«Гордість і упередження» читати. Джейн Остін

«Гордість і упередження» Розділ XXXVI

Коли містер Дарсі вручив Елізабет листа, вона не очікувала, що він містить повторну пропозицію руки і серця; щиро кажучи, вона взагалі не мала жодних уявлень щодо його змісту. Проте легко уявити, з якою жадібністю вона взялася за читання і який вихор суперечливих емоцій він у ній викликав. Її переживання під час читання важко було визначити. Спочатку вона з подивом збагнула, що він узагалі вважає себе здатним на якісь виправдання; вона була непохитно переконана, що він не зможе надати жодних пояснень, які б здорове почуття сорому не змусило його приховати.

З глибоким упередженням до всього, що він міг написати, вона почала читати його розповідь про події в Незерфілді. Вона читала так поспішно, що ледь розуміла зміст; нетерпляче прагнучи дізнатися, що буде в наступному реченні, вона не встигала осмислити попереднє. Його переконання в байдужості її сестри вона відразу визнала неправдою, а пояснення справжніх причин, які, на його думку, перешкоджали шлюбу, викликали в неї такий гнів, що вона навіть не намагалася бути справедливою до нього. Він не висловлював жалю так, як їй хотілося б; у його словах не було каяття, натомість відчувалися гордовитість і зарозумілість. Усе в ньому здавалося їй проявом пихи та зневаги.

Але коли ця тема змінилася розповіддю про містера Вікгема, коли вона з дещо більшою увагою прочитала виклад подій, які, якщо вони правдиві, руйнували всі її дорогі уявлення про його чесноти й разюче перегукувалися з власною історією Вікгема, її почуття стали ще болючішими й ще важчими для визначення. Подив, тривога і навіть жах охопили її. Вона прагнула повністю відкинути написане, знову й знову вигукуючи:

— Це неправда! Цього не може бути! Це найжахливіша брехня!

Проте, дочитавши листа до кінця, майже не усвідомлюючи змісту останніх сторінок, вона поспішно сховала його, запевняючи себе, що не звертатиме на нього уваги й більше ніколи не відкриє.

У цьому збудженому стані духу, з думками, що ні на чому не могли зупинитися, вона йшла далі; але це не допомагало: вже за пів хвилини лист знову був розгорнутий. Опанувавши себе якнайкраще, вона знову взялася за принизливе перечитування всього, що стосувалося Вікгема, і змусила себе вдумуватися в значення кожного речення. Опис його зв’язків із родиною з Пемберлі точно збігався з тим, що розповідав він сам, а доброта покійного містера Дарсі, хоча раніше Елізабет і не знала всього її масштабу, так само узгоджувалася з його власними словами. До цього моменту обидві розповіді підтверджували одна одну; але коли вона дійшла до заповіту, розбіжність виявилася величезною. Те, що Вікгем говорив про парафіяльну відмову, свіжо жило в її пам’яті; і коли вона згадувала його точні слова, неможливо було не відчути, що з одного чи з іншого боку криється зухвала дводушність, і на кілька миттєвостей вона тішила себе надією, що її серце не помиляється. Проте коли вона з найпильнішою увагою прочитала й перечитала подальші подробиці про те, як Вікгем відмовився від усіх претензій на парафію і натомість отримав таку значну суму, як три тисячі фунтів, вона знову була змушена завагатися. Вона відклала листа, намагаючись з усією можливою неупередженістю зважити кожну обставину. Вона міркувала над правдоподібністю кожного твердження, але майже безуспішно. З обох боків були лише слова. Вона знову повернулася до читання.
Але кожен рядок усе чіткіше доводив, що справа, яку, як вона вважала, жодним хитромудрим чином не можна зобразити так, щоб поведінка містера Дарсі не виглядала ганебною, насправді допускала поворот, який робив його абсолютно безневинним від початку й до кінця.

Марнотратство й загальна розбещеність, у яких містер Дарсі без вагань звинувачував містера Вікгема, глибоко вразили її. Тим більше, що вона не мала жодного доказу несправедливості цих звинувачень. До його вступу до місцевого ополчення вона взагалі нічого про нього не чула. До війська він потрапив завдяки пораді молодого чоловіка, який випадково зустрів його в місті й поновив давнє поверхове знайомство.

Про його попереднє життя в Гартфордширі не знали нічого, окрім того, що він сам розповідав. Що ж до його справжнього характеру, то навіть якби вона мала змогу дізнатися більше, їй ніколи не спадало на думку щось розпитувати. Його зовнішність, голос і манери від самого початку переконали її в тому, що він володіє всіма можливими чеснотами.

Вона намагалася пригадати бодай якийсь приклад його доброти, якусь визначну рису чесності чи благородства, що могли б захистити його від нападок містера Дарсі або принаймні перевагою чеснот спокутувати ті випадкові помилки, до яких вона намагалася зарахувати те, що містер Дарсі назвав неробством і пороком, які тривали багато років. Але жоден такий спогад не прийшов їй на допомогу. Вона могла миттєво уявити його перед собою, з усім його шармом у поведінці та розмові, але не могла згадати жодної більш вагомої заслуги, окрім загального схвалення сусідів та прихильності, яку його товариськість здобула йому серед офіцерів.
Довго розмірковуючи над цим, вона знову продовжила читання. Але, на жаль, історія про його наміри щодо міс Дарсі частково підтверджувалася тим, що напередодні вранці вона почула від полковника Фіцвільяма. Зрештою, щодо правдивості кожної деталі містер Дарсі прямо посилався на самого полковника Фіцвільяма. А від нього вона вже знала, наскільки близько той був залучений до справ свого кузена. До того ж його характер не давав жодних підстав для сумнівів.
На якусь мить вона майже вирішила звернутися до нього за поясненнями. Проте її зупинила незручність такого кроку, а згодом ця думка зовсім зникла, коли вона зрозуміла: містер Дарсі ніколи не наважився б послатися на свого кузена, якби не був цілком упевнений, що той підтвердить кожне його слово.

Вона до найдрібніших подробиць пам’ятала все, про що вони розмовляли з Вікгемом у їхній перший вечір у домі містера Філіпса. Багато його висловлювань усе ще свіжо жили в її пам’яті. Тепер вона була вражена недоречністю подібних одкровень перед малознайомою людиною і дивувалася, як це могло вислизнути від її уваги раніше. Вона побачила всю неетичність того, як нав’язливо він виставляв себе напоказ, і невідповідність його запевнень його ж вчинкам. Вона згадала, як він хвастався, ніби зовсім не боїться зустрічі з містером Дарсі, — мовляв, містер Дарсі може поїхати з тутешніх місць, але він сам нізащо не відступить; проте вже наступного тижня він ухилився від балу в Нетерфілді. Вона також згадала, що поки мешканці Нетерфілда не залишили округ, він нікому, крім неї, не розповідав своєї історії; але після їхнього від’їзду її обговорювали вже всюди.  Тоді він уже не виявляв ні стриманості, ні вагань, очорнюючи репутацію містера Дарсі, хоча раніше запевняв її, що повага до батька завжди завадить йому виставляти сина в поганому світлі.

Яким іншим поставало тепер усе, що стосувалося Вікгема! Його залицяння до міс Кінг тепер виявилися наслідком виключно корисливих і огидних розрахунків, а скромний статок дівчини свідчив уже не про поміркованість його бажань, а про жадібне прагнення вхопитися за будь-яку нагоду. Його поведінка щодо неї самої тепер не мала жодного виправданого мотиву: він або помилявся щодо її статків, або просто тішив власне марнославство, підживлюючи ту прихильність, яку вона, як тепер розуміла, так необережно йому демонструвала. Кожен слабкий порух думки на його захист ставав усе глухішим; і, на додачу до виправдання містера Дарсі, вона не могла не визнати, що містер Бінґлі, коли Джейн розпитувала його, вже давно запевняв у невинуватості свого друга в цій справі. До того ж якими б гордими та відштовхуючими не здавалися манери Дарсі, за весь час їхнього знайомства — знайомства, яке останнім часом часто зводило їх разом і дало їй змогу ближче пізнати його звички, — вона ні разу не помітила нічого, що викривало б у ньому безпринципну чи несправедливу людину, нічого, що свідчило б про нечестиві чи аморальні схильності. Серед свого кола його поважали й цінували; навіть сам Вікгем визнавав його заслуги як брата, і вона часто чула, як Дарсі з такою ніжністю говорив про свою сестру, що це доводило його здатність до щирих і теплих почуттів. Якби його вчинки були такими, якими їх змалював Вікгем, таке кричуще порушення всього святого навряд чи вдалося б приховати від світу, а дружба між людиною, здатною на таке, і таким доброзичливим чоловіком, як містер Бінґлі, була б просто незбагненною.

Їй стало невимовно соромно за саму себе. Вона не могла подумати ні про Дарсі, ні про Вікгема без відчуття, що була сліпою, упередженою, несправедливою та безглуздою.

— Як нікчемно я вчинила! — вигукнула вона. — Я, що так пишалася своєю проникливістю! Я, що так високо цінувала власні здібності! Я, що так часто зневажала щиру добросердність своєї сестри і тішила своє марнославство марною або безпідставною недовірою. Яке принизливе це відкриття! І водночас — яке справедливе приниження!

Якби я була закохана, то навряд чи могла б бути сліпішою. Але причиною моєї помилки було не кохання, а марнославство. Мене тішила прихильність одного і ображала байдужість іншого ще від самого початку нашого знайомства. Я сама плекала упередження, підтримувала власне невігластво і відганяла від себе здоровий глузд щоразу, коли справа стосувалася когось із них. До цієї миті я ніколи по-справжньому не знала себе.

Від думок про себе вона перейшла до Джейн, від Джейн — до Бінглі. Так її роздуми знову повернулися до пояснень містера Дарсі щодо цієї історії, які спершу здалися їй недостатніми. Вона перечитала цей уривок ще раз.

Тепер друге читання справило зовсім інше враження. Як могла вона відмовляти йому в довірі в одному випадку, якщо вже була змушена визнати його правоту в іншому?

Він запевняв, що зовсім не підозрював почуттів її сестри. І вона не могла не згадати, що саме такої думки завжди дотримувалася Шарлотта. Так само не могла заперечити справедливість його характеристики Джейн. Вона знала, що почуття сестри, хоч і були глибокими, рідко знаходили зовнішній вияв. У її манерах і поведінці завжди відчувалася спокійна доброзичливість, яка нечасто поєднується з надзвичайною чутливістю.

Коли ж вона дійшла до тієї частини листа, де йшлося про її родину і де в болісних, але справедливих висловах звучав докір, її охопив пекучий сором. Справедливість цих звинувачень була надто очевидною, щоб їх заперечувати. А обставини, на які він особливо посилався — події під час балу в Незерфілді, що остаточно зміцнили його перше несприятливе враження, — справили на неї не менше враження, ніж колись на нього.

Комплімент, адресований їй та її сестрі, не залишив її байдужою. Він трохи пом’якшив її біль, але не зміг утішити через ту зневагу, яку решта її родини сама накликала на себе. А коли вона подумала, що розчарування Джейн насправді стало наслідком поведінки найближчих родичів, і усвідомила, наскільки серйозно така недоречна поведінка могла зашкодити репутації їх обох, її пригнічення стало сильнішим, ніж будь-коли раніше.

Дві години вона блукала алеєю, віддаючись найрізноманітнішим думкам: знову й знову переосмислювала події, зважувала ймовірності, намагалася примиритися зі змінами, такими раптовими й такими важливими. Нарешті втома та згадка про свою тривалу відсутність змусили її повернутися додому. Вона переступила поріг із бажанням, як завжди, здаватися веселою і з твердим наміром придушити всі роздуми, які могли зробити її нездатною підтримувати розмову.

Одразу після повернення їй повідомили, що обидва джентльмени з Розінгса навідувалися під час її відсутності. Містер Дарсі заходив лише на кілька хвилин, щоб попрощатися. А полковник Фіцвільям просидів у них щонайменше годину, сподіваючись на її повернення, і навіть майже вирішив вирушити на пошуки, щоб знайти її. Елізабета ледве спромоглася виявити жаль через те, що не застала його. Насправді ж вона була рада цьому. Полковник Фіцвільям більше не займав її думок. Вона могла думати лише про лист.

«Гордість і упередження» Розділ XXXVII

Наступного ранку обидва джентльмени залишили Розінгс. Містер Коллінз, який завбачливо чатував поблизу воріт, щоб віддати їм останню шану перед від’їздом, повернувся додому з приємною новиною: обидва виглядали цілком здоровими й перебували в настільки доброму настрої, наскільки це було можливо після сумних подій, що нещодавно відбулися в Розінгсі. Після цього він поспішив до Розінгса, щоб утішити леді Кетрін та її доньку, а повернувшись, із великим задоволенням передав повідомлення від її світлості. Леді Кетрін почувалася настільки пригніченою, що дуже бажала бачити їх усіх того дня за своїм обіднім столом.

Елізабета не могла дивитися на леді Кетрін, не згадуючи, що якби вона захотіла, то до цього часу вже могла б бути представлена їй як майбутня племінниця. І вона не могла без усмішки думати про те, яким би було обурення її світлості.

«Що б вона сказала? Як би поводилася?» — ці питання неабияк її розважали.

Першою темою розмови стало зменшення товариства в Розінгсі.

— Запевняю вас, я відчуваю це надзвичайно гостро, — сказала леді Кетрін. — Гадаю, ніхто так не страждає від розлуки з друзями, як я. Але до цих молодих людей я особливо прив’язана, і знаю, що вони також дуже прив’язані до мене. Вони були надзвичайно засмучені від’їздом! Утім, вони завжди такі. Любий полковник ще досить добре тримався майже до самого кінця, а ось Дарсі, здається, переживав це найболючіше — навіть більше, ніж торік. Його прихильність до Розінгса, безперечно, зростає.

Тут містер Коллінз вставив комплімент і прозорий натяк, які були милостиво зустрінуті усмішками матері та доньки.

Після обіду леді Кетрін зауважила, що міс Беннет виглядає пригніченою. Одразу ж сама знайшовши цьому пояснення і припустивши, що Елізабеті не хочеться так скоро повертатися додому, вона додала:

— Якщо причина в цьому, то вам слід написати матері й попросити дозволу залишитися ще трохи. Я впевнена, що місіс Коллінз буде дуже рада вашому товариству.

— Я щиро вдячна вашій світлості за люб’язне запрошення, — відповіла Елізабета, — але, на жаль, не можу його прийняти. Наступної суботи я повинна бути в Лондоні.

— Як же так? Тоді виходить, що ви пробудете тут лише шість тижнів. Я розраховувала, що ви залишитеся на два місяці. Я навіть сказала про це місіс Коллінз ще до вашого приїзду. Немає жодної потреби їхати так швидко. Місіс Беннет цілком могла б обійтися без вас ще два тижні.

— Але мій батько не може. Минулого тижня він написав, щоб я поверталася якнайшвидше.

— А, ваш батько! Звичайно, якщо мати може вас відпустити, то й батько теж. Доньки ніколи не мають для батька такого значення. А якщо ви залишитеся ще на цілий місяць, то я зможу взяти одну з вас із собою до Лондона. На початку червня я їду туди на тиждень. Оскільки Доусон не заперечує сидіти на місці кучера, у кареті буде достатньо місця для однієї з вас. А втім, якщо погода буде прохолодною, я, мабуть, не заперечуватиму взяти й обох, адже жодна з вас не відзначається великими розмірами.

— Ви надзвичайно добрі, мадам, але, гадаю, нам доведеться дотриматися початкового плану.

Здавалося, леді Кетрін змирилася з цією відповіддю.

— Місіс Коллінз, ви повинні відрядити з ними слугу. Ви знаєте, я завжди говорю те, що думаю, і не можу стерпіти думки, що дві молоді панянки подорожуватимуть самі поштовою каретою. Це вкрай непристойно. Ви мусите знайти когось для супроводу. Я понад усе не люблю подібних речей. Молоді жінки повинні бути належним чином захищені й супроводжувані відповідно до свого становища в суспільстві. Минулого літа, коли моя племінниця Джорджіана поїхала до Рамсгейта, я наполягла, щоб її супроводжували двоє чоловіків-слуг. Міс Дарсі, донька містера Дарсі з Пемберлі та леді Енн, не могла б з’явитися на людях інакше, не порушивши пристойності. Я надзвичайно уважна до таких речей. Ви повинні відправити Джона разом із молодими леді, місіс Коллінз. Добре, що мені спало на думку про це згадати, адже було б справді ганебно дозволити їм подорожувати самим.

— Мій дядько пришле за нами слугу.

— О! Ваш дядько! Отже, він утримує лакея? Дуже добре. Я рада, що є людина, яка дбає про такі речі. Де ви мінятимете коней? У Бромлі, звичайно. Якщо згадаєте моє ім’я в готелі «Белл», вас належно обслужать.

Леді Кетрін поставила ще безліч запитань щодо їхньої подорожі. Оскільки цього разу вона не відповідала на них сама, як часто бувало, потрібно було уважно слухати й відповідати. Елізабета вважала це справжнім порятунком, адже з думками, так зайнятими іншими речами, вона могла б узагалі забути, де перебуває. Для роздумів залишалися лише години самотності. І щоразу, коли вона опинялася наодинці, віддавалася їм як найбільшій розраді. Не минало й дня без самотньої прогулянки, під час якої вона могла зануритися в усю гірку насолоду своїх тривожних спогадів. Лист містера Дарсі вона невдовзі майже вивчила напам’ять. Вона вдумувалася в кожне речення, і її почуття до автора листа постійно змінювалися. Коли вона згадувала його освідчення та тон, у якому воно було зроблене, її знову охоплювало обурення. Але коли думала про те, як несправедливо його засудила й докоряла йому, її гнів звертався проти самої себе, а його розчарування викликало співчуття. Його прихильність пробуджувала в ній вдячність, а загалом його характер — повагу. Проте вона не могла цілком його схвалити. Так само не могла шкодувати про свою відмову чи хоча б на мить побажати побачити його знову.

Її власна поведінка в минулому була для неї невичерпним джерелом прикрості й жалю. А недоліки її родини ставали причиною ще глибшого смутку. Виправити їх, здавалося, було неможливо. Її батько, задовольняючись тим, що лише насміхався з них, ніколи не намагався стримати легковажність молодших дочок. Її мати, сама далека від належних манер, зовсім не усвідомлювала шкоди такої поведінки.

Елізабета часто разом із Джейн намагалася вплинути на Кітті та Лідію, стримати їхню необачність. Але поки дівчата користувалися повною поблажливістю матері, на які зміни можна було сподіватися? Кітті, слабохарактерна, дратівлива й цілком підпорядкована впливу Лідії, завжди сприймала їхні поради як образу. А Лідія, свавільна й безтурботна, майже не слухала того, що їй говорили. Вони були неосвічені, ліниві й марнославні. Поки в Мерітоні перебував хоч один офіцер, вони фліртували з ним. А поки від Лонгборна можна було дійти до Мерітона пішки, вони готові були ходити туди щодня.

Ще одним постійним джерелом тривоги залишалася доля Джейн. Пояснення містера Дарсі, повернувши Бінглі всю колишню прихильність Елізабети, лише загострило усвідомлення того, що втратила її сестра. Тепер було доведено, що його почуття були щирими, а його поведінка не заслуговувала на жоден докір, хіба що за надмірну довіру до думки друга. Якою ж болісною ставала тоді думка про те, що такого бажаного становища, яке обіцяло стільки переваг і щастя, Джейн була позбавлена через нерозсудливість і непристойну поведінку власної родини!

А коли до цих роздумів додалося ще й викриття справжнього характеру Вікгема, неважко зрозуміти, що її звична життєрадісність, яка раніше майже ніколи не затьмарювалася, тепер була настільки пригнічена, що їй ставало майже неможливо здаватися бодай трохи веселою.

Протягом останнього тижня їхнього перебування в Розінгсі запрошення були такими ж частими, як і на початку. Останній вечір вони також провели там. Леді Кетрін знову докладно розпитувала про всі подробиці майбутньої подорожі, давала вказівки щодо найкращого способу пакування речей і так наполягала на необхідності складати сукні лише одним-єдиним правильним способом, що Марія, повернувшись додому, визнала за потрібне розпакувати все, що зробила вранці, й заново складати свою валізу.

Під час прощання леді Кетрін із великою поблажливістю побажала їм щасливої дороги та запросила наступного року знову відвідати Гансфорд. А міс де Бург доклала таких значних зусиль, що навіть зробила реверанс і подала руку обом гостям.

«Гордість і упередження» Розділ XXXVIII

У суботу вранці Елізабета та містер Коллінз зустрілися за сніданком на кілька хвилин раніше за інших. Він скористався нагодою, щоб висловити їй прощальні люб’язності, які вважав абсолютно необхідними.

— Не знаю, міс Елізабето, — почав він, — чи висловила вже місіс Коллінз свою вдячність за те, що ви завітали до нас. Але я цілком певен, що ви не покинете нашого дому, не почувши від неї щирих подяк. Запевняю вас, ваша присутність була для нас великою радістю. Ми добре знаємо, як мало привабливого може знайти хтось у нашому скромному помешканні. Наш простий спосіб життя, невеликі кімнати, нечисленна прислуга та обмежене спілкування зі світом повинні робити Гансфорд надзвичайно нудним місцем для такої молодої леді, як ви. Але сподіваюся, ви повірите в нашу вдячність за вашу поблажливість і визнаєте, що ми зробили все можливе, аби ви мали змогу проводити час якомога приємніше.

Елізабета поспішила подякувати й запевнити його у своєму задоволенні. Шість тижнів минули для неї дуже приємно. Радість від перебування поруч із Шарлоттою та увага, яку їй тут виявляли, не могли не викликати в неї щирої вдячності.

Містер Коллінз був явно задоволений і з урочистою усмішкою відповів:

— Мені надзвичайно приємно чути, що ви провели час не без приємності. Ми, безумовно, намагалися з усіх сил; а оскільки, на наше велике щастя, ми маємо змогу вводити вас у найвище суспільство і завдяки нашим зв’язкам із Розінгсом часто урізноманітнювати скромні домашні будні, то, гадаю, ми можемо тішити себе надією, що ваш візит до Гансфорда не був зовсім уже нудним. Наше становище щодо родини леді Кетрін — це й справді та надзвичайна перевага та благословення, якими мало хто може похвалитися. Ви самі бачите, в яких ми стосунках. Ви бачите, як часто нас туди запрошують. Щиро кажучи, мушу визнати: попри всі недоліки цього скромного будинку пастора, я б не вважав нікого, хто в ньому живе, об’єктом для співчуття, доки вони розділяють наше близьке знайомство в Розінгсі.

Слів виявилося замало для вираження його піднесених почуттів, і він був змушений заходитися по кімнаті, поки Елізабет намагалася поєднати ввічливість із правдою у кількох коротких реченнях.

— Ви, без сумніву, зможете привезти до Гартфордширу дуже прихильний відгук про нас, люба кузино, — продовжив він. — Принаймні я на це сподіваюся. Ви щодня були свідком особливої уваги, яку леді Кетрін виявляє до місіс Коллінз. І загалом, довіряю, не виглядає так, ніби ваша подруга зробила невдалий вибір… Втім, про це краще помовчати. Дозвольте лише запевнити вас, люба міс Елізабето, що від щирого серця бажаю вам такого ж сімейного щастя, як маємо ми. Ми з моєю дорогою Шарлоттою мислимо однаково. У нас однакові погляди на все. Між нами існує дивовижна схожість характерів і переконань. Здається, ми були створені одне для одного.

Елізабета цілком безпечно могла погодитися, що це велике щастя, коли так буває. І так само щиро додала, що твердо вірить у його сімейне благополуччя і радіє за нього. Втім, вона не надто засмутилася, коли цей опис домашнього щастя був перерваний появою тієї, від кого воно нібито походило. Бідолашна Шарлотта! Було сумно залишати її в такому товаристві. Але вона сама свідомо обрала свою долю. І хоча було очевидно, що їй шкода розлучатися з гостями, вона зовсім не виглядала людиною, яка потребує співчуття. Її дім, господарство, парафія, домашня птиця та всі пов’язані з ними турботи ще не втратили для неї своєї привабливості.

Нарешті під’їхав екіпаж. Валізи закріпили, пакунки поклали всередину, і було оголошено, що все готово до від’їзду.

Після сердечного прощання подруг містер Коллінз провів Елізабету до карети. Поки вони йшли садовою доріжкою, він доручав їй передати найкращі побажання всій її родині, не забуваючи подякувати за гостинність, яку йому виявили в Лонгборні взимку, а також висловити свої компліменти містерові та місіс Гардінер, хоча особисто з ними він не був знайомий. Потім він допоміг Елізабеті сісти до карети, за нею зайшла Марія, і дверцята вже мали зачинитися, коли він раптом із помітним занепокоєнням згадав, що вони досі не залишили жодного прощального послання для дам із Розінгса.

— Але, — додав він, — ви, звичайно ж, забажаєте передати їм свою найнижчу повагу разом із щирою вдячністю за їхню доброту до вас протягом усього вашого перебування тут.

Елізабет не заперечувала; після цього дверцята нарешті дозволили зачинити, і карета рушила з місця.

— Боже мій! — вигукнула Марія після кількох хвилин мовчання. — Здається, минув лише день чи два відтоді, як ми приїхали! А скільки всього сталося!

— І справді чимало, — зітхнувши, відповіла її супутниця.

— Ми дев’ять разів обідали в Розінгсі, не рахуючи того, що двічі пили там чай! Ох, скільки всього мені доведеться розповісти!

Елізабет подумки додала: «І скільки всього мені доведеться приховати!»

Їхня подорож минула без особливих розмов і без жодних пригод; і менш ніж за чотири години після того, як вони залишили Гансфорд, дівчата дісталися дому містера Гардінера, де мали пробути кілька днів.

Джейн мала гарний вигляд, і в Елізабет було мало можливостей придивитися до її душевного стану серед різноманітних справ та розваг, які люб’язна тітка приготувала для них. Проте Джейн мала повертатися додому разом із нею, а в Лонґборні часу для спостережень буде вдосталь.

Тим часом Елізабет коштувало чималих зусиль дотерпіти хоча б до Лонґборна, перш ніж розповісти сестрі про пропозицію містера Дарсі. Знати, що в її силах відкрити таємницю, яка так надзвичайно здивує Джейн і водночас так високо потішить залишки її власного марнославства, які вона ще не встигла викорінити здоровим глуздом, — це була така спокуса до відвертості, яку ніщо не могло б перебороти, окрім її теперішньої нерішучості щодо того, скільки саме їй варто розкрити, та страху, що, заговоривши про це, вона згарячу згадає щось про Бінґлі, а це лише завдасть її сестрі нового болю.

«Гордість і упередження» Розділ XXXIX

То був другий тиждень травня, коли три юні панянки разом вирушили з Ґрейсчерч-стріт до містечка —— у Гартфордширі. І щойно вони наблизилися до заїзду, де на них мала чекати карета містера Беннета, як одразу помітили — на доказ пунктуальності кучера — Кітті й Лідію, що визирали з вікна їдальні на горішньому поверсі. Ці двоє вже понад годину перебували там, цілком щасливо займаючись тим, що відвідали крамничку модистки навпроти, спостерігали за вартовим і готували салат із огірків.

Привітавши сестер, вони з тріумфом показали стіл, заставлений холодними стравами, якими зазвичай може похвалитися заїжджий двір.

— Хіба ж це не чудово? Хіба не приємний сюрприз? — вигукнули вони.

— І ми хочемо вас усіх пригостити, — додала Лідія, — тільки позичте нам грошей, бо свої ми вже витратили в тій крамниці.

Показуючи покупки, вона продовжила:

— Погляньте, я купила цей капелюшок. Не думаю, що він дуже гарний, але вирішила: чому б і ні? Як повернуся додому, одразу розберу його й подивлюся, чи не зможу переробити краще.

Коли сестри розкритикували капелюшок за його непривабливість, Лідія байдуже відповіла:

— О, там у крамниці було ще два чи три куди гірші! А коли я куплю красивішу атласну стрічку й оздоблю ним по-новому, він буде цілком стерпний. Та й узагалі, цього літа не матиме великого значення, що ми носитимемо, коли ——ширський полк покине Мерітон. А вони їдуть уже за два тижні.

— Невже? — вигукнула Елізабет із величезним задоволенням.

— Їх таборуватимуть біля Брайтона, і я так хочу, щоб тато повіз нас туди на літо! Це був би просто чудовий задум, і, думаю, майже нічого не коштував би. Мама теж понад усе хоче поїхати! Уявіть лише, яке нудне літо нас інакше чекає!

«Так, — подумала Елізабет, — це був би справді чудовий задум — і цілком нас би доконав. Господи милостивий! Брайтон і цілий табір солдатів для нас, яких уже й без того збурив один-єдиний полк міліції та щомісячні бали в Мерітоні!»

— А в мене для вас новини, — сказала Лідія, коли всі сіли до столу. — Як гадаєте? Чудові новини, першокласні новини — і про одну особу, яку ми всі любимо.

Джейн та Елізабет переглянулися, а слузі сказали, що він може йти. Лідія засміялася:

— Оце вже ваша стриманість і обережність! Ви подумали, що слуга не повинен цього чути, ніби йому є діло! Запевняю, він чув речі й гірші за те, що я скажу. Та й який же він гидкий! Добре, що пішов. Ніколи не бачила такого довгого підборіддя! Ну, а тепер до новин: це про дорогого Вікгема. І для слуги це, мабуть, було б занадто! Отже, небезпеки, що Вікгем одружиться з Мері Кінг, більше немає! Вона поїхала до свого дядька в Ліверпуль — і надовго. Вікгем урятований!

— І Мері Кінг теж урятована! — додала Елізабет. — Урятована від нерозважливого шлюбу, принаймні з погляду статків.

— Вона велика дурепа, що поїхала, якщо він їй подобався.

— Але я сподіваюся, що з жодного боку не було сильного почуття, — сказала Джейн.

— З його боку — точно ні. За це я ручаюся. Йому до неї не було й трьох соломин діла. Хто б міг покохати таку гидку веснянкувату крихітку?

Елізабет здригнулася від думки, що хоч сама вона ніколи б не висловилася так грубо, та сама жорстокість цього судження колись жила і в її серці, прикриваючись видимістю великодушності.

Коли всі поїли, а старші розплатилися, подали карету. Після певних клопотів уся компанія, разом із коробками, рукодільними торбинками, пакунками й небажаним додатком у вигляді покупок Кітті та Лідії, вмостилася всередині.

— Як славно нас сюди натрамбувалося! — вигукнула Лідія. — Я така рада, що взяла свій капешок, бодай заради втіхи мати ще одну коробку для шляпок! Ну а тепер влаштуймося якомога зручніше й затишніше та будемо теревенити й сміятися всю дорогу додому. І насамперед розкажіть-но, що з вами всіма відбувалося відтоді, як ви поїхали? Бачили приємних чоловіків? Фліртували з кимось? Я дуже сподівалася, що хоч одна з вас повернеться вже з чоловіком. Джейн скоро стане цілковитою старою дівою, їй-богу! Їй уже майже двадцять три! Господи, як би мені було соромно не вийти заміж до двадцяти трьох років! Тітонька Філіпс так хоче, щоб ви знайшли собі чоловіків, що ви й уявити не можете. Вона каже, що Ліззі краще було б піти за містера Коллінза, але я не думаю, що в цьому було б хоч щось кумедне. Господи! Як би мені хотілося вийти заміж раніше за вас усіх! Тоді я возила б вас по всіх балах як шаперон. Ой, любі мої, яку штуку ми втяли днями у полковника Форстера! Ми з Кітті мали провести там день, і місіс Форстер пообіцяла влаштувати ввечері невеличкі танці (до речі, ми з місіс Форстер такі подруги!). Тож вона запросила обох Гаррінгтон; але Гарріет захворіла, і Пенні довелося прийти самій. І що ви думаєте ми зробили? Ми вбрали Чемберлена в жіночу сукню, щоб видати його за леді, — тільки уявіть, яка потіха! Ніхто й душі не знав, окрім полковника з місіс Форстер, нас із Кітті та ще моєї тітоньки, бо нам довелося позичити одну з її суконь. Ви й уявити не можете, який гарний вигляд він мав! Коли зайшли Денні, Вікгем, Пратт і ще двоє чи троє офіцерів, вони його геть не впізнали. Господи, як же я реготала! І місіс Форстер теж. Думала, що вмру зо сміху. Це й змусило чоловіків запідозрити щось неладне, і вони швидко в усьому розібралися.

Такими історіями про свої гулянки та дотепні витівки Лідія за допомогою підказок та доповнень Кітті намагалася розважати своїх супутниць усю дорогу до Лонґборна. Елізабет слухала якомога менше, але повсякчасного згадування імені Вікгема уникнути було неможливо.

Вдома їх зустріли надзвичайно приязно. Місіс Беннет тішилася, бачачи, що краса Джейн анітрохи не змарніла, а містер Беннет під час обіду не раз сам по собі звертався до Елізабет:

— Я радий, що ти повернулася, Ліззі.

У їдальні зібралося чимале товариство, адже майже всі Лукаси прийшли зустріти Марію та дізнатися новини; тож теми для розмов були найрізноманітнішими. Леді Лукас через увесь стіл розпитувала Марію про добробут та домашню птицю своєї старшої доньки; місіс Беннет розривалася на два боки: з одного — випитувала про нинішню моду в Джейн, яка сиділа трохи далі від неї, з іншого — переказувала все це молодшим міс Лукас; а Лідія голосом, що лунав гучніше за будь-чий інший, перелічувала ранкові втіхи кожному, хто згоден був її слухати.

— О, Мері, — торохтіла вона, — як шкода, що ти не поїхала з нами, це було так весело! Поки ми їхали, ми з Кітті позасмикували всі шторки й удавали, ніби в кареті нікого немає. Я б так їхала й усю дорогу, якби Кітті не знудило. А коли ми дісталися «Джорджа», то, як на мене, повелися дуже шляхетно — пригостили тих трьох чудовим холодним обідом, і якби ти поїхала, ми б і тебе пригостили! А як ми потім сідали в карету — це було щось нечуване! Думала, ми ніколи туди не заліземо. Я ледве не вмирала від реготу. А потім нам було так весело всю дорогу додому! Ми так голосно розмовляли й сміялися, що нас, мабуть, за десять миль було чути!

На це Мері вельми поважно відповіла:

— Далека я від того, моя люба сестро, щоб применшувати подібні радощі. Вони, безперечно, близькі більшості жіночих умів. Проте зізнаюся, що для мене вони не мають жодної принади. Я б безмежно віддала перевагу книжці.

Але з цієї відповіді Лідія не почула ні слова. Вона рідко кого слухала довше, ніж пів хвилини, а на Мері взагалі ніколи не звертала уваги.

Пообіді Лідія наполегливо закликала інших дівчат піти до Меритона і подивитися, як там ідуть справи, проте Елізабет рішуче виступила проти цього задуму. Не личило, щоб про міс Беннет казали, ніби вони й пів дня не можуть усидіти вдома, щоб одразу не побігти за офіцерами. Для її опору була й інша причина: вона панічно боялася знову побачити Вікгема і вирішила уникати цього якомога довше. Полегшення, яке вона відчувала від близького від’їзду полку, справді не піддавалося опису. За два тижні вони мали рушати, і Елізабет сподівалася, що після їхнього від’їзду вже ніщо не буде докучати їй через нього.

Не минуло й кількох годин, як вона повернулася додому, а вже з’ясувалося, що поїздка до Брайтона, на яку Лідія натякала в заїзді, часто обговорюється між її батьками. Елізабет одразу побачила, що батько не має ані найменшого наміру поступатися, але водночас його відповіді були настільки туманними та двозначними, що мати, хоч часто й западала у відчай, усе ж не втрачала надії зрештою домогтися свого.

«Гордість і упередження» Розділ XL

Нетерпіння Елізабет поділитися з Джейн усім, що сталося, вже неможливо було стримувати. Нарешті, вирішивши приховати всі подробиці, які стосувалися самої сестри, і підготувавши її до несподіванки, вона наступного ранку розповіла їй головне про сцену між нею та містером Дарсі.

Подив міс Беннет швидко вщух завдяки тій щирій сестринській прихильності, через яку будь-яке захоплення Елізабет здавалося їй цілком природним; а незабаром здивування поступилося місцем іншим почуттям. Їй було прикро, що містер Дарсі висловив свої почуття так невдало, зовсім не так, щоб викликати прихильність; але ще більше вона сумувала через страждання, яких мала завдати йому відмова її сестри.

— Те, що він був так упевнений у своєму успіху, — неправильно, — сказала вона, — і цього, звісно, не слід було показувати. Але подумай, наскільки це мусило збільшити його розчарування.

— Авжеж, — відповіла Елізабет, — мені щиро його шкода. Але в нього є й інші почуття, які, ймовірно, незабаром витіснять його прихильність до мене. Ти ж не засуджуєш мене за те, що я відмовила йому?

— Засуджую? О ні!

— Але ж ти засуджуєш мене за те, що я так палко говорила про Вікгема?

— Ні, але ж я не знаю — ти що, помилилася в ньому?

— Але знатимеш, коли я розповім тобі, що сталося вже наступного дня.

Тоді вона заговорила про лист, переказавши весь його зміст у тій частині, яка стосувалася Джорджа Вікгема. Яким ударом це стало для бідолашної Джейн, яка охоче прожила б усе життя, так і не повіривши, що стільки злості й підлості може зібратися в одній людині! І навіть виправдання Дарсі, хоч і було близьким її почуттям, не могло втішити її після такого відкриття. Вона щиро намагалася довести можливість помилки й виправдати одного, не звинувачуючи іншого.

— Так не вийде, — сказала Елізабет. — Тобі ніколи не вдасться зробити добрими їх обох. Обирай когось одного, бо задовольнитися доведеться лише одним. Між ними стільки чеснот, що вистачило б тільки на одного порядного чоловіка; і останнім часом ці чесноти, здається, переходять від одного до іншого. Особисто я схильна думати, що всі вони належать містерові Дарсі, але ти можеш вирішувати сама.

Минув певний час, перш ніж Джейн змогла усміхнутися.

— Навіть не знаю, коли я була сильніше шокована, — мовила вона. — Вікгем такий негідник! У це майже неможливо повірити. І бідний містер Дарсі! Люба Ліззі, тільки подумай, як він мав страждати. Таке розчарування! Та ще й знаючи, якої ти про нього поганої думки! І до того ж змушений розповідати такі речі про власну сестру! Це справді занадто болісно, я певна, ти й сама це відчуваєш.

— О ні, моє співчуття і жаль абсолютно зникли, відколи я побачила, як сильно ними переповнена ти. Я знаю, що ти віддаси йому таку сповна справедливість, що сама я з кожною хвилиною стаю дедалі байдужішою та безтурботнішою. Твоя марнотратність робить мене ощадливою; і якщо ти тужитимеш за ним іще трохи довше, моє серце стане легким, мов пір’їнка.

— Бідний Вікгем! У нього ж такий добрий вираз обличчя! Така відкритість і лагідність у манерах!

— Очевидно, у вихованні цих двох молодих людей були великі помилки. Один отримав усю доброту, а інший — лише її зовнішність.

— Я ніколи не вважала, що містерові Дарсі так бракує навіть цієї зовнішності, як ти колись думала.

— А втім, я вважала себе надзвичайно розумною, коли так рішуче зненавиділа його без жодної причини. Це так підстьобує дотепність, так відкриває простір для гострого слова — мати таку неприязнь. Можна безупинно лаяти людину, не сказавши нічого справедливого; але не можна постійно насміхатися з неї й час від часу не натрапити на щось справді влучне.

— Ліззі, коли ти вперше прочитала той лист, я певна, ти не могла ставитися до цього так, як зараз.

— Справді, не могла. Мені було дуже важко, дуже неприємно — можу навіть сказати, я була нещасна. І не було нікого, з ким я могла б поговорити про свої почуття; не було тебе, Джейн, щоб утішити мене й сказати, що я не була такою вже слабкою, марнославною й безглуздою, як сама знала. О, як мені тебе бракувало!

— Як прикро, що ти говорила про Вікгема містерові Дарсі такими різкими словами, бо тепер вони справді здаються зовсім незаслуженими.

— Безперечно. Але прикрість від моїх уїдливих слів є цілком природним наслідком тих упереджень, які я в собі плекала. Мені потрібна твоя порада в одному питанні. Я хочу знати: чи повинна я, чи ні, дати зрозуміти нашому спільному колу знайомих, що за людина Вікгем насправді?

Міс Беннет трохи помовчала, а потім відповіла:

— Мабуть, немає потреби так жорстоко викривати його. А яка твоя власна думка?

— Ні, цього не слід робити. Містер Дарсі не уповноважував мене розголошувати його зізнання. Навпаки, усе, що стосується його сестри, він хотів зберегти в найбільшій таємниці; а якщо я спробую відкрити людям правду про решту його вчинків, хто мені повірить? Загальне упередження проти містера Дарсі таке сильне, що якби я намагалася показати його в кращому світлі, то добра половина порядних людей у Мерітоні померла б від самого здивування. Я не здатна на таке. Вікгем скоро поїде, і тому тут уже нікому не матиме значення, ким він є насправді. Згодом усе саме виявиться, і тоді ми зможемо посміятися з їхньої дурості, що вони не зрозуміли цього раніше. Поки що я нічого не скажу.

— Ти цілком права. Якби його провини стали надбанням усіх, це могло б назавжди зруйнувати його життя. Можливо, тепер він уже шкодує про скоєне й прагне відновити свою репутацію. Ми не повинні доводити його до відчаю.

Ця розмова трохи заспокоїла збурений розум Елізабет. Вона позбулася двох таємниць, які тиснули на неї останні два тижні, і знала, що завжди знайде в Джейн охочу слухачку, якщо знову захоче поговорити про будь-яку з них. Але все ж залишалося ще дещо, приховане глибше, про що розсудливість забороняла говорити. Вона не наважувалася розповісти другу половину листа містера Дарсі, ані пояснити сестрі, як щиро її цінував його друг. Це було знання, яким вона не могла поділитися ні з ким; і вона розуміла, що лише повне порозуміння між цими людьми могло б виправдати її, якби вона скинула з себе й цей останній тягар таємниці.

«І тоді, — подумала вона, — якщо ця вкрай малоймовірна подія колись станеться, я зможу сказати лише те, що сам Бінглі розповість набагато краще й приємніше. Право говорити про це не може належати мені, поки ця таємниця ще має свою цінність».

Повернувшись додому й нарешті опинившись у спокої, Елізабет мала змогу уважніше придивитися до справжнього стану духу своєї сестри. Джейн не була щаслива. Вона й досі плекала ніжне почуття до Бінглі. Оскільки раніше вона навіть не уявляла себе закоханою, її почуття мали всю силу першого кохання, а завдяки її віку й характеру — ще й більшу сталість, ніж зазвичай властиво першим захопленням. Вона так палко берегла пам’ять про нього й ставила його вище за всіх інших чоловіків, що вся її розсудливість і вся увага до почуттів близьких були потрібні, аби стримувати ті жалі, які могли зашкодити і її здоров’ю, і спокою рідних.

— Ну, Ліззі, — сказала якось місіс Беннет, — що ти тепер думаєш про цю сумну історію з Джейн? Щодо мене, то я твердо вирішила більше ніколи й ні з ким про це не говорити. Я так і сказала днями своїй сестрі Філіпс. Але не можу з’ясувати, чи бачила Джейн його хоч раз у Лондоні. Що ж, він дуже негідний молодий чоловік — і, гадаю, у неї вже немає жодного шансу його повернути. І немає навіть розмов про те, що він знову приїде до Нетерфілда цього літа; я вже всіх розпитала, хто міг би щось знати.

— Я переконана, що він більше ніколи не житиме в Нетерфілді.

— Ну що ж! Це його справа. Ніхто не прагне його повернення; хоча я завжди казатиму, що він дуже погано вчинив із моєю дочкою. Якби я була на її місці, я б такого не стерпіла. Та моя втіха в тому, що Джейн, я певна, помре від розбитого серця, і тоді він пошкодує про свій вчинок.

Але оскільки Елізабет не могла знайти в такій перспективі жодної втіхи, вона нічого не відповіла.

— Ну, Ліззі, — продовжила її мати трохи згодом, — а Коллінзи, значить, живуть собі дуже зручно? Що ж, сподіваюся, це триватиме. І який у них стіл? Шарлотта, мабуть, чудова господиня. Якщо вона хоч наполовину така ж кмітлива, як її мати, то вміє добре економити. Гадаю, у їхньому господарстві немає жодної марнотратності.

— Ні, вони не тринькають гроші.

— О, там, без сумніву, багато розумного порядку. Так, так. Вони пильнуватимуть, щоб не жити понад свої доходи. Їм ніколи не доведеться страждати від нестачі грошей. Ну що ж, хай це піде їм на користь! І, мабуть, вони часто говорять про те, що Лонгборн колись стане їхнім, коли твій батько помре. Напевно, вони вже зараз дивляться на нього як на власний маєток.

— Це була тема, про яку вони не говорили при мені.

— Авжеж, було б дивно, якби говорили. Але я не сумніваюся, що між собою вони часто про це говорять. Що ж, якщо вони можуть бути спокійні, володіючи маєтком, який по праву не їхній, то хай собі. Я б соромилася мати щось, що дісталося мені лише через майорат.