«Гордість і упередження» читати. Джейн Остін

«Гордість і упередження» Розділ XVI

Оскільки ніхто не заперечував проти того, щоб молоді люди провели вечір у своєї тітки, а всі сумніви містера Коллінза щодо того, чи годиться залишати містера й місіс Беннет бодай на один вечір під час його візиту, були рішуче відкинуті, екіпаж у належну годину повіз його та п’ятьох кузин до Мерітону. І ледве дівчата ввійшли до вітальні, як із великою радістю почули, що містер Вікгем прийняв запрошення їхнього дядька й уже перебуває в домі.

Щойно це повідомили і всі посідали на свої місця, містер Коллінз отримав нагоду озирнутися навколо й висловити своє захоплення. Його так вразили розміри та оздоблення кімнати, що він заявив: мало не подумав, ніби опинився в маленькому літньому снідальному салоні в Розінґсі. Таке порівняння спершу не надто потішило присутніх; але коли місіс Філіпс дізналася від нього, що таке Розінґс і кому він належить, коли вислухала опис лише однієї з віталень леді Кетрін і почула, що сам лише камінний портал коштував вісімсот фунтів, вона повною мірою відчула силу цього компліменту й навряд чи образилася б навіть на порівняння зі світлицею економки.

Описуючи їй усю велич леді Кетрін та її маєтку, з періодичними відступами на похвалу власній скромній оселі та тим покращенням, яких вона зазнавала, він був приємно зайнятий, аж поки до них не приєдналися джентльмени. Ув особі місіс Філіпс він знайшов надзвичайно уважну слухачку, чия думка про його власну значущість зростала з кожним почутим словом, і яка вже твердо вирішила переказати все це сусідам за першої-ліпшої нагоди.

Для дівчат же, які не могли слухати кузена й не мали чим зайнятися, окрім як мріяти про музичний інструмент та розглядати свої невдалі порцелянові дрібнички на камінній полиці, це очікування здавалося нескінченно довгим. Та зрештою воно скінчилося. Джентльмени увійшли.

Коли містер Вікгем увійшов до кімнати, Елізабет відчула, що ні під час їхньої першої зустрічі, ні в думках після неї, вона анітрохи не перебільшила його привабливість.

Офіцери міліції графства були загалом дуже гідними й вихованими людьми, і найкращі з них тепер були серед гостей; але містер Вікгем настільки перевершував їх усіх зовнішністю, обличчям, поставою й ходою, наскільки вони самі перевершували широколицього, задушливого дядька Філіпса, що, дихаючи портвейном, увійшов слідом за ними до кімнати.

Містер Вікгем був тим щасливцем, до якого майже всі жіночі погляди звернулися одразу; а Елізабет — тією щасливою жінкою, поруч із якою він нарешті сів. Приємність його манер і те, як невимушено він одразу завів розмову — хоч і лише про дощову ніч та ймовірність затяжної негоди, — змусили її відчути, що навіть найзвичайніша, найбуденніша й найзаяложеніша тема може стати цікавою, якщо потрапить до вуст вправного співрозмовника.

Поруч із такими суперниками за жіночу увагу, як містер Вікгем та офіцери, містер Коллінз зовсім губився й ставав майже непомітним. Для молодих леді він справді нічого не важив; але час від часу мав уважну слухачку в особі місіс Філіпс, яка завдяки своїй турботливості щедро постачала йому каву та булочки.

Коли розставили карткові столи, він дістав нагоду віддячити їй за гостинність, погодившись сісти грати у віст.

— Наразі я ще мало знаюся на цій грі, — сказав він, — але буду радий удосконалюватися, адже за мого становища в житті…

Місіс Філіпс була дуже вдячна за його поступливість, але не стала чекати пояснення причин.

Містер Вікгем у віст не грав, і з охочою радістю його прийняли за інший стіл між Елізабет і Лідією. Спочатку здавалося, що Лідія повністю володіє його увагою, бо була надзвичайно балакучою; але, будучи ще й великою любителькою лотерейних білетів, вона швидко захопилася грою, ставками й вигуками з приводу виграшів, що вже не мала часу приділяти увагу комусь одному.

Тож, якщо не зважати на звичайні вимоги гри, містер Вікгем мав достатньо часу для розмови з Елізабет, а вона була більш ніж готова слухати його. Хоча те, що найбільше хотіла почути, вона й не сподівалася дізнатися: історію його знайомства з містером Дарсі. Вона не наважувалася навіть згадати цього джентльмена. Проте її цікавість несподівано була задоволена: містер Вікгем сам заговорив про нього.

Він поцікавився, чи далеко Нетерфілд від Мерітона, а почувши відповідь, нерішуче спитав, як давно містер Дарсі там перебуває.

— Близько місяця, — відповіла Елізабет і, не бажаючи залишати цю тему, додала: — Як я розумію, він володіє дуже великим маєтком у Дербіширі.

— Так, — відповів Вікгем. — Його маєток там справді чудовий. Чистих десять тисяч на рік. І навряд чи ви могли б зустріти когось, хто знав би про це більше за мене, бо я з самого дитинства був особливо тісно пов’язаний із його родиною.

Елізабет не могла приховати здивування.

— Ви й справді маєте право дивуватися, міс Беннет, почувши таке після того, як, певно, помітили, якою холодною була наша зустріч учора. Ви добре знайомі з містером Дарсі?

— Настільки, наскільки мені взагалі хочеться бути з ним знайомою, — гаряче вигукнула Елізабет. — Я провела чотири дні під одним дахом із ним і вважаю його вкрай неприємною людиною.

— Я не маю права висловлювати свою думку, — мовив Вікгем, — щодо того, приємний він чи ні. Я не вправі судити про це. Я знаю його занадто довго і занадто добре, щоб бути безстороннім суддею. Для мене неможливо залишатися об’єктивним. Проте, гадаю, ваша думка про нього загалом багатьох би здивувала, і, можливо, ви не висловлювали б її так різко деінде. Але тут ви в колі своєї родини.

— Запевняю вас, тут я не кажу нічого такого, чого не сказала б у будь-якому домі по сусідству, окрім Нетерфілда. У Гартфордширі його зовсім не люблять. Усі обурені його пихою. Ви не знайдете нікого, хто говорив би про нього більш позитивно, ніж я.

— Не можу сказати, що мені прикро, — мовив Вікгем після короткої паузи, — що він чи будь-яка інша людина не оцінюється вище, ніж заслуговує. Але з ним, гадаю, таке трапляється нечасто. Світ засліплений його багатством і становищем або наляканий його холодною величавістю й бачить у ньому лише те, що він сам дозволяє бачити.

— Навіть за такого поверхового знайомства я б сказала, що він людина важкого характеру.

Вікгем лише похитав головою.

— Цікаво, — мовив він при першій нагоді знову заговорити, — чи надовго він ще залишиться в цих краях?

— Не знаю, — відповіла Елізабет. — Але, коли я була в Нетерфілді, нічого не чула про його від’їзд. Сподіваюся, його присутність поблизу не змінить ваших планів щодо служби в міліції графства?

— О, ні. Не мені тікати від містера Дарсі. Якщо він хоче уникати мене — нехай сам їде. Ми не в дружніх стосунках, і кожна зустріч із ним завдає мені болю, але я не маю жодної причини його уникати, окрім тієї, про яку міг би сказати всьому світові: це глибоке відчуття великої несправедливості й болісний жаль через те, ким він став. Його батько, міс Беннет, покійний містер Дарсі, був одним із найкращих людей, що будь-коли жили, і найвірнішим другом, якого я мав. І я не можу бути в товаристві цього містера Дарсі, щоб тисячі дорогих спогадів не ранили мене до глибини душі. Його поведінка щодо мене була ганебною; але, правду кажучи, я міг би пробачити йому все на світі, окрім того, що він зруйнував мої надії й зганьбив пам’ять свого батька.

Інтерес Елізабет до цієї розмови тільки зростав, і вона слухала його всім серцем; але делікатність теми не дозволяла їй ставити більше запитань.

Містер Вікгем сам перевів розмову на загальніші теми: про Мерітон, околиці, місцеве товариство. Він, здавалося, був дуже задоволений усім, що вже встиг побачити, а про місцевих жителів говорив із м’якою, але цілком зрозумілою галантністю.

— Саме перспектива постійного товариства, і до того ж доброго товариства, — додав він, — була головною причиною, чому я вступив до міліції графства. Я знаю, що це дуже поважний і приємний корпус; а мій друг Денні ще більше спокусив мене своїми розповідями про їхнє нинішнє розташування та ту надзвичайну увагу й чудові знайомства, які подарував їм Мерітон. Зізнаюся, товариство для мене необхідне. Я людина, яка пережила розчарування, і мій дух не витримує самотності. Мені потрібні заняття й спілкування. Військова служба — не те, для чого мене готували, але обставини зробили її для мене прийнятною. Моєю професією мала бути церква — мене виховували саме для цього; і нині я вже мав би дуже вигідний прихід, якби той джентльмен, про якого ми щойно говорили, не втрутився.

— Справді?

— Так. Покійний містер Дарсі заповів мені право на наступне призначення до найкращого приходу, який був у його владі. Він був моїм хрещеним батьком і надзвичайно мене любив. Я не можу належно передати всю його доброту. Він хотів щедро мене забезпечити й був певен, що так і зробив. Але коли той прихід звільнився, його віддали іншому.

— Боже мій! — вигукнула Елізабет. — Але як це могло статися? Як можна було знехтувати його заповітом? Чому ви не звернулися до суду?

— Формулювання заповіту мало таку неточність, що закон не давав мені жодної надії. Людина честі не могла б сумніватися в його намірі, але містер Дарсі вирішив сумніватися — або ж трактувати це як умовну рекомендацію — і заявив, що я втратив право на спадщину через марнотратство, необачність… словом, через будь-що або й ні через що. Безсумнівно лише одне: прихід звільнився два роки тому, саме тоді, коли я досяг віку, щоб його обійняти, і його віддали іншому. І не менш певно, що я не можу дорікнути собі жодним вчинком, який справді заслуговував би на таку втрату. У мене гарячий і нестриманий характер, і, можливо, я інколи занадто відверто висловлював свою думку про нього — і навіть йому самому. Але нічого гіршого я пригадати не можу. Правда в тому, що ми зовсім різні люди, і він мене ненавидить.

— Це жахливо! За таке його слід прилюдно осоромити.

— Колись це станеться, — відповів Вікгем, — але не моїми руками. Поки я пам’ятаю його батька, я ніколи не зможу кинути йому виклик або виставити його на посміх.

Елізабет почала ще більше поважати його за такі почуття й подумала, що в цю мить він здавався їй ще вродливішим.

— Але що, — сказала вона після паузи, — могло бути його мотивом? Що могло спонукати його до такої жорстокості?

— Рішуча й глибока неприязнь до мене — неприязнь, яку я частково можу пояснити ревнощами. Якби покійний містер Дарсі любив мене менше, його син, можливо, терпів би мене краще. Але незвичайна прихильність батька до мене, гадаю, дратувала його ще з ранніх років. Він не мав характеру, щоб зносити таке суперництво, у якому ми опинилися, чи ту перевагу, яку часто віддавали мені.

— Я не думала, що містер Дарсі настільки поганий, — мовила Елізабет. — Хоч я ніколи його не любила, але й не вважала таким лихим. Я гадала, що він просто зневажає всіх людей загалом, але й уявити не могла, що він здатен опуститися до такої зловмисної помсти, такої несправедливості, такої нелюдяності!

Після кількох хвилин роздумів вона додала:

— Я пригадую, як одного разу в Нетерфілді він вихвалявся тим, що ніколи не забуває образ і має нездатний до прощення характер. Його вдача, мабуть, справді жахлива.

— Я краще не говоритиму про це, — відповів Вікгем. — Боюся, що не зможу бути справедливим до нього.

Елізабет знову замислилася, а згодом вигукнула:

— Так поводитися з хрещеником, другом, улюбленцем свого батька!

Вона могла б додати: «Та ще й із таким молодим чоловіком, як ви, чиє обличчя саме по собі свідчить про вашу доброзичливість». Але обмежилася словами:

— І ще й із тим, хто, як ви казали, з дитинства був його товаришем, пов’язаний із ним найтіснішими узами.

— Ми народилися в одній парафії, в межах одного маєтку; більша частина нашої юності минула разом. Ми жили під одним дахом, мали однакові розваги й були під однаковою батьківською опікою. Мій батько починав життя в тій самій професії, яку, як видно, так успішно обрав ваш дядько, містер Філіпс; але він покинув усе, щоб служити покійному містеру Дарсі, і присвятив увесь свій час управлінню маєтком Пемберлі. Містер Дарсі надзвичайно його цінував; вони були близькими й довіреними друзями. Він часто визнавав, що дуже багато завдячує діяльному нагляду мого батька. І коли незадовго до смерті батька містер Дарсі добровільно пообіцяв подбати про мене, я переконаний, що вважав це не лише виявом прихильності до мене, а й боргом вдячності перед ним.

— Як дивно! — вигукнула Елізабет. — Яке безчестя! Дивуюся, як навіть гордість містера Дарсі не змусила його бути справедливим до вас. Хоч би з тієї причини, щоб його гордість не дозволила йому бути нечесним, — бо я не можу назвати це інакше, ніж нечесністю.

— Це й справді дивно, — відповів Вікгем, — адже майже всі його вчинки можна пояснити гордістю; і часто саме гордість була його найкращим порадником. Вона пов’язувала його з чеснотою більше, ніж будь-яке інше почуття. Але ніхто з нас не буває послідовним; і в його поведінці щодо мене діяли сильніші спонуки, ніж навіть гордість.

— Невже така огидна пихатість хоч раз принесла йому користь?

— Так. Вона часто спонукала його бути щедрим і великодушним: легко роздавати гроші, виявляти гостинність, допомагати своїм орендарям і підтримувати бідних. Родинна гордість і синівська гордість — адже він дуже пишається тим, ким був його батько, — ось що змушує його так чинити. Для нього важливо не осоромити свою родину, не втратити тих якостей, за які їх поважають, і не послабити впливу дому Пемберлі. Є в ньому й братня гордість, яка разом із певною братньою любов’ю робить його дуже дбайливим і уважним опікуном своєї сестри. І ви часто почуєте, як його вихваляють як найтурботливішого й найкращого брата.

— А яка дівчина міс Дарсі?

Він похитав головою.

— Хотів би я назвати її люб’язною. Мені боляче говорити недобре про когось із Дарсі, але вона надто схожа на свого брата — дуже, дуже горда. У дитинстві вона була лагідною й приємною, і надзвичайно любила мене; я годинами вигадував для неї розваги. Але тепер вона для мене ніщо. Це вродлива дівчина років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, і, як я чув, дуже добре освічена. Після смерті батька її домівкою став Лондон, де з нею живе одна леді й наглядає за її вихованням.

Після багатьох пауз і спроб перевести розмову на інші теми Елізабет не втрималася й знову повернулася до першої.

— Мене дивує його близькість із містером Бінглі. Як може містер Бінглі, який здається втіленням добродушності і який, я щиро вірю, справді дуже милий, дружити з такою людиною? Як вони можуть ладнати? Ви знаєте містера Бінглі?

— Зовсім ні.

— Він добрий, лагідний, чарівний чоловік. Мабуть він просто не знає, який насправді містер Дарсі.

— Можливо, й не знає. Але містер Дарсі вміє бути приємним, коли захоче. Йому не бракує здібностей. Він може бути чудовим співрозмовником, якщо вважатиме це вартим зусиль. Серед тих, кого він вважає собі рівними за становищем, він зовсім інший, ніж із людьми менш заможними. Гордість ніколи його не покидає; але з багатими він великодушний, справедливий, щирий, розсудливий, честолюбний і, можливо, навіть приємний — якщо зважати на силу багатства й становища.

Незабаром гра у віст закінчилася, і гравці зібралися біля іншого столу. Містер Коллінз зайняв місце між своєю кузиною Елізабет і місіс Філіпс. Остання, як заведено, поцікавилася його успіхами. Вони були не надто блискучими: він програв усе. Але коли місіс Філіпс почала висловлювати співчуття, він із серйозною урочистістю запевнив її, що це зовсім не має значення; що вважає ці гроші сущою дрібницею й просить її не турбуватися.

— Я чудово знаю, мадам, — сказав він, — що коли люди сідають за картковий стіл, вони повинні бути готові до таких випадків. І, на щастя, мої обставини не такі, щоб п’ять шилінгів були для мене чимось важливим. Без сумніву, є багато людей, які не могли б сказати того самого; але, завдяки леді Кетрін де Бург, я стою значно вище за необхідність зважати на такі дрібниці.

Увагу містера Вікгема привернули ці слова, і, кілька хвилин поспостерігавши за містером Коллінзом, він тихо запитав Елізабет, чи її родичі добре знайомі з родиною де Бург.

— Леді Кетрін де Бург, — відповіла Елізабет, — зовсім недавно надала йому прихід. Я майже не знаю, як саме містер Коллінз уперше потрапив їй на очі, але, безперечно, знайомі вони недовго.

— Ви, звісно, знаєте, що леді Кетрін де Бург і леді Енн Дарсі були сестрами; отже, вона тітка містера Дарсі.

— Ні, справді, я цього не знала. Я взагалі нічого не знала про родинні зв’язки леді Кетрін. До позавчорашнього дня я навіть не чула про її існування.

— Її донька, міс де Бург, матиме дуже великий статок, і вважається, що вона та її кузен об’єднають обидва маєтки шлюбом.

Ця звістка змусила Елізабет усміхнутися, коли вона подумала про бідолашну міс Бінглі. Марними, воістину, мусили бути всі її старання, марними й безкорисними — її прихильність до сестри Дарсі й похвали самому Дарсі, якщо він уже був призначений для іншої.

— Містер Коллінз, — сказала вона, — дуже високої думки і про леді Кетрін, і про її доньку; але з деяких подробиць, які він розповідав про її світлість, я підозрюю, що вдячність вводить його в оману, і що, попри те, що вона його покровителька, це пихата й зарозуміла жінка.

— Думаю, це значною мірою правда, — відповів Вікгем. — Я не бачив її багато років, але добре пам’ятаю, що ніколи не любив її, і що манери в неї були владні та зухвалі. Вона має репутацію надзвичайно розумної й кмітливої жінки; але, мені здається, частиною своїх здібностей вона завдячує своєму становищу й багатству, частиною — владному тону, а рештою — гордості свого небожа, який бажає, щоб усі, хто має до нього стосунок, вважалися людьми першого розряду.

Елізабет визнала, що це дуже розсудливе пояснення, і вони продовжили розмову з взаємним задоволенням, аж поки вечеря не поклала край картам і дала іншим леді змогу теж скористатися увагою містера Вікгема.

У гаморі вечері, влаштованої місіс Філіпс, вести справжню розмову було неможливо, але його манери прихилили до нього всіх. Що б він не говорив — усе звучало вдало; що б не робив — усе робив із грацією.

Елізабет поверталася додому з думками, цілком зайнятими ним. Усю дорогу вона могла думати лише про містера Вікгема й про все, що він їй розповів. Але навіть згадати його ім’я їй не випало нагоди, бо ні Лідія, ні містер Коллінз не змовкали ні на мить.

Лідія безупину говорила про лотерейні білети, про рибу, яку програла, і рибу, яку виграла; а містер Коллінз, описуючи люб’язність містера й місіс Філіпс, запевняючи, що зовсім не шкодує про програш у віст, перелічуючи всі страви на вечері й раз у раз побоюючись, чи не тіснить своїх кузин у кареті, мав стільки всього сказати, що ледве встиг висловитися до того, як екіпаж зупинився  перед маєтком Лонгберн.

«Гордість і упередження» Розділ XVII

Наступного дня Елізабет розповіла Джейн усе, що сталося між нею та містером Вікгемом. Джейн слухала з подивом і тривогою: їй важко було повірити, що містер Дарсі міг бути настільки негідним дружби містера Бінглі; але водночас у її природі не було сумніватися в правдивості молодого чоловіка з таким приємним і доброзичливим виглядом, як Вікгем. Уже сама можливість того, що він справді зазнав такої несправедливості, була достатньою, щоб зворушити всі її ніжні почуття; тож їй не залишалося нічого іншого, як добре думати про обох, виправдовувати поведінку кожного й приписувати випадковості чи помилці все те, чого інакше пояснити не могла.

— Напевно, — сказала вона, — обох їх у той чи інший спосіб ввели в оману, і ми навіть не можемо уявити як. Можливо, зацікавлені особи неправдиво представили одного іншому. Словом, нам неможливо здогадатися про причини чи обставини, які могли їх віддалити одне від одного, не покладаючи справжньої провини ні на кого.

— Авжеж, це цілком справедливо, — відповіла Елізабет. — І тепер, люба Джейн, що ти скажеш на захист тих самих «зацікавлених осіб», які, ймовірно, й були причетні до цієї історії? Виправдай і їх теж, інакше нам усе ж доведеться думати погано бодай про когось.

— Смійся скільки хочеш, але твої насмішки не змінять мою думку. Люба Ліззі, тільки подумай, у якому ганебному світлі це виставляє містера Дарсі — так поводитися з улюбленцем свого батька, з тим, кому батько обіцяв забезпечення. Це неможливо. Жодна людина з бодай краплею людяності, жодна людина, яка дорожить своєю честю, не могла б так учинити. Невже його найближчі друзі так жорстоко помиляються в ньому? О, ні!

— Мені набагато легше повірити, що містера Бінглі могли ввести в оману, ніж у те, що містер Вікгем вигадав таку історію про себе, яку розповів мені вчора ввечері: імена, факти, усі подробиці — усе названо без вагань. Якщо це неправда, нехай містер Дарсі її спростує. До того ж у його погляді була правда.

— Це справді важко… і так прикро. Не знаєш, що й думати.

— Перепрошую, але тут якраз дуже добре знаєш, що думати.

Та Джейн могла бути певною лише в одному: якщо містера Бінглі й справді обманули, йому доведеться чимало страждати, коли все це стане відомим.

Розмову, що відбувалася серед кущів у саду, перервала поява саме тих людей, про яких вони щойно говорили: містер Бінглі та його сестри приїхали особисто запросити їх на давно очікуваний бал у Нетерфілді, призначений на наступний вівторок.

Обидві леді були в захваті знову бачити свою любу подругу, вигукували, що минула ціла вічність від їхньої останньої зустрічі, і без кінця питали, чим вона займалася після їхнього розставання. Решті родини вони приділили мало уваги: наскільки могли, уникали місіс Беннет, небагато говорили з Елізабет і зовсім нічого — з іншими. Невдовзі вони знову поїхали, так поспішно підвівшись із місць, що це навіть здивувало їхнього брата, й квапилися геть так, ніби прагнули якомога швидше врятуватися від люб’язностей місіс Беннет.

Перспектива балу в Нетерфілді надзвичайно тішила всіх жінок родини. Місіс Беннет вирішила вважати його компліментом її старшій дочці й була особливо втішена тим, що запрошення приніс особисто сам містер Бінглі, а не просто надіслав офіційну картку.

Джейн уже уявляла собі щасливий вечір у товаристві своїх двох подруг і під увагою їхнього брата; а Елізабет із задоволенням думала про те, як багато танцюватиме з містером Вікгемом і як у погляді та поведінці містера Дарсі знайде підтвердження всьому, що почула.

Щастя, яке передчували Кітті й Лідія, залежало не стільки від якоїсь однієї події чи певної особи; бо хоч кожна з них, так само як і Елізабет, мала намір протанцювати пів вечора з містером Вікгемом, він аж ніяк не був єдиним партнером, який міг би їх задовольнити, бо бал, зрештою, на те і бал, щоб таких партнерів було багато.

І навіть Мері запевнила родину, що зовсім не має нічого проти.

— Поки ранки залишаються в моєму розпорядженні, — сказала вона, — цього мені досить. Я не вважаю жертвою іноді брати участь у вечірніх розвагах. Суспільство має свої права на кожного з нас; і я належу до тих, хто вважає час для відпочинку й веселощів необхідним для всіх.

Елізабет була в такому піднесеному настрої через майбутній бал, що, хоч зазвичай і не говорила без потреби з містером Коллінзом, усе ж не втрималася й запитала, чи має він намір прийняти запрошення містера Бінглі, і якщо так — чи вважатиме пристойним узяти участь у танцях. Вона була дещо здивована, виявивши, що в нього немає жодних сумнівів із цього приводу і що він зовсім не боїться осуду ані архієпископа, ані леді Кетрін де Бург за те, що зважиться танцювати.

— Запевняю вас, — сказав він, — я аж ніяк не вважаю, що бал такого роду, влаштований молодим чоловіком із добрим ім’ям для поважного товариства, може мати бодай якусь шкідливу схильність. І я настільки далекий від того, щоб заперечувати проти танців, що сподіваюся бути вшанованим честю танцювати протягом вечора з усіма моїми чарівними кузинами. І користуюся цією нагодою, щоб особливо просити вас, міс Елізабет, подарувати мені перші два танці; сподіваюся, моя кузина Джейн пояснить цю перевагу належною причиною й не сприйме її як неповагу до себе.

— Поки я можу розпоряджатися своїми ранками, — зауважила вона, — цього цілком достатньо. Не думаю, що це така вже велика жертва — час від часу приєднуватися до вечірніх зібрань. Суспільство має права на кожного з нас; і я зараховую себе до тих, хто вважає хвилини відпочинку та розваг корисними й бажаними для будь-кого.

Елізабет була в такому піднесеному настрої через майбутній бал, що, хоч зазвичай і не говорила без потреби з містером Коллінзом, усе ж не втрималася й запитала, чи має він намір прийняти запрошення містера Бінглі, і якщо так — чи вважатиме пристойним узяти участь у танцях. Вона була дещо здивована, виявивши, що в нього немає жодних сумнівів із цього приводу і що він зовсім не боїться осуду ані архієпископа, ані леді Кетрін де Бург за те, що зважиться танцювати.

— Запевняю вас, — сказав він, — я аж ніяк не вважаю, що бал, влаштований молодим чоловіком із добрим ім’ям для поважного товариства, може мати бодай якусь шкідливу схильність. І я настільки далекий від того, щоб заперечувати проти танців, що сподіваюся бути вшанованим честю танцювати протягом вечора з усіма моїми чарівними кузинами. І користуюся цією нагодою, щоб особливо просити вас, міс Елізабет, подарувати мені перші два танці; сподіваюся, моя кузина Джейн пояснить цю перевагу належною причиною й не сприйме її як неповагу до себе.

— Запевняю вас, я в жодному разі не вважаю, — мовив він, — що подібний бал, влаштований порядним молодим чоловіком для поважного товариства, може мати бодай якийсь згубний вплив. Я настільки далекий від того, щоб заперечувати проти танців, що сподіваюся мати честь бути запрошеним на танець усіма моїми чарівними кузинами протягом вечора; і я користуюся цією нагодою, міс Елізабет, аби просити вашої руки саме на перші два танці. Сподіваюся, моя кузина Джейн витлумачить цю перевагу правильно і не побачить у цьому жодної неповаги до себе.

Елізабет відчула, що потрапила у власну пастку. Вона твердо намірилася пообіцяти ці самі танці Вікгему, і раптом отримати замість нього містера Коллінза! Її грайливість ще ніколи не вилазила їй боком так недоречно. Проте зарадити цьому було неможливо. Щастя містера Вікгема та її власне мимоволі відкладалося на трохи пізніше, тож пропозицію містера Коллінза довелося прийняти з якомога люб’язнішим виглядом. Його галантність не принесла їй жодного задоволення, ба більше — навіяла тривожні думки. Саме в цю мить її вперше осінило, що серед усіх сестер саме її обрали як гідну стати господинею Гансфордського парафіяльного будинку і сідати за стіл для кадрилі в Розінгсі, коли там бракуватиме поважніших гостей. Цей здогад невдовзі переріс у впевненість, коли вона помітила його дедалі пильнішу увагу до своєї персони й почула часті спроби зробити комплімент її розуму та жвавості. І хоча такий ефект від власних чарів більше приголомшив її, ніж порадував, невдовзі й мати дала їй зрозуміти, що перспектива цього шлюбу викликає у неї надзвичайне схвалення. Елізабет, однак, вирішила вдати, ніби не зрозуміла натяку, чудово усвідомлюючи, що будь-яка відповідь призведе до серйозної суперечки. Містер Коллінз міг ніколи й не освідчитися, а доки цього не сталося, не було сенсу сваритися через нього.

Якби не потреба готуватися до балу в Нетерфілді та без упину обговорювати його, молодші міс Беннет опинилися б у жалюгідному становищі; адже від дня отримання запрошення і до самого дня балу дощі лили такою суцільною стіною, що дівчата жодного разу не змогли дійти до Мерітона. Не було можливості відвідати ні тітку, ні офіцерів, ні пополювати за новинами; навіть стрічки у вигляді троянд для бальних черевичків довелося замовляти через треті руки.

Навіть для терплячої Елізабет така погода стала неабияким випробуванням, адже вона повністю призупинила розвиток її знайомства з містером Вікгемом; і лише думка про бал у вівторок допомагала Кітті та Лідії якось перетерпіти цю п’ятницю, суботу, неділю та понеділок.

«Гордість і упередження» Розділ XVIII

Елізабет увійшла до вітальні в Нетерфілді й марно шукала містера Вікгема серед гурту офіцерів у червоних мундирах. Думка про те, що його може там не бути, жодного разу не спадала їй на думку. Впевненість у зустрічі з ним не була затьмарена жодними спогадами, які цілком могли б її насторожити. Вона вдяглася з більшою, ніж зазвичай, ретельністю й приготувалася до вечора в найкращому настрої, сподіваючись остаточно підкорити ту частину його серця, що ще залишалася непідвладною, і вірячи, що це цілком можливо зробити за один вечір.

Але вмить її охопила жахлива підозра: а що, коли його навмисне не запросили на догоду містерові Дарсі? І хоч справа була не зовсім у цьому, факт його відсутності підтвердив його друг, містер Денні, до якого Лідія нетерпляче звернулася. Він сказав, що Вікгем був змушений напередодні поїхати до міста у справах і ще не повернувся, а потім із багатозначною усмішкою додав:

— Не думаю, що його справи покликали б його саме тепер, якби він не хотів уникнути одного певного джентльмена, який тут присутній.

Ці слова, хоч і не почуті Лідією, не вислизнули від Елізабет. І, оскільки вони переконали її, що Дарсі винен у відсутності Вікгема не менше, ніж якби її перша здогадка була правдивою, її роздратування проти нього, загострене ще й негайним розчаруванням, стало таким сильним, що вона ледве могла відповідати з бодай мінімальною ввічливістю на його чемні запитання, з якими він невдовзі підійшов до неї.

Бути уважною, стриманою чи терплячою до Дарсі — означало б зрадити Вікгема. Вона твердо вирішила уникати будь-якої розмови з ним і відвернулася з таким поганим настроєм, який не змогла цілком приховати навіть у розмові з містером Бінглі, чия сліпа прихильність до друга лише дратувала її.

Та Елізабет не була створена для довгого невдоволення. Хоч усі її власні надії на цей вечір зруйнувалися, це не могло надовго зіпсувати їй настрій. Розповівши всі свої прикрощі Шарлотті Лукас, якої не бачила вже тиждень, вона невдовзі змогла добровільно перевести розмову на дивацтва свого кузена й звернути на нього особливу увагу подруги.

Однак перші два танці знову принесли їй страждання: це були танці справжнього приниження. Містер Коллінз, незграбний і поважний, більше вибачався, ніж танцював, часто помилявся в рухах, навіть не помічаючи цього, і завдав їй усього того сорому й муки, які тільки може завдати неприємний партнер за два танці.

Мить, коли вона нарешті звільнилася від нього, здалася їй справжнім блаженством.

Наступний танець вона танцювала з офіцером і мала втіху говорити про Вікгема та чути, що його всі без винятку люблять. Коли ці танці закінчилися, вона повернулася до Шарлотти Лукас і розмовляла з нею, аж раптом несподівано почула, як до неї звернувся містер Дарсі. Його прохання подарувати йому танець так приголомшило її, що, сама не усвідомлюючи, що робить, вона погодилася. Він одразу відійшов, а вона залишилася докоряти собі за брак самовладання. Шарлотта намагалася її втішити.

— Не переймайся! Ти побачиш, що він досить приємний.

— Боронь Боже! Це було б найбільшим нещастям! Знайти приємним чоловіка, якого твердо вирішила ненавидіти! Не бажай мені такого лиха.

Коли танці знову почалися й Дарсі підійшов, щоб повести її, Шарлотта, нахилившись до неї, пошепки застерегла:

— Не будь дурненькою. Не дозволяй своїй прихильності до Вікгема зробити тебе неприємною в очах людини, яка удесятеро значніша за нього.

Елізабет нічого не відповіла й зайняла своє місце в танці, дивуючись тій честі, якої, здавалося, досягла, стоячи навпроти містера Дарсі, й читаючи на обличчях сусідів таке саме здивування. Деякий час вони стояли мовчки. Вона вже почала думати, що це мовчання триватиме всі два танці, і спершу була рішуче налаштована не порушувати його; але потім їй спало на думку, що для її партнера це буде ще більшим покаранням, якщо змусити його говорити, і вона кинула кілька зауваг про танець.

Він відповів і знову замовк. Після кількох хвилин паузи вона вдруге звернулася до нього:

— Тепер ваша черга щось сказати, містере Дарсі. Я вже заговорила про танець, а ви мали б зауважити щось про розмір кімнати чи кількість пар.

Він усміхнувся й запевнив її, що скаже все, що вона забажає.

— Добре, ця відповідь поки згодиться. Можливо, трохи згодом я скажу, що приватні бали значно приємніші за публічні; але зараз ми можемо помовчати.

— То ви розмовляєте за правилами, коли танцюєте?

— Іноді. Знаєте, треба хоч трохи говорити. Було б дивно мовчати цілих пів години; і все ж, задля зручності деяких людей, розмову слід би влаштовувати так, щоб їм доводилося говорити якомога менше.

— Ви зараз керуєтеся власними почуттями чи думаєте, що догоджаєте моїм?

— І тим, і тим, — лукаво відповіла Елізабет. — Бо я завжди помічала велику схожість у нашому способі мислення. Ми обоє нетовариські, мовчазні й неохоче говоримо, якщо не сподіваємося сказати щось таке, що вразить усю залу й увійде в пам’ять нащадків, мов прислів’я.

— Це аж ніяк не надто точний портрет вашого характеру, — сказав він. — Наскільки це стосується мене, не беруся судити. Ви, очевидно, вважаєте його правдивим.

— Я не можу сама оцінювати власні здібності.

Дарсі не відповів, і вони знову мовчали, доки не завершили фігуру танцю. Тоді він запитав, чи вона та її сестри часто ходять до Мерітона пішки.

Вона відповіла ствердно і, не втримавшись від спокуси, додала:

— Коли ви зустріли нас там кілька днів тому, ми якраз завели нове знайомство.

Ефект був миттєвий. Його обличчя вкрила ще глибша тінь гордовитості, але він не сказав ні слова; а Елізабет, хоч і дорікнула собі за власну слабкість, не змогла продовжити. Нарешті Дарсі заговорив і з помітною стриманістю мовив:

— Містер Вікгем наділений такими приємними манерами, що вони безсумнівно допомагають йому легко здобувати друзів; але чи однаково добре він уміє їх зберігати —це вже інша справа.

— Йому просто не пощастило втратити вашу дружбу, — з наголосом відповіла Елізабет, — і наслідки цього він, імовірно, відчуватиме все життя.

Дарсі нічого не відповів і, здавалося, хотів змінити тему. Саме в цю мить до них підійшов сер Вільям Лукас, маючи намір пройти через танцювальний ряд до іншого кінця зали; але, помітивши містера Дарсі, зупинився й, уклонившись із особливою ввічливістю, почав вихваляти його танець і партнерку.

— Я надзвичайно задоволений, любий сер! Такого вишуканого танцю нечасто доводиться бачити. Цілком очевидно, що ви належите до найвищого товариства. Дозвольте мені також сказати, що ваша чарівна партнерка вам анітрохи не поступається. І я сподіваюся мати щастя бачити це ще не раз, особливо коли відбудеться ще одна дуже бажана подія, люба міс Елайзо, — тут він кинув погляд на її сестру та містера Бінглі. Які тоді посиплються вітання! Я звертаюся до містера Дарсі… але не хочу вас затримувати, сер. Ви навряд чи подякуєте мені за те, що я відриваю вас від чарівної бесіди з цією молодою леді, чиї ясні очі вже дорікають мені.

Останню частину цієї промови Дарсі ледве почув; але натяк сера Вільяма на його друга, здається, вразив його. Він дуже серйозно глянув у бік Бінглі та Джейн, які танцювали разом. Та швидко опанував себе, повернувся до Елізабет і сказав:

— Переривання сера Вільяма змусило мене забути, про що ми говорили.

— Мені здається, ми взагалі не говорили, — відповіла Елізабет. — Сер Вільям не міг би перервати двох людей у цій залі, яким було б менше що сказати одне одному. Ми вже випробували два чи три сюжети без жодного успіху, і я не уявляю, про що говоритимемо далі.

— А що ви скажете про книжки? — запитав він із усмішкою.

— Книжки? О, ні! Я впевнена, ми ніколи не читаємо одне й те саме — або ж не з однаковими почуттями.

— Шкода, що ви так думаєте; але якщо це так, то принаймні нам не бракуватиме тем для розмови. Ми могли б порівнювати свої різні думки.

— Ні, я не можу говорити про книжки в бальній залі; моя голова тут завжди зайнята чимось іншим.

— Отже, у таких місцях вас завжди захоплює теперішня мить? — запитав він із недовірливим поглядом.

— Так, завжди, — відповіла вона, сама не розуміючи, що каже; бо думки її вже давно були далеко від теми. І це стало очевидним, коли вона раптом вигукнула: — Я пригадую, як одного разу чула від вас, містере Дарсі, що ви майже ніколи не прощаєте, і що ваша образа, якщо вже виникла, є нездоланною. Напевно, ви дуже обережні, щоб не допустити її появи?

— Так, — твердо відповів він.

— І ніколи не дозволяєте упередженню засліпити вас?

— Сподіваюся, що ні.

— Тим, хто ніколи не змінює своєї думки, особливо важливо з самого початку бути певними в правильності своїх суджень.

— Чи можу я запитати, до чого ведуть ці питання?

— Лише до кращого розуміння вашого характеру, — відповіла вона, намагаючись позбутися своєї серйозності. — Я намагаюся вас розгадати.

— І яких успіхів ви досягли?

Вона похитала головою.

— Жодних. Я чую про вас такі різні розповіді, що це мене надзвичайно бентежить.

— Легко можу повірити, — серйозно відповів він, — що чутки про мене можуть дуже відрізнятися. І я хотів би, міс Беннет, щоб ви не бралися змальовувати мій характер саме зараз, бо є підстави побоюватися, що такий портрет не зробить честі ні вам, ні мені.

— Але якщо я не змалюю вас тепер, можливо, іншої нагоди вже не матиму.

— Я аж ніяк не хотів би позбавляти вас будь-якої приємності, — холодно відповів він.

Вона більше нічого не сказала, і вони мовчки завершили танець і розійшлися — обоє незадоволені, хоч і не однаковою мірою. Бо в душі Дарсі вже жило досить сильне почуття до неї, яке невдовзі допомогло йому пробачити її й спрямувати весь свій гнів проти іншої людини.

Вони розлучилися ненадовго, коли до Елізабет підійшла міс Бінглі й, із виразом чемної зневаги, звернулася до неї:

— Отже, міс Елайзо, я чула, ви просто в захваті від Джорджа Вікгема? Ваша сестра говорила зі мною про нього й засипала мене питаннями; і я бачу, що молодий чоловік забув повідомити вам серед усіх своїх одкровень, що він син старого Вікгема, управителя покійного містера Дарсі. Проте, як подруга, дозволю собі порадити вам не вірити беззастережно всім його словам. Бо його розповіді про те, що містер Дарсі нібито погано з ним поводився, — цілковита неправда. Навпаки, містер Дарсі завжди був надзвичайно добрим до нього, тоді як Джордж Вікгем поводився з містером Дарсі найганебнішим чином. Подробиць я не знаю, але добре знаю одне: містер Дарсі анітрохи не винен; він не може навіть чути імені Джорджа Вікгема. І хоч мій брат вважав, що не може не запросити його разом з іншими офіцерами, він був надзвичайно радий дізнатися, що той сам відмовився від запрошення. Уже сам факт його появи в цих краях — неймовірна зухвалість. І я дивуюся, як він узагалі на це наважився. Мені дуже шкода, міс Елайзо,, що вам довелось дізнатися про гріхи вашого улюбленця, але зважаючи на його походження, годі було чекати кращого.

— Виходить, за вашими словами, його провина та його походження — це одне й те саме, — сердито відповіла Елізабет. — Бо я чула, як ви звинувачуєте його лише в тому, що він син управителя (дворецького) містера Дарсі; і, запевняю вас, про це він сам мені сказав.

— Перепрошую, — відповіла міс Бінглі, відвертаючись із насмішкуватою посмішкою. — Вибачте за моє втручання; я мала добрі наміри.

— Нахабна дівчина! — подумала Елізабет. — Ти дуже помиляєшся, якщо сподіваєшся вплинути на мене таким дріб’язковим нападом. Я бачу в цьому лише твоє навмисне невігластво й злобу містера Дарсі.

Потім Елізабет знайшла свою старшу сестру, яка обіцяла розпитати Бінглі про цю справу. Джейн зустріла її з такою лагідною усмішкою, з таким щасливим сяйвом на обличчі, що цього було досить, аби зрозуміти, наскільки задоволена вона подіями вечора. Елізабет відразу вгадала її почуття; і в ту мить турбота про Вікгема, обурення на його ворогів і все інше поступилися перед надією, що Джейн незабаром щасливо вийде заміж..

— Я хочу знати, — сказала вона, усміхаючись не менш тепло, ніж сестра, — що ти дізналася про містера Вікгема. Хоча, можливо, ти була надто приємно зайнята спілкуванням із містером Бінглі, щоб думати про когось третього; у такому разі можеш бути певна мого прощення.

— Ні, — відповіла Джейн, — я не забула про нього. Але не можу сказати тобі нічого втішного. Містер Бінґлі не знає всієї його історії і зовсім не обізнаний з обставинами, які найбільше образили містера Дарсі; проте він ручається за порядність, чесність та шляхетність свого друга й абсолютно переконаний, що містер Вікгем заслужив значно менше уваги від містера Дарсі, ніж отримав. І мені прикро це казати, але, за його словами, як і за словами його сестри, містер Вікгем — людина зовсім не порядна. Боюся, він повівся вкрай нерозважливо й заслужив на те, щоб утратити прихильність містера Дарсі.

— Містер Бінглі ж навіть не знає Вікгема особисто.

— Ні, він побачив його вперше лише того ранку в Мерітоні.

— Отже, усе це він почув від самого містера Дарсі. Що й треба було довести. Ну а що він каже про парафію?

— Він не дуже добре пам’ятає всі подробиці, хоч чув їх від Дарсі не раз, але, здається, вважає, що той прихід був залишений йому лише за певних умов, указаних у заповіті.

— Я нітрохи не сумніваюся в щирості містера Бінґлі, — палко мовила Елізабет, — але ти вже вибач мені, що я не можу вірити одним лише запевненням. Містер Бінґлі, безперечно, дуже вміло захищав свого друга; проте, оскільки він не знає багатьох деталей цієї історії, а решту дізнався від самого цього друга, я дозволю собі й надалі залишатися при своїй думці про обох джентльменів.

Після цього вона перевела розмову на приємнішу для обох тему, де між ними не могло бути жодної розбіжності в почуттях. Елізабет із задоволенням слухала щасливі, хоч і скромні, надії Джейн щодо прихильності Бінглі й робила все, що могла, щоб зміцнити її впевненість. Коли до них приєднався сам містер Бінглі, Елізабет відійшла до міс Лукас. Вона ледве встигла відповісти на її запитання про останнього партнера, як до них підбіг містер Коллінз і з великим захватом повідомив, що щойно зробив надзвичайно важливе відкриття.

— Я з’ясував, — промовив він, — завдяки дивовижному збігу обставин, що в цій залі присутній близький родич моєї покровительки! Я випадково почув, як цей джентльмен згадав у розмові з юною леді, яка є господаркою цього дому, імена своєї кузини міс де Бурґ та її матінки, леді Кетрін. Як дивно часом усе складається! Хто б міг подумати, що я зустріну — можливо — племінника леді Кетрін де Бурґ на цьому зібранні! Я безмежно вдячний, що це відкриття зроблено вчасно, аби я міг засвідчити йому свою повагу, що я зараз і зроблю. Сподіваюся, він вибачить мені, що я не зробив цього раніше. Моє цілковите незнання цього зв’язку має бути мені виправданням.

— Ви ж не збираєтеся самі представитися містерові Дарсі? — вигукнула Елізабет.

— Саме так і зроблю, — відповів він. — Я благатиму його вибачити мені, що не зробив цього раніше. Я переконаний, що він племінник леді Кетрін. У моїх силах буде запевнити його, що її милість почувалася надзвичайно добре ще рівно тиждень тому.

Елізабет усіляко намагалася відрадити його від цього наміру, запевняючи, що містер Дарсі визнає таке звернення без попереднього відрекомендування скоріше за зухвале панібратство, ніж за комплімент його тітці; що в цьому немає жодної потреби з обох боків, а якщо така потреба й виникне, то розпочати знайомство має містер Дарсі як людина, що посідає вище становище у суспільстві. Містер Коллінз вислухав її з рішучим виглядом особи, яка твердо намірилася чинити за власним уподобанням, і, коли вона замовкла, відповів так:

— Моя люба міс Елізабет, я надзвичайно високо ціную вашу думку у всьому, що належить до меж вашого розуміння, проте дозвольте зауважити: між усталеними світськими звичаями й тими правилами, які керують духовенством, існує велика різниця. Бо, дозвольте мені сказати, я вважаю священницький сан рівним за гідністю найвищим званням у королівстві — за умови, звісно, належної скромності в поведінці. Отже, ви мусите дозволити мені цього разу слухатися веління совісті, яке підказує мені виконати те, що я вважаю своїм обов’язком. Пробачте мені, що я не скористався вашою порадою, яка в будь-якій іншій справі слугувала б мені незмінним дороговказом; проте в цьому конкретному випадку я вважаю себе — завдяки освіті та постійним студіям — більш здатним розсудити, що є правильним, ніж така юна леді, як ви.

І, низько вклонившись, він залишив її та рушив просто до містера Дарсі. Елізабет з тривогою стежила за цією сценою й з нетерпінням чекала, як той прийме його залицяння. Здивування Дарсі від такого несподіваного звернення було більш ніж очевидним. Її кузен почав свою промову з урочистого поклону, і хоча вона не могла розчути жодного слова, їй здавалося, ніби вона чує все: з руху його губ вона вгадувала слова «вибачення», «Гансфорд» і «леді Кетрін де Бур». Їй було прикро бачити, як він виставляє себе на посміховисько перед таким недостойним чоловіком.

Містер Дарсі дивився на нього з неприхованим подивом; а коли містер Коллінз нарешті дав йому змогу відповісти, той відказав із холодною ввічливістю. Проте це анітрохи не знеохотило містера Коллінза — він заговорив знову. І що довшою ставала його друга промова, то помітнішим робилося презирство Дарсі. Наостанок той лише ледь кивнув йому й відійшов убік. Тоді містер Коллінз повернувся до Елізабет.

— Запевняю вас, у мене немає жодної причини бути незадоволеним прийомом, — сказав він. — Містер Дарсі, здається, був дуже втішений моєю увагою. Він відповів мені з найбільшою чемністю і навіть зробив мені комплімент, сказавши, що настільки високо цінує проникливість леді Кетрін, що певен: вона ніколи не обдарує своєю ласкою недостойну людину. Надзвичайно шляхетна думка! Загалом я дуже задоволений ним.

Оскільки тепер Елізабет уже не мала жодної власної мети, вона майже цілком зосередила свою увагу на сестрі та містері Бінґлі. Її спостереження породили такий ланцюг приємних думок, що вона почувалася майже так само щасливою, як і Джейн. У своїй уяві вона вже бачила сестру господинею цього самого дому, щасливою в тому подружньому блаженстві, яке може дати лише справжнє кохання. І навіть відчувала, що за таких обставин зможе примусити себе полюбити двох сестер Бінґлі.

Вона ясно бачила, що думки її матері йдуть тим самим шляхом, і вирішила триматися від неї подалі, аби не почути зайвого. Тож, коли всі сіли вечеряти, їй здалося справжнім нещастям, що їх посадили зовсім поруч. І яке ж це було для неї роздратування — виявити, що мати відверто й голосно розмовляє з леді Лукас лише про одне: про свою певність, що Джейн незабаром вийде заміж за містера Бінґлі.

Ця тема, здавалося, окриляла місіс Беннет, і вона невтомно перелічувала всі переваги такого шлюбу. Те, що він такий чарівний молодий чоловік, та ще й такий багатий, і живе всього за три милі від них, — це були перші причини для її захвату. А ще як приємно було думати, що обидві його сестри так люблять Джейн і, безперечно, прагнуть цього союзу не менше, ніж вона сама. До того ж це відкривало чудові перспективи для молодших дочок: адже шлюб Джейн із таким багатим чоловіком міг познайомити їх із іншими заможними кавалерами. І нарешті, як приємно в її віці перекласти турботу про незаміжніх дочок на плечі старшої сестри, щоб самій не бути зобов’язаною так часто виїжджати в товариство.

Марно Елізабет намагалася стримати матір або переконати її говорити тихіше. На свій невимовний сором вона помітила, що значну частину цієї розмови почув містер Дарсі, який сидів навпроти. Але мати лише дорікнула їй за безглуздя.

— Та хто такий для мене цей містер Дарсі, скажи на милість, щоб я його боялася? Ми йому нічим не зобов’язані, щоб стежити за кожним словом!

— Ради Бога, мамо, тихіше! — благала Елізабет. — Яка вам користь із того, що ви образите містера Дарсі? Так ви точно не заслужите прихильності його друга.

Та ніщо не могло вплинути на місіс Беннет. Вона й далі говорила тим самим виразним тоном. Елізабет червоніла знову й знову від сорому й досади. Вона не могла втриматися, щоб час від часу не кинути погляд на містера Дарсі, і кожен цей погляд лише підтверджував її побоювання. Хоч він і не завжди дивився на її матір, вона була певна: його увага невідривно зосереджена саме там. Вираз його обличчя поступово змінювався — від обурливого презирства до стриманої, холодної серйозності.

Нарешті місіс Беннет замовкла, і леді Лукас, яка вже давно позіхала, слухаючи про радощі, що навряд чи коли-небудь випадуть їй самій, змогла втішитися холодною шинкою та курятиною. Елізабет почала було заспокоюватися. Але спокій тривав недовго: після вечері заговорили про спів, і вона з жахом побачила, як Мері, після зовсім незначних умовлянь, уже готується потішити товариство своїм виступом. Скільки ж красномовних поглядів і мовчазних благань кидала їй Елізабет, намагаючись цьому завадити — та все марно. Мері не розуміла натяків; для неї така нагода показати себе була справжнім щастям, і вона заспівала.

Елізабет дивилася на неї з болісним хвилюванням і з нестерпним нетерпінням чекала кінця кожної строфи. Але її надії були жорстоко зруйновані: щойно Мері, почувши подяки за стілом і натяк, що її, можливо, попросять заспівати ще, витримала півхвилинну паузу — і почала нову пісню.

Голос у Мері був надто слабкий для такого виступу, а манера — манірна й неприродна. Елізабет була в розпачі. Вона глянула на Джейн — та спокійно розмовляла з Бінґлі. Подивилася на його сестер і побачила, як ті перезираються з насмішкуватими усмішками, кидаючи погляди на Дарсі, який, однак, залишався непроникно серйозним.

Тоді вона звернулася поглядом до батька, благаючи його втрутитися, щоб Мері не співала всю ніч. Він зрозумів натяк і, коли Мері закінчила свою другу пісню, голосно мовив:

— Цього цілком досить, дитино. Ти вже досить довго нас тішила. Дай тепер іншим молодим леді можливість показати себе.

Мері, хоч і вдала, ніби не почула батькових слів, була помітно збентежена. Елізабет, якій було шкода і сестру, і прикро за таку батькову прямоту, занепокоїлася, що її власне втручання не принесло жодної користі. Тим часом присутні почали шукати інших охочих виступити.

— Якби я, — озвався містер Коллінз, — мав таке щастя і вмів співати, я б із величезним задоволенням порадував товариство якоюсь арією. Адже я вважаю музику вельми безневинною розвагою, яка цілком сумісна із саном духовного пастиря. Проте я зовсім не стверджую, що ми маємо право присвячувати музиці занадто багато часу, бо існують, безперечно, й інші обов’язки, що потребують нашої уваги. Ректор парафії має безліч справ. По-перше, він повинен укласти таку угоду про десятину, яка була б вигідною для нього самого і не обтяжливою для його покровителя. Він має сам писати свої проповіді; а час, що залишається, буде аж ніяк не зайвим для виконання парафіяльних обов’язків, а також для догляду та благоустрою своєї оселі, яку він зобов’язаний зробити якомога затишнішою, і жодні виправдання тут не приймаються. І я аж ніяк не вважаю дрібницею те, що священик повинен бути уважним і привітним до всіх, а особливо до тих, кому він завдячує своїм становищем. Я не можу звільнити його від цього обов’язку; і не міг би добре думати про людину, яка знехтувала б нагодою виявити свою пошану до будь-кого, пов’язаного з родиною.

І, вклонившись містеру Дарсі, він завершив свою промову, виголошену так голосно, що її почула добра половина зали. Багато хто витріщався, багато хто усміхався; але ніхто не був більш розважений, ніж сам містер Беннет, тоді як його дружина цілком серйозно похвалила містера Коллінза за такі розсудливі слова і, схилившись до леді Лукас, напівпошепки зауважила, що це напрочуд розумний і добрий молодий чоловік.

Елізабет здавалося, що якби її родина навмисно змовилася виставити себе на посміховисько протягом цього вечора, вони не могли б зіграти свої ролі ані з більшою завзятістю, ані з більшим успіхом. І вона була рада бодай тому, що деякі з цих сцен залишилися поза увагою Бінґлі та її сестри, і що його натура не була такою, аби надто болісно перейматися тим безглуздям, свідком якого він усе ж мусив стати. Але те, що його дві сестри та містер Дарсі отримали стільки приводів для глузування з її родичів, було досить прикро; і вона не могла вирішити, що було нестерпніше — мовчазна зневага джентльмена чи зухвалі усмішки дам.

Решта вечора принесла їй мало втіхи. Її дошкуляв містер Коллінз, який із надзвичайною впертістю весь час залишався поруч. І хоч йому не вдалося переконати її танцювати з ним знову, він позбавив її можливості танцювати з кимось іншим. Марно вона благала його запросити когось іншого й навіть пропонувала познайомити його з будь-якою молодою леді в залі. Але він запевнив її, що до танців цілком байдужий; що його головна мета — своєю делікатною увагою заслужити її прихильність; і тому він вважає своїм обов’язком залишатися біля неї весь вечір. Сперечатися з таким наміром було марно. Найбільшим полегшенням для неї стала її подруга міс Лукас, яка часто приєднувалася до них і з добродушності брала розмову з містером Коллінзом на себе.

Принаймні вона була позбавлена подальшої уваги містера Дарсі: хоча він нерідко стояв зовсім близько, не зайнятий нічим, він жодного разу не підійшов достатньо близько, щоб заговорити. Елізабет вважала це ймовірним наслідком своїх натяків про містера Вікгема і навіть раділа цьому.

Родина з Лонгборна покидала бал останньою. Через хитрий маневр місіс Беннет їм довелося чекати карету ще з чверть години після того, як усі гості вже роз’їхалися. Це дало їм змогу побачити, з яким полегшенням дехто з господарів чекав їхнього від’їзду.

Місіс Герст та її сестра заледве відкривали рота, хіба що для того, аби поскаржитися на втому, і вочевидь згорали від нетерпіння залишитися нарешті в домі самим. Вони відбивали будь-яку спробу місіс Беннет зав’язати розмову, через що на все товариство найшла така нудьга, яку мало розраджували довгі промови містера Коллінза, що без кінця розсипався в компліментах містеру Бінґлі та його сестрам з приводу вишуканості їхнього прийому, а також гостинності й чемності, які вирізняли їхню поведінку з гостями.

Дарсі не казав узагалі нічого. Містер Беннет у такому ж мовчанні насолоджувався цією сценою. Містер Бінґлі та Джейн стояли трохи осторонь від решти й розмовляли тільки між собою. Елізабет зберігала таку ж стійку мовчанку, як місіс Герст чи міс Бінґлі; і навіть Лідія була занадто втомленою, щоб спромогтися на щось більше, ніж періодичний вигук: «Боже, як я втомилася!», що супроводжувався несамовитим позіханням.

Коли нарешті вони піднялися, аби відкланятися, місіс Беннет із настійливою чемністю висловила сподівання незабаром побачити всю родину в Лонгборні. Особливо ревно вона запевняла містера Бінґлі, яким щасливим він їх зробить, якщо завітає на сімейний обід у будь-який час, без жодних церемоній та офіційних запрошень. Бінґлі пообіцяв скористатися першою-ліпшою нагодою нанести візит одразу після повернення з Лондона, куди був змушений поїхати наступного дня на короткий час.

Місіс Беннет була абсолютно задоволена. Вона залишала цей дім у приємному переконанні, що, з урахуванням необхідного часу на підготовку шлюбних контрактів, купівлю нових екіпажів та весільного вбрання, вона безсумнівно побачить свою дочку господаркою Нетерфілда вже за якісь три-чотири місяці. Про заміжжя іншої дочки з містером Коллінзом вона думала з такою ж упевненістю і зі значним — хоч і не таким великим — задоволенням. Елізабет була найменш любимою дитиною серед усіх її дітей; і хоча цей чоловік і ця партія були цілком хорошими для неї, цінність обох блідла порівняно з містером Бінґлі та Нетерфілдом.

«Гордість і упередження» Розділ XIX

Наступний день відкрив у Лонгборні нову сцену. Містер Коллінз урочисто зробив свою пропозицію. Вирішивши не зволікати, бо його відпустка тривала лише до наступної суботи, і не маючи жодної сором’язливості, яка могла б хоч трохи збентежити його в таку мить, він узявся до справи з усією впорядкованістю та з дотриманням усіх церемоній, які, на його думку, становили належну частину такого діла.

Незабаром після сніданку, заставши місіс Беннет, Елізабет і одну з молодших дочок разом, він звернувся до матері такими словами:

— Чи можу я, мадам, сподіватися на вашу прихильність до вашої чарівної дочки Елізабет, коли проситиму честі приватної розмови з нею цього ранку?

Перш ніж Елізабет встигла зробити щось більше, ніж почервоніти від подиву, місіс Беннет миттю відповіла:

— О, любий мій! Авжеж, звісно! Я певна, Ліззі буде дуже рада — певна, вона не матиме жодних заперечень. Ходімо, Кітті, ти потрібна мені нагорі.

І, зібравши своє шитво, вона вже поспішала вийти, коли Елізабет вигукнула:

— Матусю, не йдіть! Прошу вас, не йдіть. Містер Коллінз мусить мене вибачити. Він не може сказати мені нічого такого, чого не могли б чути всі. Я сама зараз піду.

— Ні-ні, не вигадуй, Ліззі. Я хочу, щоб ти залишилася там, де є.

І, побачивши, що Елізабет і справді збирається вислизнути, з розгубленим і роздратованим виглядом, вона додала:

— Ліззі, я наполягаю, щоб ти залишилася й вислухала містера Коллінза.

Елізабет не стала суперечити такому наказу; а коротка хвилина роздумів переконала її, що найрозумніше — покінчити з цим якнайшвидше й якнайспокійніше. Вона знову сіла й намагалася приховати свої почуття, розриваючись між збентеженням і сміхом, безперервно займаючи руки якоюсь роботою.

Місіс Беннет і Кітті вийшли, і щойно двері зачинилися, містер Коллінз почав:

— Повірте мені, люба міс Елізабет, ваша скромність не лише не шкодить вам, а, навпаки, додає нової принадності до всіх ваших чеснот. Ви були б менш милою в моїх очах, якби не ця невеличка неохота. Але дозвольте мені запевнити вас, що я маю повну згоду вашої поважної матінки на це звернення. Ви навряд чи можете не здогадуватися про мету моєї промови, хоч би як ваша природна делікатність спонукала вас удавати протилежне; моя увага до вас була надто очевидною, щоб її можна було не помітити. Майже відразу, як я переступив поріг цього дому, я виділив вас як супутницю свого майбутнього життя. Але перш ніж я дозволю своїм почуттям остаточно захопити мене, можливо, буде доречно пояснити причини, що спонукають мене до шлюбу — і, крім того, до приїзду в Гартфордшир саме з наміром обрати собі дружину, як я, безперечно, і зробив.

Думка про те, що містера Коллінза, з усією його урочистою незворушністю, могли «захопити почуття», так розсмішила Елізабет, що вона ледве стрималася і не скористалася короткою паузою, яку він їй залишив, щоб зупинити його. Та він продовжив:

— Причини, з яких я бажаю одружитися, такі. По-перше, я вважаю правильним, щоб кожен священик, який живе в достатку (як, наприклад, я), подавав приклад подружнього життя своїй парафії. По-друге, я переконаний, що це значно примножить моє власне щастя. І, по-третє — хоча, можливо, це слід було згадати раніше — це особлива порада й настійна рекомендація тієї високородної леді, яку я маю честь називати своєю покровителькою. Вона вже двічі зволила висловити мені свою думку з цього приводу (і навіть без мого прохання!). І саме минулої суботи ввечері, перед самим моїм від’їздом із Гансфорда, між нашими партіями в квадриль, поки місіс Дженкінсон поправляла підставку для ніг міс де Бур, вона сказала: «Містере Коллінз, ви повинні одружитися. Священик на кшталт вас просто зобов’язаний одружитися. Обирайте розумно, обирайте леді — заради мене і заради себе. Нехай це буде діяльна, корисна жінка, не надто розпещена вихованням, але така, що вміє розпорядитися невеликим доходом. Це моя порада. Знайдіть таку жінку якомога швидше, привезіть її до Гансфорда — і я відвідаю її».
Дозвольте мені, між іншим, зауважити, моя люба кузино, що прихильність і ласка леді Кетрін де Бур — це аж ніяк не найменша з переваг, які я можу вам запропонувати. Ви знайдете її манери незрівнянними — понад усе, що я можу описати. І я переконаний, що ваш розум і жвавість припадуть їй до вподоби, особливо якщо вони будуть пом’якшені мовчазною повагою, яку її високе становище неминуче викликає.
Отже, це щодо моїх загальних намірів стосовно шлюбу. Залишається пояснити, чому мій вибір упав на Лонгборн, а не на мою власну околицю, де, запевняю вас, теж є чимало гідних молодих дам. Але справа в тому, що, оскільки я маю успадкувати цей маєток після смерті вашого шановного батька (який, втім, може прожити ще багато років), я не міг заспокоїти своє сумління, не вирішивши взяти за дружину одну з його дочок, щоб, коли настане той сумний день — хоч, як я вже казав, це може статися ще дуже нескоро — ваша втрата була якомога меншою.
Ось мій мотив, моя чарівна кузино, і я тішу себе надією, що він не зменшить вашої поваги до мене. А тепер мені залишається лише запевнити вас найпалкішими словами в силі мого почуття. До статків я цілком байдужий і не висуватиму вашому батькові жодних вимог такого роду, оскільки прекрасно знаю, що він не міг би їх виконати; і що ті тисяча фунтів у чотиривідсоткових паперах, які ви отримаєте лише після смерті вашої матері, — це, мабуть, усе, на що ви колись матимете право. Тож у цьому питанні я назавжди збережу мовчання; і можете бути певні, що після нашого шлюбу з моїх уст ніколи не зірветься жоден докір через вашу бідність.

Тут уже було абсолютно необхідно його перебити.

— Ви надто поспішаєте, сер, — вигукнула вона. — Ви забуваєте, що я ще не дала жодної відповіді. Дозвольте мені зробити це без подальших зволікань. Прийміть мою вдячність за честь, яку ви мені виявляєте. Я цілком усвідомлюю всю поважність вашої пропозиції, але для мене неможливо вчинити інакше, ніж відмовити вам.

— Мені не вперше доводиться чути, — відповів містер Коллінз, роблячи урочистий помах рукою, — що молоді панянки зазвичай відхиляють залицяння чоловіка, якого в душі мають намір прийняти, коли він уперше просить їхньої прихильності; і що інколи відмова повторюється вдруге, а то й утретє. Тож я анітрохи не знеохочений вашими словами й сподіваюся незабаром повести вас до вівтаря.

— Слово честі, сер, — вигукнула Елізабет, — після моєї заяви ваша надія видається вельми дивною. Запевняю вас: я не належу до тих молодих жінок (якщо такі взагалі існують), які настільки відважні, щоб ризикувати власним щастям, сподіваючись на другу пропозицію. Моя відмова цілком серйозна. Ви не могли б зробити мене щасливою, і я переконана, що я — остання жінка у світі, яка зробила б щасливим вас. Більше того, якби ваша приятелька леді Кетрін мене знала, я певна, вона визнала б мене цілковито непридатною для такого становища.

— Якби це й справді було так, що леді Кетрін думала б саме так, — поважно мовив містер Коллінз, — але я не можу навіть уявити, щоб її милість хоч у чомусь вас не схвалила. І можете бути певні: коли я знову матиму честь бачити її, то говоритиму про вашу скромність, ощадливість та інші привабливі чесноти в найвищих словах.

— Повірте, містере Коллінз, будь-які похвали на мою адресу зовсім зайві. Дозвольте мені судити самій за себе й зробіть мені честь — повірте моїм словам. Я щиро бажаю вам щастя й багатства, а відмовляючи вам, роблю все, що в моїх силах, аби ви не були нещасними. Роблячи мені пропозицію, ви вже достатньо задовольнили свою делікатність щодо моєї родини й тепер зможете колись успадкувати Лонгборн без жодних докорів сумління. Тож вважаймо цю справу остаточно вирішеною.

І, підвівшись із цими словами, вона вже хотіла вийти з кімнати, але містер Коллінз знову звернувся до неї:

— Коли я матиму честь знову заговорити з вами про це, я сподіваюся отримати прихильнішу відповідь, ніж тепер. І хоч я зовсім не звинувачую вас у жорстокості, бо добре знаю: звичай вашої статі — відхиляти чоловіка при першому освідченні, і, можливо, навіть зараз ви сказали рівно стільки, скільки й личить справжній жіночій делікатності, щоб лише заохотити мої почуття.

— Справді, містере Коллінз, — вигукнула Елізабет уже з помітним запалом, — ви надзвичайно мене спантеличуєте. Якщо все, що я досі сказала, здається вам заохоченням, то я просто не знаю, як ще висловити свою відмову так, щоб переконати вас, що це саме відмова.

— Дозвольте мені, люба кузино, лестити собі думкою, що ваша відмова — лише звичайна формальність. І ось мої причини так думати: мені не здається, що моя рука негідна вашого прийняття, а становище, яке я можу вам запропонувати, не може бути інакше як вельми бажаним. Моє місце в суспільстві, мої зв’язки з родиною де Бур і моя спорідненість із вашою власною сім’єю — усе це рішуче говорить на мою користь. І ви повинні взяти до уваги ще й те, що, попри всі ваші численні принади, зовсім не певно, що вам колись зроблять іншу пропозицію шлюбу. Ваш посаг, на жаль, такий малий, що, найімовірніше, зведе нанівець усю силу вашої вроди й ваших чеснот. Отже, я змушений зробити висновок, що ваша відмова нещира, і волію вважати її лише бажанням посилити моє кохання через невизначеність — за звичаєм витончених дам.

— Запевняю вас, сер, я зовсім не претендую на той різновид витонченості, який полягає в тому, щоб мучити поважного чоловіка. Я радше хотіла б, щоб ви зробили мені честь і повірили в мою щирість. Я знову й знову дякую вам за честь, яку ви мені виявили своєю пропозицією, але прийняти її для мене абсолютно неможливо. Усі мої почуття противляться цьому. Хіба я можу висловитися ясніше? Не дивіться на мене як на витончену пані, що хоче вас подразнити, а як на розсудливу людину, яка говорить правду від щирого серця.

— Ви незмінно чарівні! — вигукнув він із незграбною галантністю. — І я переконаний, що коли мої наміри будуть підтверджені прямим схваленням ваших чудових батьків, то моя пропозиція неодмінно стане для вас прийнятною.

На таку вперту самозакохану оману Елізабет уже нічого не відповіла. Вона мовчки й негайно вийшла з кімнати, твердо вирішивши, що якщо він і далі сприйматиме її неодноразові відмови як улесливе заохочення, то вона звернеться до батька — адже його «ні» прозвучить так, що не залишить жодного сумніву, і вже точно не буде прийняте за манірність чи кокетство витонченої пані.

«Гордість і упередження» Розділ XX

Містер Коллінз недовго залишався наодинці зі спогляданням свого, як він вважав, щасливого кохання; бо місіс Беннет, яка зволікала у вестибюлі, чатуючи на завершення їхньої розмови, щойно побачила, як Елізабет відчинила двері й швидким кроком промайнула повз неї до сходів, відразу ж увійшла до сніданкової кімнати й гаряче привітала і його, і саму себе з радісною перспективою ще тіснішої спорідненості. Містер Коллінз прийняв і повернув ці вітання з не меншою втіхою, а тоді заходився докладно переказувати подробиці їхньої розмови. Її результатом він, як сподівався, мав усі підстави бути задоволений, оскільки відмова, яку його кузина так наполегливо йому висловила, природно випливала з її сором’язливої скромності та щирої делікатності характеру.

Однак ця звістка приголомшила місіс Беннет. Вона й сама охоче була б так само певна, що її дочка лише заохочує його своїми запереченнями, але не наважувалася в це повірити й не могла не висловити своїх сумнівів.

— Але будьте певні, містере Коллінз, — додала вона, — Ліззі ми приведемо до тями. Я сама зараз же з нею поговорю. Вона дуже вперта й нерозсудлива дівчина, не знає власної вигоди; але я примушу її це зрозуміти.

— Перепрошую, що перебиваю вас, мадам, — вигукнув містер Коллінз, — але якщо вона справді така вперта й нерозсудлива, то я не знаю, чи була б вона взагалі бажаною дружиною для чоловіка в моєму становищі, який, цілком природно, шукає щастя в подружньому житті. Якщо ж вона й справді наполягатиме на відмові, можливо, буде краще не примушувати її приймати мене, бо, маючи такі вади вдачі, вона навряд чи могла б багато додати до мого щастя.

— Сер, ви зовсім мене не зрозуміли, — сказала місіс Беннет, стривожившись. — Ліззі вперта лише в таких справах. В усьому іншому вона найдобріша дівчина на світі. Я зараз же піду до містера Беннета, і ми дуже швидко все владнаємо, я певна.

Вона не дала йому часу відповісти й, поспіхом кинувшись до чоловіка, вигукнула, щойно ввійшла до бібліотеки:

— О, містере Беннет, ви нам негайно потрібні! У нас тут справжній переполох! Ви мусите змусити Ліззі вийти за містера Коллінза, бо вона клянеться, що не прийме його; а якщо ви не поквапитеся, він передумає і вже сам не захоче її за дружину!

Містер Беннет підвів очі від книги, коли вона ввійшла, й спокійно подивився на неї з цілковитою незворушністю.

— Маю честь зізнатися, що зовсім вас не розумію, — сказав він, коли вона закінчила. — Про що це ви говорите?

— Про містера Коллінза й Ліззі. Ліззі заявляє, що не вийде за містера Коллінза, а містер Коллінз уже починає казати, що сам не хоче Ліззі.

— І що ж я маю з цим робити? Здається, справа безнадійна, якщо вони не хочуть один одного.

— Поговоріть із Ліззі самі. Скажіть їй, що ви наполягаєте, аби вона вийшла за нього.

— Покличте її сюди. Нехай вислухає мою думку.

Місіс Беннет подзвонила в дзвінок, і міс Елізабет покликали до бібліотеки.

— Іди сюди, дитино, — мовив батько, щойно вона з’явилася. — Я покликав тебе через важливу справу. Мені сказали, що містер Коллінз зробив тобі пропозицію шлюбу. Це правда?

Елізабет відповіла, що так.

— Дуже добре. І ти відхилила цю пропозицію?

— Так, сер.

— Дуже добре. Тепер ми дійшли до суті. Твоя мати наполягає, щоб ти її прийняла. Чи не так, місіс Беннет?

— Так, або я більше ніколи не захочу її бачити!

— Перед тобою сумний вибір, Елізабет. Від сьогодні ти мусиш стати чужою для одного з батьків. Твоя мати більше ніколи не захоче тебе бачити, якщо ти не вийдеш за містера Коллінза, а я більше ніколи не захочу тебе бачити, якщо ти таки вийдеш.

Елізабет не змогла стримати усмішки від такого завершення настільки серйозного початку; але місіс Беннет, яка вже встигла переконати себе, що чоловік дивиться на справу саме так, як їй хотілося, була вкрай розчарована.

— Що ви маєте на увазі, містере Беннет, говорячи такі речі? Ви ж обіцяли наполягти, щоб вона вийшла за нього!

— Люба моя, — відповів її чоловік, — я маю до тебе два невеличкі прохання. По-перше, дозволь мені в цій справі вільно користуватися власним розумом; а по-друге — моєю власною кімнатою. Я був би вдячний, якби бібліотека якнайшвидше знову належала тільки мені.

Та навіть після цього, попри розчарування в чоловікові, місіс Беннет не відступилася. Вона знову й знову говорила з Елізабет; то вмовляла її, то погрожувала. Вона навіть намагалася залучити Джейн на свій бік, але Джейн, з усією можливою лагідністю, відмовилася втручатися. А Елізабет — то цілком серйозно, то з легкою жартівливою веселістю — відбивала всі материні напади. Та хоч її манера й змінювалася, рішучість залишалася незмінною.

Тим часом містер Коллінз на самоті розмірковував над тим, що сталося. Він був надто високої думки про самого себе, щоб зрозуміти, з яких причин кузина могла йому відмовити; і хоч його гордість була вражена, іншого страждання він не відчував. Його прихильність до неї була радше плодом уяви; а сама можливість того, що вона заслуговує на докори власної матері, не дозволяла йому відчувати бодай найменший жаль.

Поки вся родина перебувала в цьому сум’ятті, до них на цілий день завітала Шарлотта Лукас. У вестибюлі її зустріла Лідія, яка, кинувшись до неї, прошепотіла напівголосно:

— Як добре, що ти прийшла! У нас тут таке веселощі! Уявляєш, що сталося сьогодні вранці? Містер Коллінз зробив Ліззі пропозицію, а вона відмовила!

Шарлотта ледве встигла щось відповісти, як до них приєдналася Кітті, яка поспішила переказати ту саму новину; і щойно вони увійшли до сніданкової кімнати, де сама сиділа місіс Беннет, як та теж одразу заговорила про це, закликаючи міс Лукас до співчуття й благаючи переконати її подругу Ліззі виконати бажання родини.

— Прошу вас, люба міс Лукас, — додала вона сумним голосом, — зробіть це. Бо ніхто мене не підтримує, ніхто не співчуває. Зі мною поводяться жорстоко, і ніхто не жаліє моїх бідних нервів.

Шарлотті не довелося відповідати, бо в цей момент увійшли Джейн і Елізабет.

— А ось і вона! — продовжила місіс Беннет. — Дивіться, яка спокійна, наче нічого не сталося, і піклується про нас не більше, ніж якби ми були десь у Йорку, аби тільки все було по її волі. Але скажу тобі ось що, міс Ліззі: якщо ти й далі відмовлятимеш кожному, хто захоче з тобою одружитися, то так ніколи й не знайдеш чоловіка. І я, певна, не знаю, хто буде тебе утримувати, коли твій батько помре. Я не зможу тебе забезпечувати — тож попереджаю тебе. Від сьогодні між нами все скінчено. Я ж сказала тобі в бібліотеці, що більше ніколи з тобою не заговорю, і ти переконаєшся, що я тримаю слово. Мені зовсім не приносить задоволення розмовляти з невдячними дітьми. Та, правду кажучи, мені взагалі мало радості говорити з будь-ким. Люди, які страждають на нервові недуги так, як я, не можуть мати великого бажання розмовляти. Ніхто й гадки не має, що я терплю! Але так завжди буває: тих, хто не скаржиться, ніхто не жаліє.

Дочки мовчки вислухали цей потік нарікань, добре розуміючи, що будь-яка спроба сперечатися з нею чи заспокоїти лише ще більше посилить її роздратування. Тож вона говорила без жодної перерви, аж поки до кімнати не ввійшов містер Коллінз — із ще більш урочистим виглядом, ніж зазвичай. Побачивши його, місіс Беннет звернулася до дівчат:

— А тепер я наполягаю, щоб ви всі замовкли й дали мені з містером Коллінзом трохи поговорити наодинці.

Елізабет тихо вийшла з кімнати, Джейн і Кітті пішли за нею, але Лідія залишилася на місці, твердо вирішивши почути якомога більше. А Шарлотта, спершу затримана ввічливістю містера Коллінза, який дуже докладно розпитував про неї та всю її родину, а потім і власною цікавістю, задовольнилася тим, що підійшла до вікна й удавала, ніби нічого не чує.

Сумним голосом місіс Беннет почала давно задуману розмову:

— О, містере Коллінз!

— Моя дорога мадам, — відповів він, — давайте назавжди закриємо цю тему. Я далекий від того, — вів він далі вже тим тоном, що видавав його глибоке незадоволення, — аби тримати образу на вашу дочку. Смирення перед неминучим злом — обов’язок кожного з нас, а надто — обов’язок молодого чоловіка, якому так поталанило, як мені, з раннім просуванням по службі. І я сподіваюся, що я змирився. Можливо, мені тим легше це зробити, що я маю певні сумніви щодо свого абсолютного щастя, якби моя чарівна кузина й ощасливила мене своєю рукою. Адже я неодноразово помічав: смирення ніколи не буває таким досконалим, як тоді, коли благословення, у якому нам відмовлено, починає дещо втрачати свою цінність у наших власних очах. Сподіваюся, моя дорога мадам, ви не розціните як вияв неповаги до вашої родини те, що я забираю назад свої претензії на прихильність вашої дочки, так і не звернувшись до вас із містером Беннетом із проханням застосувати свій батьківський авторитет на мою користь. Боюся, моє рішення прийняти відмову з уст вашої дочки, а не з ваших власних, може викликати певні нарікання, але всі ми люди, і всі ми схильні помилятися.

Протягом усієї цієї справи я, безперечно, керувався найкращими намірами. Моєю метою було забезпечити собі приємну супутницю життя, водночас належно подбавши й про благо всієї вашої родини. І якщо в моїй поведінці було щось, що можна вважати негідним, дозвольте мені тут щиро попросити вибачення.