«Лускунчик і Мишачий король» читати. Ернст Гофман

«Лускунчик і Мишачий король» читати онлайн українською мовою казку Ернста Гофмана, що розповідає як справжня любов і благородне серце можуть створити будь-яке диво. Переклад – Гнатюк Олег.

«Лускунчик і Мишачий король» читати повністю

«Лускунчик і Мишачий король» Святвечір

Двадцять четвертого грудня дітям медичного радника Штальбаума було суворо заборонено цілий день заходити до середньої кімнати, а тим більше — до парадної зали, що прилягала до неї. Згорнувшись клубочком у кутку маленької задньої кімнатки, сиділи Фріц і Марі. Уже спустилися густі зимові сутінки, і дітям ставало дедалі моторошніше, бо, як це завжди бувало цього дня, до кімнати не приносили світла. Пошепки, ніби відкриваючи велику таємницю, Фріц розповів молодшій сестрі, якій щойно виповнилося сім років, що ще від самого ранку чув за зачиненими дверима шурхіт, брязкіт і тихе постукування. А ще зовсім недавно, казав він, коридором нечутно прослизнув маленький темний чоловічок із великою скринькою під пахвою, і Фріц був певен, що це був не хто інший, як їхній хрещений — Дроссельмаєр.

Марі сплеснула в долоньки від радості й вигукнула:

— Ах, цікаво, що ж такого чудового приготував для нас хрещений Дроссельмаєр!

Надвірний судовий радник Дроссельмаєр був зовсім не красенем. Невисокий, худорлявий, із обличчям, порізаним зморшками, замість правого ока він мав велику чорну пов’язку, а волосся не мав зовсім. Саме тому носив розкішну білу перуку. Щоправда, вона теж була незвичайна — майстерно виготовлена зі скла.

Узагалі хрещений був людиною надзвичайно вправною й винахідливою. Він чудово знався на годинниках і навіть умів виготовляти їх власноруч. Тож коли якийсь із прекрасних годинників у домі Штальбаумів раптом переставав співати чи працювати, неодмінно приходив Дроссельмаєр. Він знімав свою скляну перуку, скидав жовтий сюртук, пов’язував синій фартух і починав колупатися в механізмі гострими інструментами. Маленькій Марі від цього щоразу ставало майже боляче — їй здавалося, що годинник страшенно страждає. Та насправді йому це зовсім не шкодило. Навпаки — він ніби оживав, одразу весело цокав, вибивав години й знову дзвінко співав, чим неабияк тішив усіх домашніх.

Щоразу, приходячи до них, хрещений неодмінно приносив дітям у кишені якусь цікавинку: то маленького чоловічка, який смішно крутив очима й без упину кланявся, то коробочку, з якої вистрибувала пташка, то ще якусь дивовижну забавку. Але на Різдво він завжди власноруч створював якийсь особливий механічний витвір, що вимагав від нього величезної праці. Саме тому, коли подарунок уже показували дітям, батьки дбайливо прибирали його, щоб уберегти від пошкодження.

— Ах, що ж цього разу приготував нам хрещений Дроссельмаєр! — знову вигукнула Марі.

Фріц же припустив, що цього року це, напевно, буде фортеця, де гарні солдати маршируватимуть і проводитимуть навчання. Потім, казав він, з’являться інші солдати, які спробують захопити фортецю, але оборонці хоробро відкриють вогонь із гармат — усе гуркотітиме, гримітиме й вибухатиме так, що аж дух перехоплюватиме.

— Ні, ні! — перебила його Марі. — Хрещений Дроссельмаєр розповідав мені про прекрасний сад. У ньому є велике озеро, де плавають чудові лебеді із золотими нашийниками й співають найгарніших пісень. Потім до озера приходить маленька дівчинка, підкликає лебедів до себе й годує їх солодким марципаном.

— Лебеді не їдять марципану, — трохи різкувато заперечив Фріц. — Та й цілий сад хрещений теж не змайструє. Зрештою, користі від його іграшок небагато — їх же від нас майже відразу забирають. Куди більше мені подобаються подарунки від тата й мами: вони залишаються в нас, і ми можемо гратися ними скільки заманеться.

Діти ще довго вгадували, що ж чекає на них цього разу. Марі була переконана, що мадемуазель Трутхен — її велика лялька — вже зовсім зносилася: вона стала ще незграбнішою, ніж раніше, щохвилини падала на підлогу й щоразу отримувала нові подряпини на личку. Та й охайність її суконь давно залишала бажати кращого. Даремно Марі сварила свою улюбленицю — це нічого не допомагало. До того ж мама лише усміхнулася, коли вона так щиро зраділа маленькій сонячній парасольці для Ґретхен.

Фріц натомість запевняв, що його стайні конче бракує справжнього лиса, а війську — кавалерії. І тато, мовляв, чудово про це знає.

Діти добре розуміли, що батьки вже купили для них чимало гарних подарунків і тепер саме розставляють їх у святковій кімнаті. Але вони були так само певні, що в цю мить туди лагідно зазирає любий Святий Христос своїми добрими дитячими очима, і що кожен різдвяний дар, немов освячений його благословенною рукою, приносить таку радість, якої не здатен подарувати жоден інший подарунок.

Саме тоді старша сестра Луїза, почувши, як молодші без кінця перешіптуються про майбутні гостинці, нагадала їм, що насправді це Святий Христос через руки любих батьків дарує дітям саме те, що здатне принести їм найбільшу радість. Він знає це набагато краще, ніж самі діти. Тому не варто весь час загадувати бажання й будувати здогади — треба просто тихо й побожно чекати того, що буде подаровано.

Маленька Марі відразу замислилася. А Фріц лише тихо пробурмотів собі під ніс:

— От лиса й гусарів я б усе-таки дуже хотів…

Нарешті зовсім стемніло. Фріц і Марі міцно притиснулися одне до одного й більше не наважувалися промовити жодного слова. Їм здавалося, ніби навколо тихо шелестять легкі крила, а звідкілясь здалеку долинає дивовижно прекрасна музика. Раптом по стіні ковзнув яскравий промінь, і діти зрозуміли: Христове Дитя вже полетіло далі на сяючих хмарах — до інших щасливих дітей.

У ту ж мить пролунав сріблясто-дзвінкий передзвін:

— Дзень-дзелень! Дзень-дзелень!

Двері широко розчинилися, і з великої кімнати хлинуло таке яскраве сяйво, що Фріц і Марі, вигукнувши:

— Ах!.. Ах!..

— завмерли просто на порозі.

Та ось до дверей підійшли тато й мама, взяли дітей за руки й лагідно промовили:

— Ходіть же, любі наші, ходіть! Подивіться, що подарував вам цього року Святий Христос.

«Лускунчик і Мишачий король» Подарунки

А тепер звертаюся просто до тебе, любий читачу чи слухачу — Фріце, Теодоре, Ернсте, або як би тебе не звали. Спробуй якомога виразніше пригадати свій останній різдвяний стіл, щедро прикрашений яскравими подарунками. Тоді ти легко уявиш собі, як Фріц і Марі, із сяючими від захвату очима, завмерли, не в змозі вимовити й слова. Лише за якусь хвилину Марі глибоко зітхнула й вигукнула:

— Ах, яка краса!.. Ах, яка ж краса!

А Фріц від радості кілька разів підстрибнув так високо, що й сам був собою надзвичайно задоволений.

Та й справді, діти, мабуть, увесь рік були напрочуд чемними й слухняними, бо ще ніколи їм не дарували стільки чудових і прекрасних речей, як цього Різдва.

Посеред кімнати височіла велика ялинка. На її гілках виблискували золоті й срібні яблука, а між ними, мов бруньки й квіти, розпускалися цукровий мигдаль, різнокольорові льодяники та всілякі інші ласощі. Але найбільшим дивом цього чарівного дерева були, безперечно, сотні маленьких свічечок, що мерехтіли серед темної хвої, наче зірки. Ялинка сама ніби світилася зсередини й лагідно запрошувала дітей зривати свої казкові плоди та квіти.

Навколо дерева все сяяло й переливалося найрізноманітнішими барвами. Скільки там було прекрасних речей — хто зміг би все це описати!

Марі одразу побачила найвитонченіших ляльок, безліч акуратних маленьких хатніх речей, а понад усе її зачарувала шовкова сукенка, прикрашена кольоровими стрічками. Вона висіла на спеціальній підставці просто перед дівчинкою, тож Марі могла розглядати її з усіх боків. Вона так і робила, без кінця повторюючи:

— Ах, яка ж гарна!.. Яка ж мила сукенка!.. І я… неодмінно… я справді зможу її вдягнути!

Тим часом Фріц уже тричі чи навіть чотири рази обскакав святковий стіл галопом і риссю, випробовуючи нового лиса, якого знайшов осідланим біля подарунків. Нарешті зіскочивши з нього, хлопець заявив:

— Звір, звичайно, дикий. Але це нічого — я його неодмінно приборкаю!

Після цього він уважно оглянув новий ескадрон гусарів. Вояки були вдягнені в розкішні червоні мундири із золотим оздобленням, тримали срібну зброю й сиділи на таких сліпучо-білих конях, що здавалося, ніби й самі коні вилиті з чистого срібла.

Коли перший захват трохи вщух, діти вже хотіли взятися за книжки з малюнками, які лежали розгорнутими. На сторінках були так майстерно намальовані прекрасні квіти, яскраво вбрані люди та чарівні діти, що здавалося — вони ось-ось заговорять і оживуть.

Саме в цю мить знову задзвонив дзвіночок.

Діти зрозуміли, що тепер настав час подарунка від хрещеного Дроссельмаєра, і стрімголов підбігли до столика біля стіни.

Ширму, яка так довго приховувала сюрприз, швидко прибрали.

І що ж вони побачили?

На зеленій галявині, всіяній барвистими квітами, височів чудовий замок із численними дзеркальними вікнами та золотими баштами. Звідкись лунав мелодійний передзвін дзвіночків. Двері й вікна замку відчинилися, і можна було побачити, як маленькі, але надзвичайно витончені пані та панове в капелюхах із пір’ям і довгими шлейфами прогулюються його залами.

У центральній залі, що вся сяяла від безлічі маленьких свічок на срібних люстрах, немов була охоплена вогнем, танцювали діти в коротеньких камзолах і спідничках, рухаючись у такт дзвоновій музиці.

Час від часу у вікні з’являвся пан у смарагдовому плащі. Він вихилявся назовні, привітно махав рукою й знову зникав. Так само й сам хрещений Дроссельмаєр, щоправда не вищий за татів великий палець, інколи виходив через двері замку, а тоді знову заходив усередину.

Фріц, спершися ліктями на стіл, довго захоплено спостерігав за дивовижним замком і його мешканцями. Нарешті він вигукнув:

— Хрещений Дроссельмаєре! Дозволь мені зайти до твого замку!

Надвірний судовий радник пояснив йому, що це зовсім неможливо.

І мав цілковиту рацію. Адже було б доволі безглуздо, якби Фріц спробував увійти до замку, який разом із золотими баштами був нижчий за нього самого.

Фріц це зрозумів.

Та коли минуло ще трохи часу, а пані й панове все так само неквапливо прогулювалися тими самими залами, діти без упину танцювали, смарагдовий пан знову й знову визирав із того самого вікна, а Дроссельмаєр незмінно виходив до тих самих дверей, хлопцеві це набридло.

— Хрещений Дроссельмаєре! — нетерпляче вигукнув він. — Нехай тепер вийде через он ті двері, з іншого боку!

— Це неможливо, любий Фріце, — відповів радник.

— Ну тоді нехай той зелений пан, який весь час визирає у вікно, хоч трохи погуляє разом з іншими.

— І це теж неможливо, — знову відповів Дроссельмаєр.

— Тоді нехай діти спустяться вниз! Я хочу роздивитися їх зблизька!

— І цього зробити не можна, — уже помітно роздратовано мовив радник. — Механізм улаштований саме так, і нічого змінити не можна.

— Ось як? — протягнув Фріц. — Виходить, нічого не можна? Послухайте, хрещений Дроссельмаєре, якщо ваші гарненькі ляльки в замку вміють лише без кінця повторювати одне й те саме, то вони не дуже й цікаві. Мені вони зовсім не до вподоби. Інша річ — мої гусари! Вони можуть маневрувати вперед, назад, куди я захочу, і не замкнені в жодному будинку.

І з цими словами він побіг до різдвяного столу, де із захватом почав ганяти свою ескадру срібних вершників: вони марширували, розверталися, шикувалися в бойові порядки й відкривали уявний вогонь, як тільки Фріцові заманеться.

Марі теж тихенько відійшла. Танці й одноманітні прогулянки ляльок у замку швидко набридли й їй. Але, будучи доброю й вихованою дівчинкою, вона не хотіла так відкрито це показувати, як її брат.

Надвірний судовий радник Дроссельмаєр невдоволено звернувся до батьків:

— Такі витончені механічні творіння не для дітей, які ще не вміють їх цінувати. Доведеться мені знову запакувати свій замок.

Та мама підійшла ближче й попросила показати їй внутрішню будову замку та дивовижний механізм із численними колесами, який оживляв маленьких ляльок.

Радник охоче розібрав усю конструкцію, а потім так само вправно зібрав її знову.

Під час цієї роботи його гарний настрій повернувся. На прощання він подарував дітям ще кілька гарних коричневих чоловічків і жінок із золотими обличчями, руками та ногами. Усі вони були виготовлені в Торні й пахли так солодко й приємно, мов свіжі різдвяні пряники. Це дуже потішило і Фріца, і Марі.

Сестра Луїза, як того бажала мама, вже вдягнула свою нову святкову сукню й виглядала напрочуд гарною.

Коли ж запропонували приміряти нову сукенку й Марі, дівчинка відповіла, що поки що їй хочеться ще трохи просто милуватися нею.

І це бажання їй охоче дозволили.

«Лускунчик і Мишачий король» Улюбленець

Насправді Марі зовсім не хотілося відходити від різдвяного столу, бо вона щойно помітила те, що раніше вислизнуло з її уваги. Коли Фріц відвів своїх гусарів, які до того стояли в парадному строю біля самої ялинки, з-за них показався чудовий маленький чоловічок. Він тихо й скромно стояв осторонь, ніби терпляче чекав, поки й до нього дійде черга.

Щоправда, до його зовнішності можна було висунути чимало претензій. Довгий, кремезний тулуб аж ніяк не пасував до тоненьких коротких ніжок, а голова здавалася надто великою для такого маленького тіла. Проте всі ці недоліки майже повністю приховував його бездоганний одяг, який свідчив про добрий смак і шляхетні манери свого власника.

На ньому красувався чудовий гусарський мундирчик із фіолетовим полиском, прикрашений безліччю білих шнурків і ґудзиків. Такого самого кольору були й штанці. А на ногах він мав найгарніші чобітки, які будь-коли носив студент чи навіть офіцер. Вони так щільно облягали його витончені ніжки, ніби були не взуті, а намальовані.

Кумедно виглядав лише вузенький незграбний плащ, що звисав у нього за спиною й був схожий на дерев’яну дощечку, а також маленький шахтарський кашкет. Але Марі згадала, що й хрещений Дроссельмаєр носить не надто гарний плащ і досить дивний капелюх, хоча від цього не перестає бути добрим хрещеним. Вона навіть подумала, що якби сам Дроссельмаєр убрався так само елегантно, як цей маленький чоловічок, то все одно не став би таким гарним.

Чим довше Марі розглядала свого нового улюбленця, тим більше він їй подобався. Вона дедалі виразніше бачила, скільки доброти було в його обличчі. Зі світло-зелених, трохи завеликих опуклих очей світилися лише щирість і приязнь. Акуратно підстрижена борідка з білої вати дуже йому личила, бо ще краще підкреслювала лагідну усмішку його яскраво-червоних вуст.

Нарешті Марі не витримала й вигукнула:

— Ах, любий татку! А чий же той наймиліший маленький чоловічок біля ялинки?

— Оцей? — усміхнувся батько. — Він, моя люба, служитиме всім вам. Його справа — розколювати для вас найтвердіші горіхи. Він однаково належить і Луїзі, і тобі, і Фріцові.

Батько обережно зняв чоловічка зі столу, підняв його дерев’яний плащ, і той широко-широко розкрив рот, показавши два ряди блискучих білих гострих зубів.

За батьковою вказівкою Марі поклала йому до рота горіх.

— Хрусь!

Лускунчик легко розколов шкаралупу. Вона розсипалася на шматочки, а солодке ядро впало Марі просто в долоню.

Тепер уже кожен, а надто Марі, зрозумів, що цей симпатичний чоловічок належить до славного роду Лускунчиків і продовжує давнє ремесло своїх предків.

Дівчинка радісно сплеснула в долоні.

Тоді батько сказав:

— Оскільки тобі, люба Марі, так сподобався наш друг Лускунчик, то саме ти будеш його берегинею й захисницею. Хоча, як я вже казав, Луїза й Фріц теж мають повне право ним користуватися.

Марі відразу притиснула Лускунчика до себе й почала давати йому колоти горіхи. Але вона щоразу вибирала найменші, щоб йому не доводилося надто широко роззявляти рот — їй здавалося, що це йому зовсім не личить.

До неї приєдналася Луїза, і Лускунчик так само охоче допомагав і їй, безперестанку всміхаючись своїм добрим усміхом.

Тим часом Фріц уже втомився від маршів і верхової їзди. Почувши веселе хрускотіння горіхів, він підбіг до сестер і від душі розсміявся, дивлячись на кумедного чоловічка. Незабаром Лускунчик почав переходити з рук у руки, бо й Фріц захотів ласувати горіхами, і маленькому майстрові доводилося безупинно відкривати й закривати свого рота.

Та Фріц щоразу вкладав йому найбільші й найтвердіші горіхи.

Раптом пролунало:

— Хрясь!.. Хрясь!..

Три зубчики вилетіли з рота Лускунчика, а його нижня щелепа безсило обвисла й захиталася.

— Ах, мій бідний, любий Лускунчику! — голосно скрикнула Марі й вихопила його з рук брата.

— Який же він дурненький! — сказав Фріц. — Називається Лускунчиком, а сам не має путніх зубів. Видно, й свого ремесла як слід не знає. Дай-но його мені! Нехай і далі коле горіхи. Хоч би він утратив решту зубів чи навіть усю щелепу — невелика втрата для такого нездари.

— Ні! Ні! — крізь сльози вигукнула Марі. — Я тобі його не віддам! Подивися тільки, як сумно він на мене дивиться й показує своє поранене ротик! Ти жорстокий! Ти б’єш своїх коней, а своїх солдатів, мабуть, і зовсім не шкодуєш — даєш їм загинути!

— Так і має бути! — заперечив Фріц. — Ти цього не розумієш. І взагалі Лускунчик належить мені так само, як і тобі. Давай його сюди!

Марі розплакалася ще дужче. Вона швидко загорнула пораненого Лускунчика у свою маленьку носову хустинку й міцно притиснула до грудей.

У цей час до дітей підійшли батьки разом із хрещеним Дроссельмаєром.

На велике засмучення Марі, хрещений став на бік Фріца.

Та батько сказав:

— Я сам доручив Лускунчика опіці Марі. А зараз, як бачимо, він особливо потребує її захисту. Отже, вона має повне право сама вирішувати, що з ним робити, і ніхто не повинен їй перечити. До того ж мене дуже дивує Фріц. Він хоче й далі примушувати до роботи того, хто зазнав поранення під час служби. Як майбутній військовий, він мав би знати, що поранених солдатів ніколи не ставлять назад до строю.

Фріц страшенно засоромився. Більше не думаючи ні про горіхи, ні про Лускунчика, він тихо відійшов до іншого кінця столу, де його гусари, виставивши належні дозори, вже розташувалися на нічний відпочинок.

Марі тим часом ретельно позбирала всі вибиті зубчики Лускунчика. Потім вона відірвала від своєї сукенки гарну білу стрічку, обережно перев’язала нею його пошкоджену щелепу й ще дбайливіше, ніж раніше, загорнула бідолаху у свою хустинку.

Так вона колисала його на руках, мов маленьку дитину, і водночас розглядала чудові малюнки в новій книжці, яку сьогодні отримала серед інших подарунків.

І хоча Марі зазвичай ніколи не сердилася, цього разу їй стало дуже прикро, коли хрещений Дроссельмаєр почав голосно сміятися й без упину запитувати, як вона може так пестити такого, на його думку, потворного маленького чоловічка.

Їй знову пригадалася думка, що спала на гадку, коли вона вперше побачила Лускунчика. Тож Марі дуже серйозно сказала:

— Хто знає, любий хрещений… Навіть якби ти так само гарно вдягнувся, як мій любий Лускунчик, і взув такі самі блискучі чобітки, хто знає, чи був би ти хоч трохи таким гарним, як він!

Марі зовсім не зрозуміла, чому після цих слів тато й мама так голосно розсміялися, а надвірний судовий радник раптом почервонів аж до самого носа й сміявся вже зовсім не так безтурботно, як кілька хвилин тому.

Мабуть, на те була якась особлива причина.