«Гордість і упередження» читати. Джейн Остін

«Гордість і упередження» читати онлайн книгу Джейн Остін українською мовою, яка розповідає про любов, яка здатна кардинально змінити погляди та поведінку будь-якої людини. 

«Гордість і упередження» читати повністю

Автор перекладу – Гнатюк Юлія

«Гордість і упередження» Розділ І

Загальновизнаною істиною є те, що неодружений чоловік, який володіє значним статком, неодмінно потребує дружини.

І хоч би якими маловідомими були його почуття чи наміри в ту мить, коли він уперше з’являється в новому товаристві, ця істина настільки міцно вкоренилася в головах сусідніх родин, що такого чоловіка відразу починають вважати законною здобиччю для чиєїсь дочки.

— Любий містере Беннете, — звернулася одного дня до чоловіка місіс Беннет, — ви вже чули, що Нетерфілд-парк нарешті знайшов орендаря?

Містер Беннет відповів, що не чув.

— Але це правда, — продовжила вона. — Щойно до мене заходила місіс Лонг і все розповіла.

Містер Беннет нічого не сказав.

— Невже вам не цікаво дізнатися, хто його орендував? — нетерпляче вигукнула дружина.

— Це ви хочете мені розповісти, а я не маю нічого проти того, щоб вислухати.

Цього заохочення було цілком досить.

— Ну що ж, любий, місіс Лонг каже, що Нетерфілд узяв в оренду молодий джентльмен із півночі Англії, який має великий статок. У понеділок він приїхав оглянути маєток у кареті, запряженій четвіркою коней, і так ним захопився, що одразу домовився з містером Моррісом. Оселитися там він збирається ще до свята святого Михайла, а частина його слуг переїде до будинку вже наприкінці наступного тижня.

— Як його звати?

— Бінглі.

— Він одружений чи ні?

— Ох, звісно ж, неодружений, любий! Молодий неодружений чоловік із великим доходом — чотири або навіть п’ять тисяч фунтів на рік! Яка чудова нагода для наших дівчат!

— І яким чином? Як це може їх стосуватися?

— Любий містере Беннете, — відповіла дружина, — як ви можете бути таким нестерпним? Невже не розумієте, що я думаю про його одруження з однією з них?

— То він оселяється тут саме з такою метою?

— З якою метою? Які дурниці ви говорите! Але ж цілком можливо, що він закохається в одну з наших доньок. Тому ви повинні неодмінно навідатися до нього, щойно він приїде.

— Не бачу для цього жодної потреби. Ви з дівчатами можете піти самі. Або навіть краще — пошліть їх без себе. Адже ви така ж вродлива, як і будь-яка з них, і містерові Бінглі ви можете сподобатися найбільше.

— Любий, ви мені лестите. Звісно, колись я була вродливою, але тепер уже не претендую на щось надзвичайне. Коли жінка має п’ять дорослих дочок, їй не личить надто перейматися власною красою.

— У таких випадках їй зазвичай і нема про що особливо перейматися.

— Але ж, любий, ви таки мусите познайомитися з містером Бінглі, коли він оселиться по сусідству.

— Не можу обіцяти вам цього.

— Та подумайте про своїх дочок! Уявіть лише, яке це було б щастя для однієї з них. Сер Вільям і леді Лукас теж збираються відвідати його саме з цієї причини. Зазвичай вони не поспішають знайомитися з новоприбулими. Ви справді повинні поїхати, бо інакше нам буде неможливо нанести йому візит.

— Ви надто прискіпливі. Гадаю, містер Бінглі буде дуже радий вас бачити. А я навіть передам через вас кілька рядків, у яких запевню його у своїй щирій згоді на шлюб з будь-якою з моїх дочок, яку він лише обере. Хоча мушу додати кілька добрих слів на користь моєї маленької Ліззі.

— І не смійте робити нічого подібного! Ліззі анітрохи не краща за інших. І я певна, що вона й наполовину не така гарна, як Джейн, і не така весела, як Лідія. Але ви завжди віддаєте перевагу саме їй.

— У жодної з них немає особливих переваг, — відповів він. — Усі вони однаково легковажні та неосвічені, як більшість дівчат. Але Ліззі має трохи більше кмітливості, ніж її сестри.

— Містере Беннете, як ви можете так говорити про власних дітей? Вам просто подобається мене дратувати. У вас зовсім немає співчуття до моїх бідних нервів.

— Ви мене неправильно зрозуміли, люба. Я ставлюся до ваших нервів із великою повагою. Ми з ними давні знайомі. Принаймні останні двадцять років я постійно чую, як ви про них згадуєте.

— Ах, ви навіть не уявляєте, як я страждаю!

— Але сподіваюся, ви це переживете й ще побачите чимало молодих людей із доходом у чотири тисячі на рік, які оселятимуться по сусідству.

— Нам від того не буде жодної користі, навіть якби їх з’явилося двадцять, якщо ви не захочете їх відвідати.

— Будьте певні, люба: якщо їх буде двадцять, я відвідаю кожного.

У містера Беннета було поєднання гострого розуму, їдкого гумору, стриманості та примхливості. Навіть двадцять три роки подружнього життя не допомогли його дружині збагнути його справжній характер.

Натомість зрозуміти місіс Беннет було значно легше. Вона була жінкою не надто великого розуму, з мізерними знаннями та мінливим настроєм. Коли щось її засмучувало, вона вважала себе нервово хворою. Головною метою її життя було видати дочок заміж, а найбільшою розрадою — ходити в гості та збирати плітки.

«Гордість і упередження» Розділ II

Містер Беннет опинився серед тих, хто першими засвідчив свою повагу містеру Бінґлі. Він від самого початку мав намір це зробити, хоча до останнього запевняв дружину, що нікуди не піде; тож аж до вечора після його візиту вона ні про що й не здогадувалася. А дізналася вона про все за таких обставин. Спостерігаючи, як його друга донька оздоблює капелюшок стрічками, містер Беннет раптом звернувся до неї: — Сподіваюся, містеру Бінґлі він сподобається, Ліззі.

— Нам не судилося дізнатися, що подобається містеру Бінґлі, — уїдливо кинула її мати, — оскільки ми не маємо честі бути з ним знайомими.

— Але ти забуваєш, матусю, — озвалася Елізабет, — що ми зустрінемося з ним на балу в асамблеї і що місіс Лонґ обіцяла нас відрекомендувати.

— Нізащо не повірю, що місіс Лонґ це зробить. У неї дві власні племінниці. Вона — егоїстична, лицемірна жінка, і я про неї вельми невисокої думки.

— Я теж, — сказав містер Беннет. — І радий бачити, що ви не покладаєтеся на її слова.

Місіс Беннет не удостоїла його відповіддю, але, не в змозі стриматися, почала сварити одну зі своїх дочок.

— Заради усього святого, Кітті, годі вже так кашляти! Май хоч трохи жалю до моїх нервів. Ти ж їх просто шматуєш!

— Кітті зовсім не вміє кашляти доречно, — зауважив батько. — Вона завжди обирає невдалу мить.

— Я кашляю не задля власної втіхи, — примхливо відказала Кітті. — Ліззі, коли там наш наступний бал?

— Через два тижні.

— Оце так так! — вигукнула мати. — А місіс Лонґ повертається лише напередодні; отже, вона ніяк не зможе його відрекомендувати, бо й сама ще не буде з ним знайома.

— У такому разі, люба, ти матимеш перевагу над своєю подругою і зможеш сама відрекомендувати містера Бінґлі їй.

— Це неможливо, містере Беннет, просто неможливо, якщо я сама з ним незнайома! Ну як можна так знущатися?

— Я шаную твою обачність. Два тижні знайомства — це й справді замало. Неможливо збагнути, що людина являє собою насправді, лише за два тижні. Проте, якщо ми не ризикнемо, це зробить хтось інший; зрештою, місіс Лонґ та її племінницям теж має випасти шанс. Тому, якщо ти відмовляєшся від цієї місії, я, так і бути, візьму її на себе, а вона нехай вважає це виявом моєї доброти.

Дівчата витріщилися на батька. Місіс Беннет лише спромоглася сказати: «Дурниці, казна-що!»

— Що означає цей патетичний вигук? — запитав він. — Невже ти вважаєш правила пристойності та важливість відрекомендування дурницями? Тут я не можу з тобою погодитися. А що скажеш ти, Мері? Ти ж у нас дівчина глибоких роздумів, знаю, читаєш розумні книги і робиш виписки.

Мері хотіла бовкнути щось надзвичайно мудре, але не знайшлася, що сказати.

— Поки Мері впорядковує свої думки, — повів далі містер Беннет, — повернімося до містера Бінґлі.

— Нудить мене вже від вашого містера Бінґлі! — вигукнула його дружина.

— Прикро це чути. Чому ж ти не сказала мені про це раніше? Якби я знав про це вранці, я б точно до нього не заходив. Яка прикрість! Але оскільки візит уже відбувся, тепер нам ніяк не уникнути цього знайомства.

Подив дам був саме таким, якого він і прагнув. Місіс Беннет, мабуть, перевершила всіх, хоча, коли перша буря захоплення вщухла, вона заходилася запевняти, що саме цього й чекала весь час.

— Який же ти добрий, мій любий містере Беннет! Але я знала, що врешті-решт умовлю тебе. Я була певна, що ти надто любиш своїх дівчаток, аби знехтувати таким знайомством. Ох, яка ж я рада! І яка чудова витівка — піти туди вранці й не зронити про це жодного слова аж дотепер!

— Ну що, Кітті, тепер можеш кашляти скільки душі завгодно, — сказав містер Беннет і, мовивши це, вийшов із кімнати, вкрай стомлений палкими захапленнями своєї дружини.

— Який у вас прекрасний батько, дівчата, — промовила вона, щойно зачинилися двері. — І не уявляю, як ви колись віддячите йому за таку доброту — чи мені, якщо вже на те пішло. У наші роки, скажу я вам, не так уже й приємно щодня заводити нові знайомства, але заради вашого блага ми готові на все. Лідіє, серденько моє, хоч ти й наймолодша, та я впевнена, що містер Бінґлі обов’язково потанцює з тобою на наступному балу.

— Ой, — хвацько відказала Лідія, — я не боюся. Хоч я й наймолодша, зате найвища на зріст!

Решту вечора вони провели в здогадках про те, як скоро містер Бінґлі відповість на візит містера Беннета, та в роздумах, коли саме варто запросити його на обід.

«Гордість і упередження» Розділ III

Проте, попри всі розпитування, якими місіс Беннет за допомогою п’яти своїх доньок обсипала чоловіка, їй так і не вдалося витягнути з нього бодай якогось задовільного опису містера Бінґлі. Вони йшли в атаку з різних боків: і з неприхованими запитаннями, і з хитромудрими припущеннями, і з далекими натяками; але він спритно ухилявся від усіх їхніх пасток. Зрештою дамам довелося вдовольнитися відомостями з других рук — від своєї сусідки, леді Лукас. Її відгук виявився надзвичайно схвальним. Сер Вільям був у захваті від юнака. Той був зовсім молодий, неймовірно вродливий, надзвичайно приємний у спілкуванні, і, на додачу до всього, збирався прибути на наступний бал у супроводі великої компанії. Що могло бути чудеснішим! Пристрасть до танців — це ж певний крок до закоханості, тому в серцях присутніх спалахнули вельми палкі надії на серце містера Бінґлі.

— Якщо мені пощастить побачити хоч одну з моїх доньок щасливо влаштованою в Незерфілді, — казала місіс Беннет чоловікові, — а решту — так само вдало виданими заміж, мені більше нічого буде й бажати.

За кілька днів містер Бінґлі наніс містеру Беннету візит у відповідь і просидів із ним хвилин десять у його бібліотеці. Юнак плекав надію краєм ока побачити молодих леді, про чию вроду багато чув, проте зустрівся лише з батьком. Панночкам пощастило трохи більше: з вікна другого поверху вони принаймні встигли розгледіти, що гість був у синьому фраку і верхи на вороному коні.

Невдовзі після цього йому відіслали запрошення на обід; місіс Беннет уже навіть склала меню, яке мало б уславити її як зразкову господиню, аж раптом надійшла відповідь, що перекреслила всі плани. Містер Бінґлі мусив наступного дня бути в місті, а тому, на превеликий жаль, не мав змоги прийняти таке почесне запрошення. Місіс Беннет була геть збита з пантелику. Вона ніяк не могла второпати, які такі справи в місті могли з’явитися у нього так скоро після приїзду в Гартфордшир; у неї навіть з’явилося побоювання, чи не буде він постійно ганяти туди-сюди замість того, щоб осісти в Незерфілді, як йому належало б. Леді Лукас трохи втихомирила її тривоги, припустивши, що він поїхав до Лондона виключно для того, аби зібрати велику компанію на бал; і невдовзі околицями пішла чутка, ніби містер Бінґлі привезе із собою на асамблею дванадцятеро дам і сімох кавалерів. Дівчата зажурилися через таку кількість конкуренток, але за день до балу їхня туга розвіялася: стало відомо, що замість дванадцяти він привіз із Лондона лише шістьох — своїх п’ятьох сестер та кузину. Коли ж компанія зрештою увійшла до бальної зали, виявилося, що їх усього п’ятеро: містер Бінґлі, дві його сестри, чоловік старшої та ще один молодий чоловік.

Містер Бінґлі виявився привабливим і витонченим: він мав приємне обличчя та невимушені, щирі манери. Його сестри були розкішними жінками з виразним світським лоском. Його зять, містер Герст, мав вигляд джентльмена; а от його друг, містер Дарсі, миттєво прикував до себе увагу всієї зали своєю високою, статною постаттю, правильними рисами обличчя, шляхетною поставою і, головне, чуткою, яка облетіла залу вже за п’ять хвилин після його появи — буцімто він має десять тисяч фунтів річного доходу. Чоловіки визнали його за зразок чоловічої краси, дами в один голос заявляли, що він куди вродливіший за містера Бінґлі, і десь із пів вечора на нього дивилися з німим благоговінням. Проте згодом його манери викликали таке обурення, що хвиля його популярності стрімко спала: з’ясувалося, що він гордовитий, дивиться на всіх зверхньо і йому неможливо догодити. І навіть увесь його величезний маєток у Дербіширі не зміг урятувати його від репутації людини із неприємним, відразливим обличчям, яке не варте навіть порівняння зі своїм другом.

Містер Бінґлі швидко перезнайомився з усіма поважними гостями в залі; він був жвавим, відкритим, не пропустив жодного танцю, бідкався, що бал закінчується так рано, і заговорив про те, що неодмінно влаштує бал і у себе в Незерфілді. Такі милі риси говорили самі за себе. Який же разиючий контраст порівняно з його приятелем! Містер Дарсі потанцював лише раз із місіс Герст і раз із місс Бінґлі, наввідріз відмовився знайомитися з іншими дамами і решту вечора ходив залою, зрідка перекидаючись словом із кимось зі своєї компанії. Його репутацію було встановлено остаточно: він — найпихатіша і найнеприємніша людина у світі, і всі щиро сподівалися, що він більше ніколи сюди не поткнеться. Найпалкіше проти нього виступала місіс Беннет, чия неприязнь до його поведінки переросла в глибоку особисту образу через те, що він  проігнорував одну з її дочок.

Через брак кавалерів Елізабет Беннет була змушена просидіти два танці; і певний час містер Дарсі стояв так близько, що вона мимохідь почула його розмову з містером Бінґлі, який на кілька хвилин залишив танець, аби вмовити друга приєднатися.

— Давай-но, Дарсі, — наполягав той, — я просто змушу тебе танцювати. Терпіти не можу, коли ти отак сичем стоїш наодинці. Тобі краще піти потанцювати.

— І не подумаю. Ти ж знаєш, як я це ненавиджу, якщо тільки не знайомий із партнеркою близько. На такій асамблеї, як ця, це просто нестерпно. Твої сестри зайняті, а в усій залі немає жодної іншої жінки, танець із якою не став би для мене справжнім покаранням.

— Я б не хотів бути таким примхливим, як ти! — вигукнув Бінґлі. — Чесне слово, я в житті не бачив стільки приємних дівчат, як сьогодні; а деякі з них, сам бачиш, надзвичайно гарненькі.

— Ти танцюєш із єдиною вродливою дівчиною в цій залі, — відказав містер Дарсі, поглянувши на старшу місс Беннет.

— О, вона найпрекрасніше створіння, яке я коли-небудь бачив! Але он якраз за тобою сидить одна з її сестер, вона дуже мила і, ручаюся, вельми приємна. Дозволь, я попрошу свою партнерку відрекомендувати тебе.

— Котру саме? — Дарсі обернувся і на мить глянув на Елізабет, але, зустрівшись із нею поглядом, відвів очі й холодно кинув: — Ну, вона нічогенька, але не настільки гарна, щоб спокусити мене. І взагалі, я зараз не в тому настрої, щоб надавати ваги панночкам, якими знехтували інші кавалери. Повертайся краще до своєї партнерки і втішайся її усмішками, бо зі мною ти лише марнуєш час.

Містер Бінґлі послухався поради. Містер Дарсі пішов, а Елізабет залишилася з далеко не найтеплішими почуттями до нього. Утім, вона з великим гумором переповіла цю історію своїм подругам, адже мала жваву, веселу вдачу і щиро тішилася з усього кумедного.

Загалом вечір для всієї родини минув приємно. Місіс Беннет побачила, як палко незерфілдські гості захоплювалися її старшою донькою. Містер Бінґлі танцював із нею двічі, а його сестри виявили до неї особливу прихильність. Джейн була цим тісно втішена не менше за матір, хоча й трималася скромніше. Елізабет щиро раділа за сестру. Мері почула, як її назвали в присутності місс Бінґлі найосвіченішою дівчиною в окрузі; а Кетрін і Лідії пощастило жодного разу не залишитися без кавалерів, а це — усе, на що вони поки що звертати увагу на балах. Тож вони повернулися в чудовому настрої до Лонґборна — селища, де мешкали і де вважалися найповажнішими жителями.
Містер Беннет іще не спав. Із книжкою в руках він геть утрачав лік часу, а цього разу йому ще й кортіло дізнатися, чим закінчився вечір, який збудив такі пишні сподівання. Сам він радше сподівався, що всі плани дружини щодо чужинця зазнають краху, проте швидко збагнув, що вислухати йому доведеться геть іншу історію.

— О, мій любий містере Беннет! — вигукнула дружина, ледве переступивши поріг. — Ми провели такий чудовий вечір, бал був просто неперевершений! Шкода, що тебе там не було. Джейн так усі захоплювалися, просто слів немає! Усі казали, який у неї чудовий вигляд, а містер Бінґлі визнав її справжньою красунею і танцював із нею двічі! Подумай тільки, серденько: він справді танцював із нею двічі! Вона була єдиною дівчиною в залі, яку він запросив повторно. Спершу він запросив місс Лукас. Я так засмутилася, коли побачила їх разом; утім, вона йому зовсім не сподобалася — та й кому вона може сподобатися, сам знаєш. А от від Джейн він просто очей не міг відвести, коли вона проходила повз у танці. Тож він розпитав, хто вона така, попросив їх відрекомендувати і запросив на два наступні танці. Потім третю пару він танцював із місс Кінґ, четверту — з Марією Лукас, п’яту — знову з Джейн, шосту — з Ліззі, а потім буланже…

— Якби він мав хоч краплю жалю до мене, — роздратовано урвав її чоловік, — він не станцював би й половини цього! Заради усього святого, годі вже про його партнерок. І чому він не підвернув собі ногу вже на першому танці?

— Та годі, мій любий, — вела далі місіс Беннет, — я від нього просто в захваті. Він такий неймовірний красень! А його сестри — чарівні жінки. Я в житті не бачила вишуканішого вбрання, ніж у них. Бьюся об заклад, що мереживо на сукні місіс Герст…

Тут її знову перервали. Містер Беннет наввідріз відмовився вислуховувати описи жіночих прикрас. Тому їй довелося звернути на іншу стежку, і вона з великою гіркотою та деяким перебільшенням розповіла про обурливу грубість містера Дарсі.

— Але запевняю тебе, — додала вона, — що Ліззі небагато втратила від того, що не впала йому в око; бо він найнеприємніший, найжахливіший чоловік, якому й догоджати не варто. Такий пихатий та зарозумілий, що сили немає терпіти! Походжав то сюди, то туди, уявивши себе казна-ким! Бачите й не бачите, вона для нього недостатньо гарна, щоб танцювати! Шкода, що тебе там не було, мій любий, ти б уже поставив його на місце. Я просто терпіти не можу цього чоловіка!

«Гордість і упередження» Розділ IV

Коли Джейн та Елізабет залишилися наодинці, перша, яка досі вельми стримано хвалила містера Бінґлі, нарешті зізналася сестрі, як сильно він їй сподобався.

— Він саме такий, яким і має бути молодий чоловік, — мовила вона, — розумний, добродушний, жвавий; а манери в нього просто чарівні! Стільки невимушеності й водночас така бездоганна вихованість!

— А ще він вродливий, — додала Елізабет, — яким молодий чоловік також має бути за найменшої можливості. Це робить його характер цілком довершеним.

— Мені було надзвичайно приємно, коли він запросив мене на танець удруге. Я не сподівалася на таку люб’язність.

— Справді? А от я за тебе сподівалася. Але в цьому й полягає наша головна відмінність: тебе компліменти завжди застають зненацька, а мене — ніколи. Ну що могло бути природнішим, ніж його повторне запрошення? Він просто не міг не помітити, що ти разів у п’ять вродливіша за будь-яку іншу жінку в залі. Тож його ґалантність тут ні до чого. Що ж, він і справді дуже приємний, і я офіційно дозволяю тобі ним захоплюватися. Тобі ж часто подобалися й значно дурніші особи.

— Ліззі, люба, ти чого це?

— Ой, та ти ж у нас готова любити ледь не весь світ, сама знаєш. Ти ніколи ні в кому не бачиш хиб. У твоїх очах усі люди добрі та милі. Я зроду не чула, щоб ти про когось обмовилася лихим словом.

— Мені б не хотілося поспішати з осудом, але я завжди кажу те, що думаю.

— Знаю, і саме це найбільше дивує. Маючи такий тверезий розум, бути настільки щиро сліпою до чужих дурощів та нісенітниць! Вдавана доброзичливість — річ буденна, її зустрінеш на кожному кроці. Але бути доброзичливою без хизування чи заднього наміру — помічати в характерах людей лише хороше, робити його ще кращим і мовчати про погане — це дано тільки тобі. Тож, виходить, сестри цього добродія тобі теж припали до душі? Як на мене, їхні манери гірші за його.

— На перший погляд, звісно, так. Проте в особистій розмові вони виявляються дуже приємними жінками. Місс Бінґлі житиме з братом і вестиме його господарство; і я майже не сумніваюся, що в її особі ми матимемо чарівну сусідку.

Елізабет слухала мовчки, але не була переконана. Поведінка сестер Бінґлі на асамблеї аж ніяк не свідчила про бажання сподобатися загалу. Маючи куди гострішу спостережливість і значно менш поступливу вдачу, ніж у сестри, а до того ж судячи неупереджено (оскільки особисто їй ніхто уваги не виявляв), Елізабет була зовсім не схильна ними захоплюватися. Насправді це були вельми амбітні світські дами. Коли їм усе подобалося, вони могли бути цілком добродушними, а коли самі того бажали — навіть милими; проте водночас залишалися гордовитими та зарозумілими. Вони були доволі вродливими, здобули освіту в одному з найкращих приватних пансіонів столиці, мали посаг у двадцять тисяч фунтів, звикли витрачати більше, ніж належало, і спілкуватися з людьми високого рангу; а тому за всіма мірками вважали, що мають повне право бути високої думки про себе і низької — про інших. Походили вони з поважної родини з півночі Англії, і ця обставина закарбувалася в їхній пам’яті куди міцніше, ніж той факт, що і їхній статок, і статок їхнього брата були нажиті торгівлею.

Містер Бінґлі успадкував від батька майно вартістю майже в сто тисяч фунтів. Покійний батько свого часу мав намір купити маєток, але помер, так і не встигнувши цього зробити. Містер Бінґлі теж плекав такі плани і часом навіть обирав графство; проте тепер, коли він мав чудовий орендований будинок та права на полювання в угіддях, багато хто з тих, хто добре знав його легку вдачу, сумнівався, чи не проведе він решту своїх днів у Незерфілді, а справу купівлі будинку перекладе на плечі наступного покоління.

Його сестри дуже прагнули, аби він обзавівся власною нерухомістю. Проте, хоча зараз він був лише орендарем, місс Бінґлі охоче сідала на чолі його столу, та й місіс Герст, яка вийшла заміж за чоловіка з більшим світським лоском, аніж статком, була зовсім не проти вважати братову домівку своєю власною, коли їй це було зручно. Містер Бінґлі ще й двох років не прожив у повнолітті, коли за випадковою рекомендацією вирішив оглянути Незерфілд-Гаус. Він приїхав, пів години походив кімнатами, лишився задоволений розташуванням і головними залами, повірив на слово господарю, який розхвалював садибу, і негайно підписав угоду про оренду.

Між ним і Дарсі існувала дуже міцна дружба, попри цілковиту протилежність їхніх характерів. Бінґлі підкуповував Дарсі своєю легкістю, відкритістю та поступливістю, хоча навряд чи знайшлася б вдача, що сильніше контрастувала б із його власною — причому сам Дарсі своїм характером здавався цілком задоволеним. Бінґлі беззастережно покладався на прихильність Дарсі і був надзвичайно високої думки про його судження. Інтелектуально Дарсі стояв вище. Бінґлі аж ніяк не був дурнем, але Дарсі був по-справжньому розумним. Водночас він був пихатим, замкнутим і прискіпливим, а його манери, хоч і вишукані, не викликали прихильності. У цьому плані його приятель мав величезну перевагу. Бінґлі був певен, що сподобається скрізь, де б не з’явився; Дарсі ж повсякчас викликав у оточуючих роздратування.

Те, як вони відгукувалися про асамблею в Меритоні, було вельми характерним. Бінґлі запевняв, що зроду не зустрічав приємніших людей та гарніших дівчат; усі були до нього надзвичайно добрі та уважні, не було жодної манірності чи маніжgeneric-офіціозу, він швидко відчув себе як удома серед усієї зали; а щодо місс Беннет — він і уявити не міг прекраснішого янгола. Дарсі ж, навпаки, побачив лише зборище людей, позбавлених і вроди, і смаку, до жодного з яких він не відчув ні найменшого інтересу і від нікого не дочекався ні уваги, ні втіхи. Місс Беннет він визнав миловидною, але, на його смак, вона надто багато усміхалася.

Те, як вони відгукувалися про бал у Мерітоні, цілком відповідало їхнім характерам. Бінґлі ніколи в житті не зустрічав приємніших людей і вродливіших дівчат. Усі були надзвичайно люб’язними та уважними до нього. Не було ні найменшої офіційності чи скутості; він дуже швидко відчув себе знайомим з усіма присутніми. А щодо міс Беннет, то він не міг уявити собі прекраснішого ангела.

Дарсі ж, навпаки, побачив товариство, в якому було мало краси й зовсім не було вишуканості. Жодна людина не викликала в нього бодай найменшого зацікавлення, і ні від кого він не отримав ні особливої уваги, ні задоволення. Він визнав, що міс Беннет гарна, але, на його думку, вона надто багато усміхалася.

Місіс Герст та її сестра погодилися з такою оцінкою; та все ж вони віддали дівчині належне, назвали її душкою і заявили, що не проти познайомитися з нею ближче. Таким чином за Джейн закріпилася репутація «милої дівчини», і після подібного схвалення їхній брат відчув себе в повному праві думати про неї все, що його серцю завгодно.