«Гордість і упередження» Розділ XXXI
У пастораті не могли нарадуватися добрим манерам полковника Фітцвільяма, і всі жінки висловлювали сподівання, що з його появою прийоми в Розінгсі будуть набагато цікавішими і приємнішими. Однак перш ніж вони отримали звідтіля запрошення, минуло декілька днів, бо, мабуть, у цьому не було потреби, оскільки там уже перебували гості. Лише на Великдень, майже через тиждень після приїзду джентльменів, удостоїлися вони такої честі, й то у вигляді звичайного запрошення зайти до Розінгса ввечері, яке їм переказали при виході із церкви. Протягом останнього тижня вони мало бачилися з леді Кетрін та її дочкою. За цей час полковник Фітцвільям декілька разів заходив до пасторату, але з містером Дарсі вони побачилися тільки в церкві.
Це запрошення було, звичайно ж, прийняте, і в зазначену годину вони приєдналися до товариства у вітальні леді Кетрін. Її світлість зустріла їх із належною поштивістю, але було видно, що їхня компанія вже не була такою бажаною, як тоді, коли вона не могла запросити в гості когось іншого. Фактично вона була заклопотана спілкуванням зі своїми племінниками, розмовляючи з ними — і особливо з містером Дарсі — набагато більше, ніж з будь-ким з присутніх у кімнаті.
Схоже було, що полковник Фітцвільям дійсно був радий їх бачити — його розрадою в Розінгсі могло стати будь-що, і гарненька подруга місіс Коллінз міцно заволоділа його увагою. Він швидко знайшов собі місце поруч із нею і так приємно розмовляв про Кент і Гертфордшир, про подорожування й перебування вдома, про музику та літературу, що ніколи досі Елізабет не проводила так приємно час у цій кімнаті. Розмовляли вони так жваво і багато, що привернули до себе увагу самої леді Кетрін і навіть містера Дарсі. Незабаром зацікавлені погляди останнього стали раз по раз спрямовуватися в їхній бік; цікавість її світлості виявилась у спосіб більш відвертий, коли вона безцеремонно вигукнула:
— Що ви там кажете, Фітцвільяме? Про що ви там говорите? Про що розповідаєте міс Беннет? Дозвольте дізнатися.
— Ми розмовляємо про музику, пані, — відказав той, коли баритися далі з відповіддю було вже неввічливо.
— Тоді, будь ласка, розмовляйте гучніше. З усіх тем це моя найулюбленіша. Оскільки ви говорите про музику, то я теж хочу брати участь у цій розмові. Гадаю, що мало є в Англії людей, котрі з більшою, ніж я, насолодою слухали б музику і розбиралися б у ній краще за мене. Якби мені довелося навчатися, то я досягла б великих успіхів. І Енн також, якби їй дозволив стан здоров’я. Я не сумніваюсь у тому, що з неї вийшла б видатна виконавиця. А як там справи на музичній ниві у Джорджіани, Дарсі?
Містер Дарсі надзвичайно тепло і схвально відізвався про виконавську майстерність своєї сестри.
— Дуже рада почути про неї такі добрі відомості, — сказала леді Кетрін, — і перекажіть їй, будь ласка, від мене, що коли вона не вправлятиметься багато, то їй не варто розраховувати на значні досягнення.
— Запевняю вас, пані, — відказав полковник, — що вона не потребує такої поради. Адже вправляється надзвичайно наполегливо і регулярно.
— Тим краще. У цій справі неможливо перестаратись. У своєму наступному листі до неї накажу їй ні в якому разі не розслаблятись. Я часто кажу дівчатам, що без регулярних занять визначних успіхів у музиці досягти неможливо. Я вже декілька разів казала міс Беннет, що вона ніколи не гратиме дійсно добре, якщо не приділятиме музикуванню більше часу. Я часто казала їй, що оскільки місіс Коллінз не має інструменту, то нехай залюбки приходить щодня до Розінгса і грає на фортепіано в кімнаті місіс Дженкінсон. У тій частині будинку вона нікому не заважатиме.
Містер Дарсі нічого не сказав у відповідь; було видно, що йому трохи ніяково від невихованості своєї тітки.
Коли попили каву, полковник Фітцвільям нагадав Елізабет про її обіцянку пограти йому, тож вона відразу сіла за інструмент. Свого стільця він підсунув поближче до неї. Леді Кетрін, прослухавши половину пісні, знову почала розмову — тепер уже з іншим племінником, але той невдовзі відійшов од неї і з притаманною йому неквапливістю вирушив до піаніно, розташувавшись таким чином, щоб повністю бачити обличчя прекрасної виконавиці. Елізабет бачила його маневри і при першій же принагідній паузі звернулася до нього з хитрою посмішкою:
— Ви що, містере Дарсі, прийшли злякати мене, якщо слухаєте моє музикування з таким виглядом? Але я не збираюсь лякатися, навіть якщо ваша сестра дійсно грає дуже добре. Я — людина вперта, мене так просто не залякаєш. Чим дужче мене намагаються налякати, тим хоробрішою я стаю.
— Я не казатиму, що ви помиляєтеся, бо не вірю, що ви справді могли подумати, наче я дійсно задумав залякати вас, — відказав він. — До того ж я мав приємність бути вашим знайомим достатньо довго, щоби знати вашу схильність час від часу висловлювати думки, котрі насправді вам не належать.
Від душі посміявшись над цим словесним портретом власної персони, Елізабет звернулася до полковника Фітцвільяма:
— Ваш кузен розповість вам, що я за цяця, і навчить вас не вірити жодному моєму слову. От невдача — зустріла людину, яка знає мій справжній характер, причому зустріла саме там, де я сподівалася виставити себе у кращому світлі. Містере Дарсі, з вашого боку просто некрасиво згадувати всі мої недоліки, про які ви дізнались у Гертфордширі, тож дозвольте попередити вас, що я теж можу повестися не досить чемно, бо ви просто змушуєте мене відплатити вам тією ж монетою, і розповісти про таке, що може неприємно вразити ваших родичів.
— Я вас не боюся, — відповів із посмішкою Дарсі.
— Благаю вас, розкажіть, чим він завинив, — вигукнув полковник Фітцвільям, — мені цікаво знати, як він поводиться із незнайомими людьми.
— Що ж, слухайте, але приготуйтеся до найгіршого. Вам, напевно, відомо, що вперше я побачилася з ним у Гертфордширі — це було на балу. І що ж, ви думаєте, він під час цього балу утнув? Він танцював лише чотири рази! Мені так не хочеться завдавати вам болю, але саме такою є гірка правда. Містер Дарсі танцював лише чотири рази, хоча чоловіків було обмаль. І мені достеменно відомо, що багато дівчат не мали змоги потанцювати через брак кавалерів. Ви не можете заперечувати цього факту, містере Дарсі.
— На той час я не мав честі знати когось із присутніх жінок, окрім тих, які були в одній компанії зі мною.
– І то правда, хіба ж можна знайомитися під час балу! Отож, полковнику Фітцвільяме, що вам зіграти іще? Мої пальці чекають ваших вказівок.
— Може, мені й слід було представитися, — мовив Дарсі, — але я погано вмію відрекомендовуватися незнайомим людям.
— Давайте запитаємо вашого кузена — у чому ж причина? — сказала Елізабет. — Давайте запитаємо: чому розумна і освічена людина з житейським досвідом не вміє представлятися незнайомцям?
— Я можу дати відповідь на ваше запитання, не звертаючись до нього, — відказав Фітцвільям. — Це тому, що він не бажає завдавати собі клопоту.
— Я і справді не маю до цього тих здібностей, які мають інші люди, — мовив Дарсі. — Не можу легко спілкуватися з тими, кого я раніше ніколи не бачив. Не можу так легко настроїтися на потрібний тон розмови чи удавати щиру зацікавленість чужими клопотами, як це часто вміють робити інші.
— Мої пальці, — сказала Елізабет, — не здатні впоруватися з цим інструментом так майстерно, як це вміють робити багато жінок. Мої пальці не мають такої ж сили чи швидкості і своєю грою не здатні справити таке ж добре враження. Але я завжди вважала, що це мій власний недолік — тому що ніколи не завдавала собі клопоту і тому недостатньо музикувала. Однак це не означає, що я вважаю свої пальці менш талановитими, ніж пальці інших справді талановитих жінок.
Дарсі посміхнувся і сказав:
— Ви абсолютно праві. Ви набагато краще використали свій час. Жоден, хто має привілей слухати вашу гру, не зможе сказати, що їй чогось бракує. А перед людьми незнайомими ніхто з нас не виступає.
Тут їх перервала леді Кетрін, яка голосно поцікавилася, про що вони розмовляють. Елізабет негайно ж знову почала музикувати. Леді Кетрін підійшла до них, послухала декілька хвилин, а потім звернулася до Дарсі:
— Міс Беннет грала б набагато краще, якби вправлялася більше і мала доброго вчителя з Лондона. Вона дуже добре володіє інструментом, але все одно має смак гірший, ніж Енн. Енн була б чудовою виконавицею, якби їй дозволяв навчатися стан її здоров’я.
Елізабет поглянула на Дарсі, щоб побачити, як той люб’язно погодиться з цією похвалою на адресу своєї кузини, але ні в той момент, ні пізніше не побачила вона ніяких ознак любові; а з усього його ставлення до міс де Бург вона зробила такий “втішний” висновок для міс Бінглі: навіть якби та була на місці кузини містера Дарсі, вона б мала так само мало шансів вийти за нього заміж, як і остання.
Леді Кетрін і далі робила зауваження з приводу виконавської майстерності Елізабет, поєднуючи їх із численними вказівками щодо манери гри та смаку. Елізабет сприймала ці зауваження з усією поблажливістю, якої вимагала чемність, і, на прохання джентльменів, лишалася за інструментом, доки не подали карету її світлості, щоб відвезти їх усіх додому.
«Гордість і упередження» Розділ XXXII
Наступного ранку Елізабет сиділа й писала листа Джейн; вона була сама в кімнаті, бо місіс Коллінз та Марія пішли в якійсь справі до села. Дзвінок у двері змусив її здригнутися — хтось прийшов. Оскільки звуків карети Елізабет не чула, то не виключено було, що це прийшла леді Кетрін. Побоюючись, що саме так і сталося, вона заходилася була ховати свого незакінченого листа, щоб уникнути нечемних розпитувань, як двері відчинились, і — на її превеликий подив — до кімнати ввійшов містер Дарсі, до того ж сам-один.
Заставши її одну, він явно знітився й тому вибачився за вторгнення, сказавши, що йому здалося, наче в кімнаті були всі жінки.
Вони посідали; після її розпитувань про Розінгс почало здаватися, що вони приречені отак і сидіти — в цілковитій тиші. Конче необхідно було придумати якусь тему для розмови, тож ця незручна ситуація змусила Елізабет пригадати обставини їхньої останньої зустрічі в Гертфордширі; бажаючи знати його думку з приводу їхнього похапливого від’їзду, вона зазначила:
— Минулого листопада ви всі так несподівано покинули Недерфілд, містере Дарсі! Мабуть, для містера Бінглі було вкрай приємною несподіванкою знову зустрітися з вами так швидко, бо, наскільки я пам’ятаю, він поїхав на день раніше. Сподіваюся, на час вашого від’їзду з Лондона він та його сестри почувалися добре?
— Пречудово, спасибі.
Елізабет зрозуміла, що ніякої іншої відповіді їй не дочекатись, і тому — після нетривалої паузи — додала:
— Наскільки я зрозуміла, містеру Бінглі не дуже хочеться повертатися до Недерфілда?
— Я ніколи не чув, щоб він казав щось подібне, та цілком можливо, що в майбутньому він проводитиме там дуже мало свого часу. Він має багато друзів і зараз у такому віці, коли коло знайомих і кількість запрошень постійно зростають.
— Якщо він не має наміру часто бувати в Недерфілді, то для сусідів було б краще, коли б він зовсім полишив цей маєток і там натомість оселилася б для постійного проживання якась родина. Але цілком резонно припустити, що містер Бінглі винайняв цей будинок не стільки задля вигоди сусідів, скільки задля вигоди власної, тому, скоріш за все, саме цим принципом він і керуватиметься, коли вирішуватиме — полишати його чи залишатись у ньому.
— Я не здивуюся, — сказав Дарсі, — якщо він полишить його, тільки-но трапиться нагода придбати щось підходяще.
Елізабет не відповіла, бо побоювалася продовжувати розмову про його приятеля, а оскільки сказати їй було більше нічого, то вона вирішила, що тепер настала черга містера Дарсі знайти тему для розмови.
Той зрозумів натяк і незабаром мовив:
— Цей будинок здається мені дуже зручним. Гадаю, що леді Кетрін надала чималу допомогу в його облаштуванні, коли містер Коллінз з’явився тут уперше.
— Я теж так гадаю — і я впевнена, що її доброта не могла знайти більш вдячного об’єкта.
— Здається, містеру Коллінзу надзвичайно поталанило з вибором дружини.
— Так, безперечно. Його друзі дійсно можуть радіти з того, що він зустрів одну з тих нечисленних розважливих жінок, здатних прийняти його чи зробити щасливим. Моя подруга — людина дуже розумна, хоч особисто я не впевнена, що вважаю її шлюб з містером Коллінзом наймудрішим з її вчинків. Однак вона виглядає абсолютно щасливою, і якщо міркувати розсудливо, то заміж вийшла дуже вдало.
— Напевне, їй надзвичайно приємно, що, вийшовши заміж, вона оселилася зовсім близько від своєї родини та друзів.
— Як ви кажете — “зовсім близько”? Та це ж майже п’ятдесят миль!
— А що таке п’ятдесят миль по гарній дорозі? Подорож тривалістю трохи більше ніж півдня. Так, я певен, що це — зовсім близько.
— Особисто я ніколи б не вважала відстань чимось таким, що має велике значення, коли виходиш заміж або одружуєшся, — вигукнула Елізабет. — Я ніколи не погоджуся з думкою, що місіс Коллінз оселилася близько до своєї родини.
— Це лише доводить вашу особисту прихильність до Гертфордшира. Тому все, що розташоване безпосередньо поза межами Лонгберна, видається чимось далеким.
Коли він говорив, його обличчям промайнула посмішка, і Елізабет здалося, що вона збагнула її сенс — напевне, Дарсі припускав, що вона мала на увазі Джейн і Недерфілд. Ніяково червоніючи, вона відповіла:
— Я зовсім не заперечую проти того, щоб, вийшовши заміж, жінка могла оселитись якомога ближче до своєї родини. Поняття “близько” й “далеко” — відносні й залежать од багатьох різноманітних обставин. Там, де є багатство, витрати на поїздку не мають великого значення, і подорож перестає бути тяжкою необхідністю. Але в цьому випадку не так. Містер та місіс Коллінз мають пристойний доход, але не настільки великий, аби дозволити часті поїздки, і я переконана, що моя подруга не скаже, що живе поруч зі своєю родиною, навіть якщо вона житиме вдвічі ближче до неї, ніж зараз.
Містер Дарсі трохи присунув свого стільця до Елізабет і сказав:
— Навіщо вам така сильна прихильність до якогось певного місця? Ви ж не збираєтесь усе життя прожити в Лонгберні?
На обличчі Елізабет з’явився здивований вираз. Її співрозмовник помітив цю переміну настрою і відсунувся від неї; потім узяв зі столу газету і, поглянувши поверх неї, спитав — уже не так емоційно:
— Як вам подобається Кент?
Далі відбувся короткий діалог на тему цієї місцевості, з обох боків спокійний і стриманий. Невдовзі він перервався через прихід Шарлотти з сестрою, які щойно повернулися з прогулянки. Ця розмова сам на сам вельми їх здивувала. Містер Дарсі розповів, як він помилково нав’язав своє товариство міс Беннет, а потім, трохи посидівши й нікому майже нічого не сказавши, пішов собі геть.
— Що б це означало? — спитала Шарлотта, тільки-но він вийшов. — Моя люба Елізо, напевне, містер Дарсі в тебе закохався, бо інакше він ніколи не зайшов би до нас просто так.
Але коли Елізабет розповіла про його мовчання, то стало зрозуміло — попри припущення Шарлотти, — що це не так. Висловивши декілька здогадок, усі вони зійшлися, зрештою, на тому, що його візит був спричинений просто бажанням хоч чимось себе зайняти, що було недивно для такої пори року. Сезон охоти та риболовлі закінчився. У приміщенні ж перебувала леді Кетрін, книги та більярд, але не можуть же чоловіки постійно сидіти у приміщенні! Тому відтоді, спонукані або близькістю пасторату, або приємністю прогулянки, або приязністю його мешканців, двоє кузенів не встояли перед спокусою і почали ходити туди майже щодня. Вони навідувалися в різний час уранці, інколи — поодинці, інколи — разом, інколи — в супроводі своєї тітоньки. Всім було очевидно, що полковник Фітцвільям приходив тому, що знаходив утіху в їхньому товаристві, і це показувало його у ще привабливішому світлі. Приємність його товариства та його явна симпатія до неї нагадали Елізабет про її колишнього улюбленця — Джорджа Вікхема, і хоча в манерах полковника Фітцвільяма не було тієї чарівливої ніжності, він видавався їй людиною дуже розумною та освіченою.
Але причину частих візитів до пасторату містера Дарсі зрозуміти було важче. Навряд чи його цікавило їхнє товариство, оскільки частенько він міг просидіти десять хвилин поспіль, так і не відкривши рота. А коли усе ж таки починав розмовляти, то це було скоріше через необхідність, ніж через бажання; це була пожертва правилам пристойності, а не бажання потішити себе розмовою. Рідко коли йому було дійсно цікаво. Місіс Коллінз не знала, що з ним робити. Кепкування полковника Фітцвільяма з його занудливої поведінки свідчило, що загалом містер Дарсі поводиться по-іншому, але це не підтверджувалось її власним враженням про цю людину. Оскільки їй хотілося вірити, що така переміна відбулася під впливом любові, об’єктом якої є її подруга Еліза, місіс Коллінз цілком серйозно вирішила довідатися — так це чи ні. Кожного разу, коли вони бували у Розінгсі, щоразу, коли він приходив до Гансфорда вона спостерігала за ним, але без особливого успіху. Так — він і справді часто дивився на її подругу, але сам вираз цього погляду викликав сумніви. Це був відвертий і пильний погляд, але їй часто здавалося, що в ньому було замало симпатії, а часто він видавався взагалі якимось бездумним.
Двічі чи тричі вона натякала Елізабет про можливу небайдужість до неї містера Дарсі, але та тільки сміялася з такої думки. Місіс Коллінз вважала за краще не наполягати на продовженні цієї теми, побоюючись породити сподівання, єдиним результатом яких могло бути лише розчарування; на її думку, можна було не сумніватись у тому, що вся антипатія до містера Дарсі з боку її подруги неодмінно зникла б, якби їй здалося, що вона заволоділа його серцем.
Будуючи свої доброзичливі плани стосовно Елізабет, Шарлотта інколи уявляла, що та могла б вийти заміж за полковника Фітцвільяма. Він був чоловіком незрівнянно приємнішим, безперечно симпатизував їй, а його матеріальне становище було дуже сприятливим. Але на противагу цим достоїнствам містер Дарсі мав значні повноваження у справах церковних, чим не міг похвалитися його кузен.
«Гордість і упередження» Розділ XXXIII
Не один раз Елізабет, походжаючи парком, раптово зустрічала містера Дарсі. Спершу вона, ремствуючи на каприз випадку, який заніс його до куточка, в якому раніше рідко хто бував, і намагаючись надалі запобігти таким зустрічам, не проминула вказати містеру Дарсі, що це її улюблене місце. Але коли такий випадок трапився вдруге, це вже було справді дивно! Проте вони зустрілись. І навіть утретє. Або це було навмисним виявом поганого характеру, або ж добровільною покутою, бо цього разу справа не обмежилася лише формальними привітаннями, ніяковою паузою та розставанням. Містер Дарсі визнав за потрібне змінити напрямок своєї прогулянки і приєднатися до Елізабет. Він ніколи не розмовляв багато, вона теж не завдавала собі клопоту багато говорити чи багато слухати; але під час їхньої третьої зустрічі її вразило, що інколи він ставить несподівані й не пов’язані одне з одним запитання — чи подобається їй у Гансфорді, чи любить вона гуляти на самоті, що вона думає з приводу сімейного щастя містера та місіс Коллінз. А ще Елізабет вразило, що, говорячи про Розінгс та про її недостатню обізнаність з родиною, яка там мешкала, Дарсі, здавалося, мав на увазі, що кожного разу, коли вона приїжджатиме до Кента, не промине погостювати в цьому маєтку. Це припущення чулось у його словах. Може, він мав на увазі полковника Фітцвільяма? їй подумалося, що коли Дарсі й дійсно на щось натякав, то цей натяк неодмінно стосувався саме цієї людини. Це трохи засмутило її, тому Елізабет зраділа, коли опинилася перед воротами в огорожі напроти пасторату.
Одного дня вона під час прогулянки перечитувала листа від Джейн, зупиняючись на деяких реченнях, із котрих було видно, що сестра її писала цього листа не в найкращому гуморі, як раптом, підвівши очі, з подивом побачила перед собою не містера Дарсі, а полковника Фітцвільяма, який ішов їй назустріч. Швидко прибравши листа, Елізабет мовила з натужною посмішкою:
— А я й не знала, що ви любите тут гуляти.
— Я обходив парк, — відказав полковник Фітцвільям, — це моя багаторічна звичка, а свою прогулянку я маю намір завершити візитом до пасторату. Ви підете далі?
— Ні, я саме збиралася повернути назад.
Так вона і зробила, і вони пішли до пасторату разом.
— Ви достеменно поїдете з Кента в суботу? — запитала вона.
— Так — якщо Дарсі знову не відкладе від’їзд. Але я — в його розпорядженні. Він усе влаштовує так, як йому подобається.
— А коли щось влаштовується не так, як йому подобається, то він знаходить утіху в тому, що право вибору належить саме йому. Ніколи не зустрічала людину, котра б більше за містера Дарсі тішилася своєю здатністю чинити на власний розсуд.
— Так, він дійсно любить чинити так, як бажає, — відповів полковник Фітцвільям. — Але ця риса притаманна всім нам. Просто він має кращі можливості чинити на власний розсуд, ніж багато інших людей, тому що він багатий, а багато інших людей — бідні. Може, я висловлююся надто емоційно, але, як ви знаєте, молодший брат навіть суто юридично приречений на самозречення та підлеглість.
— На мою думку, молодшому сину графа можна мати лише приблизне уявлення і про перше, і про друге. А якщо серйозно, то що ви дійсно можете знати про самозречення та підлеглість? Ви що — колись не мали можливості поїхати, куди вам забажається, через брак грошей? Чи придбати якусь річ, що ви її вподобали?
— Це — незначні, суто родинні питання. Тут я дійсно не можу сказати, що стосовно них я мав якісь значні обмеження. Але в питаннях більшої ваги я справді можу потерпати від нестачі грошей. Молодші сини не мають змоги одружуватися відповідно до своїх уподобань.
— Не мають — доки не вподобають жінку з чималеньким приданим, що, на мою думку, вони досить часто і роблять.
— Наш стиль життя надто сильно узалежнює нас від можливості витрачати гроші, тому серед людей мого стану мало хто може дозволити собі одружитися без огляду на придане.
“Цікаво — це про мене?” — подумала Еліза й почервоніла від такого припущення. Але вона швидко отямилась і грайливо спитала:
— А скажіть, будь ласка, скільки зазвичай коштує молодший син графа? Якщо старший брат при доброму здоров’ї, то вам вистачить п’ятдесяти тисяч фунтів?
Полковник Фітцвільям відповів їй у такому ж дусі, і тему полишили. Щоб перервати мовчанку, через яку він міг подумати, що сказане якимось чином її образило, Елізабет відразу промовила:
— Здається, ваш кузен привіз вас із собою головним чином для того, щоб мати під рукою компаньйона. А чому б йому не одружитися? Це ж так зручно — завжди буде з ким спілкуватися! Але, мабуть, поки що він вдовольняється компанією своєї сестри, а оскільки він опікується нею, то значить, може всіляко нею попихати.
— Та ні, — мовив полковник Фітцвільям, — цей привілей він мусить ділити зі мною. Ми на рівних правах опікуємося міс Дарсі.
— Та невже? І в чому ж полягає ваше опікунство, скажіть на милість? Ви не надто втомлюєтеся від ваших обов’язків? Дівчата її віку іноді бувають неслухняними, і якщо за вдачею вона — істинна представниця родини Дарсі, то, мабуть, вона теж любить чинити на власний розсуд.
Коли Елізабет говорила, то помітила, з якою серйозністю він до неї прислухається, а та манера, з якою він одразу ж спитався — чому вона гадає, буцімто міс Дарсі завдає їм чимало клопоту, — переконала її в тому, що так чи інакше, але її здогадка була недалекою від істини. Вона не змусила його довго чекати на відповідь:
— Заради Бога, не бійтеся. Нічого поганого я ніколи про неї не чула; мені здається, що таких слухняних дівчат, як вона, ще пошукати треба. Міс Дарсі — улюблениця одних моїх знайомих: місіс Герст та міс Бінглі. Здається, ви якось сказали, що знаєте їх.
— Так, трохи знаю. Їхній брат — приязна, шляхетна людина, до того ж — великий приятель Дарсі.
— Ну аякже! — сухо сказала Елізабет. — Містер Дарсі такий незвично добрий у своєму ставленні до містера Бінглі, так багато про нього піклується!
— Піклується? А втім, може, й дійсно піклується. Особливо в тих питаннях, де він і справді цього потребує. Зі сказаного ним під час нашої подорожі сюди я маю підстави думати, що Бінглі дійсно багато чим йому завдячує. Але мені слід перед ним вибачитися, бо я не можу стверджувати напевне, що мова йшла саме про Бінглі. Все це — лише здогадки.
— Про що ви говорите?
— Йдеться про обставину, яку б Дарсі не хотів робити відомою широкому загалу, бо якщо про неї дізнається родина однієї дівчини, то це буде неприємно.
— Можете не сумніватись — я нікому про це не скажу.
– І майте на увазі — я не маю достатніх підстав вважати, що мова йшла саме про Бінглі. Дарсі сказав лише мені, що недавно зробив добру справу — врятував одного свого друга від негативних наслідків украй необачного одруження; при цьому він не назвав ніяких імен або якихось інших подробиць. Я здогадуюся, що це був саме Бінглі, тільки з того, що він — якраз та людина, що цілком здатна ускочити в таку халепу, а ще з того, що вони з Дарсі провели разом усе минуле літо.
— А чи пояснив вам містер Дарсі причини свого втручання?
— Наскільки я розумію, існували якісь дуже вагомі заперечення проти самої дівчини.
— До яких же засобів він удався, щоб розлучити їх?
— Ні про які конкретні засоби він мені не розповідав, — відказав Фітцвільям із посмішкою. — Лише розповів мені те, про що я наразі розповів вам.
Елізабет промовчала, продовжуючи йти. Серце її переповнювалось обуренням. Фітцвільям трохи подивився на неї, а потім запитав, чому вона мовчить і про що думає.
— Думаю про те, про що ви тільки-но мені розповіли, — відказала Елізабет. — Я не в захваті від поведінки вашого кузена. Яке він мав право виступати в ролі судді?
— Ви, я бачу, схильні вважати його втручання образливим?
— Я вважаю, що містер Дарсі не мав права судити про доречність чи недоречність симпатій свого приятеля, не мав права лише з власної примхи вирішувати, в який спосіб той приятель має почуватися щасливим. — Вона опанувала себе і продовжила: — Але оскільки ми не знаємо всіх подробиць, то засуджувати його було б несправедливо. Тим більше, що в тому випадку навряд чи йшлося про якесь сильне почуття.
— Цілком резонне припущення, — відповів Фітцвільям, — але воно зводить нанівець усю велич тріумфу мого кузена.
Це було сказано жартома, але такий портрет містера Дарсі видався їй настільки правдивим, що Елізабет побоялася сказати щось у відповідь. Натомість вона різко змінила тему розмови, і вони говорили про різні малозначущі справи, аж доки не дісталися пасторату. Там, як тільки гість пішов, вона зачинилась у себе в кімнаті, поринувши в роздуми про щойно почуте. Навряд чи можна було припустити, що йшлося про якихось інших — окрім її родичів та знайомих — людей. Не могло існувати відразу двох чоловіків, на яких містер Дарсі мав би такий необмежений вплив. Елізабет ніколи не сумнівалася в тому, що він мав відношення до заходів по розлученню містера Бінглі та Джейн, але їх задум і виконання вона завжди приписувала міс Бінглі. Однак якщо власне марнославство не вводило його в оману, то винуватцем був саме він, саме його гордовитість та примхливість стали причиною всіх страждань Джейн, які ще й досі не скінчилися. На певний час він примудрився зруйнувати всяку надію на щастя в найніжнішому, найщедрішому серці у світі, і ніхто не міг сказати, наскільки довготривалими будуть наслідки тієї біди, яку він скоїв.
“Існували якісь вагомі заперечення проти самої дівчини”, — так сказав полковник Фітцвільям; не інакше, ці заперечення полягали в тому, що Джейн має одного дядька — сільського юриста, а другого — лондонського торговця.
“Хіба ж могли виникнути якісь заперечення проти самої Джейн?! — вигукнула Елізабет. — Проти такої вродливої та доброї дівчини, як вона?! Та вона ж надзвичайно розумна, освічена, має чарівливі манери. І проти мого батька сказати теж нема чого, бо він, хоча й є людиною дивакуватою, має такі якості, котрі самому містеру Дарсі припишися б до речі, а такої респектабельності, як у мого батька, він, мабуть, не матиме ніколи!” Коли Елізабет подумала про свою матір, то її впевненість трохи похитнулась, але вона не могла припустити, що з цього погляду в містера Дарсі могли виникнути якісь суттєві заперечення, бо — на її переконання — гордість останнього була б сильніше зачеплена браком знатності в родичів свого приятеля, ніж браком у них розуму. Тож, урешті-решт, Елізабет вирішила, що частково містер Дарсі керувався цим найгіршим із різновидів гордовитості і частково — бажанням зберегти містера Бінглі для своєї сестри.
Від хвилювання і сліз, спричинених цими роздумами, в Елізабет розболілася голова. Під вечір біль посилився настільки, що, в поєднанні з небажанням бачити містера Дарсі, змусив відмовитись од візиту до Розінгса, куди її разом із кузинами запросили на чаювання. Місіс Коллінз, пересвідчившись, що Елізабет дійсно почувається зле, не умовляла її і зробила все можливе, щоб захистити її від умовлянь свого чоловіка; але містер Коллінз усе одно не проминув висловити побоювання через можливе незадоволення її світлості тим, що Елізабет лишилася вдома.
«Гордість і упередження» Розділ XXXIV
Коли вони пішли, то Елізабет, наче намагаючись якомога сильніше настроїти себе проти містера Дарсі, вирішила зайнятися перечитуванням усіх листів, котрі їй написала Джейн за час її гостювання в Кенті. Фактично вони не містили в собі якихось ремствувань, не було в них ніяких згадок про минулі події чи якихось розповідей про її теперішні страждання. Але в усіх листах, майже в кожному рядку відчувався брак життєрадісності, котра зазвичай була притаманна стилю Джейн і котра майже ніколи й нічим не затьмарювалася, бо йшла від миру в її душі та приязного ставлення до кожної людини. Елізабет помічала кожне речення, що несло в собі тривогу, бо тепер вона читала листи набагато уважніше, ніж першого разу. Ганебне вихваляння містерa Дарсі своєю здатністю завдати болю іншій людині змушувало її ще гостріше відчувати страждання своєї сестри. Певну розраду знаходила вона в думці про те, що його візит до Розінгса мав закінчитися через день; а ще більшу розраду — в усвідомленні того, що менше ніж через два тижні вона знову буде з Джейн і матиме можливість усією силою своєї любові допомогти їй поновити присутність духу.
Подумавши про те, що Дарсі незабаром полишить Кент, вона не могла не пригадати, що його кузен теж мав поїхати разом з ним; але полковник Фітцвільям продемонстрував цілковиту відсутність у нього якихось намірів щодо неї, тож хоч яким би приязним він був, його від’їзд не викликав у неї смутку.
її міркування несподівано перервав звук дверного дзвоника; настрій її трохи поліпшився від думки про те, що це міг бути полковник Фітцвільям, котрий якось уже навідувався до них увечері, а тепер прийшов побачитися саме з нею. Однак від цієї думки їй незабаром довелося відмовитись, а настрій її знову змінився, але тепер уже в зовсім інший бік, бо, на свій превеликий подив, вона побачила, що до кімнати зайшов містер Дарсі. Він одразу ж почав похапливо розпитувати її про стан здоров’я, пояснюючи свій візит бажанням почути, що їй стало краще. Елізабет відповіла йому з холодною чемністю. На якусь хвилину він присів, але потім підвівсь і пройшовся кімнатою. Елізабет була здивована, та не промовила ні слова. Після мовчання, що тривало декілька хвилин, він схвильовано підійшов до неї і сказав отаке:
— Марно я старався. Це все надаремне. Я не зможу впоратися з власними почуттями. Дозвольте мені зізнатись, як палко я вас кохаю, як я обожнюю вас!
Здивуванню Елізабет не було меж. Вона нічого не відповіла — лише почервоніла і з недовірою поглянула на нього широко розплющеними очима. Містер Дарсі розцінив це як достатнє заохочення з її боку і відразу ж заходився розписувати всі свої почуття до неї, котрі, як виявилося, він плекав уже давно. Говорив він добре, та крім голосу серця в його словах можна було розрізнити й деякі інші почуття: гордовитості в них було не менше, ніж любові. Про своє усвідомлення її нижчого суспільного становища, про своє приниження, про родинні перешкоди, котрі здоровий глузд завжди протиставляє велінню серця, він говорив з таким запалом, котрий цілком можна було пояснити його ураженою гордістю, але котрий навряд чи міг сприяти його залицянням.
Елізабет, попри свою глибоку антипатію, не могла залишитися байдужою до виливу почуттів такої людини, і хоча її наміри лишались непохитними, спочатку їй стало шкода містера Дарсі, бо вона збиралася завдати йому болю. Але потім, роздратована його наступними словами, вона у своєму гніві забула про всяке співчуття. Однак вона спробувала взяти себе в руки, щоб відповісти йому з належним спокоєм після того, як він закінчить свою промову. На завершення він запевнив її в силі свого почуття, котре, попри всі спроби, визнав за неможливе подолати, і висловив сподівання, що винагородою за таку пристрасть буде її згода на пропозицію його руки. Коли Дарсі мовив ці слова, Елізабет неважко було помітити, що він анітрохи не сумнівається у сприятливій відповіді. Він тільки говорив про свої побоювання і тривоги, але обличчя його промовляло, що насправді він почувався впевнено. Ця обставина ще більше її розлютила, тож, коли він закінчив, обличчя її розпашілося від гніву і вона сказала:
— У таких випадках заведено, наскільки мені відомо, демонструвати вдячність за висловлені почуття, хоч якими безнадійними вони були б. Удячність — річ цілком природна, і якби я дійсно почувалася вдячною, то подякувала б вам. Але я не можу цього зробити — я ніколи не мала потреби у вашій добрій думці про мене, котру ви щойно мали милість висловити проти мого бажання. Перепрошую за біль, що я його завдала. Це вийшло цілком ненавмисне, і я сподіваюся, що він не триватиме довго. Після моєї відповіді ті почуття, котрі, як ви кажете, довго не давали вам змоги освідчитися мені в коханні, допоможуть досить швидко цей біль подолати.
Містер Дарсі, прихилившись до каміна, не зводив очей з її обличчя і, здавалося, дослухався до її слів з великим подивом і з не меншим обуренням. Його обличчя стало блідим від гніву, кожна його риса свідчила про величезне сум’яття, що коїлося в його душі. Він усіляко намагався принаймні виглядати спокійним і не наважувався заговорити, доки не опанує себе. На Елізабет його мовчання справило вкрай гнітюче враження. Нарешті підкреслено спокійним голосом він мовив:
– І це вся відповідь, яку мені судилося почути?! Дозвольте запитати: а чому, власне, ви мені відмовили саме в такий спосіб, не турбуючись при цьому хоч про якусь позірну чемність? Хоча це вже не має великого значення.
— Мені теж цікаво, — відповіла Елізабет, — як це ви, з явним наміром образити і принизити, насмілилися сказати, що любите мене попри свою волю, попри своє почуття здорового глузду і навіть попри ваш характер? Чи не було це певним виправданням для вашої нечемності, якщо ви вже заговорили про нечемність мою? Крім того, я маю й інші підстави бути нечемною, і ви це знаєте. Навіть якщо б я не була налаштована проти вас, чи почувалася байдуже, чи навіть ставилася до вас прихильно, то все одно — жодне з міркувань не змусило б мене прийняти пропозицію чоловіка, котрий зруйнував — і, можливо, назавжди — щастя моєї улюбленої сестри!
При цих словах колір обличчя містера Дарсі знову змінивсь, але він швидко впорався зі своїми емоціями і надалі слухав Елізабет, уже не намагаючись перебивати, в той час як вона продовжувала:
— Я маю абсолютно всі підстави думати про вас зле. Жодна причина не спроможеться виправдати вашу несправедливу та негідну поведінку в цій справі. Ви не смієте, ви не можете заперечувати, що були головним, якщо не єдиним винуватцем їхнього розлучення, піддавання одного з них осуду світського товариства через примхливість і непослідовність, а другої — осміянню через надії, що не справдилися, винуватцем того, що обоє вони зазнали величезного нещастя і приниження.
Вона зробила паузу і з обуренням побачила, що він слухав її з виглядом, котрий свідчив про відсутність у нього будь-якого почуття розкаяння. Більше того — Дарсі дивився на неї з посмішкою, крізь яку прозирав якийсь показний скептицизм.
— Ви ж не будете заперечувати, що це ваших рук справа? — повторила Елізабет.
Він відповів — із напускним спокоєм:
— Я не збираюся заперечувати, що зробив усе від мене залежне для того, щоб розлучити свого друга з вашою сестрою, і що я радію своєму успіхові. Щодо нього я виявився милостивішим, ніж супроти себе.
Обурена Еліза проігнорувала останню його фразу, що містила якийсь натяк на самовиправдання; але вона не могла не вхопити її смисл, котрий, однак, не здатен був її заспокоїти.
— Але моя антипатія викликана не тільки цим випадком, — продовжила вона. — Моя думка про вас сформувалася ще до того, як він стався. Докладно про ваш характер я дізналася з розповіді, котру почула багато місяців тому від містера Вікхема. То що ж ви скажете з цього приводу? Який акт дружньої допомоги ви придумаєте на своє виправдання цього разу? Яку перекручену версію подій будете нав’язувати іншим?
— Вас, я бачу, дуже цікавлять проблеми цього джентльмена, — сказав Дарсі вже менш спокійним тоном, а його обличчя знову почервоніло.
— А хіба можна не співчувати йому, знаючи про всі його нещастя?
— Його нещастя! — презирливо відізвався Дарсі. — Так, він дійсно пережив великі нещастя.
— Які накликали на нього ви! — запально вигукнула Елізабет. — Це ви довели його до нинішнього злиденного стану — відносно злиденного. Ви позбавили його тих благ, котрі, як ви знаєте, призначалися саме йому. У найкращі роки його життя ви позбавили його тієї матеріальної незалежності, яку він і заслужив і мав отримати по праву. У всьому цьому винуваті саме ви! Однак при згадці про завдані вами містеру Вікхему нещастя ви ще й маєте нахабство виказувати презирство і зневагу!
— Так ось яку думку ви про мене маєте! — скрикнув Дарсі — і почав швидко ходити кімнатою. — Ось яку вашу оцінку я заслужив! Що ж, дякую за таке детальне пояснення. Гріхи мої — згідно з вашим підрахунком — дійсно тяжкі. Але може, — додав він, зупинившись і обернувшись до неї, — може, ви і закрили б очі на ці мої провини, якби я не образив вашу гордість своїм чесним зізнанням про ті перешкоди, котрі довгий час заважали мені вдатися до серйозних кроків. Ви могли б стриматись і не висловлювати цих жорстоких звинувачень, якби я, повівшись хитріше, приховав своє внутрішнє боріння та лестощами змусив би вас повірити, що мною рухає щире і непідробне почуття, вдавшись при цьому до умовлянь, компліментів — до будь-чого. Але всяке удавання викликає в мене огиду. Мені не соромно за почуття, про які я вам повідав. Вони є природними і виправданими. Ви що, хотіли, щоб я радів із недостатньої знатності ваших родичів? Млів од бажання породичатися з людьми, чиє суспільне становище так сильно поступається становищу моєму?
Елізабет відчувала, як гнів її зростає щомиті, але, знову заговоривши, чимдуж намагалася тримати себе в руках:
— Ви помиляєтеся, містере Дарсі, гадаючи, що коли б ви поводилися шляхетніше, то мені було б важче вам відмовити. Спосіб, у який ви зробили свою заяву, не мав у цьому сенсі великого значення.
Вона помітила, що його аж пересмикнуло, але він не сказав нічого, тож вона продовжила:
— Хоч у який би спосіб ви зробили свою пропозицію, я б усе одно на неї не спокусилася.
І знову Дарсі не зміг приховати свого здивування; він дивився на неї зі змішаним виразом недовіри та приниження. А Елізабет продовжувала говорити:
– Із самого початку, навіть із найпершої миті нашого знайомства я була вражена вашими манерами, вони повністю переконали мене, що ви — людина пихата, марнославна, егоїстично-з неважлива до почуттів інших людей. Саме ваші манери стали своєрідним фундаментом негативного ставлення, на якому наступні події спорудили таку непорушну антипатію; не минуло й місяця, як я відчула, що ви — найостанніший чоловік на світі, за котрого я коли-небудь наважилася б вийти заміж.
— Ви вже сказали достатньо багато, пані. Я чудово розумію ваші почуття, і тепер мені тільки й лишається, що соромитися своїх. Вибачте, що я забрав так багато вашого часу, і прийміть мої найкращі побажання доброго здоров’я та щастя.
Із цими словами містер Дарсі похапцем вийшов із кімнати, і Елізабет невдовзі почула, як він відчинив двері й пішов з будинку. Сум’яття, що її охопило, було величезним і болючим. Їй було несила триматися, тож, відчувши фізичну слабкість, вона опустилася на стілець і проплакала півгодини. Її спантеличене здивування зростало з кожною згадкою про те, що сталося. Отримати пропозицію заміжжя від містера Дарсі! Виявляється, що він кохав її вже протягом багатьох місяців! Неймовірно: він кохає її так сильно, що бажає побратися з нею попри всі ті заперечення, котрі змусили його перешкоджати одруженню його друга з її сестрою і котрі з не меншою силою виявляться у його власному випадку! А все-таки приємно, що вона, сама того не бажаючи, викликала в нього таку жагучу пристрасть. Але його гордовитість, ота його гидотна пихатість, його ганебні вихваляння своїм вчинком щодо Джейн, ота непростима самовпевненість, із якою він у цьому зізнався, навіть не намагаючись хоч якось виправдатися; та бездушність, із якою він згадав про містера Вікхема, свою жорстокість щодо якого він навіть не намагався заперечувати, — все це незабаром допомогло Елізабет перебороти те співчуття, яке вона на хвилину відчула до містера Дарсі, коли думала про його любов.
Отак і сиділа Елізабет — поринувши у схвильовані роздуми, — аж доки звук карети леді Кетрін не змусив її усвідомити свою повну неготовність до зустрічі з Шарлоттою, котра обов’язково звернула б увагу на її обличчя; тому вона поквапилася до своєї кімнати.
«Гордість і упередження» Розділ XXXV
Наступного ранку Елізабет прокинулася з тими ж самими думками та почуттями, з якими минулого вечора заплющила очі. Її подив од того, що сталося, ще не минув; а думати про щось інше було просто неможливо. Чимось займатись їй зовсім не хотілося, тому невдовзі після сніданку вона вирішила подихати свіжим повітрям і прогулятися. Попрямувала було до своєї улюбленої стежини в парку, та зупинилася, бо згадала, що туди інколи приходив і містер Дарсі. Тож замість того, щоб увійти до парку, вона звернула на прохід, що вів у інший від дороги бік. З одного боку все ще тягнулась огорожа, і невдовзі Елізабет пройшла повз ворота до парку. Прогулявшись декілька разів туди-сюди цією частиною проходу, вона — під впливом чудового ранку — не встояла перед спокусою й зупинилася біля воріт, аби помилуватися парком. Ті п’ять тижнів, що Елізабет їх встигла провести у Кенті, для сільської місцевості — чималий термін, і з кожним днем на ранніх деревах ставало все більше й більше зеленого листя. Тільки-но Елізабет зібралася піти далі, як у невеличкому гаю на околиці парку вона помітила якогось чоловіка, котрий рухався в її напрямку. Злякавшись, що це може бути містер Дарсі, вона негайно пішла назад, але джентльмен, що наближався, був уже надто близько до неї. Він жваво вискочив із-за дерев і погукав її. Елізабет уже була відвернулася, та зачувши, що її покликали — хоча, судячи з голосу, це дійсно був містер Дарсі, — вона знову рушила до воріт. На той момент він теж устиг до них дійти і, простягнувши їй листа (який Елізабет інстинктивно взяла в руки), гордовито і стримано мовив:
— Деякий час я прогулювався в гаю, сподіваючись вас зустріти. Зробіть честь — прочитайте мого листа!
Потім він злегка вклонився, повернув до насаджень і незабаром зник з очей.
Без передчуття задоволення, але з величезною цікавістю відкрила Елізабет листа і здивувалася ще більше, побачивши, що конверт містив два аркуші поштового паперу, геть усі списані дуже дрібним почерком. Так само списаною була навіть внутрішня сторона конверта. Продовжуючи рухатися алеєю, вона почала читати листа, котрий був датований восьмою годиною ранку і написаний, як зазначалося, в Розінгсі. В ньому було таке:
“Не бійтеся, пані, коли отримаєте цього листа, що він містить якесь повторення тих почуттів чи тих пропозицій, котрі видалися вам такими огидними минулого вечора. Я пишу без будь-якого наміру завдати вам болю чи принизити себе, знову згадуючи про свої сподівання, котрі — хоч як би нам обом цього хотілося — не вдасться забути дуже швидко. Можна було б не завдавати собі клопоту написанням і прочитанням цього листа, але моя вдача вимагала саме його написання й перечитування. Тому прошу вас вибачити мені ту вільність, із якою я вимагаю вашої уваги. Знаю — ваші почуття будуть проти цього, та все ж я вимагаю уваги, звертаючись до вашого здорового глузду і здатності судити неупереджено.
Минулого вечора ви звинуватили мене у двох провинах різної тяжкості й дуже різної природи. Перша полягала в тому, що я, без огляду на почуття обох, розлучив містера Бінглі з вашою сестрою, а друга — що я, порушивши обіцянки, забувши про такі поняття, як честь та людяність, безпосередньо зруйнував благополуччя містера Вікхема та його перспективи на майбутнє. Свавільно і безпричинно відкинути друга моєї юності, визнаного улюбленця мого батька, молодого чоловіка, котрий не мав на що сподіватись, окрім як на наше сприяння, в очікуванні якого він зростав, — це, звичайно ж, є гріхом, із котрим ні в яке порівняння не йде розлучення двох молодих людей, взаємна симпатія яких ледве нараховувала кілька тижнів. Але сподіваюся, що ви незабаром звільните мене від суворості вчорашніх щедрих звинувачень, коли прочитаєте наступну розповідь про мої вчинки та їх мотиви. Якщо під час цього пояснення (яке я просто змушений зробити) виникне необхідність описувати почуття, котрі можуть видатися вам образливими, то все, чим я зможу зарадити, — це вибачитися. Необхідності слід підкорятися — тому подальші вибачення будуть просто недоречними.
Не встиг я довго пробути в Гертфордширі, як побачив — разом з іншими, — що Бінглі віддає перевагу вашій старшій сестрі перед усіма іншими жінками в окрузі. Але тільки на влаштованих в Недерфілді танцях у мене виникли певні побоювання, що він має до неї серйозне почуття. Раніше мені часто доводилося бачити, як він закохувався. На цьому балу, маючи честь танцювати з вами, я випадково дізнався від сера Вільяма Лукаса, що симпатія і залицяння Бінглі до вашої сестри дали підстави всім сподіватися на їхнє одруження. Сам сер Вільям говорив про це як про вже вирішену справу, стосовно якої залишилося тільки встановити точну дату. Починаючи з того моменту, я уважно спостерігав за своїм другом і пересвідчився, що його небайдужість до міс Беннет перевершувала все, свідком чого я раніше був. Спостерігав я і за вашою сестрою. Її вигляд і манери були, як завжди, відвертими, життєрадісними та привабливими, але без ознак якоїсь особливої симпатії. Тому, провівши вечір у таких спостереженнях, я лишився при переконанні, що, хоча ваша сестра і приймала його залицяння із задоволенням, вона зовсім не сприяла їм наявністю якогось взаємного почуття. І ось тут я помилився, а ви — ні. Справа полягала в тому, що ви набагато краще знаєте свою сестру. І якщо я дійсно помилився і змусив її страждати, то ваше обурення було небезпідставним. Але я не побоюся сказати, що безтурботність обличчя вашої сестри, безтурботність усього її вигляду була такою непідробною, що навіть найпроникливіший знавець людських душ отримав би враження, що — попри всю приязність її вдачі — серце вашої сестри не так легко завоювати. Те, що я був схильний вірити в її байдужість, не підлягає сумніву, але смію сказати, що мої сподівання чи побоювання зазвичай не справляють впливу на мої міркування та на рішення, котрі я приймаю. Я вважав її байдужою до Бінглі не тому, що я цього бажав. Я думав так на підставі неупередженого переконання, яке було таким же щирим, як і моє бажання бачити її байдужою до нього. Мої заперечення щодо цього шлюбу не обмежувалися лише тими, котрі, в моєму випадку (як я визнав минулого вечора), для подолання потребували б пристрасті надзвичайно сильної. Брак родовитості не був би для мого приятеля такою значною перешкодою, як для мене. Але були й інші причини для неприйняття, причини, котрі, незважаючи на те, що вони продовжують існувати (причому однаковою мірою в обох випадках), особисто я спробував забути, тому що мені не довелося б стикатися з ними безпосередньо. Тому я мушу, хоча й стисло, ці причини викласти. Становище з родичами вашої матінки — хоча й здатне викликати заперечення — було нічим у порівнянні з тією цілковитою відсутністю благопристойності, котру так часто і майже одностайно демонстрували і вона сама, і три ваші молодші сестри, а інколи — і навіть ваш батько. Вибачте мені. Мені боляче ображати вас. Але при всій вашій стурбованості недоліками найближчих родичів, при всьому вашому незадоволенні моїм негативним зображенням їх, нехай вас втішить те міркування, що поведінка ваша і вашої старшої сестри дозволила вам уникнути таких звинувачень, тому чимало людей поважають вас і віддають належне вашому розуму та вдачі. Я додам лише, що події того вечора лише зміцнили мою думку про всіх зацікавлених осіб і утвердили мене в бажанні утримати свого друга від, як мені здавалося, вкрай нерозважливого кроку. Ви, напевне, пам’ятаєте, що наступного дня Бінглі полишив Недерфілд і поїхав до Лондона, маючи намір невдовзі повернутись. А тепер дозвольте розповісти про ту роль, яку я тут відіграв. Його сестри почувалися так само стурбовано, як і я, і незабаром ця схожість настроїв виявилась. Усвідомлюючи однаковою мірою, що часу гаяти не можна і треба рятувати їхнього брата, ми вирішили не баритись і приєднатися до нього у Лондоні. Тож ми й поїхали, а по прибутті я швидко взявся пояснювати своєму приятелю певні недоліки його вибору. Змальовуючи їх, я запально нав’язував йому свою думку. Але, хоча моє напучування і дійсно могло похитнути або підірвати його рішучість, я не думаю, що саме по собі було здатне запобігти одруженню, якби воно не було підтримане впевненістю — яку я не забарився висловити — у байдужості до нього вашої сестри. А доти він гадав, що вона теж щиро кохає його, хоча, може, й не так сильно, як він — її. Але Бінглі великою мірою притаманна скромність і нерішучість, і взагалі — на мою думку він покладається більше, ніж на свою. Тому переконати його, що він обманював сам себе, було не надто важко. А коли він у це увірував, то відмовити його від повернення до Недерфілда було взагалі справою кількох хвилин. Я не можу винуватити себе за те, що зробив. Але в усій цій справі є один момент, про який я згадую з незадоволенням, — це те, що у своїх хитрощах я зайшов надто далеко і приховав від Бінглі факт перебування вашої сестри в Лондоні. Я знав про це сам, знала про це і міс Бінглі; її ж брат і досі лишається в невіданні. Може, їхня зустріч і не призвела б до якихось небажаних наслідків — не знаю, але мені здається, що його почуття до вашої сестри ще недостатньо ослабло, щоб він міг бачити її, не наражаючись при цьому на небезпеку. Можливо, я повівся негідно, вдавшись до хитрощів і обману. Але вже нічого не вдієш: справу зроблено, і зроблено, я гадаю, на краще. На цю тему я більше не маю що сказати й більше вибачатися не збираюсь. Якщо я образив почуття вашої сестри, то зробив це ненавмисне. Цілком природно, що мотиви моїх вчинків можуть видатися вам недостатньо переконливими, та я наразі не вважаю їх гідними осуду. Що ж стосується іншого, більш серйозного звинувачення в тому, що я завдав шкоди містеру Вікхему, то я можу спростувати його тільки тоді, коли якнайповніше розповім вам про стосунки цього молодого чоловіка з моєю родиною. Я не знаю достеменно, в чому саме звинувачував мене він, але правдивість моєї розповіді можуть підтвердити декілька свідків, котрі заслуговують на беззастережну довіру. Містер Вікхем є сином дуже поважного чоловіка, котрий протягом багатьох років керував справами в маєтку Пемберлі і чиє бездоганне виконання своїх обов’язків цілком природно спонукало мого батька щедро йому віддячити, а до Джорджа Вікхема — свого хрещеника — він ставився з безмежною добротою. Мій батько допомагав йому в школі, а опісля — у Кембриджі. Ця допомога відіграла дуже важливу роль, бо його власний батько, завжди нужденний через марнотратство своєї дружини, не зміг би забезпечити йому пристойної освіти. Моєму батькові не лише подобалося товариство цього молодого чоловіка, чиї манери завжди були дуже привабливими; він був також надзвичайно високої думки про нього і, сподіваючись, що Церква стане його покликанням, мав намір улаштувати його туди. Що ж до мене, то в мене вже давно, дуже давно почала формуватися про нього зовсім інша думка. Ті порочні нахили та брак принциповості, котрі він примудрявся приховати від свого доброзичливця, не могли уникнути очей парубка, майже однакового за віком, котрий мав можливість спостерігати за ним у ті моменти невимушеної поведінки, свідком котрих не міг стати мій батько. І тут я знову завдам вам болю; сильного чи ні — судити лише вам. Але хоча б які почуття викликав у вас містер Вікхем, здогадки про їх природу не завадять мені розповісти про його справжню вдачу — і згадати про ще один мотив. Мій прекрасний батько помер десь п’ять років тому. До самої смерті його симпатія до містера Вікхема була настільки сильною та незмінною, що у своєму заповіті він настійно рекомендував мені сприяти його кар’єрі в найліпший можливий спосіб і висловив бажання забезпечити містеру Вікхему — якщо той стане духовною особою — найкращу парафію, тільки-но в ній звільниться місце. Крім того, йому дісталась у спадщину тисяча фунтів. Його батько ненадовго пережив мого, і через рік після цих подій містер Вікхем листовно повідомив мене про своє остаточне рішення не ставати священиком і висловив сподівання, що я визнаю за доречне забезпечити йому якусь суттєву фінансову компенсацію замість священицького сану, на доходи від якого він не може тепер розраховувати. Містер Вікхем написав також, що збирається вивчати право, і довів до мого відома, що відсотків, отримуваних із однієї тисячі фунтів, для цього явно недостатньо. Я скоріше бажає вірити у його щирість, ніж насправді вірив у неї, але все одно цілковито й відразу погодився з його пропозицією, бо знав, що містер Вікхем не зможе впоратися з обов’язками священика. Тож незабаром справу було влаштовано. Він відмовився од усіх претензій на посаду священика, навіть за наявності відповідної вакансії, і натомість погодився на винагороду в три тисячі фунтів. Здавалося, що після цього будь-які стосунки між нами припиняться. Я мав про містера Вікхема надто погану думку, щоб запрошувати його до Пемберлі чи миритися з його товариством у місті, де, скоріш за все, він і проводив більшу частину свого часу. Його намір вивчати право був звичайнісіньким обманом, і тепер, звільнившись від усіх обмежень, містер Вікхем вів життя, сповнене лінощів та марнотратства. Близько трьох років я не чув про нього майже нічого; та коли помер священик у приході, що колись призначався для нього, він знову звернувся до мене листовно, щоб я висунув його кандидатом на вакансію. Його становище, як він запевняв мене, було вкрай важким, і повірити у це мені не коштувало великих зусиль. Містер Вікхем дійшов висновку, що вивчення права було справою не надто перспективною; тепер він уже точно вирішив висвятитись і тому хотів би, щоб я запропонував його кандидатуру на зазначену вакансію, — в цьому він майже не сумнівався, оскільки був певен, що іншої кандидатури я не маю і що я не міг проігнорувати веління мого вельмишановного батька. Навряд чи ви докорятимете мені за те, що відмовився виконати це прохання — і всі наступні теж. Обурення його було пропорційним тяжкості його становища — можна не сумніватися, що він гудив мене перед іншими людьми з такою ж несамовитістю, з якою докоряв мені за відмову. Після цієї події всяку видимість знайомства було відкинуто. Як він жив — мені невідомо. Та минулого літа він знову заволодів моєю увагою, до того ж у спосіб украй неприємний. Зараз мені доведеться розповісти вам про випадок, який сам я волів би забути і про який не наважився б розповісти жодній живій душі, якби до цього мене не змушували нинішні обставини. Я вже й так сказав надто багато, але не сумніваюсь у вашій здатності зберігати таємницю. Я та племінник моєї матері, полковник Фітцвільям, стали опікунами моєї сестри, що майже на десять років молодша за мене. Десь рік тому ми забрали її із школи і влаштували в Лондоні, а минулого літа вона поїхала зі своєю гувернанткою до Ремсгейта. Туди ж подався і містер Вікхем — явно з певними намірами, бо виявилося, що він раніше вже був знайомий із місіс Янг, у людських якостях якої ми так нещасливо помилилися. Через її сприяння та потурання він справив настільки приємне враження на Джорджіану, чиє ніжне серце зберегло дитячі спогади про його доброту, що вона увірувала у свою любов до нього й погодилася на таємну втечу. Їй було тоді лише п’ятнадцять, і це може служити виправданням, але, вказавши на її нерозважливість, я водночас радий зазначити, що саме Джорджіані я завдячую тим, що заздалегідь дізнався про заплановану втечу. Я несподівано приїхав до них за кілька днів до того, як ця втеча мала статись, і Джорджіана, не в змозі перенести саму думку про те, що вона може образити й засмутити свого брата, котрого поважала майже як батька, у всьому мені зізналася. Можете уявити, що я відчував і яким чином я діяв. Турбота за репутацію моєї сестри і повага до її почуттів утримали мене від публічного розголосу цієї справи, та я написав листа містеру Вікхему, котрий негайно полишив місто, а місіс Янг, певна річ, була звільнена від виконання своїх обов’язків. Не підлягає ніякому сумніву, що головною метою містера Вікхема було придане моєї сестри, котре складає тридцять тисяч фунтів, а ще я припускаю, що дуже сильною спонукою було також його бажання помститися мені. Якби його план здійснився, то це справді була б страшна помста.
Оце, пані, і є правдива розповідь про всі ті події, що стосувалися нас обох. Якщо ви повністю не відкинете її як фальшиву, то, сподіваюся, незабаром знімете з мене свої звинувачення в моєму жорстокому поводженні з містером Вікхемом. Не знаю — в який спосіб, якою хитрою брехнею заволодів він вашою увагою, але, мабуть, його успіхові дивуватися не варто. Оскільки раніше ви нічого не знали про кожного з нас, то не могли судити правильно, а підозрілість вам зовсім не притаманна. Вам може видатися дивним те, що я нічого не сказав про це вчора ввечері. Але тоді я володів собою недостатньо добре для того, щоб знати: що можна розповідати, а що — ні. Правдивість усього, про що йшлося в цьому листі, може підтвердити своїми свідченнями полковник Фітцвільям, який через близьку спорідненість і тісні дружні стосунки, а ще більше — як один із виконавців волі мого батька, просто не може не знати всіх подробиць цих подій. Якщо ваша огида до мене знецінить усі мої твердження, я не можу заборонити вам звернутися до мого кузена; а щоб у вас могла з’явитися можливість спитатись у нього, я спробую передати вам цього листа протягом сьогоднішнього ранку. Хочеться лише додати — нехай Господь Бог благословить вас.
Фітцвільям Дарси”.
