«Чарівний талісман» Розділ четвертий,
у якому автор щиро вам радить: “Тримайте себе в руках!” — бо починаються події незвичайні і неймовірні. “Розпрягайте, хлопці, коні…”
А тепер тримайте себе в руках. Якщо ви читаєте сидячи, то вхопіться міцніше за стільця, щоб не впасти. Але я раджу, починаючи з цього розділу, лягти краще на диван чи канапу і далі читати лежачи. Так буде безпечніше. Бо починається найголовніше — дивовижне й неймовірне…
Це було того самого дня, тільки десь уже надвечір.
Журавель порався біля повітки, лагодив скособочені двері і несподівано побачив Сашка Цигана. Вигляд у Цигана був такий незвичний, що Журавель упустив із рук обценьки і вони вдарили його по нозі. Проте Журавель зовсім не відчув болю. І “ой!”, яке вирвалося в нього, стосувалося лише Циганового вигляду.
— Ла-ла-ла-ла… — белькотів Сашко Циган, дивлячись на Журавля круглими від жаху очима. Губи в нього тремтіли.
— Що?! Що таке?! — схвильовано вигукнув Журавель.
— Ста-ло-лося… — тільки й зміг вимовити Циган.
— Що? Що сталося?
— Оте саме…
— Що?
— Жа-жа… жаб’яча лапка… — розпачливо видихнув Сашко Циган.
— Що?! — Журавель відчув, як по спині в нього побігли колючі мурашки.
Минуло не менше п’яти хвилин, поки Сашко Циган спромігся розповісти, що саме сталося. Розповідав він, затинаючись, повторюючи по кілька разів одне й те саме.
Щоб не утруднювати вам читання, подаємо його розповідь у скороченні.
— Ото як розійшлися ми по хатах, ходив я, ходив, тинявся-тинявся (а в кишені ж лежить “чарівний талісман” — жаб’яча лапка. Лежить, муляє мою душу). Я, звичайно, сміюсь. Знайшов дурнів! Вірити у якусь нісенітницю, у старі бабські забобони. Ну, яке таке бажання може виконати ота висушена на сонці жаб’яча лапка? Дурниці! І все-таки… Ану дай, думаю, загадаю. Для сміху. Що б же ж його таке загадати? Думав-думав і надумав. О! Машину! Автомобіль! А що? Як загадувати, то вже загадувати. Не зошита ж у косу лінійку. Ходжу. Посміююсь. Ну, де ж там мій автомобіль? Де? Щось не бачу. Ха-ха!.. Держись, незнайомець з великим носом! Держись, жаб’яча лапко! Посміявся-посміявся та й годі про неї думати. Сів книжку читати. Читаю, захопився. Аж тут Кузьма-поштар пошту на велосипеді привіз. Розгорнув я газету. Дивлюсь — у газеті тираж грошово-речової лотереї. Мене щось одразу в серце — коль!.. Згадав я про отой білет, що нам колись тітка Галя у крамниці на здачу дала, як ми цукерки купляли. Ще ж, пам’ятаєш, казала: “Машину, хлопці, виграєте!”
— Тю!.. Так-так! Точно! — закивав головою Журавель. — Я про нього й забув.
— І я забув. А тепер тремтячими руками дістав я того білета. Він у мене в “Зоології” лежав. До таблиці. І… повіриш, думав, що тут і вклякну, дуба вріжу… Серце просто зупинилося і все. Глянь! — і він простягнув Журавлю газету й білет.
Журавель узяв, провів пальцем по таблиці і сторопів:
— Тю!
— От іменно, що “тю”! Що ж тепер робити? — Сашко Циган безпорадно подивився на Журавля.
— Як — що? Негайно брати машину та й квит! Га-га! “Запорожець”. Усім класом кататимемось!
— А… а жаб’яча лапка?
— А… що лапка? При чому тут лапка? Скільки людей виграють! Просто щасливий збіг обставин.
— Ти думаєш?
— Думаю!
— Добре, що я до тебе одразу пішов, а не до Марусика. Він би, забобонний, розквоктався про жаб’ячу лапку. Такого б туману напустив… Я б не знав, куди йти, що робити.
— Але йому треба все-таки сказати зараз, а то…
— Та скажу, звичайно. Аякже. Ходімо!
В тому, що Сашко Циган побажав саме автомашину, не було нічого дивного. Дивно було б навпаки, якби він побажав щось інше — літак, яхту абощо. Сашко Циган захоплювався автомашинами. Він збирав фотографії, вирізки, колекціонував сувенірні іграшкові моделі машин.
Більшого знавця автомобілів, як наших, вітчизняних, так і закордонних, не було, мабуть, не лише в Гарбузянах, а й в усьому районі…
Марусик саме трусив малинівку. Вся земля під деревом була рясно вкрита червоними запашними яблуками.
Почувши, у чім річ, Марусик хитнувся і мало не впав з яблуні.
— О! О! О!.. — аж застогнав він, злазячи на землю. — А ви казали! А ви казали! Ну й ну! — Він скривився, наче вкусив кислицю. — “Художник”! От вам і “художник”! Що ж тепер буде? Ой! Що ж тепер буде?..
Сашко Циган стурбовано глянув на Журавля.
— Ну, чого ти? Чого? — лагідно, наче хворому, сказав Марусикові Журавель. — Машину виграли, а він… Візьми себе в руки.
Марусик якусь мить отетеріло кліпав очима, потім, наче схаменувшись, перевів погляд на Сашка Цигана.
— Ага. Машину… Справді… Це добре… Але все одно… все одно… страшно.
— Ну, чого страшно? Чого, дурненький? Подумай! — терпляче вмовляв його Журавель. — Навіть якщо той незнайомець і не художник, хоча я не вірю, то що ж страшного?.. Ну… ну захотілося йому довести, що… — І прекрасно! Спасибі йому. Він собі довів, а нам — будь ласка, машина. Що ж страшного? Добре! Для нас добре, а не страшно.
— Все одно… — не здавався Марусик. — Все одно… Якось…
А взагалі… Хіба сталося щось неймовірне, казкове? Був тираж, випав виграш. Усе нормально.
— Авжеж! — наче прокинувся Сашко Циган. — Авжеж! Усе нормально. Хтось же мусив виграти. І виграли ми. Це ж здорово! Хай живе грошово-речова лотерея! Слава тому, хто її придумав! Радіти треба, а не… Ех ти, Марусик! — І він хвицнув Марусика ногою, або, як у нас кажуть, дав йому киселю.
І це стало наче поштовхом для зміни настрою.
— Та ви розумієте, хлопці, що сталося?! В нас буде своя машина! Справжня! “Запорожець”! — підскочив Сашко Циган.
— Га-га! — і собі незграбно, наче лелека, підстрибнув Журавель. — Водити навчимось. У подорож гайнемо. У Сибір, на Далекий Схід… Недарма мені такий сон сьогодні приснився. Про “Москвича”. Недарма.
Заусміхався й Марусик.
— Взагалі машина — це таки непогано. Навіть добре. Тільки… чи видадуть її нам?
— Ну, то дурниці! — махнув рукою Сашко Циган. — Батьків підпряжемо. Подумаєш! Головне, що виграли! От що головне!
З вулиці почулося дирчання мотоцикла. То повернулися з роботи Циганові батьки.
Батько Сашка Цигана Павло Максимович Непорожній, смаглявий і чорночубий, з ледь помітною іскрою сивини, з широкими плечима і могутніми мозолястими руками, не був ледарем. Люди з такими руками, як правило, ледарями не бувають.
І в колгоспі він ніколи не пас задніх (за що його й висунули на бригадира), і в себе вдома хазяйнував справно. Хата стояла як лялечка, дерева в садку аж гнулися від плодів, на городі чого тільки не було! А великий мурований льох був схожий на станцію метро.
Мати — Ганна Трохимівна Непорожня, русокоса голубоока красуня, — була схожа на свого чоловіка. Така ж хазяйновита й працьовита. І на свинофермі, і вдома по господарству поралася, не знаючи втоми.
Все було начебто гаразд.
Єдине, що не дуже влаштовувало їхнього сина Сашка Цигана, — це те, що батьки й від нього вимагали такої ж хазяйновитості.
Але, маючи дванадцять років і бурхливий темперамент заводіяки і отамана, хіба ж дуже хочеться поратися на городі або в саду? На цьому ґрунті між старшим і молодшим поколінням Циганів виникали конфлікти.
“Еге! — ображено чухався після них Сашко. — Хазяйнуй, хазяйнуй. А як до мотоцикла, то: “Одійди! Не чіпай!” Хай же вам Бровко хазяйнує після цього!”
Отже, як ви розумієте, для Сашка Цигана виграш “Запорожця” мав ще й принципове внутрішньосімейне значення.
“Що мені тепера ваш мотоцикл! Ха-ха! У мене машина!”
Батьки не одразу второпали, що й до чого.
А коли второпали, не одразу повірили. І тільки коли їм було показано і білет, і таблицю, мати вигукнула “ой!” і вдарила руками об поли, а батько радісно зареготав:
— Диви!.. Справді!.. Виграли!.. От малишня! Машину виграли. Це ж треба…
У цей час саме повернулися з роботи й Марусикові батьки — тато Семен Семенович Байда і мама Байда Марія Омелянівна.
Семен Семенович був колгоспний бухгалтер.
Більшість людей при слові “бухгалтер” чомусь уявляє собі худого, лисого, у дротяних окулярах чоловіка.
Семен Семенович усім своїм виглядом заперечував таке уявлення. Це був кругловидий, рум’яний, завжди усміхнений здоровань.
Марія Омелянівна, симпатична веснянкувата блондинка, працювала у відділенні зв’язку, тобто на пошті.
Господарство в них велося не так бездоганно, як у Непорожніх. І хата була не така чепурна, і в садку, і на городі не той порядок, і льох був схожий не на станцію метро, а на лісову землянку.
Майже одночасно з Байдами з’явилися й родичі Журавля.
Я кажу “родичі”, бо з батьків у Журавля в наявності була тільки мама, Катерина Іванівна Сирокваша, та ще бабуся, Горпина Улянівна Сагайдак. Тато, Полікарп Степанович Сирокваша, десь повіявся шукати безтурботного парубоцького життя, ще як малий Журавель не вмів і говорити. Отже слова “тато” Журавель так ніколи й не вимовив…
— Сусіди! А йдіть-но сюди! — загукав Павло Максимович. — Ідіть швидше. Ви ж іще нічого не знаєте!
І, коли всі підійшли, закричав на повні груди:
— Наші козаки машину виграли! “Запорожця”! В лотерею.
Тут, дорогі друзі, наберіться терпіння і почекайте трохи. Зробіть, як кажуть, паузу.
Бо відбулася німа сцена. Яку гоголівському “Ревізорі”.
Особливо був вражений Семен Семенович. Так би мовити, професійно вражений. Його, як і всіх бухгалтерів світу, фінансово-матеріальні питання хвилювали надзвичайно гостро, до глибини душі.
І коли він потім звіряв білет з таблицею, на його носі і на рум’яних щоках від хвилювання виступили дрібні крапельки поту.
Жінки тільки сплескували руками і ойкали.
А Журавлева мати Катерина Іванівна навіть пустила сльозу.
— Я думаю, таку річ треба відзначити, — рішуче сказав Павло Максимович. — Ану, жінко, біжи в льох, тягни все, що є. А я стола надвір винесу.
І завирувало все навколо. З усіх трьох льохів потяглися до столу наїдки. Не минуло й кількох хвилин, як усі Бамбури вже знали про щасливу новину.
Довелося виносити ще два столи…
Стільки добрих слів і побажань хлопці не чули за все своє не дуже багате на добрі слова хлоп’яче життя. До пізньої ночі співали Бамбури на подвір’ї у бригадира. Особливо часто заводили “Розпрягайте, хлопці, коні”…
Причому співали її у новому, так би мовити, актуальному, злободенному на сьогодні варіанті:
Розпрягайте, хлопці, коні
Та лягайте спочивать,
А я піду в лотерею
“Запорожця” вигравать…
— Ви ж тільки, хлопці, той… глядіть, обережно їздіть, шалапути… А то…
— Ага-га. Бо ондо у Васюківці один на “Жигулях” новеньких у кювет угнався… В одну мить новенькі “Жигулі” у старенькі обернулися…
— А з Дідівщини хлопець “Москвичем” КрАЗа вирішив протаранити. Так од того “Москвича”, вірите, тільки підфарник лишився…
— …А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у “Запорожця”-га виграва-ать…
…На землю опустилася ніч. Порозходилися по хатах Бамбури. Поснули втомлені від переживань хлопці. Поснули й батьки.
Тільки Бровко сидів біля будки, дивився на зоряне небо, про щось думав і раз у раз зітхав. Щось неспокійно було в нього на серці…
А коли сонечко знову усміхнулося на наші Гарбузяни, то воно побачило, що Семен Семенович Байда, колгоспний бухгалтер, розмовляє із своїм заспаним сином Марусиком.
— Ти не думай нічого, синку, — надаючи своєму голосові якнайбільшої лагідності, говорив Семен Семенович. — Просто мені цікаво. Як там було з тим лотерейним білетом? Подробиці деякі…
— Та я вже не пам’ятаю, тату, подробиць, — розплющивши тільки одне око, сонно бурмотів Марусик.
— А ти згадай, синку, згадай. Що ви купували? Коли? Почім? Хто платив гроші?
— А яка різниця? Ну… ну… цукерки купляли. І лимонад. На свята це було. Травневі, здається.
— А гроші? Гроші чиї були?
— Спільні гроші. Трохи моїх. Ти мені перед святами дав. Пам’ятаєш? Трохи Циганових. Журавля трохи.
— А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.
— Та… та хіба це важливо? Хіба це має значення?
— Просто цікаво… Пригадай, пригадай.
— Ну… Моїх два карбованці, здається… Циганових, здається, карбованець з копійками. А Журавлевих копійок, мабуть, сорок…
— О! Ясно. Я ж добре пам’ятаю, що дав тобі тоді два карбованці. Ясно! Ну, йди, синку, йди! Досипай. Вибач, що збудив. Іди!
— А… а нащо тобі це?
— Просто цікаво. Йди!
І сонний Марусик, не дуже щось тямлячи, впав на подушку й одразу заснув.
Відомо, що на другий день після опублікування таблиці в ощадкасу нічого ще й потикатися. Тим паче, ощадкаси у селі не було. Ощадкаса була в районі. Семен Семенович не хвилювався. Спокійно пішов на роботу.
«Чарівний талісман» Розділ п’ятий,
з якого ви дізнаєтесь, що таке два карбованці, а що таке карбованець з копійками (не кажучи вже про сорок копійок). Батьки і діти
Чим займалися у той день наші герої, переповідати не буду. Тим паче, що нічим особливим вони не займалися. Ходили, тинялися по Бамбурах, намагаючись нікого не зустріти з односельців. Бо їм уже набридло розказувати про свій виграш і показувати щасливий білет. Та й показувати, чесно кажучи, було нічого. Павло Максимович ще вчора забрав у сина білет і сховав. Щоб ненароком не загубився.
Отже, залишмо на якийсь час юне покоління і надамо слово їхнім батькам. Бо саме вони у той день (а точніше, вечір) стали головними дійовими особами.
Після вечері Семен Семенович глянув виразно на дружину.
Вона мовчки підбадьорливо кивнула.
Семен Семенович рішуче кахикнув і попрямував до Непорожніх.
Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз із рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так, у всякому разі, здалося Семенові Семеновичу…
— Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий! — почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітно.
— Вечір добрий, сусіде! — ґречно відповів Павло Максимович. — Як ся маєте?
— Та нічого, дякую… А ви?
— Спасибі, теж нічого…
— Ви знаєте, сусіде, — мовби між іншим сказав Семен Семенович. — Я завтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп’ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!
Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.
— Гм… — він опустив очі, насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду. — Гм… Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко…
— Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати, як я на колгоспному “бобику”…
— А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.
— Овва! Чого це раптом, сусіде?
— Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ.
Запала напружена тиша.
— Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум, — звузив очі Семен Семенович.
— І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.
— Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.
— І мені вельми жаль.
— Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що, коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого — карбованець з копійками. І лише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.
— Ну, знаєте, це, сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Не добираю!
— А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.
— Але білет коштує п’ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі.
Знову запала хвилинна мовчанка.
— Так не дасте?
— Був би дурний, якби дав.
— Навпаки, сусіде, навпаки… Був би розумний. Ех! Скільки живу поряд з вами і не знав, що ви, пробачте, такий!
— Це я, значить, такий?! Я?! Це я, значить, прийшов до вас і почав вициганювати білет! Ха! Ну, красиво! Кра-си-во!.. Ви, сусіде…
— Це… це не я, сусіде, а ви, сусіде… Ви! Ви! — аж захлинувся Семен Семенович.
— Що?.. Що?.. — Павло Максимович звузив очі. — Ви, здається, хочете щось сказати!.. Ну, кажіть, кажіть!
— Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію…
Вони вже не говорили, а кричали.
Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.
Бамбури принишкли.
Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали “Розпрягайте, хлопці, коні…”, а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.
І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихотіти. Не можна було втриматися.
Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.
Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному “Запорожці”. Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон — Одеса — Крим. Марусик схилявся до західного: Львів — Ужгород — Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал — Сибір — Владивосток.
Тепер вони примовкли і, затамувавши подих, слухали батьків. Слухали, опустивши очі, не наважуючись глянути один на одного.
Марусик зітхнув і поклав надкушене яблуко на траву.
Журавель повагався і теж поклав, хоч то вже був недогризок, а не яблуко.
Сашко Циган густо почервонів і закусив губу.
У пригніченому мовчанні вислухали вони всю розмову до кінця.
— Ну, я піду, — не підводячи очей, тихо сказав Марусик.
— І я… — зітхнув Журавель.
Сашко Циган мовчки одвернувся.
У Семена Семеновича були білі очі й темні плями на обличчі.
— Щоб… щоб… щоб ти більше не смів водитися з тим Циганчуком! Чуєш! — затинаючись вигукнув він, побачивши сина.
У Марусика дрібно затремтіло підборіддя, він хотів щось сказати, але не зміг, захлинувся і голосно заплакав.
— От-от! Тільки й вмієш рюмсати! — як чайник кипів Семен Семенович. — Кожен може тебе обдурити. Ніколи, ніколи з тебе нічого не вийде! Нічого в житті ти не досягнеш. Нічого ніколи не матимеш. Проживеш, як той горох при дорозі. Хто не йде, той скубне.
Довго ще вивергався, мов вулкан, Семен Семенович, доки мати Марія Омелянівна не зупинила його.
— Досить уже! Досить! Доведеш його до того, що він заїкатися почне.
Зовсім інша картина спостерігалась у хаті Непорожніх. Там наступальний бій почав син.
— Мені… мені… мені соромно! — закричав він, вбігаючи в хату.
— Овва! — спокійно підвів голову батько і примружив одне око. — Що таке? Чого це ти раптом засоромився? Ич, який сором’язливий став!
— Нащо… нащо ви так балакали з Семеном Семеновичем? Хіба можна?..
— А як мені було з ним балакати, коли він…
— Треба було віддати йому того білета! Віддати! Справді, в Марусика було більше грошей… І однак це наша спільна машина… Спільна! Усіх трьох.
— Ти диви! — обернувся батько до дружини. — Наше козеня стає дибки. Мабуть, хоче, щоб я йому добрих бебехів дав, — і вмить перемінився в лиці, гримнув на сина: — Ану цить! Воно мені… воно мене ще вчитиме!.. Ану!
І…
Подальшу розмову батька з сином переповідати не будемо, щоб не травмувати вразливих читачів.
Скажемо тільки, що після тієї розмови, лежачи на горищі й тихо схлипуючи, хлопець думав: “Ні! Нема правди на світі! Нема!.. І нащо я бажав, нащо я вигравав ту машину? Щоб тільки вважалось, ніби вона наша, а насправді батько не дозволить і пальцем приторкнутися, як до мотоцикла. “Почекайте, поки виростете, поки права одержите. Тоді кататиметесь скільки влізе”. Спасибі вам у шапочку! Ні! Не хочу!”
Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..
І яка ж то безвихідь!
Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.
З самого народження вони для тебе… Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.
І раптом…
Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм, не переконаєш.
Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!
Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!
Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган…
І не чув він, звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.
— Ну… ну, скажи, га? Хіба я не правий?! Ну…
— Ага…
— Я тобі чесно кажу, я ж хотів… хотів… Ото, думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: “Сусіде, — скажу, — а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище. Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть…” Чесне слово, отак думав… А він… Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!
— Не хвилюйся, Павлушо, годі. Знову до ранку не спатимеш…
— Я не хвилююсь, але… Отуто… — Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина. — Отуто… наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає… Запідозрити мене, що я… собі!.. Ну!
У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.
І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.
— Стільки років жили душа в душу! Стільки років! — драматично шепотів Семен Семенович.
— Ех-хе-хе! — зітхала Марія Омелянівна.
— І я завжди… Ти ж пам’ятаєш, як я… І на правлінні, і… А він…
— Ех-хе-хе! — знову зітхнула Марія Омелянівна.
— І що ж я — собі, чи що?! Я ж хотів якнайкраще… по-людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб… він же в цьому не тямить… щоб нотаріально записано було… в документах… що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію… А він… От!..
— Та не кури, Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.
— Та обидно ж! Обидно! — вдарив себе в груди Семен Семенович. — Наче я собі!.. Ну!..
І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків.
Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.
«Чарівний талісман» Розділ шостий,
у якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію. “На! Тепер ти загадуй…”
Заснув Сашко Циган і… одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.
Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хліві льоха. Життя було прекрасне.
Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.
“Ні! Так далі жити не можна!” — подумав він, і раптова рішучість охопила його.
Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.
Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.
— Альо! — торкнув його за плече Сашко Циган.
— Га? — перелякано розплющив очі Марусик.
— Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.
— Що? — не второпав спросоння Марусик.
— Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому, — важко зітхнув Сашко Циган.
— Як?!
— Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком… розмова була.
— І в мене, — зітхнув Марусик.
— Нецікаво мені стало вдома. Розумієш? Нецікаво.
— А куди ж тікатимеш?
— Не знаю ще…
— Слухай, — несподівано збадьорився Марусик. — Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, — це можна. Тоді й я з тобою. Га?
— Давай! Хоч на кілька днів… — Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.
— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? — спитав Марусик. Він звик, що ідеї надходять від Сашка Цигана.
— Ну… я думаю… — Сашко Циган насупив брови, що мало означати задуму, — я думаю… краще за все… у ліс.
— У ліс? — скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємось.
— А їстимемо що?
— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з’ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
…Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора. Тому так рано і встав.
Побачивши друзів, він здригнувся — дуже вже рішучий вигляд вони мали. А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.
— А я? Мене, значить, кидаєте?
— А тобі тікати нічого. В тебе нема причин. Та й їсти нам носитимеш, — сказав Сашко Циган. — І тобі ж треба… ондо повітку… і дрова, і воду…
Журавель ще раз зітхнув, але сперечатися не став. Не вмів він сперечатися.
Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби.
Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже непомітний. Сплетений з міцних гілок, укритий товстим шаром почорнілого злежалого листя, він, здавалося, стояв тут цілу вічність.
— Ого! — виглянув Журавель. — У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.
Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського.
Так і прозвали вони його — македонський курінь. І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони ховалися в курені від дощу. Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею. Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало і гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина.
Довго потім хлопці з приємністю згадували македонський курінь.
Його побудували, мабуть, туристи-грибники, що частенько навідували на машинах наш Губанівський ліс.
Найкоротший шлях до македонського куреня пролягав повз Бакай. Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього. А для чого, питається, робити те, що неприємно?!
Як завжди у переломні вирішальні моменти життя, настрій був тривожно-урочистий. Не хотілося ні говорити, ні слухати.
Йшли мовчки.
Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.
У лісі тихо було, хоч мак сій. Наче ліс разом із ними переживав урочистість моменту.
Вони ледве розшукали курінь. Двічі проходили повз нього і повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно…
— Не знайдуть, — впевнено сказав Сашко Циган. — Раз ми не одразу знайшли, ніхто нас тут не знайде.
— Ага, — сказав Марусик, і в голосі його було не стільки радості, скільки прихованого суму.
Журавель м’явся, переступав з ноги на ногу. Йому не хотілось розлучатися з друзями.
— А може… може, давайте гриби пошукаємо, — несміливо запропонував він.
— А що, давайте, — підтримав Сашко Циган.
І гайнули хлопці по гриби.
Той, хто збирав коли-небудь гриби, знає, яка то заразлива штука, — тільки почни. І як воно заспокоює. Всі думки з голови — фіть! — і нема. Всі почуття з серця — геть. Ні про що не думаєш. Одне тільки на умі — гриб! Де ти, голубчику, де ховаєшся — чи під оцим здибленим опалим листям, чи під отією згорбленою глицею? А коли усміхається тобі удача, ти вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, не помічаєш. Голову до землі — і як той пес мисливський.
Сьогодні хлопцям щастило як ніколи. А коли щастить, і час летить мов на крилах. Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися. Грибів у кожного було — повні торби.
— Що з ними робити? — знизав плечима Сашко Циган, коли підійшли до куреня.
— Може, хай Журавель додому забере? — сказав Марусик.
— Ні! Ні! — замахав руками Журавель. — Я й свої вам залишу. Бо одразу ж зрозуміють, де я був. І вас почнуть шукати в лісі.
— О! Правильно! Розумно! — похвалив його Сашко Циган. — У тебе іноді каструлька варить.
— Ви їх посушіть, — порадив заохочений похвалою Журавель. — На гілки понахромлюйте, як ото білочки роблять.
— Зупинись, — сказав Циган. — У мене вже слів нема вихваляти твій розум. Не виснажуй мене. Іди вже додому. А то зірвеш нам усю операцію.
Журавель скривився, наче в нього боліли зуби.
— Іди! — повторив Сашко Циган. — А то стемніє, самому боязко буде йти.
— Ви ж тут обережніше… З вовками й ведмедями не заводьтеся, — пожартував на прощання Журавель.
Після того як він пішов, Сашко Циган і Марусик деякий час мовчали, потім Циган сказав:
— А мені тут подобається. Ніхто не дорікає, моркву не шкребе.
— Ага, — без особливого захоплення кивнув Марусик.
— Хай!.. Хай вони тепер ділять ту машину… хоч пилкою ріжуть. Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.
— І я, — вже зовсім щиро підхопив Марусик.
У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і — не встиг озирнутися — хоч в око стрель.
Сашко Циган хотів запалити вогнище, але Марусик гаряче запротестував:
— Ні! Ні! Ще страшніше буде. Давай спати вкладатися.
Циган не став наполягати.
Загорнувшись у ковдри, вони лежали у цілковитій темряві, чекаючи сну. Але сон не приходив. Десь недалеко тріснула гілка. Щось наче ухнуло…
— Що… що це? — прошепотів Марусик. — Хо… ходить хтось…
— Та ні. Спи.
— Ох! Пропадемо ми тут ні за цапову душу.
— Та ну тебе! — Сашко Циган намагався шепотіти бадьоро, але в самого дрібно тремтіло біля пупа.
Що не кажіть, лячно вночі у лісі.
Чито інстинкт далеких доісторичних предків прокидається (коли кожної миті можна було чекати нападу шаблезубого тигра, або печерного ведмедя, чи ще когось). Але навіть дорослий незатишно почувається вночі у лісі.
Тому я цілком розумію наших героїв.
Коли довго не спиш, якось втрачаєш відчуття часу. Здається, минула година, а збігло всього лише п’ять хвилин. І навпаки…
Циган не міг би сказати, скільки минуло часу. Аж раптом… Почулися кроки. Блимнуло світло ліхтарика. І… В курінь хтось зазирнув.
— А-а, давні знайомі! Привіт! Здоровенькі були!
Циганові перехопило подих, наче хтось холодними пальцями стиснув горло. То був незнайомець…
— Ну, як? Тепер переконалися?.. Тож-то…
“Ні! Ні! Не хочу! Досить з мене…” — подумки вигукнув Сашко Циган.
Але незнайомець почув його.
— Ну, це вже твоя справа. Не хочеш — не треба… Можна й відмінити. Ну, спи, спи! Тільки не забудь зранку передати чарівний талісман іншому…
Світло ліхтарика погасло. Незнайомець зник. Сашко Циган наче полетів у чорну безодню. І одразу прокинувся.
Ліс був сповнений пташиного гомону. Десь угорі, просто над головою, лікар-дятел дбайливо вистукував сосну. Сонячне павутиння заснувало вхід у курінь.
Сашко Циган не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курінь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього, настільки виразно чувся його голос.
“Ні, мабуть, таки сон”, — вирішив він.
Хлопець виліз із куреня. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи уявлялися тепер просто дивними і сміхотворними.
“А навіть якби й зазирав уночі? Нічого страшного. Він же нічого злого не робить. Навіть навпаки. Чого ж боятися?”
І таємничий незнайомець вже здавався йому навіть симпатичним.
Прокинувся й Марусик. З куреня вистромилася його заспана скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.
— Привіт!.. Здоровенькі були! — весело вигукнув Сашко Циган. — Вилазь. Снідати будемо.
Він уже розпалював вогнище. Ніде так смачно не їсться, як ранком у лісі. Хлопці навернули трохи не півторби харчів.
— Цікаво, як там наші старі, — усміхнувся Сашко Циган.
Марусику хотілося зітхнути, він ледве стримався. Він дуже переживав.
“Мої, мабуть, очей не зімкнули. Тато курив цілу ніч, хоч три роки, як покинув. Він, коли дуже хвилюється, завжди закурює. І потім йому погано. Мати корвалол пила й плакала…”
Роздуми його перервав Сашко Циган.
— На! — сказав він і простягнув Марусику жаб’ячу лапку.
— Нащо? — здригнувся Марусик.
— Як “нащо”? Тепер ти загадуй. Тільки гляди, не так, як я…
— Та… Не треба. Не хочу я…
— Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилось. Я ж хотів викинути, пам’ятаєш. А ти… Ні, візьми! Тільки дивись: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою, — і Сашко Циган силоміць сунув жаб’ячу лапку Марусику в кишеню.
