«Гордість і упередження» Розділ XI
Коли дами вийшли після обіду з-за столу, Елізабет побігла до своєї сестри, змусила її тепло вдягнутись і привела до вітальні, де її із задоволенням зустріли дві її подруги, наперебій висловлюючи свою радість. Елізабет ніколи не бачила їх такими доброзичливими, як протягом тієї години, що минула до приходу джентльменів. Співрозмовницями сестри були надзвичайно цікавими. Якусь жартівливу історію вони розповідали точно та образно, анекдот — з гумором, а над своїми знайомими жартували з веселим ентузіазмом.
Але коли до кімнати зайшли чоловіки, Джейн перестала бути головним об’єктом уваги сестер. Міс Бінглі відразу ж спрямувала свої очі на містера Дарсі; не встиг він ступити і декількох кроків, як вона вже зібралася щось йому сказати. Але той звернувся безпосередньо до міс Беннет, чемно привітався з нею і привітав з одужанням. Містер Герст ледь помітно вклонився і пробурмотів щось на кшталт “я дуже радий”; а багатослівність і емоційність містилися саме в привітаннях Бінглі. Почуття радості, симпатії й турботи переповнювали його. Перші півгодини він тільки те й робив, що підкидав у камін дрова, щоб Джейн знову не застудилася від переміни кімнати; потім вона, виконуючи його побажання, сіла з іншого боку каміна, щоб бути подалі від дверей. Нарешті він умостився біля неї і майже ні з ким, крім неї, не розмовляв. Елізабет, сидячи за шитвом у протилежному кутку, споглядала все це з великим задоволенням.
Після чаювання містер Герст нагадав своїй невістці про столик для гри в карти — але надаремне. Якимось чином їй удалось довідатися, що містер Дарсі в карти грати не бажає, і тому навіть відкрите звернення містера Герста до всіх присутніх було відхилене. Керолайн запевнила його, що ніхто грати не збирається, а мовчання, з яким усе товариство зустріло її слова, здавалося, підтверджувало їхню правдивість. Оскільки містеру Герсту більше нічого не залишилося робити, то він розлігся на одному з диванів і захропів. Дарсі взяв книгу; міс Бінглі зробила те ж саме, а місіс Герст, здебільшого бавлячись своїми браслетами та каблучками, час від часу приєднувалася до розмови свого брата з міс Беннет.
Міс Бінглі, поглинута своєю книгою, встигала все ж таки спостерігати і за тим, як містер Дарсі читав свою; вона безперервно або робила якесь зауваження, або заглядала в його книгу. Однак їй ніяк не вдавалося викликати його на розмову — він просто відповідав на її запитання і продовжував читати. Нарешті, зовсім знесилившись від спроб зацікавитися власною книжкою, яку вона вибрала лише тому, що це був другий том тієї книги, яку читав він, міс Бінглі позіхнула, широко розкривши рота, і мовила:
— Як приємно ось так проводити вечір! Тепер я і справді переконалася, що нема заняття приємнішого за читання. Все набридає дуже швидко, книга — ніколи. Коли матиму власну домівку, я буду не я, коли не зберу собі пристойну бібліотеку.
Їй ніхто не відповів. Тоді вона позіхнула знову, недбало відклала свою книгу вбік і окинула поглядом кімнату, шукаючи хоч якоїсь розваги. Зачувши, як її брат щось сказав міс Беннет про бал, вона різко повернулася до нього і мовила:
— До речі, Чарльзе, ти що — дійсно плануєш дати танцювальний вечір в Недерфілді? Може, перш ніж прийняти рішення, ти прислухаєшся до побажань присутніх? Я не помилюсь, коли скажу, що для декого з нас цей бал може із задоволення перетворитися на покарання.
— Якщо ти говориш про Дарсі, — вигукнув її брат, — то він може лягти спати ще до того, як цей бал почнеться. Що ж до самого балу, то він уже є справою вирішеною: як тільки Ніколс наготує достатньо харчів, я розішлю свої запрошення.
— Бали були б мені набагато більше до вподоби, — відповіла вона, — якби їх проводили в інший спосіб. У звичній же процедурі таких зібрань є щось надзвичайно нудне. Не сумніваюся — було б набагато цікавіше, коли б наголос робився на розмовах та спілкуванні, а не на танцях.
— Дійсно, люба моя Керолайн, так було б набагато цікавіше, але це вже був би не бал, а щось інше.
Міс Бінглі нічого не відповіла; трохи згодом вона підвелась і пройшлася кімнатою. Вона мала прекрасну статуру та елегантну ходу, але Дарсі, якому все це адресувалося, виявляв цілковиту байдужість і вперто тримався своєї книжки. Зовсім зневірившись, міс Бінглі насмілилася на ще одну спробу і сказала, звертаючись до Елізабет:
— Міс Елізо Беннет, дозвольте порадити вам взяти з мене приклад і пройтися кімнатою. Запевняю вас — така зміна занять є надзвичайно корисною, особливо після довгого сидіння.
Еліза здивувалась, але порадою скористалася негайно. Така запопадлива турботливість міс Бінглі досягла-таки своєї справжньої мети — містер Дарсі підвів очі. Він — як і Елізабет — був настільки вражений зміною поведінки міс Бінглі, що аж закрив книжку. Його відразу ж запросили приєднатися до їхнього товариства, та він відхилив запрошення, зазначивши, що, настільки він розуміє, дами, вирішивши пройтися кімнатою, керувалися при цьому двома мотивами. Його ж поява серед них лише зашкодить кожному з цих мотивів. “Що він хотів цим сказати?” — переполошилася міс Бінглі. Їй страх як хотілось довідатися, що ж містер Дарсі мав на увазі, тому вона спитала Елізабет, чи зрозуміла та, що саме він хотів сказати.
— Нічогісінько, — відповіла Еліза. — Але переконана, що нічого гарного. Тож краще нам його не сердити і ні про що не розпитувати.
Однак міс Бінглі, мабуть, дуже вже хотілося розсердити містера Дарсі, тому вона почала вперто вимагати пояснень стосовно тих двох мотивів.
— Я дам вам пояснення без ніяких заперечень, — сказав він, як тільки вона дала йому можливість розкрити рота. — Ви обрали такий спосіб проведення вечора або тому, що, довіряючи одна одній, хочете обговорити якісь жіночі таємниці, або тому, що вирішили продемонструвати свої гарні статури, які при ходьбі виглядають іще кращими. Якщо правдивим є перше, то я вам зовсім не потрібен, якщо друге — то мені краще милуватися вами, сидячи біля каміна.
— Який жах! — скрикнула міс Бінглі. — Ніколи не чула нічого більш відразливого! Як ми покараємо його за таке нахабство?
— Немає нічого простішого, якщо ви дійсно збираєтеся це зробити, — сказала Елізабет. — Усі ми можемо набридати одне одному і одне одного карати. Дражніть його, насміхайтеся над ним. Ви — близькі друзі, тому вам краще знати, як це робиться.
— Але я не знаю, як це робиться, слово честі. І те, що ми — близькі друзі, ще не означає, що я вмію це робити. Як можна дражнити спокійну і розсудливу людину? Ні, мені здається, що тут він просто нас проігнорує. Що ж до насмішок, то, насміхаючись без слушного на те приводу, ми виглядатимемо просто дурепами. Містер Дарсі тільки зрадіє цьому.
— Ага, виходить над містером Дарсі взагалі не можна насміхатися? — скрикнула Елізабет. — Який рідкісний привілей! Сподіваюся, що він так і залишиться рідкісним, бо я б не хотіла мати багато таких знайомих, тому що дуже люблю посміятися.
— Міс Бінглі, — сказав він, — мене явно перехвалила. Найрозважливіших та найдостойніших чоловіків, ні — найрозважливіші та найдостойніші їхні вчинки може перетворити на посміховисько людина, якій хліба не давай — тільки дай посміятися.
— Такі люди дійсно є, — відповіла Елізабет, — але маю надію, що я до них не належу. Сподіваюся також, що ніколи не висміюватиму розумне і добре. Дурощі та нісенітниці, примхи та непослідовність дійсно потішають мене, тут ніде правди діти, і я сміюся над ними за всякої нагоди. Але, гадаю, ці вади вам не притаманні.
— Вони притаманні кожному. Просто я все життя намагавсь уникати тих вад, які часто дають вагомі підстави для насмішок.
— Наприклад, марнославство і гордовитість.
— Так, марнославство — це дійсно вада. Але гордовитість… розумна людина завжди зможе тримати її під пильним контролем.
Елізабет одвернулася, ховаючи посмішку.
— Гадаю, ви вже закінчили своє дослідження містера Дарсі? — запитала міс Бінглі. — І якого ж висновку дійшли?
— Я прийшла до переконання, що містер Дарсі — особистість абсолютно бездоганна. Здається, він і сам цього не приховує.
— Нічого подібного, — заперечив Дарсі. — Я зовсім не претендую на бездоганність. Маю достатньо багато недоліків, але сподіваюся, що жоден із них не має відношення до моїх розумових здібностей. Однак за свій характер я ручатися не можу. Може, він не дуже піддатливий — не знаю; не досить піддатливий, аби всім подобатись. Я не здатен так просто забувати дурощі та пороки інших, тим більше — образи, яких вони мені завдали. Я не поспішаю відгукнутися на першу ж спробу натиснути на мої почуття. Мабуть, мій характер можна схарактеризувати як вразливий. Якщо хтось втрачає мою повагу, то він втрачає її назавжди.
— Це і справді недолік! — скрикнула Елізабет. — Безжальна і непримиренна уразливість дійсно є хибою вдачі. Що ж, ви дуже вдало обрали вашу ваду. Нічого смішного я в ній не бачу. Можете мене не боятися.
— Мені здається, що будь-яка особистість має схильність до певної хиби, якоїсь природженої вади, котру не можуть подолати навіть добра освіта і виховання.
– І ваша вада — це схильність ставитися до всіх людей із презирством?
— А ваша, — відповів, посміхаючись, Дарсі, — це схильність упиратись у своєму небажанні правильно цих людей розуміти.
— Давайте трохи помузикуємо! — вигукнула міс Бінглі, втомившись від розмови, в якій їй не судилося взяти участі. — Луїзо, ти не проти, якщо я розбуджу містера Герста?
Її сестра анітрохи не заперечувала, тож незабаром відкрили фортепіано, а Дарсі, трохи поміркувавши, вирішив, що так, мабуть, буде краще, бо в його свідомість закралася неприємна підозра: а чи не забагато уваги він приділяє Елізабет?
«Гордість і упередження» Розділ XII
За домовленістю між сестрами, наступного ранку Елізабет написала своїй матері й попрохала, щоб протягом дня прислали карету. Але для місіс Беннет, яка розраховувала, що її дочки залишаться в Недерфілді до наступного вівторка — коли минув би якраз тиждень відтоді, як Джейн поїхала туди, — це прохання не принесло великої радості. Тому її відповідь не була сприятливою — принаймні для Джейн, — бо їй кортіло скоріше потрапити додому. Місіс Беннет сповістила їх, що ніяк не зможе прислати їм карету аж до вівторка, а в постскриптумі додала, що коли містер Бінглі та його сестра благатимуть їх зостатися ще на деякий час, то вона прекрасно зможе без них обійтись. Але Елізабет була рішуче налаштована проти того, щоб залишатися — не надто вона сподівалася також, що їх про це благатимуть. Навпаки — вона побоювалася, що їхнє подальше перебування буде видаватися дещо нав’язливим, і тому наполегливо попрохала Джейн, аби та негайно позичила в міс Бінглі карету. Нарешті сестри дійшли згоди, що вони — у відповідності зі своїм початковим задумом — заявлять про свій намір покинути Недерфілд того ж ранку, а також попросять надати їм карету.
Їхнє повідомлення викликало велике занепокоєння; було висловлено багато побажань, аби вони залишилися принаймні до наступного дня, щоб дати змогу Джейн зміцніти, тож до наступного дня їхній від’їзд і було відкладено. Міс Бінглі відразу ж пожалкувала, що запропонувала сестрам залишитися, бо її ревнощі та антипатія до однієї сестри набагато перевищували її симпатію до другої.
Хазяїн дому з непідробним жалем вислухав новину про їхній від’їзд і неодноразово намагався переконати міс Беннет у небезпечності такої поїздки, бо вона ще недостатньо одужала, але Джейн, відчуваючи, що чинить правильно, була невблаганною.
Дарсі сприйняв це повідомлення із задоволенням, бо Елізабет залишалась в Недерфілді надто довго. Вона вабила його сильніше, ніж йому хотілося; до того ж міс Бінглі поводилася з нею нечемно, а до нього прискіпувалася частіше, ніж зазвичай. Тому він мудро вирішив виявляти підвищену обачливість, аби ніяким чином не висловити жодного натяку на свої справжні почуття, не виявити нічого такого, що могло б породити в неї надію на його прихильність. Він розумів, що коли така надія і виникла, то останній день перебування матиме велике значення — від його поведінки залежатиме, житиме ця надія чи помре. Твердий у власній рішучості, він протягом усієї суботи не обмовився з Елізабет і десятком слів, і, незважаючи на те, що одного разу вони залишались удвох протягом півгодини, він сумлінно тримався своєї книжки, а на неї навіть не поглянув.
У неділю, після вранішньої служби, розставання, таке бажане майже для всіх, нарешті відбулося. Міс Бінглі відразу стала напрочуд чемною до Елізабет, а її симпатія до Джейн різко зросла. Коли ж вони від’їздили — після того як Джейн отримала запевнення, що її радо бачитимуть як у Лонгберні, так і в Недерфілді, і після палких обіймів, — то міс Бінглі навіть обмінялася з Елізабет рукостисканням, і остання поїхала, перебуваючи, мабуть, у найкращому настрої з усіх тих, хто брав участь у церемонії розставання.
Мати ж зустріла їх не надто привітно. Місіс Беннет здивувалась їхньому приїздові, вважаючи, що не варто було завдавати собі і хазяям скільки клопоту, і висловлюючи побоювання, як би Джейн знову не застудилась. Але їхній батько, незважаючи на лаконічність висловів задоволення з приводу їхнього приїзду, був дійсно радий їх бачити, бо добре знав, яке важливе місце займають вони у родинному колі. За відсутності Елізабет та Джейн вечірні сімейні розмови стали далеко не такими цікавими і майже втратили свій сенс.
Сестри застали Мері заглибленою — як і зазвичай — у заняття музикою та у вивчення людської природи і мали нагоду поцінувати її нові виписки та вислухати деякі з її нових сентенцій стосовно падіння моральності. Кетрін та Лідія повідомили їм новини дещо іншого ґатунку. Багато подій і розмов сталось у полку з минулої середи: декілька офіцерів нещодавно обідали з їхнім дядечком, якогось солдата відшмагали для покарання, а полковник Форстер, згідно з чутками, збирався одружитись.
«Гордість і упередження» Розділ XIII
— Сподіваюся, моя люба, — сказав містер Беннет своїй дружині наступного ранку за сніданком, — що на сьогодні ти наказала приготувати добрячий обід, бо я маю підстави очікувати поповнення до нашої родинної компанії.
— Що ти хочеш цим сказати, любий? Щось я не чула, аби хтось збирався прийти, хіба що випадково зайде Шарлотта Лукас — сподіваюся, мої обіди смакують їй добре. Не думаю, що вдома їй часто випадають такі добрі обіди.
— Людина, про яку я говорю, — джентльмен і до того ж приїжджий.
Очі місіс Беннет заіскрилися. Джентльмен, та ще й не з наших країв! Це точно містер Бінглі. Ну і цяця ж ти, Джейн! Могла б мене хоч якось попередити, хитрухо! Що ж, я буду надзвичайно рада побачитись із містером Бінглі. Але ж… О Господи! Сьогодні ми не зможемо розжитись ані шматочком риби. Така невдача! Лідіє, серденько, смикни дзвоника — я мушу дати розпорядження економці.
— Це буде не містер Бінглі, — сказав її чоловік, — а особа, котру я жодного разу не бачив за все своє життя.
Всі неймовірно здивувались, а містер Беннет отримав чималу втіху, коли його дружина і дочки враз накинулися на нього і хором почали розпитувати — що і як. Повтішавшись якийсь час із їхньої допитливості, він, нарешті, дав пояснення.
— Приблизно місяць тому я отримав листа і приблизно два тижні тому дав на нього відповідь, бо визнав цю справу досить делікатною і вартою невідкладної уваги. Цей лист — від мого двоюрідного брата, містера Коллінза, котрий — у разі моєї смерті — може всіх вас витурити з цього будинку, як тільки йому цього заманеться.
— Благаю, любий, — не треба! — скрикнула його дружина. — Я не можу чути про це без тремтіння. Будь ласка, не кажи нічого про цю ненависну людину! Немає нічого гіршого, коли твій маєток успадковують не твої діти, а хтось інший; знаю — якби я була на твоєму місці, вже давно спробувала б щось придумати і знайти вихід із цієї неприємної ситуації.
Джейн та Елізабет намагалися пояснити їй сутність майоратного успадкування, але надаремне. Вони й раніше намагалися це зробити, та не могли достукатися до здорового глузду місіс Беннет; тож вона вперто продовжувала несамовито ремствувати з приводу такого порядку успадкування, який дозволяє відібрати маєток у родини, де є аж п’ятеро дочок, на користь якогось нікому не потрібного нікчеми.
— Така обставина дійсно є дуже несправедливою, — мовив містер Беннет, — і ніщо не зможе загладити провину містера Коллінза, котра полягає в тому, що він успадкував Лонгберн. Але якщо ви послухаєте оцього листа, то, може, його стиль хоч трохи пом’якшить вашу суворість.
— Ні, я певна, що цього не станеться. І я вважаю, що з його боку було величезним нахабством та ще й лицемірством писати тобі взагалі. Терпіти не можу таких фальшивих благодійників. Краще б уже продовжував сваритися з вами, як це робив до нього його батько.
— А що, здається, він і дійсно мав якісь синівські докори сумління з цього приводу — ось побачите.
“Гансфорд, що біля Вестерхема, Кент.
(15 жовтня)
Шановний Добродію!
Суперечка між вами та моїм шановним покійним батьком завжди була для мене приводом для великого занепокоєння. Відтоді, як мав нещастя втратити свого батька, я часто бажав усунути непорозуміння, та певний час мене стримували сумніви — я боявся, що добрі стосунки з тими людьми, з якими він завжди мав задоволення сваритися, були б наругою над пам’яттю про нього. — “Ось це місце, місіс Беннет”. — Однак тепер моя думка з цього приводу є цілком визначеною, бо, отримавши висвячення в Істері, я мав щастя бути призначеним на посаду її ясновельможністю леді Кетрін де Бург, вдовою сера Лью’іса де Бурга. Саме завдяки її щедрості та доброчинності я отримав важливу посаду парафіяльного священика в її парафії, де я тепер ревно і покірливо, із вдячною повагою ставитимуся до її світлості і буду завжди готовий виконувати обряди та урочисті церемонії, введені Англіканською Церквою. Більше того, як духовна особа я вважаю своїм обов’язком сприяти встановленню благословенного миру в усіх сім’ях, котрими мені доведеться опікуватись. Я тішу себе думкою, що ця моя щиросерда спроба примирення є гідною всіляких похвал і що та обставина, згідно з якою я маю успадкувати маєток Лонгберн, буде з вашого боку доброзичливо проігнорована і не змусить вас відкинути пропоновану мною оливкову гілку миру. Мене не може не турбувати той факт, що для ваших дочок я є наче уособленням лиха, тому благаю вас дозволити мені попросити вибачення і завірити вас у своїй готовності до всіляких компенсацій зі свого боку — але про це ми поговоримо згодом. Якщо ви не заперечуєте проти того, щоб прийняти мене у вашій домівці, то я охоче зроблю вам і вашій родині візит у понеділок, вісімнадцятого листопада, о четвертій годині; дозвольте мені скористатися вашою гостинністю до наступної суботи, особисто для мене це не викличе якихось незручностей, оскільки леді Кетрін зовсім не заперечує проти того, щоб я час від часу міг у недільний день піти у своїх справах за умови, якщо до ведення служби залучається якийсь інший священик. Із щирими побажаннями добра вашій дружині та вашим донькам, ваш, шановний добродію, незмінний доброзичливець і друг
Вільям Коллінз”
— Значить, о четвертій годині ми будемо очікувати на появу цього посланця миру, — мовив містер Беннет, складаючи листа. — Як на мене, то він видається надзвичайно сумлінним та ввічливим молодиком; не сумніваюся, що він стане дуже корисним знайомим, особливо коли леді Кетрін виявлятиме до нього прихильність, даючи йому змогу приходити до нас у гості.
— Однак мене зацікавили його висловлювання стосовно дівчат; і якщо йому вже так хочеться компенсувати їм збитки, то я — не та людина, яка буде його розохочувати.
— Важко здогадатися, — сказала Джейн, — у який спосіб він збирається зробити нам відшкодування, котре вважає своїм обов’язком, але таке бажання безперечно робить йому честь.
Елізабет була вражена переважно його незвичайною поштивістю на адресу леді Кетрін і добросердим наміром хрестити, одружувати і відправляти похорони своїх парафіян будь-коли і будь-де.
— Це, напевне, якийсь дивак — я так гадаю, — сказала вона. — Не можу зрозуміти, що він за людина. В його стилі чимало пишномовності. А що він хотів сказати своїми вибаченнями за те, що є прямим спадкоємцем? Можна подумати, він би відмовився від цього права, якби міг! Тату, його можна назвати розважливою людиною?
— Ні, моя люба, думаю, що ні. Я сильно сподіваюся, що виявиться якраз навпаки. Його лист — це суміш раболіпства і пихи, і це дає підстави сподіватися на краще. Мені дуже кортить його побачити.
— З точки зору композиції, — зазначила Мері, — його лист не видається якимось недолугим. Може, думка про оливкову гілку і не є дуже оригінальною, зате подано її дуже вдало.
Для Кетрін та Лідії ні лист, ні його автор ніякого інтересу не являли. Це сталося б хіба що тоді, коли він з’явився б перед ними в яскраво-червоному мундирі, бо вже декілька тижнів усі їхні розваги були пов’язані з людьми в одязі лише такого кольору. Що ж до їхньої матері, то лист містера Коллінза майже розвіяв усю її антипатію до нього, і вона готувалася зустріти родича з таким внутрішнім спокоєм, що чоловік її та дочки аж диву давалися.
Містер Коллінз пунктуально дотримався зазначеного ним часу і був радо та чемно зустрінутий усією сім’єю. Містер Беннет говорив мало, зате дами перебували в досить говірливому настрої, та й схоже, що містеру Коллінзу теж не потрібно було заохочення, бо він явно і сам не збирався мовчати. Це був високий двадцятип’ятилітній молодик кремезно-незграбної статури. Вигляд у нього був похмуро-серйозний і статечний, а манери — дуже формальними. Не встиг він усістися, як уже відпустив місіс Беннет комплімент із приводу її чудових дівчат, сказавши, що раніше чув багато про їхню вроду, але тепер пересвідчився, що правда далеко випередила чутку; потім зазначив про відсутність у нього сумнівів стосовно їхнього подальшого щасливого майбуття в сімейному житті. Декому з присутніх така галантність не зовсім сподобалась, але місіс Беннет, для якої годилися будь-які компліменти, з готовністю підхопила:
— О, ви такі люб’язні, добродію, — всім своїм серцем я бажаю, щоб так воно й було, бо інакше їх чекатиме нужденне життя. Світ влаштований так несправедливо!
— Я так розумію, що ви натякаєте на успадкування цього маєтку?
— Ох, добродію! Саме на це я і натякаю. Погодьтеся, що для моїх дівчат ця обставина є дуже болісною і печальною. Не думайте, що маю якісь претензії особисто до вас, бо в цьому світі все залежить від волі випадку. Хіба ж можна довідатися заздалегідь, кому саме дістанеться маєтність, якщо вже вона має бути успадкованою?
Я добре свідомий тих великих труднощів, які можуть випасти на долю моїх прекрасних кузин, пані, — і готовий багато чого сказати з цього приводу, але боюся видатися поспішливим і похапливим. Але я можу запевнити молодих панянок, що прибув сюди налаштованим на те, щоб захоплюватися ними. Наразі я не скажу більше нічого, але, може, після нашого тіснішого знайомства…
Його промову перервало запрошення до обіду; дівчата посміхнулись одна одній. Вони виявилися не єдиними об’єктами захоплення, висловлюваного містером Коллінзом. Він ретельно оглядав, нахвалюючи, і вітальню, і обідню кімнату — не забувши про меблі, що там стояли. Його захват, може, і вплинув би зворушливо на почуття місіс Беннет, якби не гнітюче припущення, що оглядав він усе це як майбутній господар. З приводу обіду він також не проминув висловити свій захват, жваво при цьому поцікавившись, кому з його прекрасних кузин вони завдячують такому чудовому куховарському мистецтву. Але тут його просвітила місіс Беннет, котра досить різким тоном пояснила йому, що вони цілком у змозі наймати добру куховарку і що її дівчатам на кухні робити нічого. Він попросив пробачення за те, що образив її. Вже лагіднішим тоном вона заявила, що зовсім не образилась, але містер Коллінз продовжував вибачатися десь іще хвилин п’ятнадцять.
«Гордість і упередження» Розділ XIV
За обідом містер Беннет не промовив майже ні слова, зате коли слуг відпустили, то він вирішив, що настав час для розмови з гостем, і почав з теми, в котрій, як йому здавалося, містер Коллінз зможе показати все своє красномовство — а саме зазначив, що тому надзвичайно поталанило з патронесою, бо леді Кетрін де Бург виявила надзвичайну прихильність до його потреб і турботливість щодо його комфорту. Містер Беннет уцілив якраз у точку — його гість розсипався в похвалах своїй опікунці. Розмова на цю тему зробила його манери ще більш серйозно-урочистими. З виглядом, сповненим значущості, він заявив, що ніколи в житті не бачив, аби дуже поважна особа так ставилася до оточуючих — з такою доброзичливістю та поблажливістю, які виявила леді Кетрін. Її світлості дуже сподобалися ті дві проповіді, які він уже встиг виголосити в її присутності. Вона також двічі запрошувала його до Розінгса на обід, а не пізніш як минулої суботи послала за ним, аби він склав компанію для партії в кадриль. Багато людей вважали леді Кетрін гордовитою, він же знав од неї лише доброзичливість і дружелюбність. Вона ставилася до нього так само, як і до інших джентльменів, і до того ж не мала ніяких заперечень ні проти його входження в місцеве товариство, ні проти того, щоб він час від часу міг полишати свою парафію на тиждень-другий для відвідин своїх родичів. Леді Кетрін навіть поблажливо порадила йому одружитись якомога швидше — якщо він, звичайно ж, зробить розважливий вибір, а одного разу навіть відвідала його скромну оселю й дуже схвально поставилася до тих переробок, що він їх там виконував, а кілька з них зволила запропонувати сама: деякі полички у комірчинах нагорі.
— Це так чемно і доброзичливо з її боку, — мовила місіс Беннет, — вона справді жінка дуже привітна. Шкода, що загалом поважні дами так мало схожі на неї в цьому відношенні. Вона живе поруч з вами, добродію?
— Від Розінгс-Парку, помешкання її ясновельможності, сад, у якому розташована моя скромна оселя, відділяє лише стежина.
— Здається, ви сказали, добродію, що леді Кетрін — удова? Чи має вона сина або дочку?
— Вона має лише одну дочку, спадкоємицю Розінгса і надзвичайно великої земельної маєтності.
— Он воно як! — вигукнула місіс Беннет і кивнула головою. — Значить, вона забезпечена набагато краще за інших дівчат. А яка вона? Вродлива?
— Це надзвичайно чарівлива дівчина. Сама леді Кетрін каже, що в розумінні істинної вроди її донька набагато переважає представниць своєї статі, тому що в рисах її обличчя є те, що вирізняє дівчину шляхетного походження. На жаль, вона має слабке здоров’я, і це не дало їй змоги досягти тих успіхів у освіті та вихованні, яких вона досягла б за обставин більш сприятливих. Про це я дізнався від її наставниці; вона і досі з ними живе. Але донька леді Кетрін — особа надзвичайно люб’язна; вона часто зболить проїздити мимо моєї скромної оселі у маленькому фаетоні, запряженому конячками поні.
– її представляли товариству? Щось я не зустрічала її імені серед придворних дам.
— На жаль, непевний стан її здоров’я не дає їй змоги перебувати у Лондоні. Одного разу я зауважив леді Кетрін, що ця обставина позбавила британський королівський двір його найгарнішої окраси. Мені здалося, що ця фраза їй дуже сподобалася; тож цілком природно, що при кожній нагоді я щасливий робити ті маленькі витончені компліменти, котрі так подобаються дамам. Я неодноразово казав леді Кетрін, що її чарівлива донька виглядає справжньою герцогинею і що не цей високий титул прикрасить її, а навпаки — вона стане окрасою цього титулу. Такі маленькі вияви уваги завжди до вподоби її світлості, і вони, як я сподіваюся, відплатяться сторицею.
– І правильно сподіваєтеся, — сказав містер Беннет, — ваше щастя, що ви маєте хист до витончених лестощів. Дозвольте запитати: а ці вияви уваги з вашого боку спричинюються миттєвими душевними поривами, чи ви придумуєте їх заздалегідь?
— Вони виникають, головним чином, на потребу моменту. Інколи мені самому цікаво заздалегідь вигадувати невеличкі елегантні компліменти під якісь можливі ситуації так, аби їх можна було видозмінювати залежно від якихось часто повторюваних обставин. Ці компліменти я намагаюся робити з виглядом якомога більш невимушеним.
Очікування містера Беннета справдилися цілком. Його двоюрідний брат виявився бовдуром — як він і сподівався. З величезним задоволенням він прислухався до його слів, але водночас зберігав якомога більш незворушний вираз обличчя, не бажаючи ні з ким ділитися своєю радістю, — лише час від часу поглядаючи на Елізабет.
Настав час чаювати, і містер Беннет, достатньо навтішавшись, знову із задоволенням запросив свого гостя до вітальні, а коли чаювання скінчилося, то він з не меншим задоволенням попрохав його почитати для панянок уголос. Містер Коллінз радо погодився; принесли книгу; але, взявши її до рук (а все вказувало на те, що та книга була із громадської бібліотеки), він тут же відсахнувся, вибачився й заявив, що такої літератури, як романи, ніколи не читає. Кітті отетеріло витріщилася на нього, а Лідія здивовано вигукнула. Повитягали інші книжки; тож, дещо повагавшись, містер Коллінз вибрав “Проповіді” Фордайса. Лідія зачудовано спостерігала, як він відкрив фоліант, але не встиг занудливо-урочисто прочитати і трьох сторінок, як вона перервала його такими словами:
— А знаєте, мамо, дядько Філіпс подейкує, що нажене Річарда. Якщо він це дійсно зробить, то його візьме на роботу полковник Форстер. Тітонька сама мені про це сказала в суботу. Завтра я піду до Меритона, щоб більше про це почути і спитатися, коли містер Денні збирається повернутись із Лондона.
Дві старші сестри накинулися на Лідію, щоб та не базікала де не треба, але містер Коллінз — дуже образившись — відклав книгу і мовив:
— Мені часто доводилося бачити, що молоді дівчата мало, дуже мало цікавляться книжками серйозного ґатунку, хоча ті пишуться виключно для їхнього ж блага. Признаюся, це мене дивує надзвичайно, бо і справді — що може бути кориснішим для молодих дівчат, ніж просвіта і добра порада? Але я більше не набридатиму моїй молодій кузині.
Потім він звернувся до містера Беннета і запропонував йому зіграти з ним у триктрак. Той прийняв кинутий виклик, зазначивши при цьому, що містер Коллінз учинив мудро, полишивши дівчат з їхніми дріб’язковими турботами та радощами. Місіс Беннет і дочки старанно та чемно вибачалися за безтактність Лідії та обіцяли, що цього більше не повториться, якщо він знову візьметься за книжку; але містер Коллінз запевнив їх, що не тримає зла на свою юну кузину і не вважає її поводження образливим, а потім усівся з містером Беннетом за інший стіл і приготувався до гри в карти.
«Гордість і упередження» Розділ XV
Містер Коллінз не був розумною людиною, і освіті та вихованню лише незначним чином вдалося приховати його природжену ваду. Більшу частину свого життя він провів під наглядом скнаристого невігласа-батька; здобуваючи університетську освіту, просто відбував чергу, а корисних знайомств започаткувати не спромігся. Покора, в якій його виховав батько, ще з дитинства визначила смиренність його манер, але тепер їй потужно протидіяло притаманне людям недалеким і самотнім марнославство, що поєднувалося з амбітними надіями на швидке і раптове багатство. Щасливий випадок звів його з леді Кетрін де Бург, коли в Гансфордській парафії вивільнилося місце священика. Пошана, яку він відчував до її високого становища, благоговіння перед нею як своєю покровителькою, в поєднанні з украй високою думкою про себе, про свій авторитет духовної особи і про свої пасторські повноваження — все це перетворило його на людину, в якій бундючність поєднувалася з раболіпством, зарозумілість — із покірливістю.
Забезпечивши собі добру домівку та пристойний статок, містер Коллінз тепер мав намір одружитися, тож прагнучи примирення з лонгбернською родиною, насправді він прагнув здобути собі дружину, що її хотів обрати серед дочок місіс Беннет, якщо ті видадуться йому такими ж вродливими та приязними, як їх змальовувала чутка. Оце він і мав на увазі під відшкодуванням — або компенсацією — за успадкування маєтку їхнього батька. Цей план він вважав надзвичайно вдалим і для всіх прийнятним, і взагалі — кроком безкорисливим та шляхетним зі свого боку.
Після знайомства з дівчатами план містера Коллінза не змінився. Гарненьке обличчя найстаршої дочки — Джейн — підтвердило його сподівання та зміцнило властиві йому суворі уявлення стосовно всього, що стосується старшинства; тож у перший вечір він зупинив свій вибір саме на ній. Однак наступного ранку в наміри довелося внести деякі зміни, бо протягом п’ятнадцятихвилинної розмови сам на сам із місіс Беннет перед сніданком — розмови, що почалася з пасторського будинку містера Коллінза, а привела, цілком природно, до його відвертого зізнання в намірах вибрати його хазяйку з лонгбернських дівчат, — виявилося, що місіс Беннет, незважаючи на свої доброзичливі посмішки та заохочення щодо цього наміру взагалі, не бажає, щоб саме Джейн він обрав на роль хазяйки у своїй домівці. Щодо молодших дочок вона нічого не береться казати, бо про їхні симпатії нічого достеменно не знає, однак відносно старшої дочки вважає своїм обов’язком заявити, що незабаром відбудуться її заручини.
Тож для містера Коллінза виникла необхідність поміняти Джейн на Елізабет, що він досить швидко і зробив при активному заохоченні з боку місіс Беннет. Елізабет, лише трохи поступаючись Джейн віком і вродою, цілком природно зайняла місце останньої.
Такі наміри колишнього ворога видалися місіс Беннет неоціненним скарбом, і в неї з’явилася надія, що вона незабаром зможе видати заміж двох своїх дочок. Ось так і вийшло, що чоловік, ім’я якого ще вчора наганяло на неї жах, став для неї ледь не улюбленцем.
Про намір Лідії піти пішки до Меритона не забули: всі сестри, крім Мері, зголосилися піти разом з нею. Супроводжувати їх мав містер Коллінз, причому на прохання містера Беннета, бо тому надто вже кортіло якомога швидше його позбутись і розпоряджатись у своїй бібліотеці самому. Річ утім, що містер Коллінз пішов за ним туди після сніданку та там і залишився — начебто проглядаючи один з найбільших фоліантів у зібранні, а насправді ж майже безперервно теревенячи про свій будинок і садок у Гансфорді. Така його поведінка засмутила містера Беннета надзвичайно. Він завжди був переконаний, що у своїй бібліотеці знайде і розраду, і відпочинок; якось містер Беннет сказав Елізабет, що готовий зустріти глупство та марнославство в будь-якій кімнаті домівки, але знає, що в бібліотеці завжди зможе їх уникнути. Тому він не барився і радо запропонував містеру Коллінзу супроводжувати його дочок під час їхньої прогулянки. Оскільки ж містеру Коллінзу завжди більше подобалося ходити, аніж читати, то він з величезним задоволенням закрив велетенський фоліант і приєднався до дівчат.
Містер Коллінз пишномовно промовляв різні благоглупства, його кузини чемно з ними погоджувались — ось так і минув час у дорозі, а невдовзі вони прийшли до Меритона. І відразу ж дівчата перестали звертати на нього будь-яку увагу. Їхні очі забігали туди-сюди вулицею, вишукуючи офіцерів, і єдине, що могло відірвати їх од цього заняття, був якийсь дійсно надзвичайно привабливий чепчик або небачено гарний муслін у вітрині крамниці.
Але невдовзі увагою всіх дівчат заволодів надзвичайно шляхетний парубок, якого вони ніколи раніше не бачили і який шпацирував по той бік вулиці з якимось офіцером. Офіцер виявився тим самим містером Денні, про приїзд якого з Лондона і прийшла спитатися Лідія; проходячи повз них, він вклонився. Усіх дівчат вразив зовнішній вигляд незнайомця, всім їм хотілося знати, хто він такий. Кітті та Лідія, намагаючись про це дізнатися, першими перетнули вулицю, начебто бажаючи щось придбати у крамниці напроти. Їм пощастило — тільки-но вони ступили на тротуар, як ці два джентльмени повернули назад і таким чином опинилися поруч з ними. Містер Денні відразу ж з ними привітався і попрохав дозволу відрекомендувати свого приятеля, містера Вікхема, котрий разом з ним повернувся вчора з Лондона і про котрого він мав приємність повідомити, що той нещодавно отримав офіцерський чин у їхньому війську. Краще й бути не могло, бо єдине, чого бракувало містеру Вікхему для невідпорної привабливості, — це військового мундира. Його зовнішній вигляд був привабливим до надзвичайності: він мав дуже красиве обличчя з тонкими рисами, добру статуру і напрочуд приємні манери. Після знайомства містер Вікхем радо виявив готовність до розмови — готовність і доречну, і ненав’язливу; тож уся компанія так і стояла, люб’язно перемовляючись, коли загальну увагу привернув цокіт копит: верхи на конях на вулиці з’явилися Дарсі та Бінглі. Забачивши серед компанії знайомих дівчат, ці два джентльмени під’їхали безпосередньо до них і почали з висловлювання люб’язностей. Основним речником був Бінглі, а основним об’єктом розмови — міс Беннет. Він сказав, що саме збирався до Лонгберна, аби спитатись, як вона почувається. Підтвердивши ці слова чемним кивком голови, містер Дарсі вже почав був уперто уникати дивитися на Елізабет, як раптом уздрів незнайомця. Сама ж Елізабет, погляду якої не уникла зміна виразу їхніх облич, коли вони забачили одне одного, була надзвичайно вражена тим ефектом, котрий справила ця зустріч на кожного з них. Колір їхніх облич змінився: одне почервоніло, друге — зблідло. Минула якась мить — і містер Вікхем доторкнувся до свого капелюха, а містер Дарсі на це привітання ледь зволив відповісти. Що б усе це означало? Здогадатися було неможливо, як неможливо було й не бажати про це дізнатися.
Містер Бінглі зробив вигляд, що нічого не помітив, і ще через якусь мить вони з приятелем попрощались і поїхали собі.
Містер Денні та містер Вікхем провели дівчат до дверей будинку містера Філіпса, а потім відкланялись і пішли, незважаючи на енергійні запрошення в гості з боку міс Лідії і навіть незважаючи на гучну підтримку цього запрошення з боку місіс Філіпс, яку вона висловила, відчинивши вікно у вітальні.
Місіс Філіпс завжди радо зустрічала своїх племінниць; особливо ж була вона рада зустріти зараз двох найстарших через їхню тривалу відсутність і емоційно висловлювала своє здивування з приводу їхнього раптового повернення додому, бо ж карети за ними не посилали. Вона так би нічого про це й не дізналась, якби їй не трапився на вулиці хлопчик із Джоунсової аптеки, котрий сказав, що їм уже не треба посилати ліки до Недерфілда, бо сестри Беннет уже звідтіля поїхали. У цей момент Джейн відрекомендувала місіс Філіпс містера Коллінза, і їй довелося приділити йому всю належну увагу. Привітала вона його з усією чемністю, на яку була спроможна, він же виявив при цьому чемність не меншу, якщо не більшу, і, вибачаючись за свій несподіваний прихід без попереднього знайомства з нею, сказав, однак, що тішить себе думкою про виправданість такого свого кроку, бо доводиться родичем тим дівчатам, котрі його відрекомендували їй. Місіс Філіпс була просто зачудована виявом такого доброго виховання, та її споглядання незнайомця були невдовзі перепинені вигуками захоплення й розпитуваннями щодо незнайомця іншого, про якого вона, однак, тільки й могла сказати своїм племінницям те, про що вони вже й так знали: містер Денні привіз його з Лондона, і він збирається незабаром отримати чин лейтенанта у Н-ському полку. Місіс Філіпс сказала, що протягом останньої години тільки те й робила, що спостерігала, як він походжав вулицею; і якби містер Вікхем з’явився був знову, то Кітті та Лідія теж неодмінно зайнялися б спостереженням, та ба — ніхто під вікнами так і не з’явився, крім декількох офіцерів, котрим у порівнянні з незнайомцем судилося стати “недоумкуватими та неприємними суб’єктами”. Деякі з них мали обідати у Філіпсів наступного дня, тож тітонька Філіпс пообіцяла, що коли родина з Лонгберна приїде ввечері, то вона вмовить свого чоловіка, щоб той зайшов до містера Вікхема і теж його запросив. На цьому й погодились, а місіс Філіпс додала, що на них чекає весела й шумна гра у лотерею, а опісля — легка вечеря з гарячими стравами. Перспектива таких веселощів виглядала надзвичайно підбадьорливою, тому всі вони розстались у доброму гуморі. Виходячи з кімнати, містер Коллінз знову почав вибачатись, а хазяйка з незмінною люб’язністю знову запевнила його в цілковитій непотрібності таких вибачень.
По дорозі додому Елізабет розповіла Джейн про те, що відбулося між двома джентльменами, але Джейн, попри свою схильність захищати кожного з них окремо або обох разом, якби вони були неправі, теж, як і сестра, не могла знайти належного пояснення такій поведінці.
По поверненні містер Коллінз дуже втішив місіс Беннет своєю надзвичайно високою оцінкою манер місіс Філіпс і її чемності. Він заявив, що, крім леді Кетрін та її доньки, ніколи не зустрічав жінки більш вишуканої, бо вона не тільки прийняла його надзвичайно ввічливо, але й навіть спеціально внесла його до списку запрошених, хоча досі він був для неї цілковитим незнайомцем. На його думку, частково це пояснювалося тим, що вони родичі, але ніколи в житті з ним не поводилися так люб’язно.
Топп