«Гордість і упередження» читати. Джейн Остін

«Гордість і упередження» Розділ XLVI

Елізабет була дуже засмучена тим, що після прибуття до Лембтона не знайшла листа від Джейн. І це розчарування повторювалося щоранку протягом кількох днів. Та на третій день її тривога вщухла: одразу надійшло два листи від сестри. На одному з них була позначка, що його помилково відправили не за тією адресою. Елізабет не здивувалася, адже Джейн написала адресу вкрай нерозбірливо.

Саме збираючись на прогулянку, вони отримали листи. Дядько й тітка, залишивши племінницю насолодитися читанням на самоті, вирушили гуляти без неї. Спочатку Елізабет узялася за лист, який затримався в дорозі. Він був написаний п’ять днів тому. На початку Джейн розповідала про родинні зустрічі, візити та інші дрібні провінційні новини. Але друга половина листа, датована наступним днем і написана в очевидному хвилюванні, містила значно важливіші відомості.

«Відтоді, як я написала попередні рядки, найдорожча Ліззі, сталося дещо зовсім несподіване й дуже серйозне. Але не лякайся — ми всі здорові. Те, про що я хочу розповісти, стосується бідолашної Лідії. Учора опівночі, коли ми вже всі були в ліжках, прибув терміновий лист від полковника Форстера. Він повідомляв, що Лідія втекла до Шотландії з одним із його офіцерів. Сказати правду — з Вікгемом!
Уяви наше здивування. Хоча Кітті, здається, це не видалося таким уже несподіваним. Мені дуже, дуже прикро. Який необачний союз з обох боків! Проте я хочу сподіватися на краще й вірити, що його характер неправильно зрозуміли. Легковажним і нерозсудливим я його можу уявити, але цей крок, будемо радіти хоча б цьому, не свідчить про зіпсованість його серця. Принаймні його вибір не був корисливим, адже він чудово знає, що батько не може дати Лідії жодного посагу.
Наша бідна матуся дуже пригнічена. Батько тримається краще. Як добре, що ми ніколи не розповідали їм того, що чули про Вікгема. Треба й самим про це забути.
Як гадають, вони поїхали в суботу близько опівночі, але їхню відсутність помітили лише вчора о восьмій ранку. Повідомлення було відправлене негайно.
Люба Ліззі, вони проїжджали зовсім близько від вас. Полковник Форстер дає нам підстави сподіватися, що незабаром приїде сюди. Лідія залишила кілька рядків його дружині, повідомивши про свої наміри.
Мушу закінчувати, бо не можу надовго залишати матусю. Боюся, ти насилу розбереш мій лист, адже я й сама ледве розумію, що пишу».

Не даючи собі часу на роздуми й майже не усвідомлюючи власних почуттів, Елізабет відразу схопила другий лист і з найбільшим нетерпінням розгорнула його. Він був написаний наступного дня після завершення першого.

«До цього часу, найдорожча сестро, ти вже, мабуть, отримала мого поспішного листа. Сподіваюся, цей буде зрозумілішим, хоча моя голова так паморочиться від тривоги, що я не можу ручатися за послідовність своїх думок.
Люба Ліззі, я ледве знаю, з чого почати, але маю для тебе погані новини, і зволікати не можна. Яким би необачним не був шлюб між містером Вікгемом і нашою бідною Лідією, тепер ми молимося хоча б про те, щоб він справді відбувся. Є занадто багато причин побоюватися, що вони взагалі не поїхали до Шотландії.
Учора приїхав полковник Форстер. Він залишив Брайтон невдовзі після відправлення термінового повідомлення. Хоча коротка записка Лідії до місіс Форстер давала підстави думати, що вони прямують до Гретна-Грін, Денні випадково висловив переконання, що Вікгем ніколи не мав наміру їхати туди і взагалі не збирався одружуватися з Лідією.
Ці слова переказали полковникові Форстеру, і той одразу стривожився та вирушив навздогін. Йому вдалося простежити їхній шлях до Клепема, але не далі. Там вони пересіли до найманого екіпажа й відпустили карету, яка привезла їх з Епсома. Відомо лише, що після цього вони продовжили шлях до Лондона.
Я не знаю, що й думати. Полковник Форстер зробив усі можливі розпити на дорогах, біля застав і в заїжджих дворах Барнета та Гетфілда, але безрезультатно. Ніхто не бачив таких подорожніх.
Потім він приїхав до Лонгборна і з великою добротою повідомив нам свої побоювання. Мені щиро шкода його та місіс Форстер, але ніхто не може звинувачувати їх у тому, що сталося.
Наше горе, люба Ліззі, надзвичайне. Батько й матуся бояться найгіршого, але я не можу думати про Вікгема так погано. Можливо, у них були причини таємно одружитися в Лондоні замість того, щоб їхати за початковим планом. І навіть якщо він міг задумати щось негідне щодо дівчини з такими зв’язками, як у Лідії, що малоймовірно, невже я можу припустити, що вона сама забула про честь і пристойність? Це неможливо! Та мене засмучує те, що полковник Форстер не вірить у їхнє одруження. Коли я висловила свої надії, він лише похитав головою й сказав, що Вікгем — людина, якій не можна довіряти. Наша бідна матуся справді захворіла й не виходить зі своєї кімнати. Якби вона могла опанувати себе, це було б краще, але сподіватися на це не доводиться. А батька я ще ніколи не бачила таким пригніченим.
Бідна Кітті сердиться на себе за те, що приховувала їхню прихильність одне до одного, хоча, оскільки це була довірена їй таємниця, її важко засуджувати. Я дуже рада, люба Ліззі, що ти була позбавлена цих болісних сцен. Але тепер, коли перший удар минув, зізнаюся: я дуже хочу, щоб ти повернулася. Проте не настільки егоїстична, щоб наполягати на цьому, якщо це незручно.
Прощавай!
Я знову беруся за перо, щоб зробити те, чого щойно обіцяла не робити. Обставини такі, що я не можу не просити вас усіх приїхати сюди якомога швидше.
Я так добре знаю нашого люб’язного дядечка й тітоньку, що не боюся звертатися з таким проханням. Але мені потрібно ще дещо. Батько негайно вирушає до Лондона разом із полковником Форстером, щоб розшукати Лідію. Не знаю, що він збирається робити, але його відчай такий великий, що він навряд чи здатен діяти розважливо. А полковник Форстер мусить уже завтра ввечері повернутися до Брайтона.
У такій скруті порада й допомога нашого дядечка були б безцінними. Він одразу зрозуміє мої почуття, і я покладаюся на його доброту».

— О Боже! Де ж мій дядечко? — вигукнула Елізабет, схопившись із місця ще до того, як дочитала листа до кінця.

Не гаючи жодної дорогоцінної хвилини, вона кинулася до дверей, щоб наздогнати його. Але щойно вона дісталася виходу, двері відчинилися, і до кімнати увійшов містер Дарсі. Її бліде обличчя й збуджений вигляд так вразили його, що він мимоволі здригнувся. Перш ніж він устиг щось сказати, Елізабет, цілком поглинута думками про Лідію, поспішно промовила:

— Перепрошую, але я мушу вас залишити. Мені необхідно негайно знайти містера Гардінера у справі, яка не терпить жодної затримки. Я не маю ані хвилини для зволікання.

— Боже мій! Що сталося? — вигукнув він із щирим співчуттям, забувши про звичну стриманість.

Потім, опанувавши себе, додав:

— Я не затримуватиму вас ні на мить. Але дозвольте мені або слузі наздогнати містера й місіс Гардінер. Ви надто схвильовані. Вам не слід іти самій.

Елізабет вагалася. Але коліна тремтіли так сильно, що вона ледве трималася на ногах, і розуміла: навряд чи зможе наздогнати дядька й тітку. Тому вона покликала слугу назад і, задихаючись від хвилювання настільки, що її слова було важко розібрати, наказала негайно привести містера й місіс Гардінер додому.

Коли слуга вийшов, вона безсило опустилася на стілець. Вигляд у неї був такий блідий і нещасний, що містер Дарсі не міг ані залишити її саму, ані стриматися від співчутливих слів.

— Дозвольте покликати вашу покоївку, — лагідно промовив він. — Можливо, вам потрібно щось, що полегшить ваш стан? Склянка вина? Дозвольте принести. Ви дуже нездужаєте.

— Ні, дякую вам, — відповіла вона, намагаючись опанувати себе. — Зі мною все гаразд. Я лише приголомшена жахливими новинами, які щойно отримала з Лонгборна.

Згадавши про них, вона розплакалася і кілька хвилин не могла вимовити жодного слова. Дарсі, охоплений болісною тривогою, міг лише висловити невиразні слова співчуття й мовчки спостерігати за нею.

Нарешті Елізабет заговорила:

— Я щойно отримала листа від Джейн із жахливою звісткою. Приховати її вже неможливо. Моя молодша сестра покинула всіх своїх рідних… втекла з дому… віддала себе у владу містера Вікгема. Вони разом залишили Брайтон. Ви надто добре його знаєте, щоб сумніватися в решті. У неї немає ні грошей, ні зв’язків, нічого, що могло б спонукати його одружитися з нею. Вона загинула для нас назавжди.

Дарсі завмер від подиву.

— І коли я думаю, — продовжила вона ще більш схвильованим голосом, — що могла цьому запобігти! Я знала, ким він є насправді. Якби я бодай частково відкрила правду своїй родині! Якби вони знали його справжній характер, цього ніколи б не сталося. Але тепер уже надто пізно… надто пізно!

— Я щиро засмучений, — вигукнув Дарсі. — Засмучений і вражений. Але чи це достеменно відомо? Чи немає жодного сумніву?

— Жодного. Вони разом поїхали з Брайтона в неділю ввечері. Їхній шлях простежили майже до Лондона, але далі слід урвався. Вони напевно не поїхали до Шотландії.

— А що зроблено для того, щоб розшукати її?

— Батько вже вирушив до Лондона. Джейн написала дядькові, благаючи про негайну допомогу. Ми також сподіваємося виїхати протягом пів години. Але це марно. Я впевнена, що нічого вже не можна зробити. Як можна вплинути на таку людину? Як їх узагалі знайти? У мене немає жодної надії. Усе це жахливо!

Дарсі мовчки кивнув.

— Коли я дізналася про його справжню вдачу… О, якби я тоді знала, що повинна і на що маю сміливість зважитися! Але я не знала… боялася зайти надто далеко. Яка нещасна, фатальна помилка!

Дарсі не відповів. Здавалося, він майже не чув її. Він повільно ходив кімнатою, глибоко замислившись. Його чоло було насуплене, а обличчя похмуре.

Елізабет швидко помітила це й одразу зрозуміла причину. Її сили танули. Перед таким доказом слабкості її родини, перед такою загрозою ганьби будь-яка надія мусила згаснути. Вона не могла ні дивуватися, ні звинувачувати його. Але усвідомлення того, що він намагається приборкати свої почуття, не принесло їй полегшення. Навпаки, саме тепер вона вперше по-справжньому зрозуміла власне серце і відчула, що могла б покохати його — саме тепер, коли будь-яке кохання стало безнадійним.

Та особисті переживання не могли надовго заволодіти її думками. Лідія, сором і нещастя, яких вона завдавала всій родині, швидко затьмарили все інше. Елізабет закрила обличчя хустинкою і на деякий час втратила здатність думати про щось інше.

Після кількох хвилин мовчання її повернув до дійсності голос Дарсі.

— Боюся, ви вже давно бажаєте, щоб я пішов. І я не маю виправдання своєму перебуванню тут, окрім щирого, хоч і безсилого співчуття. Якби ж я міг хоч словом чи вчинком полегшити ваше горе! Але не хочу мучити вас марними побажаннями, які могли б здатися спробою викликати вдячність. На жаль, ця сумна подія, мабуть, позбавить мою сестру задоволення бачити вас сьогодні в Пемберлі.

— Так, будь ласка, попросіть вибачення в міс Дарсі від нашого імені. Скажіть, що термінові справи змушують нас негайно повернутися додому. Приховуйте правду якомога довше. Хоча я розумію, що це ненадовго.

Він запевнив її у своїй мовчанці, ще раз висловив співчуття та побажав щасливішого завершення цієї історії, ніж те, на яке поки що можна було сподіватися. Передавши вітання її родичам і кинувши на неї останній серйозний погляд, він пішов.

Коли двері зачинилися за ним, Елізабет відчула, наскільки малоймовірно, що вони колись знову зустрінуться так само щиро й тепло, як під час їхніх недавніх зустрічей у Дербіширі. Озираючись подумки на всю історію їхнього знайомства, сповнену суперечностей і несподіваних поворотів, вона зітхнула, усвідомлюючи дивність власних почуттів. Колись вона раділа б завершенню цих стосунків, а тепер прагнула їх продовження.

Якщо вдячність і повага можуть стати основою кохання, то зміна почуттів Елізабет не здається ні дивною, ні негідною. Але якщо вважати таке почуття менш природним, ніж те миттєве захоплення, про яке так часто пишуть у романах, то на її захист можна сказати лише одне: вона вже випробувала цей шлях у своєму захопленні Вікгемом, і його сумний результат, можливо, дав їй право шукати щастя в іншому, менш блискучому, але значно надійнішому почутті.

Хай там як, вона дивилася йому вслід із жалем. І вже в цьому першому наслідку безчестя Лідії бачила нове джерело страждання.

Відколи вона прочитала другий лист Джейн, у неї не залишилося жодної надії, що Вікгем має намір одружитися з Лідією. Лише Джейн, думала вона, могла ще плекати такі сподівання. Тепер усе стало зрозумілим. Раніше її дивувало, що Вікгем захотів узяти шлюб із дівчиною без грошей, і вона не могла збагнути, чим Лідія змогла його привабити. Але тепер це вже не здавалося загадкою. Для такого зв’язку її привабливості було цілком достатньо. І хоча Елізабет не вірила, що Лідія свідомо погодилася на втечу без наміру одружуватися, вона не сумнівалася: ні її моральні принципи, ні здоровий глузд не змогли б захистити її від небезпеки.

Поки полк перебував у Гартфордширі, Елізабет не помічала особливої прихильності Лідії до Вікгема. Але тепер була переконана: сестрі потрібен був лише найменший прояв уваги, щоб захопитися будь-ким. То один офіцер, то інший ставав її улюбленцем. Її почуття постійно змінювалися, але ніколи не залишалися без об’єкта.

І тільки тепер Елізабет з усією гостротою усвідомила, яких лих може завдати недбале виховання й нерозумна поблажливість до такої дівчини. Вона шалено прагнула повернутися додому — бачити, чути, бути поруч із Джейн і розділити з нею турботи, що тепер майже повністю лягли на її плечі. Родина була в повному безладі: батько відсутній, мати безпорадна й потребує постійного догляду. Хоч Елізабет майже не вірила, що для Лідії ще можна щось зробити, допомога дядька здавалася їй надзвичайно важливою. І поки містер Гардінер не повернувся, її нетерпіння ставало дедалі боліснішим.

Містер і місіс Гардінер поспішно прибули, налякані словами слуги, який повідомив, що їхній племінниці раптово стало зле. Але Елізабет відразу заспокоїла їх щодо свого здоров’я й схвильовано пояснила справжню причину виклику. Вона вголос прочитала обидва листи, особливо наголошуючи на приписці в останньому. Хоча Лідія ніколи не була їхньою улюбленицею, подружжя Гардінерів було глибоко вражене. Йшлося не лише про неї — страждала вся родина. Після перших вигуків подиву й жаху містер Гардінер одразу пообіцяв зробити все можливе. Елізабет, хоч і не сумнівалася в цьому, зі сльозами подякувала йому.

Оскільки всі троє були одностайні, питання подорожі швидко вирішили. Вони мали виїхати якомога швидше.

— Але що робити з Пемберлі? — вигукнула місіс Гардінер. — Джон сказав, що містер Дарсі був тут, коли ти послала по нас. Це правда?

— Так. І я повідомила йому, що ми не можемо виконати нашу домовленість. Усе вже владнано.

— Усе владнано? — повторила місіс Гардінер, поспішаючи до своєї кімнати збиратися. — Невже між ними вже такі стосунки, що вона відкрила йому всю правду? Ох, якби ж я знала!

Але її здогади були марними. Події наступної години розгорталися надто швидко.

Попри свій розпач, Елізабет мусила займатися справами. Разом із тіткою вона писала записки знайомим у Лембтоні, вигадуючи пристойні причини для раптового від’їзду. Минуло лише трохи більше години, і всі приготування були завершені. Містер Гардінер розрахувався з господарем заїзду, і більше нічого не затримувало їх. Після всіх ранкових потрясінь Елізабет раптом усвідомила, що вже сидить у кареті, яка везе її дорогою до Лонгборна.

«Гордість і упередження» Розділ XLVII

— Я знову все обдумав, Елізабет, — сказав її дядько, коли вони виїхали з міста. — І, чесно кажучи, після серйозних роздумів я набагато більше, ніж раніше, схиляюся до погляду твоєї старшої сестри. Мені здається дуже малоймовірним, щоб молодий чоловік задумав такий вчинок щодо дівчини, яка аж ніяк не є беззахисною чи самотньою і яка до того ж перебувала під опікою сім’ї його полковника. Тому я схильний сподіватися на краще. Невже він міг очікувати, що її рідні не втрутяться? Невже міг думати, що після такої образи полковника Форстера його й надалі прийматимуть у полку? Спокуса аж ніяк не відповідає ризику.

— Ви справді так вважаєте? — вигукнула Елізабет, на мить пожвавившись.

— Справді, — сказала місіс Гардінер, — я починаю погоджуватися з вашим дядьком. Це було б надто грубим порушенням пристойності, честі й навіть здорового глузду з погляду власної вигоди. Я не можу думати про Вікгема настільки погано. А ти, Ліззі, невже зовсім втратила до нього довіру й віриш, що він здатний на таке?

— Можливо, він не знехтував би власною вигодою. Але в усьому іншому я здатна повірити в будь-яку його підлість. Якщо справи справді такі, як ми боїмося, то я не наважуюся сподіватися на краще. Чому ж тоді вони не поїхали до Шотландії, якщо мали намір одружитися?

— По-перше, — відповів містер Гардінер, — немає беззаперечних доказів, що вони не поїхали до Шотландії.

— Але ж те, що вони пересідали з дорожньої карети до найманого екіпажа, дуже підозріло! І до того ж на дорозі через Барнет не знайшли жодного сліду їхньої подорожі.

— Добре. Припустімо, що вони в Лондоні. Вони можуть бути там лише для того, щоб приховати своє місцеперебування, а не з якоюсь ганебною метою. Навряд чи в них багато грошей. Цілком можливо, що вони вирішили одружитися в Лондоні дешевше, хоч і не так швидко, як у Шотландії.

— Але навіщо вся ця таємничість? Чому вони бояться, що їх знайдуть? Чому шлюб має бути таємним? Ні, ні, це малоймовірно. Як бачимо з листа Джейн, його найближчий друг був переконаний, що Вікгем ніколи не збирався одружуватися з Лідією. Вікгем ніколи не візьме шлюб із жінкою без грошей. Він не може собі цього дозволити. А що має Лідія, крім молодості, здоров’я та веселого характеру? Що могло б змусити його відмовитися від можливості вигідно одружитися? Щодо того, наскільки страх осуду з боку товаришів по службі міг би стримати його від безчесної втечі з дівчиною, я судити не можу. Але ваш інший аргумент, боюся, не дуже переконливий. У Лідії немає братів, які стали б на її захист. А судячи з поведінки мого батька, з його байдужості й тієї малої уваги, яку він завжди приділяв справам родини, Вікгем міг вирішити, що батько зробить не більше й турбуватиметься не більше, ніж будь-який інший недбалий батько.

— Але невже ти думаєш, що Лідія настільки втратила здоровий глузд через своє захоплення ним, що погодилася б жити з ним без шлюбу?

— Саме це й здається таким жахливим, — відповіла Елізабет зі сльозами на очах. — Болісно навіть припускати, що порядність і моральність рідної сестри можуть викликати сумніви. Але, чесно кажучи, я не знаю, що сказати. Можливо, я несправедлива до неї. Вона дуже молода. Її ніколи не вчили серйозно замислюватися над важливими речами. Останні пів року, та що там — майже весь рік, вона жила лише розвагами та марнославством. Їй дозволяли проводити час у найбільш легковажний спосіб і переймати будь-які думки, які траплялися на її шляху. Відтоді як полк розмістився в Мерітоні, у її голові були тільки кохання, флірт та офіцери. Вона сама всіляко підживлювала свої почуття, постійно думаючи й розмовляючи про це. Її вразливість до таких захоплень ставала дедалі більшою. А ми всі знаємо, що Вікгем має всі якості, які можуть полонити жіноче серце: привабливу зовнішність, чарівність і вміння подобатися.

— Але ж Джейн, — зауважила тітка, — не думає про Вікгема настільки погано, щоб повірити в його здатність на такий вчинок.

— Коли це Джейн думала про когось погано? Кого б вона не виправдовувала, поки провина не буде доведена? Але Джейн знає про Вікгема те саме, що й я. Ми обидві знаємо, що він розпусний у всіх значеннях цього слова; що в ньому немає ні честі, ні порядності; що він такий самий брехливий і підступний, як і привабливий.

— І ти справді все це знаєш? — вигукнула місіс Гардінер, охоплена цікавістю.

— Так, знаю, — відповіла Елізабет, почервонівши. — Я вже розповідала вам про його ганебну поведінку щодо містера Дарсі. І ви самі, коли були в Лонгборні, чули, як він говорив про людину, яка ставилася до нього з такою великодушністю та терпінням. Є й інші обставини, про які я не маю права говорити. Та й немає потреби. Але його брехні про всю родину Пемберлі не мають кінця. Після його розповідей про міс Дарсі я була готова побачити горду, холодну й неприємну дівчину. А він чудово знав, що це неправда. Він знав, що вона добра, скромна й привітна саме така, якою ми її побачили.

— Але невже Лідія нічого про це не знає? Невже вона не здогадується про те, що вам із Джейн так добре відомо?

— Ось це й найгірше. До поїздки в Кент я сама не знала правди. Лише там, побачивши ближче містера Дарсі та його родича полковника Фіцвільяма, я все зрозуміла. А коли повернулася додому, полк уже збирався залишати Мерітон через тиждень чи два. Тому ні Джейн, якій я все розповіла, ні я сама не вважали за потрібне розголошувати правду. Здавалося, це вже нікому не могло принести користі. Навіщо було руйнувати добре враження, яке мав про нього весь округ? Навіть коли вирішили, що Лідія поїде з місіс Форстер, мені жодного разу не спало на думку відкрити їй очі на справжній характер Вікгема. Я навіть не припускала, що вона може стати жертвою його обману. Такі наслідки були настільки далекі від моїх думок, що я просто не могла їх передбачити.

— Отже, коли всі вони переїхали до Брайтона, у тебе не було підстав вважати, що між ними існує взаємна прихильність? — запитала місіс Гардінер.

— Ані найменших, — відповіла Елізабет. — Я не можу пригадати жодного прояву почуттів з будь-якого боку. І якби щось подібне було помітним, то ви знаєте нашу родину — такі речі не залишилися б непоміченими. Коли він тільки вступив до полку, вона, звичайно, захоплювалася ним. Але так робили ми всі. Усі дівчата в Мерітоні та його околицях протягом перших двох місяців були від нього без тями. Проте він ніколи не виокремлював Лідію особливою увагою. Тому після певного часу бурхливого й надмірного захоплення її симпатія до нього згасла, а новими улюбленцями стали інші офіцери, які виявляли до неї більше уваги.

Легко уявити, що хоча нескінченні розмови про цю тривожну справу вже не могли додати нічого нового до їхніх страхів, надій чи припущень, жодна інша тема не могла надовго відволікти їх від неї протягом усієї подорожі. Елізабет не могла думати ні про що інше. Найболючіше з усіх страждань — докори сумління — не полишало її ні на мить. Вона не знаходила ані спокою, ані забуття. Вони подорожували якомога швидше. Провівши одну ніч у дорозі, наступного дня до обіду дісталися Лонгборна. Елізабет тішила думка, що Джейн не довелося довго чекати на їхній приїзд.

Маленькі Гардінери, помітивши екіпаж, стояли на ґанку будинку, коли подорожні в’їхали на подвір’я. Коли карета підкотила до дверей, радісне здивування осяяло дитячі обличчя. Вони підстрибували, кружляли й бігали навколо, і ця щира радість стала першим приємним знаком теплого прийому.

Елізабет швидко вискочила з карети й, поспіхом поцілувавши кожну дитину, побігла до передпокою. Там її вже зустрічала Джейн, яка поспішала сходами вниз із кімнати матері. Щойно сестри обійнялися, а їхні очі наповнилися слізьми, Елізабет одразу запитала, чи є якісь новини про втікачів.

— Поки що ні, — відповіла Джейн. — Але тепер, коли приїхав наш дорогий дядечко, я сподіваюся, що все буде добре.

— Батько в Лондоні?

— Так. Він поїхав у вівторок, як я тобі писала.

— І ви часто отримували від нього звістки?

— Лише один лист. У середу він написав кілька рядків, повідомивши, що благополучно дістався. Також залишив мені вказівки, про які я особливо просила. Він лише додав, що не писатиме знову, поки не матиме чогось важливого повідомити.

— А мама? Як вона? Як ви всі?

— Гадаю, мамі трохи краще, хоча переживання дуже її виснажили. Вона нагорі й буде щаслива побачити вас усіх. Вона досі не виходить зі своєї кімнати. Мері й Кітті, дякувати Богові, здорові.

— А ти? Як ти сама? — вигукнула Елізабет. — Ти така бліда. Через що тобі довелося пройти!

Однак Джейн запевнила сестру, що почувається добре. Їхню розмову, яка тривала, поки містер і місіс Гардінер віталися з дітьми, перервав прихід решти родини. Джейн кинулася до дядька й тітки, вітаючи та дякуючи їм водночас зі сльозами й усмішками.

Коли всі зібралися у вітальні, питання, які вже ставила Елізабет, були повторені іншими. Незабаром з’ясувалося, що Джейн не має жодних нових відомостей.

Проте добра й довірлива вдача не дозволяла їй втрачати надію. Вона й далі вірила, що все закінчиться благополучно, і що кожен новий ранок може принести листа від Лідії або від батька, який пояснить усе, що сталося, а можливо, навіть повідомить про шлюб.

Після кількох хвилин розмови всі піднялися до кімнати місіс Беннет. Вона зустріла їх саме так, як можна було очікувати: сльозами, голосіннями, прокльонами на адресу підлого Вікгема та скаргами на власні страждання. Вона звинувачувала всіх довкола, крім тієї людини, чия нерозумна поблажливість найбільше сприяла помилкам її доньки, — себе самої.

— Якби мені дозволили взяти до Брайтона всю родину, — говорила вона, — цього ніколи б не сталося! Але наша бідна люба Лідія залишилася без належного нагляду. Чому Форстери дозволяли їй зникати з очей? Я впевнена, що вони щось прогледіли. Лідія не така дівчина, щоб утнути подібне, якби за нею добре доглядали. Я завжди вважала, що вони не підходять для такої відповідальності, але мене, як завжди, ніхто не слухав. Бідна моя дитина! А тепер ще й містер Беннет поїхав. Я знаю, він викличе Вікгема на дуель, щойно знайде його. Його неодмінно вб’ють! І що тоді буде з нами? Коллінзи виженуть нас із дому ще до того, як його поховають. А якщо ти нам не допоможеш, брате, я навіть не знаю, що ми робитимемо!
Усі почали заперечувати ці страшні припущення.

Містер Гардінер, ще раз запевнивши сестру у своїй любові до неї та всієї її родини, сказав:

— Я маю намір уже завтра вирушити до Лондона й допомагати містерові Беннету в усіх можливих пошуках Лідії.

Потім він додав:

— Не піддавайтеся марним страхам. Хоча потрібно бути готовими до найгіршого, не слід вважати його неминучим. Відтоді як вони залишили Брайтон, минув ще навіть не тиждень. За кілька днів ми можемо отримати нові відомості. І поки ми не знаємо напевно, що вони не одружені й не мають наміру одружитися, не варто вважати справу безнадійною. Щойно я приїду до Лондона, то негайно вирушу до свого брата й переконаю його перебратися до мене на Грейсчерч-стріт. Там ми зможемо спокійно обговорити, що слід робити далі.

— Ох, любий брате, — відповіла місіс Беннет, — це саме те, чого я найбільше бажаю. І тепер, коли дістанешся до міста, розшукай їх, де б вони не були; а якщо вони ще не одружені — примусь їх одружитися. А щодо весільного вбрання, не дозволяй їм чекати через це, а скажи Лідії, що після шлюбу вона матиме стільки грошей, скільки забажає, щоб купити собі все необхідне. І, понад усе, не дай містерові Беннету вступити в бійку. Скажи йому, в якому жахливому я стані — що я налякана до нестями; що мене всю трясе, серце калатає, в боці судоми, голова розколюється, і від цього я не маю спокою ні вдень, ні вночі. І скажи моїй любій Лідії, щоб вона не давала жодних розпоряджень щодо своїх суконь, поки не побачиться зі мною, бо вона ж не знає, в яких крамницях найкраще купувати. Ох, брате, який ти добрий! Я знаю, ти все владнаєш.

Та містер Гардінер, хоч і запевнив її ще раз у своєму щирому намірі зробити все можливе, не міг не порадити їй стриманості — як у надіях, так і в страхах. І після того, як він розмовляв із нею в такому дусі аж до самого обіду, вони залишили її виливати всі свої почуття економці, яка наглядала за домом у відсутність дочок.

Хоч Гардінери були переконані, що немає справжньої потреби в такому усамітненні від родини, вони не стали цьому противитися; бо знали, що місіс Беннет не вистачить розсудливості тримати язик за зубами перед слугами, поки ті прислуговували б за столом. І вони вважали за краще, щоб лише одна людина з дому — та, якій вони найбільше довіряли, — знала про всі її страхи й тривоги.

У їдальні до них незабаром приєдналися Мері й Кітті, які досі були надто зайняті у своїх кімнатах, щоб з’явитися раніше. Одна прийшла від книжок, інша — від свого туалету. Обличчя обох, однак, були досить спокійні; і жодних особливих змін у них не помітно, хіба що втрата улюбленої сестри або ж гнів, якого Кітті сама зазнала через цю історію, додали її голосу трохи більше дратівливості, ніж зазвичай. Що ж до Мері, то вона володіла собою настільки, що невдовзі після того, як усі сіли за стіл, тихо звернулася до Елізабет із виразом серйозної задумливості:

— Це надзвичайно прикра історія, і, мабуть, про неї багато говоритимуть. Але ми мусимо протистояти хвилі злостивих пересудів і вливати в поранені серця одна одної бальзам сестринської втіхи.

Помітивши, що Елізабет не схильна відповідати, вона додала:

— Якою б нещасливою не була ця подія для Лідії, ми можемо винести з неї корисний урок: втрата чесноти для жінки непоправна; один хибний крок тягне за собою безкінечну загибель; її репутація така ж крихка, як і прекрасна. У своїй поведінці жінка має бути надзвичайно обережною, аби не стати жертвою тих представників протилежної статі, яким невідомі почуття честі та совісті.

Елізабет підвела очі в щирому подиві, але була надто пригнічена, щоб відповісти. А Мері продовжувала втішати саму себе такими моральними висновками через горе, яке спіткало їхню родину.

По обіді дві старші міс Беннет нарешті змогли побути наодинці з пів години; і Елізабет відразу скористалася нагодою поставити всі ті запитання, на які Джейн так само прагнула відповісти. Після спільних нарікань на цей жахливий розвиток подій — розвиток, який Елізабет вважала майже неминучим, а міс Беннет не могла назвати цілком неможливим, — Елізабет продовжила:

— Але розкажи мені все, чого я ще не знаю. Дай мені більше подробиць. Що сказав полковник Форстер? Невже до втечі в них не було жодних підозр? Вони ж бачили їх разом постійно.

— Полковник Форстер зізнався, що часто підозрював певну прихильність між ними, особливо з боку Лідії, але нічого такого, що могло б його стривожити. Мені дуже шкода його. Він поводився надзвичайно уважно й доброзичливо. Він уже збирався приїхати до нас, щоб висловити своє співчуття, ще до того, як у нього виникла думка, що вони могли й не поїхати до Шотландії. Але коли ця підозра вперше з’явилася, він одразу прискорив свій приїзд.

— А Денні був переконаний, що Вікгем не одружиться з нею? Він знав про їхній намір утекти? Полковник Форстер бачився з ним?

— Так; але коли той його розпитував, Денні заперечив, що щось знає про їхній задум, і не захотів висловити своєї справжньої думки. Він не повторив своїх слів про те, що вони не одружаться, і це дає мені надію, що раніше його могли неправильно зрозуміти.

— І поки полковник Форстер сам не приїхав, ніхто з вас не сумнівався, що вони справді одружаться?

— Як така думка могла взагалі спасти нам на думку? Я трохи непокоїлася — трохи боялася за щастя сестри в шлюбі з ним, бо знала, що його поведінка не завжди була бездоганною. Але батько й мати цього не знали; вони лише вважали цей шлюб дуже необачним. А Кітті тоді зізналася, з цілком природним тріумфом від того, що знала більше за нас усіх, що в останньому листі Лідія вже підготувала її до такого кроку. Виявляється, вона вже кілька тижнів знала, що вони закохані.

— Але ж не до того, як вони поїхали до Брайтона?

— Ні, здається, ні.

— А полковник Форстер сам тепер погано думає про Вікгема? Він знає його справжній характер?

— Мушу зізнатися, що він уже не говорив про Вікгема так добре, як раніше. Він вважає його необачним і марнотратним; а після цієї сумної історії кажуть, що він залишив Меритон у великих боргах. Але я сподіваюся, що це неправда.

— О, Джейн! Якби ми були менш потайливі, якби розповіли все, що знали про нього, цього могло б не статися!

Але ж не до того, як вони поїхали до Брайтона?

— Але викривати чиїсь колишні провини, не знаючи, якими є його теперішні почуття, здавалося б несправедливим.

— Ми діяли з найкращими намірами.

— Чи міг полковник Форстер повторити подробиці записки Лідії до своєї дружини?

— Він привіз її з собою, щоб ми могли прочитати.

Джейн дістала лист із записника й подала його Елізабет. У ньому було написано:

«Моя люба Гаррієт!

Ти сміятимешся, коли дізнаєшся, куди я поїхала, і я сама не можу стримати сміху, думаючи, як ти здивуєшся завтра вранці, коли помітиш мою відсутність. Я їду до Ґретна-Ґрін, і якщо ти не здогадаєшся, з ким, то я вважатиму тебе трохи дурненькою, бо в усьому світі є лише один чоловік, якого я люблю, і він — справжній ангел. Я ніколи не була б щаслива без нього, тож не вважай, що в моєму від’їзді є щось погане. Не обов’язково повідомляти в Лонгборн про мій від’їзд, якщо не хочеш, бо тоді сюрприз буде ще більший, коли я напишу їм і підпишуся “Лідія Вікгем”. Оце жарт буде! Я ледве можу писати від сміху. Будь ласка, вибачся перед Праттом за те, що не стримаю слова й не танцюватиму з ним сьогодні ввечері. Скажи йому, що, сподіваюся, він мене пробачить, коли все дізнається, і що я з великою радістю станцюю з ним на наступному балу, якщо ми ще зустрінемося. За своїм одягом я пошлю, коли повернуся до Лонгборна; але прошу тебе сказати Саллі, щоб вона зашила великий розріз на моїй вишитій мусліновій сукні, перш ніж її складуть.

Прощавай. Передай мою любов полковникові Форстеру. Сподіваюся, ви вип’єте за нашу щасливу дорогу.

Твоя любляча подруга,
Лідія Беннет»

— Ох, легковажна, безрозсудна Лідіє! — вигукнула Елізабет, дочитавши листа. — Що це за лист у таку хвилину! Але принаймні він доводить, що вона серйозно ставилася до мети своєї подорожі. Що б він потім не навіяв їй, з її боку це не було задумом безчестя. Бідний мій батько! Що він мусив відчути!

— Я ніколи не бачила його таким приголомшеним. Він не міг вимовити жодного слова цілих десять хвилин. Мамі відразу стало зле, і весь дім перевернувся догори дриґом.

— О, Джейн, — вигукнула Елізабет, — невже до кінця дня хоч один слуга не знав усієї цієї історії?

— Не знаю; сподіваюся, що був хоч хтось. Але бути обережним у таку хвилину дуже важко. Мама була в істериці; і хоч я намагалася зробити для неї все, що могла, боюся, що зробила не так багато, як слід було. Жах перед тим, що могло статися, майже позбавив мене сил.

— Догляд за нею тебе виснажив. Ти маєш хворобливий вигляд. О, якби тоді я була з тобою! Тобі довелося б піклуватись і хвилюватись тільки за себе.

— Мері й Кітті були дуже добрі й, я впевнена, охоче поділили б зі мною всі клопоти, але я не вважала це правильним. Кітті надто слабка й тендітна, а Мері так багато займається, що її не слід позбавляти відпочинку. Тітка Філіпс приїхала до Лонгборна у вівторок, після того як батько поїхав, і люб’язно залишалася зі мною до четверга. Вона була нам усім великою підтримкою й розрадою. І леді Лукас була дуже ласкава: у середу вранці вона прийшла пішки, щоб висловити співчуття, і запропонувала свою допомогу чи допомогу будь-якої зі своїх дочок, якщо вони можуть бути корисні.

— Краще б вона сиділа вдома! — вигукнула Елізабет. — Можливо, вона й мала добрі наміри, але за такого нещастя хочеться бачити якомога менше сусідів. Допомогти вони не можуть, а їхнє співчуття нестерпне. Нехай уже тріумфують над нами здалеку — цього цілком досить.

Потім вона почала розпитувати, яких заходів збирався вжити її батько в Лондоні, щоб повернути дочку.

— Здається, — відповіла Джейн, — він хотів поїхати до Епсома — місця, де вони востаннє міняли коней, поговорити з кучерами й спробувати дізнатися від них щось. Головною його метою було з’ясувати номер найманого екіпажа, який забрав їх із Клепгема. Цей екіпаж приїхав із Лондона з пасажиром, і батько вважав, що той факт, що джентльмен і леді пересідали з одного екіпажа в інший, міг привернути увагу. Тому він збирався розпитувати в Клепгемі. Якщо б йому вдалося дізнатися, до якого будинку кучер перед тим підвозив свого пасажира, він мав намір розпитувати там і сподівався, що так можна буде встановити стоянку й номер екіпажа. Не знаю, чи мав він ще якісь плани; але він так поспішав вирушити й був у такому сум’ятті, що навіть це мені вдалося вивідати з великими труднощами.

«Гордість і упередження» Розділ XLVIII

Наступного ранку всі домашні плекали надію отримати листа від містера Беннета, проте пошта прийшла, не принісши від нього жодного рядка. Сім’я знала, що за звичайних обставин він був вкрай недбалим і повільним кореспондентом, але в таку скрутну хвилину вони сподівалися на бодай якесь зусилля з його боку. Довелося дійти невтішного висновку: він не має жодних приємних новин; але навіть у такій визначеності було б більше відради, ніж у невідомості. Містер Гардінер чекав лише на прихід пошти, щоб вирушити в дорогу.

Коли він поїхав, вони принаймні були певні, що отримуватимуть регулярні звістки про стан справ. На прощання дядько пообіцяв якнайшвидше переконати містера Беннета повернутися до Лонгборна, що стало величезною втіхою для його сестри — місіс Беннет вважала це єдиною запорукою того, що її чоловіка не вб’ють на дуелі.

Місіс Гардінер з дітьми мала залишитися в Гертфордширі ще на кілька днів, оскільки вважала, що її присутність може стати в пригоді племінницям. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет і була для дівчат розрадою у ті рідкісні години, коли вони лишалися наодинці. Інша їхня тітка також часто навідувалася до них і завжди, за її ж словами, з наміром підбадьорити та підтримати, — хоча вона ніколи не приходила без нових чуток про марнотратство чи безпутність Вікгема, а тому рідко йшла, не лишивши їх у ще більшому пригніченні, ніж застала.

Увесь Мерітон, здавалося, наввипередки намагався очорнити чоловіка, який ще три місяці тому був мало не ангелом світла. Тепер оголосили, що він боргує кожному крамарю в місті, а його інтрижки, кожна з яких гордо іменувалася звабленням, зачепили родину ледь не кожного торговця. Усі в один голос заявляли, що він найпорочніший юнак на світі, і кожен раптом згадав, що завжди з недовірою ставився до його вдавано добропорядної зовнішності. Елізабет, хоч і не вірила навіть половині сказаного, почула достатньо, щоб її колишня впевненість у неминучій загибелі сестри стала ще міцнішою. Навіть Джейн, яка вірила в такі розмови менше, майже втратила надію, бо якби Лідія та Вікхем справді поїхали до Шотландії (на що вона завжди в глибині душі сподівалася), то до цього часу вже мали б звідти повернутися.

Містер Гардінер поїхав із Лонгборна в неділю, а в вівторок його дружина отримала від нього листа. Він повідомляв, що після приїзду одразу ж розшукав свого швагра й переконав його зупинитися на Грейсчерч-стріт. До його прибуття містер Беннет уже встиг побувати в Епсомі та Клепгемі, але не здобув жодних задовільних відомостей. Тепер він твердо намірився обійти всі головні готелі міста, оскільки містер Беннет припускав, що після приїзду до Лондона, перш ніж винайняти житло, вони могли зупинитися в одному з них. Сам містер Гардінер не чекав від цього заходу особливого успіху, але оскільки його швагро палав цією ідеєю, він мав намір допомогти йому в пошуках. Він також додав, що містер Беннет наразі зовсім не налаштований залишати Лондон, і пообіцяв написати знову дуже скоро. Наприкінці листа був такий постскриптум:

«Я написав полковнику Форстеру з проханням дізнатися, якщо це можливо, від когось із близьких друзів цього юнака по полку, чи має Вікгем якихось родичів або зв’язки, котрі могли б знати, в якій частині міста він зараз переховується. Якби знайшовся хтось, до кого можна звернутися з надією отримати бодай таку зачіпку, це мало б вирішальне значення. Поки що у нас немає жодного орієнтира. Полковник Форстер, я певен, зробить усе, що в його силах, аби допомогти нам у цьому питанні. Проте, якщо поміркувати, можливо, Ліззі краще за будь-кого іншого знає, які живі родичі у нього зараз є».

Елізабет не складно було здогадатися, звідки взялася така повага до її думки, проте вона не мала змоги надати інформацію, яка була б настільки ж корисною, наскільки втішним був цей комплімент.

Вона ніколи не чула, щоб у нього були якісь родичі, окрім батька та матері, які померли вже багато років тому. Можливо, однак, що хтось із його товаришів по …ширському полку міг знати більше; і хоча вона не плекала великих сподівань, це звернення принаймні давало якусь надію на майбутнє.

Кожен день у Лонгборні тепер минав у тривозі, та найтривожнішим був час, коли чекали на пошту. Прихід листів став головним приводом для ранкового нетерпіння. Лише через листи могло прийти сповіщення про щось добре чи погане, і кожен наступний день, як сподівалися, мав принести якісь важливі новини.

Але перш ніж надійшла нова звістка від містера Гардінера, прийшов лист на ім’я їхнього батька з зовсім іншого боку — від містера Коллінза. Оскільки Джейн мала доручення розпечатувати все, що надходило на ім’я батька за його відсутності, вона прочитала його. Елізабет, знаючи, якими курйозами завжди були його листи, заглядала їй через плече і читала разом із нею. Лист був такого змісту:

«Мій дорогий сер, Наш родинний зв’язок, як і моє суспільне становище, спонукають мене висловити вам співчуття з приводу того тяжкого горя, яке ви зараз переживаєте і про яке ми вчора дізналися з листа з Гертфордшира. Будьте певні, мій дорогий сер, що місіс Коллінз і я щиро співчуваємо вам та всій вашій поважній родині у вашому теперішньому нещасті, яке, безперечно, є найгіркішим, оскільки виходить із причини, яку не спроможний стерти ніякий час. З мого боку не забракне жодних доводів, здатних полегшити таке тяжке лихо або втішити вас за обставин, які мають бути понад усе інше болісними для батьківського серця. Смерть вашої доньки була б благословенням порівняно з цим. І це тим паче варте жалю, оскільки є підстави припускати, як повідомляє мені моя дорога Шарлотта, що така розпусна поведінка вашої доньки стала наслідком надмірного й згубного потакання їй; хоча, водночас, задля втіхи вас та місіс Беннет, я схильний думати, що її власна вдача, очевидно, від природи порочна, інакше вона не вчинила б такого неподобства в настільки юному віці. Хоч би як там було, ви викликаєте глибокий жаль; і цю думку поділяє не лише місіс Коллінз, а й леді Кетрін та її донька, яким я розповів про цю подію. Вони згодні зі мною в побоюваннях, що цей хибний крок однієї доньки зашкодить майбутньому всіх інших: бо хто, як висловилася сама леді Кетрін із притаманною їй поблажливістю, захоче породичатися з такою родиною? І ці міркування, щиро кажучи, змушують мене з іще більшим задоволенням згадувати певну подію минулого листопада; адже якби все склалося інакше, я був би зараз утягнутий у все ваше горе і безчестя. Тож дозвольте порадити вам, мій дорогий сер, якомога швидше втішитися, навіки викреслити негідне дитя зі свого серця і залишити її пожинати плоди власного мерзенного переступу.
З повагою, і т. д., і т. д.”

Містер Гардінер більше не писав, аж поки отримав відповідь від полковника Форстера; проте й тоді він не мав повідомити нічого втішного. Як з’ясувалося, Вікгем не мав жодного родича, з яким підтримував би зв’язок, і було достеменно відомо, що близької рідні серед живих у нього не залишилося. Раніше він мав багато знайомих, але відколи служив у ополченні, схоже, ні з ким із них не затоваришував близько. Отже, не було нікого, хто міг би навести на його слід. А зважаючи на жалюгідний стан його власних фінансів, у нього, окрім страху бути викритим родичами Лідії, з’явився ще один вагомий мотив переховуватися: щойно стало відомо, що він залишив по собі чималі картярські борги. Полковник Форстер вважав, що знадобиться понад тисячу фунтів, аби покрити його видатки в Брайтоні. Він заборгував чимало грошей у самому місті, але його борги честі виявилися ще страшнішими. Містер Гардінер не став приховувати цих подробиць від лонгборнського сімейства; Джейн вислухала їх із жахом. — Картяр! — вигукнула вона. — Цього я геть не чекала. Я й подумати не могла про таке!

Містер Гардінер додав у листі, що наступного дня, в суботу, вони можуть чекати батька додому. Зневірившись через марність усіх своїх зусиль, містер Беннет піддався на вмовляння швагра повернутися до родини і дозволити йому діяти так, як підкажуть обставини задля продовження пошуків. Коли про це повідомили місіс Беннет, вона не виявила тієї радості, на яку сподівалися її діти, зважаючи на те, як сильно вона досі хвилювалася за його життя.

— Як! Він повертається додому, і без бідної Лідії? — закричала вона. — Не вірю, що він поїде з Лондона, так і не знайшовши їх! Хто ж стрілятиметься з Вікгемом і змусить його одружитися з нею, якщо чоловік поїде геть?

Оскільки місіс Гардінер уже хотіла бути вдома, вирішили, що вона з дітьми вирушить до Лондона в той самий час, коли містер Беннет повертатиметься звідти. Таким чином, екіпаж довіз їх до першої поштової станції їхньої подорожі, а назад до Лонгборна привіз свого господаря.

Місіс Гардінер поїхала, занурена в ті самі роздуми про Елізабет та її дербіширського друга, які не залишали її від самого від’їзду з тих країв. Племінниця ніколи сама не згадувала його імені в розмовах, а невиразне сподівання місіс Гардінер на те, що слідом за ними прийде лист від нього, так нічим і не закінчилося. Елізабет після повернення не отримувала жодного листа, який міг би надійти з Пемберлі.

Нинішнє нещасне становище сім’ї робило зайвими будь-які інші виправдання її пригніченого настрою, тож із цього не можна було зробити жодних певних висновків — хоча Елізабет, яка на той час уже непогано розібралася у власних почуттях, чудово усвідомлювала: якби вона нічого не знала про Дарсі, їй було б трохи легше терпіти страх перед безчестям Лідії. Це принаймні позбавило б її, думалося їй, однієї безсонної ночі з двох.

Коли містер Беннет повернувся, він виглядав так само незворушно й філософськи спокійно, як і завжди. Говорив не більше, ніж мав звичку говорити зазвичай; жодним словом не згадав про справу, що змусила його поїхати; і минув деякий час, перш ніж його доньки наважилися заговорити про це.

Лише по обіді, коли він приєднався до них за чаєм, Елізабет зважилася торкнутися цієї теми; і коли коротко висловила жаль через усе, що йому довелося пережити, він відповів:

— Не кажи про це нічого. Хто ж має страждати, як не я? Це моя власна провина, і я повинен це відчути.

— Не будьте надто суворі до себе, — відповіла Елізабет.

— Авжеж, ти можеш застерігати мене від такого лиха. Людська натура така схильна до цього! Ні, Ліззі, дозволь мені хоч раз у житті повною мірою усвідомити, наскільки я винен. Я не боюся, що це враження мене зламає. Воно минеться досить скоро.

— Ви думаєте, вони в Лондоні?

— Так. Де ж іще їм так добре ховатися?

— А Лідія завжди мріяла поїхати до Лондона, — додала Кітті.

— Отже, вона щаслива, — сухо мовив батько, — і, мабуть, пробуде там доволі довго.

Після короткої паузи він продовжив:

— Ліззі, я не тримаю на тебе зла за те, що ти виявилася правою у своїй пораді минулого травня, що, з огляду на теперішні події, свідчить про неабияку великодушність.

Їх перервала міс Беннет, яка прийшла забрати чай для матері.

— Оце вже справжня церемонія! — вигукнув він. — Є в ній щось таке, що навіть нещастю надає певної вишуканості! Іншим разом я теж так зроблю: сидітиму в бібліотеці в нічному ковпаку та домашньому халаті для пудрування й завдаватиму всім стільки клопоту, скільки зможу… Або, можливо, відкладу це до того часу, поки Кітті не втече.

— Я не збираюся тікати, тату, — образливо сказала Кітті. — І якби я колись поїхала до Брайтона, то поводилася б краще за Лідію.

— Ти — до Брайтона? Та я б не довірив тобі наблизитися до нього навіть настільки, як Істборн, хоч би й за п’ятдесят фунтів! Ні, Кітті, принаймні одного я навчився — бути обережним, і ти це відчуєш. Жоден офіцер більше ніколи не переступить поріг мого дому — і навіть не сміє проходити через наше село. Бали будуть суворо заборонені, хіба що ти танцюватимеш із кимось із сестер. І тобі не дозволено буде виходити з дому, доки не доведеш, що щодня бодай десять хвилин проводиш розсудливо.

Кітті, яка сприйняла всі ці погрози цілком серйозно, розплакалася.

— Ну-ну, — сказав він. — Не засмучуйся так. Якщо протягом наступних десяти років ти будеш чемною дівчиною, то наприкінці цього строку я вивезу тебе в люди.

«Гордість і упередження» Розділ XLIX

За два дні після повернення містера Беннета Джейн і Елізабет прогулювалися разом алеєю чагарників за будинком, коли побачили економку, що поспішала їм назустріч. Вирішивши, що вона прийшла покликати їх до матері, сестри самі рушили їй назустріч. Та замість очікуваного запрошення, коли вони підійшли ближче, вона звернулася до міс Беннет:

— Перепрошую, міс, що турбую вас, але я сподівалася, що ви вже отримали добрі новини з міста, і тому насмілилася прийти та спитати.

— Що ви маєте на увазі, Гілл? Ми не отримували жодних звісток із Лондона.

— Боже милостивий, міс! — вигукнула місіс Гілл у щирому подиві. — Хіба ви не знаєте, що для господаря прибув гонець із листом від містера Гардінера? Він тут уже пів години, і господар уже отримав листа!

Дівчата кинулися бігти, надто схвильовані, щоб вимовити бодай слово. Вони промчали через передпокій до сніданкової кімнати, звідти — до бібліотеки; але батька не було ні там, ні там. Уже збиралися шукати його нагорі, у матері, коли назустріч їм вийшов дворецький і сказав:

— Якщо ви шукаєте пана, міс, то він пішов до маленького гаю.

Почувши це, вони знову кинулися через хол і побігли через газон за батьком, який неквапно прямував до невеликого лісочка на краю вигону.

Джейн, не така легка на ходу й не така звична до бігу, як Елізабет, скоро відстала, тоді як сестра, задихаючись, наздогнала його й нетерпляче вигукнула:

— О, тату, які новини? Які новини? Ви отримали листа від дядька?

— Так, отримав, — відповів він. — Листа принесли гінцем.

— І що там? Добрі чи погані звістки?

— А що доброго можна чекати? — сказав він, дістаючи листа з кишені. — Але, мабуть, ти сама захочеш його прочитати.

Елізабет нетерпляче вихопила лист із його рук. Тим часом підійшла й Джейн.

— Читай уголос, — сказав батько. — Бо я й сам до ладу не розумію, про що там.

Ґрейсчерч-стріт, понеділок, 2 серпня.

“Мій любий брате,
Нарешті я можу повідомити тобі деякі звістки про мою племінницю, і, загалом, сподіваюся, вони принесуть тобі певне полегшення. Незабаром після того, як ти покинув мене в суботу, мені пощастило дізнатися, в якій частині Лондона вони перебувають. Подробиці залишу до нашої зустрічі. Досить знати одне: їх знайдено. Я бачив їх обох…”

— Тоді все саме так, як я завжди сподівалася! — вигукнула Джейн. — Вони одружені!

Елізабет читала далі:

“Я бачив їх обох. Вони не одружені, і, наскільки мені вдалося з’ясувати, навіть не мали такого наміру. Але якщо ти погодишся виконати ті зобов’язання, які я дозволив собі взяти на себе від твого імені, сподіваюся, що весілля відбудеться дуже скоро.
Від тебе вимагається лише забезпечити своїй дочці, за шлюбним договором, її рівну частку з тих п’яти тисяч фунтів, що мають бути поділені між дітьми після смерті тебе й моєї сестри; а також зобов’язатися виплачувати їй за твого життя сто фунтів на рік.
З огляду на всі обставини, я без вагань погодився на ці умови від твого імені настільки, наскільки вважав себе вправі це зробити. Надсилаю листа гінцем, щоб не втрачати часу й якнайшвидше отримати твою відповідь.
З цих подробиць ти легко зрозумієш, що становище містера Вікгема не таке безнадійне, як усі вважали. Світ був введений в оману в цьому питанні, і я радий повідомити, що після сплати всіх його боргів залишиться ще трохи грошей, щоб утримувати мою племінницю, — і це на додачу до приданого.
Якщо, як я й сподіваюся, ти надаси мені повні повноваження діяти від твого імені в цій справі, я негайно доручу Гаґґерстону підготувати належний шлюбний договір. Тобі немає жодної потреби знову їхати до міста; залишайся спокійно в Лонгборні й покладайся на мою старанність та турботу.
Надішли свою відповідь якомога швидше й подбай, щоб вона була цілком чіткою. Ми вирішили, що найкраще буде, якщо моя племінниця візьме шлюб із цього дому; сподіваюся, ти це схвалиш. Сьогодні вона приїздить до нас. Напишу знову, щойно щось остаточно вирішиться.
Щиро твій, Едвард Гардінер.

— Хіба це можливо? — вигукнула Елізабет, дочитавши. — Чи ж можливо, щоб він справді з нею одружився?

— Значить, Вікгем не такий уже й пропащий, як ми про нього думали, — мовила її сестра. — Мій дорогий тату, вітаю вас!

— А ви вже відповіли на листа? — запитала Елізабет.

— Ні, але це треба зробити якнайшвидше.

Тоді вона почала палко благати його не втрачати більше ні хвилини й негайно написати відповідь.

— О, мій дорогий тату! — вигукнула вона. — Ходімо назад, напишіть зараз же. Подумайте, яка дорога кожна мить у такій справі!

— Якщо вам самому важко цим займатися, дозвольте я напишу під вашу диктовку, — запропонувала Джейн.

— Мені й справді дуже неохоче це робити, — відказав він, — але треба.

І, сказавши це, він повернув разом із ними й рушив до дому.

— І… чи можу я запитати? — почала Елізабет. — Умови, я так розумію, доведеться прийняти?

— Прийняти! Мені аж ніяково, що він просить так мало.

— І вони таки *мусять* одружитися! І це при тому, що він за людина…

— Так, так, вони мусять одружитися. Іншого виходу немає. Але є дві речі, які мені страх як кортить дізнатися: по-перше, скільки грошей виклав твій дядько, щоб усе це владнати; і, по-друге, як я колись із ним розрахуюся.

— Гроші? Дядько? — вигукнула Джейн. — Що ви маєте на увазі, тату?

— Я маю на увазі, що жоден чоловік при здоровому глузді не одружився б із Лідією заради такої мізерної спокуси, як сто фунтів на рік, поки я живий, і п’ятдесят — після моєї смерті.

— Твоя правда, — погодилася Елізабет, — хоча мені це раніше й на думку не спадало. Покрити його борги, та ще й щоб щось залишилося! О, це безумовно дядькова робота! Великодушна, добра людина… Боюся, він сам через це скрутно зажив. Малою сумою тут не обійшлося.

— Е ні, — мовив батько. — Вікгем був би дурнем, якби узяв її бодай на шеляг дешевше, ніж за десять тисяч фунтів. Мені було б прикро думати про нього так погано на самому початку нашого родичання.

— Десять тисяч фунтів! Боже борони! Як нам повернути хоча б половину такої суми?

Містер Беннет нічого не відповів, і кожен із них, занурений у власні думки, мовчав, аж поки вони дісталися дому. Батько пішов до бібліотеки писати листа, а дівчата попрямували до їдальні.

— Отже, вони справді одружуються! — вигукнула Елізабет, щойно вони залишилися наодинці. — Як це дивно! І за *це* ми маємо бути вдячні. Ми змушені радіти їхньому шлюбу, попри те, які мізерні їхні шанси на щастя і яка мерзенна його вдача! О, Лідіє!

— А я втішаю себе думкою, — відказала Джейн, — що він точно не одружився б із Лідією, якби не плекав до неї справжніх почуттів. Хоч наш добрий дядько й допоміг виплатити його борги, я не можу повірити, що він надав десять тисяч фунтів чи щось схоже на це. У нього ж власні діти, а може бути й більше. Як би він міг віддати половину від десяти тисяч?

— Якщо ми колись зможемо дізнатися, якими були борги Вікгема, — зауважила Елізабет, — і скільки забезпечено з його боку нашій сестрі, ми точно знатимемо, що містер Гардінер для них зробив, бо у самого Вікгема немає ні шеляга за душею. Доброту моїх дядька й тітки неможливо нічим віддячити. Те, що вони взяли її до себе, надали їй особистий захист і підтримку — це така жертва задля її блага, яку й роками вдячності не оцінити сповна. На цей час вона, мабуть, уже в них! Якщо така доброта не змусить її зараз схилити голову від сорому, то вона взагалі ніколи не заслужить бути щасливою! Яка то буде зустріч для неї, коли вона вперше побачить тітку!

— Ми повинні постаратися забути все, що сталося, з обох сторін, — мовила Джейн. — Я сподіваюся і вірю, що вони ще будуть щасливі. Його згода одружитися з нею є доказом — я хочу в це вірити, — що він став на праведний шлях. Взаємна прив’язаність стримає їх, і я тішу себе надією, що вони влаштуються так тихо й житимуть настільки розсудливо, що з часом їхню минулу необачність забудуть.

— Їхня поведінка була такою, — заперечила Елізабет, — що ні ти, ні я, ні будь-хто інший ніколи не зможе цього забути. Марно про це й говорити.

Тут дівчатам спало на думку, що їхня мати, цілком імовірно, ще нічого не знає про те, що сталося. Тому вони пішли до бібліотеки й запитали батька, чи не хоче він, аби вони сповістили її. Він саме писав і, не підводячи голови, сухо відказав:

— Як вам завгодно.

— Можна нам узяти листа дядька й прочитати його мамі?

— Беріть, що хочете, тільки йдіть уже.

Елізабет узяла листа зі столу батька, і вони разом піднялися нагору. Мері й Кітті були з місіс Беннет, тож однієї розмови вистачило для всіх. Після короткої підготовки до доброї новини лист було прочитано вголос.

Місіс Беннет ледве стримувала себе. Щойно Джейн дійшла до рядків, де містер Гардінер висловлював надію на швидке одруження Лідії, її радість прорвалася назовні, і кожне наступне речення лише примножувало це захоплення. Тепер її хвилювання від щастя було таким самим бурхливим, яким ще недавно було від страху й тривоги. Їй було досить одного: її дочка вийде заміж. Жодна думка про майбутнє щастя Лідії не тривожила її, жоден спогад про її нерозважливу поведінку не викликав сорому.

— Моя люба, люба Лідіє! — вигукнула вона. — Це ж просто чудово! Вона виходить заміж! Я знову її побачу! І заміж у шістнадцять років! Мій добрий, любий брат! Я ж знала, що все так і буде — знала, що він усе владнає. Як я прагну її побачити! І дорогого Вікгема теж! Але ж сукні, весільні сукні! Я негайно напишу сестрі Гардінер про це. Ліззі, люба, збігай до батька й спитай, скільки він дасть їй грошей. Стривай, ні, я сама піду. Кітті, подзвони Гілл! Я зараз же одягнуся. Моя люба, люба Лідіє! Як весело нам буде разом, коли ми зустрінемося!

Її старша дочка намагалася трохи втихомирити цей бурхливий захват, нагадуючи їй, якою великою є їхня вдячність за поведінку містера Гардінера.

— Адже це щасливе завершення, — додала вона, — ми значною мірою завдячуємо його доброті. Ми переконані, що він зобов’язався допомогти містеру Вікгему грошима.

— Ну й що ж! — вигукнула її мати. — Це цілком природно. Хто ж іще мав би це зробити, як не рідний дядько? Якби в нього не було власної родини, всі його гроші, як ви знаєте, дісталися б мені й моїм дітям. А так це ж уперше ми маємо від нього щось більше, ніж кілька подарунків. Ах, як я щаслива! Незабаром у мене буде заміжня дочка. Місіс Вікгем! Як це гарно звучить! І їй же лише в червні виповнилося шістнадцять. Люба Джейн, я так схвильована, що сама певно не зможу писати; тож я диктуватиму, а ти пиши за мене. З грошима ми потім розберемося з твоїм батьком, але всі речі треба замовляти негайно.

І вона вже заходилася перераховувати всі подробиці щодо ситцю, мусліну й батисту й невдовзі надиктувала б безліч щедрих замовлень, якби Джейн, хоч і не без зусиль, не переконала її зачекати, поки батько матиме час і з ним можна буде порадитися. Один день затримки, зауважила вона, не має великого значення; і мати була надто щаслива, щоб упиратися так завзято, як зазвичай. До того ж їй спали на думку інші плани.

— Я поїду до Мерітона, — сказала вона, — щойно вдягнуся, й розповім цю чудову новину моїй сестрі Філліпс. А дорогою назад можу заїхати до леді Лукас і місіс Лонг. Кітті, біжи вниз і накажи закладати карету. Прогулянка, певна річ, дуже піде мені на користь. Дівчата, вам щось потрібно з Мерітона? О, ось і Гілл! Люба Гілл, ви вже чули добру новину? Міс Лідія виходить заміж, і на її весіллі кожному з вас дадуть по чаші пуншу, щоб усі могли весело святкувати!

Місіс Гілл одразу ж почала висловлювати свою радість. Елізабет прийняла її вітання разом з іншими, а тоді, стомлена цією метушнею й безглуздям, сховалася у своїй кімнаті, щоб спокійно подумати.

Становище бідної Лідії, навіть за найкращих обставин, залишалося досить сумним; але за те, що воно не стало ще гіршим, слід було бути вдячною. . Елізабет добре це усвідомлювала; і хоча, заглядаючи у майбутнє, вона не мала ніяких резонних підстав сподіватися ні на їхнє тихе сімейне щастя, ні на багатство та повагу суспільства. Проте згадуючи те, чого вони так боялися ще якихось дві години тому, Елізабет повною мірою усвідомлювала всю цінність того, чого їм вдалося досягти.

«Гордість і упередження» Розділ L

Містер Беннет уже не раз у своєму житті шкодував, що замість витрачати весь свій дохід, не відкладав щороку певну суму, аби краще забезпечити дітей та дружину на випадок, якщо вона переживе його. Тепер він жалкував про це дужче, ніж будь-коли. Якби він свого часу виконав цей свій обов’язок, Лідії не довелося б завдячувати дядькові за ту дещицю честі й доброго імені, яку тепер можна було для неї перекупити. І задоволення від того, що одного з найнікчемніших юнаків у Великій Британії вдалося схилити стати її чоловіком, належало б тому, кому й годилося.

Його щиро гнітило, що справа, яка нікому не обіцяла особливої вигоди, мала владнатися винятково коштом його швагра; тож він твердо вирішив, якщо вдасться, з’ясувати розмір цієї допомоги й повернути борг за першої ж нагоди.

Коли містер Беннет тільки-но одружився, ощадливість вважалася справою абсолютно зайвою, адже у них, звісно ж, мав народитися син. Цей син, щойно досягнувши повноліття, мав разом із батьком скасувати умову про успадкування маєтку лише по чоловічій лінії, і в такий спосіб удова та молодші діти були б забезпечені. Проте на світ одна за одною з’явилися п’ять доньок, а сина все не було; і місіс Беннет ще багато років після народження Лідії була свято переконана, що він обов’язково з’явиться. Коли надію на цю подію врешті втратили, починати заощаджувати було вже запізно. Місіс Беннет не мала жодного хисту до економії, і лише притаманне її чоловікові прагнення до незалежності утримувало їх від того, щоб не залізти в борги.

За шлюбним контрактом місіс Беннет та дітям було забезпечено п’ять тисяч фунтів. Проте в яких частках ця сума мала ділитися між доньками, залежало від волі батьків. Це було єдине питання, принаймні щодо Лідії, яке тепер належало вирішити, і містер Беннет без жодних вагань пристав на висунуту пропозицію. У висловлених вельми стисло, але сповнених щирої вдячності за доброту швагра виразах, він виклав на папері своє повне схвалення всього вчиненого і готовність виконати взяті за нього зобов’язання. Раніше він і подумати не міг, що якби Вікгема й вдалося вмовити одружитися з його донькою, це обійшлося б йому з такими незначними незручностями, як за цієї угоди. Через необхідність виплачувати їм сто фунтів на рік він навряд чи втрачав більше десяти фунтів зі своєї кишені; адже з урахуванням видатків на її утримання, кишенькових грошей та постійних грошових дарунків, які таємно передавалися їй через матір, витрати на Лідію зазвичай мало в чому поступалися цій сумі.

Те, що все вирішилося з такими мізерними зусиллями з його власного боку, стало ще однією дуже приємною несподіванкою, бо його головним бажанням тепер було мати якомога менше клопоту з цією справою. Коли перші спалахи гніву, які й змусили його до діяльних пошуків, ущухли, він цілком природно повернувся до своєї колишньої безтурботності. Листа невдовзі відіслали, бо хоч містер Беннет і був повільним на підйом, розпочату справу він виконував швидко. Він попросив повідомити докладніше, скільки саме заборгував братові, але був занадто злий на Лідію, щоб передати їй бодай якесь вітання.

Добра звістка швидко рознеслася домом, і з такою ж швидкістю — усією околицею. Сусіди сприйняли її з цілком пристойною філософською міною. Певна річ, для жвавості тамтешніх розмов було б куди вигідніше, якби міс Лідія Беннет пішла по руках або, як найкраща альтернатива, була схована від світу на якійсь далекій фермі. Проте і в її заміжжі знайшлося чимало такого, про що варто було поговорити; а доброзичливі побажання щастя й долі, які досі виходили від усіх уїдливих старих дівиць Мерітона, анітрохи не втратили своєї сили за цих нових обставин, бо з таким чоловіком злиденне життя Лідії вважалося неминучим.

Минуло вже два тижні, як місіс Беннет не сходила вниз, але цього щасливого дня вона знову зайняла своє місце на чолі столу в нестерпно піднесеному настрої. Жодне почуття сорому не затьмарювало її тріумфу. Заміжжя доньки, яке було головною метою її прагнень відтоді, як Джейн виповнилося шістнадцять, тепер було близьким до здійснення, і всі її думки та розмови точилися винятково навколо неодмінних атрибутів вишуканого весілля: тонкого мусліну, нових екіпажів та слуг. Вона заклопотано шукала в околицях підхожий маєток для доньки і, не знаючи й не беручи до уваги, якими будуть їхні статки, відкидала один варіант за іншим як занадто малі чи недостатньо солідні.

— Гей-Парк міг би підійти, — міркувала вона, — якби Ґолдінґи з’їхали звідти, або той великий будинок у Стоуку, якби вітальня там була просторішою; а от Ешворт занадто далеко. Я б не стерпіла, якби вона жила за десять миль від мене. Що ж до Первіс-Лодж, то там мансарди просто жахливі.

Чоловік дозволяв їй теревенити без упину, поки в їдальні залишалися слуги. Але щойно вони вийшли, він сказав: — Місіс Беннет, перш ніж ви винаймете якийсь чи всі ці будинки для ваших зятя й доньки, давайте з’ясуємо одну річ. До жодного дому в цих околицях їм ніколи не буде доступу. Я не збираюся заохочувати їхню нерозважливість, приймаючи їх у Лонгборні.

За цією заявою послідувала довга суперечка, але містер Беннет виявився непохитним. Невдовзі вона призвела до іншої, і місіс Беннет із подивом та жахом дізналася, що її чоловік не дасть ні гінеї на купівлю одягу для доньки. Він заявив, що вона не отримає від нього жодного знаку прихильності з цієї нагоди. Місіс Беннет заледве могла це збагнути. Те, що його гнів міг сягнути такої межі неймовірної злопам’ятності, щоб відмовити доньці у праві, без якого її заміжжя здавалося майже недійсним, перевершувало все, що вона вважала за можливе. Ганьбу, яку відсутність нових суконь мала накликати на весілля її доньки, вона переживала куди гостріше, ніж будь-який сором через те, що Лідія втекла й два тижні жила з Вікгемом до шлюбу.

Елізабет тепер від щирого серця шкодувала, що під впливом хвилини й розпачу розповіла містеру Дарсі про їхні побоювання щодо сестри. Оскільки це заміжжя так скоро мало покласти цілком пристойний край усій цій утечі, вони могли б сподіватися приховати її непривабливий початок від усіх, хто не перебував безпосередньо на місці подій.

Вона не боялася, що таємниця розійдеться далі через нього. Було мало людей, на чию стриманість вона могла б покластися з більшою впевненістю; але водночас не було нікого, чия обізнаність із ганьбою її сестри гнітила б її так сильно. Проте не через страх якоїсь шкоди особисто для себе — адже між ними в будь-якому разі, здавалося, пролягла неперехідна прірва. Навіть якби шлюб Лідії укладався на найпочесніших умовах, годі було й думати, що містер Дарсі захоче пов’язати себе з родиною, де до всіх інших заперечень тепер додавалися найближчі родинні зв’язки з чоловіком, якого він так справедливо зневажав.

Вона зовсім не дивувалася, що він прагне уникнути такого споріднення. Бажання завоювати її прихильність, у наявності якого вона вже встигла запевнити себе під час їхніх зустрічей у Дербіширі, за тверезого розсуду не могло пережити такого удару. Елізабет почувалася приниженою та засмученою; вона каялася, хоча й сама до пуття не знала в чому. Вона почала ревно дорожити його повагою саме тоді, коли вже не могла сподіватися на жодну вигоду від неї. Їй хотілося хоч щось почути про нього саме тепер, коли шанси отримати бодай якісь звістки здавалися мізерними. Вона переконалася, що могла б бути щасливою з ним, саме тоді, коли їхня нова зустріч стала абсолютно малоймовірною.

Який це був би тріумф для нього, як вона часто думала, якби він дізнався, що пропозицію руки й серця, яку вона з такою гордістю знехтувала всього чотири місяці тому, тепер було б прийнято з радістю та вдячністю! Вона не сумнівалася, що він був настільки великодушним, наскільки взагалі може бути чоловік. Але поки він залишався простою смертною людиною, він не міг би не відчути свого тріумфу.

Тепер вона почала розуміти, що за своїм характером і розумом він був саме тим чоловіком, який якнайкраще підходив їй. Його інтелект та вдача, хоч і відмінні від її власних, задовольнили б усі її прагнення. Це був би союз, що приніс би користь обом: її невимушеність і жвавість могли б пом’якшити його розум і вдосконалити манери, тоді як його розсудливість, освіченість та знання світу принесли б їй куди вагомішу користь.

Проте жодному такому щасливому шлюбу вже не судилося продемонструвати захопленому натовпу, що таке справжнє подружнє блаженство. Невдовзі в їхній родині мав укластися зовсім інший союз, який назавжди перекреслював можливість першого.

Елізабет не могла навіть уявити, за які кошти Вікгем і Лідія підтримуватимуть бодай відносну незалежність. Але вона легко могла передбачити, як мало тривалого щастя випаде на долю пари, яку поєднало лише те, що їхні пристрасті виявилися сильнішими за їхню доброчесність.

Невдовзі містер Гардінер знову написав братові. На подяку містера Беннета він відповів коротко, запевнивши у своїй незмінній готовності сприяти благополуччю будь-кого з родини, і наостанок просив більше ніколи не згадувати про це. Головна суть його листа полягала в тому, щоб повідомити: містер Вікгем вирішив піти з міліції.

«Я дуже прагнув цього, — додавав дядько, — щойно було вирішено питання про їхній шлюб. І, гадаю, ви погодитеся зі мною, що залишення цього корпусу є вкрай доцільним як заради нього самого, так і заради моєї племінниці. Містер Вікгем має намір перейти до регулярних військ, і серед його колишніх друзів усе ще є люди, які спроможні й готові допомогти йому в армії. Йому пообіцяли чин енсіна в полку генерала…, який зараз розквартирований на півночі. Це велика перевага, що служба проходитиме так далеко від тутешніх місць. Поводиться він цілком пристойно, і я сподіваюся, що серед інших людей, де кожному з них доведеться дбати про власну репутацію, вони обоє будуть обачнішими. Я написав полковнику Форстеру, щоб повідомити його про наші поточні плани і попросити заспокоїти численних кредиторів містера Вікгема в Брайтоні та його околицях запевненнями у швидкій виплаті боргів, яку я взяв під свою відповідальність. І чи не переберете ви на себе клопіт передати схожі запевнення його кредиторам у Мерітоні, список яких, складений за його власними словами, я додаю нижче? Він вказав усі свої борги; сподіваюся принаймні, що він нас не обдурив. Гаґґерстон отримав наші вказівки, і все буде оформлено за тиждень. Після цього вони вирушать до його полку, хіба що спочатку їх запросять до Лонгборна; з розмов із місіс Гардінер я зрозумів, що моя племінниця дуже хоче побачити вас усіх, перш ніж залишить південь. Вона почувається добре і просить передати її дочірню шану вам і матері.
З повагою, і т. д.
Е. Гардінер”.

Містер Беннет та його доньки бачили всі переваги переведення Вікгема з …ширського полку так само чітко, як і містер Гардінер. Але місіс Беннет це зовсім не потішило. Те, що Лідія оселиться на півночі — саме тоді, коли мати сподівалася отримати стільки втіхи й гордості від її товариства (адже вона аж ніяк не полишала свого плану оселити їх у Гертфордширі), — стало для неї тяжким розчаруванням. До того ж було так шкода, що Лідію забирають із полку, де вона знала абсолютно всіх і мала стільки улюбленців.

— Вона так любить місіс Форстер, — бідкалася вона, — це просто жахливо — відсилати її звідти! Та й серед тамтешніх юнаків є кілька таких, які їй вельми до душі. В полку генерала… офіцери можуть виявитися далеко не такими приємними.

Прохання доньки — бо саме так можна було розцінити її бажання — прийняти її в родинне коло перед від’їздом на північ спочатку зустріло категоричну відмову батька. Проте Джейн та Елізабет, які одностайно бажали (заради почуттів та суспільного становища сестри), щоб батьки виявили до неї увагу після заміжжя, почали так палко, але водночас так розумно й м’яко вмовляти його прийняти Лідію з чоловіком у Лонгборні, щойно вони одружаться, що зрештою схилили його подумати так, як думали вони, і вчинити так, як вони просили. А їхня мати отримала втішну можливість показати свою заміжню доньку сусідам, перш ніж ту зашлють на північ. Тому, коли містер Беннет знову писав братові, він дав свій дозвіл на їхній приїзд; і було вирішено, що щойно церемонія закінчиться, молодята вирушать до Лонгборна. Елізабет, однак, була здивована, що Вікгем погодився на такий крок, і, якби вона зважала лише на власні бажання, то зустріч із ним була б останньою річч на світі, якої б їй хотілося.