загордився. Він уявляв, як залишиться тут назавжди, стане знаменитим мудрецем і навіть увійде в історію як Вікентій Прерозумний.

Під час бенкету співець виконав билину про мудрого Вольгу. Князь сказав, що ця пісня нагадує йому самого Віку. Тоді хлопець знову почав розповідати про винаходи майбутнього: літаки, автомобілі, телефони та інші дивовижі.

Князь попросив пояснити, як працюють ці речі. Спочатку Віка впевнено почав розповідати про автомобіль. Але коли його запитали, як саме працює двигун і чому крутяться колеса, хлопець не зміг дати зрозумілої відповіді. Він знав назви деталей, але не розумів принципу їхньої роботи.

Потім князь попросив пояснити про телефон. Віка описав його зовнішній вигляд і призначення, але коли запитали, чи може він зробити такий пристрій, змушений був визнати, що не зможе.

Те саме сталося з електрикою. Хлопець знав, що вона існує, але не міг пояснити, що це таке і як вона працює. Після цього почали згадувати інші винаходи — телевізор, радіо, ліфт, холодильник, трактор. На всі запитання Віка не знаходив відповідей.

Гості зрозуміли, що хлопець лише знає назви речей, але не розуміє їхньої суті. У залі почали лунати насмішки та обурені вигуки. Люди називали його брехуном, самозванцем і ошуканцем.

Особливо радів Онисим. Він заявив, що одразу розкусив Віку і зрозумів, що той лише вигадує небилиці. Боярин навіть запропонував суворо покарати хлопця.

Князь теж відчув себе обдуреним. Він сказав, що Віка змарнував час поважних людей і ввів усіх в оману. Тому вирішив скликати наступного дня раду, щоб визначити покарання. А поки що наказав ув’язнити хлопця в порубі.

Перед тим як вартові вивели Віку із зали, князь зняв із його шиї золоту гривну, яку сам подарував раніше. Під презирливими поглядами гостей хлопець залишив бенкетну залу. Ще зовсім недавно він входив сюди як шанований мудрець і радник князя, а тепер виходив як звичайний ошуканець і в’язень.

Розділ IV 

Після бенкету двоє воїнів повели Віку вузькими темними переходами княжого терема. Хлопець розумів, що його мрії про славу й могутність у XIII столітті розсипалися. Його більше не вважали мудрецем, а чекало лише покарання.

За наказом боярина Онисима Віку замкнули не в далекому порубі, а в тісній комірчині за стайнею. Усередині були лише старе сіно та розбита бочка. У темряві хлопець чув, як за перегородкою тупають і форкають коні, і від цього сам почувався ще самотнішим.

Сидячи в комірчині, Віка почав думати про свою помилку. Він зрозумів, що мріяв про минуле лише поверхово і насправді не знав, чим міг би бути корисний людям того часу. Його знання виявилися уривчастими назвами без справжнього розуміння.

Раптом надворі почувся знайомий голос княжича Минька. Той скаржився сам собі на важке навчання, мріяв жити в часи, коли не треба було вчитися грамоти й грецької мови. Віка почув у цих словах власні недавні думки й замислився ще більше.

Невдовзі до комірчини тихо підійшов Линько — хлопець, за якого Віка заступився на бенкеті. Він відчинив двері й запропонував утекти. Линько попередив, що бояри хочуть покарати Віку вже цієї ночі.

Хлопці крадькома рушили двором, ховаючись між клунь і прибудов. Біля потайної хвіртки їх мало не викрив собака, але Линько заспокоїв його. Виявилося, що пса теж звуть Онисим — на честь боярина.

Вибравшись за межі терема, друзі побігли нічними вуличками до міського валу. Линько знав безпечне місце, де можна було спуститися вниз мотузкою. Він допоміг Віці перелізти через укріплення й подарував на прощання власноруч зробленого глиняного свистика-півника.

Спустившись у рів і вибравшись на дорогу, Віка вже майже вірив, що врятувався. Та раптом почувся тупіт копит і крики переслідувачів. Воїни на чолі з Онисимом шукали втікача.

Рятуючись, хлопець кинувся вперед і вдруге за день провалився в яму. У ту ж мить усе навколо змінилося: він опинився у знайомій будці пункту прийому склопосуду. Над ним стояв сердитий приймальник посуду й сварився, що хлопець знову заліз усередину.

Переляканий, Віка вискочив надвір і побачив звичайну сучасну вулицю. Ніяких валів, вартових чи княжих хороми вже не було. Він полегшено зрозумів, що повернувся у свій час.

Та коли хлопець розкрив долоню, там лежав подарований Линьком глиняний свистик-півник. Отже, пережите було не просто сном.

Віка побіг додому радісний і схвильований. Йому хотілося швидше побачити батьків, повернутися до свого звичайного життя і вже зовсім по-іншому подумати про школу та навчання.

Автор переказу – Гнатюк Юлія