«Батько Горіо» читати. Оноре де Бальзак

Ежен спустився вечеряти, коли Бьяншон знову піднявся нагору. Потім вони всю ніч по черзі чергували біля хворого: один читав свої медичні книжки, другий писав матері й сестрам. Наступного дня симптоми, що з’явилися у хворого, за словами Бьяншона, були доброю ознакою; але вони вимагали безперервного догляду, на який були здатні лише двоє студентів, і описувати його тут неможливо, не порушивши цнотливої фразеології тієї епохи. П’явки, поставлені на виснажене тіло добряги, супроводжувалися припарками, ножними ваннами та медичними процедурами, які вимагали, до того ж, сили й самовідданості обох молодих людей. Пані де Ресто не прийшла; вона прислала по свої гроші посильного.

— Я думав, вона сама прийде. Але, мабуть, так навіть краще: вона б стривожилася, — сказав батько, ніби радіючи цій обставині.

О сьомій вечора Тереза принесла листа від Дельфіни.

«Що ж ви робите, мій друже? Щойно покохавши мене, ви вже починаєте нехтувати мною? У своїх одвертих зізнаннях, які ви виливали з серця в серце, ви показали мені надто прекрасну душу, щоб належати не до тих людей, які назавжди залишаються вірними, побачивши, скільки відтінків мають почуття. Як ви сказали, слухаючи молитву Мозе: «Для одних це одна й та сама нота, для інших — безмежність музики!» Пам’ятайте, що сьогодні ввечері я чекаю на вас, щоб разом піти на бал пані де Босеан. Остаточно встановлено, що шлюбний контракт пана д’Ажуда сьогодні вранці підписано при дворі, а бідолашна віконтеса дізналася про це лише о другій годині. Весь Париж кинеться до неї, як народ заповнює площу Грев, коли там має відбутися страта. Хіба не жахливо йти дивитися, чи приховає ця жінка свій біль, чи зуміє гідно померти? Я, безперечно, не пішла б, мій друже, якби вже бувала в неї, але, мабуть, вона більше не прийматиме гостей, і всі мої зусилля виявилися б марними. Моє становище зовсім не таке, як у інших. До того ж я йду туди заради вас. Я чекаю на вас. Якби за дві години ви не були поруч зі мною, не знаю, чи пробачила б я вам цю зраду».

Растіньяк узяв перо й відповів так:

«Я чекаю на лікаря, щоб дізнатися, чи судилося вашому батькові ще жити. Він помирає. Я прийду повідомити вам вирок і боюся, що це буде смертний вирок. Ви побачите, чи зможете піти на бал. Тисяча ніжностей».

Лікар прийшов о пів на дев’яту і, не даючи сприятливого прогнозу, не вважав, що смерть має настати негайно. Він передбачив чергування поліпшень і погіршень, від яких залежатимуть життя й розум старого.

— Було б краще, якби він помер якнайшвидше, — такими були останні слова лікаря.

Ежен доручив батька Горіо турботам Бьяншона, а сам вирушив повідомити пані де Нусінген сумні новини, які, на його думку, ще не дозволяли їй, якщо вона була перейнята родинними обов’язками, віддатися будь-якій радості.

— Скажіть їй, нехай усе-таки розважається, — крикнув йому батько Горіо, який, здавалося, дрімав, але підвівся на ліжку тієї миті, коли Растіньяк виходив.

Молодий чоловік, убитий горем, постав перед Дельфіною і застав її вже причесаною, взутою — залишалося тільки вдягнути бальну сукню. Але, подібно до останніх мазків пензля, якими живописці завершують свої картини, останні приготування потребували більше часу, ніж сама основа полотна.

— Як же так, ви ще не вдягнені? — сказала вона.

— Але, пані, ваш батько…

— Знову мій батько! — вигукнула вона, перебивши його. — Але ви не вчитимете мене, чим я зобов’язана своєму батькові. Я давно знаю свого батька. Ні слова, Ежене. Я вислухаю вас лише тоді, коли ви зробите свій туалет. Тереза все приготувала у вас. Моя карета готова, беріть її й повертайтеся. Про батька поговоримо дорогою на бал. Треба виїхати раніше: якщо ми потрапимо в колону карет, то ще добре, коли встигнемо приїхати об одинадцятій.

— Пані!

— Ідіть! Жодного слова, — сказала вона, побігши до свого будуару по намисто.

— Та йдіть уже, пане Ежене, ви розсердите пані, — сказала Тереза, підштовхуючи молодого чоловіка, нажаханого цим витонченим батьковбивством.

Він пішов одягатися, поринаючи в найсумніші, найпохмуріші роздуми. Світ постав перед ним океаном багнюки, в який людина занурювалася по шию, варто було їй лише вмочити туди ногу. «Тут чинять тільки дрібні злочини!» — подумав він. Вотрен був величніший. Ежен побачив три великі прояви суспільства: Покору, Боротьбу й Бунт; Сім’ю, Світ і Вотрена. І не наважувався стати на чийсь бік. Покора була нудною, Бунт — неможливим, а Боротьба — непевною. Його думки повернулися до рідної сім’ї. Він згадав чисті почуття цього спокійного життя, пригадав дні, проведені серед людей, які його любили. Підкоряючись природним законам родинного життя, ці дорогі йому люди знаходили в ньому повне, тривале, безхмарне щастя. Попри свої добрі думки, він не відчув у собі мужності прийти до Дельфіни й сповідувати перед нею віру чистих душ, закликаючи її до Добродійності в ім’я Кохання. Його освіта вже дала свої плоди. Він уже любив егоїстично. Його проникливість дозволила йому розпізнати природу серця Дельфіни. Він передчував, що вона здатна пройти по тілу свого батька, аби тільки потрапити на бал, а в нього не було ні сили зіграти роль моралізатора, ні сміливості їй не догодити, ні чесноти її покинути. «Вона ніколи не пробачила б мені, що в цій обставині я мав рацію, а вона — ні», — подумав він. Потім він почав тлумачити слова лікарів, охоче переконуючи себе, що батько Горіо не так небезпечно хворий, як йому здавалося; зрештою, він нагромадив цілу купу вбивчих аргументів, щоб виправдати Дельфіну. Вона не знала, в якому стані перебуває її батько. Сам старий відправив би її на бал, якби вона прийшла його провідати. Часто суспільний закон, невблаганний у своїй формулі, засуджує там, де очевидний злочин виправдовується незліченними змінами, які вносять у життя сімей відмінності характерів, різноманітність інтересів і становища. Ежен хотів обдурити самого себе, він був готовий пожертвувати перед своєю коханкою власною совістю. За два дні все змінилося в його житті. Жінка внесла в нього свої безлади, затьмарила родину, усе підпорядкувала власним інтересам. Растіньяк і Дельфіна зустрілися за обставин, які мали випробувати одне на одному найгостріші насолоди. Їхня пристрасть, до того добре підготовлена, зростала завдяки тому, що вбиває пристрасті, — насолоді. Оволодівши цією жінкою, Ежен зрозумів, що доти лише бажав її. Він покохав її тільки наступного дня після щастя; можливо, любов — це лише вдячність за насолоду. Негідну чи піднесену, він обожнював цю жінку за насолоди, які приніс їй у посаг, і за всі ті, що отримав від неї; так само Дельфіна любила Растіньяка, як Тантал любив би янгола, що прийшов би втамувати його голод або напоїти пересохле горло.

— Ну то як, як мій батько? — запитала пані де Нусінген, коли він повернувся, вже в бальному вбранні.

— Надзвичайно погано, — відповів він. — Якщо ви хочете дати мені доказ своєї любові, ми побіжимо його провідати.

— Ну добре, — сказала вона, — але після балу. Мій добрий Ежене, будь милим, не читай мені моралі, ходімо.

Вони вирушили. Значну частину дороги Ежен мовчав.

— Що з вами? — запитала вона.

— Я чую передсмертне хрипіння вашого батька, — відповів він із ноткою докору.

І він із гарячою красномовністю молодості почав розповідати про жорстокий учинок, до якого пані де Ресто підштовхнула марнославна примха, про смертельну кризу, спричинену останньою жертвою батька, і про те, чого коштуватиме сукня з ламе Анастазі. Дельфіна заплакала.

«Я стану некрасивою», — подумала вона. Її сльози висохли.

— Я піду доглядати батька, не відходитиму від його ліжка, — повторила вона.

— Ага! Тепер ти така, якою я хотів тебе бачити, — вигукнув Растіньяк.

Ліхтарі п’ятисот карет освітлювали під’їзди до особняка де Босеан. По обидва боки освітлених дверей гарцювали жандарми. Вищий світ прибував у такій кількості, і кожен так поспішав побачити цю велику жінку в мить її падіння, що покої, розташовані на першому поверсі особняка, вже були переповнені, коли пані де Нусінген та Растіньяк увійшли туди. Відтоді як увесь двір кинувся до Великої Мадемуазель, у якої Людовік XIV відбирав її коханця, не було ще такого блискучого сердечного нещастя, як те, що спіткало пані де Босеан. За цих обставин остання представниця майже королівського Бургундського дому виявилася вищою за своє горе й до останньої миті панувала над тим світом, марноти якого прийняла лише для того, щоб вони служили тріумфу її пристрасті. Найвродливіші жінки Парижа оживляли її салони своїми туалетами й усмішками. Найвизначніші придворні, посли, міністри, уславлені люди всякого роду, прикрашені хрестами, орденськими зірками та різнобарвними стрічками, тіснилися навколо віконтеси. Оркестр наповнював звуками музики позолочені склепіння цього палацу, спорожнілого для своєї королеви. Пані де Босеан стояла перед своїм першим салоном, приймаючи своїх удаваних друзів. Убрана в біле, без жодної прикраси у волоссі, просто заплетеному в косу, вона здавалася спокійною і не виявляла ні болю, ні гордості, ні удаваної радості. Ніхто не міг прочитати її душі. Можна було подумати, що перед вами мармурова Ніоба. Своїм найближчим друзям вона часом усміхалася насмішкувато; але для всіх вона залишалася такою самою, якою була завжди, і настільки добре являла собою ту саму жінку, якою бувала, коли щастя осявало її своїми променями, що навіть найбільш байдужі захоплювалися нею, як молоді римлянки аплодували гладіаторові, який умів усміхатися, помираючи. Здавалося, весь світ убрався, щоб попрощатися з однією зі своїх володарок.

— Я боялася, що ви не прийдете, — сказала вона Растіньякові.

— Пані, — відповів він схвильованим голосом, сприйнявши ці слова як докір, — я прийшов, щоб залишитися останнім.

— Добре, — сказала вона, беручи його за руку. — Ви, можливо, єдиний тут, кому я можу довіряти. Друже мій, кохайте жінку, яку зможете любити завжди. Не покидайте жодної.

Вона взяла Растіньяка під руку й повела його до канапи в салоні, де грали в карти.

— Ідіть до маркіза. Жак, мій камердинер, проведе вас до нього й передасть вам листа. Я прошу його повернути мені моє листування. Гадаю, він віддасть вам усе. Якщо листи будуть у вас, підніміться до моєї кімнати. Мене попередять.

Вона підвелася, щоб вийти назустріч герцогині де Ланже, своїй найкращій подрузі, яка теж приїхала. Растіньяк пішов, послав по маркіза д’Ажуда до особняка Рошфід, де той мав провести вечір, і там його застав. Маркіз повів його до себе, передав студентові скриньку й сказав:

— Усі вони тут.

Він, здавалося, хотів поговорити з Еженом — чи то розпитати його про події на балу та про віконтесу, чи то зізнатися, що вже, можливо, шкодує про свій шлюб так само відчайдушно, як шкодував згодом, — але в його очах блиснула гордість, і він мав сумну мужність приховати свої найшляхетніші почуття.

— Не кажіть їй нічого про мене, мій любий Ежене.

Він із ніжно-сумним рухом потиснув Растіньякові руку й дав знак іти.

Ежен повернувся до особняка де Босеан, і його провели до кімнати віконтеси, де він побачив приготування до від’їзду. Він сів біля каміна, подивився на кедрову скриньку й поринув у глибоку меланхолію. Для нього пані де Босеан мала пропорції богинь «Іліади».

— Ах, мій друже, — сказала віконтеса, входячи й кладучи руку на плече Растіньяка.

Він побачив свою кузину в сльозах, з підведеними до неба очима; одна її рука тремтіла, друга була піднята. Вона раптом узяла скриньку, поставила її у вогонь і дивилася, як вона горить.

— Вони танцюють! Усі вони справно прийшли, тоді як смерть прийде пізно. Тсс! Мій друже, — сказала вона, приклавши палець до губ Растіньяка, який уже збирався заговорити. — Я більше ніколи не побачу ні Парижа, ні світу. О п’ятій ранку я вирушу, щоб поховати себе десь у глибині Нормандії. Від третьої години дня я була змушена готуватися, підписувати папери, займатися справами, я не могла послати нікого до… — Вона замовкла. Було певно, що його знайдуть у… Вона знову замовкла, пригнічена болем. У такі хвилини все завдає страждання, а деякі слова неможливо вимовити. — Зрештою, сьогодні ввечері я розраховувала на вас заради цієї останньої послуги. Я хотіла б дати вам доказ своєї дружби. Я часто думатиму про вас, бо ви здалися мені добрим і шляхетним, молодим і щирим серед цього світу, де такі якості трапляються так рідко. Я хочу, щоб ви часом згадували про мене. Ось, — сказала вона, озираючись довкола, — скринька, де я зберігала свої рукавички. Щоразу, коли я брала звідти рукавички перед балом чи виставою, я почувалася вродливою, бо була щаслива, і торкалася її лише для того, щоб залишити там якусь приємну думку. Тут багато мене, тут ціла пані де Босеан, якої більше не існує. Візьміть її. Я подбаю, щоб її доставили до вас, на вулицю д’Артуа. Пані де Нусінген сьогодні дуже гарна, кохайте її щиро. Якщо ми більше не побачимося, мій друже, будьте певні: я бажатиму вам щастя, вам, який був добрий до мене. Ходімо вниз, я не хочу, щоб вони думали, ніби я плачу. Переді мною вічність, там я буду сама, і ніхто не вимагатиме від мене пояснень за мої сльози. Ще один погляд на цю кімнату.

Вона замовкла. Потім на мить прикрила очі рукою, витерла їх, промила холодною водою й узяла студента під руку.

— Ходімо! — сказала вона.

Растіньяк ще ніколи не відчував такого сильного хвилювання, як те, що викликав дотик до цього болю, так шляхетно прихованого. Повернувшись до бальної зали, Ежен обійшов її разом із пані де Босеан — це була остання, витончена люб’язність цієї граційної жінки. Увійшовши до галереї, де танцювали, Растіньяк здивувався, побачивши одну з тих пар, які поєднанням усіх людських крас роблять величними. Йому ще ніколи не доводилося милуватися такими досконалими створіннями. Одним словом, чоловік був живим Антіноєм, і навіть його манери не руйнували чарівності, яку він справляв своїм виглядом. Жінка була феєю: вона зачаровувала погляд, полонила душу, хвилювала навіть найхолодніші почуття. Вбрання кожного з них якнайкраще гармоніювало з їхньою красою. Усі із задоволенням милувалися ними й заздрили щастю, яке сяяло в узгодженості їхніх поглядів і рухів.

— Боже мій, хто ця жінка? — запитав Растіньяк.

— О, безперечно, найвродливіша, — відповіла віконтеса. — Це леді Брендон, вона так само відома своїм щастям, як і красою. Вона пожертвувала всім заради цього молодого чоловіка. Кажуть, у них є діти. Але над ними завжди нависає нещастя. Кажуть, лорд Брендон присягнувся жахливо помститися своїй дружині та цьому коханцеві. Вони щасливі, але безперестанку тремтять від страху.

— А він?

— Як! Ви не знаєте красеня полковника Франкессіні?

— Того самого, що бився…

— Три дні тому, так. Його викликав на дуель син одного банкіра: він хотів лише поранити його, але, на нещастя, вбив.

— О!

— Що з вами? Ви тремтите, — сказала віконтеса.

— Нічого, — відповів Растіньяк.

Холодний піт стікав у нього по спині. Перед ним постав Вотрен зі своїм бронзовим обличчям. Герой каторги, який подавав руку героєві балу, змінив для нього сам вигляд суспільства. Невдовзі він побачив двох сестер — пані де Ресто та пані де Нусінген. Графиня була чудова, виставивши напоказ усі свої діаманти, які, безперечно, пекли її, бо носила вона їх востаннє. Якими б сильними не були її гордість і любов, вона не могла спокійно витримувати поглядів чоловіка. Це видовище аж ніяк не могло зробити думки Растіньяка менш сумними. Якщо в італійському полковникові він знову побачив Вотрена, то тепер під діамантами двох сестер він побачив убоге ложе, на якому лежав батько Горіо. Помітивши його меланхолійний настрій, віконтеса відпустила його руку.

— Ідіть! Я не хочу позбавляти вас задоволення, — сказала вона.

Невдовзі Дельфіна покликала до себе Ежена, щаслива від того враження, яке справляла, і бажаючи покласти до ніг студентові ті знаки пошани, які збирала у світі, де сподівалася стати своєю.

— Як вам Насі? — запитала вона.

— Вона, — відповів Растіньяк, — дисконтувала навіть смерть свого батька.

Близько четвертої ранку натовп у салонах почав рідшати. Невдовзі музика стихла. Герцогиня де Ланже та Растіньяк залишилися самі у великому салоні. Віконтеса, гадаючи, що застане там лише студента, прийшла після того, як попрощалася з паном де Босеаном, який пішов спати, повторюючи їй:

— Ви помиляєтеся, люба, що в такому віці хочете замкнутися від світу! Залишайтеся з нами.

Побачивши герцогиню, пані де Босеан не змогла стримати вигуку.

— Я здогадалася про все, Кларо, — сказала пані де Ланже. — Ви їдете, щоб більше не повернутися; але ви не поїдете, не вислухавши мене і не зрозумівши одна одну.

Вона взяла подругу під руку, повела до сусіднього салону і там, дивлячись на неї крізь сльози, обійняла та поцілувала в щоки.

— Я не хочу холодно з вами прощатися, люба, це було б для мене надто тяжким докором сумління. Ви можете покластися на мене, як на саму себе. Сьогодні ввечері ви були великою, і я відчула себе гідною вас, хочу вам це довести. Я завдала вам болю, я не завжди була справедливою, пробачте мені, люба: я відмовляюся від усього, що могло вас образити, я хотіла б забрати назад свої слова. Один і той самий біль поєднав наші душі, і я не знаю, котра з нас буде нещаснішою. Пана де Монтріво тут сьогодні не було, розумієте? Той, хто побачив вас на цьому балу, Кларо, ніколи вас не забуде. А я роблю останню спробу. Якщо зазнаю невдачі, піду до монастиря! А ви куди?

— У Нормандію, до Курcеля: кохати, молитися — аж до дня, коли Бог забере мене з цього світу.

— Ходімо, пане де Растіньяк, — схвильованим голосом сказала віконтеса, згадавши, що цей молодий чоловік чекає.

Студент схилив коліно, взяв руку своєї кузини й поцілував її.

— Антуанетто, прощавай! — продовжила пані де Босеан. — Будь щаслива. А ви щасливі, ви молоді, ви можете в щось вірити, — сказала вона студентові. — Відходячи з цього світу, я матиму, як деякі привілейовані вмираючі, навколо себе релігійні та щирі почуття!

Растіньяк пішов близько п’ятої ранку, побачивши пані де Босеан у її дорожній кареті й почувши її останнє прощання, змочене сльозами, які доводили, що навіть найвищі за становищем люди не стоять поза законами серця й не живуть без страждань, як хотіли б переконати в цьому деякі придворні з народу. Ежен повертався пішки до пансіону Вокер у сиру й холодну погоду. Його виховання завершувалося.

— Ми не врятуємо бідолашного батька Горіо, — сказав йому Бьяншон, коли Растіньяк увійшов до кімнати сусіда.

— Друже мій, — сказав Ежен, поглянувши на сплячого старого, — іди, далі живи тією скромною долею, якою ти обмежуєш свої бажання. А я в пеклі, і мушу там залишитися. Хай би що тобі говорили про світ, повір! Жоден Ювенал не зміг би змалювати його жах, прикритий золотом і коштовним камінням.

Наступного дня близько другої пополудні Растіньяка розбудив Бьяншон, який, змушений вийти, попросив його доглянути батька Горіо: протягом ранку стан старого значно погіршився.

— Старому залишилося не більше двох днів, а може, й шести годин життя, — сказав студент-медик, — і все ж ми не можемо припинити боротьбу з хворобою. Доведеться забезпечити йому дорогий догляд. Ми самі станемо його санітарами, але в мене немає ні гроша. Я вивернув йому кишені, перерив шафи — нуль. Я розпитав його в хвилину, коли він був при тямі, і він сказав, що не має жодного ліара. А в тебе що?

— У мене залишилося двадцять франків, — відповів Растіньяк, — але я піду їх зіграти, я виграю.

— А якщо програєш?

— Попрослю грошей у його зятів і дочок.

— А якщо вони тобі не дадуть? — запитав Бьяншон. — Зараз найнагальніше не гроші знайти, а обкласти старого гарячою гірчичною припаркою від ступнів до половини стегон. Якщо він закричить, це дасть нам надію. Ти знаєш, як це робиться. До того ж Крістоф тобі допоможе. А я зайду до аптекаря й поручусь за всі ліки, які ми там візьмемо. Шкода, що бідолаху не можна було перевезти до нашого госпіталю, там йому було б краще. Ходімо, я влаштую тебе біля нього, і не відходь від нього, поки я не повернуся.

Двоє молодих людей увійшли до кімнати, де лежав старий. Ежена налякав вигляд цього обличчя — перекошеного, білого й глибоко виснаженого.

— Ну що, тату? — сказав він, схиляючись над убогим ложем.

Горіо підвів на Ежена тьмяні очі й довго дивився на нього, не впізнаючи. Студент не витримав цього видовища, і його очі зволожилися сльозами.

— Бьяншоне, чи не потрібні на вікнах фіранки?

— Ні. Атмосферні умови вже на нього не впливають. Було б навіть надто добре, якби він відчував жар чи холод. Проте нам потрібен вогонь, щоб готувати відвари та багато чого іншого. Я пришлю тобі в’язки хмизу, їх нам вистачить, поки не дістанемо дров. Учора і цієї ночі я спалив твої дрова й усі поліна цього бідолахи. Було сиро, зі стін стікала вода. Я ледве зміг висушити кімнату. Крістоф її підмів — це справжня стайня. Я палив тут ялівець, бо надто вже смерділо.

— Боже мій! — сказав Растіньяк. — Але ж його дочки!

— Ось, якщо він попросить пити, дай йому це, — сказав інтерн, показуючи Растіньякові великий білий горщик. — Якщо почуєш, що він скаржиться, і живіт у нього буде гарячий та твердий, попроси Крістофа допомогти тобі поставити йому… ну, ти знаєш. Якщо раптом він сильно збудиться, якщо багато говоритиме, якщо, зрештою, виявить бодай невелику ознаку божевілля, не стримуй його. Це не буде поганою ознакою. Але пошли Крістофа до госпіталю Кошен. Наш лікар, мій товариш або я прийдемо поставити йому припікання. Сьогодні вранці, поки ти спав, ми влаштували велику консультацію зі студентом доктора Галля, головним лікарем Отель-Дьє та нашим лікарем. Ці панове вважають, що розпізнали цікаві симптоми, і ми стежитимемо за перебігом хвороби, щоб прояснити для себе кілька досить важливих наукових питань. Один із них припускає, що тиск сироватки, якби він сильніше діяв на один орган, ніж на інший, міг би спричинити особливі явища. Тож уважно слухай його, якщо він заговорить, щоб ми могли визначити, до якого роду думок належатимуть його слова: чи це будуть спогади, проникливі міркування, судження; чи займатиметься він матеріальними речами або почуттями; чи рахуватиме, чи повертатиметься до минулого; словом, ти маєш бути здатен скласти нам точний звіт. Можливо, хвороба охопить мозок одразу, і він помре таким недоумком, яким є тепер. У цих хворобах усе дуже дивне! Якби крововилив прорвався ось тут, — сказав Бьяншон, показуючи на потилицю хворого, — бувають випадки дивних явищ: мозок частково відновлює деякі свої здібності, і смерть настає повільніше. Серозні рідини можуть відхилитися від мозку й піти шляхами, перебіг яких можна визначити лише під час розтину. У лікарні Інкюрабль є один недоумкуватий старий, у якого випіт поширився вздовж хребта; він страшенно страждає, але живе.

— Вони добре розважилися? — запитав батько Горіо, який упізнав Ежена.

— Він тільки про своїх дочок і думає, — сказав Бьяншон. — За цю ніч він понад сто разів повторив мені: «Вони танцюють! На ній її сукня». Він називав їх на ім’я. Диявол мене забери, він змушував мене плакати своїми інтонаціями: «Дельфіно! Моя маленька Дельфіно! Насі!» Чесне слово, — сказав студент-медик, — можна було розтанути в сльозах.

— Дельфіна, — сказав старий, — вона тут, правда? Я так і знав. — І його очі знову набули шаленої жвавості: він почав вдивлятися в стіни та двері.

— Я спущуся сказати Сільві, щоб вона приготувала гірчичні припарки, — крикнув Бьяншон. — Зараз сприятлива мить.

Растіньяк залишився сам біля старого, сидячи в ногах ліжка й не зводячи очей із цієї страшної, болісної для погляду голови.

— Пані де Босеан тікає, цей помирає, — сказав він. — Великі душі не можуть довго залишатися в цьому світі. Бо як, зрештою, можуть високі почуття ужитися з дріб’язковим, нікчемним, поверховим суспільством?

У його пам’яті знову постали картини свята, на якому він побував, і різко контрастували з видовищем цього смертного ложа. Раптом знову з’явився Бьяншон.

— Слухай, Ежене, я щойно бачив нашого головного лікаря й увесь час біг сюди. Якщо в нього з’являться ознаки ясного розуму, якщо він заговорить, поклади його на довгу гірчичну припарку так, щоб вона огортала його від потилиці до попереку, і поклич нас.

— Любий Бьяншоне, — сказав Ежен.

— О, тут ідеться про науковий факт, — запалено відповів студент-медик, сповнений усієї пристрасті неофіта.

— Ну гаразд, — сказав Ежен, — отже, я єдиний, хто доглядатиме цього бідного старого з любові.

— Якби ти бачив мене сьогодні вранці, ти б так не казав, — відповів Бьяншон, не образившись на ці слова. — Лікарі, які вже давно практикують, бачать лише хворобу, а я, мій любий хлопче, бачу ще й хворого.

Він пішов, залишивши Ежена самого зі старим і в очікуванні нападу, який невдовзі й почався.

— А, це ви, моє любе дитя, — сказав батько Горіо, впізнавши Ежена.

— Вам краще? — запитав студент, узявши його за руку.

— Так, у мене голову стискало, наче в лещатах, але тепер відпускає. Ви бачили моїх дочок? Вони скоро прийдуть, прибіжать, щойно дізнаються, що я хворий. Вони так добре доглядали мене на вулиці Жюссьєн! Боже мій! Хотілося б, щоб моя кімната була чиста, коли вони прийдуть. Є тут один молодий чоловік, який спалив усі мої поліна.

— Я чую Крістофа, — сказав йому Ежен. — Він несе вам дрова, які посилає вам цей молодий чоловік.

— Добре! Але чим платити за дрова? У мене немає жодного су, дитя моє. Я все віддав, усе. Я живу з милостині. А сукня з ламе була хоча б гарна? (Ох, як мені боляче!) Дякую, Крістофе. Нехай Бог винагородить вас, хлопче; у мене вже нічого немає.

— Я добре заплачу і тобі, і Сільві, — сказав Ежен хлопцеві на вухо.

— Мої дочки сказали вам, що прийдуть, правда ж, Крістофе? Іди ще раз, я дам тобі сто су. Скажи їм, що мені недобре, що я хотів би їх обійняти, побачити ще раз перед смертю. Скажи їм це, але не надто їх лякай.

Крістоф за знаком Растіньяка вийшов.

— Вони прийдуть, — повторив старий. — Я їх знаю. Добра Дельфіна, якщо я помру, яке горе я їй завдам! І Насі теж. Я не хотів би помирати, щоб не змусити їх плакати. Померти, мій добрий Ежене, — це більше їх не бачити. Там, куди я вирушу, мені буде дуже нудно. Для батька пекло — це бути без дітей, а я вже проходжу цю науку відтоді, як вони вийшли заміж. Моїм раєм була вулиця Жюссьєн. Скажіть-но, якщо я потраплю до раю, то зможу повертатися на землю духом, бути біля них? Я чув про такі речі. Невже це правда? Мені здається, я зараз бачу їх такими, якими вони були на вулиці Жюссьєн. Вони спускалися вранці. «Доброго ранку, тату», — казали вони. Я садовив їх собі на коліна, пустував із ними, вигадував усякі забавки. Вони лагідно мене пестили. Щоранку ми разом снідали, вечеряли, словом, я був батьком, я насолоджувався своїми дітьми. Коли вони жили на вулиці Жюссьєн, вони не міркували, нічого не знали про світ, вони мене дуже любили. Боже мій! Чому вони не залишилися назавжди маленькими? (Ох, як мені боляче, голову тягне.) Ах! Ах! Пробачте мене, діти мої! Я страшенно страждаю, а біль мусить бути справді нестерпним, якщо ви змусили мене так добре його терпіти. Боже мій! Якби тільки їхні руки були в моїх руках, я не відчував би свого болю. Як ви думаєте, вони прийдуть? Крістоф такий дурний! Я сам мав би піти. А він піде до них. Але ви ж учора були на балу. Розкажіть мені, якими вони були? Вони нічого не знали про мою хворобу, правда? Вони б не танцювали, бідолашні мої! Ох, я більше не хочу хворіти. Я їм ще надто потрібен. Їхні статки під загрозою. І яких чоловіків їм судилося мати! Вилікуйте мене, вилікуйте! (Ох, як я страждаю! Ах! Ах! Ах!) Розумієте, ви мусите мене вилікувати, бо їм потрібні гроші, а я знаю, де їх заробити. Я поїду до Одеси виробляти крохмаль у вигляді голок. Я хитрий, я зароблю мільйони. (Ох, як же я страждаю!)

Горіо на мить замовк, ніби докладаючи всіх зусиль, щоб зібрати сили й витримати біль.

— Якби вони були тут, я б не скаржився, — сказав він. — Навіщо мені скаржитися?

Його охопила легка дрімота, яка тривала довго. Крістоф повернувся. Растіньяк, гадаючи, що батько Горіо спить, дозволив хлопцеві вголос доповісти про виконане доручення.

— Пане, — сказав він, — спочатку я пішов до пані графині, але поговорити з нею було неможливо: вона була дуже зайнята важливими справами зі своїм чоловіком. Коли я став наполягати, сам вийшов пан де Ресто й сказав мені таке: «Пан Горіо помирає? Ну то це найкраще, що він може зробити. Мені потрібна пані де Ресто, щоб завершити важливі справи; вона прийде, коли все буде скінчено». Цей пан, здається, був сердитий. Я вже збирався виходити, коли пані зайшла до передпокою через двері, яких я не помітив, і сказала мені: «Крістофе, скажи моєму батькові, що я сперечаюся з чоловіком, я не можу його покинути; йдеться про життя або смерть моїх дітей. Але щойно все буде скінчено, я прийду». А щодо пані баронеси — тут інша справа! Я її не бачив і поговорити з нею не зміг. «Ах! — сказала мені покоївка, — пані повернулася з балу о чверть на шосту, вона спить; якщо я розбуджу її до полудня, вона мене вилає. Я скажу їй, що її батькові гірше, коли вона мене покличе. Погані новини ніколи не пізно їй повідомити». Я благав скільки міг! Та де там! Я попросив поговорити з паном бароном, але він вийшов.

— Жодна з його дочок не прийде! — вигукнув Растіньяк. — Я напишу обом.

— Жодна, — відповів старий, підводячись на ліжку. — У них справи, вони сплять, вони не прийдуть. Я це знав. Треба померти, щоб дізнатися, що таке діти. Ах, друже мій, не одружуйтеся, не майте дітей! Ви даєте їм життя, вони дають вам смерть. Ви вводите їх у світ, вони виганяють вас із нього. Ні, вони не прийдуть! Я знаю це вже десять років. Часом я сам собі це казав, але не наважувався повірити.

По кожній його щораз червонішій повіці скотилася сльоза, не впавши з очей.

— Ах! Якби я був багатий, якби зберіг своє багатство, якби не віддав його їм, вони були б тут, вони цілували б мене в щоки! Я жив би в особняку, мав би гарні кімнати, слуг, власний вогонь у каміні; а вони були б усі в сльозах — зі своїми чоловіками, дітьми. Я мав би все це. Але нічого. Гроші дають усе, навіть дочок. Ох, мої гроші, де вони? Якби мені було що залишити їм у спадок, вони лікували б мене, доглядали б мене; я чув би їх, бачив би їх. Ах, моє любе дитя, моя єдина дитина, я навіть більше люблю свою покинутість і злидні! Принаймні коли нещасного люблять, він напевно знає, що його люблять. Ні, я хотів би бути багатим, я б їх побачив. Хтозна? В обох кам’яні серця. Я надто сильно їх любив, щоб вони могли любити мене. Батько завжди повинен бути багатим, він повинен тримати своїх дітей у вузді, як норовливих коней. А я стояв перед ними навколішки. Нещасниці! Вони гідно увінчують свою поведінку щодо мене протягом останніх десяти років. Якби ви знали, як вони доглядали мене в перші роки після заміжжя! (Ох, як я жорстоко страждаю!) Я щойно дав кожній із них майже по вісімсот тисяч франків, тож ні вони, ні їхні чоловіки не могли поводитися зі мною грубо. Мене приймали: «Мій добрий батьку, сюди; мій любий батьку, туди». Для мене завжди накривали стіл. Зрештою, я вечеряв із їхніми чоловіками, які ставилися до мене з повагою. Здавалося, у мене ще щось є. Чому так? Я нічого не розповідав про свої справи. Людину, яка дає дочкам по вісімсот тисяч франків, треба доглядати. І мене доглядали, але заради моїх грошей. Світ — негарне місце. Я це побачив. Сам! Мене возили каретою до театру, я залишався на вечорах, скільки хотів. Зрештою, вони називали себе моїми дочками й визнавали мене своїм батьком. Я ще маю кмітливість, не думайте, і від мене нічого не сховалося. Усе це було для годиться, і все пробивало мені серце. Я добре бачив, що це були удавання, але лихо вже не можна було виправити. У них я не почувався так само вільно, як за столом унизу. Я не знав, що сказати. Тому, коли хтось із тих світських людей запитував на вухо моїх зятів: «Хто цей пан?» — «Це батько з грішми, він багатий». — «А, чорт забирай!» — казали вони й дивилися на мене з повагою, належною грошам. Але якщо я часом трохи заважав їм, то добре спокутував свої недоліки! До того ж, хто досконалий? (Моя голова — суцільна рана!) Зараз я страждаю так, як треба страждати, щоб померти, мій любий пане Ежене, і все ж це ніщо порівняно з болем, якого завдав мені перший погляд Анастазі, коли вона дала мені зрозуміти, що я сказав якусь дурницю, яка її принизила; її погляд розкрив у мені всі жили. Я хотів знати все, але одне я зрозумів добре: я зайвий на цій землі. Наступного дня я пішов до Дельфіни втішитися, і ось там зробив якусь дурницю, через яку вона розсердилася на мене. Я збожеволів від цього. Вісім днів я не знав, що мені робити. Я не наважувався їх провідувати, боячись їхніх докорів. І ось я опинився за дверима своїх дочок. О Боже мій! Ти знаєш усі нещастя, усі страждання, яких я зазнав; ти порахував усі удари кинджала, яких я зазнав за цей час, що зістарив, змінив, убив, посивив мене, — то чому ж ти змушуєш мене страждати сьогодні? Я сповна спокутував гріх надмірної любові до них. Вони добре помстилися за мою прихильність, вони катували мене, як кати. Ну то й що, батьки такі дурні! Я так їх любив, що знову повертався до них, як гравець повертається до гри. Мої дочки — ось мій порок; вони були моїми коханками, зрештою, вони були для мене всім! Їм обом постійно щось було потрібно, прикраси; покоївки мені розповідали, і я давав їм гроші, аби мене добре приймали! Але вони все ж таки зробили мені кілька маленьких уроків щодо моєї поведінки у світі. О, вони не стали чекати наступного дня. Вони почали мене соромитися. Ось що означає добре виховати дітей. У моєму віці я ж не міг піти до школи. (Я страшенно страждаю, Боже мій! Лікарів! Лікарів! Якби мені розкрили голову, я страждав би менше.) Мої дочки, мої дочки, Анастазі, Дельфіна! Я хочу їх бачити. Пошліть по них жандармів, силоміць! Правосуддя на моєму боці, все на моєму боці — природа, цивільний кодекс. Я протестую. Вітчизна загине, якщо батьків топтатимуть ногами. Це очевидно. Суспільство, весь світ тримаються на батьківстві; усе завалиться, якщо діти не любитимуть своїх батьків. О, побачити їх, почути їх, байдуже, що вони мені скажуть, аби тільки почути їхні голоси — це вгамує мій біль, особливо Дельфіна. Але скажіть їм, коли вони прийдуть, щоб не дивилися на мене холодно, як вони це роблять. Ах, мій добрий друже, пане Ежене, ви не знаєте, що означає раптом побачити, як золото погляду перетворюється на сірий свинець. Відтоді як їхні очі перестали сяяти для мене, тут у мене завжди була зима; мені залишилося лише ковтати свої страждання — і я їх ковтав! Я жив, щоб мене принижували, ображали. Я так їх люблю, що ковтав усі образи, якими вони продавали мені якусь жалюгідну, ганебну втіху. Батькові ховатися, щоб побачити своїх дочок! Я віддав їм своє життя, а вони сьогодні не дадуть мені й години! Я хочу пити, я хочу їсти, серце моє горить, а вони не прийдуть освіжити мою агонію, бо я помираю, я це відчуваю. Але невже вони не знають, що означає ступати по трупу свого батька! Є Бог на небесах, і він мститься за нас, батьків, навіть усупереч нашій волі. О, вони прийдуть! Ходіть, мої любі, ходіть, ще раз поцілуйте мене, востаннє, поцілуйте вашого батька, який молитиметься за вас, який скаже Богові, що ви були добрими дочками, який заступиться за вас! Зрештою, ви невинні. Вони невинні, друже мій! Скажіть це всім, щоб їх не турбували через мене. У всьому моя вина, я привчив їх топтати мене ногами. Мені це подобалося. Це нікого не стосується — ні людського правосуддя, ні Божого. Бог був би несправедливий, якби засудив їх через мене. Я не вмів поводитися, я зробив дурість, зрікшись своїх прав. Я принизив би себе заради них! Що ж поробиш! Найкраща вдача, найкращі душі не встояли б перед розбещенням цієї батьківської поблажливості. Я нещасний, і мене справедливо покарано. Я сам спричинив безлад у житті моїх дочок, я їх розбестив. Тепер вони хочуть насолод, як колись хотіли цукерок. Я завжди дозволяв їм задовольняти їхні дівочі примхи. У п’ятнадцять років у них уже була карета! Їм ніщо не могло протистояти. Я один винен, але винен через любов. Їхні голоси відкривали мені серце. Я чую їх, вони йдуть. О так, вони прийдуть. Закон велить прийти й побачити батька, який помирає, закон на моєму боці. До того ж це коштуватиме лише однієї поїздки. Я заплачу за неї. Напишіть їм, що я маю мільйони, які можу їм залишити! Чесне слово. Я поїду виробляти в Одесі італійські макарони. Я знаю, як це робиться. У моєму задумі — мільйони прибутку. Ніхто про це не думав. Вони не псуватимуться під час перевезення, як пшениця чи борошно. Хе-хе, крохмаль? Там будуть мільйони! Ви не брешіть, скажіть їм про мільйони, і навіть якби вони прийшли через жадібність, я краще дозволю себе обдурити, аби тільки побачити їх. Я хочу своїх дочок! Я їх створив! Вони мої! — сказав він, підводячись на ліжку й показуючи Еженові голову з розсипаним білим волоссям, що погрожувала всім своїм виглядом.