Опис природи у творі “Джури козака Швайки” та пейзажу має важливе значення, адже тоді козаки постійно спостерігали за змінами в природі, вчилися орієнтуватися на місцевості та передбачали погоду.
“Джури козака Швайки” опис природи у творі
“Про Сторожовий дуб у Воронівці знали всі. Він стояв на півдорозі до Сули і був набагато вищий за довколишні дерева. З його вершини можна було побачити геть усе — і те, що робиться біля Сули та Дніпра, і очерети Вовкулацького кута, і саму Воронівку. А коли добре придивитися, то можна розгледіти навіть канівецьке городище, де мешкав пан Кобильський.”
“Поволі світлішало. Почали подавати голос перші птахи. Нарешті на одному боці небо зажевріло. Там сходило сонце, і хлопці, виявляється, бігли саме на нього, прямісінько у татарський степ. Незабаром зіркі Грицикові очі угледіли на виднокраї якусь темно зеленаву купину. Купина виявилася невеличким гайком на пагорбі, що був порізаний численними яругами. Яруги всуціль були вкриті непрохідними заростями шипшини та глоду.”
“Довкола простягався рівний, наче стіл, степ. Праворуч ледь-ледь мріли сизі дніпровські плавні. Неподалік виблискувало невеличке озерце. Його низькі береги поросли шелюгою та очеретом. Над озером схилилося з десяток старих розлогих верб.”
“Ліворуч простягалися неозорі дніпровські плавні. Будь якої пори там можна було заховатися. Будь якої, окрім цієї. Нещодавно розтанули сніги і грузька чорна багнюка закрила підступи до очеретів.
Праворуч тягнувся неозорий степ, рудий від торішньої трави і рівний, мов стіл”
“Місяць усе вище піднімався у небі. Піднімався і раз по раз зиркав крізь пролизні у хмарах. Наче перевіряв, чи не занадто він відірвався від землі. З низин повільно підповзав туман.”
“— Є там такі місця, — мрійливо сказав Остап. — За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові — і добра січ була б!”
“Атож, сотні летіли темними розгонистими лавами і щезали у невидимому звідсіля проході між очеретами. Здавалося, ще трохи — і передні випірнуть аж ген біля Дніпра, де ледь-ледь синіють купи дерев.”
“Степ був рівний, мов долоня. Вітер хвилею гнав смарагдові трави. І ніде — жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи осудливо погляне з високої могили на малих втікачів кам’яна баба. В плавнях теж було тихо. Свині відсипалися у своїх, прихованих від чужого ока, баюрах. Лише мошва та птаство вилися над головою.”
“Байрак, до якого вони дісталися, стояв над неширокою річечкою з низькими заболоченими берегами. Чвакаючи у твані, хлопці кинулися до неї і занурили обличчя у прохолодну воду.”
“У небі над плавнями повільно ширяв орел могильник. Дивився на землю своїм незмигним оком і дивувався, чого це люди щось знову не поділили. Одні засіли в очеретах, інші чорними потічками накочуються на них.”
