«Гордість і упередження» Розділ XXXVI
Коли містер Дарсі передав Елізабет листа, то вона була абсолютно впевнена, що нічого, крім повторної пропозиції заміжжя, він містити не може. Тому можна уявити, з яким захватом вона його прочитала, які суперечливі емоції він у неї викликав! Почуття, з якими вона вдивлялася в рядки, однозначно визначити не можна було. Спочатку вона з подивом зрозуміла: містер Дарсі вважає, що він має право виправдовуватися будь-якими засобами; потім поступово дійшла переконання, що він може надати лише такі пояснення своєї поведінки, про які людина з належним почуттям сорому воліла б за краще промовчати. З сильною упередженістю проти всього, що він міг сказати, почала вона читати його розповідь про те, що трапилось в Недерфілді. Елізабет читала з жадібністю, котра майже позбавляла її здатності розуміти прочитане, а жагуче бажання дізнатися про зміст наступного речення заважало їй ухопити сенс речення, яке було в неї перед очима. Його переконаність у байдужості її сестри вона відразу ж відкинула як надуману, а розповідь про реальні — і найвагоміші — аргументи проти шлюбу розлютила її настільки, що в неї зникло всяке бажання об’єктивно ставитися до написаного. Їй хотілося, щоб містер Дарсі висловив жаль із приводу скоєного ним, але він цього не зробив; його стиль свідчив не про каяття, а про зарозумілість; нічого, крім гордовитості й пихатості, його лист не містив.
Але коли тему Недерфілда змінила розповідь про містера Вікхема, коли Елізабет уже дещо спокійніше прочитала розповідь про події, котра — за умови своєї правдивості — здатна була повністю зруйнувати всяку добру думку про нього і котра несла в собі таку бентежливу схожість з його власною розповіддю про себе, її почуття стали ще більш болючими і ще менше придатними для якогось конкретного визначення. Її охопили подив, неприємні передчуття й навіть страх. Вона намагалася дискредитувати у своїх очах усю цю розповідь і час від часу вигукувала: “Та це ж брехня! Цього просто не може бути! Це просто якась жахлива брехня!” Коли Елізабет прочитала всього листа, то, мало що второпавши з останніх двох сторінок, швиденько його сховала і вирішила забути про його зміст та ніколи більше до нього не повертатися.
В отакому збуреному стані душі, з думками, що хаотично вертілись у неї в голові, Елізабет спробувала пройтись і розвіятись, але марно — через півхвилини вона знову розгорнула листа і, зібравши докупи всю свою витримку, знову почала — з гнітючим відчуттям — перечитувати все, що стосувалося Вікхема; при цьому вона володіла собою настільки добре, що їй вдавалося вникнути в сенс кожного речення. Розповідь про стосунки містера Вікхема з пемберлійською родиною точно збігалася з тим, що розповідав він сам, а слова про щедрість покійного містера Дарсі — хоча раніше вона й не знала про її істинні масштаби — дуже нагадували його власні слова. Спочатку дві версії подій підтверджували одна одну, але коли Елізабет дійшла до того місця, де йшлося про заповіт, то відмінність стала вражаючою. Вона дуже добре пам’ятала, що саме розповів їй Вікхем про парафію, тому, коли їй точно пригадалися його конкретні слова, неможливо було не прийти до висновку, що хтось із цих двох джентльменів є особою дуже нещирою. Спочатку їй здалося, що це, звичайно ж, містер Дарсі, і вона подумки похвалила себе за те, що передчуття не обмануло її. Але коли Елізабет дуже уважно прочитала й перечитала те місце, де йшлося про подробиці того, що сталося відразу ж після відмови Вікхема від всяких претензій на парафію, про те, що він отримав замість неї грубеньку суму в три тисячі фунтів, вона не могла не завагатися знову. Відірвала погляд від листа і спробувала неупереджено — як їй здавалося — зважити всі обставини, обміркувати правдивість кожного висловлювання — але без особливого успіху. З кожного боку були лише голослівні твердження. Знову заходилася вона читати. Але з кожним рядком ставало все ясніше і ясніше, що ця справа, котру, як їй здавалося, просто неможливо було примудритися подати так, аби містер Дарсі виглядав у світлі більш привабливому, цілком може повернутися таким чином, що останній виявиться ні в чому не винуватим узагалі.
Звинувачення у марнотратстві та розпусті, котре він не побоявся висунути проти містера Вікхема, вразили її надзвичайно; тим більше, що вона не могла навести доказів їх неправдивості. Ніколи раніше не чула вона про містера Вікхема, доки той не вступив до Н-ського міліційного полку, зробивши це за порадою молодика, що його він колись трохи знав раніше, а потім випадково зустрів у Лондоні. Про його колишнє життя ніхто у Гертфордширі не знав нічого, крім того, що він сам про себе розповів. Що ж до його справжнього характеру, то навіть якби відомості про це існували, все одно в Елізабет не виникло б бажання ними поцікавитися. Вираз його обличчя, голос та манери відразу ж утвердили його як володаря всіх можливих чеснот. Вона намагалася пригадати хоч якийсь приклад добропорядності, хоч якусь очевидну ознаку цілісності характеру чи великодушності, котра могла б захистити його від звинувачень містера Дарсі чи хоча б, при загальній перевазі доброчесності, компенсувати те, що вона всіляко намагалася видати за випадкові гріхи, а містер Дарсі вважав глибоко вкоріненими лінощами та пороком. Але жоден такий спогад не спав їй на думку. Містер Вікхем наче стояв у неї перед очима — у всій принадності свого зовнішнього вигляду й манер, та вона не змогла пригадати жодної суттєвої чесноти, крім схвального ставлення всіх сусідів та поваги товаришів по службі, котру він здобув своєю товариськістю. Досить довго поміркувавши над цим моментом, Елізабет потім знову взялася за читання. Але — який жаль! — подальша розповідь про зазіхання містера Вікхема на міс Дарсі знайшла певне підтвердження в її розмові з полковником Фітцвільямом, котра відбулася не пізніше як уранці минулого дня. Нарешті правду про всі подробиці розповіді їй довелося шукати безпосередньо в полковника Фітцвільяма, від якого вона нещодавно отримала відомості про його тісну опіку своєї кузини в усіх її справах і чий характер ставити під сумнів не було ніяких підстав. У якийсь момент Елізабет навіть вирішила-таки звернутися до нього, але цю ідею спочатку довелося визнати недоречною, а потім узагалі відкинути через переконання, що містер Дарсі не ризикував би, висуваючи таку пропозицію, якби заздалегідь не заручився підтримкою свого кузена.
Вона чудово пам’ятала все, про що йшлось у її розмові з Вікхемом під час їхньої першої вечірньої зустрічі в містера Філіпса. Багато його фраз іще жили в її пам’яті. Тільки тепер була Елізабет вражена недоречністю його поведінки та розмов з людиною абсолютно незнайомою і здивувалася, чому вона не замислилася над цим раніше. Тільки тепер вона побачила всю безтактність його самовихвалянь і розбіжність між заявами та поведінкою. Вона пригадала, як Вікхем хвалився, що не боїться зустрічі з містером Дарсі, що він стоятиме на своєму, а Дарсі нехай забирається геть, однак наступного ж тижня визнав за краще не з’являтися на балу в Недерфілді. Елізабет пригадала також, що, доки недерфілдське товариство не поїхало до Лондона, він нікому, окрім неї, про свою історію не розповідав, але після того, як компанія від’їхала, цю історію почали обговорювати повсюдно. І тоді вже ніщо не могло стримати Вікхема, ніякі міркування пристойності не заважали йому гудити поганий характер містера Дарсі — і це незважаючи на його запевняння в її присутності, що повага до покійного містера Дарсі завжди утримуватиме його від нападок на його сина.
Тепер усе пов’язане з Вікхемом постало в зовсім іншому світлі! Тепер стало ясно, що його залицяння до міс Кінг були спричинені всього лише огидними меркантильними міркуваннями, а її не таке вже й велике придане свідчило не про помірність його запитів, а про його палке бажання вхопити хоч що-небудь. Тепер було видно, що його поведінка стосовно до неї не могла мати під собою якогось серйозного мотиву: він або склав неправильне уявлення про її придане, або просто тішив своє марнославство, заохочуючи її почуття, що вона їх так необачливо продемонструвала. Всяке намагання захистити його ставало все слабшим і слабшим; і вона — все більше і більше схиляючись на бік містера Дарсі — не могла не пригадати, що якось давно містер Бінглі, коли його запитала Джейн, указав на цілковиту правоту містера Дарсі в цій справі. Хоч якими б гордовитими та відразливими були його манери, вона ніколи за весь час їхнього знайомства (котре останнім часом вельми зблизило їх і дало їй гарне уявлення про його звички) не бачила й не чула нічого такого, що схарактеризувало б його як людину безпринципну або несправедливу, нічого, що свідчило б про його безбожні чи аморальні звички. Родичі та знайомі містера Дарсі цінували й поважали його — навіть Вікхем віддавав йому належне як братові. Вона часто чула, як він надзвичайно ніжно відзивався про свою сестру, і це свідчило, що певною мірою він може бути добрим. Якби його вчинки дійсно були такими, якими їх намагався подати Вікхем, то така жахлива наруга над справедливістю не могла б пройти непоміченою товариством і дружба такого привітного чоловіка як містер Бінглі з людиною, здатною на таке, була б неможливою і незбагненною.
Елізабет стало за себе страшенно соромно. Ні про Дарсі, ні про Вікхема не могла вона думати, не почуваючи при цьому, якою сліпою, упередженою, пристрасною і дурною вона була.
“Як огидно я поводилася! — скрикнула вона. — Я, котра вихвалялася своєю проникливістю! Я, котра так цінувала себе за свої здібності! Я, котра часто висміювала щедрість і доброту своєї сестри та знаходила втіху в марній і гідній усякого осуду недовірливості. Яке принизливе відкриття! Однак — яке справедливе приниження! Навіть коли б я кохала — і то я б не була такою трагічно засліпленою. Не любов, а марнославство — ось що спричинилося до такого глупства. Втішена увагою з боку одного чоловіка та ображена її відсутністю з боку другого, вже на самому початку нашого знайомства я стала жертвою невігластва й упередженості, прогнавши від себе здоровий глузд, хоча мала зробити навпаки. До цього моменту я себе просто не знала”.
Від себе до Джейн, від Джейн до Бінглі — саме в такому напрямку рухались її думки, і незабаром вона згадала, що в цьому моменті те пояснення, що його дав містер Дарсі, було явно недостатнім, тому вона знову його перечитала. Цього разу враження було зовсім іншим. Тепер вона, визнавши правоту його тверджень в одному з випадків, не могла не визнати її і в другому. Містер Дарсі заявив, що абсолютно не підозрював про кохання її сестри до містера Дарсі, і тепер Елізабет пригадала, що Шарлотта завжди була тієї ж думки. Не могла вона також заперечувати справедливість характеристики, яку він дав Джейн. Елізабет зрозуміла, що почуття її сестри, якими б жагучими вони не були, зовні виявлялися лише незначним чином, а вигляд її — завжди веселий і життєрадісний — зовсім не обов’язково мав асоціюватися з чутливістю та вразливістю.
Коли Елізабет дійшла до тієї частини листа, де її родина згадувалася з таким принизливим, але заслуженим докором, вона відчула пекучий сором. Справедливість звинувачення вплинула на неї надто сильно, щоб його заперечувати, а подробиці, на які він конкретно посилався — а саме події під час недерфілдського балу, котрі підтвердили його перше негативне враження, — справили на неї такий же сильний ефект, як і на нього.
Похвала на її адресу та на адресу її сестри не пройшла непоміченою — вона дещо заспокоїла, але ніяк не могла компенсувати тієї зневаги, котра неминуче припадала іншим членам її родини, а коли Елізабет усвідомила, що насправді розчарування Джейн було “заслугою” її найближчих родичів, то вона відчула таку пригніченість, якої ніколи не зазнавала раніше.
Дві години походжала вона алеєю, даючи волю різноманітним почуттям, оцінюючи та переоцінюючи події, визначаючи можливості й чимдуж намагаючись призвичаїтися до такої раптової й такої важливої переміни, аж доки втома і думка про свою тривалу відсутність не змусили її повернутися додому. До будинку вона ввійшла з бажанням виглядати, як завжди, бадьорою і придушувати всякі думки, що могли завадити їй належним чином підтримувати розмову.
Їй негайно повідомили, що під час її відсутності навідувались обидва джентльмени з Розінгса — кожен окремо. Містер Дарсі зайшов лише на декілька хвилин, аби попрощатись, але полковник Фітцвільям просидів у них не менше години, сподіваючись на її повернення, і ледве не подався її шукати. Елізабет спромоглася лише зобразити жаль із приводу того, що вона не зустріла його; насправді ж вона раділа, бо полковник Фітцвільям її більше не цікавив. Її думки були цілковито поглинуті листом.
«Гордість і упередження» Розділ XXXVII
Зазначені джентльмени полишили Розінгс наступного ранку, а містер Коллінз, заздалегідь розташувавшись біля воріт, аби поштиво відкланятися, спромігся, таким чином, принести додому радісну звістку: обидва чоловіки були в доброму здоров’ї та в гуморі відносно непоганому, якщо взяти до уваги сумну церемонію прощання, через яку вони незадовго перед тим пройшли в Розінгсі. Після цього містер Коллінз знову похапливо подався до Розінгса, щоби втішити леді Кетрін та її дочку, а повернувся він, сяючи від щастя, із запискою від її світлості, в якій повідомлялося, що їй дуже нудно і тому вона всіх їх запрошує сьогодні на обід.
Побачивши леді Кетрін, Елізабет не могла не подумати, що в цей час її могли б уже відрекомендувати тій як майбутню племінницю, і, посміхнувшись, уявила собі, якою б роздратованою була її світлість. “Цікаво, а що б вона сказала? Яким чином повелася б?” — ось такими питаннями вона себе тішила.
Першою темою розмови стало зменшення чисельності товариства у Розінгсі.
— Я надзвичайно шкодую з цього приводу, запевняю вас, — мовила леді Кетрін. — Мабуть, ніхто не сумує через від’їзд друзів так сильно, як я. А я ж так сильно люблю цих двох джентльменів, та й вони мене люблять дуже сильно, я знаю! їм так не хотілось їхати! Взагалі, вони завжди від’їжджають так неохоче! Бідолаха-полковник тільки в останній момент заспокоївся та повеселішав, але найбільше жалкував Дарсі, більше навіть, ніж минулого року. Його любов до Розінгса явно посилилася.
У цей момент містер Коллінз не забарився з компліментом і приємним натяком, на які мати та дочка відповіли приязними усмішками.
Після обіду леді Кетрін зазначила, що, на її думку, міс Беннет перебуває не в доброму гуморі, і, відразу ж знайшовши цьому пояснення припущенням, що Елізабет теж не хочеться так швидко повертатися додому, додала:
— Але якщо причина полягає саме в цьому, то напишіть вашій матінці та просіть її дозволити вам погостювати ще трохи. Місіс Коллінз буде дуже рада вашому товариству, не сумніваюся.
— Я дуже вдячна вашій світлості за таке люб’язне запрошення, — відповіла Елізабет, — але просто не в змозі прийняти його. Наступної суботи я мушу бути в Лондоні.
— Ага, значить, у такому разі ви пробудете тут лише шість тижнів. А я розраховувала на два місяці. Так я і сказала місіс Коллінз перед вашим приїздом. Для вашого швидкого повернення вагомих підстав бути не може. Не сумніваюся, що місіс Беннет зможе обійтися без вас іще два тижні.
— Але мій батько не зможе. Минулого тижня він написав, щоб я швидше поверталася.
— Та годі вам! Якщо ваша матінка зможе обійтися без вас, то батько — тим паче. Чоловіки завжди більше люблять синів, а не дочок. Тож коли ви пробудете у нас іще один місяць, то я зможу взяти когось із вас аж до Лондона, бо на початку червня їду туди на тиждень. Якщо Доусон не заперечуватиме проти ландо, то для однієї з вас місця вистачить з лишком, а коли ще й погода видасться прохолодною, то я сама не заперечуватиму проти того, щоб взяти вас обох, бо ви обидві — дівчата худорляві.
— Ви — сама доброта, пані, але все ж ми мусимо дотримуватися нашого початкового плану.
Нарешті леді Кетрін поступилася.
— Містере Коллінз, вам треба буде послати з ними слугу. Ви ж знаєте — я звикла завжди висловлюватися відверто, тож мені нестерпна думка, що двоє дівчат їхатимуть самі-одні поштовим екіпажем. Це верх непристойності. Придумайте — пошліть кого-небудь із ними. Такі речі мені страшенно не подобаються. Треба завжди належним чином оберігати молодих жінок і всіляко їм допомагати — у відповідності з їхнім становищем у суспільстві. Коли моя племінниця Джорджіана поїхала минулого літа до Ремсгейта, я спеціально наполягала на тому, щоб разом з нею поїхали двоє слуг-чоловіків. Коли б міс Дарсі, донька містера Дарсі Пемберлійського, і леді Енн подорожували в якийсь інший спосіб, то це було б непристойно. Я завжди приділяю величезну увагу таким речам. Містере Коллінз, разом з дівчатами ви мусите послати Джона. Добре, що мені спало на думку згадати про це, бо якби вони поїхали самі, то це було б ганьбою особисто для вас.
— Мій дядько має послати за нами слугу.
— Он як? Ваш дядько? Невже він має слугу? Я дуже рада, що ви маєте когось, кому це не байдуже. А де ви будете міняти коней? Ах, звичайно ж, у Бромлі. Якщо ви згадаєте там моє ім’я, то про вас потурбуються найліпшим чином.
Леді Кетрін мала ще багато інших запитань стосовно їхньої подорожі, а оскільки чи не на всі з них вона сама ж і відповідала, то необхідно було виявляти уважність, і Елізабет цьому тільки раділа, бо голова її була настільки зайнята іншими думками, що інакше вона б забула, де перебуває. Роздуми їй довелося відкласти до того часу, коли вона мала залишитися на самоті. Як тільки це сталося, вона просто упивалася самотністю, відчуваючи величезне полегшення. Ані дня не минало без усамітнених прогулянок, під час яких вона могла цілком насолодитися не надто приємними спогадами.
Якось само по собі сталося так, що Елізабет лист від містера Дарсі незабаром знала напам’ять. Вона студіювала кожне речення, і її ставлення до його автора часом разюче змінювалося. Коли їй пригадувався стиль його звертання, то її охоплював гнів, але коли вона думала про те, як несправедливо вона докоряла йому і прискіпалася до нього, то цей гнів обертався проти неї самої, а розчарування, якого він зазнав, спонукало до співчуття. Його любов викликала в Елізабет вдячність, а основні риси характеру — повагу, та все одно він не міг їй сподобатись, як не могла вона хоч на мить пожалкувати про свою відмову чи відчути бажання знову з ним зустрітись. Її власна поведінка в минулому стала постійним джерелом роздратування та жалю, а гідні всілякого осуду вади членів її родини — об’єктом страшенної досади. Марно було сподіватися на їх викорінення. Її батько, вдовольняючись лише насмішками, ніколи не обмежував би несамовитого шаленства своїх наймолодших дочок, а мати, чиї манери теж були далекими від бездоганних, абсолютно не усвідомлювала цього зла. Елізабет разом із Джейн часто намагалися стримати нерозважливість Кетрін та Лідії, але хіба ж вони могли розраховувати на якесь поліпшення, коли мати сама їх балувала? Кетрін — слабодуха, дратівлива і повністю підконтрольна Лідії — завжди з обуренням ставилася до їхніх напучувань, а Лідія — норовиста і легкодумна — взагалі не хотіла їх слухати. Вони були неосвічені, ліниві та марнославні. Доки в Меритоні залишатиметься хоч один військовик, вони фліртуватимуть із ним, а доки Лонгберн залишатиметься за кільканадцять хвилин ходьби від Меритона, вони навідуватимуться туди безперервно.
Ще однією великою турботою була занепокоєність із приводу старшої сестри, і розповідь містера Дарсі, яка спричинилася до відновлення її доброї думки про нього, тільки посилила усвідомлення тієї втрати, що її зазнала Джейн. Його почуття виявилося щирим, його поведінка — вільною від будь-яких закидів, окрім, хіба що, надмірної довіри до свого друга. Тому нестерпно болючою була думка, що ситуація, настільки бажана для Джейн, настільки вигідна, настільки сповнена передчуття щастя, була зіпсована і втрачена через глупство і невихованість її власної родини!
А коли до цих роздумів додалися ще й згадки про метаморфози характеру містера Вікхема, то неважко повірити, що досі майже завжди весела вдача Елізабет була настільки пригнічена, що їй було просто несила мати більш-менш бадьорий вигляд.
Їхні зустрічі в Розінгсі були наступного тижня такими ж частими, як і тижня минулого. Останній вечір вони теж провели там; її світлість знову цікавилася найдрібнішими деталями їхньої поїздки, давала вказівки щодо найкращого способу пакування валіз і так настійливо наполягала на необхідності укладати плаття в одній їй відомий єдиний правильний спосіб, що по поверненні Марія визнала своїм обов’язком переінакшити всю зроблену вранці роботу і укласти свою валізку заново.
Коли вони від’їжджали, то леді Кетрін надзвичайно великодушно сказала їм “час добрий” і запросила знову приїхати до Гансфорда наступного року, а міс де Бург зайшла у своїй ввічливості так далеко, що навіть зробила реверанс і потисла їм обом руки.
«Гордість і упередження» Розділ XXXVIII
У суботу вранці Елізабет та містер Коллінз зустрілися перед сніданком за декілька хвилин до того, як з’явились інші; останній скористався цією можливістю для того, щоб висловити прощальні люб’язності, котрі він вважав украй необхідними.
— Не знаю, міс Елізабет, — сказав він, — чи встигла міс Коллінз подякувати вам за те, що ви виявили милість і приїхали до нас, але особисто я не маю сумнівів, що це обов’язково станеться ще до того, як ви покинете наш будинок. Запевняю вас: ваш приїзд став для нас радісною подією. Ми чудово розуміємо, що у своєму скромному помешканні ми не маємо нічого особливого, чим би можна було привабити гостей. Живемо ми просто, кімнати в нас невеличкі, слуг мало, на людях ми буваємо нечасто, тож цілком зрозуміло, що для молодої жінки, подібної до вас, Гансфорд — місце надзвичайно нудне; але, сподіваюся, ви не матимете сумнівів у нашій вдячності за таку милість із вашого боку, а також у тому, що ми зробили все від нас залежне, аби ви мали змогу проводити час якомога приємніше.
Елізабет не забарилася з висловленням вдячності й побажаннями щастя. Ці шість тижнів вона гостювала в них із величезним задоволенням; і з Шарлоттою їй було надзвичайно приємно спілкуватись, і всі були до неї такими добрими та уважними, тож саме вона, на її думку, мусила почуватися вдячною. Явно потішений містер Коллінз зі своєю незмінною урочистістю, але вже веселіше:
— Мені надзвичайно приємно чути, що ви погостювали в нас не без задоволення. Ми дійсно постаралися зробити все якнайкраще; на щастя, ми мали можливість відрекомендувати вас людям із вищих кіл суспільства, завдяки нашим стосункам із Розінгсом у нас була змога часто відволікатися від малоцікавих домашніх справ, тож, мабуть, ми і справді можемо тішити себе думкою, що вам не було в нас нудно. Наше становище стосовно леді Кетрін та її родини і дійсно є тим щастям і тією благодаттю, що ми ними можемо пишатися. Ви самі бачили, які добрі між нами стосунки. Ви самі бачили, що нас постійно туди запрошують. Мушу сказати, що, попри всі недоліки цього скромного пасторату, жоден із його мешканців не потребує співчуття, доки ми є об’єктом дружньої турботи з боку Розінгса.
Для висловлення своїх піднесених почуттів містеру Коллінзу одних слів було замало, тож він ще й почав походжати кімнатою, а Елізабет у цей час намагалася поєднати чемність і правдивість у декількох коротких реченнях.
— Тому, моя люба кузино, про нас ви дійсно можете привезти до Гертфордшира дуже схвальні відомості. Мені, принаймні, хотілося б на це сподіватися. Ви самі щоденно були очевидицею великої турботи про Елізабет з боку леді Кетрін; і взагалі — я вірю, що з усього видно: ваша приятелька зробила правильний вибір… та про це краще помовчати. Але дозвольте запевнити вас, люба моя міс Елізабет, що всім своїм серцем я бажаю вам не меншого сімейного щастя. Ми з моєю дорогою Шарлоттою єдині в наших думках і почуттях. У нас із нею дуже схожі характери та уявлення. Здається, ми просто створені одне для одного.
Елізабет, не кривлячи душею, відповіла, що коли між чоловіком і дружиною існують такі стосунки, то це велике щастя. Так само щиро вона додала, що дуже радіє з приводу їхнього сімейного благополуччя й не сумнівається, що воно збережеться й надалі. Однак вона не надто пожалкувала, коли її промову перервав прихід жінки, через яку в них почалася розмова. Бідолашна Шарлотта! Так сумно було покидати її на таке товариство! Але її подруга зробила свій вибір цілком свідомо; тож хоча Шарлотта і явно жалкувала з приводу від’їзду гостей, однак було не схоже, що вона потребує співчуття. Її помешкання, її хатні справи, парафія, домашня птиця і всі їхні сімейні клопоти, мабуть, ще не втратили для неї своєї привабливості.
Нарешті подали поштову карету, ззовні прикріпили валізи, всередину помістили пакунки та оголосили про готовність їхати. Подруги надзвичайно тепло попрощались, і містер Коллінз провів Елізабет до екіпажу. Поки вони йшли через сад, він просив її передати свої найліпші побажання всій їхній родині та не забути при цьому висловити подяку за ту доброту, з якою його приймали у Лонгберні взимку, а також передати привіт місіс Гардінер, незважаючи на те, що він не був із нею знайомий особисто. Потім містер Коллінз підсадив Елізабет у карету, слідом за нею сіла Марія, і дверцята вже майже зачинились, як він раптово нагадав їм — із превеликим подивом на обличчі, — що вони забули переказати яке-небудь побажання дамам у Розінгсі.
— Однак, — додав він, — ви, звичайно ж, не заперечуватимете, щоб я передав їм ваші скромні засвідчення поваги та подяки за ту доброту, яку вони виявили до вас під час вашого візиту.
Елізабет не мала нічого проти; після цього дверцята дозволили зачинити, і карета від’їхала.
— Боже милостивий! — скрикнула Марія після нетривалої мовчанки. — Здається, що ми лише вчора сюди приїхали! А скільки всього трапилося!
– І то правда, — відповіла її супутниця й зітхнула.
— Ми обідали у Розінгсі аж дев’ять разів та ще й двічі пили там чай! Як багато мені доведеться розповідати!
— А як багато мені доведеться приховати! — тихцем додала Еліза.
Їхня подорож відбулася без зайвих розмов і зайвих клопотів; через чотири години після від’їзду з Гансфорда дівчата благополучно дісталися будинку містера Гардінера, де вони мали залишитися на декілька днів.
Джейн виглядала добре, але під час тих численних зустрічей і занять, котрі вони мали завдяки доброті їхньої тітоньки, Елізабет не мала змоги придивитися до стану її душі. Однак Джейн мала повернутися разом із нею до Лонгберна, а там для таких спостережень часу буде вдосталь.
Тим часом Елізабет коштувало значних зусиль промовчати і не розповісти своїй сестрі про пропозицію містера Дарсі ще до того, як вони повернуться до Лонгберна. Елізабет так хотілося повідати новину, від якої у Джейн могло перехопити подих, новину, яка настільки сильно тішила її самолюбство, котре вона ніяк не могла урезонити, що протистояти цій спокусі їй допомагала лише невпевненість стосовно того, що можна говорити, а що — ні. Крім невпевненості, було ще побоювання чимось необережно нагадати про Бінглі, тим самим лише додавши смутку своїй сестрі.
«Гордість і упередження» Розділ XXXIX
Ішов уже другий тиждень травня, коли троє дівчат подалися з Грейсчерч-стріт до міста H. y Гертфордширі. Коли вони наближалися до постоялого двору, де на них мала чекати карета містера Беннета, то завдяки пунктуальності кучера змогли помітити Кітті та Лідію, котрі визирали з вікон їдальні, що розташовувалася на горішньому поверсі. Ці двоє пробули в містечку вже більше години, радісно зайнявши себе відвідинами галантерейної крамниці, спогляданням вартового, що стояв на посту, і приготуванням салату та огірків.
Привітавши своїх сестер, вони торжествуюче продемонстрували їм стіл, накритий тими стравами з холодного м’яса, які зазвичай може запропонувати комірчина постоялого двору. При цьому вони невпинно вигукували: “Як гарно, правда ж? Приємна несподіванка, правда ж?”
— Ми пригостимо всіх вас, — зазначила Лідія, — але ви мусите позичити нам грошей, бо свої ми щойно витратили в отій крамниці. — І додала, показуючи свої покупки: — Ось — придбала собі капелюшка. Щось він не дуже красивий, та я все ж таки визнала за краще купити його, ніж не купувати. Як тільки приїду додому, то розпорю його й подивлюся, чи не можна його знову зшити так, щоб він виглядав красивіше.
Коли ж сестри сказали їй, що капелюшок просто огидний, то Лідія з цілковитою безтурботністю відповіла:
— Ну то й що! Окрім нього, в тій крамниці було два-три ще огидніших капелюшки; а коли я куплю сатину гарного кольору і зроблю оздоблення, то мій капелюшок виглядатиме більш-менш пристойно. Крім того, вже неважливо буде — хто і що носитиме цим літом після того, як Н-ський полк полишить Меритон, а він має відбути звідти за два тижні.
— Та невже?! — скрикнула Елізабет із величезним задоволенням.
— Тепер вони розташуються табором біля Брайтона. Мені так хочеться, щоб тато звозив нас туди влітку! Це було б просто чудово і навряд чи стало б у великі гроші. І матуся теж так хоче туди поїхати! Інакше уявіть, як нудно нам буде влітку!
“Дійсно, — подумала Елізабет, — гарний задум, нічого не скажеш! І дуже підходящий для всіх нас. Не доведи Господи! Брайтон — а в ньому повно військовиків! І це тоді, коли нам з верхом вистачило одного жалюгідного полку міліційних військ із щомісячними балами в Меритоні!”
— А тепер я маю сповістити вам одну новину, — сказала Лідія, коли вони сіли до столу. — Вгадайте — яку? Це — чудова новина, дуже важлива новина, і стосується вона людини, яку всі ми любимо.
Джейн і Елізабет перезирнулись і сказали слузі, щоб той вийшов. Лідія розсміялась і сказала:
— Ну звичайно ж! Знов ота ваша обачливість та схильність дотримуватися формальності! Ви боїтеся, щоб не почув слуга, а йому до цього зовсім байдуже! Смію сказати, що йому доводилося чути речі набагато гірші за ту, яку я збираюся вам повідати. Але, правду кажучи, цей слуга — вкрай неприємний тип. Добре, що він пішов. Ніколи в житті не бачила такої довжелезної щелепи. Але Бог з ним, повернімося до моєї новини. Стосується вона містера Вікхема; мабуть, для слуги це було б нецікаво, еге ж? Так от: небезпеки, що містер Вікхем одружиться з Мері Кінг, більше не існує. Ось так! Вона поїхала до свого дядька в Ліверпуль і не збирається повертатися. Тож містеру Вікхему нічого не загрожує.
– І Мері Кінг нічого не загрожує! — додала Елізабет. — Не загрожує нерозважливий шлюб з людиною без грошей.
— Якщо він їй подобався, то вона дурепа, що поїхала.
— Але сподіваюся, що з кожного боку сильних почуттів не було, — мовила Джейн.
— З його боку я певна, що не було. Повірте мені — йому до неї було абсолютно байдуже. Хіба ж можна любити таке маленьке похмуре створіння, та ще й з ластовинням?!
Елізабет вразила думка про те, що попри грубість цього вислову, почуття, яке крилося в її душі, було не набагато лагіднішим і що вона вважала це допустимим! Коли всі попоїли, старші сестри заплатили; потім веліли подати карету. Не без певних хитромудрощів до неї вдалось увіпхнутися всій компанії з усіма їхніми скриньками, сумочками для шитва, пакунками та небажаними покупками, що їх зробили Кітті та Лідія.
— От і добре — хоч не пишно, та затишно! — вигукнула Лідія. — Добре, що я придбала капелюшок, навіть якщо весь сенс цієї покупки полягає в тому, щоб везти з собою ще один пакунок! А тепер вмостімось якомога зручніше і нумо теревенити й гиготіти всю дорогу додому. Розкажіть — ви бачили якихось цікавих мужчин? Ви з ними не фліртували? Я дуже сподівалася, що одна з вас неодмінно повернеться додому вже з чоловіком. Джейн скоро стане старою дівкою, це точно. Їй уже майже двадцять три роки! Боже, як же ж соромно мені буде, коли до двадцяти трьох років я не вийду заміж! Ви просто не уявляєте, як тітоньці Філіпс хочеться, щоб ви роздобули нарешті собі чоловіків! Каже, що треба було Ліззі приставати на пропозицію містера Коллінза, та особисто я не думаю, щоб із цього вийшло щось путнє. Боже! Як мені хочеться вийти заміж раніше за будь-кого з вас! І тоді я зможу вивозити вас на всі бали. Ой, що я згадала! Одного разу ми так повеселились у полковника Форстера! Якось нам із Кітті довелося провести там цілісінький день, і місіс Форстер пообіцяла ввечері влаштувати невеличкі танці (до речі, ми з місіс Форстер подруги — нерозлийвода). Тож вона запросила сестер Гаррінгтон, але Гаррієт захворіла і Пен змушена була прийти сама. І знаєте, що ми утнули? Ми вдягнули Чемберлена у жіноче вбрання, щоб видати його за жінку — уявіть собі, як це було смішно! Жодна душа про це не знала, крім полковника, місіс Форстер, нас із Кітті та ще нашої тітоньки, бо в неї нам довелося позичити плаття. Ви просто не уявляєте, як чудово він виглядав! Коли ввійшли Денні, Вікхем, Пратт і ще кілька чоловіків, то вони зовсім його не впізнали. Господи, як я сміялась! І місіс Форстер! Я думала, що помру від сміху! І тільки після того, як ми стали сміятися, чоловіки почали щось підозрювати й незабаром уторопали, в чому справа.
Ось такими розповідями про свої вечірки та веселощі — і за сприяння Кітті, котра робила різні натяки та зауваження — Лідія старалася розважати своїх супутниць усю дорогу до Лонгберна. Елізабет намагалася слухати якомога менше, та сховатися від часто повторюваного прізвища “Вікхем” було нікуди.
Удома їх зустріли надзвичайно привітно. Місіс Беннет вельми зраділа, забачивши, що Джейн виглядає так само гарно, як і раніше, а містер Беннет під час обіду неодноразово мимоволі звертався до Елізабет:
— Я такий радий, що ти повернулася, Ліззі.
Їхнє товариство в їдальні було численним, бо прийшли майже всі Лукаси, щоб зустріти Марію і послухати новини; обговорювалися найрізноманітніші теми: леді Лукас питалася через стіл у Марії про благополуччя своєї старшої доньки та про її домашню птицю; місіс Беннет підтримувала відразу дві розмови: спочатку вона дізнавалася про найновіші моди у Джейн, що сиділа трохи віддалік, а потім переповідала все почуте молодшим сестрам Лукас; Лідія ж, перекрикуючи інших, перелічувала всім, хто бажав її слухати, ті численні задоволення, що вони їх зазнали вранці.
— Ой, Мері, треба було тобі поїхати з нами, бо там було так цікаво! По дорозі туди Кітті та я позапинали всі завіски і вдавали, що в кареті нікого немає; отак ми і проїхали б усю дорогу, якби Кітті не стало погано. А коли ми добулися до Джорджа, то гадаю, що повелися дуже пристойно, бо почастували інших трьох найсмачнішими на світі холодними наїдками, тож якби ти поїхала, то й тобі б дісталось. А коли ми від’їздили, то було так смішно! Я думала, що ми ніколи не ввіпхаємося до карети. Я ледь не луснула від сміху. А потім ми дуріли всю дорогу додому! Ми розмовляли й реготали так гучно, що нас, мабуть, було чутно за десять миль!
На це Мері відповіла з виглядом надзвичайно серйозним:
— Я далека від того, люба моя сестро, щоб недооцінювати значення таких веселощів. Вони притаманні більшості істот жіночої статі. Але мушу зізнатися, що особисто для мене вони не містять у собі ніякої привабливості. Безкінечно дорожчою для мене є книга.
Але Лідія не почула жодного слова з цієї відповіді. Рідко коли вона прислухалася до кого-небудь довше ніж півхвилини, а на те, що каже Марія, вона взагалі ніколи не звертала ніякої уваги.
Після обіду Лідії страшенно закортіло сходити з рештою дівчат до Меритона, щоб дізнатись, як там почуваються їхні знайомі, та Елізабет твердо заперечила проти такого наміру. Те, що молодші сестри Беннет і півдня не могли всидіти вдома, щоб не податися до Меритона і не пофліртувати з офіцерами, ні для кого не було таємницею. Але була й інша причина її небажання. Елізабет страшенно боялася нової зустрічі з Вікхемом і тому вирішила уникати її якомога довше. Те, що полк невдовзі мав змінити дислокацію, дійсно було для неї невимовним полегшенням. Військові мали полишити Меритон через два тижні, а раз вони поїдуть, то Елізабет сподівалася, що ніякі клопоти, пов’язані з Вікхемом, її більше не обтяжуватимуть.
Невдовзі вона дізналася, що намір поїхати до Брайтона, про який Лідія натякнула їм на постоялому дворі, часто був предметом розмов між її батьками. Елізабет одразу побачила, що батько не мав ані найменшого наміру поступатись, але відповіді його були такими розпливчастими та двозначними, що її мати, незважаючи на численні розчарування, ніколи не втрачала надію, врешті-решт, узяти над ним гору.
«Гордість і упередження» Розділ XL
Елізабет більше не могла долати своє нестримне бажання ознайомити Джейн із тим, що трапилося під час її візиту. Нарешті, вирішивши не згадувати всіх подробиць, що стосувались її сестри, і підготувавши її до дивовижних новин, наступного ранку вона переповіла їй у загальних рисах ту сцену, що сталася між нею та містером Дарсі.
Неймовірне здивування старшої міс Беннет невдовзі зменшилося під впливом сильної сестринської симпатії, у світлі якої всякий вислів захоплення поведінкою Елізабет виглядав абсолютно природним; а ввесь подив незабаром розчинився в інших емоціях. Вона шкодувала, що містер Дарсі висловив свої почуття в такий непідходящий для них спосіб, але ще більше бідкалася вона з того смутку, якого завдала йому — і в цьому сумніватися не доводилося — відмова її сестри.
— Він майже був упевненим, що його пропозицію буде прийнято, і — помилився, — мовила Джейн. — Йому не треба було демонструвати цієї впевненості; а тепер уяви собі всю глибину його розчарування.
— Та отож, — відповіла Елізабет, — я всім серцем співчуваю йому, та до мене він має ще й інші почуття, котрі, можливо, допоможуть йому позбутися кохання до мене. Ти ж не будеш докоряти мені за те, що я відмовила йому?
— Докоряти тобі?! Та Господь з тобою!
— А ти докоряєш мені, що я добре відзивалася про Вікхема?
— Ні, але ж я не знаю — ти що, помилилася в ньому?
— Незабаром дізнаєшся, коли я розповім тобі про те, що трапилося наступного дня.
І Елізабет повідала їй про лист, переказавши все з нього, де йшлося про Джорджа Вікхема. Для бідолашної Джейн це стало жорстоким ударом. Вона, з її довірливістю і схильністю бачити в людях тільки добре, і подумати не могла, що в одній людині могло міститися стільки гріха, що його вистачило б на весь рід людський! Після такого вражаючого відкриття її не змогло втішити навіть те, що містеру Дарсі вдалося відновити своє добре ім’я. Цілком щиро намагалася вона довести можливість якоїсь помилки, прагнула обілити одного, не зачепивши при цьому другого.
— Нічого в тебе не вийде, — сказала Елізабет, — тобі ні за що не вдасться зробити так, щоб обидва вони виявилися хорошими. Треба обирати, і обирати когось одного. Обидва вони мають стільки доброчесності, що її може вистачити лише на одну людину, і я вважаю, що цією людиною є саме містер Дарсі, хоча останнім часом ця доброчесність часто приписувалася то одному, то другому. А ти можеш чинити так, як тобі заманеться.
Лише через деякий час на обличчі Джейн з’явилася вимучена посмішка.
— Мабуть, ніколи не доводилося мені переживати таке потрясіння, — сказала вона. — Вікхем — і такий поганий! У це майже неможливо повірити. Сердешний містер Дарсі! Люба моя Ліззі, ти тільки уяви собі, як він страждав. Яке розчарування! Та ще й знаючи про твоє погане до нього ставлення! А те, що він змушений був розповісти про свою сестру, — просто жах! Усе це і справді завдало йому великого болю. Гадаю, що і тобі також.
— Е, ні! Мій жаль і моє співчуття зникли, тільки-но я побачила, наскільки сильно ці обидва почуття охопили тебе. Знаю — ти віддаси йому належне у спосіб надзвичайно щедрий, тому моя незацікавленість і байдужість зростають щомиті. Щедрий вилив почуттів із твого боку змушує мене стримувати власні, тож чим довше ти жалітимеш містера Дарсі, тим байдужішим ставатиме моє серце. Воно зробиться легким, як пушинка.
— Бідолаха Вікхем! Його обличчя просто світиться доброчесністю! А манери такі відкриті і шляхетні!
— У вихованні цих двох молодих людей було явно зроблено помилку. Одному дісталася вся доброчесність, а другому — вся її подоба.
— На відміну від тебе, я ніколи не вважала, що містеру Дарсі сильно бракує саме подоби.
– І все ж мені здавалося, що я вчинила надзвичайно проникливо, що ось так, без особливих на те причин, почала ставитися до нього з рішучою антипатією. Коли маєш до когось таку антипатію, то це дає такий поштовх уяві, таку нагоду полихословити! Можна весь час когось гудити і не сказати при цьому нічого цікавого, але не можна весь час насміхатися над людиною, не мовивши час від часу чогось дуже дотепного.
— Ліззі, я впевнена, що коли ти вперше прочитала цього листа, то не могла ставитися до цієї справи так, як зараз.
— Звичайно ж, не могла. Мені було досить ніяково, мені було дуже ніяково, я просто почувалася нещасною. І нікому розповісти про свої почуття, немає поруч зі мною Джейн, яка б втішила мене і сказала, що не така вже я була слабка, марнославна та противна, хоча насправді я була саме такою! О, як мені хотілося, щоб ти була біля мене!
— Дуже шкода, що ти вжила надзвичайно сильні вирази, коли говорила про Вікхема містеру Дарсі, бо тепер ясно, що вони є цілковито незаслуженими.
— Так, звичайно ж, шкода. Але те, що я мала нещастя висловлюватися з таким гнівом, є природним наслідком тієї упередженості, котру я в собі плекала. Є одна обставина, з приводу якої я хотіла б із тобою порадитися. Скажи: чи слід мені — чи, може, не слід — розповідати всім нашим знайомим про справжню вдачу Вікхема?
Старша міс Беннет трохи помовчала, а потім відповіла:
— Я певна, що немає підстав викривати його в такий жахливий спосіб. А що ти сама про це думаєш?
— Що цього не слід робити. Містер Дарсі не дозволяв мені розголошувати його повідомлення. Навпаки — він дав зрозуміти, що кожну подробицю про його сестру я мушу тримати в секреті якомога ретельніше. І взагалі — якщо я розповім людям правду про містера Вікхема, то хто мені повірить? Упередженість багатьох людей стосовно містера Дарсі є такою сильною, що половина з них радше помре, ніж змусить себе ставитися до нього доброзичливо. Мені таке не під силу. Вікхем незабаром поїде, тому незабаром усім тут буде байдуже, що він за людина. Через деякий час після його від’їзду вся правда стане відомою, й лише тоді ми зможемо посміятися над глупством тих, хто не узнав її раніше.
— Ти маєш рацію. Публічне розголошення його гріхів здатне назавжди зруйнувати його життя. Може, зараз він шкодує про скоєне і намагається змінити свій характер. Тож ми не мусимо доводити його до відчаю.
Після цієї розмови сум’яття в голові Елізабет потроху вляглося. Вона позбулася двох таємниць, котрі гнітили її цілих два тижні, і була певною, що коли їй забажається ще поговорити про цих двох джентльменів, то в особі Джейн вона завжди знайде вдячну слухачку. Але в глибині її душі крилося ще й те, про що обачливість не давала їй змоги розповісти. Вона не наважувалася переказати сестрі другу частину листа містера Дарсі, не наважувалася повідомити їй про те справді сильне почуття, що мав до неї його приятель. Це була правда, котру ніхто не мав знати. Елізабет відчувала, що тільки досягнення повного взаєморозуміння між учасниками цієї історії може дати їй право зірвати покривало з цієї останньої таємниці. “А після того, — сказала вона самій собі, — як ця малоймовірна подія і справді колись відбудеться, я просто зможу переказати те, що до того часу Бінглі й так встигне розповісти у спосіб набагато приємніший. Я матиму право розголосити цю таємницю тільки тоді, коли вона втратить свою цінність!”
Тепер, повернувшись додому і призвичаївшись, Елізабет мала достатньо вільного часу, щоб зробити висновки про справжній стан душі своєї сестри. Джейн була безрадісною. Вона все ще плекала ніжну любов до Бінглі. Раніше їй і на думку не спадало, що колись вона покохає, тому її почуття несло в собі всю ту пристрасть, що є притаманною першому коханню, а з огляду на вік і на вдачу воно було тривалішим і міцнішим, ніж це часто буває тоді, коли людина кохає вперше. Вона з таким трепетом згадувала про нього, так уперто віддавала перевагу йому перед кожним іншим чоловіком, що часто їй потрібен був увесь її здоровий глузд, уся повага до почуттів інших людей, аби знову і знову не вдаватися до спогадів і сумувань — таких, безсумнівно, шкідливих для її спокою та здоров’я.
— Слухай-но, Ліззі, — сказала якось місіс Беннет, — а що ти зараз думаєш про ту неприємну історію з Джейн? Щодо мене, то я твердо вирішила більше нікому й ніколи про неї не розповідати. Нещодавно я так і сказала своїй сестрі Філіпс. Але я ніяк не можу дізнатися: бачила його Джейн у Лондоні хоч трохи чи ні? Він — просто безсовісний молодик, і тепер мені ясно, що наразі Джейн не має ні найменшого шансу здобути його. Щось я не чула, щоб він збирався знову приїхати до Недерфілда влітку — а я ж питалась у всіх, хто міг про це знати.
— Не думаю, що він коли-небудь знову мешкатиме в Недерфілді.
— Нехай чинить, як знає. Теж мені — велике цабе! Ніхто й не хоче, щоб він приїжджав. А я всім і завжди казатиму, що він обійшовся з моєю дочкою вкрай погано, і якби я була на її місці, то ніколи б із цим не змирилась. Одне мене втішає — коли Джейн помре з горя, от тоді він неодмінно пошкодує про те, що скоїв.
Однак Елізу подібна перспектива втішити ніяк не могла, тому вона промовчала.
— Так що, Ліззі, — продовжила її мати, — кажеш, Коллінзи живуть добре? Ну-ну, сподіваюся, що це надовго. А як вони харчуються? Шарлотта — прекрасна хазяйка, кажу тобі. Якщо вона хоч трохи вдалась у свою матір, то я певна, що вона достатньо дбайлива господиня. Так, значить, своє господарство вони ведуть економно і гроші не тринькають?
— Ні, не тринькають.
— Що ж, вправно вони господарюють, мушу сказати. І справді вправно. У кого вже в кого, а в них витрати ніколи не перевищать доход. Їм завжди вистачатиме грошей. Ну що ж, аби на користь. А ще, мені здається, вони ждуть не діждуться, коли помре ваш батько і їм дістанеться Лонгберн. Хоча б коли це сталося, вони вже вважають його своєю власністю.
— На цю тему вони ніколи не говорили в моїй присутності.
— Звичайно ж, не говорили, інакше це було б дуже дивно. Але я ніскілечки не сумніваюся, що між собою часто про це розмовляють. Та якщо вони й дійсно втішаються, що будуть власниками того, що насправді їм не належить, то нехай луснуть од пожадливості. Особисто я посоромилася б ставати власницею маєтку у відповідності з майоратом.
