«Гордість і упередження» читати. Джейн Остін

«Гордість і упередження» Розділ XXI

Обговорення пропозиції містера Коллінза тепер майже вичерпалося, і Елізабет залишалося лише зносити ті прикрі почуття, що неминуче супроводжували цю подію, а часом і дошкульні натяки матері. Що ж до самого джентльмена, то його почуття виявлялися не в збентеженні чи пригніченості й не в намаганні уникати її, а радше в холодній стриманості та мовчазній образі. Він майже не звертався до неї, а ту наполегливу увагу, якою ще недавно так пишався, переніс до кінця дня на міс Лукас, чия чемність і терпляче слухання стали полегшенням для всіх, а особливо для її подруги.

Наступного дня ані поганий настрій, ані нездужання місіс Беннет не зменшилися. Містер Коллінз теж лишався в тому самому стані ображеної гордості. Елізабет сподівалася, що його досада змусить його скоротити візит, але, схоже, її відмова зовсім не вплинула на його наміри. Він і раніше збирався поїхати в суботу — і, як і досі, твердо мав намір залишитися до суботи.

Після сніданку дівчата вирушили до Мерітону, щоб довідатися, чи повернувся містер Вікгем, і пошкодувати, що його не було на балу в Нетерфілді. Вони зустріли його саме при вході до містечка, і він провів їх до будинку їхньої тітки, де його жаль, досада й загальне занепокоєння стали темою довгої розмови. Проте Елізабет він зізнався, що його відсутність була спричинена ним самим.

— Я зрозумів, — сказав він, — коли час наближався, що краще мені не зустрічатися з містером Дарсі; бути з ним в одній кімнаті, в одному товаристві стільки годин поспіль — це могло виявитися понад мої сили, і могли б статися сцени, неприємні не лише для мене.

Вона надзвичайно схвалила його стриманість, і вони мали достатньо часу, аби детально обговорити це питання та обмінятися ввічливими компліментами, поки Вікгем та ще один офіцер проводжали їх назад до Лонгборна. Під час цієї прогулянки він виявляв до неї особливу увагу. Те, що він провів їх, було для неї подвійною втіхою: вона відчувала в цьому приємний комплімент для себе, і, до того ж  раділа нагоді представити його своїм батькові й матері.

Невдовзі після їхнього повернення міс Беннет принесли листа. Він був із Нетерфілда і був розкритий одразу. У конверті лежав аркуш тонкого, дорогого паперу, густо вкритий витонченим, плавним жіночим почерком. Елізабет помітила, як змінився вираз обличчя сестри під час читання і як уважно вона зупинялася на деяких рядках. Джейн швидко опанувала себе й, сховавши листа, спробувала, як завжди, долучитися до загальної розмови зі своєю звичною веселістю. Але Елізабет відчула таку тривогу, що навіть Вікгем більше не міг утримати її уваги; і щойно він та його супутник попрощалися, одного погляду Джейн було досить, щоб запросити її піти за нею нагору.

Коли вони опинилися в своїй кімнаті, Джейн, діставши листа, мовила:

— Це від Керолайн Бінглі. Те, що тут написано, дуже мене здивувало. Усі вони вже залишили Нетерфілд і тепер їдуть до міста — і, здається, зовсім не мають наміру повертатися. Послухай, що вона пише.

І вона прочитала вголос перше речення, де йшлося про те, що вони щойно вирішили негайно поїхати за братом до Лондона й того ж дня обідатимуть на Ґровенор-стріт, де містер Герст мав будинок. Далі були такі слова:

«Я не вдаватиму, ніби шкодую про щось, що залишаю в Гартфордширі, окрім твого товариства, моя найдорожча подруго; але сподіваймося, що в майбутньому нам ще не раз випаде насолодитися тією чудовою близькістю, яку ми вже пізнали, а тим часом можемо полегшити біль розлуки частим і цілком відвертим листуванням. Я покладаюся на тебе в цьому».

Ці пишномовні вислови Елізабет слухала з усією холодністю недовіри; і хоча раптовість їхнього від’їзду здивувала її, вона не бачила в ньому нічого такого, що справді варто було б оплакувати. Адже не можна було припустити, що відсутність у Нетерфілді завадить містеру Бінглі там з’являтися; а щодо втрати їхнього товариства, то вона була певна: Джейн дуже скоро перестане сумувати за ним, насолоджуючись увагою самого містера Бінглі.

— Дуже прикро, — сказала вона після короткої паузи, — що ти не змогла побачитися з подругами перед їхнім від’їздом. Але хіба ми не можемо сподіватися, що той час майбутнього щастя, про який мріє міс Бінглі, настане раніше, ніж вона сама думає? І що ваша чудова близькість, яка досі була дружбою, відновиться ще з більшою радістю — уже як між сестрами? Адже містера Бінглі вони не втримають у Лондоні назавжди.

— Керолайн цілком виразно пише, що ніхто з них не повернеться до Гартфордширу цієї зими. Я прочитаю тобі.

«Коли мій брат учора поїхав від нас, він гадав, що справи, які покликали його до Лондона, можна буде владнати за три чи чотири дні; але оскільки ми певні, що це неможливо, і водночас переконані, що, опинившись у місті, Чарльз не поспішатиме його залишати, ми вирішили вирушити слідом за ним, щоб йому не довелося проводити вільні години в безрадісному готелі. Багато моїх знайомих уже там на зиму. Як би я хотіла почути, моя найдорожча подруго, що й ти маєш намір приєднатися до цього товариства, але на це я майже не сподіваюся. Щиро бажаю, щоб твоє Різдво в Гартфордширі було сповнене тих веселощів, які зазвичай приносить ця пора року, і щоб твої шанувальники були такими численними, аби ти не відчула втрати тих трьох, яких ми в тебе відбираємо».

— Із цього цілком очевидно, — додала Джейн, — що він уже не повернеться цієї зими.

— Очевидно лише те, що міс Бінглі не хоче, аби він повернувся.

— Чому ти так думаєш? Це ж має бути його власне рішення; він сам собі господар. Але ти ще не все знаєш. Я прочитаю тобі уривок, який особливо мене засмутив. Я нічого не приховуватиму від тебе.

«Містер Дарсі з нетерпінням чекає зустрічі зі своєю сестрою; і, правду кажучи, ми самі не менш раді знову її побачити. Я щиро вважаю, що Джорджіані Дарсі немає рівних у красі, витонченості й талантах; а прихильність, яку вона викликає в Луїзи й у мене, стає ще глибшою через надію, яку ми сміємо плекати, що колись вона стане нашою сестрою. Не знаю, чи згадувала я тобі раніше про свої почуття з цього приводу, але не хочу покидати країну, не довіривши їх тобі, і сподіваюся, ти не вважатимеш їх нерозсудливими. Мій брат уже тепер дуже захоплюється нею; тепер він матиме часту нагоду бачити її в найтіснішому колі; усі її родичі так само прагнуть цього союзу, як і його власні; і, сподіваюся, сестринська прихильність не затьмарює мого судження, коли я кажу, що Чарльз здатен полонити серце будь-якої жінки. За всіх цих обставин, що сприяють їхньому зближенню, і за відсутності будь-яких перешкод — хіба я помиляюся, моя люба Джейн, коли тішу себе надією на подію, яка принесе щастя так багатьом?»

— Що ти думаєш про це, люба Ліззі? — спитала Джейн, дочитавши. — Хіба тут не все ясно? Хіба це не означає прямо, що Керолайн ані не сподівається, ані не хоче, щоб я стала її сестрою; що вона цілком переконана в байдужості свого брата; і що, якщо вона здогадується про мої почуття до нього, то хоче — дуже люб’язно! — застерегти мене. Хіба можна думати інакше?

— Можна, і ще як; бо я думаю зовсім інакше. Хочеш почути?

— Дуже хочу.

— Скажу коротко. Міс Бінглі бачить, що її брат закоханий у тебе, і хоче, щоб він одружився з міс Дарсі. Вона поїхала за ним до міста в надії втримати його там і водночас переконати тебе, що він до тебе байдужий.

Джейн похитала головою.

— Справді, Джейн, тобі слід повірити мені. Ніхто, хто бачив вас разом, не міг би сумніватися в його почуттях; і я певна, що міс Бінглі теж не сумнівається. Вона не така вже й дурна. Якби вона помітила хоч половину тієї любові, яку, на її думку, містер Дарсі мав би до неї самої, то вже давно замовила б собі весільне вбрання. А справа ось у чому: ми для них недостатньо багаті й недостатньо знатні. І вона тим більше прагне бачити міс Дарсі дружиною свого брата, бо гадає, що після одного такого шлюбу їй буде легше влаштувати й другий — і в цьому, треба визнати, є певна хитрість. Можливо, це й вдалося б, якби міс де Бург не стояла на заваді. Але, люба Джейн, ти ж не можеш серйозно думати, що тільки тому, що міс Бінглі каже, ніби її брат захоплюється міс Дарсі, він хоч на крихту менше цінує тебе, ніж тоді, коли прощався з тобою у вівторок; або що вона зможе переконати його, ніби замість того, щоб бути закоханим у тебе, він шалено закоханий у свою подругу.

— Якби я думала про міс Бінглі так само, як ти, — відповіла Джейн, — твоє пояснення могло б мене цілком заспокоїти. Але я знаю, що така думка про неї несправедлива. Керолайн не здатна навмисно обманювати когось; і все, на що я можу сподіватися, — це те, що вона сама помиляється.

— І це дуже добре. Ти не могла вигадати кращого пояснення, якщо вже моє тебе не втішає. Вважай, що вона помиляється, — будь ласка. Ти вже виконала свій обов’язок перед нею, і більше не маєш підстав мучитися.

— Але, люба сестро, чи можу я бути щасливою, навіть припускаючи найкраще, якщо прийму чоловіка, чиї сестри й друзі всі бажають йому іншої дружини?

— Це вирішувати тобі, — сказала Елізабет. — І якщо після зрілих роздумів ти дійдеш висновку, що прикрість від того, що ти не догодиш його двом сестрам, переважить щастя бути його дружиною, тоді я щиро раджу тобі відмовити йому.

— Як ти можеш так говорити? — мовила Джейн із ледь помітною усмішкою. — Ти ж знаєш, що хоч мене й дуже засмутило б їхнє несхвалення, я б не вагалася.

— Я й не думала, що ти вагатимешся. І за таких обставин я не можу надто співчувати твоєму становищу.

— Але якщо він не повернеться цієї зими, мені взагалі не доведеться робити вибір. За шість місяців може статися тисяча речей.

Думку про те, що він може більше не повернутися, Елізабет відкинула з цілковитим презирством. Це здавалося їй лише виявом корисливих прагнень Керолайн; і вона ні на мить не могла припустити, що подібні бажання, хоч би як відкрито чи підступно вони висловлювалися, здатні вплинути на молодого чоловіка, настільки абсолютно незалежного ні від кого.

Вона якомога переконливіше змалювала сестрі свої міркування з цього приводу і невдовзі мала приємність спостерігати благотворний ефект своїх слів. Джейн за вдачею не була схильна тужити, тож її серце поступово знову напоїлося надією — хоча сором’язлива невпевненість закоханого серця часом і брала гору, — що Бінґлі повернеться до Нетерфілда й відповість на кожне прагнення її душі.

Сестри дійшли згоди, що місіс Беннет слід повідомити лише про від’їзд родини, аби завчасно не тривожити її припущеннями щодо поведінки самого джентльмена. Проте навіть ця часткова новина викликала в неї неабияке занепокоєння, і вона щиро бідкалася, вважаючи надзвичайною прикрістю те, що дами вирішили поїхати саме тоді, коли між ними почали зав’язуватися такі близькі стосунки.

Проте, висловивши свої жалі досить докладно, вона знайшла втіху в думці, що містер Бінглі незабаром знову приїде й знову обідатиме в Лонгборні. І на завершення всіх своїх міркувань вона з великою задоволеністю заявила, що, хоч його й запросили лише на сімейний обід, вона неодмінно подбає про те, щоб на столі було подано цілих дві повні зміни страв.

«Гордість і упередження» Розділ XXII

Того дня Беннети були запрошені на обід до Лукасів, і міс Лукас знову люб’язно взяла на себе нелегкий обов’язок вислуховувати містера Коллінза протягом більшої частини вечора. Елізабет улучила хвилину, щоб подякувати їй.

— Це підтримує його в доброму гуморі, — сказала вона. — Я вдячна вам більше, ніж можу висловити словами.

Шарлотта запевнила подругу, що рада бути корисною і що ця невелика жертва часу цілком винагороджується усвідомленням своєї користі. Це було дуже мило з її боку. Проте доброзичливість Шарлотти сягала значно далі, ніж могла уявити Елізабет: вона прагнула не просто допомогти подрузі, а й відвернути від неї будь-які подальші залицяння містера Коллінза, привернувши його увагу до себе.

Саме такий план склала міс Лукас. Обставини складалися настільки сприятливо, що, розлучаючись увечері, вона майже не сумнівалася в успіху, якби не знала, що містер Коллінз ось-ось покине Гартфордшир. Та вона недооцінила палкість і незалежність його вдачі. Уже наступного ранку він із дивовижною спритністю вислизнув із Лонгборну й поспішив до Лукас-Лоджу, щоб кинутися до її ніг.

Він прагнув уникнути уваги своїх кузин, переконаний, що, побачивши його від’їзд, вони неодмінно здогадаються про його наміри. А він не хотів, щоб про його плани стало відомо раніше, ніж про їх успіх. Хоча він майже не сумнівався у прихильності Шарлотти — і небезпідставно, адже вона була до нього досить заохочувальною, — після невдачі середи його впевненість дещо похитнулася.

Проте прийом, який його чекав, перевершив усі сподівання. Помітивши його з верхнього вікна, міс Лукас негайно вийшла з дому й ніби випадково зустріла його на алеї. Вона й гадки не мала, що там на неї чекатиме стільки освідчень у коханні та красномовних запевнень.

За той короткий час, який дозволяли нескінченні промови містера Коллінза, між ними все було владнано до взаємного задоволення. Коли вони ввійшли до будинку, він палко благав її призначити день, що зробить його найщасливішим із людей. Хоча таке прохання довелося поки що відхилити, Шарлотта не мала жодного бажання марно випробовувати його терпіння.

Та простуватість, якою природа так щедро його наділила, убезпечувала його залицяння від будь-якої чарівності, що могла б змусити жінку захотіти їх продовження; а міс Лукас, яка погодилася на нього виключно з чистого й безкорисливого прагнення забезпечити собі становище, зовсім не дбала про те, як скоро це становище буде здобуте.

Сер Вільям і леді Лукас незабаром були покликані дати свою згоду — і дали її з найщирішою радістю. Нинішні обставини містера Коллінза робили цей союз надзвичайно вигідним для їхньої доньки, якій вони не могли дати великого посагу; а його майбутні перспективи обіцяли чимале багатство.

Леді Лукас одразу ж почала, з куди більшим інтересом, ніж будь-коли раніше, вираховувати, скільки ще років, імовірно, проживе містер Беннет; а сер Вільям висловив тверде переконання, що, як тільки містер Коллінз стане власником маєтку Лонгборн, для нього та його дружини буде вкрай доречно з’явитися при дворі в Сент-Джеймсі.

Уся родина щиро раділа цій події. Молодші сестри вже плекали надію раніше вийти в світ, а брати полегшено зітхнули, позбувшись страху, що Шарлотта так і залишиться старою дівою.

Сама Шарлотта зберігала цілковитий спокій. Вона досягла своєї мети й тепер могла обдумати становище. Загалом її роздуми були задовільними. Безперечно, містер Коллінз не відзначався ні розумом, ні приємністю в товаристві; його присутність часто стомлювала, а його кохання до неї, найімовірніше, було лише уявним. Але він мав стати її чоловіком.

Не маючи надто високої думки ні про чоловіків, ні про шлюб, вона все ж завжди вважала заміжжя своєю головною життєвою метою. Для добре вихованої, але небагатої жінки це був єдиний почесний спосіб забезпечити собі майбутнє. Хоч шлюб і не гарантував щастя, він залишався найнадійнішим захистом від нужди.

Тепер цей захист був здобутий. У свої двадцять сім років, ніколи не вважаючись красунею, Шарлотта цілком усвідомлювала свою вдачу.

Єдине, що затьмарювало її задоволення, — це думка про Елізабет Беннет, дружбу якої вона цінувала понад усе. Елізабет неодмінно здивується і, можливо, навіть осудить її. І хоча Шарлотта не збиралася відмовлятися від свого рішення, таке несхвалення мало б завдати їй болю.

Шарлотта вирішила сама повідомити подрузі новину. Тому, повернувшись до Лонгборну на обід, містер Коллінз отримав від неї суворий наказ не натякати нікому з родини про те, що сталося. Він, звичайно ж, дуже покірно пообіцяв зберігати таємницю. Однак дотриматися цієї обіцянки було нелегко. Його тривала відсутність викликала таку цікавість, що після повернення на нього посипалися прямі запитання, від яких доводилося ухилятися з неабиякою винахідливістю. До того ж він мусив виявляти справжню силу волі, адже понад усе прагнув оголосити всім про свій щасливий успіх у коханні.

Оскільки наступного ранку містер Коллінз мав вирушити в дорогу так рано, що вже не міг попрощатися з родиною, церемонія прощання відбулася ввечері, коли пані підводилися, щоб іти до своїх кімнат.

— Ми будемо дуже раді знову бачити вас у Лонгборні, щойно ваші справи дозволять вам нас відвідати, — сердечно й люб’язно сказала місіс Беннет.

— Моя люба пані, — відповів він, — це запрошення особливо тішить мене, адже саме на нього я й сподівався. Можете бути певні: я скористаюся ним за першої ж нагоди.

Усі здивовано переглянулися. Містер Беннет, який аж ніяк не бажав такого швидкого повернення гостя, одразу зауважив:

— Але чи не ризикуєте ви наразитися на невдоволення леді Кетрін, мій любий пане? Краще вже занедбати родичів, ніж образити свою покровительку.

— Мій дорогий сер, — урочисто відповів містер Коллінз, — я щиро вдячний вам за цю дружню пересторогу і можу запевнити, що не наважуся на такий важливий крок без схвалення її світлості.

— Не можна бути надто обережним у таких справах. Ризикуйте чим завгодно, тільки не її немилістю. Якщо ж вам здасться, що ваш повторний візит до нас може викликати її невдоволення, а я вважаю це цілком можливим, то залишайтеся спокійно вдома й будьте певні, що ми не образимося.

— Повірте, мій дорогий добродію, ваша турбота глибоко зворушує мене. Можете не сумніватися: незабаром ви отримаєте від мене листа з подякою за цю та всі інші вияви прихильності, які я мав честь відчути під час перебування в Гартфордширі. Щодо моїх чарівних кузин, то, хоча моя відсутність навряд чи буде настільки тривалою, щоб це було необхідно, дозвольте мені вже зараз побажати їм здоров’я й щастя — і кузині Елізабет також.

Після належних люб’язностей пані залишили вітальню. Усі були однаково здивовані його натяком на швидке повернення.

Місіс Беннет вирішила, що він має намір залицятися до однієї з її молодших дочок. А Мері, можливо, навіть погодилася б прийняти його пропозицію. Вона цінувала його здібності значно вище за інших. У його міркуваннях їй вбачалася певна ґрунтовність, яка часто привертала її увагу. І хоча він був далеко не таким розумним, як вона сама, Мері гадала, що під її впливом, заохочений до читання й самовдосконалення, він міг би стати доволі приємним співрозмовником.

Та вже наступного ранку всім цим сподіванням настав край. Невдовзі після сніданку прийшла Шарлотта Лукас і під час приватної розмови з Елізабет повідомила їй новину попереднього дня.

Протягом останніх двох днів Елізабет інколи спадало на думку, що містер Коллінз може закохатися в її подругу. Але те, що Шарлотта здатна заохочувати його почуття, здавалося їй майже так само неймовірним, як і те, що вона сама могла б це зробити. Тому її подив був таким сильним, що на мить вона забула про стриманість і вигукнула:

— Заручена з містером Коллінзом?! Люба Шарлотто, це неможливо!

Спокійний вираз обличчя, який міс Лукас зберігала, розповідаючи свою новину, на мить змінився збентеженням від такого прямого докору. Але вона очікувала саме такої реакції, тому швидко опанувала себе й спокійно відповіла:

— Чому ти так дивуєшся, люба Елізо? Невже тобі здається неймовірним, що містер Коллінз може заслужити прихильність бодай якоїсь жінки лише тому, що не мав щастя сподобатися тобі?

Елізабет уже встигла взяти себе в руки. Зробивши над собою чимале зусилля, вона досить твердо запевнила подругу, що перспектива їхньої спорідненості дуже її тішить і що вона щиро бажає їй усілякого щастя.

— Я розумію, що ти зараз відчуваєш, — відповіла Шарлотта. — Ти здивована, дуже здивована, адже ще зовсім недавно містер Коллінз прагнув одружитися з тобою. Але, коли ти все добре обдумаєш, сподіваюся, ти схвалиш мій вчинок. Ти ж знаєш, я не романтична. Ніколи не була такою. Я прагну лише затишного дому. І, зважаючи на характер містера Коллінза, його зв’язки та становище в суспільстві, я переконана, що мої шанси бути щасливою з ним не менші, ніж у більшості людей, які вступають у шлюб.

— Безперечно, — тихо відповіла Елізабет.

Після незручної паузи вони повернулися до решти родини.

Шарлотта пробула недовго, і Елізабет залишилася наодинці зі своїми думками. Минуло чимало часу, перш ніж вона хоч трохи змирилася з думкою про такий невідповідний союз. Те, що містер Коллінз устиг зробити дві пропозиції шлюбу протягом трьох днів, видавалося дрібницею порівняно з тим, що одну з них таки прийняли. Елізабет завжди відчувала, що погляди Шарлотти на шлюб відрізняються від її власних. Але вона ніколи не могла уявити, що, зіткнувшись із реальністю, подруга пожертвує всіма кращими почуттями заради життєвої вигоди. Шарлотта — дружина містера Коллінза! Сам цей образ принижував і засмучував її.

До болю від усвідомлення, що подруга принизила себе і втратила частину її поваги, додавалося ще й гірке переконання: Шарлотта навряд чи зможе бути хоча б більш-менш щасливою в долі, яку сама для себе обрала.

«Гордість і упередження» Розділ XXIII

Елізабет сиділа разом із матір’ю та сестрами, розмірковуючи над почутим і вагаючись, чи має право розповісти про це іншим, коли до кімнати ввійшов сам сер Вільям Лукас. Дочка послала його повідомити родині про свої заручини.

Після численних люб’язностей і щирих привітань із майбутнім спорідненням двох родин він виклав новину. Його слухачі не лише дивувалися — вони просто відмовлялися вірити почутому. Місіс Беннет із наполегливістю, значно більшою за ввічливість, заявила, що він, безперечно, помиляється. А Лідія, яка завжди говорила не подумавши й нерідко поводилася грубо, вигукнула:

— Господи милостивий, сер Вільяме, як можна розповідати такі нісенітниці? Хіба ви не знаєте, що містер Коллінз хоче одружитися з Ліззі?

Лише витримка справжнього придворного могла б спокійно знести таке поводження. Але добрі манери сера Вільяма допомогли йому вийти з цього становища. Він чемно наполягав на достовірності своїх відомостей і з незмінною люб’язністю вислуховував усі недоречні зауваження.

Елізабет, відчуваючи обов’язок визволити його з такої незручної ситуації, підтвердила правдивість його слів, повідомивши, що сама дізналася про все від Шарлотти. Вона також намагалася припинити вигуки матері та сестер, щиро вітаючи сера Вільяма. До неї охоче приєдналася Джейн, і разом вони говорили про щастя, яке може принести цей шлюб, про чудові якості містера Коллінза та про зручне розташування Гансфорда неподалік від Лондона.

Поки сер Вільям залишався в домі, місіс Беннет була надто приголомшена, щоб багато говорити. Але щойно він пішов, її почуття прорвалися назовні.

По-перше, вона вперто відмовлялася вірити всій цій історії. По-друге, була переконана, що містера Коллінза обдурили. По-третє, не сумнівалася, що вони ніколи не будуть щасливі разом. А по-четверте, сподівалася, що заручини ще можуть розірватися.

Проте з усього цього вона зробила два головні висновки: перший — що справжньою винуватицею всіх неприємностей є Елізабет; другий — що з нею самою всі вчинили жорстоко й несправедливо. Саме на цих двох думках вона зосереджувалася до кінця дня.

Ніщо не могло її втішити, ніщо не могло заспокоїти. І навіть наступні дні не послабили її образи. Минув цілий тиждень, перш ніж вона змогла дивитися на Елізабет без докорів. Цілий місяць — перш ніж заговорити із сером Вільямом чи леді Лукас без грубощів. А на те, щоб хоч трохи пробачити їхню дочку, знадобилося багато місяців.

Почуття містера Беннета були значно спокійнішими. Більше того, він заявив, що ця подія принесла йому справжнє задоволення.

— Мені надзвичайно приємно дізнатися, — сказав він, — що Шарлотта Лукас, яку я завжди вважав досить розсудливою, виявилася такою ж нерозумною, як моя дружина, і дурепою ще більшою, ніж моя дочка!

Джейн зізналася, що цей шлюб її трохи здивував. Але вона більше говорила не про свій подив, а про щире бажання бачити молодят щасливими. І Елізабет так і не змогла переконати її, що таке щастя малоймовірне. Кітті й Лідія зовсім не заздрили міс Лукас. Для них містер Коллінз був лише сільським священником, і вся ця історія мала цінність лише як новина, яку можна рознести по всьому Мерітону.

Леді Лукас не могла приховати свого тріумфу. Тепер вона мала можливість відповісти місіс Беннет тією самою втіхою — похвалитися вдало виданою заміж дочкою. Вона стала навідуватися до Лонгборна частіше, ніж зазвичай, щоб розповідати, яка вона щаслива, хоча кислі погляди та недоброзичливі зауваження місіс Беннет могли б прогнати будь-яке щастя.

Між Елізабет і Шарлоттою виникла певна стриманість, яка змушувала обох мовчати про заручини. Елізабет була переконана, що колишньої щирої довіри між ними вже ніколи не буде. Розчарування в Шарлотті ще більше зблизило її з Джейн. У чесності, доброті та душевній делікатності сестри вона була певна як ніколи. І з кожним днем дедалі більше тривожилася за її щастя, адже містер Бінглі вже тиждень як поїхав, а про його повернення не було жодної звістки.

Джейн одразу відповіла на лист Керолайн і тепер рахувала дні, коли можна буде сподіватися на нову відповідь. У вівторок надійшов обіцяний лист подяки від містера Коллінза. Він був адресований містеру Беннету й написаний із такою урочистою вдячністю, ніби автор прожив у їхній родині не кілька тижнів, а цілий рік. Виконавши свій обов’язок щодо подяк, він перейшов до іншої теми й у найзахопленіших висловах повідомив про своє щастя, здобувши прихильність чарівної сусідки — міс Лукас. Потім пояснив, що саме бажання бачити її спонукало його так охоче прийняти запрошення знову відвідати Лонгборн. Він сподівався повернутися через два тижні, у понеділок. Леді Кетрін, додавав він, настільки сердечно схвалила його шлюб, що хотіла б побачити його якнайшвидше. На його думку, це мало стати незаперечним аргументом для його любої Шарлотти призначити ранню дату весілля й зробити його найщасливішим із людей.

Тепер перспектива повернення містера Коллінза до Гартфордширу вже зовсім не тішила місіс Беннет. Навпаки, вона скаржилася на це не менше, ніж її чоловік. Їй здавалося дуже дивним, що він збирається зупинитися в Лонгборні, а не в Лукас-Лоджі. Це було незручно й надзвичайно обтяжливо. До того ж вона терпіти не могла гостей, особливо коли почувалася недобре, а закохані, на її думку, були найнеприємнішими людьми на світі. Такі були її тихі нарікання. Але навіть вони поступалися перед значно більшим смутком — тривалою відсутністю містера Бінглі.

Ні Джейн, ні Елізабет не могли почуватися спокійно через це. День за днем минав без жодної звістки. Єдиною новиною стали чутки, які швидко поширилися Мерітоном: містер Бінглі не повернеться до Незерфілда протягом усієї зими.

Ця звістка страшенно розгнівала місіс Беннет, і вона не втрачала нагоди оголосити її безсоромним наклепом.

Навіть Елізабет почала побоюватися. Не того, що Бінглі байдужий до Джейн, а того, що його сестри можуть досягти свого й утримати його далеко від неї. Як би боляче не було припускати щось настільки згубне для щастя Джейн і настільки невтішне для честі самого Бінглі, ця думка знову й знову поверталася до неї. Об’єднані зусилля двох безсердечних сестер, могутній вплив його близького друга, принади міс Дарсі та всі розваги лондонського життя могли, боялася вона, виявитися сильнішими за його почуття.

Що ж до Джейн, то тривога, яку викликала в неї ця невизначеність, була, звичайно, ще болючішою, ніж у Елізабет. Проте все, що вона відчувала, Джейн старанно приховувала. Тому між нею та Елізабет ця тема більше не порушувалася. Але місіс Беннет не відзначалася такою делікатністю. Рідко минала бодай одна години, щоб вона не заговорила про містера Бінглі, не висловила нетерпіння щодо його повернення або навіть не вимагала від Джейн зізнатися, що та почуватиметься жорстоко скривдженою, якщо він не повернеться. Лише незмінна лагідність і врівноваженість Джейн допомагали їй переносити ці нападки з відносним спокоєм.

Містер Коллінз повернувся точно в призначений день — через два тижні, в понеділок. Проте в Лонгборні його прийняли вже не так привітно, як під час першого візиту. Втім, він був надто щасливий, щоб потребувати особливої уваги. І, на щастя для інших, закоханість забирала в нього стільки часу, що родина була позбавлена значної частини його товариства. Більшу частину кожного дня він проводив у Лукас-Лоджі, а іноді повертався до Лонгборна лише для того, щоб вибачитися за свою відсутність перед тим, як усі розходилися спати.

Місіс Беннет справді перебувала в надзвичайно жалюгідному стані. Найменша згадка про заручини викликала в неї напад поганого настрою, а куди б вона не пішла, всюди неодмінно чула розмови про цей шлюб. Сам вигляд міс Лукас став для неї нестерпним.

Вона дивилася на Шарлотту як на свою майбутню наступницю в цьому домі й ставилася до неї з ревнивим обуренням. Щоразу, коли Шарлотта приходила до них, місіс Беннет була переконана, що та вже подумки приміряє на себе роль господині Лонгборна. А коли Шарлотта розмовляла з містером Коллінзом упівголоса, місіс Беннет не сумнівалася, що вони обговорюють маєток і вирішують, якнайшвидше після смерті містера Беннета вигнати її та дочок із дому.

На всі ці біди вона гірко скаржилася чоловікові.

— Право ж, містере Беннете, — сказала вона одного разу, — просто жахливо думати, що Шарлотта Лукас колись стане господинею цього дому, що мені доведеться поступитися їй місцем і дожити до того дня, коли вона займе моє становище!

— Люба моя, не піддавайся таким похмурим думкам. Сподіваймося на краще. Потішмо себе надією, що переживу всіх я.

Ця думка не надто допомогла місіс Беннет, і вона продовжила нарікати:

— Я не можу змиритися з думкою, що весь цей маєток дістанеться їм. Якби не цей спадковий порядок, мене б це зовсім не турбувало.

— Що саме тебе не турбувало б?

— Узагалі нічого.

— Тож будьмо вдячні долі, що тебе вберегли від такого стану повної байдужості.

— Я ніколи не зможу бути вдячною, містере Беннете, за все, що пов’язане з цим спадковим правом. Не розумію, як можна мати совість позбавляти власних дочок спадщини. І все це заради містера Коллінза! Чому саме він має отримати маєток більше, ніж будь-хто інший?

— Це питання я залишаю на твій розсуд, — відповів містер Беннет.

«Гордість і упередження» Розділ XXIV

Лист від міс Бінглі нарешті прибув — і поклав край усім сумнівам. Уже в першому ж реченні містилося підтвердження, що вся родина влаштувалася в Лондоні на всю зиму, а закінчувався лист словами про жаль її брата, що він не встиг попрощатися зі своїми друзями в Гартфордширі перед від’їздом.

Надія зникла — зовсім, без вороття; і коли Джейн змогла дочитати решту листа, вона знайшла в ньому небагато такого, що могло б принести їй утіху, окрім запевнень авторки в дружній прихильності. Більша частина листа була присвячена вихвалянню міс Дарсі. Її численні чесноти знову описувалися з великим захопленням; Керолайн із тріумфом писала про те, як зміцнюється їхня близькість, і навіть наважувалася передбачати здійснення тих сподівань, про які вже натякала в попередньому листі. Вона також із великою радістю повідомляла, що її брат тепер мешкає в домі містера Дарсі, і з захватом описувала деякі його плани щодо нового умеблювання.

Елізабет, якій Джейн дуже скоро переказала головний зміст листа, вислухала все це в мовчазному обуренні. Її серце розривалося між тривогою за сестру й гнівом на всіх інших. Запевненням Керолайн про прихильність її брата до міс Дарсі вона не вірила ні на мить. Що він щиро любив Джейн, вона не сумнівалася так само твердо, як і раніше; і хоч завжди була схильна ставитися до нього з симпатією, тепер не могла думати без гніву — майже без зневаги — про ту м’якість характеру, той брак рішучості, які зробили його слухняною іграшкою в руках хитрих друзів і змусили пожертвувати власним щастям задля їхніх примх.

Якби він жертвував лише своїм щастям, Елізабет, можливо, дозволила б йому розпоряджатися ним, як йому заманеться; але тут було втягнуте й щастя її сестри — і вона була певна, що він сам не міг цього не усвідомлювати. Це була тема, про яку можна було роздумувати без кінця — і все ж без жодної користі. Вона не могла думати ні про що інше. І хоч би що сталося — чи почуття Бінглі справді згасли, чи були придушені втручанням друзів; чи він здогадувався про любов Джейн, чи вона лишилася для нього непоміченою, — хоч це й мало суттєво змінити її думку про нього, становище сестри від того не змінювалося: її душевний спокій однаково був зранений.

Минув день чи два, перш ніж Джейн наважилася заговорити з Елізабет про свої почуття. Коли місіс Беннет, яка довше, ніж зазвичай, нарікала на Нетерфілд і його господаря, залишила їх самих, Джейн не стрималася і сказала:

— О, якби тільки мама вміла краще володіти собою! Вона й не здогадується, як боляче мені чути її безперервні згадки про нього. Але я не буду нарікати. Це не триватиме довго. Його забудуть, і ми всі знову станемо такими, як були раніше.

Елізабет подивилася на сестру з недовірливою тривогою, але нічого не сказала.

— Ти мені не віриш, — мовила Джейн, злегка зашарівшись. — Та справді, у тебе немає причин сумніватися. Він може залишитися в моїй пам’яті як найдостойніший чоловік серед усіх, кого я знала, — але й тільки. Мені вже нема чого ні сподіватися, ні боятися, і я не маю в чому його дорікати. Дякувати Богові, цього болю я не знаю. Тож трохи часу — і я, певна, впораюся…

І вже твердішим голосом додала:

— Мене втішає хоча б те, що це було лише оманою моєї уяви і що це не завдало шкоди нікому, крім мене самої.

— Люба Джейн! — вигукнула Елізабет. — Ти надто добра. Твоя лагідність і безкорисливість справді ангельські. Я не знаю, що тобі сказати. Мені здається, я ніколи не цінувала тебе по-справжньому і не любила так, як ти цього заслуговуєш.

Джейн гаряче заперечила, відкидаючи будь-які особливі заслуги й повертаючи похвалу сестрі за її теплу любов.

— Ні, — сказала Елізабет, — це несправедливо. Ти хочеш бачити в усьому світі лише порядність і засмучуєшся, коли я кажу щось погане про когось. А я лише хочу вважати тебе досконалою — і ти сама цьому противишся. Не бійся, що я зазіхну на твоє право любити всіх без винятку. Не хвилюйся. Людей, яких я справді люблю, дуже мало, а тих, про кого я високої думки, ще менше. Чим більше я бачу світ, тим менше він мені до вподоби; і з кожним днем усе більше переконуюся в непослідовності людських характерів і в тому, як мало можна покладатися на зовнішність , розум чи то чесноти. Останнім часом я мала два приклади цього: про один я не говоритиму, а другий — це шлюб Шарлотти. Це незбагненно! З будь-якого погляду — просто незбагненно!

— Люба Ліззі, не піддавайся таким почуттям. Вони можуть зруйнувати твоє щастя. Ти недостатньо враховуєш різницю в становищі й характерах. Подумай про поважність містера Коллінза й про розсудливу, врівноважену вдачу Шарлотти. Пам’ятай, що вона з великої родини; а щодо достатку — це надзвичайно вигідний союз. І заради всіх нас будь готова повірити, що вона може відчувати до нашого кузена щось на кшталт прихильності й поваги.

— Заради тебе я готова була б повірити майже в будь-що, — відповіла Елізабет, — але така віра нікому не принесе користі. Бо якби я справді повірила, що Шарлотта відчуває до нього хоч якусь прихильність, то думала б про її розум ще гірше, ніж тепер думаю про її серце. Люба Джейн, містер Коллінз — самовдоволений, пихатий, вузьколобий і безглуздий чоловік; ти це знаєш не гірше за мене. І ти так само повинна розуміти, що жінка, яка виходить за нього заміж, не може мислити належним чином. Ти не повинна захищати її лише тому, що це Шарлотта Лукас. Не можна заради однієї людини змінювати саме значення честі й принципів, і не можна переконувати ні себе, ні мене, що егоїзм — це розсудливість, а почуття безпеки — запорука щастя.

— Мені здається, що ти занадто суворо судиш їх обох, — відповіла Джейн. — І я сподіваюся, що ти переконаєшся у цьому, коли побачиш їх щасливими разом. Але досить про це. Ти натякнула ще на щось інше. Ти згадала два випадки. Я не можу неправильно зрозуміти тебе, але благаю, люба Ліззі, не завдавай мені болю, вважаючи ту людину винною й кажучи, що твоя думка про нього погіршилася. Ми не повинні так легко уявляти, що нас навмисно образили. Не слід очікувати, що жвавий молодий чоловік завжди буде настільки обережним і розсудливим. Дуже часто нас вводить в оману власне марнославство. Жінки схильні думати, що захоплення означає більше, ніж є насправді.

— А чоловіки дбають про те, щоб вони так і думали.

— Якщо це робиться навмисно, то їх не можна виправдати. Але я не вірю, що у світі так багато навмисного розрахунку, як дехто собі уявляє.

— Я зовсім не приписую поведінку містера Бінглі навмисного задуму, — сказала Елізабет. — Але навіть не прагнучи чинити зло чи робити інших нещасними, люди можуть помилятися й завдавати страждань. Неуважність, байдужість до почуттів інших і брак рішучості можуть наробити чимало лиха.

— І ти вважаєш, що він має одну з цих вад?

— Так, останню. Але якщо я продовжу, то засмучу тебе своїми словами про людей, яких ти поважаєш. Зупини мене, поки ще можеш.

— Отже, ти й досі думаєш, що його сестри впливають на нього?

— Так, разом із його приятелем.

— Я не можу в це повірити. Навіщо їм впливати на нього? Вони можуть бажати лише його щастя, а якщо він прив’язаний до мене, жодна інша жінка не зробить його щасливішим.

— Твоє перше твердження хибне. Вони можуть бажати багато чого, крім його щастя: можуть хотіти для нього більшого багатства й високого становища; можуть прагнути, щоб він одружився з дівчиною, яка має великі статки, впливові зв’язки та гордовитість.

— Без сумніву, вони хочуть, щоб він обрав міс Дарсі, — відповіла Джейн. — Але це може пояснюватися набагато кращими почуттями, ніж ти припускаєш. Вони знають її набагато довше, ніж мене, тож не дивно, якщо люблять її більше. Та хоч би якими були їхні бажання, дуже малоймовірно, що вони стали б перечити своєму братові. Яка сестра дозволила б собі таке, якщо тільки не існувало б справді серйозної причини? Якби вони вірили, що він кохає мене, вони не намагалися б нас розлучити; а якби він справді кохав, то їм це не вдалося б. Припускаючи таке почуття, ти робиш так, що всі поводяться неприродно й неправильно, а мене робиш найбільш нещасною. Не муч мене такими думками. Я не соромлюся того, що помилилася, — або, принаймні, це дрібниця порівняно з тим, що я відчувала б, якби почала погано думати про нього чи його сестер. Дозволь мені дивитися на все в найкращому світлі, у тому світлі, в якому це можна зрозуміти.

Елізабет не могла заперечити такому бажанню, і відтоді ім’я містера Бінглі майже ніколи більше не згадувалося між ними.

Місіс Беннет і далі побивалась й нарікала, що він більше не повертається. Хоч Елізабет майже щодня цілком зрозуміло пояснювала причину цього, не було жодної надії, що її мати перестане так болісно перейматися. Її донька намагалася переконати її в тому, у що й сама не до кінця вірила: що увага містера Бінглі до Джейн була лише наслідком звичайної й швидкоплинної симпатії, яка згасла після їхнього розставання. Хоч така версія й здавалася правдоподібною, місіс Беннет щодня поверталася до тієї самої історії. Найбільшою її втіхою була думка, що влітку містер Бінглі неодмінно знову приїде.

Містер Беннет поставився до цієї справи інакше.

— Отже, Ліззі, — сказав він одного дня, — я бачу, твоїй сестрі не пощастило в коханні. Вітаю її. Після заміжжя дівчина найбільше любить час від часу зазнати нещасного кохання. Це дає їй тему для роздумів і навіть певну перевагу серед подруг. Коли ж настане твоя черга? Ти навряд чи дозволиш Джейн довго випереджати тебе. Саме зараз слушний час. У Мерітоні достатньо офіцерів, щоб розчарувати всіх молодих панянок округи. Нехай твоїм обранцем буде Вікгем. Він приємний хлопець, тож можеш не сумніватися: він неодмінно тебе обдурить, ось побачиш.

— Дякую, тату, але мене цілком задовольнив би й менш приємний чоловік. Не всі ж можуть бути такими щасливими як Джейн.

— Це правда, — сказав містер Беннет. — Але приємно усвідомлювати, що, хоч би що з тобою трапилося, у тебе є любляча мати, яка завжди тебе втішить.

Товариство містера Вікгема значною мірою допомогло розвіяти смуток, який останні прикрі події навіяли на багатьох членів родини Лонгборнів. Вони часто бачилися з ним, і до всіх його переваг тепер додалася ще одна — відвертість. Усе, що Елізабет уже чула про його претензії до містера Дарсі та про страждання, яких він нібито зазнав через нього, тепер відкрито обговорювалося всіма. І кожен із задоволенням думав про те, як сильно вони завжди недолюблювали містера Дарсі ще до того, як дізналися про ці обставини.

Міс Беннет була єдиною людиною, яка припускала, що в цій справі могли існувати пом’якшувальні обставини, невідомі товариству Гартфордширу. Її лагідна й незмінна доброзичливість завжди спонукала до поблажливості й допускала можливість помилки. Але всі інші беззастережно засудили містера Дарсі як найгіршу людину на світі.

«Гордість і упередження» Розділ XXV

Після тижня, проведеного в запевненнях у коханні та мріях про майбутнє щастя, для містера Коллінза настав день розлуки з його чарівною Шарлоттою — прийшла субота. Проте біль розставання для нього дещо пом’якшувався підготовкою до прийому своєї нареченої, адже він мав усі підстави сподіватися, що незабаром після його повернення до Гартфордширу буде призначено день, який зробить його найщасливішим із людей.

Із родичами в Лонгборні він попрощався з тією ж урочистістю, що й раніше; ще раз побажав своїм прекрасним кузинам здоров’я та щастя і пообіцяв їхньому батькові ще одного листа подяки.

Наступного понеділка місіс Беннет мала приємність приймати свого брата з дружиною, які, як завжди, приїхали провести Різдво в Лонгборні. Містер Ґардінер був розсудливим, вихованим джентльменом, значно вищим за свою сестру і за природою, і за освітою. Пані з Нетерфілда навряд чи повірили б, що людина, яка займалася торгівлею й жила неподалік від власних складів, могла бути настільки добре вихованою й приємною в товаристві. Місіс Ґардінер, на кілька років молодша за місіс Беннет і місіс Філліпс, була привітною, розумною та елегантною жінкою й користувалася великою любов’ю своїх племінниць у Лонгборні. Особливо теплі стосунки пов’язували її з двома старшими дівчатами. Вони часто гостювали в неї в Лондоні.

Першим обов’язком місіс Ґардінер після приїзду було роздати подарунки та розповісти про найновіші моди. Коли з цим було покінчено, їй випала менш діяльна роль — слухати. А місіс Беннет мала чимало прикрощів, про які прагнула розповісти, і багато на що скаржилася. Відтоді, як вона бачила сестру востаннє, з ними всіма, за її словами, повелися вкрай несправедливо. Дві її доньки були майже на порозі шлюбу — і зрештою нічого не сталося.

— Я не звинувачую Джейн, — продовжувала вона, — бо Джейн неодмінно вийшла б за містера Бінґлі, якби це було в її силах. Але Ліззі! Ох, сестро! Як же важко думати, що вона вже могла б бути дружиною містера Коллінза, якби не її впертість. Він освідчився їй просто в цій кімнаті, а вона відмовила. І що ж у результаті? Леді Лукас матиме заміжню доньку раніше за мене, а маєток Лонгборн, як і раніше, залишається у спадковому обмеженні. Лукасам, мушу сказати, неабияк властива хитрість. Вони завжди думають про власну вигоду. Шкода це визнавати, але так воно і є. Мене це страшенно нервує й засмучує — коли у власній родині тобі перечать, а сусіди ставлять себе вище за інших. Але ваш приїзд саме тепер — велика втіха, і я дуже рада почути все, що ти розповідаєш. Так кажеш, зараз у моді довгі рукави?

Місіс Ґардінер, якій про головні новини вже було відомо з листування Джейн та Елізабет, відповіла сестрі досить стримано й, зі співчуття до племінниць, перевела розмову на інше.

Згодом, залишившись наодинці з Елізабет, вона повернулася до цієї теми.

— Здається, це був би дуже вдалий шлюб для Джейн, — сказала вона. — Шкода, що нічого не вийшло. Але таке трапляється дуже часто! Молодий чоловік, такий, як ти описуєш містера Бінґлі, може легко закохатися в гарненьку дівчину на кілька тижнів, а коли випадок їх розлучає — так само легко забути її. Такі непостійності зовсім не рідкість.

— Чудова втіха, по-своєму, — відповіла Елізабет, — але нам вона не підходить. Ми постраждали не через випадок. Не так уже й часто буває, щоб втручання друзів переконало молодого чоловіка з незалежним статком забути дівчину, в яку він ще кілька днів тому був палко закоханий.

— Але цей вислів — «палко закоханий» — такий уживаний, такий непевний і нечіткий, що майже нічого не говорить мені. Його однаково часто вживають і для почуттів, що виникають після півгодини знайомства, і для справжньої глибокої прихильності. Скажи, наскільки ж сильним було кохання містера Бінґлі?

— Я ніколи не бачила більш багатообіцяючої симпатії. Він ставав дедалі неуважнішим до всіх інших і був цілковито захоплений нею. Щоразу, коли вони зустрічалися, це ставало дедалі помітнішим. На власному балу він образив двох чи трьох молодих дам, не запросивши їх до танцю. А зі мною він двічі говорив і навіть не почув відповіді. Хіба це не найкращі ознаки? Хіба загальна неввічливість не є самою суттю кохання?

— О, так! Саме такого кохання, яке, мабуть, він і відчував. Бідна Джейн! Мені шкода її, бо з її вдачею вона не скоро це переживе. Краще б це сталося з тобою, Ліззі — ти б швидше висміяла це й забула. Але як ти гадаєш, чи можна було б умовити її поїхати з нами? Зміна обстановки могла б піти їй на користь — і, можливо, хоч трохи відпочити від дому було б для неї найкращими ліками.

Елізабет була надзвичайно задоволена цією пропозицією і була певна, що сестра охоче погодиться.

— Сподіваюся, — додала місіс Ґардінер, — що жодні міркування щодо цього молодого чоловіка не вплинуть на її рішення. Ми живемо в зовсім іншій частині міста, наше коло знайомств зовсім інше, і, як ти добре знаєш, ми так рідко буваємо в товаристві, що зустрітися їм майже неможливо, хіба що він сам справді захоче побачити її.

— А це зовсім неможливо, бо тепер він під невсипущим наглядом свого друга, і містер Дарсі нізащо не дозволить йому навідатися до Джейн у таку частину Лондона! Люба тітонько, як вам це тільки спало на думку? Містер Дарсі, можливо, й чув про таке місце, як Ґрейсчерч-стріт, але навряд чи вважав би місяць обмивань достатнім, щоб очиститися від його «скверни», якби хоч раз туди зайшов. І можете бути певні — містер Бінґлі й кроку не зробить без нього.

— Тим краще. Сподіваюся, вони взагалі не зустрінуться. Але хіба Джейн не листується з його сестрою? Вона ж не зможе не завітати.

— Скоріше вона зовсім припинить спілкування з нею.

Та попри ту впевненість, з якою Елізабет говорила і про це, і про ще важливіше — що Бінґлі не дадуть побачитися з Джейн, у душі вона відчувала таку тривогу, що мусила зізнатися собі: вона не вважає цю справу остаточно втраченою. Можливо, і навіть, як їй інколи здавалося, цілком імовірно, що його почуття можуть спалахнути знову, а вплив друзів поступиться сильнішому й природнішому впливові чарівності Джейн.

Старша міс Беннет із задоволенням прийняла запрошення тітки; і в той час Бінґлі займали її думки лише настільки, наскільки вона сподівалася, що через те, що Керолайн не живе разом із братом, вона зможе іноді проводити з нею ранки без жодного ризику зустріти його.

Ґардінери залишилися в Лонгборні на тиждень, і через Філліпсів, Лукасів та офіцерів не минало й дня без якихось відвідин чи запрошень. Місіс Беннет так старанно подбала про розваги для брата й невістки, що вони жодного разу не сіли за суто сімейний обід. Навіть коли прийом був удома, до столу завжди запрошували кількох офіцерів, і серед них неодмінно був містер Вікгем.

Саме в ці моменти місіс Ґардінер, яку насторожили палкі похвали Елізабет на його адресу, уважно спостерігала за ними обома. Хоч вона й не вважала, що між ними вже спалахнуло серйозне кохання, їхня явна прихильність одне до одного все ж викликала в неї певне занепокоєння. Вона вирішила поговорити з Елізабет про це перед від’їздом із Гартфордширу й пояснити їй, наскільки необачно заохочувати таку прив’язаність.

Для місіс Ґардінер Вікгем мав ще один спосіб приносити задоволення, окрім своєї природної чарівності. Близько десяти чи дванадцяти років тому, ще до заміжжя, вона досить довго жила саме в тій частині Дербіширу, звідки він походив. Тож у них було чимало спільних знайомих. І хоча Вікгем мало бував там після смерті батька Дарсі, що сталася п’ять років тому, він усе ж міг розповісти їй свіжі новини про давніх друзів — набагато свіжіші, ніж ті, які вона могла дізнатися сама.

Місіс Ґардінер бувала в Пемберлі й добре знала репутацію покійного містера Дарсі. Тож тут для розмов відкривалася невичерпна тема. Порівнюючи свої спогади про Пемберлі з детальними описами, які давав Вікгем, і віддаючи належну шану характеру його колишнього господаря, вона приносила задоволення і собі, і йому.

Дізнавшись про те, як теперішній містер Дарсі поставився до Вікгема, вона спробувала пригадати щось із того, що чула про його характер у юності, що могло б узгоджуватися з цим. І зрештою впевнено згадала, що колись чула про містера Фіцвільяма Дарсі як про дуже гордого й недоброзичливого хлопця.