«Гордість і упередження» читати. Джейн Остін

«Гордість і упередження» Розділ LI

Настав день весілля їхньої сестри. Джейн та Елізабет, мабуть, переживали за неї куди більше, ніж вона сама за себе. Екіпаж вислали зустріти молодят у… — вони мали повернутися ним якраз до обіду. Старші міс Беннет із жахом чекали на їхній приїзд. Особливо потерпала Джейн: вона приписувала Лідії ті почуття, які відчувала б сама, опинившись на місці винуватиці, і її гнітила сама лише думка про те, що доведеться витерпіти її сестрі.

І ось вони прибули. Родина зібралася у вітальні для сніданку, щоб їх зустріти. Коли карета підкотила до дверей, обличчя місіс Беннет розпливлося в усмішці; її чоловік виглядав непроникно серйозним; доньки були налякані, стривожені та збентежені.

У передпокої почувся голос Лідії; двері широко відчинилися, і вона влетіла до кімнати. Мати ступила назустріч, палко обняла її й захоплено привітала. Потім із ніжною усмішкою простягнула руку Вікгему, який ішов слідом за своєю дружиною, і побажала їм обом щастя з таким запалом, що не залишав жодних сумнівів у її впевненості в їхньому благополуччі.

Прийом у містера Беннета, до якого вони потім повернулися, виявився далеко не таким сердечним. Його обличчя стало ще суворішим, і він заледве розімкнув уста. Власне, самої лише невимушеної самовпевненості молодого подружжя було цілком достатньо, щоб вивести його з рівноваги.

Елізабет відчула відразу, і навіть Джейн була шокована. Лідія залишилася Лідією: такою ж некерованою, безсоромною, навіженою, галасливою та безстрашною. Вона кидалася від однієї сестри до іншої, вимагаючи привітань, а коли всі врешті сіли, почала з цікавістю роззиратися кімнатою, помітила якісь дрібні зміни в обстановці й зі сміхом зауважила, що не була тут цілу вічність.

Вікгем ніяковів анітрохи не більше за свою дружину. Проте його манери завжди були такими приємними, що якби його репутація та цей шлюб були саме такими, як треба, його посмішка та невимушене поводження, з яким він заявляв про свої права на нове родинне коло, викликали б у всіх захоплення. Раніше Елізабет не вірила, що він здатний на таку зухвалість, але тепер вона сіла, подумки вирішивши ніколи більше не встановлювати жодних меж для нахабства нахабної людини. Вона червоніла, червоніла й Джейн, але щоки двох винуватців їхнього збентеження анітрохи не змінили свого кольору.

Розмови не стихали. Наречена та її мати не могли наговоритися, перебиваючи одна одну; а Вікгем, який випадково сів поруч з Елізабет, почав розпитувати про тутешніх знайомих із добродушною невимушеністю, якій вона у своїх відповідях зовсім не могла протиставити таку ж легкість. Здавалося, вони обоє мали найприємніші спогади у світі. Ніщо з минулого не згадувалося з болем, і Лідія сама заводила мову про речі, про які її сестри ні за що в світі й словом не прохопилися б.

— Тільки подумайте, минуло вже три місяці, відколи я поїхала! — вигукнула вона. — А здається, що не більше двох тижнів, слово честі! І все ж за цей час стільки всього сталося. Боже мій! Коли я їхала, то й гадки не мала, що повернуся вже заміжньою! Хоча й думала, що це було б весело, якби так сталося.

Батько звів на неї очі, Джейн засмутилася, Елізабет промовисто подивилася на Лідію. Проте та, ніколи не чуючи й не помічаючи того, чого помічати не хотіла, весело вела далі:

— Ой, матусю, а тутешні люди вже знають, що я сьогодні вийшла заміж? Я так боялася, що вони не в курсі. Ми наздогнали Вільяма Ґолдінґа в його кабріолеті, і я твердо вирішила, що він мусить про це дізнатися. Тож я опустила бокове скло з його боку, зняла рукавичку й просто поклала руку на віконну раму, щоб він добре розгледів обручку, а тоді закивала йому й розпливлася в посмішці!

Елізабет не витримала цього. Вона підвелася й вибігла з кімнати, і не поверталася, аж поки не почула, як вони галасливо переходили через хол до їдальні. Вона приєдналася до них саме вчасно, щоб побачити, як Лідія з підкресленою пишнотою попрямувала до місця праворуч від матері, і почути, як вона каже своїй старшій сестрі:

— Ну що, Джейн, тепер я займаю твоє місце, а ти мусиш сісти нижче, бо я тепер заміжня жінка!

Не варто було й сподіватися, що з часом Лідія відчує бодай якесь ніяковіння, від якого вона від самого початку була абсолютно вільною. Її розкутість та піднесений настрій лише зростали. Вона горіла бажанням побачити місіс Філіпс, Лукасів та всіх інших сусідів, щоб почути, як кожен із них називає її «місіс Вікгем». А тим часом після обіду вона побігла на кухню, щоб показати свою обручку й похвалитися заміжжям перед місіс Гілл та двома покоївками.

— Ну що, матусю, — мовила вона, коли всі знову повернулися до вітальні, — і що ти скажеш про мого чоловіка? Хіба він не чарівний? Я певна, що сестри мені просто заздрять. Сподіваюся лише, що їм пощастить бодай наполовину так, як мені. Їм усім обов’язково треба поїхати до Брайтона. Ось де треба шукати чоловіків! Яка шкода, матусю, що ми не поїхали туди всі разом!

— Щира правда, і якби була моя воля, ми б так і зробили. Але, моя люба Лідіє, мені зовсім не до душі, що ти їдеш так далеко. Невже це обов’язково?

— О Господи, та звісно! Що тут такого? Мені це навіть страх як подобається. Ти з татом і сестри мусите приїхати до нас у гості. Оцю всю зиму ми будемо в Ньюкаслі, і я впевнена, що там будуть бали, тож я подбаю про те, щоб підшукати їм усім хороших кавалерів для танців.

— Мені б це неймовірно сподобалося! — вигукнула мати.

— А потім, коли ви збиратиметеся назад, можете залишити одну чи двох моїх сестер у мене. І я ручаюся, що знайду їм чоловіків ще до кінця зими.

— Дякую — відказала Елізабет, — але твій спосіб знаходити чоловіків мені не надто до вподоби.

Молодята мали гостювати в них не більше десяти днів. Містер Вікгем отримав свій чин іще перед від’їздом із Лондона й мусив прибути до полку через два тижні.

Ніхто, окрім місіс Беннет, не шкодував, що їхні відвідини будуть такими короткими; вона ж намагалася якнайповніше використати цей час, безупинно роз’їжджаючи з донькою по гостях та влаштовуючи часті прийоми вдома.

Почуття Вікгема до Лідії виявилися саме такими, як і сподівалася Елізабет: вони значно поступалися палкості самої Лідії. Елізабет навіть не потребувала теперішніх спостережень, аби з самої логіки речей переконатися, що їхня втеча сталася скоріше через силу кохання сестри, ніж його власного. Вона взагалі дивувалася б, навіщо йому — без якихось палких почуттів — знадобилося тікати з нею, якби не була певна, що до цієї втечі його змусили скрутні обставини; а якщо так, то цей юнак був не з тих, хто відмовиться від компаньйонки в дорозі.

Лідія ж була від нього в повному захваті. За будь-якої нагоди він був її «дорогим Вікгемом»; ніхто не міг із ним зрівнятися. Усе на світі він робив найкраще за всіх; і вона була непохитно впевнена, що першого вересня він підстрелить більше птахів, ніж будь-хто інший в окрузі.

Одного ранку, невдовзі після приїзду, сидячи зі своїми двома старшими сестрами, вона звернулася до Елізабет: — Ліззі, я, здається, так і не розповіла тобі про своє весілля. Тебе не було поруч, коли я розказувала все матусі та іншим. Тобі хіба не цікаво дізнатися, як усе пройшло? — Насправді ні, — відказала Елізабет, — як на мене, про це чим менше сказано, тим краще. — Ой, та яка ж ти дивна! Але я все одно мушу розповісти, як воно було. Вінчалися ми, знаєш, у церкві Святого Климента, бо в тій парафії Вікгем винаймав житло. Було вирішено, що всі ми маємо бути там об одинадцятій годині. Ми з дядьком і тіткою поїхали разом, а решта мала зустріти нас уже біля церкви.
Ну ось, настав ранок понеділка, і я так розхвилювалася! Ой, так боялася, знаєш, що щось станеться і все відкладеться — я б тоді просто з глузду з’їхала. А тітка весь той час, поки я одягалася, читала мені якісь нотації та повчання, наче проповідь із книги під диктовку. Втім, я не чула й кожного десятого слова, бо, як ти розумієш, усі мої думки були лише про мого дорогого Вікгема. Мені так кортіло дізнатися, чи буде він вінчатися у своєму синьому сюртуку.
Отож, поснідали ми о десятій, як зазвичай. Мені здавалося, що той сніданок ніколи не скінчиться; бо, між іншим, щоб ти знала, дядько з тіткою були страх якими неприємними весь той час, що я в них жила. Віриш чи ні, я за цілі два тижні жодного разу навіть носа на вулицю не виткнула! Жодного прийому, жодної прогулянки — взагалі нічого! Звісно, Лондон трохи спорожнів на літо, але ж Малий театр усе одно був відчинений!
Ну ось, і саме коли карету подали до дверей, дядька раптом покликали у справах до того мерзенного чоловіка, містера Стоуна. А ти ж знаєш: коли вони сходяться, то розмовам немає кінця-краю. Ой, я так злякалася, що й не знала, що робити — дядько ж мав вести мене до вівтаря; і якби ми запізнилися хоч на хвилину понад дозволений час, нас би вже не повінчали того дня. Але, на щастя, він повернувся вже за десять хвилин, і ми всі вирушили. Щоправда, я вже потім згадала: навіть якби дядькові щось завадило, весілля все одно не довелося б відкладати, бо містер Дарсі міг би чудово його замінити.

— Містер Дарсі?! — перепитала Елізабет у повному оціпенінні від подиву. — Ой, ну так! Він мав приїхати туди разом із Вікгемом, розумієш… Ой, Боже мій! Я зовсім забула! Я ж не мала про це й словом прохопитися! Я так свято їм обіцяла! Що тепер скаже Вікгем? Це ж мав бути такий секрет!

— Якщо це мав бути секрет, — мовила Джейн, — то не кажи більше про це ні слова. Можеш бути певна, я ні про що не розпитуватиму. — Звісно, — додала Елізабет, хоча сама згорала від цікавості, — ми ні про що тебе не питатимемо. — Ой, дякую вам, — сказала Лідія, — бо якби ви почали питати, я б точно все вибовкала, і тоді Вікгем страшенно б розлютився.

Зважаючи на таку явну спокусу розпитати детальніше, Елізабет була змушена позбавити себе такої можливості й просто вибігла з кімнати.

Проте залишатися в невіданні щодо такого питання було неможливо; чи принаймні неможливо було не спробувати дізнатися правду. Містер Дарсі був на весіллі її сестри! Це була саме та подія і саме те товариство, до яких він, здавалося, не мав жодного відношення і куди мав найменше бажання йти. Здогади щодо значення цього — стрімкі й шалені — роїлися в її голові, але жоден її не задовольняв. Ті, що подобалися їй найбільше, оскільки виставляли його вчинок у найблагороднішому світлі, здавалися водночас найменш вірогідними. Вона не могла витримати такої невідомості й, поспіхом схопивши аркуш паперу, написала короткого листа тітці, благаючи пояснити те, що випадково зронила Лідія, якщо це тільки сумісно з таємницею, яку вони намагалися зберегти.

«Ви легко можете збагнути, — додавала вона, — якою великою має бути моя цікавість, коли я дізналася, що людина, абсолютно стороння для кожного з нас і, порівняно кажучи, чужа для нашої родини, опинилася поруч із вами в таку хвилину. Благаю, напишіть негайно й поясніть мені все — хіба що це, з якихось надзвичайно вагомих причин, має залишатися під покровом таємниці, яку Лідія вважає обов’язковою; тоді я змушена буду спробувати задовольнитися своїм невіданням».

«Хоча насправді я нізащо не задоволюся», — додала вона подумки, запечатуючи листа. — «І, моя дорога тітонько, якщо ви не розповісте мені все чесно, мені точно доведеться вдатися до хитрощів та вигадок, аби тільки про все дізнатися».

Делікатне почуття честі Джейн не дозволяло їй обговорювати з Елізабет наодинці те, що ненароком збовкнула Лідія; і Елізабет була навіть рада цьому: поки не з’ясується, чи отримає вона відповідь на свої розпитування, їй краще було обійтися без повірниці.

«Гордість і упередження» Розділ LII

Елізабет мала втіху отримати відповідь на свого листа так швидко, як тільки могла сподіватися. Ледве лист опинився в її руках, як вона поспішила до маленького гаю, де найменше ризикувала бути потурбованою. Там вона сіла на одну з лавок і приготувалася бути щасливою; адже сама довжина листа переконувала її, що в ньому не може бути відмови.

Ґрейсчерч-стріт, 6 вересня.

Моя люба племіннице,

«Я щойно отримала твого листа і збираюся присвятити цілий ранок відповіді на нього, оскільки передбачаю, що кількома рядками тут не обійтися. Мушу зізнатися, що твій запит мене здивував; я не чекала його саме від тебе. Проте не думай, що я гніваюся, я лише хочу дати тобі знати, що й гадки не мала, ніби такі розпитування потрібні з твого боку. Якщо ти не хочеш мене розуміти, вибач мені мою зухвалість. Твій дядько здивований не менше за мене; і лише переконаність у тому, що ти є безпосередньо зацікавленою стороною, дозволила йому вчинити так, як він учинив. Але якщо ти справді ні до чого не причетна і нічого не знаєш, я мушу висловитися ясніше.
У той самий день, коли я повернулася з Лонгборна, до твого дядька завітав вельми несподіваний гість. Зайшов містер Дарсі й просидів із ним за зачиненими дверима кілька годин. Усе скінчилося ще до мого приїзду, тож моя цікавість не була так страшно розтерзана, як, судячи з усього, твоя. Він прийшов повідомити містеру Гардінеру, що знайшов місцеперебування твоєї сестри та містера Вікгема і що вже бачився та розмовляв із ними обома — з Вікгемом кілька разів, із Лідією — один. З того, що мені вдалося дізнатися, він виїхав із Дербішира всього на день пізніше за нас і прибув до міста з твердим наміром відшукати втікачів.
Своїм мотивом він назвав переконаність у тому, що саме з його провини нікчемність Вікгема не була відома настільки, аби жодна порядна дівчина не змогла покохати його чи довіритися йому. Він шляхетно приписав усе своїй хибній гордості й зізнався, що раніше вважав нижчим за свою гідність відкривати світові власні приватні справи. Його репутація мала говорити сама за себе. Тому тепер він назвав своїм обов’язком зробити крок уперед і спробувати виправити лихо, яке сам же й допустив. Якщо він і мав інший мотив, я певна, що цей мотив ніколи не заплямує його імені.
Він провів у місті кілька днів, перш ніж зміг їх розшукати; проте він мав певний орієнтир для пошуків, якого не було у нас, і усвідомлення цього стало ще однією причиною, чому він вирішив поїхати слідом за нами. Виявляється, є така дама, місіс Янґ, яка деякий час тому була гувернанткою міс Дарсі й була звільнена з посади через якусь непривабливу причину, хоча він і не сказав, через яку саме. Тоді вона винайняла великий будинок на Едвард-стріт і відтоді заробляла на життя здачею кімнат. Містер Дарсі знав, що ця місіс Янґ була близько знайома з Вікгемом, і щойно прибув до міста, вирушив до неї по відомості. Проте минуло два чи три дні, перш ніж йому вдалося витягти з неї те, що було потрібно. Вона не хотіла зраджувати довіру, гадаю, без підкупу та грошей, бо справді знала, де шукати її друга. Вікгем і справді прийшов до неї одразу після приїзду до Лондона, і якби вона мала змогу прийняти їх у своєму домі, вони б оселилися в неї.
Зрештою, однак, наш добрий друг дістав жадану адресу. Вони перебували на …-стріт. Він зустрівся з Вікгемом, а потім наполіг на зустрічі з Лідією. Його першою метою стосовно неї, як він сам визнав, було переконати її кинути це ганебне становище й повернутися до рідних, щойно їх удасться вмовити прийняти її; при цьому він пропонував усю можливу допомогу. Але він побачив, що Лідія налаштована абсолютно непохитно залишатися там, де вона є. Вона не дбала про рідних, їй не потрібна була його допомога, і вона й слухати не хотіла про те, щоб покинути Вікгема. Вона була впевнена, що вони рано чи пізно одружаться, і не так важливо, коли саме.
Оскільки її почуття були саме такими, йому, на його думку, залишалося лише одне — забезпечити й прискорити шлюб, який, як він легко з’ясував під час першої ж розмови з Вікгемом, ніколи не входив у плани останнього. Вікгем зізнався, що був змушений покинути полк через дуже невідкладні борги честі, і без зайвих докорів сумління звалив усі лихі наслідки втечі винятково на глупоту самої Лідії. Він мав намір негайно подати у відставку, а щодо свого майбутнього становища мало що міг припустити. Йому треба було кудись подітися, але він не знав куди, і знав, що жити йому ні на що.
Містер Дарсі запитав, чому б йому одразу не одружитися з твоєю сестрою. Хоча містера Беннета й не вважали багатієм, він усе ж зміг би щось для нього зробити, і його становище від цього шлюбу тільки виграло б. Проте у відповідь на це запитання він виявив, що Вікгем усе ще плекав надію вигідніше влаштувати свою долю за рахунок одруження в якихось інших краях. За таких обставин, однак, він навряд чи міг устояти перед спокусою негайного грошового порятунку. Вони зустрічалися кілька разів, бо треба було багато чого обговорити. Вікгем, звісно, вимагав більшого, ніж міг отримати, але зрештою його змусили бути розсудливим.
Коли між ними все було погоджено, наступним кроком містера Дарсі було ознайомити з цим твого дядька, і він уперше завітав на Грейсчерч-стріт увечері перед моїм поверненням додому. Але містера Гардінера не застали, і містер Дарсі після подальших розпитувань дізнався, що твій батько все ще був у нього, але мав залишити місто наступного ранку. Він порахував, що твій батько — не та людина, з якою йому було б так само зручно радитися, як із дядьком, а тому охоче відклав зустріч до його від’їзду. Свого імені він не залишив, і до наступного дня було відомо лише те, що якийсь джентльмен заходив у справі.
У суботу він прийшов знову. Твого батька вже не було, дядько був удома, і, як я вже казала, вони дуже довго розмовляли. Вони знову зустрілися в неділю, і тоді його побачила й я. Остаточно все владналося лише в понеділок, і щойно це сталося, до Лонгборна відіслали нарочного. Але наш гість виявився страх яким упертим. Мені здається, Ліззі, що впертість — це і є справжня вада його характеру, зрештою. Його в різний час звинувачували в багатьох гріхах, але саме цей — найправдивіший. Нічого не мало бути зроблено без його особистої участі; хоча я впевнена (і кажу це зовсім не для того, щоб нам дякували, тож нічого про це не згадуй), що твій дядько з великою радістю владнав би все сам. Вони довго змагалися через це — куди довше, ніж заслуговували обоє винуватців цієї справи. Але врешті-решт твій дядько змушений був поступитися і замість того, щоб отримати дозвіл принести користь своїй племінниці, мусив змиритися з тим, що йому дістанеться лише позірна слава за це, що було йому зовсім не до душі. І я справді вірю, що твій сьогоднішній лист приніс йому велику радість, бо він вимагав пояснень, які позбавлять його чужого пір’я і віддадуть хвалу тому, кому вона належить.
Але, Ліззі, це не повинно йти далі за тебе, ну, або хіба що Джейн. Ти вже досить добре знаєш, гадаю, що було зроблено для молодих людей. Його борги мають бути виплачені — а вони, як я вважаю, значно перевищують тисячу фунтів; ще одна тисяча, на додачу до її власних грошей, забезпечена їй контрактом, і йому куплено чин. Причина, чому все це мав зробити він один, саме така, яку я навела вище. Це через нього, через його замкнутість та брак належної обачності характер Вікгема зрозуміли так хибно, а відтак приймали й вітали його так, як це було. Можливо, в цьому є якась доля правди; хоча я сумніваюся, чи його замкнутість, чи чиясь інша замкнутість може бути відповідальною за те, що сталося.
Та попри всі ці гарні розмови, моя люба Ліззі, ти можеш бути абсолютно певна, що твій дядько ніколи б не поступився, якби ми не запідозрили у нього іншого інтересу в цій справі. Коли все було вирішено, містер Дарсі повернувся до своїх друзів, які все ще залишалися в Пемберлі; але було домовлено, що він знову приїде до Лондона, коли відбудеться весілля, і тоді всі грошові справи отримають остаточне завершення.
Здається, тепер я розповіла тобі все. Це розповідь, яка, за твоїми словами, мала б тебе страшенно здивувати; сподіваюся принаймні, що вона не принесе тобі жодного прикрого почуття. Лідія приїхала до нас, і Вікгем мав постійний доступ до дому. Він був точно таким самим, яким я знала його в Гертфордширі; але я б не стала розповідати тобі, як мало я була задоволена її поведінкою, поки вона залишалася в нас, якби з листа Джейн минулої середи не зрозуміла, що її поводження вдома виявилося точно таким самим, а тому те, що я зараз кажу, не завдасть тобі нового болю. Я неодноразово розмовляла з нею в найсерйознішому тоні, змальовуючи всю ганебність її вчинку та все те нещастя, яке вона накликала на свою родину. Якщо вона мене й чула, то це була чиста випадковість, бо я певна, що вона не слухала. Іноді я була просто розлючена; але потім згадувала моїх дорогих Елізабет та Джейн і заради них терпіла її. Містер Дарсі повернувся вчасно і, як Лідія вже повідомила тобі, був на весіллі. Наступного дня він обідав у нас і мав знову поїхати з міста в середу чи четвер.
Чи будеш ти дуже сердитися на мене, моя люба Ліззі, якщо я скористаюся цією нагодою і скажу (на що ніколи раніше не наважувалася), як сильно він мені подобається? Його поводження з нами в усьому було таким же приємним, як і тоді, коли ми гостювали в Дербіширі. Його розум та погляди мені цілком до душі; йому бракує хіба що трохи більше жвавості, а цього, якщо він одружиться з розумом, дружина цілком може його навчити. Мені він здався дуже потайним — він майже ніколи не згадував твого імені. Проте потайність, схоже, зараз у моді.
Будь ласка, вибач мені, якщо я дозволила собі зайвого, або принаймні не карай мене так суворо, щоб закрити мені доступ до П. Я ніколи не буду цілком щасливою, поки не об’їду весь цей парк. Низький фаетон із чудовою парою маленьких поні був би саме доречним. Але я мушу закінчувати. Діти вже з півгодини як кличуть мене.
Щиро твоя, М. Гардінер».

Зміст цього листа викликав у душі Елізабет таке сум’яття, що було важко розібрати, чого в ньому більше — радості чи болю. Ті неясні й непевні здогадки, які породжувала невідомість щодо можливої участі містера Дарсі в улаштуванні шлюбу її сестри — здогадки, які вона боялася плекати, вважаючи такий прояв благородства занадто неймовірним, і водночас жахалася визнати правдивими через тягар майбутньої вдячності, — виявилися не просто правдою, а перевершили найсміливіші припущення! Він навмисне поїхав за втікачами до міста, він узяв на себе весь клопіт та приниження, неминучі при таких пошуках. Йому довелося принижуватися до благань перед жінкою, яку він не міг не зневажати й не гидувати нею, і він був змушений зустрічатися — зустрічатися неодноразово, — переконувати, умовляти й зрештою підкупити чоловіка, якого завжди понад усе прагнув уникати і чиє саме ім’я було для нього покаранням. І все це він зробив заради дівчини, до якої не плекав ні поваги, ні прихильності.

Серце тихо шепотіло їй, що він зробив це заради неї самої. Проте інші міркування швидко обривали цю надію; невдовзі вона відчула, що навіть її самолюбства замало, аби повірити, ніби його почуття до жінки, яка вже одного разу відмовила йому, здатне подолати настільки природну огиду до родинних зв’язків із Вікгемом. Швагро Вікгема! Будь-яка гордість мала б повстати проти такого союзу. Він, звісно, зробив багато. Їй було соромно думати, як багато. Але він навів причину свого втручання, яка не вимагала надмірних зусиль, щоб у неї повірити. Цілком природно, що він міг відчувати власну провину; він мав шляхетність і мав засоби для її виявлення. І хоча вона не хотіла вважати себе головною спонукою його вчинку, вона все ж могла припустити, що залишкова прихильність до неї могла допомогти його зусиллям у справі, де її душевний спокій важив так багато.

Було боляче, неймовірно боляче усвідомлювати, що вони зобов’язані людині, якій ніколи не зможуть віддячити. Порятунком Лідії, її честю — усім вони завдячували йому. О, як щиро вона тепер шкодувала про кожне недобре почуття, яке колись плекала до нього, про кожне зухвале слово, яке колись йому говорила! Власна гордість її була упокорена, але вона пишалася ним — пишалася тим, що заради співчуття та честі він зумів перемогти самого себе. Вона знову й знову перечитувала похвали на його адресу в листі тітки. Їх заледве вистачало, але вони тішили її. Вона навіть відчувала певну приємність, хоч і змішану з жалем, від того, наскільки непохитно і тітка, і дядько були переконані в існуванні взаємної прихильності та довіри між нею та містером Дарсі.

Зі стільця та від роздумів її змусило підвестися чиєсь наближення; і перш ніж вона встигла звернути на іншу стежку, її наздогнав Вікгем.

— Боюся, я перервав вашу усамітнену прогулянку, моя люба сестричко? — запитав він, порівнявшись із нею.

— Так, перервали, — з посмішкою відказала вона, — але з цього зовсім не випливає, що я не рада вас бачити.

— Мені було б прикро, якби це було так. Ми завжди були добрими друзями, а тепер стали ще ближчими.

— Ваша правда. А інші збираються на прогулянку?

— Не знаю. Місіс Беннет та Лідія збираються каретою до Мерітона. До речі, моя люба сестричко, я дізнався від дядька й тітки, що ви таки побували в Пемберлі.

Вона відповіла ствердно.

— Я майже заздрю вам, що ви отримали таке задоволення, і все ж, гадаю, для мене це було б занадто важко, інакше я міг би заїхати туди дорогою до Ньюкасла. Ви, мабуть, бачили стару економку? Бідолашна Рейнольдс, вона завжди мене дуже любила. Але, звісно, вона не згадувала мого імені?

— Навпаки, згадувала

. — І що ж вона сказала?

— Що ви пішли в армію, і вона побоюється, що ви… не виправдали надій. Знаєте, на такій відстані все часто постає у викривленому світлі.

— Безумовно, — відказав він, закусивши губу.

Елізабет сподівалася, що змусила його замовкнути, проте за мить він знову заговорив:

— Я був здивований, зустрівши Дарсі в місті минулого місяця. Ми кілька разів розминулися. Цікаво, що він там робив?

— Можливо, готувався до весілля з міс де Берґ, — зауважила Елізабет. — Повинно бути щось вельми важливе, щоб утримати його в Лондоні в таку пору року.

— Безперечно. А ви бачили його, коли гостювали в Ламбтоні? Мені здалося, з розмов із Гардінерами, що так.

— Бачила. Він познайомив нас зі своєю сестрою.

— І як вона вам?

— Надзвичайно сподобалася.

— Я й справді чув, що за останні рік-два вона неймовірно змінилася на краще. Коли я бачив її востаннє, вона не справляла великого враження. Я дуже радий, що вона вам сподобалася. Сподіваюся, з неї виросте гідна людина.

— Певна, що так і буде. Найважчий вік вона вже пережила.

— А ви проїжджали повз селище Кімптона?

— Щось не пригадую.

— Я згадав про нього, бо це саме та парафія, яку я мав отримати. Чудове місце! Прекрасний будинок пастора! Він підійшов би мені в усіх відношеннях.

— І як би вам сподобалося писати проповіді?

— Неймовірно. Я вважав би це частиною свого обов’язку, і ці зусилля швидко стали б для мене звичними. Не варто бідкатися на долю, але, звісно, це було б для мене спасінням! Тиша, усамітнення такого життя цілком відповідали б моїм уявленням про щастя! Але не судилося. Чи чули ви коли-небудь, щоб Дарсі згадував про цю обставину, коли ви були в Кенті?

— Я чула з джерела, яке вважаю цілком надійним, що ця парафія була залишена вам лише за певних умов і винятково з волі теперішнього покровителя.

— Он як! Ну так, щось таке там було. Я ж казав вам про це від самого початку, якщо пам’ятаєте.

— Я також чула, — вела далі Елізабет, — що свого часу написання проповідей було вам не так до смаку, як зараз; що ви самі заявили про свій намір ніколи не приймати духовний сан і що ця справа була відповідно врегульована грошовою компенсацією.

— Он як! Що ж, у цьому є доля правди. Ви можете пригадати, що я говорив вам із цього приводу, коли ми вперше про це зайшли в розмову.

Вони вже майже підійшли до дверей дому, бо вона йшла швидко, аби швидше позбутися його товариства. Не бажаючи заради сестри провокувати його на сварку, вона лише відповіла з добродушною посмішкою:

— Годі, містере Вікгем. Ми тепер брат і сестра, як-не-як. Не будемо сперечатися про минуле. Сподіваюся, в майбутньому ми завжди будемо однієї думки.

Вона простягнула йому руку; він поцілував її з ніжною галантністю, хоча й не знав, куди подіти очі, і вони увійшли до дому

«Гордість і упередження» Розділ LIII

Містер Вікгем залишився такий задоволений цією розмовою, що більше ніколи не турбував себе й не провокував свою дорогу сестричку Елізабет поверненням до цієї теми; вона ж була рада переконатися, що сказала достатньо, аби змусити його замовкнути.

Невдовзі настав день його та Лідіїного від’їзду, і місіс Беннет мусила змиритися з розлукою, яка — оскільки її чоловік геть не підтримав план усім разом поїхати до Ньюкасла — мала тривати щонайменше рік.

— О, моя люба Лідіє! — бідкалася вона. — Коли ж ми тепер побачимося?

— Ой, Господи, та я не знаю! Може, аж роки за два чи три.

— Пиши мені якомога частіше, моя люба.

— Писатиму, як тільки зможу. Але ж ти знаєш, у заміжніх жінок ніколи немає багато часу на листи. Нехай сестри мені пишуть. Їм усе одно більше нічого робити.

Прощання містера Вікгема було куди сердечнішим, ніж у його дружини. Він посміхався, виглядав надзвичайно вродливим і наговорив багато приємних слів.

— Він такий славний малий, — зауважив містер Беннет, щойно молодята виступили за поріг, — якого я тільки бачив у своєму житті. Він так вигинається, так вмильно посміхається й заграє з нами усіма. Я неймовірно пишаюся ним. Беруся стверджувати, що навіть сам сер Вільям Лукас не здатний похвалитися видатнішим зятем.

Втрата доньки змусила місіс Беннет кілька днів сильно нудьгувати.

— Я часто думаю, — казала вона, — що немає нічого гіршого, ніж розлучатися з близькими. Без них почуваєшся такою покиненою.

— Оце і є наслідки того, пані, що ви видали доньку заміж, — зауважила Елізабет. — Це має змусити вас більше радіти з того, що інші чотири ваші доньки ще незаміжні.

— Зовсім ні! Лідія покидає мене не тому, що вона заміжня, а лише тому, що полк її чоловіка опинився так далеко. Якби він стояв ближче, вона б так скоро не поїхала.

Проте пригнічений стан, у який її увігнала ця подія, невдовзі розвіявся, і її душа знову відкрилася для хвилювань надії завдяки новині, яка почала ширитися округою. Економка Нетерфілда отримала розпорядження готуватися до приїзду свого господаря, який мав прибути за день чи два, аби провести тут кілька тижнів на полюванні. Місіс Беннет не знаходила собі місця від збудження. Вона то дивилася на Джейн, то посміхалася, то похитувала головою.

— Ну от, ну от, отже, містер Бінґлі повертається, сестричко, — (бо місіс Філіпс першою принесла їй цю звістку). — Ну що ж, тим краще. Не те щоб мене це обходило. Він для нас ніхто, як ти знаєш, і я певна, що взагалі ніколи не хотіла б його бачити. Проте ласкаво просимо до Нетерфілда, якщо йому заманеться. І хто знає, що може статися? Але нам до того байдуже. Ми ж іще давно домовилися, сестричко, не згадувати про це й словом. То це цілком певно, що він приїжджає?

— Можеш не сумніватися, — відказала та, — бо місіс Ніколс учора ввечері була в Мерітоні. Я побачила, як вона проходить повз, і сама вибігла на вулицю навмисне, щоб дізнатися всю правду. І вона сказала мені, що це чистісінька правда. Він приїде щонайпізніше в четвер, а дуже ймовірно, що вже в середу. Вона якраз ішла до м’ясника, як сама мені казала, аби замовити м’яса на середу, і в неї вже є три пари качок, якраз готових до забою.

Міс Беннет не змогла вислухати звістку про його приїзд, не змінившись на обличчі. Минуло вже багато місяців, відколи вона згадувала його ім’я в розмовах з Елізабет; проте тепер, щойно вони залишилися вдвох, вона мовила:

— Я бачила твій погляд сьогодні, Ліззі, коли тітка розповіла нам ці чутки; і я знаю, що виглядала збентеженою, але не думай, ніби причиною тому якась дурість. Я просто розгубилася на мить, бо відчула, що на мене всі дивитимуться. Запевняю тебе, ця новина не приносить мені ні радості, ні болю. Я рада лише одному — що він приїжджає сам, бо так ми рідше з ним бачитимемося. Не те щоб я боялася за себе, але я страшуся зауважень інших людей.

Елізабет не знала, що й думати. Якби вона не бачила його в Дербіширі, вона б припустила, що він здатний приїхати сюди без жодних інших намірів, окрім оголошених; проте вона все ще вірила, що він небайдужий до Джейн, і коливалася, що було більш імовірним: чи приїхав він сюди з дозволу свого друга, чи виявився достатньо сміливим, аби приїхати без нього.

«І все ж це несправедливо, — думала вона іноді, — що цей бідолаха не може приїхати до будинку, який він законно винайняв, не викликаючи стільки пліток! Дам йому спокій».

Попри все, що заявляла її сестра і в що сама щиро вірила стосовно власних почуттів, Елізабет чітко бачила, що очікування його приїзду збурило її душу. Джейн була більш стривоженою й неспокійною, ніж зазвичай.

Тема, яку так палко обговорювали її батьки близько року тому, тепер знову була винесена на порядок денний.

— Щойно містер Бінґлі приїде, мій дорогий, — заявила місіс Беннет чоловікові, — ти, звичайно ж, нанесеш йому візит.

— І не подумаю. Минулого року ви вже змусили мене нанести йому візит і пообіцяли, що якщо я піду до нього, він неодмінно одружиться з однією з моїх доньок. Але все закінчилося нічим, і я більше не збираюся марно валяти дурня.

Дружина почала змальовувати йому, наскільки такий знак уваги з боку всіх тутешніх джентльменів буде абсолютно необхідним після його повернення до Нетерфілда.

— Цей етикет я зневажаю, — відказав він. — Якщо йому потрібне наше товариство, нехай сам його шукає. Він знає, де ми живемо. Я не збираюся витрачати свій час і бігати за сусідами щоразу, як вони кудись їдуть чи повертаються.

— Що ж, мені відомо лише одне: з вашого боку це буде страшенна грубість, якщо ви не зайдете до нього. Проте це аж ніяк не завадить мені запросити його сюди на обід, я це твердо вирішила. Нам усе одно незабаром треба приймати місіс Лонґ та Ґолдінґів. Разом із нами це буде тринадцятеро осіб, тож за столом якраз знайдеться місце і для нього.

Утішившись цим рішенням, вона змогла легше перенести нечемність чоловіка; хоча було вельми прикро усвідомлювати, що через це всі її сусідки зможуть побачити містера Бінґлі раніше за неї. Наближався день його приїзду.

— Я вже починаю шкодувати, що він узагалі повертається, — зізналася Джейн сестрі. — Сама подія — пустяк; я могла б бачити його з цілковитою байдужістю; але мені важко терпіти те, що про це говорять без упину. Матуся бажає добра, але вона не знає — ніхто не може знати, — як сильно я страждаю від її слів. Я буду щаслива, коли його перебування в Нетерфілді закінчиться!

— Якби я тільки могла сказати щось, щоб утішити тебе, — відповіла Елізабет, — але це не в моїх силах. Ти мусиш сама через це пройти; і я навіть позбавлена звичного задоволення проповідувати терпіння тій, хто страждає, бо в тебе його завжди більше, ніж у будь-кого.

Містер Бінґлі прибув. Місіс Беннет за допомогою слуг умудрилася роздобути найперші звістки про це, аби час її тривог та метушні тривав якомога довше. Вона рахувала дні, які мали минути, перш ніж можна буде відіслати запрошення, не сподіваючись побачити його раніше. Проте на третій ранок після його приїзду до Гертфордшира вона побачила з вікна своєї вбиральні, як він в’їхав на вигін і поскакав верхи до будинку.

Вона негайно й гарячково закликала доньок, аби ті розділили її радість. Джейн рішуче залишилася сидіти за столом; але Елізабет, щоб заспокоїти матір, підійшла до вікна. Вона кинула погляд — і побачила поруч із ним містера Дарсі. Тоді вона швидко повернулася й сіла біля сестри.

— З ним якийсь джентльмен, матусю, — гукнула Кітті, — хто б це міг бути?

— Мабуть, якийсь знайомий, люба, звідки мені знати.

— Ой, — вела далі Кітті, — він точнісінько схожий на того чоловіка, що бував із ним раніше. Містер… як його там — отой високий, гордий.

— Боже мій! Містер Дарсі! Їй-богу, і справді схожий. Ну що ж, будь-якому другові містера Бінґлі ми тут, звісно, завжди раді; але щодо нього самого, то мусу зізнатися — я терпіти не можу навіть одного його вигляду.

Джейн подивилася на Елізабет із подивом та турботою. Вона мало що знала про їхню зустріч у Дербіширі, а тому співчувала тій ніяковості, яку мала відчувати її сестра, бачачи його чи не вперше після отримання його розлогого листа з поясненнями. Обом сестрам було вкрай ніяково. Кожна переживала за іншу і, природно, за саму себе; а мати тим часом без упину просторікувала про свою нелюбов до містера Дарсі та про свій намір бути з ним чемною винятково як із другом містера Бінґлі, хоча жодна з доньок її вже не слухала.

Проте Елізабет мала свої причини для хвилювання, про які Джейн навіть не здогадувалася, адже сестрі вона так і не наважилася показати лист місіс Гардінер чи розповісти про зміну власних почуттів до цієї людини. Для Джейн він залишався лише чоловіком, чию пропозицію Елізабет відкинула і чиї переваги вона недооцінила; але для самої Елізабет, яка володіла куди більшою інформацією, він був людиною, якій уся родина завдячувала найбільшим благодіянням і до якого вона сама тепер плекала інтерес — нехай і не такий ніжний, але принаймні такий же розумний та справедливий, як почуття Джейн до Бінґлі. Її приголомшення від його приїзду — від того, що він приїхав до Нетерфілда, до Лонгборна і добровільно шукав зустрічі з нею знову — було майже таким самим, як і тоді, коли вона вперше побачила його змінену поведінку в Дербіширі.

Кров, що щойно відлила від її обличчя, повернулася на якусь мить яскравим рум’янцем, а в очах спалахнула іскра радості, коли вона на мить подумала, що його прихильність та бажання залишилися непохитними; проте вона не хотіла поспішати з висновками.

«Спершу подивлюся, як він поводитиметься, — подумала вона, — тоді й прийде час для надій».

Вона зосереджено схилилася над рукоділлям, щосили намагаючись здаватися спокійною і не сміючи підвести очей, аж поки тривожна цікавість не змусила її поглянути на обличчя сестри, коли лакей уже підходив до дверей. Джейн виглядала трохи блідішою, ніж зазвичай, але куди стриманішою, ніж очікувала Елізабет. Коли джентльмени увійшли, вона спалахнула рум’янцем; проте зустріла їх із цілком пристойною невимушеністю та з такою гідністю в манерах, де не було ні натяку на образу, ні зайвої улесливості.

Елізабет сказала обом рівно стільки, скільки вимагала звичайна ввічливість, і знову сіла за роботу з таким завзяттям, яке вона рідко до неї виявляла. Вона дозволила собі лише один побіжний погляд на Дарсі. Він виглядав серйозним, як завжди; і їй здалося, що його вираз обличчя більше нагадував той, колишній, гертфордширський, ніж той, який вона бачила в Пемберлі. Проте, можливо, у присутності її матері він просто не міг бути таким, яким був перед її дядьком та тіткою. Це припущення було болісним, але цілком імовірним.

Бінґлі вона також устигла розгледіти на мить і за цей короткий час помітила, що він виглядав водночас і задоволеним, і збентеженим. Місіс Беннет прийняла його з такою улесливою приязністю, що її старшим донькам стало просто соромно, особливо на контрасті з тією холодною, церемонною ввічливістю, з якою вона вклонилася й звернулася до його друга.

Елізабет, яка добре знала, що саме цій людині її мати завдячує порятунком своєї улюбленої доньки від незмивної ганьби, була до глибини душі зранена й засмучена такою несправедливою різницею в поводженні.

Дарсі, поцікавившись, як ся мають містер і місіс Гардінер — на яке вона не змогла відповісти без збентеження, — більше майже нічого не сказав. Його посадили далеко від неї; можливо, саме це й стало причиною його мовчання, хоча в Дербіширі все було інакше. Там він розмовляв із її дядьком та тіткою, коли не мав змоги говорити з нею самою. Тепер же минало хвилина за хвилиною, а звуку його голосу так і не було чути. І коли вона зрідка, не в силах утриматися від цікавості, зводила на нього очі, то щоразу помічала, що він дивиться на Джейн так само часто, як і на неї, а найчастіше — просто в землю. У його виразі обличчя чітко проглядалося більше задумливості й значно менше бажання сподобатися, ніж під час їхньої останньої зустрічі. Вона почувалася розчарованою і злилася на себе за це.

«Хіба я могла сподіватися на щось інше? — думала вона. — Але навіщо тоді він приїхав?»

Вона не мала жодного настрою розмовляти з кимсь, окрім нього; але з ним їй заледве ставало сміливості заговорити. Вона спромоглася лише розпитати про його сестру, і на цьому розмова вичерпалася.

— Чимало часу минуло, містере Бінґлі, відтоді як ви поїхали, — зауважила місіс Беннет.

Він охоче погодився з цим.

— Я вже почала боятися, що ви ніколи не повернетеся. Люди казали, ніби ви збиралися назовсім відмовитися від тутешнього будинку ще на Михайлів день; але, сподіваюся, це неправда. Відтоді як ви поїхали, в нашій окрузі сталося чимало змін. Міс Лукас вийшла заміж і переїхала, а також одна з моїх власних доньок. Гадаю, ви вже чули про це; власне, ви мусили бачити оголошення в газетах. Я точно знаю, що воно було в «Таймс» і в «Кур’єрі», хоча його помістили не зовсім так, як слід було б. Там було просто написано: «Нещодавно Джордж Вікгем, есквайр, одружився з міс Лідією Беннет», і жодного словечка про її батька чи про місце, де вона жила, чи про щось інше. Це мій брат Гардінер складав текст, і я просто дивуюся, як він примудрився так недоладно все зробити. Ви бачили його?

Бінґлі відповів, що бачив, і висловив свої привітання. Елізабет не наважувалася підвести очей, тож не могла знати, який вираз обличчя був у містера Дарсі.

— Це таке щастя, звісно, коли донька вдало виходить заміж, — вела далі її мати, — але водночас, містере Бінґлі, так важко, коли її забирають від мене. Вони поїхали аж до Ньюкасла — це десь зовсім на півночі, як видно, і залишаться там невідомо на скільки. Там стоїть його полк; бо ви ж, мабуть, чули, що він залишив тутешнє ополчення і перейшов до регулярної армії. Слава Богу, він має друзів, хоча, можливо, і не так багато, як на те заслуговує.

Елізабет, яка чудово розуміла, що цей випад був націлений у містера Дарсі, почувалася так нестерпно соромно, що заледве могла всидіти на стільці. Проте це змусило її зробити зусилля й заговорити — те, чого раніше ніщо не могло домогтися з такою ефективністю. Вона запитала Бінґлі, чи надовго він затримається в їхніх краях цього разу. Він відповів, що, здається, на кілька тижнів.

— Коли ви перестріляєте всю свою птицю, містере Бінґлі, — заявила її мати, — я дуже прошу вас приїхати сюди й полювати скільки душі завгодно в угіддях містера Беннета. Я певна, що він буде надзвичайно радий зробити вам таку послугу й збереже для вас усі найкращі зграї куріпок.

Від такої недоречної, такої настирливої улесливості муки Елізабет лише посилилися! Вона була переконана: якби зараз знову з’явилися ті ж самі світлі перспективи, які тішили їх рік тому, все неминуче прийшло б до такого ж прикрого фіналу. У ту мить вона відчула, що навіть роки щастя не зможуть відшкодувати ні Джейн, ні їй самій хвилини такого болісного збентеження.

«Найбільше бажання мого серця, — думала вона про себе, — більше ніколи в житті не перебувати в товаристві жодного з них. Їхня компанія не принесе ніякого задоволення, здатного спокутувати такі злидні душі! Бодай би мені ніколи більше не бачити ні одного, ні іншого!»

Проте ці муки, за які роки щастя нібито не могли запропонувати компенсації, невдовзі отримали істотне полегшення, коли вона помітила, наскільки краса її сестри знову розпалила захоплення в її колишньому залицяльникові. Коли він тільки увійшов, то розмовляв із нею зовсім мало, але з кожними п’ятьма хвилинами він, здавалося, приділяв їй усе більше й більше уваги. Він знайшов її такою ж вродливою, як і минулого року, такою ж добродушною і простою, хоча й не такою балакучою. Джейн дуже не хотіла, аби в ній помітили хоч якусь зміну, і була щиро впевнена, що говорить стільки ж, скільки й завжди; але її думки були настільки зайняті, що вона не завжди помічала власну мовчанку.

Коли джентльмени підвівся, щоб іти, місіс Беннет згадала про свій намір виявити гостинність, тож вони отримали запрошення й пообіцяли приїхати до Лонгборна на обід за кілька днів.

— Ви взагалі мій боржник по візитах, містере Бінґлі, — додала вона, — бо коли ви поїхали до міста минулої зими, то обіцяли пообідати з нами по-сімейному, щойно повернетеся. Як бачите, я нічого не забула; і запевню вас, я була вельми розчарована, коли ви так і не приїхали, аби стримати своє слово.

Бінґлі виглядав дещо дурнувато через це зауваження і пробурмотів щось про свій жаль через те, що справи завадили йому виконати обіцянку. Після цього вони розпрощалися й пішли.

Місіс Беннет мала велику спокусу попросити їх залишитися на обід уже сьогодні. Але, попри те, що її стіл завжди був чудовим, вона вважала, що для чоловіка, на якого вона мала такі далекосяжні види, обід із менш ніж двох перемін страв буде недостатньо хорошим і не зможе задовольнити апетит та гордість того, хто має десять тисяч фунтів річного доходу.

«Гордість і упередження» Розділ LIV

Щойно вони пішли, Елізабет вирушила на прогулянку, аби прийти до тями, або, іншими словами, щоб без перешкод віддатися тим самим думкам, які мали пригнітити її ще більше. Поведінка містера Дарсі дивувала й дратувала її.

«Навіщо, якщо він приїхав лише для того, щоб мовчати, бути похмурим і байдужим, — думала вона, — навіщо він узагалі приїхав?»

Вона ніяк не могла знайти пояснення, яке б її втішило.

«Він усе ще міг бути люб’язним і приємним для моїх дядька й тітки, коли перебував у місті; чому ж не зі мною? Якщо він боїться мене, навіщо приїхав сюди? Якщо я йому більше не байдужа, чому він мовчить? Нестерпна, нестерпна людина! Більше не думатиму про нього».

Цю її рішучість невдовзі мимоволі перервала сестра, яка наздогнала її з бадьорим виглядом, що свідчив про її куди більшу задоволеність візитерами, ніж у Елізабет.

— Тепер, — мовила Джейн, — коли ця перша зустріч позаду, я почуваюся абсолютно спокійно. Я знаю власні сили, і його прихід більше ніколи не збентежить мене. Я рада, що він обідатиме у нас у вівторок. Тоді всі публічно побачать, що з обох сторін ми зустрічаємося лише як звичайні й байдужі один одному знайомі.

— О так, вельми байдужі, що й казати, — сміючись, зауважила Елізабет. — Ой, Джейн, стережись!

— Моя люба Ліззі, ти ж не можеш вважати мене настільки слабкою, щоб мені зараз щось загрожувало.

— Я думаю, що тобі загрожує вельми велика небезпека знову закохати його в себе до нестями.

До самого вівторка джентльменів вони більше не бачили. А місіс Беннет тим часом повністю віддалася солодким мріям, які всього за півгодини візиту знову оживило добродушне поводження та звичайна ввічливість Бінґлі.

У вівторок у Лонгборні зібралося велике товариство; і двоє гостей, на яких чекали з найбільшим нетерпінням, до честі своєї пунктуальності як мисливців, прибули якраз вчасно. Коли всі рушили до їдальні, Елізабет пильно стежила, чи займе Бінґлі те саме місце біля її сестри, яке належало йому під час усіх колишніх прийомів. Її обачна мати, зайнята тими ж думками, утрималася від того, щоб запросити його сісти поруч із собою. Заходячи до кімнати, він, здавалося, завагався; але Джейн випадково озирнулася і випадково посміхнулася — і все було вирішено. Він сів біля неї.

Елізабет із почуттям тріумфу подивилася на його друга. Той сприйняв це з благородною байдужістю; і вона б вирішила, що Бінґлі отримав його дозвіл бути щасливим, якби не помітила, що очі закоханого юнака також повернулися в бік містера Дарсі з виразом напівжартівливого переляку.

Його поводження з її сестрою під час обіду свідчило про таке захоплення нею, яке — хоч і було стриманішим, ніж колись, — переконало Елізабет: якщо надати Бінґлі самому собі, щастя Джейн та його власне буде швидко забезпечене. Хоча вона й не наважувалася покладатися на цей результат, спостереження за його поведінкою все одно приносило їй радість. Це додавало їй тієї жвавості, на яку тільки була здатна її душа, адже настрій у неї був зовсім не веселий. Містер Дарсі сидів від неї настільки далеко, наскільки дозволяла довжина столу. Він опинився по один бік із її матір’ю. Елізабет знала, як мало таке сусідство принесе задоволення їм обом і наскільки завадить кожному з них показати себе з найкращого боку. Вона сиділа недостатньо близько, щоб почути бодай щось із їхньої розмови; але бачила, як рідко вони заговорювали один до одного і яким офіційним та холодним був їхній тон, коли це все ж ставалося. Нелюб’язність матері робила усвідомлення того, чим вони йому зобов’язані, ще більш болісним для Елізабет; і часом вона віддала б усе на світі за право сказати йому, що його доброта не залишилася непоміченою чи неоціненою всією їхньою родиною.

Вона сподівалася, що вечір принесе якусь нагоду зблизити їх; що всі ці відвідини не минуть без того, аби вони змогли зав’язати бодай трохи довшу розмову, ніж те суто церемонне привітання, яким супроводжувався його прихід. Стривожена й неспокійна, вона вважала час, проведений у вітальні до появи джентльменів, настільки нудним і томливим, що ледве не скотилася до нечемності. Вона чекала на їхній прихід як на вирішальний момент, від якого залежав єдиний шанс отримати бодай якесь задоволення від цього вечора.

«Якщо він і тоді не підійде до мене, — подумала вона, — я викреслю його зі свого серця назавжди».

Джентльмени увійшли; і їй здалося, що його вираз обличчя обіцяв виправдати її надії. Але, на жаль! Дами так тісно обступили стіл, де міс Беннет розливала чай, а Елізабет готувала каву, утворивши таку щільну змову, що поруч із нею не залишилося жодного вільного місця, аби приставити стілець. А коли чоловіки наблизилися, одна з дівчат присунулася до неї ще ближче, ніж зазвичай, і прошепотіла:

— Чоловікам не вдасться нас розлучити, я це твердо вирішила. Жоден із них нам не потрібен, правда ж?

Дарсі відійшов в інший кінець кімнати. Вона проводжала його поглядом, заздрила кожному, з ким він розмовляв, заледве стримувала терпіння, наливаючи каву іншим гостям, і водночас страшенно злилася на себе за таку дурість!

«Чоловік, якому одного разу вже відмовили! Як я взагалі могла бути настільки нерозумною, щоб сподіватися на відродження його кохання? Чи знайдеться серед чоловіків бодай один, хто не повстав би проти такої слабкості, як повторна пропозиція тій самій жінці? Для їхнього самолюбства немає нічого більш принизливого й отупляючого».

Вона, втім, трохи підбадьорилася, коли він сам приніс назад свою чашку з-під кави, і скористалася нагодою, аби запитати:

— Ваша сестра все ще в Пемберлі?

— Так, вона залишатиметься там до Різдва.

— І зовсім одна? Усі її друзі поїхали?

— З нею місіс Еннеслі. Інші вже тижні три як вирушили до Скарборо.

Більше вона нічого не могла придумати, аби продовжити розмову; але якби він сам мав бажання поговорити, то міг би досягти більшого успіху. Проте він кілька хвилин мовчки простояв біля неї, і зрештою, коли та дівчина знову щось прошепотіла Елізабет на вухо, він відійшов.

Коли чайний посуд прибрали й розставили столик для карт, усі дами підвелися. Елізабет сподівалася, що він ось-ось підійде до неї, але всі її плани рухнули: вона побачила, як він став жертвою жадібності її матері до гравців у віст, і вже за кілька митей він сидів за столом з іншими учасниками партії. Тепер вона втратила будь-яку надію на приємний вечір. До кінця прийому вони були прикуті до різних столів, і їй залишалося сподіватися лише на те, що його погляди так само часто звертатимуться в її бік, через що він гратиме так же невдало, як і вона сама.

Місіс Беннет розраховувала залишити обох нетерфілдських джентльменів на вечерю, але їхню карету, на лихо, подали раніше за всі інші, тож вона позбулася можливості їх затримати.

— Ну що, дівчата, — мовила вона, щойно вони залишилися самі, — що скажете про сьогоднішній день? Запевняю вас, усе пройшло напрочуд чудово. Обід був приготований так добре, як жоден інший, що я бачила. Оленина вдалася на славу — і всі казали, що ніколи не бачили такого жирного окорока. Суп був у п’ятдесят разів кращий за той, що ми їли у Лукасів минулого тижня; і навіть містер Дарсі визнав, що куріпки були надзвичайно добре приготовлені — а в нього ж, мабуть, щонайменше двоє чи троє французьких кухарів. А ти, моя люба Джейн, я ніколи не бачила тебе такою вродливою. Місіс Лонґ теж так сказала, бо я сама її запитала. І знаєте, що вона ще додала? «Ах, місіс Беннет, врешті-решт вона таки буде господаркою Нетерфілда!» Їй-богу, так і сказала. Я справді вважаю місіс Лонґ наймилішим створінням у світі, а її племінниці — такі добре виховані дівчата і зовсім негарні з лиця, вони мені страх як подобаються.

Одне слово, місіс Беннет перебувала в чудовому настрої. Вона побачила достатньо в поведінці Бінґлі щодо Джейн, аби переконатися, що донька зрештою його завоює. Її сподівання на майбутні вигоди для родини в хвилини щасливого піднесення заходили так далеко за межі розумного, що наступного дня вона була цілком розчарована, не побачивши його знову на порозі з офіційною пропозицією шлюбу.

— Це був вельми приємний день, — сказала міс Беннет Елізабет. — Товариство здавалося таким вдало підібраним, усі так підходили один одному. Сподіваюся, ми ще часто так збиратимемося.

Елізабет посміхнулася.

— Ліззі, не треба так робити. Ти не повинна підозрювати мене. Це мене ранить. Запевняю тебе, я тепер навчилася просто насолоджуватися його товариством як приємного й розумного юнака, без жодних інших бажань. З його теперішніх манер я абсолютно переконалася, що він ніколи й не думав шукати моєї прихильності. Просто він наділений куди більшою м’якістю в поводженні та сильнішим прагненням подобатися всім навколо, ніж будь-який інший чоловік.

— Ти дуже жорстока, — відказала її сестра, — ти забороняєш мені посміхатися, хоча сама щомиті мене до цього провокуєш.

— Як важко в деяких випадках домогтися, щоб тобі повірили! І як неможливо в інших! Але чому ти так прагнеш переконати мене, ніби я відчуваю більше, ніж визнаю сама?

— На це запитання я навряд чи знаю, як відповісти. Ми всі любимо повчати інших, хоча навчити можемо лише того, чого й знати не варто. Вибач мені; але якщо ти й надалі наполягатимеш на своїй байдужості до містера Бінглі, то не намагайся переконати в цьому хоча б мене.

«Гордість і упередження» Розділ LV

Через кілька днів після цього візиту містер Бінглі знову завітав до Лонгборна, цього разу сам. Його друг того ранку поїхав до Лондона, але мав повернутися додому через десять днів. Бінглі просидів у товаристві Беннетів понад годину і був у надзвичайно гарному настрої.

Місіс Беннет запросила його залишитися на обід, але він, висловивши щире жалкування, зізнався, що вже має інше запрошення.

— Наступного разу, коли ви до нас завітаєте, сподіваюся, нам більше пощастить, — сказала вона.

Він відповів, що буде надзвичайно радий завжди, коли йому дозволять навідатися до них, і скористається першою ж нагодою.

— Чи не могли б ви прийти завтра?

Так, на завтра в нього не було жодних планів, і він із радістю прийняв запрошення.

Наступного дня містер Бінглі прибув так рано, що жодна з дам іще не була готова до прийому гостей.

Місіс Беннет у домашньому халаті, з наполовину зачесаним волоссям, увірвалася до кімнати дочок.

— Джейн, люба моя, хутчіше спускайся! Він приїхав! Містер Бінглі приїхав! Це правда, справді приїхав! Швидше, швидше! Саро, негайно допоможіть міс Беннет одягнутися! Не звертайте уваги на зачіску міс Ліззі!

— Ми зійдемо, щойно зможемо, — відповіла Джейн. — Але, гадаю, Кітті буде готова раніше за нас, адже вона піднялася нагору ще пів години тому.

— Ох, до чого тут Кітті! Що вона має до цього? Швидше, швидше! Де твоя стрічка, люба?

Та коли мати вийшла, Джейн навідріз відмовилася спускатися без однієї із сестер.

Того ж вечора прагнення місіс Беннет залишити молодих людей наодинці проявилося знову. Після чаю містер Беннет, як завжди, пішов до бібліотеки, а Мері піднялася нагору до свого інструмента. Таким чином дві з п’яти перешкод було усунуто.

Місіс Беннет довгий час сиділа, багатозначно поглядаючи й підморгуючи Елізабет та Кітті, але марно. Елізабет удавала, що нічого не помічає, а коли нарешті Кітті звернула увагу на матір, то наївно запитала:

— Що сталося, мамо? Чому ви мені підморгуєте? Що я повинна зробити?

— Нічого, дитино, нічого. Я тобі не підморгувала.

Після цього вона ще хвилин п’ять сиділа нерухомо. Але така дорогоцінна нагода не могла бути змарнована.

Раптом вона підвелася.

— Іди сюди, люба. Я хочу з тобою поговорити.

І, взявши Кітті під руку, вивела її з кімнати.

Джейн миттєво кинула на Елізабет погляд, у якому читалися збентеження через таку очевидну материнську хитрість і благання не піддаватися їй.

За кілька хвилин двері прочинилися, і місіс Беннет покликала:

— Ліззі, люба, мені треба з тобою поговорити.

Елізабет змушена була вийти.

— Ми ж можемо залишити їх самих, правда? — сказала мати, щойно вони опинилися в передпокої. — Ми з Кітті підемо нагору й посидимо в моїй кімнаті.

Елізабет навіть не намагалася сперечатися. Вона спокійно зачекала в передпокої, поки мати й сестра зникли з поля зору, а потім повернулася до вітальні.

Проте цього разу плани місіс Беннет не дали бажаного результату.

Містер Бінглі був утіленням усіх чеснот і чарівності, за винятком однієї — він іще не освідчився її дочці. Його привітність і веселий характер робили його надзвичайно приємним співрозмовником. Він терпляче зносив недоречну метушливість місіс Беннет і вислуховував усі її безглузді зауваження з такою стриманістю та ввічливістю, за які Джейн була йому особливо вдячна. Його майже не довелося вмовляти залишитися на вечерю. А перед від’їздом, переважно завдяки старанням його самого та місіс Беннет, було домовлено, що наступного ранку він прийде постріляти разом із містером Беннетом.

Після цього дня Джейн більше не говорила про свою байдужість. Сестри не обмінялися жодним словом про Бінглі, але Елізабет лягала спати з радісною впевненістю, що все незабаром вирішиться, якщо тільки містер Дарсі не повернеться раніше обумовленого терміну. Втім, вона була майже переконана, що все це відбувалося за мовчазної згоди самого Дарсі. Бінглі точно дотримався домовленості. Він і містер Беннет провели ранок разом, як і було заплановано.

На подив Бінглі, містер Беннет виявився набагато приємнішим співрозмовником, ніж він очікував. У Бінглі не було ані самовпевненості, ані дурості, які могли б викликати його насмішки чи змусити замкнутися в собі. А сам містер Беннет був цього дня більш товариським і менш ексцентричним, ніж будь-коли раніше. Звичайно, Бінглі повернувся з ним до обіду. А ввечері винахідливість місіс Беннет знову була спрямована на те, щоб залишити його наодинці з Джейн.

Елізабет, якій потрібно було написати листа, після чаю перейшла до ранкової кімнати. Решта сідала грати в карти, тому її присутність не була потрібна для руйнування материнських задумів. Коли ж вона повернулася до вітальні, закінчивши листа, то на свій величезний подив побачила, що цього разу місіс Беннет, можливо, виявилася надто спритною навіть для неї.

Відчинивши двері, вона помітила Джейн і Бінглі, які стояли біля каміна й, очевидно, вели серйозну розмову. Навіть якби сама сцена не викликала підозр, усе видавали їхні обличчя. Вони поспіхом озирнулися й відразу відступили один від одного. Становище молодих людей було досить ніяковим, але власне становище Елізабет здалося їй ще гіршим. Ніхто не промовив ані слова. Вона вже хотіла непомітно вийти, але Бінглі, який щойно сів, раптом підвівся, щось швидко прошепотів Джейн і стрімко вибіг із кімнати.

Джейн ніколи не приховувала від сестри того, що могло принести їй радість. Кинувшись Елізабет на шию, вона з найщирішим захопленням вигукнула:

— Я найщасливіша людина у світі!

І додала:

— Це занадто! Набагато більше, ніж я заслуговую. О, чому всі не можуть бути такими щасливими?

Вітання Елізабет були сповнені такої щирості, теплоти й радості, що жодні слова не могли б передати її почуттів повною мірою. Кожен добрий вислів сестри приносив Джейн нову хвилю щастя. Проте вона не дозволила собі довго залишатися поруч із Елізабет і висловити все, що хотіла сказати. Для цього ще буде час.

— Я повинна негайно піти до мами, — вигукнула Джейн. — Нізащо не дозволю, щоб вона почула цю новину від когось іншого. Не хочу знехтувати її ніжною турботою про мене. Він уже пішов до батька. О, Ліззі, усвідомлювати, що те, про що я зараз розповім, принесе стільки радості всій нашій дорогій родині! Як мені витримати таке велике щастя?

З цими словами вона поспішила до матері, яка навмисно припинила гру в карти й сиділа нагорі разом із Кітті.

Елізабет, залишившись сама, усміхнулася, думаючи про те, як швидко й легко завершилася справа, що протягом багатьох місяців завдавала їм стільки хвилювань і тривог.

— Отже, ось чим закінчилися всі обережні перестороги його друга, всі хитрощі та обмани його сестер! — подумала вона. — І яким же щасливим, мудрим і цілком природним є цей кінець!

За кілька хвилин до неї приєднався Бінглі. Його розмова з містером Беннетом була короткою й цілком успішною.

— Де ваша сестра? — поспішно запитав він, відчиняючи двері.

— Нагорі, з мамою. Гадаю, вона зараз спуститься.

Він зачинив двері, підійшов до Елізабет і попросив її прихильності та добрих побажань уже як майбутньої сестри.

Елізабет щиро й сердечно висловила свою радість з приводу їхнього майбутнього споріднення. Вони тепло потисли одне одному руки, а потім, поки Джейн не повернулася, Елізабет довелося вислухати все, що він хотів сказати про власне щастя та про досконалість Джейн.

І хоча він був закоханим чоловіком, Елізабет справді вірила, що його сподівання на щасливе життя цілком обґрунтовані, адже вони ґрунтувалися на розумі, доброті й чудовому характері Джейн, а також на схожості їхніх почуттів і смаків.

Для всіх це був вечір незвичайної радості. Щастя Джейн надавало її обличчю такого сяйва й чарівної жвавості, що вона здавалася вродливішою, ніж будь-коли.

Кітті кокетливо усміхалася й потай сподівалася, що незабаром настане й її черга.

Місіс Беннет не могла знайти достатньо палких слів, щоб висловити свою згоду та захоплення. Протягом пів години вона говорила з Бінглі лише про його заручини з Джейн.

Коли ж до вечері приєднався містер Беннет, у його голосі та манерах також відчувалося справжнє щастя.

Проте до від’їзду гостя він не згадав про це ані словом. Лише коли Бінглі попрощався й пішов, він звернувся до доньки:

— Джейн, вітаю тебе. Ти будеш дуже щасливою дружиною.

Джейн одразу підійшла до батька, поцілувала його й подякувала за добрі слова.

— Ти хороша дівчина, — відповів він. — І мені дуже приємно думати, що ти так добре влаштуєш своє життя. Я не сумніваюся, що ви чудово житимете разом. Ваші характери дуже схожі. Ви обоє настільки поступливі, що ніколи не зможете нічого вирішити; настільки добродушні, що кожен слуга вас обдурить; і настільки щедрі, що постійно витрачатимете більше, ніж маєте.

— Сподіваюся, що ні. Нерозсудливість або легковажність у грошових справах були б для мене непростимими.

— Витрачатимете більше, ніж маєте? Мій любий містере Беннет! — вигукнула його дружина. — Що ви таке говорите? Адже його дохід становить чотири або навіть п’ять тисяч фунтів на рік, а можливо, й більше!

Потім вона звернулася до доньки:

— О, моя люба, люба Джейн! Я така щаслива! Упевнена, цієї ночі я не зімкну очей. Я завжди знала, що так і буде. Завжди казала, що зрештою все закінчиться саме так. Неможливо бути такою красунею й не отримати нагороди! Я пам’ятаю, щойно побачила його минулого року, коли він уперше приїхав до Гартфордширу, одразу подумала, що ви будете разом. Ох, він найвродливіший молодий чоловік, якого я будь-коли бачила!

Вікгем і Лідія були повністю забуті. Тепер Джейн беззаперечно стала улюбленицею матері. В цю мить місіс Беннет не думала ні про кого іншого. Молодші сестри незабаром почали просити в неї майбутніх привілеїв. Мері благала дозволити їй користуватися бібліотекою в Незерфілді. Кітті ж наполегливо випрошувала кілька балів там щозими.

Відтоді Бінглі став щоденним гостем у Лонгборні. Він часто приїздив ще до сніданку й майже завжди залишався до вечері, якщо тільки якийсь жорстокий сусід, якого за це не можна було не зненавидіти, не запрошував його на обід, а він не вважав себе зобов’язаним прийняти це запрошення.

Тепер Елізабет мала небагато часу для розмов із сестрою. Коли поруч був Бінглі, Джейн майже ні на кого більше не звертала уваги. Проте Елізабет виявилася дуже корисною для них обох у ті години, коли вони були змушені розлучатися.

За відсутності Джейн Бінглі охоче проводив час із Елізабет, із задоволенням розмовляючи про свою наречену. А коли він їхав, Джейн шукала в сестрі таку саму розраду.

— Він зробив мене неймовірно щасливою, — сказала вона одного вечора, — коли розповів, що минулої весни навіть не знав про моє перебування в Лондоні. Я не могла повірити, що це можливо.

— Я саме так і підозрювала, — відповіла Елізабет. — Але як він це пояснив?

— Очевидно, це справа його сестер. Вони не бажали нашого знайомства, і я не можу їх за це засуджувати, адже в багатьох відношеннях він міг би знайти значно вигіднішу партію. Але коли вони побачать, як я сподіваюся, що їхній брат щасливий зі мною, вони змиряться, і ми знову будемо в добрих стосунках. Хоча, мабуть, уже ніколи не станемо такими близькими, як колись.

— Це найсуворіший осуд, який я коли-небудь чула від тебе, — засміялася Елізабет. — Розумниця! Мене б дуже засмутило, якби ти знову стала жертвою удаваної приязні міс Бінглі.

— Ти можеш повірити, Ліззі, що коли він поїхав до Лондона минулого листопада, то справді мене кохав? І лише переконання в моїй байдужості завадило йому повернутися.

— Він трохи помилився, це правда. Але ця помилка лише свідчить про його скромність.

Після цього Джейн почала знову вихваляти його сором’язливість і невисоку думку про власні чесноти.

Елізабет була рада переконатися, що Бінглі не згадав про втручання свого друга. Вона знала: хоча Джейн має найвеликодушніше й найпрощаюче серце у світі, ця обставина все ж могла б налаштувати її проти містера Дарсі.

— Я, безперечно, найщасливіша людина на світі! — вигукнула Джейн. — О, Ліззі, чому саме мене доля виділила серед усієї родини й обдарувала найбільше? Якби тільки я могла бачити такою ж щасливою й тебе! Якби для тебе знайшовся ще один такий чоловік!

— Навіть якби ти подарувала мені сорок таких чоловіків, я ніколи не була б такою щасливою, як ти. Поки я не матиму твого характеру й твоєї доброти, я не матиму й твого щастя. Ні, ні, дозволь мені самій подбати про себе. А може, якщо мені дуже пощастить, я колись знайду ще одного містера Коллінза.

Звістка про заручини в родині Беннетів не могла довго залишатися таємницею.

Місіс Беннет отримала привілей пошепки повідомити її місіс Філіпс, а та, не маючи на це жодного дозволу, передала новину всім сусідам у Мерітоні.

Невдовзі Беннетів почали називати найщасливішою родиною у світі, хоча ще кілька тижнів тому, після втечі Лідії, майже всі були переконані, що їх переслідує сама доля і що на них чекають лише нещастя.