«Гордість і упередження» читати. Джейн Остін

«Гордість і упередження» Розділ XXXI

Полковник Фіцвільям справив у пастораті надзвичайно приємне враження своїми манерами, і всі пані були певні, що його товариство значно прикрасить їхні візити до Розінгса. Однак минуло кілька днів, перш ніж вони отримали запрошення, адже поки в маєтку перебували інші гості, їхня присутність не була потрібною. Лише на Великдень, майже через тиждень після приїзду джентльменів, їм випала така честь: виходячи після церковної служби, вони були запрошені провести вечір у Розінгсі. За останній тиждень вони майже не бачили ні леді Кетрін, ні її доньки. Полковник Фіцвільям не раз навідувався до пасторату, а містера Дарсі вони зустрічали лише в церкві.

Запрошення, зрозуміло, було прийняте, і в призначену годину вони приєдналися до товариства у вітальні леді Кетрін. Її світлість прийняла гостей чемно, але було очевидно, що їхня присутність не тішить її так, як тоді, коли не було нікого іншого. Майже вся її увага належала племінникам, і особливо Дарсі, з яким вона розмовляла значно більше, ніж із будь-ким іншим у кімнаті.

Полковник Фіцвільям, здавалося, щиро зрадів їхній появі: будь-яка нова компанія була для нього бажаною розрадою в Розінгсі. До того ж гарненька подруга місіс Коллінз справила на нього неабияке враження. Він одразу сів поруч із Елізабет і так приємно розмовляв про Кент і Гартфордшир, про подорожі й домашній затишок, про нові книжки та музику, що вона ще ніколи не почувалася в цій вітальні так невимушено. Їхня жвава й легка бесіда привернула увагу не лише леді Кетрін, а й містера Дарсі. Його погляд раз по раз звертався до них із цікавістю, а незабаром і сама її світлість відкрито виявила своє зацікавлення, вигукнувши:

— Про що це ви говорите, Фіцвільяме? Що за розмова? Що ви розповідаєте міс Беннет? Дайте ж і мені послухати.

— Ми говорили про музику, мадам, — відповів він, коли вже не міг ухилитися від відповіді.

— Про музику? Тоді говоріть голосніше. З усіх тем ця приносить мені найбільшу насолоду. Якщо мова про музику, я неодмінно повинна брати участь у розмові. Гадаю, в усій Англії небагато людей люблять музику так щиро й мають такий природний смак, як я. Якби я колись навчалася, то стала б великою майстринею. І Енн теж, якби здоров’я дозволило їй займатися. Я певна, вона грала б чудово. Як просуваються успіхи Джорджіани, Дарсі?

Містер Дарсі з теплою прихильністю похвалив майстерність своєї сестри.

— Дуже рада це чути, — сказала леді Кетрін. — І передайте їй від мене, що вона не може сподіватися досягти досконалості, якщо не вправлятиметься надзвичайно багато.

— Запевняю вас, мадам, — відповів він, — їй не потрібні такі поради. Вона займається дуже старанно.

— Тим краще. Практики ніколи не буває забагато. Коли я наступного разу писатиму їй, то неодмінно накажу не занедбувати занять за жодних обставин. Я часто кажу молодим панянкам, що без постійної праці неможливо досягти справжньої майстерності в музиці. Міс Беннет я вже не раз говорила, що вона ніколи не гратиме по-справжньому добре, якщо не буде більше вправлятися. І хоча в місіс Коллінз немає інструмента, вона завжди може приходити до Розінгса хоч щодня й грати на фортепіано в кімнаті місіс Дженкінсон. У тій частині будинку вона нікому не заважатиме.

Містер Дарсі, здавалося, трохи ніяковів через нетактовність своєї тітки й нічого не відповів.

Після кави полковник Фіцвільям нагадав Елізабет про її обіцянку зіграти для нього, і вона одразу сіла за фортепіано. Він присунув стілець ближче до неї. Леді Кетрін вислухала половину пісні, а тоді, як і раніше, повернулася до розмови з іншим племінником. Незабаром той відійшов від неї й, зі своєю звичною неквапливістю наблизившись до інструмента, став так, щоб добре бачити обличчя виконавиці. Елізабет помітила це і, скориставшись першою зручною паузою, лукаво всміхнулася й сказала:

— Ви хочете налякати мене, містере Дарсі, ставши тут із таким урочистим виглядом і слухаючи мою гру. Але вам це не вдасться, хоч би як прекрасно грала ваша сестра. У мені є впертість, яка не дозволяє лякатися лише тому, що цього хочуть інші. Що більше мене намагаються залякати, то більше в мені зростає сміливість.

— Не скажу, що ви помиляєтеся, — відповів він, — адже ви й самі не могли всерйоз повірити, ніби я мав намір вас налякати. Я знаю вас уже достатньо давно, щоб розуміти: вам дуже подобається час від часу висловлювати погляди, яких насправді ви не поділяєте.

Елізабет щиро розсміялася з такого портрета самої себе й звернулася до полковника Фіцвільяма:

— Ваш кузен складе про мене надзвичайно привабливу думку й навчить вас не вірити жодному моєму слову. Мені особливо не пощастило зустріти людину, яка так уміло викриває мій справжній характер саме в тій частині світу, де я сподівалася здобути хоч трохи доброї репутації. Правду кажучи, містере Дарсі, дуже негарно з вашого боку згадувати все, що ви дізналися про мене в Гартфордширі й що може бути мені не на користь. І, дозвольте зауважити, це ще й украй нерозважливо, адже ви лише провокуєте мене відповісти тим самим, а тоді можуть відкритися такі подробиці, що вашим родичам буде вельми неприємно їх почути.

— Я вас не боюся, — відповів він із усмішкою.

— Прошу, дозвольте мені почути, в чому саме ви його звинувачуєте, — вигукнув полковник Фіцвільям. — Мені було б цікаво дізнатися, як він поводиться серед незнайомих людей.

— Тоді слухайте, але приготуйтеся до чогось справді жахливого. Уперше я побачила його в Гартфордширі на балу. І знаєте, що він там зробив? Він танцював лише чотири танці! Мені прикро завдавати вам такого болю, але це чистісінька правда. Він протанцював лише чотири танці, хоча джентльменів бракувало, і я достеменно знаю, що не одна молода панянка залишалася сидіти без партнера. Містере Дарсі, ви ж не станете цього заперечувати.

— На той час я не мав честі бути знайомим із жодною леді на балу, окрім тих, що були в нашому товаристві.

— Авжеж. А на балу, як відомо, нікого ні з ким не знайомлять. Ну що ж, полковнику Фіцвільяме, що мені зіграти тепер? Мої пальці чекають ваших наказів.

— Можливо, — промовив Дарсі, — я вчинив би розумніше, якби попросив мене представити, але я не надто вправний у тому, щоб рекомендувати себе незнайомим людям.

— Чи не запитати нам вашого кузена, чому так сталося? — сказала Елізабет, як і раніше звертаючись до полковника Фіцвільяма. — Чи не поцікавитися, чому людина розумна, освічена й досвідчена у світському житті не вміє справити гарне враження на незнайомців?

— Я можу відповісти на ваше запитання, не звертаючись до нього, — сказав Фіцвільям. — Причина проста: він не хоче завдавати собі такого клопоту.

— Безперечно, я не маю того таланту, яким володіють деякі люди, — відповів Дарсі, — легко підтримувати розмову з тими, кого бачать уперше. Я не вмію одразу вловити їхній тон, не можу удавати зацікавлення їхніми справами, як це часто роблять інші.

— Мої пальці, — сказала Елізабет, — не ковзають по клавішах із тією майстерністю, яку я бачу в багатьох жінок. Їм бракує тієї сили, тієї швидкості й тієї виразності. Але я завжди вважала, що це лише моя власна провина, адже мені не хотілося достатньо вправлятися. Не тому, що я вважаю свої пальці менш здібними, ніж у будь-якої іншої жінки.

Дарсі усміхнувся й відповів:

— Ви цілком маєте рацію. Ви значно краще використали свій час. Ніхто з тих, кому пощастило вас слухати, не скаже, що у вашій грі чогось бракує. Ми обоє не любимо виступати перед незнайомими людьми.

Їхню розмову перервала леді Кетрін, яка голосно запитала, про що вони говорять. Елізабет одразу ж знову заграла. Леді Кетрін підійшла ближче й, послухавши кілька хвилин, звернулася до Дарсі:

— Міс Беннет грала б зовсім непогано, якби більше займалася й мала можливість навчатися в лондонського майстра. У неї дуже правильна постановка пальців, хоча смак усе ж не такий витончений, як у Енн. Енн стала б чарівною виконавицею, якби здоров’я дозволило їй учитися.

Елізабет поглянула на Дарсі, бажаючи побачити, наскільки щиро він погоджується з похвалою своєї кузини. Але ні цієї миті, ні будь-коли раніше вона не помічала в ньому жодної ознаки закоханості. І з усього його ставлення до міс де Бург винесла для міс Бінглі певну втіху: якби та була його родичкою, він, мабуть, мав би не більше бажання одружитися з нею.

Леді Кетрін і далі висловлювала свої зауваження щодо гри Елізабет, щедро пересипаючи їх настановами про техніку виконання й музичний смак. Елізабет вислуховувала все це з незмінною ввічливою терплячістю й, на прохання джентльменів, залишалася за фортепіано доти, доки не подали карету її світлості, щоб відвезти всіх додому.

«Гордість і упередження» Розділ XXXII

Наступного ранку Елізабет сиділа сама й писала листа Джейн. Місіс Коллінз і Марія пішли у справах до села, коли раптом її стривожив дзвінок у двері — безпомилковий знак, що хтось завітав. Не почувши шуму карети, вона припустила, що це, найімовірніше, леді Кетрін. Побоюючись її настирливих запитань, Елізабет уже збиралася сховати недописаного листа, коли двері відчинилися, і, на її величезне здивування, до кімнати увійшов містер Дарсі — сам, без супроводу.

Він також, здавалося, був вражений, заставши її на самоті, і, вибачаючись за своє несподіване вторгнення, пояснив, що вважав, ніби всі пані вдома.

Вони сіли, і після того, як Елізабет розпитала про справи в Розінгсі, розмова, здавалося, ось-ось мала завмерти в цілковитій мовчанці. Тож необхідно було знайти хоч якусь тему. Пригадавши, коли востаннє бачила його в Гартфордширі, і відчуваючи цікавість дізнатися, що він скаже про їхній поспішний від’їзд, вона зауважила:

— Як же несподівано ви всі покинули Незерфілд минулого листопада, містере Дарсі! Для містера Бінглі це, мабуть, була дуже приємна несподіванка — побачити, що ви так швидко поїхали слідом за ним. Якщо я правильно пам’ятаю, він вирушив лише напередодні. Сподіваюся, коли ви залишали Лондон, він і його сестри були здорові?

— Цілком здорові, дякую.

Елізабет зрозуміла, що іншої відповіді не дочекається, і після короткої паузи додала:

— Мені здається, я чула, що містер Бінглі вже не дуже думає про повернення до Незерфілда?

— Я ніколи не чув, щоб він так казав. Але цілком імовірно, що надалі він проводитиме там дуже мало часу. У нього багато друзів, а зараз саме той період життя, коли і друзів, і різноманітних справ стає дедалі більше.

— Якщо він має намір рідко бувати в Незерфілді, то для всього сусідства було б краще, якби він зовсім відмовився від цього маєтку. Тоді, можливо, там оселилася б постійна родина. Втім, мабуть, містер Бінглі винаймав будинок більше заради власної зручності, ніж заради добробуту сусідів, тож і залишить його або покине, керуючись тим самим міркуванням.

— Я зовсім не здивуюся, — сказав Дарсі, — якщо він відмовиться від нього, щойно трапиться нагода вигідно придбати інший маєток.

Елізабет нічого не відповіла. Вона побоювалася й далі говорити про його друга, а тому, не маючи іншої теми, вирішила залишити турботу про продовження розмови йому.

Він зрозумів натяк і незабаром мовив:

— Це, здається, дуже затишний будинок. Наскільки мені відомо, леді Кетрін чимало зробила для нього, коли містер Коллінз уперше оселився в Гансфорді.

— Думаю, що так. І я певна, що вона не могла виявити свою прихильність до вдячнішої людини.

— Схоже, містеру Коллінзу дуже пощастило з вибором дружини.

— Безперечно. Його друзі можуть лише радіти, що він зустрів одну з небагатьох розсудливих жінок, яка погодилася вийти за нього заміж і змогла зробити його щасливим. Моя подруга має чудовий розум, хоча я й не впевнена, що вважаю її шлюб із містером Коллінзом наймудрішим учинком у житті. Проте вона виглядає цілком щасливою, а якщо дивитися з погляду розважливості, то це, безумовно, дуже вдалий союз.

— Напевно, їй дуже приємно жити так близько до своєї родини й друзів.

— Близько? — вигукнула Елізабет. — Та це ж майже п’ятдесят миль!

— І що таке п’ятдесят миль гарною дорогою? Трохи більше ніж пів дня подорожі. Так, я назвав би це зовсім невеликою відстанню.

— Я б ніколи не вважала цю відстань перевагою такого шлюбу, — сказала Елізабет. — І ніколи не сказала б, що місіс Коллінз оселилася поблизу своєї сім’ї.

— Це лише свідчить про вашу особливу прихильність до Гартфордширу. Гадаю, усе, що лежить далі околиць Лонгборна, здається вам дуже далеким.

Вимовляючи ці слова, він усміхнувся так, що Елізабет здалося, ніби вона зрозуміла його думку. Він, певно, припускав, що вона думає про Джейн і Незерфілд. Вона злегка зашарілася й відповіла:

— Я зовсім не хочу сказати, що жінка не може оселитися надто близько до своєї родини. Поняття «далеко» і «близько» відносні й залежать від багатьох обставин. Якщо статки дозволяють не зважати на витрати на подорожі, то відстань перестає бути незручністю. Але тут справа інша. Містер і місіс Коллінз мають цілком пристойний дохід, однак не такий, щоб часто їздити в гості. І я переконана, що моя подруга не назвала б себе такою, що живе поблизу родини, якби відстань не була принаймні вдвічі меншою.

Містер Дарсі трохи присунув свій стілець ближче до неї й промовив:

— Ви не маєте права на таку сильну прив’язаність до одного місця. Ви ж не збираєтесь все життя прожити в Лонгборні?

Елізабет здивовано подивилася на нього. Здавалося, в душі джентльмена щось змінилося: він відсунув свій стілець, узяв зі столу газету й, побіжно переглянувши її, вже холоднішим голосом запитав:

— Вам подобається Кент?

Після цього між ними зав’язалася коротка розмова про місцевість — стримана, спокійна й небагатослівна з обох боків. Вона швидко обірвалася, коли до кімнати увійшли Шарлотта та її сестра, які щойно повернулися з прогулянки. Побачивши Елізабет і містера Дарсі наодинці, вони не приховували свого здивування. Містер Дарсі пояснив, що потрапив у незручне становище через непорозуміння, адже був переконаний, що всі пані вдома, і саме тому ненавмисне застав міс Беннет саму. Посидівши ще кілька хвилин і майже ні з ким не розмовляючи, він попрощався й пішов.

— Що б це могло означати? — сказала Шарлотта, щойно двері за ним зачинилися. — Дорога Елізо, він, без сумніву, закоханий у тебе, інакше ніколи не прийшов би до нас так по-сімейному, без жодних церемоній.

Та коли Елізабет розповіла, як мовчазно він поводився під час візиту, навіть Шарлотті, попри всі її бажання, це здалося малоймовірним. Після безлічі припущень вони зрештою дійшли висновку, що причиною його відвідин, найімовірніше, була проста відсутність будь-якого іншого заняття, що цілком відповідало порі року. Мисливський сезон уже завершився. У маєтку залишалися лише леді Кетрін, книжки та більярдний стіл, але джентльмени не можуть без кінця сидіти в чотирьох стінах. І чи то через близькість пасторату, чи через приємність дороги до нього, чи через товариство його мешканців, обидва кузени відтоді майже щодня навідувалися туди пішки. Вони приходили в різний час ранку — то окремо, то разом, а іноді навіть у супроводі своєї тітки.

Усім було очевидно, що полковник Фіцвільям приходив тому, що йому справді подобалося їхнє товариство, і ця впевненість, зрозуміло, робила його ще привабливішим. Елізабет, відчуваючи, як їй приємно проводити з ним час, і помічаючи його явне захоплення нею, мимоволі згадувала свого колишнього улюбленця — Джорджа Вікгема. І хоча, порівнюючи їх, вона бачила, що манерам полковника Фіцвільяма бракує тієї чарівної м’якості, яка так приваблювала у Вікгемі, усе ж була переконана, що його розум значно глибший і краще освічений.

Та набагато важче було зрозуміти, чому так часто до пасторату приходив містер Дарсі. Навряд чи його приваблювало товариство, адже нерідко він сидів там по десять хвилин поспіль, не промовивши ані слова. А коли все ж говорив, то здавалося, що робить це радше з почуття обов’язку, ніж за власним бажанням: це була данина ввічливості, а не джерело задоволення. Він рідко виглядав по-справжньому жвавим.

Місіс Коллінз не знала, що й думати про нього. Те, що полковник Фіцвільям іноді жартував із його незграбної мовчазності, свідчило: зазвичай Дарсі буває зовсім іншим, хоча сама Шарлотта ніколи б цього не здогадалася. Їй дуже хотілося вірити, що ця зміна є наслідком закоханості, а предметом його почуттів — її подруга Еліза. Тож вона всерйоз узялася це з’ясовувати: уважно спостерігала за ним щоразу, коли вони зустрічалися в Розінгсі чи коли він приходив до Гансфорда. Проте її спостереження не принесли великого успіху. Безперечно, він дуже часто дивився на її подругу, але значення цих поглядів залишалося незрозумілим. Його погляд був пильним і зосередженим, однак Шарлотта нерідко сумнівалася, чи криється в ньому захоплення, а часом їй навіть здавалося, що це лише задумливість або неуважність.

Один чи два рази вона натякала Елізабет на можливість того, що містер Дарсі небайдужий до неї, але Елізабет завжди лише сміялася з цієї думки. Місіс Коллінз не вважала за потрібне наполягати, побоюючись пробудити марні надії, які могли завершитися лише розчаруванням. Водночас вона була переконана: якби Елізабет хоча б припустила, що має владу над його серцем, уся її неприязнь до нього миттєво зникла б.

У своїх доброзичливих планах щодо майбутнього Елізабет Шарлотта іноді навіть уявляла її дружиною полковника Фіцвільяма. Поза всяким сумнівом, він був найприємнішим із чоловіків; безперечно, захоплювався нею, а його становище у світі було дуже вигідним. Та, щоб урівноважити всі ці переваги, слід було визнати: містер Дарсі мав значний вплив у церковних колах і міг сприяти кар’єрі духовних осіб, тоді як його кузен не мав такої можливості зовсім.

«Гордість і упередження» Розділ XXXIII

Не раз і не двічі Елізабет, прогулюючись парком, несподівано зустрічала містера Дарсі. Її дратувала сама примха долі, яка знову й знову зводила їх саме там, де не траплялося нікого іншого. Щоб запобігти подібним випадковостям, вона вже під час першої такої зустрічі навмисне повідомила йому, що це її улюблене місце для прогулянок. Тим дивніше було те, що вони зустрілися вдруге. А потім і втретє. Здавалося, це було або навмисною недоброзичливістю, або добровільною покутою. Адже під час цих зустрічей справа не обмежувалася кількома чемними запитаннями, незручною паузою й прощанням. Навпаки, він щоразу вважав за потрібне повернути назад і пройтися разом із нею.

Говорив він небагато, та й вона не надто переймалася ані розмовою, ані слуханням. Проте під час третьої зустрічі їй спало на думку, що його запитання були дивними й зовсім не пов’язаними між собою: чи подобається їй жити в Гансфорді, чи любить вона самотні прогулянки, що думає про щастя містера й місіс Коллінз. А коли він заговорив про Розінгс і про те, що вона ще не встигла добре ознайомитися з будинком, то ніби очікував, що, якщо вона знову приїде до Кенту, то житиме саме там. Принаймні його слова можна було так зрозуміти. Чи не мав він на увазі полковника Фіцвільяма? Якщо він узагалі щось натякав, то, мабуть, говорив про можливий розвиток подій саме в тому напрямку. Ця думка трохи засмутила Елізабет, і вона була щиро рада, коли нарешті дісталася хвіртки навпроти пасторату.

Одного дня, прогулюючись, вона перечитувала останнього листа Джейн, зупиняючись на рядках, що виразно свідчили: сестра писала його не в найкращому настрої. Тож цього разу, підвівши очі, вона побачила перед собою не містера Дарсі, а полковника Фіцвільяма. Швидко сховавши листа й змусивши себе усміхнутися, вона сказала:

— Я й не знала, що ви коли-небудь гуляєте цією стежкою.

— Я щойно завершив обхід парку, — відповів він, — як роблю це майже щороку, і збирався закінчити прогулянку візитом до пасторату. Ви йдете ще далеко?

— Ні, я якраз збиралася повертати.

Вона й справді одразу повернула, і вони разом рушили до пасторату.

— Ви справді їдете з Кенту в суботу? — запитала Елізабет.

— Так, якщо тільки Дарсі знову не відкладе від’їзд. У цьому я повністю залежу від нього. Він усе влаштовує так, як йому заманеться.

— А якщо вже він не завжди може зробити так, як хоче, то принаймні, здається, дуже насолоджується самою можливістю вибирати. Не знаю нікого, хто отримував би більше задоволення від свободи чинити на власний розсуд, ніж містер Дарсі.

— Йому справді подобається, коли все відбувається по-його, — відповів полковник Фіцвільям. — Але хіба ми всі не такі? Просто він має більше можливостей досягати свого, ніж більшість інших людей, бо він багатий, а багато хто — ні. Кажу це не без особистого досвіду. Молодший син, знаєте, мусить звикати до самообмеження й залежності.

— На мою думку, молодший син графа навряд чи знає, що таке справжні самообмеження чи залежність. А якщо серйозно, то що вам відомо про такі речі? Коли це нестача грошей завадила вам поїхати туди, куди ви хотіли, або придбати те, що вам сподобалося?

— Це — незначні, суто родинні питання. — усміхнувся він. — І, мабуть, я не можу сказати, що зазнав багатьох труднощів саме такого роду. Але в питаннях важливіших відсутність грошей усе ж може стати серйозною перепоною. Молодші сини не завжди можуть одружитися з тією, кого кохають.

— Хіба що вони закохуються в багатих спадкоємиць, а мені здається, таке трапляється доволі часто.

— Наші звички до певного способу життя роблять нас надто залежними, і небагато людей мого становища можуть дозволити собі одружитися, зовсім не зважаючи на статки.

«Чи це натяк на мене?» — подумала Елізабет і мимоволі зашарілася. Але швидко опанувала себе й жваво відповіла:

— А скажіть-но, яка тепер звичайна ціна молодшого сина графа? Якщо старший брат не надто кволий здоров’ям, то, гадаю, ви не просили б менше ніж п’ятдесят тисяч фунтів.

Полковник відповів їй у такому ж жартівливому тоні, й на цьому тема вичерпалася.

Щоб порушити мовчанку, яка могла б навести його на думку, ніби її схвилювала попередня розмова, Елізабет невдовзі сказала:

— Мені здається, ваш кузен привіз вас сюди головним чином для того, щоб мати когось у своєму розпорядженні. Дивуюся, що він досі не одружився, адже тоді мав би таку зручність назавжди. Втім, можливо, поки що його сестра цілком його влаштовує, і, оскільки вона перебуває виключно під його опікою, він може розпоряджатися нею як захоче.

— Ні, — відповів полковник Фіцвільям. — Цією перевагою він змушений ділитися зі мною. Ми разом є опікунами міс Дарсі.

— Невже? І який же ви опікун? Ваша підопічна завдає вам багато клопоту? Панянки її віку іноді бувають досить нелегкими в поводженні. А якщо вона успадкувала справжній характер Дарсі, то, мабуть, теж любить, щоб усе було по-її.

Промовляючи це, вона помітила, що полковник уважно дивиться на неї. А те, як він одразу запитав, чому вона вважає, що міс Дарсі може завдати їм якихось турбот, переконало Елізабет: вона якимось чином дуже близько підійшла до істини.

Тож вона негайно відповіла:

— Не хвилюйтеся. Я ніколи не чула про неї нічого поганого і впевнена, що вона одна з найлагідніших і найслухняніших дівчат у світі. Деякі мої знайомі пані — місіс Герст і міс Бінглі — надзвичайно її люблять. Здається, я чула, що ви також із ними знайомі.

— Трохи знаю. Їхній брат — дуже приємний і вихований джентльмен, до того ж близький друг Дарсі.

— О, так, — сухо відповіла Елізабет. — Містер Дарсі надзвичайно добрий до містера Бінглі й виявляє про нього просто неймовірну турботу.

— Турботу? Так, я й справді вважаю, що Дарсі піклується про нього саме в тих питаннях, де він найбільше цього потребує. З того, що він розповів мені дорогою сюди, я маю підстави думати, що Бінглі дуже йому завдячує. Але мені слід попросити вибачення в кузена, бо я не маю права припускати, що він говорив саме про Бінглі. Це лише мої здогади.

— Що ви маєте на увазі?

— Це така справа, про яку Дарсі, безумовно, не хотів би, щоб знали всі. Якби вона дійшла до родини тієї пані, це було б дуже неприємно.

— Можете бути певні, що я нікому про це не скажу.

— І пам’ятайте, що я не маю достатніх підстав вважати, ніби йдеться саме про Бінглі. Усе, що він мені сказав, зводилося до того, що він дуже задоволений собою, бо нещодавно врятував свого друга від усіх незручностей украй нерозважливого шлюбу. Жодних імен чи подробиць він не назвав. Я лише припустив, що мова про Бінглі, бо вважаю його саме таким молодим чоловіком, який міг би втрапити в подібну історію, а також тому, що вони провели разом усе минуле літо.

— А містер Дарсі пояснив вам, чому вирішив втрутитися?

— Я зрозумів лише те, що проти цієї пані існували дуже серйозні заперечення.

— І якими ж засобами він розлучив їх?

— Про власні способи дій він мені не розповідав, — відповів Фіцвільям із усмішкою. — Я знаю тільки те, що вже сказав вам.

Елізабет нічого не відповіла й мовчки рушила далі. Її серце переповнювалося обуренням. Полковник деякий час спостерігав за нею, а потім запитав, чому вона стала такою задумливою.

— Я думаю про те, що ви щойно мені розповіли, — відповіла вона. — Поведінка вашого кузена зовсім не відповідає моїм уявленням про справедливість. Чому саме він мав бути суддею?

— Ви схильні вважати його втручання надто самовпевненим?

— Я не бачу, яке право мав містер Дарсі вирішувати, чи доречні почуття його друга. І чому він, спираючись лише на власний розсуд, узявся визначати, у чому саме має полягати щастя цього друга. Але, — додала вона, опанувавши себе, — оскільки ми не знаємо всіх обставин, було б несправедливо його засуджувати. Мабуть, там не було великого кохання.

— Таке припущення цілком природне, — сказав Фіцвільям. — Але воно дуже применшує честь тріумфу мого кузена.

Він вимовив це жартома, проте Елізабет здалося, що ці слова надто точно змальовують характер містера Дарсі. Вона не довіряла собі настільки, щоб відповідати, тому різко змінила тему й до самого пасторату говорила про байдужі речі.

Ледь їхній гість пішов, вона замкнулася у своїй кімнаті й нарешті змогла без перешкод обдумати все почуте. Не могло бути жодного сумніву, що йшлося саме про тих людей, із якими вона була пов’язана. Навряд чи існували на світі ще двоє чоловіків, на яких містер Дарсі мав би такий необмежений вплив. Вона ніколи не сумнівалася, що він брав участь у розлученні містера Бінглі та Джейн, але досі вважала головною винуватицею й організаторкою цього задуму міс Бінглі. Та якщо його власне марнославство не ввело його в оману, то саме він — його гордість і свавілля — стали причиною всіх страждань, яких зазнала й досі зазнає Джейн.

Він на певний час зруйнував усі надії на щастя для найніжнішого й найвеликодушнішого серця у світі. І ніхто не міг сказати, наскільки довготривалим виявиться зло, якого він завдав.

«Проти цієї пані існували дуже серйозні заперечення», — пригадала вона слова полковника Фіцвільяма. І цими серйозними запереченнями, найімовірніше, були те, що один її дядько був провінційним адвокатом, а другий займався торгівлею в Лондоні.

— Щодо самої Джейн, — вигукнула вона, — то жодних заперечень не могло існувати! Вона така добра й прекрасна! Її розум чудовий, її освіта ґрунтовна, а манери чарівні. Не можна було нічого закинути й моєму батькові, який, хоч і має свої дивацтва, володіє такими здібностями, якими й самому містеру Дарсі не соромно було б пишатися, та такою поважністю, до якої він, можливо, ніколи не доросте.

Щоправда, коли вона згадувала матір, її впевненість дещо слабшала. Але Елізабет не могла повірити, що саме ці обставини мали для містера Дарсі вирішальне значення. Вона була переконана: його гордість набагато сильніше страждала від незначущості родинних зв’язків його друга, ніж від можливих недоліків цих родичів. Зрештою вона остаточно вирішила, що ним керували дві причини: найгірший різновид гордості та бажання зберегти містера Бінглі для власної сестри.

Хвилювання й сльози, викликані цими думками, спричинили сильний головний біль. До вечора він настільки посилився, а небажання бачити містера Дарсі було таким великим, що Елізабет остаточно вирішила не супроводжувати кузенів до Розінгса, куди вони були запрошені на чай. Місіс Коллінз, бачачи, що вона справді нездужає, не стала наполягати на поїздці й, наскільки могла, стримувала свого чоловіка від зайвих умовлянь. Проте містер Коллінз не міг приховати свого занепокоєння: він дуже боявся, що леді Кетрін буде незадоволена тим, що Елізабет залишилася вдома.

«Гордість і упередження» Розділ XXXIV

Коли всі пішли, Елізабет, ніби навмисне прагнучи ще більше розпалити своє обурення проти містера Дарсі, взялася перечитувати всі листи, які Джейн надсилала їй після її від’їзду до Кенту. У них не було жодної прямої скарги, жодного повернення до минулих подій чи опису теперішніх страждань. Але майже в кожному рядку відчувалася відсутність тієї життєрадісності, яка завжди була притаманна її стилю і народжувалася зі спокою душі, задоволеної собою та доброзичливої до всіх людей. Тепер Елізабет із особливою увагою зупинялася на кожному реченні, у якому вгадувався неспокій, хоча під час першого читання майже не звернула на це уваги. Ганебне самовихваляння містера Дарсі тим, яких страждань він завдав, змусило її ще гостріше відчути муки сестри. Єдиною втіхою було те, що його перебування в Розінгсі мало завершитися вже післязавтра, а ще більшою — думка, що менш ніж за два тижні вона знову буде поруч із Джейн і зможе всією силою своєї любові допомогти їй повернути душевний спокій.

Вона не могла думати про від’їзд Дарсі з Кенту, не згадуючи, що разом із ним поїде і його кузен. Але полковник Фіцвільям цілком ясно дав зрозуміти, що не має жодних намірів щодо неї, і, хоч він був надзвичайно приємною людиною, Елізабет не збиралася сумувати через нього.

Саме коли вона остаточно владнала це питання у своїх думках, її несподівано стривожив дзвінок у двері. Серце її затріпотіло від думки, що це може бути полковник Фіцвільям, який уже одного разу навідувався пізно ввечері й тепер, можливо, прийшов спеціально довідатися про її здоров’я. Та ця думка миттєво зникла, і її почуття набули зовсім іншого характеру, коли, на своє невимовне здивування, вона побачила, як до кімнати входить містер Дарсі.

Поспіхом він одразу почав розпитувати про її самопочуття, пояснивши свій візит бажанням переконатися, що їй уже краще. Елізабет відповіла холодною ввічливістю.

Він посидів кілька хвилин, а тоді підвівся й почав ходити кімнатою. Елізабет здивувалася, але не промовила ні слова. Після кількох хвилин мовчання він підійшов до неї з явним хвилюванням і заговорив:

— Марно я боровся із собою. Усе даремно. Я більше не можу стримувати свої почуття. Дозвольте мені сказати, як палко я вами захоплююся і як глибоко вас кохаю.

Здивування Елізабет не мало меж. Вона дивилася на нього, червоніла, не вірила власним вухам і мовчала.

Він сприйняв її мовчання як достатнє заохочення й одразу ж відкрив їй усе, що відчував тепер і що давно носив у серці. Говорив він красномовно, але не лише про кохання. Не менш палко, ніж про ніжність, він говорив і про свою гордість. Він відверто наголошував на її нижчому становищі, на тому, що такий шлюб був би для нього приниженням, на перешкодах, які її родина завжди ставила між його розумом і почуттями. Він говорив про це з такою пристрастю, ніби глибоко страждав від необхідності жертвувати власною значущістю, але навряд чи подібні слова могли схилити жінку прийняти його освідчення.

Попри свою давню й міцну неприязнь, Елізабет не могла не відчути, що прихильність такої людини є своєрідним компліментом. І хоча вона ні на мить не вагалася у своєму рішенні відмовити, спочатку їй було шкода болю, якого вона мала йому завдати. Та його подальші слова розпалили в ній таке обурення, що співчуття миттєво поступилося місцем гніву. Вона все ж намагалася опанувати себе, щоб відповісти спокійно, коли він закінчить.

Насамкінець Дарсі ще раз заговорив про силу свого почуття, яке, попри всі зусилля, так і не зміг перемогти, і висловив надію, що тепер воно буде винагороджене її згодою стати його дружиною.

Промовляючи це, він виразно показував, що майже не сумнівається в прихильній відповіді. Він говорив про тривогу й невпевненість, але його обличчя виражало цілковиту впевненість у собі. Це ще більше роздратувало Елізабет. І коли він замовк, рум’янець спалахнув на її щоках, і вона сказала:

— У таких випадках, як цей, заведено, здається, висловлювати вдячність за почуття, які тобі відкрили, навіть якщо вони не знаходять взаємності. І це цілком природно. Якби я могла відчувати вдячність, то зараз неодмінно подякувала б вам. Але я не можу. Я ніколи не прагнула вашої прихильності, а ви, безперечно, подарували її мені вкрай неохоче. Мені прикро, що я завдала комусь болю. Та це сталося цілком ненавмисно, і я сподіваюся, що цей біль триватиме недовго. Почуття, які, за вашими словами, так довго не дозволяли вам освідчитися, після мого пояснення, певно, без великих труднощів допоможуть вам подолати цю прихильність.

Містер Дарсі, який стояв, спершись на камінну полицю й не зводячи з неї очей, сприйняв її слова не з меншим обуренням, ніж подивом. Він зблід від гніву, і душевне хвилювання відбилося в кожній рисі його обличчя. Він боровся із собою, прагнучи повернути зовнішній спокій, і не розтулив уст, доки не відчув, що здатен це зробити.

Для Елізабет ця пауза була нестерпною. Нарешті він промовив голосом, у якому силуваний спокій ледве приховував бурю почуттів:

— То це й уся відповідь, якої я маю честь очікувати? Можливо, мені хотілося б дізнатися, чому, майже не намагаючись бути ввічливою, ви відкидаєте мене саме так. Але це вже не має великого значення.

— Я могла б так само запитати, — відповіла вона, — чому ви, маючи очевидний намір образити й принизити мене, вирішили сказати, що кохаєте мене всупереч власній волі, всупереч розуму й навіть усупереч власному характеру? Хіба це не виправдовує певної різкості з мого боку, якщо вона й була? Але в мене є й інші причини. Ви це знаєте. Якби навіть мої власні почуття не були проти вас, якби вони були байдужими або навіть прихильними, невже ви думаєте, що хоч щось могло б змусити мене прийняти руку людини, яка стала причиною руйнування — можливо, назавжди — щастя моєї найдорожчої сестри?

Почувши ці слова, містер Дарсі змінився на обличчі. Але хвиля хвилювання швидко минула, і він, не намагаючись перебити її, мовчки слухав далі.

— Я маю всі підстави думати про вас найгірше. Жодні мотиви не можуть виправдати тієї несправедливої й негідної ролі, яку ви там відіграли. Ви не наважитеся — і не зможете — заперечити, що були головною, якщо не єдиною причиною їхнього розлучення; що саме ви прирекли одного на осуд світу за легковажність і непостійність, а іншу — на глузування через зруйновані надії, прирікши їх обох на найтяжчі душевні страждання.

Вона замовкла й із чималим обуренням помітила, що він слухає її з таким виразом обличчя, який свідчив про повну відсутність будь-якого каяття. Більше того, він дивився на неї з легкою усмішкою удаваної недовіри.

— Ви можете заперечити, що зробили це? — повторила вона.

З удаваним спокоєм він відповів:

— Я не маю наміру заперечувати, що зробив усе, що було в моїх силах, аби розлучити свого друга з вашою сестрою, і що цілком задоволений своїм успіхом. Стосовно нього я був добрішим, ніж до самого себе.

Елізабет знехтувала цією чемною, але прозорою шпилькою й не подала вигляду, що помітила її. Проте її зміст не вислизнув від неї й аж ніяк не міг пом’якшити її ставлення.

— Але не лише ця історія, — продовжила вона, — стала підставою моєї неприязні до вас. Задовго до неї моя думка про вас уже склалася. Ваш справжній характер відкрився мені в розповіді, яку я багато місяців тому почула від містера Вікгема. Що ви можете сказати щодо цього? Яким вигаданим проявом дружби ви зможете виправдати себе тепер? Або яким новим перекрученням фактів спробуєте ввести інших в оману?

— Ви, здається, надзвичайно щиро переймаєтеся долею цього джентльмена, — сказав Дарсі вже менш спокійним тоном, а його обличчя помітно почервоніло.

— Хіба можна не співчувати людині, знаючи про всі її нещастя?

— Його нещастя? — презирливо повторив Дарсі. — Так, його нещастя й справді були надзвичайно великими.

— І саме ви стали їхньою причиною! — палко вигукнула Елізабет. — Ви прирекли його на нинішню бідність — хай навіть відносну. Ви позбавили його тих переваг, які, як вам добре відомо, були призначені для нього. Ви відібрали в нього найкращі роки життя, позбавивши тієї незалежності, яку він заслужив не менше, ніж мав на неї право. Ви зробили все це — і після цього ще дозволяєте собі говорити про його нещастя з насмішкою й презирством!

— То ось якої ви про мене думки! — вигукнув Дарсі, швидко проходячи кімнатою. — Ось як ви мене оцінюєте! Дякую вам за таке відверте пояснення. Виходить, мої провини справді надзвичайно тяжкі! Але, можливо, — додав він, зупинившись і повернувшись до неї, — ви могли б їх пробачити, якби ваше самолюбство не було вражене моїм щирим зізнанням у тих сумнівах, які так довго заважали мені зробити вам серйозну пропозицію. Можливо, ці гіркі звинувачення так і залишилися б невисловленими, якби я, діючи розважливіше, приховав свою внутрішню боротьбу й дав вам підстави вважати, що мною керує лише чисте, нічим не затьмарене почуття — без жодного втручання розуму чи розрахунку. Але я ненавиджу будь-яке лицемірство. І не соромлюся тих почуттів, про які вам сказав. Вони були природними й справедливими. Невже ви чекали, що я радітиму нижчому становищу ваших родичів? Що вітатиму себе з надією отримати таких родичів, чий суспільний стан настільки очевидно поступається моєму?

Елізабет відчувала, як із кожною миттю її гнів лише посилюється. Проте вона доклала всіх зусиль, щоб відповісти спокійно:

— Ви помиляєтеся, містере Дарсі, якщо думаєте, що спосіб вашого освідчення вплинув на мене інакше, ніж тим, що позбавив мене жалю, який я могла б відчути, відмовляючи вам, якби ви поводилися як справжній джентльмен.

Вона побачила, як він здригнувся від цих слів, але він промовчав, і вона продовжила:

— Ви не могли зробити мені пропозицію жодним способом, який спонукав би мене її прийняти.

Його здивування знову було очевидним. Він дивився на неї з виразом недовіри й глибокого приниження, а вона говорила далі:

— Від самого початку, майже з першої хвилини нашого знайомства, ваші манери справили на мене незаперечне враження зарозумілості, самовпевненості й егоїстичної зневаги до почуттів інших людей. Саме це стало тим підґрунтям несхвалення, на якому всі наступні події збудували таку непохитну неприязнь, що ще до того, як минув місяць нашого знайомства, я вже була переконана: ви — останній чоловік у світі, за якого я могла б погодитися вийти заміж.

— Ви сказали більш ніж достатньо, мадам. Я цілком зрозумів ваші почуття й тепер можу лише соромитися власних. Пробачте, що забрав у вас стільки часу, і дозвольте побажати вам здоров’я та щастя.

З цими словами він поспішно вийшов із кімнати, і вже за мить Елізабет почула, як відчинилися й зачинилися вхідні двері.

У її душі вирувала така буря, що вона ледве трималася на ногах. Від справжньої слабкості вона опустилася на стілець і проплакала майже пів години.

Що більше вона думала про те, що сталося, то сильніше дивувалася. Невже містер Дарсі справді зробив їй пропозицію? Невже він кохав її вже багато місяців? І кохав настільки сильно, що був готовий одружитися з нею, попри всі ті заперечення, через які свого часу завадив своєму другові одружитися з її сестрою, хоча ті самі заперечення стосувалися й його самого щонайменше такою ж мірою? Усе це здавалося майже неймовірним.

Було приємно усвідомлювати, що вона, сама того не знаючи, викликала таке сильне почуття. Але його гордість, його огидна гордість, безсоромне зізнання в тому, що він зробив із Джейн, його непрощенна самовпевненість, із якою він визнав свій вчинок, хоч і не зміг його виправдати, а також холодність, із якою він говорив про містера Вікгема, жорстокість щодо якого навіть не намагався заперечити, дуже швидко заглушили співчуття, яке на мить пробудила думка про його кохання.

Вона ще довго перебувала у тяжких і тривожних роздумах, аж поки гуркіт карети леді Кетрін не змусив її зрозуміти, що вона не в змозі витримати уважних поглядів Шарлотти. Тож вона поспішно сховалася у своїй кімнаті.

«Гордість і упередження» Розділ XXXV

Елізабет прокинулася наступного ранку з тими самими думками й роздумами, що зрештою зморили її сном напередодні. Вона й досі не могла оговтатися від подиву через те, що сталося: думати про щось інше було неможливо. Не маючи жодного бажання братися до будь-якої справи, вона вирішила невдовзі після сніданку потішити себе прогулянкою на свіжому повітрі. Вона вже попрямувала до своєї улюбленої стежки, коли раптом згадала, що містер Дарсі іноді також там прогулюється. Ця думка змусила її зупинитися, і замість того, щоб увійти до парку, вона звернула на вузеньку дорогу, яка вела далі від великого шляху. Огорожа парку тягнулася вздовж одного боку дороги, і незабаром Елізабет проминула одну з хвірток, що вели на його територію.

Пройшовши цією дорогою туди й назад два чи три рази, вона, зачарована приємною ранковою свіжістю, зупинилася біля воріт, щоб поглянути на парк. За ті п’ять тижнів, які вона провела в Кенті, навколишній краєвид помітно змінився, і кожен день додавав молодим деревам нової зелені. Вона вже збиралася рушити далі, коли помітила постать джентльмена серед невеликого гаю, що облямовував парк. Він ішов у її бік, і, злякавшись, що це може бути містер Дарсі, вона негайно хотіла відступити. Та чоловік уже підійшов досить близько, щоб її впізнати, і, зробивши крок назустріч із помітним поспіхом, голосно назвав її на ім’я. Елізабет уже відвернулася, але, почувши своє ім’я й упізнавши голос містера Дарсі, знову підійшла до воріт. Він також устиг до них наблизитися і, простягнувши їй листа, якого вона майже несвідомо взяла, з незворушною, хоч і гордовитою стриманістю промовив:

— Я вже деякий час гуляю цим гаєм у надії зустріти вас. Чи зробите мені честь прочитати цього листа?

Після цього він ледь помітно вклонився, повернувся до гаю і незабаром зник з очей. Не сподіваючись знайти в листі нічого приємного, але сповнена найпалкішої цікавості, Елізабет розгорнула його й зі ще більшим подивом побачила, що конверт містить два аркуші, списані від краю до краю дрібним і надзвичайно щільним почерком. Сам конверт також був увесь списаний. Повільно крокуючи дорогою, вона почала читати.

Лист був датований Розінгсом, восьмою годиною ранку, і починався так:

«Не тривожтеся, мадам, отримавши цього листа, побоюванням, що він міститиме повторення тих почуттів або поновлення тих пропозицій, які вчора ввечері були для вас такими огидними. Я пишу не з наміром завдати вам болю чи принизити себе, знову повертаючись до бажань, які задля щастя нас обох повинні бути якомога швидше забуті. І я позбавив би себе й вас тих переживань, яких вимагатимуть написання та читання цього листа, якби моя честь не вимагала, щоб він був написаний і прочитаний.
Тож пробачте мені сміливість, із якою я прошу вашої уваги. Я знаю, що ваші почуття нададуть її неохоче, але я звертаюся до вашого почуття справедливості.
Учора ввечері ви звинуватили мене у двох вчинках, цілком різних за своєю природою й аж ніяк не однаково тяжких. Перше звинувачення полягало в тому, що я, не зважаючи на почуття обох сторін, розлучив містера Бінглі з вашою сестрою. Друге — що я, всупереч обов’язку честі й людяності, зруйнував добробут і знищив майбутні надії містера Вікгема. Свідомо й безпідставно відвернутися від товариша своєї юності, улюбленця мого батька, молодої людини, яка майже не мала іншої опори, окрім нашого заступництва, і яку виховували в очікуванні цієї підтримки, було б моральною ницістю, що не йде ні в яке порівняння з розлукою двох молодих людей, прихильність яких могла виникнути лише за кілька тижнів знайомства.
Та після суворих докорів, якими ви так щедро обсипали мене вчора щодо обох цих обставин, я сподіваюся, що надалі буду виправданий, коли ви ознайомитеся з поясненням моїх вчинків і мотивів.
Якщо, виправдовуючи себе, я буду змушений торкнутися почуттів, які можуть образити вас, то можу лише сказати, що шкодую про це. Але необхідність сильніша за мене, а будь-які подальші вибачення були б безглуздими.
Минуло небагато часу після мого прибуття до Гартфордширу, як я, подібно до інших, помітив, що Бінглі віддає перевагу вашій старшій сестрі перед усіма іншими молодими жінками округи. Проте лише на балу в Незерфілді я вперше запідозрив, що його почуття набувають серйозного характеру. Раніше я не раз бачив його закоханим.
Саме на тому балу, коли мав честь танцювати з вами, сер Вільям Лукас випадково повідомив мені, що увага Бінглі до вашої сестри вже породила загальне переконання щодо їхнього майбутнього шлюбу. Він говорив про це як про майже вирішену справу, невизначеним залишався лише час.
Від тієї миті я став особливо уважно спостерігати за своїм другом і невдовзі переконався, що його прихильність до міс Беннет значно глибша, ніж будь-яке захоплення, яке я будь-коли в ньому помічав.
Я так само уважно придивлявся і до вашої сестри. Її погляд і манери, як завжди, були відкритими, життєрадісними й привабливими, але не виявляли жодної ознаки особливого почуття. Після всіх своїх спостережень я залишився переконаним, що хоча вона й приймає його увагу із задоволенням, проте не відповідає йому взаємністю.
Якщо ж саме в цьому я помилився, то, безперечно, ваша обізнаність щодо характеру сестри робить таке припущення більш імовірним. І якщо моя помилка справді завдала їй болю, ваше обурення не можна вважати несправедливим.
Однак я не вагатимуся стверджувати, що спокійний вираз її обличчя та незмінна врівноваженість могли переконати навіть найпроникливішого спостерігача: хоч якою чарівною була її вдача, її серце навряд чи можна було легко зворушити.
Безперечно, мені хотілося вірити в її байдужість. Але наважуся сказати, що мої висновки зазвичай не залежать від моїх надій чи страхів. Я вважав її байдужою не тому, що цього бажав; я повірив у це, керуючись неупередженим переконанням, так само щиро, як і вважав таке переконання розумним.

Мої заперечення проти цього шлюбу не обмежувалися лише тими, які, як я зізнався вчора ввечері, вимагали найбільшої сили пристрасті, аби відкинути їх у моєму власному випадку; відсутність зв’язків та походження не могла бути таким великим злом для мого друга, як для мене. Проте існували й інші причини для відмови; причини, які, хоч і досі існують, причому в однаковій мірі в обох випадках, я сам намагався забути, оскільки вони не поставали безпосередньо переді мною. Ці причини слід викласти, хоч і стисло.

Становище родини вашої матері, хоч і є небажаним, було нічим порівняно з тією повною відсутністю вихованості та такту, яку так часто й майже незмінно виявляла вона сама, ваші три молодші сестри, а часом навіть і ваш батько. Пробачте мені — мені боляче ображати вас. Але серед вашого смутку через недоліки ваших найближчих родичів і вашого невдоволення цим моїм описом, нехай втіхою для вас стане думка про те, що ні ви, ні ваша старша сестра ніколи не дали підстав для подібних докорів. Загальна думка однаково високо цінує вашу поведінку, і така похвала робить честь як вашому розумові, так і шляхетності ваших характерів.

Додам лише, що все, що сталося того вечора, лише зміцнило мою думку про всіх причетних і ще більше посилило всі ті міркування, які й раніше спонукали мене вберегти мого друга від того зв’язку, який я вважав украй невдалим. Наступного дня, як ви, безперечно, пам’ятаєте, він залишив Незерфілд і вирушив до Лондона, маючи намір незабаром повернутися. Тепер я повинен пояснити свою роль у цій справі. Сестри Бінглі були стривожені не менше за мене. Незабаром ми зрозуміли, що наші почуття цілком збігаються, і, однаково переконані, що не можна гаяти часу, аби відвернути брата від цього захоплення, вирішили негайно приєднатися до нього в Лондоні. Так ми й зробили. Там я без вагань узяв на себе обов’язок переконати друга в усіх неминучих бідах такого вибору. Я докладно змальовував їх і наполегливо наголошував на них. Проте, хоч мої доводи й могли похитнути або відкласти його рішення, я не думаю, що вони остаточно завадили б шлюбу, якби їх не підкріпило моє твердження — висловлене без жодних вагань — про байдужість вашої сестри.
Раніше він вірив, що вона відповідає на його почуття щирою, хоч, можливо, і не рівною прихильністю. Але Бінглі від природи надзвичайно скромний і більше покладається на моє судження, ніж на власне. Тому переконати його, що він помилявся, було зовсім не важко. А після того як він у це повірив, відмовити його від повернення до Гартфордширу стало справою кількох хвилин.
За все це я не можу себе дорікати. Лише один мій учинок у всій цій історії не дає мені повного душевного спокою: я принизився до хитрощів, приховавши від нього, що ваша сестра перебуває в Лондоні. Я знав про це, як і міс Бінглі, але її брат не знає й досі. Можливо, вони могли б зустрітися без жодних небажаних наслідків. Проте мені здавалося, що його почуття ще не настільки згасли, аби така зустріч не становила небезпеки. Можливо, ця таємниця, ця удавана необізнаність були негідні мене. Але це вже зроблено, і зроблено, як я тоді вважав, заради найкращого.
Більше мені нічого сказати з цього приводу й не маю інших виправдань. Якщо я й завдав болю вашій сестрі, то зробив це несвідомо. І хоча мотиви, якими я керувався, можуть цілком природно здаватися вам недостатніми, я досі не навчився засуджувати їх.
Щодо іншого, набагато серйознішого обвинувачення — ніби я скривдив містера Вікгема, — то спростувати його я можу лише розповівши вам усю історію його стосунків із моєю родиною. Я не знаю, в чому саме він мене звинуватив, але на підтвердження всього, що зараз викладу, можу навести свідчення не одного бездоганно чесного свідка.
Містер Вікгем — син вельми шанованого чоловіка, який багато років керував усіма маєтками Пемберлі. Його сумлінна служба природно викликала в мого батька бажання допомогти йому, а тому його хрещеникові, Джорджу Вікгему, також щедро дісталися батьківська прихильність і доброта. Мій батько оплачував його навчання в школі, а згодом і в Кембриджі — підтримку, яку його власний батько, постійно обтяжений боргами через марнотратство дружини, ніколи не зміг би забезпечити, щоб дати синові освіту джентльмена. Батько не лише любив товариство цього молодого чоловіка, чиї манери завжди були надзвичайно привабливими, але й мав про нього найвищу думку. Сподіваючись, що той обере духовний сан, він мав намір забезпечити йому церковну посаду.

Щодо мене, то вже багато років тому я почав дивитися на нього зовсім інакше. Його розпусні нахили та відсутність моральних принципів, які він ретельно приховував від свого найкращого друга, не могли вислизнути від уваги юнака майже його віку, який мав нагоду бачити його у хвилини, коли той втрачав обережність, — нагоду, якої містер Дарсі не мав.
І тут я знову змушений завдати вам болю — наскільки великого, знаєте лише ви самі. Але хоч би які почуття не породив у вас містер Вікгем, підозра щодо їхньої природи не змусить мене приховати його справжній характер. Навпаки, вона лише додає мені підстав бути відвертим.
Мій чудовий батько помер близько п’яти років тому. До останнього дня він залишався так само прихильним до містера Вікгема, що у своєму заповіті особливо доручив мені всіляко сприяти його просуванню відповідно до обраної ним професії й, якщо той прийме духовний сан, надати йому вигідну церковну парафію, щойно вона звільниться. Окрім того, йому було заповідано одну тисячу фунтів.

Його батько ненадовго пережив мого, і менш ніж через пів року після цих подій містер Вікгем написав мені, повідомивши, що остаточно відмовився від наміру стати священником і сподівається, що я не вважатиму нерозумним його бажання отримати негайну грошову компенсацію замість церковної посади, якою він уже не міг скористатися.
Він додавав, що має намір вивчати право і що мені добре відомо, наскільки недостатнім був би дохід із однієї тисячі фунтів для такого заняття. Я радше хотів, ніж справді вірив у його щирість, але за будь-яких обставин був цілком готовий погодитися з його пропозицією. Я знав, що містер Вікгем не повинен ставати священнослужителем. Отже, справа швидко владналася. Він остаточно відмовився від будь-яких прав на церковне забезпечення, навіть якщо колись міг би його отримати, а натомість прийняв три тисячі фунтів. Здавалося, відтоді всі наші зв’язки були розірвані.

Я мав про нього надто низьку думку, щоб запрошувати до Пемберлі чи підтримувати знайомство з ним у Лондоні. Гадаю, він переважно жив саме там, але його намір вивчати право був лише приводом. Звільнившись від будь-яких обмежень, він провадив життя, сповнене ледарства й розпусти. Приблизно три роки я майже нічого про нього не чув. Але після смерті священника тієї парафії, яку колись було призначено для нього, він знову звернувся до мене листом із проханням надати йому це місце.

Він запевняв мене, і я без труднощів у це повірив, що його справи перебувають у вкрай жалюгідному стані. За його словами, вивчення права виявилося зовсім невигідним, і тепер він остаточно вирішив прийняти духовний сан, якщо я призначу його на згадану парафію. Він був певен, що навряд чи існують перешкоди, адже знав: мені більше немає кого забезпечувати, і я, без сумніву, не міг забути намірів свого дорогого батька. Навряд чи ви засудите мене за відмову виконати це прохання або за те, що я незмінно відхиляв усі його повторні звернення.
Його озлоблення було прямо пропорційне тяжкості його становища, і він, без сумніву, так само люто паплюжив мене перед іншими, як і обсипав докорами особисто. Після цього між нами припинилися навіть зовнішні ознаки знайомства. Як він жив далі, я не знаю. Та минулого літа він знову, на моє велике горе, увірвався в моє життя. Тепер я мушу розповісти про подію, яку сам волів би назавжди забути й яку ніщо, окрім нинішньої необхідності, не змусило б мене відкрити будь-кому.

Сказавши це, я не сумніваюся у вашій мовчазності. Моя сестра, молодша за мене більш ніж на десять років, після смерті батьків була віддана під опіку мені та племінника моєї матері, полковника Фіцвільяма.
Близько року тому вона залишила школу, і для неї було створено окремий дім у Лондоні. Минулого літа разом із дамою, яка ним керувала, вона поїхала до Рамсгейта. Туди ж, безсумнівно навмисне, прибув і містер Вікгем. Як з’ясувалося, він уже давно був знайомий із місіс Янг, у чесності якої ми, на своє нещастя, глибоко помилялися. Завдяки її сприянню він настільки прихилив до себе Джорджіану, чия ніжна душа ще зберігала теплі дитячі спогади про його доброту, що вона повірила, ніби закохалася, і погодилася втекти з ним. Їй було тоді лише п’ятнадцять років, і це має бути її виправдання. Після згадки про її необачність я з радістю додаю, що про все дізнався від неї самої. Я несподівано приїхав за день чи два до запланованої втечі, і тоді Джорджіана, не в силах знести думку про те, що завдасть горя братові, на якого дивилася майже як на батька, зізналася мені в усьому. Ви можете уявити, що я тоді відчував і як діяв.
Турбота про честь і почуття моєї сестри не дозволила мені влаштовувати публічний скандал. Я лише написав містерові Вікгему, і він негайно залишив це місце, а місіс Янг, зрозуміло, була усунута від опіки над Джорджіаною. Безсумнівно, головною метою містера Вікгема був статок моєї сестри, який становить тридцять тисяч фунтів. Але я не можу не припускати, що сильним спонуканням для нього була й надія помститися мені. І його помста була б справді повною.

Мадам, це правдива розповідь про всі події, які пов’язували нас із містером Вікгемом. Якщо ви не відкинете її як суцільну неправду, то, сподіваюся, відтепер звільните мене від звинувачення в жорстокості щодо нього. Я не знаю, в який спосіб і якою брехнею він увів вас в оману, але його успіх навряд чи дивує, адже до того часу ви нічого не знали ні про нього, ні про мене. Викрити його ви не могли, а підозрювати — не мали жодної схильності. Можливо, ви дивуєтеся, чому я не розповів вам усього цього вчора ввечері. Але тоді я ще не володів собою настільки, щоб зрозуміти, що можна і що слід відкривати.

На підтвердження всього викладеного я особливо можу послатися на свідчення полковника Фіцвільяма, який через нашу близьку спорідненість, постійне спілкування, а ще більше — як один із виконавців заповіту мого батька, був неминуче обізнаний з усіма подробицями цих подій. Якщо ваша відраза до мене зробить мої слова для вас нічого не вартими, то вона не може перешкодити вам довіритися моєму кузенові. І щоб у вас була можливість звернутися до нього, я постараюся знайти нагоду передати вам цього листа сьогодні вранці.
Додам лише одне: Хай благословить вас Бог.
Фіцвільям Дарсі».