«Гордість і упередження» Розділ XXI
Обговорення пропозиції містера Коллінза вже майже закінчилось, і Елізабет лишилося тільки потерпати від неминучих у таких випадках неприємних почуттів та інколи — від сварливих докорів матері. Що ж до самого містера Коллінза, то його почуття висловлювалися головним чином не через ніяковість чи пригніченість або намагання уникати її, а через стриманість манер та невдоволену мовчанку. З Елізабет він майже не розмовляв, і свою запопадливу шанобливість, котрою він так пишався, звернув тепер у бік міс Лукас. Вона слухала його з чемною увагою, тим самим зробила величезне полегшення всім, а особливо — своїй подрузі.
Наступний день не приніс поліпшень ні поганого гумору місіс Беннет, ні її поганого самопочуття, а містер Коллінз перебував у тому ж стані ображеної гідності. Елізабет сподівалася, що обурення скоротить його візит, але, як виявилося, воно аж ніяк не вплинуло на його плани. Раз він узяв відпустку до суботи, то до суботи він мав у них і залишитися.
Поснідавши, дівчата вирушили до Меритона, щоб дізнатися, чи не повернувся, бува, містер Вікхем, і пожалкувати з приводу його відсутності на балу в Недерфілді. Він зустрів їх, коли вони входили до міста, і провів до їхньої тітки, де багато говорилося про його жаль і роздратування, а також про стурбованість дівчат його відсутністю. У розмові ж з Елізабет містер Вікхем сам зізнався, що не прибув на бал із власної волі.
— Коли надійшов час, — сказав він, — то я вирішив, що з містером Дарсі мені краще не зустрічатися, що я не перенесу багатогодинного перебування з ним в одній кімнаті і в одному товаристві і що можуть статися сцени, котрі будуть неприємними не лише для мене.
Елізабет високо оцінила його поблажливість і витримку, а на зворотному шляху, коли Вікхем із приятелем проводжали їх до Лонгберна, перший приділяв увагу лише їй, тож вони мали достатньо часу, щоб докладно про все поговорити й чемно засвідчити одне одному свої дружні почуття. Від того, що він їх супроводжував, Елізабет мала подвійну вигоду: це було надзвичайно приємно їй самій і, крім того, давало можливість відрекомендувати його її батькам.
Невдовзі після їхнього повернення Джейн отримала листа з Недерфілда; вона відкрила його негайно. Конверт містив невеличкий елегантний аркуш лощеного паперу, геть увесь списаний красивим і плавним жіночим почерком. Елізабет спостерігала, як мінявся вираз обличчя її сестри, коли та читала його, часто зосереджуючи увагу на окремих реченнях. Джейн швидко взяла себе в руки і, відклавши листа, спробувала — зі своєю звичною жвавістю — приєднатися до загальної розмови, та Елізабет збентежилася настільки, що навіть забула про Вікхема, а тільки-но він та його товариш пішли, Джейн поглядом запросила її піднятися разом із нею нагору. Коли вони зайшли до їхньої кімнати, Джейн мовила, дістаючи листа:
— Це — від Керолайн Бінглі; його зміст чимало мене здивував. На цей час уся їхня компанія вже покинула Недерфілд і прямує до Лондона, не маючи наміру повертатись. Ось послухай, що вона пише.
Джейн прочитала вголос перше речення, яке містило повідомлення про те, що їхнє товариство щойно вирішило невідкладно вирушити до Лондона слідом за своїм братом, аби пообідати в будинку містера Герста на Гровнор-стріт. Потім ішлося про таке: “Моя люба подруго, я не буду удавати, що жалкуватиму ще за чимось у Гертфордширі, крім вашого товариства. Але ми сподіваємося, що в якийсь період у майбутньому ми ще не раз матимемо приємність поспілкуватись, а поки що біль розлуки можна пом’якшити частим і нічим не обмеженим листуванням. Сподіваюся, що ви пристанете на цю пропозицію”. — До цих пишномовних виразів Елізабет дослухалася з усією байдужістю, на яку тільки спроможна недовіра, і, хоча раптовість від’їзду здивувала її, насправді вона не бачила особливих підстав журитися — це ще не означало, що їхня відсутність в Недерфілді завадить містеру Бінглі приїздити туди. А щодо втрати їхнього товариства, то вона була переконана, що Джейн незабаром неодмінно припинить жалкувати за ним, насолоджуючись натомість спілкуванням з містером Бінглі.
— Шкода, — мовила Елізабет після невеликої паузи, — що ти не змогла побачитися зі своїми друзями до їхнього від’їзду. Але ж чи не можемо ми сподіватися, що той період майбутнього щастя, до котрого так прагне міс Бінглі, настане раніше, ніж вона розраховує, і те приємне спілкування, що ви його зазнали як подруги, незабаром відновиться, і ви втішатиметеся ним з іще більшою приємністю вже як родичі? Хіба ж уся їхня компанія зможе утримати містера Бінглі у Лондоні?
— Але Керолайн недвозначно каже, що ніхто з їхнього товариства не збирається цієї зими повертатися до Гертфордшира. Ось давай я прочитаю: “Коли мій брат поїхав од нас учора, то йому здавалося, що справу, яка покликала його до міста, можна вирішити за три-чотири дні, але оскільки ми переконані, що так не буде, і переконані також, що Чарлз, потрапивши до Лондона, вже не поспішатиме звідтіля повернутися, то ми вирішили їхати слідом за ним, аби йому не довелося коротати вільний час у незручному готелі. Багато хто з наших знайомих уже повернувся на зиму до міста; так хочеться почути, що ви, моя дорога подруго, теж вирішили приєднатися до натовпу прибуваючих до Лондона, але я знаю, що марні мої сподівання. Щиро надіюся, що на Різдво у вас буде вдосталь веселощів, які зазвичай приносить ця пора року, і що шанувальників ви матимете так багато, що не відчуватимете втрати трьох із них у нашій особі”.
— З цього випливає, що цієї зими він більше не приїде.
— З цього випливає лише те, що міс Бінглі вважає, що йому не слід приїжджати.
— Чому ти так думаєш? Напевне, це його власне рішення. Він же сам собі хазяїн. Але це ще не есе. Зараз я прочитаю тобі місце, яке є для мене особливо болісним. Скажи мені все, що ти про це подумаєш, і нічого не приховуй. “Містер Дарсі жде не діждеться побачити свою сестру, і, по правді кажучи, нам не менше, ніж йому, кортить зустрітися з нею. Переконана, що жодна дівчина не здатна зрівнятися з нею красою, елегантністю та освіченістю, а те захоплення, котре вона вселяє в нас із Луїзою, вже перетворюється на серйозніше почуття, бо ми сміємо сподіватися, що невдовзі вона стане нам невісткою. Не знаю, чи ділилась я з вами своїми думками з цього приводу раніше, тож я не можу поїхати звідси, не повідавши їх вам. Сподіваюся, ви не поставитеся до них як до нерозважливих. Мій брат уже має до неї досить сильні почуття, а тепер він ще й матиме можливість бачитися з нею в обставинах украй сприятливих, бо її родичі бажають їхнього одруження не менше, ніж родичі його; а коли я скажу, що Чарлз здатен завоювати серце будь-якої жінки, то це не буде екзальтованим перебільшенням з боку люблячої сестри. За таких сприятливих для кохання обставин і за відсутності перешкод для одруження хіба ж помилюся я, люба моя Джейн, коли висловлю надію на те, що незабаром відбудеться подія, котра стане запорукою щастя стількох людей?” — Ну, і що ти скажеш про цей пасаж, люба моя Ліззі? — мовила Джейн, коли припинила читати. — Невже не ясно? Хіба ж тут не сказано досить виразно: Керолайн не розраховує і не сподівається на те, що я стану її невісткою, вона цілковито переконана в байдужості до мене її брата і, підозрюючи про мої справжні почуття до нього, хоче застерегти мене (вкрай доброзичливо!)? З цього приводу двох думок бути не може.
— Авжеж, може, бо я маю зовсім іншу думку. Хочеш її почути?
— З величезною увагою.
— Я викладу її у двох словах. Міс Бінглі бачить, що її брат тебе кохає, і хоче, щоб він одружився з міс Дарсі. Вона їде вслід за ним до Лондона, сподіваючись його там утримати, а тебе намагається переконати, що ти йому не потрібна.
Джейн із недовірою похитала головою.
— Слухай, Джейн, повір мені, прошу тебе. Кожен, хто хоч колись бачив вас разом, не може сумніватись у його почуттях. Певна, що міс Бінглі теж у цьому не сумнівається, бо не така вже й простачка. Коли б вона побачила хоча б половину такого ж кохання до себе з боку містера Дарсі, то відразу ж заходилася б замовляти собі весільне вбрання. Але справа полягає ось у чому: для них ми недостатньо багаті й недостатньо родовиті; тому вона так і зацікавлена здобути міс Дарсі для свого брата, бо прекрасно розуміє, що коли між їхніми родинами відбудеться один шлюб, то їй набагато легше буде організувати і другий, тобто власний. Її план не позбавлений певної винахідливості й навіть може увінчатись успіхом, якщо йому не заважатиме міс де Бург. Але ж, Джейн, дорогенька моя, невже ти і справді думаєш, що раз міс Бінглі сказала про велику симпатію свого брата до міс Дарсі, то віднині він дійсно буде про тебе гіршої думки, ніж був до того вівторка, коли ви попрощались, і що вона здатна переконати його кохати не тебе, а свою подругу?
— Якби ми з тобою були однієї думки про міс Бінглі, — відповіла Джейн, — то таке твоє тлумачення цілком би мене задовольнило і заспокоїло. Але я знаю, що ти не маєш підстав так зле про неї думати. Керолайн нездатна обманювати когось навмисне; і в цьому випадку я можу лише припускати, що вона обманула сама себе.
— От молодець! Кращого пояснення й не придумаєш, а моє тебе не влаштовує. Давай, вір у те, що вона сама себе обманює! Раз ти і для неї знайшла виправдання, то бентежитися більше немає підстав.
— Але, люба моя сестро, якщо навіть уявити, що все вийде найкращим чином, то чи зможу я бути щасливою, вийшовши заміж за чоловіка, всі сестри і друзі якого воліють, аби він одружився з іншою?
— Сама вирішуй, що робити, — відповіла Елізабет, — і якщо після серйозних роздумів ти дійдеш висновку, що страждання, викликані негараздами у стосунках з його сестрами, переважатимуть щастя бути його жінкою, то я настійно рекомендую тобі відмовити йому.
— Як ти можеш таке казати? — мовила Джейн, ледь посміхнувшись. — Ти ж прекрасно знаєш, що як би мене не пригнічувало їхнє несхвалення, все одно я не вагаючись вийду за нього заміж.
— Оце вже не чекала від тебе такого! Ну, раз так, то можеш не розраховувати на моє співчуття в цій справі.
— Але якщо цієї зими він більше не повернеться, то про мою думку ніхто й не питатиметься. Мало що може трапитися за півроку!
Елізабет зневажливо відкинула таке припущення. Ця думка видавалась їй лише бажанням Керолайн, за яким ховався її власний інтерес, і вона ні на мить не могла уявити собі, що таке бажання — хоч як відверто чи хитромудро воно було б висловлене — і справді могло вплинути на молодого чоловіка, настільки незалежного від будь-кого.
Вона доклала всіх зусиль, аби донести до сестри свої думки з цього приводу, і незабаром із задоволенням побачила, що її старання справили добрий ефект. Джейн більше не почувалася пригніченою, і в неї поступово з’явилася надія (яка інколи слабнула від невпевненості в його коханні), що Бінглі ще приїде до Недерфілда і виконає всі побажання її серця.
Вони зійшлися на тому, що місіс Беннет має дізнатися лише про від’їзд товариства й нічого — про поведінку зазначеного джентльмена. Але навіть такі куці відомості не на жарт її розхвилювали, і вона все побивалася з тієї надзвичайно неприємної обставини, що дівчата поїхали саме тоді, коли між ними та її дочками склалися такі дружні стосунки. Пожурившись отак деякий час, місіс Беннет заспокоїлась, однак, думкою про те, що містер Бінглі незабаром повернеться і приїде до Лонгберна пообідати, а на завершення вона дійшла втішного висновку, що, попри запрошення його лише на сімейний обід, вона зробить так, аби цей обід складавсь із двох окремих страв.
«Гордість і упередження» Розділ XXII
Беннети запросили на обід Лукасів, і знову більшу частину дня міс Лукас люб’язно вислуховувала містера Коллінза. Елізабет принагідно подякувала їм. “Це зберігає йому добрий настрій, — сказала вона, — і я невимовно вам вдячна”. Шарлотта запевнила свою подругу, що вона рада надати таку послугу і що пожертвуваний нею час окупився сторицею. З її боку це було надзвичайно люб’язно, але доброта Шарлотти сягала далі, ніж могла собі уявити Елізабет: вона була спрямована на те, щоб убезпечити її від нових залицянь містера Коллінза шляхом їх спрямування у свій бік. Отака була задумка міс Лукас; і всі ознаки були настільки сприятливими, що під час їхнього розставання ввечері вона майже не сумнівалася в успіхові, якби тільки містеру Коллінзу не треба було від’їздити так швидко. Але тут вона не врахувала емоційності та незалежності його вдачі, бо саме ці риси дозволили йому з гідною поваги хитромудрістю вислизнути з Лонгберн-Хауса наступного ранку і поквапитися до Лукас-Лоджау, щоб кинутися їй в ноги. Містер Коллінз усіляко намагався вишмигнути так, аби не бути поміченим при цьому своїми кузинами, бо був переконаний, що коли це не вдасться зробити, вони відразу ж розгадають його план, а він не бажав, аби про цю його спробу стало відомо ще до того, як вона увінчається успіхом. Хоча він і почувався досить упевнено, бо Шарлотта радо відповідала на його залицяння, все ж після невдачі в середу деякі сумніви мали місце. Однак зустріли його напрочуд добре. Міс Лукас, побачивши з вікна кімнати на горішньому поверсі, що містер Коллінз наближається до будинку, негайно опинилася внизу, щоб цілком випадково зустріти його на алеї. І зустріла вона там стільки любові та красномовства, хоч на це навіть і не сміла сподіватися.
Вони вирішили все до обопільної вигоди настільки швидко, наскільки їм це дозволили довжелезні промови містера Коллінза; а коли вони ввійшли до будинку, той почав запально благати її назвати день, коли йому судилося стати найщасливішим із смертних. Дівиця ж, ухилившись наразі від відповіді на ці настирливі прохання, поставилась, однак, до його майбутнього щастя цілком серйозно. Глупство, яким містера Коллінза щедро наділила природа, позбавило його палкі освідчення геть усякого шарму, тож будь-яка жінка була б просто не в змозі довго їх вислуховувати, і міс Лукас, яка погодилася на його пропозицію виключно від щирого та безкорисливого бажання здобути собі чоловіка, було байдуже, коли саме вона його здобуде.
Вони хутенько звернулися до сера Вільяма та леді Лукас, аби отримати їхню згоду, і ті дали її з радісною готовністю. Навіть завдяки своєму нинішньому становищу містер Коллінз був дуже підходящим женихом для їхньої дочки, котрій вони могли дати лише невелике придане, а його перспективи розбагатіти в майбутньому були цілком реальними та недвозначними. З більшою ніж будь-коли ревністю леді Лукас відразу ж почала прикидати, скільки приблизно років лишилося жити містеру Беннету, а сер Вільям висловив своє тверде переконання, що, коли містер Коллінз стане власником маєтку Лонгберн, йому та його дружині буде вкрай доречно зробити візит до Сент-Джеймса. Коротше кажучи, вся родина була в захваті від такої події. У молодших дівчат почала з’являтися надія показуватися при дворі на рік чи два раніше, ніж вони сподівались, а хлопці позбулися своїх побоювань, що Шарлотта так і помре старою дівкою. Сама ж Шарлотта поводилася більш-менш спокійно. Загалом вона почувалася задоволеною. Певна річ — містер Коллінз не був ані розумним, ані приємним, спілкування з ним лише дратувало та наганяло нудьгу, а його палке кохання до неї явно було удаваним. Але все одно — це був її майбутній чоловік. Вона ніколи не мала високої думки ні про чоловіків, ні про заміжжя, та шлюб завжди був її метою. Він являв собою єдиний благопристойний спосіб матеріального забезпечення для молодих жінок із гарною освітою, але поганим приданим. Особистого щастя він не гарантував, але був для них найприємнішим способом захиститися від злиднів. І ось цей захист вона нарешті собі забезпечила; і тепер, у віці двадцяти семи років, далеко не вродливиця, вона збагнула, що їй поталанило надзвичайно. Обставиною менш приємною мав стати подив, котрий ця подія мусила викликати в Елізабет Беннет, чию дружбу Шарлотта цінувала більше за будь-чию. Елізабет неодмінно здивується і, може, навіть образиться на неї, бо така зневага безперечно зачепить її почуття, незважаючи на її тверду і остаточну відмову. Тож Шарлотта вирішила сама їй про все розповісти і тому наказала містеру Коллінзу нікому ні про що не натякати, коли той повернеться до Лонгберна, щоб пообідати. Він із готовністю пообіцяв їй зберігати таємницю, та це коштувало йому великих зусиль, бо допитлива цікавість, збуджена його тривалою відсутністю, проривалася після його повернення такими прямими запитаннями, що йому знадобилося виявити неабияку винахідливість, аби уникнути таких же прямих відповідей. Для містера Коллінза це був акт самозречення, бо йому страх як кортіло всім розповісти про своє вдале женихання.
Оскільки подорож його мала розпочатися надто рано, щоб побачитися з кимось із родини, церемонія прощання відбулася тоді, коли жінки збиралися йти спати; місіс Беннет надзвичайно чемно і сердечно сказала, що буде дуже рада знову прийняти містера Коллінза у Лонгберні, якщо той коли-небудь буде поруч у якихось справах.
— Шановна пані, — відповів той, — я дуже вдячний за це запрошення, бо саме його і сподівався отримати; можете бути певними, що я скористаюся ним при першій же нагоді.
Всі отетеріли від здивування, а містер Беннет, який зовсім не бажав швидкого повернення містера Коллінза, тут же сказав:
— А може, не варто дратувати леді Кетрін, шановний добродію? Може, вам краще знехтувати родинними зв’язками, ніж мати ризик викликати невдоволення своєї покровительки?
— Шановний добродію, — відповів містер Коллінз, — я дуже вдячний вам за це дружнє попередження, тож можете не сумніватися, що я не робитиму таких важливих кроків без згоди на те її світлості.
— Обережність вам аж ніяк не завадить. Ризикувати можна чим завгодно, але не її добрим до вас ставленням; тож, якщо ви побачите, що ваше бажання зробити нам новий візит може викликати незадоволення її світлості — а це я вважаю цілком вірогідним, — краще сидіть собі вдома і вдовольняйтеся тим, що коли ви не приїдете, то ми не надто образимося.
— Повірте мені, шановний добродію, ваша добросерда увага спонукає мене до ще більшої вдячності; даю вам слово, незабаром я надішлю вам подячного листа за всю вашу доброту і за всі інші вияви поваги до мене під час мого перебування у Гертфордширі. Що ж до моїх прекрасних кузин, то попри те, що моя відсутність буде недовгою, я все одно хочу побажати їм здоров’я та щастя, не роблячи при цьому винятку і для моєї кузини Елізабет.
Відповівши йому з належною чемністю, жінки пішли собі; всі вони одна не менше одної були здивовані тим, що містер Коллінз задумував швидко повернутися. Місіс Беннет зрозуміла це як його бажання освідчитись якійсь із її молодших дочок і подумала, що, може, їй доведеться вмовляти Мері прийняти його пропозицію. Остання розцінювала його здібності набагато вище, ніж інші дівчата; в його розумуваннях була солідність, котра часто її вражала. Вона, щоправда, аж ніяк не вважала його розумнішим за себе, та їй здавалося, що, спонуканий її прикладом до читання і самовдосконалення, він з часом міг стати приємним компаньйоном. Але наступного ранку всім надіям такого штибу настав кінець. Невдовзі після сніданку до них зайшла міс Лукас і у бесіді віч-на-віч з Елізабет розповіла тій про вчорашню подію.
За останні день-два Елізабет уже спадало на думку, що містеру Коллінзу може стукнути в голову, наче він закоханий у її подругу, та їй здавалося, що Шарлотта така ж далека від бажання заохочувати його, як і вона сама. Тому її здивування було таким великим, що вона скрикнула, вийшовши за межі правил пристойності:
— Заручення з містером Коллінзом?! Люба моя Шарлотто, це неможливо!
Незворушний вираз обличчя, котрий міс Лукас примудрялася зберігати протягом своєї розповіді, змінився на вираз розгубленості, коли вона зачула такий докір, хоча нічого іншого й не чекала. Швидко взявши себе в руки, Шарлотта спокійно відповіла:
— А чому ти дивуєшся, люба моя Елізо? Невже вважаєш містера Коллінза неспроможним справити добре враження на жінку тільки тому, що йому не пощастило справити таке враження на тебе?
Та Елізабет уже встигла отямитись і через силу, але досить переконливо запевнила подругу, що перспектива такого шлюбу видається їй украй привабливою і що вона бажає їй усіх мислимих гараздів.
— Знаю, що ти відчуваєш, — відповіла Шарлотта. — Напевне, здивована, вкрай здивована, тому що зовсім недавно містер Коллінз хотів узяти шлюб з тобою. Та коли ти гарненько про все це подумаєш, то, гадаю, схвально поставишся до мого вчинку. Мені чужі романтичні настрої, ти ж знаєш. Я ніколи їх і не мала. Все, що мені потрібно, — це затишна домівка, а враховуючи вдачу містера Коллінза, його родинні зв’язки та становище, я переконана, що маю з ним не менший шанс на щастя, ніж більшість тих, хто починає подружнє життя.
Елізабет тихо відповіла: “Безперечно”. І після ніякової паузи вони приєдналися до решти родини. Шарлотта не затрималась у них надовго, тож Елізабет невдовзі лишилася на самоті та змогла обміркувати почуте. Довго вона не могла примиритися з самою думкою про таку непідходящу партію. Дивакуватість містера Коллінза, котрий за три дні примудрився зробити дві шлюбні пропозиції, не йшла ні в яке порівняння з тим, що останню його пропозицію було прийнято. Елізабет завжди підозрювала, що уявлення її приятельки про шлюб дещо відрізнялося від її власного, та вона не могла навіть припустити, що коли Шарлотті доведеться приймати рішення, то вона всі високі почуття принесе в жертву матеріальній вигоді. Шарлотта — дружина містера Коллінза! Важко було уявити картину більш принизливу. До болісного усвідомлення, що її подруга знеславила й опустила себе в її очах, додавалося гнітюче переконання в неможливості хоч якогось сімейного щастя в тій долі, яку зазначена подруга собі обрала.
«Гордість і упередження» Розділ XXIII
Елізабет сиділа зі своєю матір’ю та сестрами, думала про почуте й міркувала, чи має вона право про це розповідати, як з’явився сер Вільям Лукас власною персоною; його послала дочка, щоб оголосити родині Беннет про її заручини. Розсипаючись у компліментах Беннетам і чимало радіючи з перспективи майбутнього об’єднання двох домів, він виклав подробиці справи перед аудиторією не просто ошелешеною, а й недовірливою, бо місіс Беннет, виявляючи більше впертості, ніж ввічливості, заявляла, що напевне він усе переплутав, а Лідія — нестримана і часто непоштива — гучноголосо скрикнула:
— Боже правий! Сер Вільям, що ви таке кажете! Ви що, не знаєте, що містер Коллінз хоче одружитися з Ліззі?!
Тільки поблажливість придворної особи могла допомогти без роздратування сприйняти таке поводження, та добре виховання сера Вільяма дозволило йому впоратися з ситуацією, тож він клятвено запевняв Беннетів у правдивості свого повідомлення і вислуховував усі їхні зухвалі зауваження з увічливістю та поблажливістю надзвичайними.
Елізабет, відчувши настійну необхідність визволити сера Вільяма з такої неприємної ситуації, втрутилась у розмову й підтвердила його повідомлення, розповівши все те, про що їй перед цим розповіла сама Шарлотта; намагаючись покласти край роздратованим вигукам матері та сестер, вона з усією серйозністю щиро поздоровила сера Вільяма (до яких радо приєдналася Джейн) і зробила багато різноманітних зауважень з приводу щасливого майбуття цієї пари, прекрасної вдачі містера Коллінза та зручної відстані від Гансфорда до Лондона.
Місіс Беннет була надто приголомшена й не могла багато говорити, доки залишався сер Вільям, але тільки-но той поїхав, вона швидко дала вихід своїм почуттям. По-перше, місіс Беннет вперто відмовлялася вірити почутому; по-друге, вона була цілковито впевнена, що містера Коллінза ввели в оману; по-третє, була переконана, що містеру Коллінзу та Шарлотті не бачити щастя; по-четверте — що цей шлюб ще може й не відбутись. Однак з усього цього місіс Беннет зробила два недвозначних висновки; перший: справжньою причиною всіх негараздів є Елізабет; другий: усі обійшлися з нею самою вкрай жорстоко й несправедливо. Тож на цих двох моментах місіс Беннет і зосередила майже всю свою увагу протягом решти дня. Ніщо не могло ні заспокоїти її, ні втішити. День минув, але не минув її гнів. Ще тиждень вона лаяла Елізабет при кожній зустрічі, минув місяць, перш ніж вона змогла розмовляти з сером Вільямом та леді Лукас без грубощів, і лише через багато місяців змогла вона простити свою дочку.
А містер Беннет у цій ситуації поводився набагато спокійніше, і взагалі заявив, що ця новина його втішила надзвичайно. За його словами, йому було дуже приємно дізнатися, що Шарлотта Лукас, котру він звик вважати досить розумною, виявилася такою ж дурепою, як і його дружина, і дурепою ще більшою, ніж його дочка!
Джейн зізналася, що трохи здивована новиною про майбутній шлюб, але більше говорила не про здивування, а про своє щире побажання щастя, в неможливості якого Елізабет не змогла її переконати. Кітті та Лідія зовсім не заздрили міс Лукас, бо містер Коллінз був усього лише священиком; тож ця подія стала для них не більш ніж черговою новиною, яку вони повідають у Меритоні.
Леді Лукас не могла нарадуватися тому, що вона віддячила місіс Беннет: її дочка, всупереч пророкуванням останньої, знайшла-таки собі добру партію; вона стала частіше, ніж зазвичай, бувати в Лонгберні, щоб мати змогу поділитися своїм щастям, хоча кислих мін та роздратованих зауважень з боку місіс Беннет було цілком достатньо, щоб цей щасливий настрій зіпсувати.
У відносинах між Елізабет та Шарлоттою відчувалася певна стриманість, через яку вони обидві воліли не висловлюватися на тему запланованого шлюбу; Елізабет узагалі була переконана, що між ними вже ніколи не буде тієї цілковитої довіри, яка існувала раніше. Розчарування в Шарлотті спонукало Елізабет з більшою любов’ю та повагою ставитися до своєї старшої сестри, бо знала, що її переконаність у високій моральності та делікатності Джейн ніколи не похитнеться. Тож з кожним днем вона все більше непокоїлася за її щастя, бо вже минув тиждень, як поїхав Бінглі, й відтоді не надходило ніяких повідомлень про його можливе повернення.
Джейн не забарилася з відповіддю на лист Керолайн і тепер рахувала дні, чекаючи від неї наступного листа. Обіцяний містером Коллінзом вдячний лист прийшов у вівторок, адресований він був їхньому батькові й написаний з такою врочистою серйозністю, наче його автор цілий рік жив у їхній родині. Розваживши своє сумління з приводу того, що сталося, він потім сповістив їх — у численних екзальтованих висловах — про те, що мав щастя домогтися кохання їхньої люб’язної сусідки, міс Лукас, а потім пояснив, що саме від прагнення насолоджуватись їхнім товариством він пристав так швидко на їхнє люб’язне побажання знову бачити його в Лонгберні, куди він має намір повернутися через два тижні в понеділок; бо, як він додав, леді Кетрін з таким ентузіазмом схвалила його намір одружитися, що їй хотілося б, аби ця подія сталась якомога швидше. Тож містер Коллінз висловив переконання, що саме думка леді Кетрін буде невідпорним аргументом для його люб’язної Шарлотти і та достроково назве той день, коли йому судилося стати найщасливішим зі смертних.
Новий приїзд містера Коллінза до Гертфордшира вже не був для місіс Беннет приємною обставиною. Навпаки: тепер вона не менше, ніж її чоловік, була схильна ремствувати з цього приводу. Дивно, що він збирався приїхати саме до Лонгберна, а не до Лукас-Лоджа; це завдавало також масу незручностей і змушувало хвилюватися. Вона страшенно не любить приймати візитерів, коли почувається досить погано, а з усіх людей закохані — люди найнестерпніші. Отак собі потихеньку бурчала місіс Беннет, і це бурчання змінювалося на пригніченість лише тоді, коли вона згадувала про відсутність містера Бінглі.
І Джейн, і Елізабет теж почувалися з цього приводу неспокійно. День спливав за днем, а про нього нічого не було відомо, окрім чутки, котра недовго ходила по Меритону, що взимку містер Бінглі не збирається приїздити до Недерфілда. Ця новина розлютила місіс Беннет, яка не забарилася заперечити її як недолугу брехню.
Навіть Елізабет почала побоюватися — не за байдужість Бінглі, ні, — а за те, що його сестрам удасться втримати його в Лондоні. Хоч як вона гнала від себе цю думку — таку небезпечну для щастя її сестри й таку, що вселяла сумнів у твердості характеру її кавалера, — та приходила їй до голови знову і знову. Вона боялася, що спільні зусилля його бездушних сестер й владного приятеля, в поєднанні з принадами міс Дарсі та лондонськими розвагами, візьмуть гору над його почуттями.
Що ж до Джейн, то її занепокоєння за такої непевності було, звичайно ж, боліснішим, ніж занепокоєння Елізабет, але всі свої почуття вона воліла приховувати, й тому ніяких розмов на цю тему між нею та сестрою не виникало. Але оскільки мати її не була такою делікатною, то рідко видавалася година, коли вона не говорила про Бінглі, не висловлювала свого нетерпіння щодо його приїзду; а то і взагалі — вимагала від Джейн обіцянки, що коли він не приїде, то вона вважатиме себе підло ошуканою. Джейн знадобилась уся лагідність її вдачі, щоби більш-менш терпимо перенести всі ці наскоки.
Виявивши неабияку пунктуальність, містер Коллінз повернувся через два тижні в понеділок, але в Лонгберні його прийняли далеко не так поштиво, як тоді, коли він з’явився вперше. Однак він був надто щасливим, аби звертати увагу на брак поштивості; й на щастя для інших, улаштування сердечних справ значною мірою позбавило їх його набридливого товариства. Кожного дня більшість часу він проводив у Лукас-Лоджі й повертався до Лонгберна якраз вчасно, щоб вибачитися за свою відсутність перед тим, як родина збиралася йти спати.
Місіс Беннет і справді перебувала в такому стані, що не позаздриш. Сама згадка про щось стосовно шлюбу кидала її в агонію роздратування, хоч куди б вона пішла, скрізь неодмінно тільки про це й говорили. Один вигляд міс Лукас був для неї ненависним. З ревнивою огидою дивилася вона на неї, оскільки та була її наступницею в цьому будинку. Щоразу, коли Шарлотта приходила до них, місіс Беннет здавалося, що та придивляється до свого майбутнього майна, а щоразу, коли гостя притишено розмовляла з містером Коллінзом, господиня була переконана, що розмовляють вони про маєток Лонгберн, вирішуючи — як би ото якнайшвидше нагнати з будинку її разом з дівчатами відразу ж після смерті містера Беннета. На все це вона гірко ремствувала при чоловікові.
— А й справді, містере Беннет, — казала вона, — важко уявити, що колись Шарлотта Лукас стане господинею в цьому будинку, що саме мені доведеться поступатись їй місцем і споглядати, як вона це місце посяде!
— Люба моя, не піддавайтеся таким гнітючим думкам. Сподіваймося на краще. Втішаймося тим, що вам не доведеться цього робити, бо, можливо, я вас переживу.
Але ця думка не дуже втішила місіс Беннет, тому вона нічого не відповіла, а просто продовжила:
— Для мене нестерпною є сама думка, що їм дістанеться цей маєток. Якби не майоратне успадкування, то я б не заперечувала.
— Проти чого б ви не заперечували?
— Проти всього.
— Дякувати Богові, майоратне право оберігає вас від такої байдужої нерозважливості.
— Ніколи я не почуватимуся вдячною, коли йтиметься про майоратне право. Як це так — без будь-яких докорів сумління спокійнісінько забирати у спадок маєток у чиїхось дочок? Я цього не можу збагнути! І хто — містер Коллінз! Чому саме він, а не хтось інший?
— Я даю вам можливість самій розв’язати це питання, — відповів містер Беннет.
«Гордість і упередження» Розділ XXIV
Прийшов лист від міс Бінглі й поклав край усяким сумнівам. У першому ж реченні містилося запевнення, що всі вони влаштувалися на зиму в Лондоні; далі йшлося про жаль її брата з приводу того, що він не мав часу засвідчити повагу своїм друзям у Гертфордширі перед від’їздом до міста.
Отже, всяка надія вмерла, і коли Джейн знайшла в собі сили перейти до прочитання решти листа, то знайшла там мало для себе втішного, крім засвідчень дружніх почуттів дописувачки. В основному, в ньому містилися вихваляння міс Дарсі. Знову йшлося про її численні принади, і Керолайн з радісною хвалькуватістю розповідала про їхню дружбу, що ставала все міцнішою, й навіть наважувалася провіщати здійснення побажань, котрі вона висловила у своєму попередньому листі. З великим задоволенням писала вона також про те, що брат її живе у будинку містера Дарсі, і, захлинаючись од захвату, розписувала плани останнього стосовно придбання меблів.
Елізабет, котрій Джейн не забарилася переповісти основний зміст листа, вислухала розповідь з мовчазним обуренням. Серце її переповнили почуття турботи за свою сестру та образи на інших. Настирливі нагадування Керолайн про небайдужість її брата до міс Дарсі не справили на неї ніякого враження. Не менше ніж раніше залишалась Елізабет впевненою у його щирих симпатіях до Джейн, але попри своє незмінне добре до нього ставлення, вона не могла без роздратування, що інколи межувало з огидою, думати про ту легковажність, той брак твердості характеру, котрі зробили Бінглі залежним від друзів-інтриганів і спонукали його принести власне щастя в жертву їхнім примхам і хитромудрим намірам. Однак, якби його щастя було єдиною жертвою, то він був би вільним марнувати його так, як йому заманулося б, але йшлося також і про щастя її сестри, а він не міг цього не усвідомлювати. Коротше кажучи, це була тема, стосовно котрої можна було поринати у тривалі та безплідні міркування. Ніщо інше не спадало їй на думку; дійсно симпатія Бінглі зійшла нанівець сама по собі, чи була вона придушена втручанням його друзів; знав він про почуття Джейн, чи вони пройшли поза його увагою — хоч як би там було, але це нічого не міняло в незавидному становищі та порушеному спокої сестри, хоча відповідь на ці запитання могла суттєво вплинути на думку Елізабет про Бінглі.
Лише через кілька днів набралася Джейн мужності, щоб повідати Елізабет про свої почуття. І нарешті, коли місіс Беннет залишила їх удвох після довших, ніж зазвичай, роздратованих ремствувань з приводу Недерфілда та його хазяїна, вона не втрималась і сказала:
— Як хочеться, щоб матінка краще володіла собою! Вона просто не здогадується, якого болю мені завдає своїми безперервними згадками про нього. Та я не хочу скаржитися. Незабаром усе минеться. Про нього буде забуто, і всі ми заживемо, як і раніше.
Елізабет поглянула на свою сестру з недовірою та занепокоєнням, але промовчала.
— Ти не віриш мені, — вигукнула Джейн, злегка почервонівши, — але ж ти не маєш на це підстав. У моїй пам’яті він залишиться найлюб’язнішим чоловіком серед моїх знайомих, але не більше. Я не маю чого боятись і не маю на що сподіватись, я не маю за що йому дорікати. Дякувати Богові, мені не настільки боляче. Тож потрібно трохи часу… Я неодмінно спробую взяти себе в руки…
Невдовзі голосом більш упевненим вона додала:
— Я заспокоюся дуже швидко, бо з мого боку це була тільки примха уяви, помилка, котра нікому не зробила шкоди, крім мене самої.
— Моя люба Джейн! — вигукнула Елізабет. — Твоя доброта не знає меж. Ти маєш просто ангельську лагідність і безкорисливість. Я навіть не знаю, що тобі сказати. У мене таке відчуття, що я ніколи не шанувала й не любила тебе так, як ти на те заслуговуєш.
Джейн жваво заперечила наявність у неї якихось незвичайних чеснот, а похвалу віднесла на рахунок сестринських почуттів.
— Та ні ж бо, — настійливо продовжувала Елізабет, — це зовсім не так. Ти вважаєш усіх людей вартими поваги та ображаєшся, коли я про когось відзиваюся зле. Але не треба дратуватися, коли я перебираю через край і заміряюся на твій привілей про всіх мати добру думку. Не варто. Мало є людей, котрих я дійсно люблю, а ще менше — тих, про кого я маю добру думку. Чим більше пізнаю людей, тим більш незадоволеною ними я стаю. Кожен день приносить підтвердження моєї переконаності в непослідовності вдачі кожної людини, в тому, як мало можемо ми покладатися на зовнішні вияви чеснот або неабияких розумових здібностей. Про перше я не буду розводитися, друге — це шлюб Шарлотти. Незбагненно! Хоч як на це дивись, а все одно це незбагненно!
— Дорога моя Ліззі, не давай волю таким почуттям. Вони зруйнують твоє щастя. Ти недостатньо зважаєш на різницю становищ та характерів. Візьми до уваги поважність містера Коллінза, а також обачливу та непримхливу вдачу Шарлотти. Не забувай, що вона — з великої родини, тож стосовно приданого — це цілком рівноправний шлюб; тому всім буде краще, коли ти виявиш готовність повірити в те, що Шарлотта і справді здатна почувати щось на зразок поваги до нашого кузена.
— Аби втішити тебе, я ладна повірити майже в будь-що, але нікому від цього не стане краще, бо якби я була переконана у повазі Шарлотти до нього, то я б тільки взяла під сумнів її розумові здібності — що я вже зробила стосовно її душевних якостей. Люба моя сестро, містер Коллінз — це марнославний, бундючний, недалекий і нетямущий чолов’яга, і ти не гірше за мене це знаєш, як не гірше за мене ти знаєш, що жінка, здатна вийти за нього заміж, не може бути по-справжньому розумною та розважливою. І не треба виправдовувати таку жінку, навіть якщо це Шарлотта Лукас. Не треба заради якоїсь однієї людини міняти значення таких понять, як принциповість і цілісність характеру, не треба намагатися переконати себе чи мене у тому, що егоїзм — це обачливість, а захищеність від негараздів, почуття безпеки — це щастя.
— Мені здається, що стосовно них обох ти висловлюєшся надто сильно, — відповіла Джейн, — і я сподіваюся, що незабаром ти в цьому переконаєшся, коли побачиш, як гарно їм буде разом. Але годі про це. Ти сказала про два моменти. Я прекрасно тебе розумію, але благаю тебе, люба моя Ліззі, — не завдавай мені болю, не думай, що винувата саме та людина, не кажи, що твоя думка про неї погіршилася. Не треба з такою готовністю вірити, що нам навмисне завдали образи. Важко очікувати від життєрадісного молодика постійної стриманості та обачливості. Часто саме наше марнославство і вводить нас в оману. Жінкам завжди здається, що за симпатією обов’язково криється щось більше.
— А чоловіки завжди підживлюють цю ілюзію.
— Якщо це робиться навмисне, то виправдання їм немає, але у світі навмисне робиться набагато менше справ, ніж декому здається.
— Я далека від того, щоб пояснювати якусь частину поведінки містера Бінглі якимось хитрим задумом, — сказала Елізабет, — але не обов’язково планувати зробити комусь зле чи принести комусь нещастя; достатньо лише помилитись — і це призведе до чиїхось страждань. Справу зроблять легковажність, брак уваги до почуттів інших людей і брак рішучості.
– І ти пояснюєш те, що сталося, однією з цих причин?
— Так, останньою з них. Але якщо я продовжуватиму, то скажу все, що думаю про осіб, яких ти поважаєш, а це тобі не сподобається. Доки маєш можливість — зупини мене.
— Значить, ти наполягаєш на припущенні, що на містера Бінглі чинять вплив його сестри?
— Так, — разом із його приятелем.
— Не вірю. Навіщо їм намагатися вплинути на нього? Вони ж бажають йому щастя, і якщо він кохає мене, то жодна інша жінка не зможе цього щастя йому дати.
— Твоє перше припущення хибне. Крім його щастя, вони можуть іще багато чого бажати. Вони можуть бажати йому примноження багатства і знатності, тому можуть воліти, щоб він одружився з дівчиною, котра мала б усю ту вагу, яку дають гроші, родовитість та гордівливість.
— Вони, без сумніву, хочуть, аби він обрав саме міс Дарсі, — відповіла Джейн, — але до цього їх можуть спонукати кращі, ніж ви вважаєте, почуття. Вони знають її набагато довше, ніж мене, тож не дивно, що вона їм подобається більше. Але якими б не були їхні бажання, навряд чи вони суперечили бажанням їхнього брата. Яка сестра вважала б, що має право чинити щось украй суперечливе? Якби вони вірили, що він мене кохає, то не намагалися б роз’єднати нас, якби він дійсно мене кохав, то їм би не вдалося цього зробити. Ти припускаєш наявність у нього саме такого почуття, тому тобі здається, що всі поводяться неправильно та неприродно, а я від цього страждаю. Не муч мене цією думкою. Мені не соромно за свою помилку; принаймні, вона — дріб’язок, ніщо в порівнянні з тими почуттями, котрі в мене виникли б, якби я думала зле про нього чи про його сестер. Дозволь мені сприймати це в найсприятливішому та найзрозумілішому для мене світлі. Елізабет не могла суперечити такому побажанню; і відтоді вони у своїх розмовах майже не згадували ім’я містера Бінглі.
Місіс Беннет усе продовжувала побиватись і ремствувати з приводу того, що він не збирався приїздити, і хоча майже щодня Елізабет чітко все їй роз’яснювала, здавалося, що спантеличення, котре відчувала її мати, так ніколи і не зменшиться. Вона спробувала переконати матір у тому, в що вона сама не вірила: що його залицяння до Джейн були всього лише наслідком звичайнісінької скороминущої симпатії, котра зійшла нанівець, коли вони перестали бачитися. Але хоча на той час у вірогідність такого припущення повірили, їй усе одно доводилося повторювати одну й ту саму історію кожного дня. Найбільшою втіхою місіс Беннет слугувало те, що влітку містер Бінглі неодмінно повернеться.
Містер Беннет ставився до цієї справи по-іншому.
— Та-а-а-к, Ліззі, — якось сказав він, — значить, твоїй сестрі не пощастило у коханні. Що ж, поздоровляю її. Для дівчат це майже так само важливо, як одружитися. Їм подобається час від часу зазнавати нещасного кохання. Це дає поживу для роздумів і якось вирізняє серед подруг. А коли твоя черга? Джейн випередила тебе, тож ти не будеш із цим довго миритися. Твій час настав. У Меритоні офіцерів достатньо для того, щоб розбити серця всіх дівчат в окрузі. А твоє серце нехай розіб’є Вікхем. Вікхем — приємний парубок, тож можеш не сумніватися: він неодмінно тебе обдурить, ось побачиш.
— Спасибі, тату, на доброму слові, але думаю, що мені підійде і менш приязний молодик. Не всім же бути такими удачливими, як Джейн.
– І то правда, — відказав містер Беннет, — але приємно думати, що коли на твою долю випаде щось подібне, то твоя лагідна та любляча матінка завжди тебе втішить.
Товариство містера Вікхема суттєво допомагало розвіяти смуток, навіяний на майже всю лонгбернську родину останніми неждано-неприємними подіями. Вони часто з ним бачились, і тепер до інших його чеснот додалася ще й репутація людини відкритої та відвертої. Все, що Елізабет уже чула — його скарги на містера Дарсі, неприємності, котрих він од нього зазнав, — усе це тепер стало надбанням широкої публіки та обговорювалося на кожному розі. Всім приємно було думати, що вони завжди недолюблювали містера Дарсі навіть іще до того, як щось стало відомо про їхні стосунки.
Міс Беннет-старша була єдиним створінням, здатним припустити існування в цій справі якихось пом’якшуючих обставин, невідомих гертфордширському товариству. Її лагідність і незмінна доброта завжди прагнули віднайти хоч якісь виправдання та настійливо припускали можливість помилки, але всі інші засудили містера Дарсі як найгіршого з людей.
«Гордість і упередження» Розділ XXV
Минув тиждень, проведений у палких зізнаннях і плануванні майбутнього щасливого життя, прийшла субота, і містер Коллінз змушений був покинути свою люб’язну Шарлотту. Однак, мабуть, біль розлуки полегшувався з його боку приготуваннями до приїзду молодої, бо він мав підстави сподіватися, що невдовзі після його наступного повернення до Гертфордшира буде названо день, коли йому судилося стати найщасливішим зі смертних. Зі своїми родичами у Лонгберні він попрощався так само врочисто-серйозно, як і минулого разу; знову побажав своїм кузинам здоров’я та щастя і пообіцяв їхньому батькові прислати вдячного листа.
Наступного понеділка місіс Беннет мала приємність зустрічати свого брата з жінкою, котрі приїхали до Лонгберна на Різдво. Містер Гардінер був розумним чоловіком шляхетного вигляду, що набагато переважав свою сестру як своїми природними здібностями, так і освіченістю. Дамам із Недерфілда, мабуть, було б важко повірити, що чоловік, котрий жив із торгівлі, причому недалеко від своїх оптових крамниць, здатен бути настільки добре вихованим та приємним. Місіс Гардінер, на кілька років молодша за місіс Беннет і місіс Філіпс, була люб’язною, розумною та елегантною жінкою, улюбленицею всіх своїх лонгбернських племінниць. Особливо велика симпатія пов’язувала її з двома старшими дівчатами. Вони часто гостювали у неї в Лондоні.
Відразу ж по прибутті місіс Гардінер заходилася роздавати подарунки та розповідати про останні моди. Після завершення цієї важливої справи їй залишилося заняття менш обтяжливе. Тепер настала її черга слухати. Місіс Беннет мала багато підстав поскаржитися, багато підстав поремствувати. Відтоді, як вона востаннє бачилася з сестрою, вони стали жертвами негідної поведінки недобрих людей. Двоє її дівчат ледь не вийшли заміж, але потім усе скінчилося нічим.
— Я не картаю Джейн, — продовжувала місіс Беннет, — бо вона вийшла б заміж за містера Бінглі, якби могла. Але Ліззі! О, сестро моя! Як тяжко тепер думати, що на цей час вона вже б могла бути дружиною містера Коллінза, якби не її примхливість та глупство. Він зробив їй пропозицію в цій самій кімнаті, а вона йому відмовила. А тепер виходить, що леді Лукас видасть одну зі своїх дочок заміж раніше, ніж я, а маєток Лонгберн усе одно дістанеться чужим людям. Бачиш, сестро, які спритні та підступні люди — оці Лукаси. Ніколи свого не упустять. Жаль, що доводиться про них таке говорити, але так воно і є. Я так нервую, я почуваюся такою нещасною, коли мені так суперечать у моїй же сім’ї, а тут іще оті сусіди, що тільки за себе й думають, а до інших їм байдуже. Тож твій приїзд саме в цей час — це така втіха для мене, мені так приємно з тобою погомоніти; так кажеш, зараз у моді довгі рукави?
Місіс Гардінер, котра вже встигла в загальних рисах дізнатися про цю новину з листів, які отримувала від Джейн та Елізабет, відбулась якимось побіжним зауваженням і — від співчуття до своїх племінниць — повернула розмову в інший бік.
Але пізніше, залишившись наодинці з Елізабет, вона приділила цій темі більше уваги.
— Схоже, що це була підходяща партія для Джейн, — сказала вона. — Шкода, що нічого не вийшло. Але це трапляється так часто! Молодий чоловік — на кшталт вашого містера Бінглі — з легкістю надзвичайною закохується на кілька тижнів у гарненьку дівчину, а потім, коли якась випадковість їх розлучає, з такого ж легкістю забуває про неї. Така легковажність зустрічається щокроку.
— Прекрасне втішання, нічого не скажеш, — мовила Елізабет, — але для нас воно не годиться. Ми постраждали не внаслідок випадковості. Нечасто буває, коли втручання друзів відвертає молодого чоловіка з чималеньким власним статком од дівчини, котру він несамовито кохав іще кілька днів тому.
— Але оця фраза — “несамовито кохав” — вона настільки тривіальна, настільки сумнівна і настільки невизначена, що майже нічого мені не каже. Її часто застосовують для описання скороминущих почуттів після півгодинного знайомства, щоб видати їх за серйозну і сильну прихильність. Скажіть мені, будь ласка, а наскільки несамовитим було кохання містера Бінглі?
— Ніколи я не бачила симпатії більш багатообіцяючої, ніж ця. Він приділяв зростаючу увагу до Джейн, а до інших виявляв зростаючу байдужість. Із кожною їхньою зустріччю це ставало все помітнішим і виразнішим. Під час даного ним балу містер Бінглі образив двох чи трьох дівчат, не запросивши їх до танцю; я сама намагалася з ним заговорити, але марно. Чи бувають ознаки більш промовисті? Хіба така готовність знехтувати правилами не є суттю кохання?
— Звичайно ж, є! І саме такого кохання, про яке я щойно говорила. Бідолашна Джейн! Мені так шкода її, бо з її характером вона не зможе все це швидко забути. Краще б це трапилося з тобою, Ліззі, — минуло б небагато часу, і ти згадувала б цю історію лише з посмішкою. А якщо Джейн поїде з нами до Лондона? Переміна обстановки може піти їй на користь; коли вона хоч на деякий час покине домівку, то це буде для неї великим полегшенням.
Елізабет вельми зраділа цій пропозиції та майже не сумнівалася, що її сестра на неї радо пристане.
— Сподіваюся, — додала місіс Гардінер, — що вона поїде з нами без прихованої надії зустрітися з цим молодим чоловіком. Ми мешкаємо в зовсім іншому районі міста, маємо зовсім інших знайомих та родичів і, як тобі добре відомо, вибираємося в люди настільки рідко, що навряд чи вони коли-небудь зустрінуться, якщо він тільки не приїде до неї сам.
— Такий приїзд є абсолютно неможливим, бо зараз він перебуває під опікою свого приятеля, а містер Дарсі ні в якому разі не дозволить йому відвідувати Джейн у такому районі Лондона, як ваш. Тітонько, як ви могли про таке подумати? Може, містер Дарсі й чув про таке місце, як Грейсчерч-стріт, але якщо йому випадково доведеться на ній побувати, то місяця не вистачить, аби відмитися від усіх тамтешніх нечистот, містер Бінглі ж і кроку не ступить без нього.
— Тим краще. Сподіваюся, що вони ніколи не зустрінуться. А хіба Джейн не листується з його сестрою? Так, може, вона захоче провідати Джейн?
— Скоріше вона припинить з нею всяке спілкування.
Але незважаючи на ту напускну впевненість, з якою Елізабет мовила останню фразу, і незважаючи на свої слова про те, що Бінглі не дають побачитися з Джейн, ця тема все одно бентежила її, і, трохи поміркувавши, вона дійшла висновку, що не вважає цю справу цілковито безнадійною. Часом їй здавалося вірогідним і навіть цілком можливим, що його кохання здатне воскреснути і що врода Джейн успішно подолає вплив його друзів.
Старша міс Беннет із задоволенням прийняла запрошення своєї тітки; представники ж родини Бінглі займали її думки на той час лише у вигляді сподівання на те, що оскільки Керолайн мешкала не в одному будинку з її братом, то вона зможе час від часу бачитися з нею вранці, не зазнаючи при цьому небезпеки зустрітися з братом. Гардінери гостювали в Лондоні тиждень; не проходило і дня, щоб у них у гостях не побували або Філіпси, або Лукаси, або офіцери. Місіс Беннет так старалася догодити розвагами своєму братові та його дружині, що їм жодного разу не вдалося сісти до суто сімейного обіду. Якщо прийом влаштовувався вдома, то частину гостей завжди становили офіцери, серед яких обов’язково був містер Вікхем. У таких випадках місіс Гардінер, якій похвали Елізабет на його адресу видалися підозрілими, мала можливість пильно до них обох придивитися. З побаченого місіс Гардінер зробила висновок, що серйозних почуттів між ними немає, та їхня обопільна симпатія була настільки очевидною, що викликала в неї певне занепокоєння, тож вона вирішила поговорити на цю тему з Елізабет іще до свого від’їзду з Гертфордшира і вказати їй на нерозважливість заохочення таких взаємин.
Для місіс Гардінер спілкування з Вікхемом було приємним з інших, не пов’язаних із його привабливістю причин. Десять-дванадцять років тому, ще до заміжжя, вона провела багато часу в тій самій частині Дербішира, в якій він мешкав. Тому вони мали багато спільних знайомих; і хоча після смерті батька Дарсі, яка сталася п’ять років тому, Вікхем там бував мало, все ж він був здатен розповісти їй свіжіші відомості про її колишніх друзів, ніж ті, які вона спромоглась отримати сама.
Місіс Гардінер доводилося бачити маєток Пемберлі, досить добре знала вона особисто і покійного містера Дарсі, тож це дало нескінченну поживу для розмов. Порівнюючи свої спогади про Пемберлі з тим детальним описом маєтку, який Вікхем видобував із своєї пам’яті, а також віддаючи належне характеру його померлого господаря, вона тішилася сама й тішила його. Дізнавшись про те, як містер Дарсі нещодавно повівся з Вікхемом, вона спробувала пригадати щось таке про репутацію зазначеного джентльмена у часи, коли той був хлоп’ям, що могло б указати на можливість такої поведінки в майбутньому, і нарешті з певністю пригадала, що про містера Фітцвільяма Дарсі раніше відзивались як про хлопця гордовитого і недоброзичливого.
